ТРАНСКОРДОННА НЕПЛАТОСПРОМОЖНІСТЬ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ

Краткое содержание

Основний зміст РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету та завдання наукової роботи, визначено об’єкт, предмет, методологічну основу дослідження, викладено наукову новизну досягнутих результатів, висвітлено практичне значення зроблених висновків, надано інформацію про апробацію результатів дисертації та публікації за темою дослідження.

Розділ 1. «Транскордонна неплатоспроможність у міжнародному приватному праві: теоретичні та історичні аспекти» складається з 2 підрозділів, у яких здійснено аналіз термінів «банкрутство», «неспроможність» та «неплатоспроможність», а також досліджено еволюцію правової доктрини щодо транскордонної неплатоспроможності.

У підрозділі 1.1. «Особливості визначення термінів «банкрутство», «неспроможність» та «неплатоспроможність» та правова природа транскордонної неплатоспроможності» досліджуються походження та коректність вживання термінів «банкрутство», «неспроможність» та «неплатоспроможність» в контексті транскордонної неплатоспроможності. В дисертації зазначається, що серед вітчизняних вчених не існує одностайності щодо застосовування та співвідношення термінів «банкрутство», «неплатоспроможність», «неспроможність». Також у цьому ж підрозділі доводиться, що в контексті провадження у справах з транскордонної неплатоспроможності коректнішим з правової точки зору є застосовування терміна «неплатоспроможність», ніж термінів «банкрутство» або «неспроможність». Це пов’язано з такими чинниками:

– історичний (в історичній ретроспективі за часів Римської імперії та в Київській Русі «банкрутство» означало навмисну несплату своїх боргів боржником, тобто, по суті, за змістом термін «банкрутство» є близьким до сучасного терміна «злісне банкрутство», що породжує наслідки суто кримінально-правового характеру);

– семантичний (термін «банкрутство» визначає обов’язкову процедуру, а термін «неплатоспроможність» визначає фінансовий стан боржника або неможливість вчасно сплатити свої борги; «неспроможність» асоціюється з означенням «неспроможний», що може означати нездібність, нездатність що-небудь зробити);

– усталена традиція (в більшості міжнародних актів, зокрема в Типовому законі ЮНСІТРАЛ, Регламенті Ради ЄС № 1346/2000, міждержавних двосторонніх конвенціях застосовується термін «неплатоспроможність», а не «банкрутство» або «неспроможність»);

– лексико-термінологічний (на сьогоднішній день не існує єдиного уніфікованого підходу до тлумачення і розуміння терміна «банкрутство». Учасники проваджень справ щодо транскордонної неплатоспроможності стикаються щонайменше з декількома правовими порядками, в яких зміст терміна «банкрутство» може бути різним, адже в кожній країні існують свої процедури та підстави визнання (проголошення) особи банкрутом).

Характеризуючи мету провадження у справах про неплатоспроможність, в дисертації зазначається, що чинне українське законодавство про неплатоспроможність виходить з необхідності визначення цілей окремих стадій провадження у справі про неплатоспроможність. При цьому мета, що висувається при транскордонній неплатоспроможності, полягає в координації заходів щодо майна (активів) неплатоспроможного боржника, діяльність якого має транскордонний вплив, в тому числі визнання і виконання рішень іноземних судових (або інших уповноважених) органів, координація декількох проваджень при транскордонній неплатоспроможності, надання правової допомоги, вирішення колізійних питань тощо.

У підрозділі 1.2. «Історія правового регулювання транскордонної неплатоспроможності: теорія і практика» досліджується правова доктрина щодо транскордонної неплатоспроможності, її розвиток та становлення, починаючи з кінця ХІХ – початку ХХ століття до сьогодення, та наводиться стислий огляд основних праць вітчизняних та іноземних дослідників транскордонної неплатоспроможності.

Наприкінці ХІХ ст. сформувалися дві полярні точки зору щодо транскордонної неплатоспроможності: одні вчені відстоювали ідею універсальності, а другі – територіальності транскордонної неплатоспроможності.

