КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ОХОРОНА ПОРЯДКУ ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, мета і задачі дослідження, його об’єкт, предмет, методи, науково-правова база, емпірична основа, сформульовано наукову новизну одержаних результатів, визначається практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо апробації результатів дослідження та публікацій за його матеріалами, структури й обсягу роботи.

Розділ 1 «Кримінально-правова охорона порядку виконання судових рішень: теоретико-методологічні засади дослідження, соціальна обумовленість кримінально-правової охорони, ґенеза розвитку інституту кримінальної відповідальності та зарубіжний досвід» складається з чотирьох підрозділів та присвячений аналізу стану теоретичних досліджень питань кримінально-правової охорони порядку виконання судових рішень, розгляду історичного аспекту становлення та зарубіжного досвіду законодавчої регламентації кримінальної відповідальності за невиконання судових рішень та незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано.

У підрозділі 1.1. «Теоретико-методологічні засади дослідження кримінально-правової охорони порядку виконання судових рішень» здійснений огляд літератури за темою і обґрунтовано напрям дослідження. Розглядаються теоретико-прикладні питання кримінально-правової охорони порядку виконання судових рішень, наводяться позиції вітчизняних та зарубіжних науковців щодо протидії злочинам, які посягають на порядок виконання судових рішень.

Описуються застосовані у процесі наукового дослідження методи та розкриваються особливості їх впровадження щодо питань теми роботи.

У підрозділі 1.2. «Соціальна обумовленість кримінально-правової охорони порядку виконання судових рішень» розглядається конституційний принцип обов’язковості рішень суду та проблематика його реалізації.

Як засвідчує аналіз статистичних даних Міністерства юстиції України частка судових рішень, що фактично виконанні, протягом багатьох років не перевищує третини від судових рішень, які підлягали примусовому виконанню. Так, у 2006 р. підлягало виконанню органами державної виконавчої служби України 7 137 858 рішень, з них фактично виконано 2 406 624 або 33,7 %; у 2007 – 7 316 781, виконано 2 391 201 (32,7 %); у 2008 – 7 982 785, виконано 2 760 682 (34,6 %); у 2009 – 8 413 201, виконано 2 671 387 (31,8 %); у 2010 – 9 378 377, виконано – 2 982 808 (31,8 %); у 2011 – 9 573 395, виконано – 3 193 255 (33,4 %).

Під час проведення анкетування на питання: «Чи належним чином сьогодні виконуються судові рішення в Україні?» всі опитані респонденти (100,0 %) дали відповідь: «Ні».

Наводяться приклади невиконання судових рішень та коментарі з цього приводу в засобах масової інформації та мережі Інтернет, статистика та практика Європейського суду з прав людини по розгляду справ про тривале невиконання рішень українських судів.

На підставі узагальнення матеріалів судової і слідчої практики, аналізу результатів анкетування та позицій вчених аргументується відповідність видів та меж покарань у санкціях норм, які забезпечують кримінально-правову охорону виконання судових рішень, ступеню тяжкості та характеру суспільної небезпеки вчинюваних діянь.

У підрозділі 1.3. «Ґенеза розвитку інституту кримінальної відповідальності за порушення порядку виконання судових рішень» подається історичний огляд становлення та розвитку норм законодавства у сфері здійснення правосуддя щодо порядку виконання судових рішень, починаючи з Руської Правди до сучасного періоду, який обумовлюється дією КК України 2001 року.

Вперше у сформованому вигляді норми, які передбачають кримінальну відповідальність за порушення порядку виконання судових рішень, з’явились у КК Української РСР 1960 року. З прийняттям КК була введена відповідальність за утаювання майна, що підлягає конфіскації, або утаювання чи розтрату майна, на яке накладено арешт або яке описано (ст. 182). 12 січня 1983 р. встановлена відповідальність за невиконання вироку суду про позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 183-2), а з 4 травня 1990 р. за невиконання судового рішення (ст. 176-4).

Після прийняття 5 квітня 2001 р. нині чинного КК України введено в дію дві статті, які покликані забезпечити належний порядок виконання судових рішень: ст. 382 (Невиконання судового рішення) та ст. 388 (Приховування майна). Зазначені норми (статті 382, 388 КК України) були розроблені на основі КК Української РСР 1960 р. (статті 182, 176-4) та не зазнали суттєвих змін.        3 березня 2005 р. назву ст. 388 КК України змінено на незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт або яке описано чи підлягає конфіскації та викладено статтю у новій редакції. Кроком уперед стало внесення                       7 липня 2010 р. змін до ст. 382 КК України та встановлення загального суб’єкта невиконання судового рішення.

