ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ТА ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЯ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ НА ПЕВНИЙ СТРОК

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, задачі, об’єкт і предмет дослідження, його методологічну основу, наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення, апробацію та публікації результатів дослідження, наведено дані щодо його структури і обсягу.

Розділ 1 “Соціально-правова характеристика диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк” містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1. “Витоки становлення і розвитку теорії й нормативно-правової регламентації диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк” зазначено, що історія диференціації та індивідуалізації виконання покарання починається з масового застосування покарання у виді позбавлення волі та становлення ідеї виправлення злочинців/засуджених. Зазначено, що ідеї диференціації та індивідуалізації покарання стали привертати увагу дослідників ще в період тюремної реформи XVIII ст. (Д. Говард, І. Бентам) та знайшли свій вираз на початку ХІХ ст. у так званій “прогресивній” системі виконання покарання. Автором спростовується точка зору теорії радянського виправно-трудового права щодо абсолютної відсутності основних начал диференціації та індивідуалізації виконання покарання у пенітенціарному законодавстві і практиці Російської імперії. Обґрунтовано, що численні реформи протягом ХІХ–ХХІ ст. змінили спрямованість кримінально-виконавчої політики від відплати за вчинений злочин та ізоляції засуджених від суспільства до їх виправлення і ресоціалізації. Аналіз витоків становлення і розвитку диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк дозволив виділити такі періоди: 1) докодифікаційний (до 1925 р.); 2) першої кодифікації виправно-трудового законодавства (1925–1970 рр.); 3) другої кодифікації виправно-трудового законодавства (1970–2004 рр.); 4) третьої кодифікації законодавства у сфері виконання покарань (з 2004 р.). Це дозволило сформувати чітке уявлення про еволюцію законодавчого впровадження вимог принципу диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк, а також раціональніше використовувати історично накопичений позитивний досвід та уникати помилок і прорахунків, допущених раніше.

У підрозділі 1.2. “Зарубіжний досвід диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк” проаналізовано зарубіжний досвід диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк на прикладі пенітенціарних систем іноземних держав, котрі досягли найбільших успіхів у цій сфері (Сполучені Штати Америки, Англія, Швеція, Фінляндія, Франція). Заслуговує на увагу досвід Сполучених Штатів Америки щодо застосування системи невизначених вироків як напряму підвищення ефективності диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк. Цю пропозицію підтримують 15,0 % проанкетованих співробітників виправних колоній. Але при цьому визначено, що за сучасних умов розвитку вітчизняна система кримінальної юстиції ще не готова до імплементації системи “невизначених вироків”. Враховуючи досвід Англії та Швеції щодо виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк, заслуговує на увагу пропозиція щодо незарахування до загального строку відбування покарання терміну перебування засудженого до позбавлення волі у приміщенні камерного типу, як виду дисциплінарного стягнення. Цю пропозицію підтримують 71,0 % проанкетованих співробітників виправних колоній. У зв’язку з цим, сформульовано пропозиції щодо доповнення зазначеним положенням норм ст. 63 КК України та ст. 132 КВК України. Позитивним аспектом пенітенціарної практики зарубіжних країн щодо диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк, що заслуговує на імплементацію у національне законодавство, визнано надання засудженим, які  реалізовують право на освіту, можливості короткочасних виїздів за межі пенітенціарних установ для складання вступних та випускних екзаменів.