Відповідно до універсалістської теорії транскордонної неплатоспроможності провадження у справі з неплатоспроможності має вестися одним судом і регулюватись єдиним законом незалежно від громадянства (місця реєстрації) неплатоспроможного боржника, місця розташування його керівних органів і майна, громадянства кредиторів тощо. Таким чином, суд, до якого можуть звернутись кредитори із заявами про порушення провадження щодо неплатоспроможного боржника, має виключну та ексклюзивну компетенцію. Прийняте судове рішення повинне визнаватись на території всіх країн, де боржник має майно (активи). Основними перевагами універсалістської теорії транскордонної неплатоспроможності є можливість оцінки судом майнового стану неплатоспроможного боржника у глобальному вимірі в рамках одного процесу, а також можливість максимального спрощення відповідної судової процедури як для боржника, так і для інших учасників процесу. Відповідно до цієї теорії як закон, так і процесуальні норми мають екстериторіальний ефект.

Універсалістська теорія передбачає автоматичне визнання рішень іноземних судів у справі з транскордонної неплатоспроможності, тобто рішення судів мають повну юридичну силу та не потребують додаткового визнання незалежно від застережень щодо публічного порядку держави. Отже, відповідно до універсалістської теорії жодна держава не може відмовити іншій визнати процедуру та рішення у справі з транскордонної неплатоспроможності, що мали місце в іншій державі. Універсальність процедури включає в себе принцип єдності майна (активів) неплатоспроможного боржника, відповідно до якого усе його майно (активи), незалежно від місця його розташування, підпорядковане правилам єдиної процедури. На універсалістській теорії ґрунтується Типовий закон ЮНСТІРАЛ щодо транскордонної неплатоспроможності.

Згідно з теорією територіальності транскордонної неплатоспроможності судові процедури і рішення мають територіальний ефект, обмежений кордонами відповідної держави. Разом з тим, можливе й відкриття інших конкурсних проваджень в державах, в яких розташоване майно (активи) неплатоспроможного боржника. Головною перевагою цієї теорії є повага до національного публічного порядку інших країн. Слабким місцем зазначеної теорії є припущення одночасного відкриття судових проваджень у декількох юрисдикціях (правопорядках) та порушення принципу єдності майна (активів) неплатоспроможного боржника, які перебувають на території декількох держав та розглядаються у провадженнях цих країн.

Разом із теоріями універсальності та територіальності наприкінці ХІХ ст. французьким вченим Едмондом-Еженом Таллером була оприлюднена теорія синергії, тобто єдності двох вищевказаних теорій, яка за своєю суттю є теорією модифікованого універсалізму. Прихильники цієї теорії відстоюють ідею універсальності процедури, тобто підпорядкованості правилам єдиної процедури, але при збереженні принципу територіальності. Згадана теорія знайшла своє втілення у Регламенті Ради ЄС № 1346/2000.

Розділ 2. «Провадження у справах при транскордонній неплатоспроможності за правом ЄС» складається з 2 підрозділів. У цьому розділі досліджено джерела права ЄС щодо врегулювання транскордонної неплатоспроможності, виконання і визнання судових рішень у країнах-членах ЄС.

Підрозділ 2.1. «Характеристика джерел правового регулювання транскордонної неплатоспроможності в ЄС» присвячений характеристиці Регламенту Ради ЄС № 1346/2000, який є основним джерелом правового регулювання транскордонної неплатоспроможності в ЄС. Цей Регламент передбачає гармонізацію правил міжнародного приватного права відносно проваджень у справах про неплатоспроможність на внутрішньому ринку країн-членів ЄС, координацію процедур між компетентними органами країн-членів ЄС тощо. Проте гармонізація норм матеріального права інституту неплатоспроможності у країнах-членах ЄС зазначеним Регламентом не передбачена.

У дисертації зазначені причини, які, на думку дисертанта, перешкоджають подальшій гармонізації норм матеріального права з транскордонної неплатоспроможності:

– історична – правовий інститут неплатоспроможності кожної держави є є результатом не тільки розвитку права, а й відповідного соціуму;

– економічна – бажання держави залишити за собою економічний контроль за процедурою врегулювання неплатоспроможності в силу можливих негативних наслідків неплатоспроможності;

– логічно-системна – провадження у справах про неплатоспроможність у різних країнах мають різні цілі.

