СУБ’ЄКТИ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, розкрито її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, окреслено мету й завдання дослідження, визначені його об’єкт і предмет, висвітлено наукову новизну й методологію, найбільш значущі приклади апробації проведеної роботи, а також її практичне значення.

Розділ 1. «Суб’єкти трудового права: загальна характеристика» містить 3 підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Стратегія розвитку законодавства про працю та її вплив на правовий статус суб’єктів трудового права» наголошується, що важливим чинником реалізації соціально-правової політики держави у сфері праці є її спроможність забезпечити трудові права громадян і чітко окреслити гарантії реалізації конституційного права на працю. А для цього першочергово необхідно визначити стратегію розвитку трудового законодавства, окреслити права, обов’язки й межі відповідальності суб’єктів трудового права.

За два десятиріччя незалежності України прийнято низку законів, що враховують особливості ринкової економіки та її вплив на соціально-трудові відносини. Однак Трудовий кодекс України, який має стати фундаментом для подальшого розвитку трудового законодавства, до цього часу остаточно не прийнятий.

Установлено, що зміщення акценту на примусові й репресивні заходи в трудовому праві, невиправдане розширення імперативного методу, гіперболізація адміністративно-правових заходів у сфері праці негативно впливають на правове положення суб’єктів трудового права, призводить до різних форм зловживання владою з боку роботодавця, до корупції, панування чиновницького свавілля, що в кінцевому підсумку викликає порушення трудових прав працюючих.

У підрозділі 1.2. «Логіко-методологічні підходи побудови юридичних конструкцій у трудовому праві: суб’єктно-правовий аспект» за предметом узагальнення юридичні фікції в трудовому праві поділяються на прості й похідні.

Прості фікції пов’язані з об’єктивною дійсністю, вони мають на увазі узагальнення обставин, реально існуючих у суспільстві, незалежно від урегульованості їх правовими нормами. До них у трудовому праві належать правові норми про представництво інтересів працівників профспілкою чи іншим представницьким органом, позовна давність і поновлення її строків при розгляді трудових спорів та ін.

Похідні юридичні фікції, пов’язані з юридичною діяльністю, їх введення зумовлено потребою спрощення відносин у сфері праці. Фактично вони зазвичай мають на меті не заповнення прогалин у правовому регулюванні, а створення простих оптимальних моделей правового регламентування. До них можна віднести: а) умови трудового договору; б) момент виникнення трудових правовідносин; в) умови функціонування й діяльності трудового колективу; г) зміст колективного договору (наприклад, припущення щодо майбутнього пенсійного забезпечення через систему недержавних пенсійних фондів); д) норми про право власності на інформацію, яка стала відома працівникові в процесі виконання ним своїх трудових обов’язків (приміром, припущення щодо нерозголошення комерційної таємниці)
та ін.

Основні засади запровадження юридичних фікцій у правовій регламентації статусу суб’єктів трудового права: (а) пріоритет правового захисту працівника; (б) прагнення до максимальної юридичної рівності сторін; (в) їх вільне волевиявлення; (г) низка соціально-партнерських відносин, що надає право означеним суб'єктам домовлятися про моделі правового регулювання в сфері праці і, відповідно, визначати фікції.

У підрозділі 1.3. «Загальнотеоретичні аспекти розуміння категорії «суб’єкт права»» доводиться, що суб’єкти права – це не реальні (в контексті реальності не соціально-правової, а фізичної) живі фізичні особи, поміщені в правову сферу, а ідеальні конструкції, створені за допомогою синтезу загальних елементів людської уяви, отриманих шляхом аналізу. Суб’єкт права знаходиться у специфічній соціально-правовій реальності, відмінній від фізичної, й виступає її частиною.

Стверджується, що в різні історичні епохи, в усі часи існування держави і права у тлумаченні категорії «суб’єкт права» спостерігалися деякі розходження. Незважаючи на це, вона поєднувала в собі 3 соціально-правові ознаки – соціальність, правосуб’єктність і правовий статус.