У підрозділі 1.4. «Зарубіжний досвід кримінально-правової охорони порядку виконання судових рішень» проведено порівняльне кримінально-правове дослідження норм, що передбачають відповідальність за злочини проти правосуддя, пов’язані з невиконанням судового рішення і незаконними діями щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано, у законодавстві двадцяти п’яти зарубіжних країн. Підходи законодавців зарубіжних країн до встановлення кримінально відповідальності за вказану категорію суспільно небезпечних діянь є різними.

Прийнятними для використання виглядають, зокрема, положення кримінального законодавства Естонської Республіки, в яких предметом невиконання вироку або рішення суду є звернуте до виконання судове рішення. Звертають на себе увагу положення кримінального законодавства Естонської Республіки, що встановлюють відповідальність за незаконні дії з арештованим майном, в яких предметом злочину є усе майно, без зазначення його правового статусу, та положення кримінального законодавства Республіки Болгарія, в яких предметом злочину визначено річ, щодо якої винесено судове рішення. Вдало викладені кримінально-правові норми законодавства Естонської Республіки, Австрії, Голландії, Республіки Болгарія, Франції, Швейцарії, Ізраїлю, Китайської Народної Республіки, Японії щодо загального суб’єкта незаконних дій з арештованим майном.

Розділ 2 «Характеристика об’єктивних та суб’єктивних ознак злочинів, які посягають на порядок виконання судових рішень» складається з чотирьох підрозділів та присвячений дослідженню специфіки елементів складу злочинів, які посягають на порядок виконання судових рішень.

У межах підрозділу 2.1. «Об’єкт злочинів, які посягають на порядок виконання судових рішень» характеризується родовий об’єкт злочинів проти правосуддя, яким виступають суспільні відносини у сфері правосуддя. Розглянуто підходи до класифікації злочинів проти правосуддя в залежності від безпосереднього об’єкта.

Аргументовано, що основним безпосереднім об’єктом невиконання судового рішення є діяльність суду щодо здійснення правосуддя в частині точного та своєчасного виконання судових рішень. Об’єктом незаконних дій щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано, – встановлений порядок виконання судових рішень щодо забезпечення відповідного правового режиму майна, на яке накладено арешт або заставленого майна. Додатковий обов’язковий об’єкт у складі злочинів, які посягають на порядок виконання судових рішень, відсутній. Додатковим факультативним об’єктом зазначених злочинів можуть бути порядок виконання службовими особами своїх повноважень, виборчі, трудові та інші права і свободи людини і громадянина, власність, економічні інтереси суб’єктів господарювання тощо.

Предметом злочину, передбаченого частинами 1 - 3 ст. 382 КК України, є судове рішення (вирок, рішення, ухвала, постанова), винесене судом загальної юрисдикції, що набрало законної сили. Злочину, передбаченого ч. 4 ст. 382 КК України, – рішення Європейського суду з прав людини. За результатами проведеного анкетування більше половини респондентів (56,0 %) на питання: «Чи потребує змін обов’язкова ознака невиконання судового рішення – набрання судовим рішенням законної сили?» дали відповідь: «Так, потрібно її змінити. Зазначити, відповідальність настає за невиконання судового рішення, що звернуто до виконання». З метою усунення неповноти розуміння предмета невиконання судового рішення пропонується в Законі про кримінальну відповідальність у якості предмета даного злочину розглядати судове рішення (вирок, рішення, ухвала, постанова), що звернуте до виконання.

Предметом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 388 КК України, є: майно, на яке накладено арешт або яке описано; заставлене майно; кошти, на які накладено арешт. В процесі дисертаційного дослідження сформовано авторські визначення зазначених понять.

Так, майном, на яке накладено арешт, є майно, щодо якого застосовується обмеження свободи власника (відповідача; обвинуваченого чи підозрюваного або особи, яка несе за законом матеріальну відповідальність за його дії; боржника) розпоряджатися ним, яке застосовується судом, слідчим, державним виконавцем з метою забезпечення фактичного виконання судового рішення.

Заставлене майно – майно, на яке у разі невиконання зобов’язань, забезпечених заставою, за судовим рішенням звертається стягнення.

Описаним майном є майно, яке відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України та Закону України «Про виконавче провадження» описано слідчим чи державним виконавцем з метою забезпечення фактичного виконання судового рішення та на яке накладено арешт відповідно до протоколу або акта опису і арешту майна.