Положення Регламенту Ради ЄС № 1346/2000 ґрунтуються на таких принципах: а) однакове ставлення до всіх кредиторів (par condicio creditorum); б) універсальність та територіальність; в) множинність і єдність процесів і процедур; г) транскордонне співробітництво; д) обов’язкова співпраця (обов’язок навчання і отримання знань від одного суду до іншого зводиться і до колективного обговорення щодо окремих моментів провадження).

Регламент Ради ЄС № 1346/2000 ставить собі за мету запобігти так званому «вибору найбільш вигідної юрисдикції» (forum shopping). У дисертації досліджуються колізійні прив’язки, закріплені положеннями Регламенту Ради ЄС № 1346/2000: lex fori concursus (застосування права країни, в якій було порушене провадження зі справи), lex rei sitae (lex situs) (застосування права країни місцезнаходження майна) та прив’язки до договірних зобов’язань.

Підрозділ 2.2. «Проблеми визнання і виконання рішень іноземних судів за правом ЄС» присвячений одній з найскладніших проблем міжнародного приватного права – визнання і виконання рішень іноземних судів у справах з транскордонної неплатоспроможності.

Верховенство права на території держави традиційно розглядається в теорії держави і права як одна із головних ознак державного суверенітету. В свою чергу, верховенство права передбачає, зокрема, відправлення правосуддя та нагляд за здійсненням правопорядку на території держави. Відтак те, що в межах власних кордонів держава має монополію на здійснення примусу, в тому числі і для виконання рішень, прийнятих від її імені судами, вже давно сприймається у правовій доктрині як аксіома. Разом із тим, в більшості країн світу щодо визнання рішень іноземних судів вже давно діє презумпція їх правомірності. Але для пред’явлення рішень іноземних судів до виконання в переважній більшості країн необхідно отримати спеціальний дозвіл уповноваженого органу (органів) держави, в якій має виконуватись відповідне рішення.

Підпункт 2.2.1. «Закритий та відкритий режими визнання і виконання рішень іноземних судів (на принципах взаємності)» присвячений теоретичним та історичним аспектам визнання і виконання рішень іноземних судів. У дисертації розглядаються принципи comitas (визнання, виходячи з принципу ввічливості) та ob reciprocam utilitatem (взаємної вигоди), за допомогою яких може бути закріплений принцип взаємності.

Відмова від жорсткого закріплення відносин за договором із іноземною державою, як правило, здійснюється поступово. Першим кроком на шляху до цього є встановлення режиму взаємності як одного із способів досягнення відносної рівноправності у міждержавних взаємовідносинах. До того як з’явилась ідея універсального характеру права, взаємодія між державами, в тому числі в питаннях визнання і виконання рішень судів, відбувалась виключно на принципі взаємності. Першою стадією застосування цього принципу є перехід від відособлення держав до визнання взаємності. Це дозволило деяким вченим відокремити міжнародне право від принципу взаємності. Друга стадія передбачає перехід від того, що відрізняє, до пошуку спільного, що передбачає рівновагу між суб’єктами права. З’являється взаємність у сфері зобов’язань, а також взаємність стосовно визнання рішень. В міждержавних відносинах переважає взаємність, яка ґрунтується на укладенні окремих, як правило, двосторонніх угод.

Правові системи, що визнають рішення іноземних судів на своїй території в залежності від позиції іноземних держав, умовно можна визначити як закриті. Відкриті ж системи у питанні визнання рішень іноземних судів керуються виключно оцінкою безпосереднього рішення.

У дисертації досліджені три базові правові системи визначення міжнародної компетенції національних судів: романська (передбачає застосування критерію національності сторін провадження), німецька (основним критерієм розподілення повноважень між судами різних держав є місцезнаходження відповідача) та англо-американська (критерій фактичної присутності відповідача на території країни).