Соціальність віддзеркалює характер функціонування особи в суспільстві й пов’язана з перетворенням інтересу суб’єкта на чинник дії, з пізнанням дійсності. Вона зумовлена активною природою фізичних і юридичних осіб, протиріччям між умовами існування й об’єктивними потребами особи і спрямована на ліквідацію невідповідності між потребами й умовами буття суб’єкта права. Це сукупність набутих людиною якостей, що забезпечують її здатність існувати в суспільстві й виконувати різноманітні соціальні функції у складі різних груп, виступаючи при цьому не суверенною особистістю, а виразником інтересів тієї чи іншої спільноти. Соціальність характеризує особу як частину соціуму, залежну від нього, підлеглу йому, детерміновану зовнішніми соціальними механізмами, яка формується в результаті впливу зовнішнього соціального середовища. Володіння соціальністю припускає здатність особи відігравати певні суспільні ролі, підкорятися вимогам громадської думки, нормам моралі і права. Функціонування соціальності має не інстинктивне, а свідоме спрямування і припускає наявність в індивіда здатності мислити, аналізувати, оцінювати, приймати рішення, трансформувати свої оцінки й рішення в дії і вчинки за допомогою вольових зусиль. Соціальність не є довільною, а визначається історичною необхідністю і становить собою процес утворення розумним суб’єктом нових суспільних форм і відповідних юридичних умов для власного буття. Унаслідок цього суб’єктами права можуть бути виключно люди та їх колективні утворення.

У реальній же дійсності не природа, не суспільство, а тільки держава визначає (а) хто й за яких умов може бути суб’єктом права, а значить, учасником правовідносин і (б) якими рисами цей суб’єкт повинен володіти. Лише законодавством може встановлюватись і визнаватися специфічна сукупність юридичних властивостей, що дозволяє особі стати суб’єктом права. Ця сукупність іменується терміном «правосуб’єктність». Вона виступає абстрактною можливістю правоволодіння особи і є обов’язковою передумовою її самостійної участі у правовідносинах.

Межі можливої й необхідної поведінки суб’єкта права, міру користування ним конкретними матеріальними й духовними благами визначає його правовий статус через указівку на права й обов’язки в усіх сферах суспільних відносин.

У підрозділі 1.4. «Поняття і класифікація суб’єктів трудового права» підкреслюється, що своєрідність трудового права України в системі галузей національного права (серед іншого) характеризує також його суб’єктний склад. Поряд із предметом, методом, принципами й функціями галузі права має сформуватися й певне коло потенційних учасників суспільних відносин, на яких поширюватиметься дія встановлених державою правил поведінки. Формування суб'єктного складу трудового права вирізняється об'єктивністю й пов'язано з набуттям суб’єктами у своїх взаємовідносинах специфічних функцій, що вимагають нормативного регулювання взаємної поведінки з урахуванням інтересів кожного з них. Динамічність відносин у сфері праці достатньо швидко викликає зміни сформованого суб'єктного складу цієї галузі. Суб'єкти трудового права розглядаються як особи, які володіють трудовою правосуб'єктністю, при реалізації якої вони набувають статусу учасників відносин, регламентованих трудовим правом.

Будь-яка класифікація повинна правильно відбивати сутність класифікованих явищ, реально існуючі між ними зв’язки і взаємовідносини. Об’єктивність припускає всебічність і конкретність, глибину розгляду класифікованих об’єктів, проникнення в їх суттєві властивості, внутрішнє життя, пізнання їх такими, якими вони є в дійсності, без будь-яких суб’єктивних доповнень. Що стосується класифікації суб’єктів трудового права, то принцип об’єктивності означає, що в ній мають знайти віддзеркалення загальні суттєві ознаки й об’єктивні відмінності окремих їх груп і класів. Вона повинна виходити з реальної нетотожності й різноманіття конкретних учасників трудових і пов’язаних з ними відносин, адекватно відбивати справжню об’єктивну різницю між ними.

Ціннісний підхід до класифікації суб'єктів трудового права (визнання індивіда вищою соціально-правовою цінністю) виводить нас до першооснови права, до його істинного джерела – людини, правові якості якої є справжньою субстанцією, з якої створюються, формуються всі суб'єкти, включаючи державу та її органи. Людина є джерелом усього правового. До суб’єктів трудового права України належать: (а) первинний суб’єкт трудового права – працівник; (б) основний суб’єкт трудового права – роботодавець; (в) похідні суб’єкти трудового права від працівника – особа, яка шукає роботу, інвалід, який отримав трудове каліцтво чи професійне захворювання, позивач або відповідач у суді та ін. Юридична фігура названих осіб не має самостійного значення і є або передуючою правовій особистості працівника, або наслідком існування даної особи як працівника; (г) службові суб’єкти трудового права – державні органи, професійні спілки, приватні кадрові агентства, комісії по трудових спорах, примирні, трудові арбітражі та ін. Їх сутність полягає в тому, що правосуб’єктність цих суб’єктів спрямована на обслуговування функціонування працівника й роботодавця як повноцінних учасників відносин у сфері праці.