Кошти, на які накладено арешт, – гривня або іноземна валюта, щодо якої застосовується обмеження свободи власника (відповідача; обвинуваченого чи підозрюваного або особи, яка несе за законом матеріальну відповідальність за його дії; боржника) розпоряджатися нею, що застосовується судом, слідчим, органом державної виконавчої служби, з метою забезпечення фактичного виконання судового рішення.

Зазначається, що перелік предметів складу злочину є недосконалим та не здійснює належної кримінально-правової охорони порядку виконання судових рішень в частині забезпечення відповідного правового режиму майна. Крім того, в диспозиції норми йде смислове повторення термінів. Обов’язковими умовами опису є накладення арешту на майно, яке описується, та його передача фізичній особі на відповідальне зберігання.

При невиконанні судового рішення потерпілим буде виступати громадянин, на користь якого винесе судове рішення та якому заподіюється моральна, фізична або майнова шкода в результаті його невиконання. При незаконних діях щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано, – громадянин, в інтересах якого накладено арешт на майно або передано майно у заставу та якому в результаті незаконних дій заподіяна моральна, фізична або майнова шкода.

У межах підрозділу 2.2. «Об’єктивна сторона злочинів, які посягають на порядок виконання судових рішень» розглядається об’єктивна сторона злочинів, які посягають на порядок виконання судових рішень.

Об’єктивна сторона складів злочинів, які посягають на порядок виконання судових рішень, за винятком невиконання рішення Європейського суду з прав людини (ч. 4 ст. 382 КК України), складається з декількох альтернативних діянь. Невиконання судового рішення – з невиконання або перешкоджання виконанню судового рішення (частини 1 - 3 ст. 382 КК України). Незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано, – з розтрати, відчуження, приховування, підміни, пошкодження, знищення майна або інших незаконних дій з майном, на яке накладено арешт, із заставленим майном або майном, яке описано; порушення обмеження (обтяження) права користуватися таким майном; здійснення операцій з коштами, на які накладено арешт.

Як формальні за конструкцією злочини у виді невиконання судового рішення (частини 1, 2 та 4 ст. 382 КК України) та незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт або яке описано чи підлягає конфіскації (ч. 1 ст. 388 КК України), визнаються закінченими з моменту вчинення самого діяння, незалежно від настання можливих несприятливих наслідків. Об’єктивна сторона невиконання судового рішення включає також і настання суспільно небезпечних наслідків, які передбачаються у ч. 3 ст. 382 КК України, у виді заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб. Для наявності об’єктивної сторони у злочинах проти встановленого порядку виконання судових рішень настання суспільно небезпечних наслідків та встановлення причинного зв’язку Закон про кримінальну відповідальність не вимагає, крім ч. 3 ст. 382 КК України.

Особливо кваліфікуючою ознакою невиконання судового рішення є вчинення дій, передбачених частиною 1 або 2 ст. 382 КК України, що заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб.

У межах підрозділу 2.3. «Суб’єкт злочинів, які посягають на порядок виконання судових рішень» наводиться один з видів класифікації злочинів проти правосуддя в залежності від суб’єкта злочину.

Вказується що суб’єктом злочинів, які посягають на порядок виконання судових рішень, є: фізична особа; службова особа; особа, якій ввірено на відповідальне зберігання майно, на яке накладено арешт або яке описано (власник майна, інша особа, якій ввірено це майно); представник банківської або іншої фінансової установи.

У період з 5 квітня 2001 р. по 7 липня 2010 р. КК України визначав суб’єктом невиконання судового рішення лише службову особу. У зв’язку з чим існувала невідповідність між статтями 18, 382 КК України та ч. 3 ст. 87,    ч. 2 ст. 88 Закону України «Про виконавче провадження». Про встановлення загального суб’єкта злочину, передбаченого ст. 382 КК України, неодноразово наголошувалось автором у наукових статтях фахових видань та на науково-практичних конференціях. Така пропозиція знайшла свою підтримку у законодавця, в результаті чого 7 липня 2010 р., з прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст. 382 КК України викладено в новій редакції та встановлено загальний суб’єкт злочину.

У кваліфікованому складі злочину, суб’єкт спеціальний, ним є службова особа, яка зобов’язана виконати судове рішення або завдяки своїм повноваженням мала можливість перешкодити його виконанню. В якості особливо кваліфікуючої ознаки за ч. 3 ст. 382 КК України, передбачено вчинення діяння особою, яка займає відповідальне або особливо відповідальне становище.