У підпункті 2.2.2. «Договірна та позадоговірна (спонтанна) взаємність визнання і виконання рішень іноземних судів в країнах ЄС» досліджено розвиток і становлення норм європейського права щодо визнання і виконання іноземних судових рішень країн-учасниць ЄС.

27 вересня 1968 р. між шістьма державами – засновницями ЄС була укладена Брюссельська конвенція щодо юрисдикційної компетенції та визнання і виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах. У 1995 р. між державами-учасниками Брюссельської конвенції була підписана Конвенція з питань неплатоспроможності, що спочатку отримала назву Брюссельська конвенція II. Ґрунтуючись на повноваженнях, наданих Амстердамською угодою, 29 травня 2000 р. Рада ЄС ухвалила рішення про закріплення правил визнання і виконання іноземних судових рішень, встановлених Брюссельськими конвенціями, у затверджених нею Регламентах Ради ЄС № 1346/2000 та № 1347/2000. Останній після внесення в нього змін Регламентом № 2201/2003 став називатись Брюссельським регламентом ІІ.

Також Рада ЄС затвердила Регламент від 22 грудня 2000 р. № 44/2001 стосовно юрисдикційної компетенції, визнання і виконання рішень з цивільних і торговельних (комерційних) справ (Брюссельський регламент I), а також Регламент Ради ЄС від 27 листопада 2003 р. № 2201/2003 стосовно визнання юрисдикції та визнання і виконання судових рішень у сімейних справах, який згодом дістав назву Брюссельський регламент ІІІ. 13 листопада 2007 р. Рада ЄС прийняла Регламент № 1393/2007 стосовно передачі й повідомлення в державах-учасниках судових і позасудових актів із цивільних і торговельних (комерційних) справ.

Регламент № 1393/2007 доповнює правила Брюссельського регламенту I разом з додатками і змінами до нього щодо вручення повідомлень сторонам у процесі. Дещо окремо знаходиться прийнятий Радою ЄС Регламент від 28 травня 2001 р. № 1206/2001 стосовно співробітництва між судовими установами держав-учасників у галузі витребування доказів із цивільних і торговельних (комерційних) справ. Визначаючи порядок одержання доказів, цей Регламент встановлює презумпцію, що рішення, яке буде пред’явлено до виконання згодом, було постановлено належним чином із забезпеченням справедливого правосуддя і дотриманням процесуальних прав сторін.

Закріплені всіма шістьма Регламентами (№№ 1347/2000, 1348/2000, 44/2001, 1206/2001, 2201/2003, 1393/2007) Брюссельські правила формують сьогодні те, що умовно варто назвати «єдиним правом міжнародного цивільного процесу країн Європейського Союзу». Відтак в дисертації робиться висновок про те, що Парламентом ЄС був закріплений спільний підхід до юридичного режиму іноземних судових рішень.

Також в дисертації аналізуються вимоги стосовно визнання і виконання судових рішень за правом ЄС. На відміну від правил юрисдикційної компетенції, положення про визнання і виконання судових рішень практично не змінювалися з моменту першої редакції Брюссельських правил (Регламенти Ради ЄС №№ 1347/2000, 1348/2000, 44/2001, 1206/2001). До них лише вносилися відповідні доповнення (Регламенти Ради ЄС №№ 2201/2003, 1393/2007). Визнання і виконання рішень, винесених у країнах, які не є учасниками ЄС, самостійно визначається нормами міжнародного приватного права кожної конкретної держави, так само як й існування судового рішення як факту та можливості його використання як засобу доказування.

Визнання і виконання рішень із неплатоспроможності, угоди між боржником і кредиторами про порядок сплати боргів і подібні процедури та інші категорії справ через їх особливий статус передбачалось врегулювати в спеціальних конвенціях. Підписана всіма країнами-учасницями ЄС в Брюсселі 25 листопада 1995 р. Конвенція з питань неплатоспроможності була замінена прийнятим Регламентом Ради ЄС № 1346/2000. Відповідно до цього Регламенту судові рішення про відкриття процедури неплатоспроможності, її розвиток і припинення, винесені в державі-учасниці з дотриманням встановлених ним правил компетенції, визнаються на території інших держав без спеціальних формальних вимог і спричиняють ті ж наслідки, як і в державі їх винесення. Однак приведення таких рішень до виконання в інших державах відбувається відповідно до Брюссельських правил.