Розділ 2. «Працівник – первинний суб’єкт трудового права» містить 2 підрозділи.

У підрозділі 2.1. «Парадигма визначення сфери дії трудового права в сучасних умовах» констатується, що природа трудового права дуалістична: з одного боку, воно регулює взаємовідносини між працівником і роботодавцем як двома приватними особами, які не мають один щодо одного жодних владних повноважень, а тому взаємодіють на засадах рівності, а з другого – з розвитком відносин найманої праці, перетворенням трудового найму на суспільно значиме явище з’ясувалося, що впорядкування їх тільки засобами приватного права (індивідуально-трудовим методом) явно недостатньо та й не забезпечує соціальної справедливості. Ось чому учасники трудового договору є рівними формально (юридично) – при укладенні трудового договору, але нерівними фактично – в процесі його реалізації. У результаті створюється доволі широке законодавство, а в сфері публічного права – великий розділ, який містить правові форми втручання держави у взаємовідносини праці й капіталу.

Нині галузь трудового права функціонує як результат синтезу приватноправового й публічно-правового регулювання особливої сфери суспільних відносин, які опосередковують людську працю. У межах самого трудового права як галузі і правової науки було сформульовано і практично реалізовано принцип соціального партнерства, невідомий галузям ні публічного, ні приватного права: це система правових засобів взаємодії суб’єктів, які уособлюють публічні і приватні інтереси, що забезпечують облік і компроміс останніх. Указаний процес означає включення до числа суб’єктів трудового права осіб, які раніше взагалі не вважалися такими, або їх відносили до них, проте зі значними вилученнями й пересторогами. Зазначене, безумовно, впливає на зміст прав та обов’язків працівника й роботодавця як головних суб’єктів трудового права. Зараз трудовий договір необхідно розглядати як провідну ознаку повного включення до сфери дії трудового законодавства суспільних відносин, що опосередковують трудову діяльність. До цієї сфери можна віднести відносини, які (а) виникають при реалізації здатності людини до праці, (б) забезпечують охорону й розвиток трудової діяльності працівників, (в) виникають в результаті неналежного виконання особою своїх трудових обов’язків, (г) є процесуальними.

У підрозділі 2.2. «Сучасні концептуальні підходи до визнання працівника суб’єктом трудового права» аргументовано доводиться, що методологічно хибним в умовах існування таких організаційно-правових форм господарювання, як акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю тощо, є порівняння корпоративних прав особи зі здатністю до праці. Фактично при такому підході і тлумаченні останніх як «рухоме майно» можна й самого працівника прирівняти до майна й визначити його об’єктом купівлі-продажу чи застави. За своєю природою корпоративні правовідносини є майновими з таких підстав: а) їх об’єкт має майновий характер; б) корпоративні відносини вирізняє специфічність суб’єктного складу, яка виражається в тому, що одним із суб’єктів завжди є товариство, іншим – його учасники, які формують волю останнього; в) мета участі суб’єктів цивільного права в таких відносинах полягає в задоволенні їх майнових інтересів; г) членські правовідносини виникають після здійснення учасником майнового внеску (частки) в капітал юридичної особи; д) майнові права можна порівняти з немайновими за способом їх захисту.

Права корпоративні мають зовсім іншу правову природу, функції й завдання порівняно з трудовими. Якщо в рамках трудового права робиться спроба обґрунтовувати таке явище, як корпоративне трудове право, виникає плутанина щодо об’єкта правового регулювання, суб’єкта трудового права, майнових прав особи й соціально-трудових прав працівника як учасника трудових правовідносин. Намагання об’єднати зовсім різні за своєю правовою природою явища й категорії призводить до протиріччя й неузгодженостей у правовому регулюванні. Такий підхід, безсумнівно, аж ніяк не сприяє вдосконаленню трудового законодавства й підвищенню гарантій прав працюючих. У корпоративних відносинах спостерігається наявність множинності суб’єктів привласнення майна, а тому їх слід трактувати як змішані майново-організаційні, в яких організаційні елементи спрямовані на обслуговування як речових, так і зобов’язальних відносин. Від інших цивільних відносин вони відрізняються наступним: (а) підставою їх виникнення є акт узгодження волі учасників; (б) згодою останніх установлюється особливий порядок реалізації фактичної можливості володіння, реалізації й розпорядження майном; (в) корпоративним відносинам властива самоврегульованість.