У підрозділі 1.3. “Поняття диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк” зазначено, що у науковій юридичній літературі відсутня єдність поглядів на поняття диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк. Зокрема, окремі науковці (І. І. Карпець, О. О. Наташев, М. О. Стручков), які   започаткували розробку проблем диференціації та індивідуалізації виконання покарань, часто ототожнювали ці поняття, не проводячи між ними чіткого розмежування. До теперішнього часу у вітчизняній кримінально-виконавчій науці відсутня єдність думок з приводу можливості об’єднання цих понять в одне ціле (І. Г. Богатирьов, О. М. Джужа, О. Г. Колб, А. Х. Степанюк, В. М. Трубников). Обґрунтовано, що диференціація виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк починається на стадії розподілу і направлення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, коли центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань на підставі ст. 86 КВК України визначає вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання. Доведено, що у подальшому під час відбування покарання у колоніях реалізується принцип індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк, хоча можливою є і диференціація засуджених у новий правовий статус за індивідуально значущими властивостями. Сформульовано визначення понять “диференціація виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк”, “індивідуалізація виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк”, “принцип диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк”. Проведено розмежування понять “диференціація та індивідуалізація виконання покарання” і “диференціація та індивідуалізація покарання в процесі його виконання”, що дозволило конкретизувати предмет дослідження.

Розділ 2 “Реалізація диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк у засобах виправлення і ресоціалізації засуджених” складається з п’яти підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Режим виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк як форма диференціації та індивідуалізації виконання покарання” проаналізовано реалізацію диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк у режимі виконання та відбування покарання через його зміст (основні елементи), якими є: 1) ізоляція засуджених; 2) постійний нагляд за засудженими; 3) виконання засудженими покладених на них обов’язків; 4) реалізація прав і законних інтересів засуджених; 5) безпека засуджених і персоналу; 6) роздільне тримання різних категорій засуджених; 7) різні умови тримання засуджених залежно від виду колонії; 8) зміна умов тримання засуджених. За результатами аналізу практики діяльності виправних колонії та Конституційного Суду України сформульовано пропозиції щодо удосконалення практики диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк через таку складову режиму, як ізоляція засуджених у тісному зв’язку з іншою складовою – реалізація їхніх прав і законних інтересів. Запропоновано внести зміни до ст. 107 КВК України.

У підрозділі 2.2. “Суспільно корисна праця засуджених до позбавлення волі на певний строк як форма диференціації та індивідуалізації виконання покарання” зазначено, що праця засуджених виступає одним із важливих засобів виховного впливу та є критерієм оцінки ступеня їхнього виправлення. Дані, отримані у процесі дослідження, свідчать, що засуджені, переведені до колонії з меншим ступенем правообмежень, відрізняються від решти засуджених, що тримаються в колоніях різних рівнів безпеки, значно кращими показниками їх трудової діяльності. Так, кількість відмов від праці у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання у 4 рази менша, ніж серед засуджених, які відбувають покарання в колоніях інших рівнів безпеки (1,4 проти 5,6 %). Питома вага осіб, які сумлінно ставляться до праці, у   виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання склала 70,0 %, у той час як у колоніях інших рівнів безпеки цей показник склав 59,0 %. У роботі зроблено висновок, що відносно високі показники ставлення засуджених до праці свідчать, по-перше, про те, що при розподілі засуджених за виправними колоніями центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань шляхом правильної диференціації створені оптимальні умови для індивідуалізації виконання покарання; по-друге, про успішність функціонування інституту зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі, що підтверджується відповідними статистичними даними ДПтС України. З’ясовано місце суспільно корисної праці засуджених до позбавлення волі на певний строк у системі їх прав і обов’язків, що обумовило формулювання пропозицій щодо внесення змін до КК України та КВК України в частині закріплення обов’язку засуджених до позбавлення волі на певний строк працювати в місцях і на роботах, які   визначаються адміністрацією колонії. Сформульовано обґрунтовану пропозицію щодо запровадження на рівні КВК України права засудженого, залученого до суспільно корисної праці, на відпочинок тривалістю 14 календарних днів.