Брюссельські правила закріплюють презумпцію визнання судових рішень, винесених в інших державах-учасницях. Вони виходять із неможливості перегляду  рішень іноземних судів по суті, прямо закріплюючи це в застереженні, що стало традиційним для міжнародних договорів. Однак заборона перегляду судових рішень має певні обмеження. При перевірці відповідності публічному порядку, дотримання прав на судовий захист при винесенні заочного рішення, невідповідності до інших раніше винесених судових рішень або у виняткових випадках перевірки компетенції іноземного судді або застосованого ним закону суддя держави визнання і виконання повинен мати можливість оцінки всіх юридичних і фактичних обставин, яка може відрізнятися від їх оцінки іноземним судом. Однак у таких випадках право перегляду має здійснюватись винятково з метою контролю.

В основі Брюссельських правил лежить ідея про необхідність максимального спрощення процедури одержання екзекватури у відносинах між державами ЄС. Закріплені Регламентами правила визнання підлягають застосуванню відносно всіх рішень, винесених у державах-учасницях. Передбачена цими Регламентами процедура отримання екзекватури є такою ж, як і процедура отримання формального визнання, що застосовується також до автентичних актів і мирових угод.

Розділ 3. «Врегулювання транскордонної неплатоспроможності в Україні» складається з 2 підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Актуальні аспекти регулювання відносин у справах про транскордонну неплатоспроможність в Україні» проаналізовані стан і особливості імплементації поняття «транскордонна неплатоспроможність» у законодавство України. 

У дисертації доводиться, що з метою запобігання виведенню капіталів неплатоспроможного боржника та (або) його активів за кордон, до законодавства України слід внести зміни, пов’язані з веденням справ про транскордонну неплатоспроможність юридичних осіб. З огляду на це дисертантом пропонується імплементувати в законодавство України положення глав ІІ та ІІІ Регламенту Ради ЄС № 1346/2000 щодо спрощення процедури визнання рішень судових органів інших держав у справах про неплатоспроможність, можливості відкриття похідних або паралельних проваджень у справах про неплатоспроможність, а також щодо неплатоспроможності суб’єкта господарської діяльності, активи якого знаходяться на території декількох держав.

У дисертації також доводиться необхідність внесення до законодавства України положень про визнання судових рішень іноземних юрисдикційних органів, уповноважених у своїх країнах вести провадження у справах про неплатоспроможність, а також зміст та порядок здійснення процесуальних прав арбітражних керуючих у разі звернення до іноземних юрисдикційних органів відповідно до статей 16–18 Регламенту Ради ЄС № 1346/2000.

У підрозділі 3.2. «Визнання і виконання рішень іноземних судів в Україні» стверджується, що Україна поступово переходить від закритого правового режиму визнання й виконання рішень іноземних судів до відкритого. Україна обрала принцип організованої взаємності у визнанні і виконанні рішень іноземних судів, але не відкидається можливість ситуаційної співпраці судів на основі принципу взаємності.

Подальший перехід України від закритого до відкритого режиму визнання рішень іноземних судів має відбуватися шляхом приєднання України до вже існуючих багатосторонніх конвенцій у цій сфері, зокрема, Брюссельської конвенції від 27 вересня 1968 р. щодо юрисдикції та виконання судових рішень з цивільних та комерційних справ, Конвенції Лугано від 16 вересня 1988 р. щодо юрисдикції та виконання судових рішень у цивільних та комерційних справах тощо.

У дисертації доводиться необхідність обмеження застосування принципу взаємності лише видачею вітчизняними судами екзекватури (дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду). Отже, принцип взаємності не потрібно поширювати на визнання судових рішень, адже його застосування може зумовити реторсію з боку іноземної держави (держав).