Для належної кримінально-правової охорони порядку виконання судових рішень необхідно встановити загальний суб’єкт злочину незаконних дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано, при цьому виключити посилання з диспозиції ч. 1 ст. 388 КК України на особу, якій ввірено майно, а також представника банківської або іншої фінансової установи.

У межах підрозділу 2.4. «Суб’єктивна сторона злочинів, які посягають на порядок виконання судових рішень» характеризується суб’єктивна сторона невиконання судового рішення та незаконних дій щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано.

Констатовано, що змістом вини злочинів, які посягають на порядок виконання судових рішень, є прямий умисел. При невиконанні судового рішення винний усвідомлює, що рішення суду прийняте, але свідомо не виконує його або перешкоджає його виконанню і бажає цього. При незаконних діях щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано, особа усвідомлює, що вчиняє незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано, і бажає вчинити такі дії.

Виходячи із структури суб’єктивної сторони складу злочинів, які посягають на порядок виконання судових рішень, мотив, мета та емоційний стан, на відміну від вини, не виступають як її конструктивний елемент, а є факультативною ознакою. Зазначені факультативні ознаки впливають на призначення покарання.

Запропоновано встановити обов’язкову ознаку суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 388 КК України, – мету, спрямовану на унеможливлення виконання судового рішення.

Розділ 3 «Особливості кваліфікації злочинів, які посягають на порядок виконання судових рішень, та питання реалізації кримінально-правового захисту порядку виконання судових рішень» складається з двох підрозділів, в яких досліджено відмежування злочинів, які посягають на порядок виконання судових рішень, від суміжних злочинів, кваліфікація за сукупністю злочинів та питання захисту осіб, що забезпечують виконання судових рішень.

У підрозділі 3.1. «Особливості кваліфікації злочинів, які посягають на порядок виконання судових рішень» проводиться відмежування, злочинів, які посягають на порядок виконання судових рішень (ст. 382 та ч. 1 ст. 388 КК України), від суміжних злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина (статті 164 та 165 КК України), злочину в сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг (ст. 367 КК України), злочинів проти правосуддя (статті 389 та 390 КК України).

Зазначено, що сьогодні норми, які визначають відповідальність за ухилення від сплати аліментів на утримання дітей та ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків, не гарантують належної кримінально-правової охорони суспільних відносини, що забезпечують захист майнових інтересів неповнолітніх або непрацездатних осіб та переобтяжують КК України. При ухиленні від сплати аліментів на утримання дітей та ухиленні від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків порушується одночасно основна засада судочинства, закріплена в п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України, – обов’язковість рішень суду.

Така позиція автора знайшла свою підтримку і серед практикуючих юристів та науковців у сфері юриспруденції. Так, при проведенні анкетування преважна більшість опитаних (60,0 %) на питання: «Чи є необхідним збереження статей 164 (Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей) та 165 (Ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків) КК України, виходячи з положень ст. 382 (Невиконання судового рішення) КК України?» дала відповідь: «Можливо виключити».

Обґрунтована, з метою уніфікації норм, які забезпечують кримінально-правову охорону порядку виконання судових рішень, доцільність виключення з КК України статей 164 та 165. Усі дії, пов’язані з ухиленням від сплати аліментів на утримання дітей та ухиленням від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків, необхідно буде кваліфікувати за ч. 1 або 3 ст. 382 КК України.

У межах підрозділу 3.2. «Питання реалізації кримінально-правового захисту порядку виконання судових рішень» зазначається, що відповідно до    ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження. Питання виконання судового рішення є не останнім у відправленні правосуддя. Державний виконавець, який реалізує конституційний принцип обов’язковості рішення суду, несе не менше психологічне й фізичне навантаження, зазнає погроз, посягань на життя, здоров’я, честь, гідність, майно з боку зацікавлених у виконанні судового рішення осіб, ніж суддя, який виніс це рішення.

Проведено порівняльний аналіз національного законодавства, законодавства країн Європи та країн пострадянського простору стосовно кримінальної відповідальності за погрозу або насилля щодо осіб, які виконують судові рішення. Для належної кримінально-правової охорони діяльності державних виконавців по виконанню судових рішень, запропоновано встановити кримінальну відповідальність за погрозу або насильство щодо державного виконавця (ст. 377 КК України), умисне знищення або пошкодження майна державного виконавця (ст. 378 КК України), посягання на життя державного виконавця у зв’язку з його діяльністю, пов’язаною із виконанням судових рішень (ст. 379 КК України), невжиття заходів щодо державного виконавця, взятого під захист (ст. 380 КК України).