У підрозділі 2.3. “Загальноосвітнє і професійно-технічне навчання засуджених до позбавлення волі на певний строк як форма диференціації та індивідуалізації виконання покарання” доведено, що цей засіб виправлення і ресоціалізації диференціюється та індивідуалізується залежно від освітнього рівня засуджених. Встановлено, що відповідно до чинного законодавства, кожен має право на здобуття вищої освіти, проте за сучасних умов реалізувати це право засудженими до позбавлення волі на певний строк дуже складно. Результатами дослідження підтверджено можливість здобуття засудженими вищої освіти через дистанційну форму навчання, яка передбачає більше часу для самоосвіти, найбільше відповідає умовам відбування покарання у виді позбавлення волі та є більш пристосованою для даної категорії осіб. Як один із напрямів удосконалення диференціації та індивідуалізації освіти у місцях позбавлення волі пропонується передбачити для засуджених, які мають вищу освіту, можливість отримання післявузівської освіти (чи заняття науковою діяльністю) як альтернативу праці. Це дуже актуально на даний час, коли у багатьох колоніях відсутні робочі місця і засуджені нічим не зайняті. На підставі цього сформульовано пропозиції щодо внесення змін до абз. 14 ч. 1 ст. 107 КВК України. Також обґрунтовано доцільність щодо надання засудженим можливості виїзду за межі колонії для складання вступних випробувань та (або) державних екзаменів у вищих навчальних закладах.

У підрозділі 2.4. “Соціально-виховна робота із засудженими до позбавлення волі на певний строк як форма диференціації та індивідуалізації виконання покарання” доведено важливість соціально-виховної роботи із засудженими у досягненні мети їхнього виправлення і ресоціалізації. Проте встановлено, що реалізація принципу диференціації та індивідуалізації у соціально-виховній роботі ускладнюється через значні навантаження на персонал соціально-психологічної служби. Тому обґрунтовано доцільність обмеження чисельності засуджених у відділеннях до кількості, коли б на одного начальника відділення соціально-психологічної служби припадало до 50 засуджених. Саме таку цифру визначила переважна більшість опитаних автором співробітників виправних колоній мінімального, середнього та максимального рівнів безпеки під час анкетування. Сформульовано висновок, що цінність норм кримінально-виконавчого права полягає в тому, що воно містить широкий арсенал засобів впливу на поведінку засуджених до позбавлення волі на певний строк через їхні інтереси і за допомогою інтересів. Одним із таких засобів впливу на інтереси засуджених до даного виду покарання є застосування заходів заохочення і стягнення, які також застосовуються диференційовано та індивідуалізовано. У роботі робиться висновок, що однією з ефективних форм індивідуалізації соціально-виховної роботи із засудженими у виправних колоніях є оцінка ступеня виправлення, який у кінцевому рахунку передбачає диференціацію засуджених у новий правовий статус.

У підрозділі 2.5. “Громадський вплив на засуджених до позбавлення волі на певний строк як форма диференціації та індивідуалізації виконання покарання” зазначається, що формами диференціації та індивідуалізації громадського впливу на засуджених до позбавлення волі на певний строк є: 1) індивідуальне шефство представників громадськості над окремими засудженими; 2) діяльність спостережних комісій щодо погодження постанов начальника виправної колонії про зміну умов тримання засуджених у межах однієї виправної колонії, якщо постанови передбачають збільшення обсягу встановлених обмежень і більш суворі умови тримання та подань адміністрації виправної колонії щодо переведення засуджених осіб до виправної колонії з вищим рівнем безпеки; 3) відвідування членами спостережних комісій установ виконання покарань, вивчення особових справ засуджених, проведення бесід, здійснення пізнавального процесу оцінки особистості засудженого; 4) діяльність релігійних організацій, що відіграють велике значення у моральному вихованні засуджених, при цьому встановлено, що засуджені диференціюються за віросповіданням (православне, греко-католицьке, римсько-католицьке віросповідання, протестантизм); 5) громадський контроль за дотриманням прав засуджених, які диференціюються залежно від приналежності засуджених до певних диференційованих статусів (інваліди, чорнобильці, ветерани війн, учасники бойових дій та ін.). У результаті співставлення та обґрунтування функцій спостережних комісій щодо погодження процедури зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі на певний строк з відповідними положеннями ст. 100 КВК України запропоновано пропозиції щодо удосконалення кримінально-виконавчого законодавства у цьому напрямі.

Розділ 3 “Напрями удосконалення диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк” – містить два підрозділи.

У підрозділі 3.1. “Удосконалення правового регулювання диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк” обґрунтовується позиція, що можливість реагування суб’єктів виконання покарання на зміну поведінки засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі на певний строк забезпечується відповідними нормами кримінально-виконавчого законодавства, що визначають підстави і порядок зміни умов тримання засуджених.

У пункті 3.1.1. “Зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі на певний строк в межах однієї виправної колонії як форма диференціації та індивідуалізації виконання покарання” зазначається, що інститут зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі на певний строк в межах однієї виправної колонії набуває особливої значущості в силу того, що дозволяє реалізовувати один із основних принципів інституту виконання покарання у виді позбавлення волі – відбування засудженими всього строку покарання в одній колонії (ст. 93 КВК України). Доведено, що зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі в межах однієї виправної колонії відбувається як у бік пом’якшення (застосовується до засуджених, які стають на шлях виправлення), так і у бік посилення (застосовується до засуджених, які злісно порушують установлений порядок відбування покарання) режиму (обсягу правообмежень).

У пункті 3.1.2. “Зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі на певний строк шляхом переведення до колонії іншого рівня безпеки як форма диференціації та індивідуалізації виконання покарання” зазначено, що переведення засудженого до колонії іншого рівня безпеки дозволяє більш суттєво (у порівнянні зі зміною умов тримання в межах однієї колонії) змінювати умови тримання. Необхідність зміни умов тримання шляхом переведення до колонії іншого рівня безпеки обумовлена тим, що у процесі відбування покарання можуть відбутися серйозні, стійкі зміни у поглядах та у поведінці засуджених, що тягнуть за собою покращення або погіршення умов їх тримання. Дослідження показало, що на позитивну поведінку осіб у місцях позбавлення волі суттєвий вплив здійснює перспектива покращення умов тримання шляхом переведення їх до колоній з меншим обсягом правообмежень. У результаті аналізу правового забезпечення зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі на певний строк як в межах однієї виправної колонії, так і шляхом переведення їх до виправної колонії іншого рівня безпеки дисертантом обґрунтовано необхідність внесення змін до відповідних норм КВК України щодо удосконалення правового регулювання інституту зміни умов тримання засуджених як форми диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк.

У підрозділі 3.2. “Оптимізація критеріїв і показників диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк” зазначається, що розробка критеріїв і показників диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі є однією із найважливіших складових частин проблеми аналізу прикладних основ концепції виправлення засуджених. Дослідженням встановлено, що класифікація засуджених до позбавлення волі на певний строк за ступенем виправлення є юридичним наслідком, “вінцем” процесу індивідуалізації та диференціації виконання покарання. За результатами дослідження критеріїв і показників диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк запропоновано впровадити нові критерії – “правослухняну поведінку” та „позитивне ставлення до праці (навчання)” – для оцінки можливості зміни умов тримання засуджених, які “стають на шлях виправлення”. За результатами дослідження визначено показники зазначених критеріїв, зокрема щодо “правослухняної поведінки” – це: 1) визнання засудженим своєї вини у вчиненому злочині і каяття в цьому; 2) відсутність порушень установленого порядку відбування покарання; 3) правильне реагування на вимоги адміністрації колонії відповідно до Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань; 4) виконання цих вимог; 5) утримання у чистоті свого спального місця та підтримання порядку у гуртожитку (приміщенні камерного типу); 6) свідоме виконання обов’язків; 7) участь у програмах диференційованого виховного впливу; 8) відмова від негативних зв’язків із кримінальним оточенням та впливу злочинної моралі; щодо   “позитивного ставлення до праці (навчання)”  – це: 1) відсутність відмов від роботи; 2) виконання без порушень і суттєвих зауважень трудових обов’язків, прагнення до виконання планів і завдань; 3) відвідування загальноосвітньої школи або професійно-технічного центру; 4) старанність у навчанні; 5) відсутність пропусків занять без поважних причин; 6) добра поведінка на заняттях; 7) підвищення своєї кваліфікації або навчання новій професії.

ВИСНОВКИ