ПРАВОВЕ ВРЕГУЛЮВАННЯ СПОРІВ У СВІТОВІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ ТОРГІВЛІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначається стан наукової розробленості проблеми, з’ясовується її зв'язок з науковими програмами, планами, темами, формулюється мета, завдання, визначаються об’єкт, предмет і методи дослідження, розкриваються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться відомості про їх апробацію.

Під час викладення матеріалів дослідження окремих аспектів механізму врегулювання спорів автор віддавав перевагу аналізу нормативних документів як першоджерел правового врегулювання. Іншомовні джерела, використані у дослідженні, перекладалися автором власноруч.

У розділі 1 «Передумови виникнення та особливості еволюціонування системи врегулювання спорів ГАТТ/СОТ», що складається з двох підрозділів, дисертантом досліджуються питання юридичної природи системи врегулювання спорів ГАТТ/СОТ, історичні передумови та ключові фактори, що вплинули на становлення та розвиток системи врегулювання спорів. Визначаються ключові етапи історичної ґенези механізму врегулювання спорів ГАТТ/СОТ, що зумовили його формування у сучасному вигляді. Надається концептуальний аналіз передумов та ходу переговорів між країнами-членам СОТ щодо реформування системи врегулювання спорів.

Підрозділ 1.1 – «Загальна концепція врегулювання спорів ГАТТ/СОТ» - починається із визначення підґрунтя виникнення системи врегулювання спорів ГАТТ/СОТ, її історичної еволюції на підставі конкурування дипломатичного та юридичного підходів. ГАТТ, враховуючи її сутність, була унікальним явищем як з точки зору юридичної природи та феноменальної ефективності, так і з точки зору тривалості часу власного існування. Ключовою особливістю, що пояснює такі успіхи, є той факт, що рішення за результатами врегулювання спорів в межах ГАТТ виконувалися здебільшого завдяки «добрій волі» сторін. Організація від самого початку закладалася в якості «клубу» держав із схожими економічними інтересами, що й пояснює ефективність дипломатичних процедур.

Протилежні точки зору країн на функціонування системи врегулювання спорів ГАТТ – юридичний та дипломатичний підхід - стали джерелом еволюції та розвитку всього механізму. Слід відзначити наявність певної конкуренції зазначених підходів і по нині, тим не менш, важко заперечувати значний розвиток системи врегулювання спорів сучасної СОТ у бік більш структурованих та юридизованих процедур. Значний вкладу у еволюціонування системи внесли доповіді третейських груп та Апеляційного органу. Саме відповідальна робота, непохитність та політична безсторонність зазначених інституцій дозволила напрацювати ключові принципи та елементи, які дозволили системі ГАТТ/СОТ на сучасному етапі стати зразковим механізмом врегулювання спорів.

У підрозділі 1.2 - «Історичний огляд еволюціонування системи врегулювання спорів ГАТТ/СОТ» - надається загальний огляд еволюціонування системи врегулювання спорів ГАТТ/СОТ, який коротко можна окреслити як поступовий рух від суто дипломатичних процедур на початку крізь етап симбіозу дипломатичних і юридичних елементів у 70-80 роки до суто юридизованого механізму із окремими дипломатичними процедурами на сучасному етапі розвитку.

Порівняння елементів та особливостей систем врегулювання спорів у ГАТТ та СОТ дозволило зробити певні умовиводи щодо переваг останньої. Проте слід відзначити й достатньо високу ефективність системи ГАТТ та певні її переваги, що випливають із широких можливостей застосування саме дипломатичних процедур.

Визнане багатьма країнами-членами існування недоліків у системі вирішення спорів ГАТТ стало відправною точкою для ведення відповідних переговорів, руху у напрямку змін та, в кінці кінців, створення нового механізму врегулювання спорів зокрема та нової економічної організації світового масштабу у особі СОТ. До недоліків ГАТТ можна віднести: схильність всієї системи до інтересів сильних країн та певна дискримінація найменш розвинених країн; - існування замість однієї загальної декількох різних процедур врегулювання спорів, що іноді ускладнювало обрання певного виду процедури для конкретного виду спору; недостатню кваліфікацію та безсторонність груп експертів; складність розгляду спорів, які зачіпають політичні інтереси країн; недоліки в сфері встановлення компенсаційних засобів за спричинену шкоду; певна невизначеність, колізії та труднощі у зв’язку з участю сторін ГАТТ в інших регіональних об’єднаннях, в яких існували власні механізми врегулювання спорів; тривалий термін розгляду справ (зазвичай від 3 до 9 місяців); велика кількість спорів, що розглядалися утримувала країни від подання нових позовів; наявність цілої низки можливостей для затягування розгляду справи та прийняття; недостатня прозорість процедур врегулювання спорів; проблеми, пов’язані з виконанням прийнятих рішень.

Автор дисертації узагальнює переваги, притаманні СОТ, зокрема: універсальність для розв'язання будь-яких спорів в межах СОТ; обов'язкову юрисдикційну силу; заборону односторонніх дій; послідовність процедури; достатньо чіткі процесуальні терміни; врахування специфічних інтересів країн, що розвиваються, і найменш розвинених країн; наявність спеціальних правил врегулювання спорів, коли відсутні порушення зобов'язань за угодами, але вигоди країни-учасниці угоди втрачаються чи зменшуються; наявність про­цедури здійснення контрзаходів, а також перманентного моніторингу з боку ОРС до повного врегулювання спору; та ін.

Наводиться обґрунтована думка про те, що невпевненість країн-членів новоствореної СОТ щодо перспектив нової системи врегулювання спорів з одного боку, та навмисна свідома «конструктивна неповнота» положень Домовленості про правила та процедури, що регулюють вирішення спорів (ДСУ), що є проявом певного компромісу між ними - з іншого, стали ключовими передумовами прийняття рішення про необхідність подальшого вивчення та перегляду положень ДСУ.

Автор надає стислий огляд ходу переговорів щодо реформування системи врегулювання спорів СОТ та робить висновок, що, попри всі ускладнення, вони поступово рухаються у напрямку еволюційних змін, більшість з яких матимуть позитивний вплив на функціонування механізму врегулювання спорів СОТ. Проте автор визначає й ключові чинники, що ускладнюють перегляд ДСУ: відсутність консенсусу між точками зору «ключових гравців»; широке коло запропонованих країнами-членами пропозицій-нововведень; зазначена вище конкуренція підходів (юридичного та дипломатичного) у відношенні бачення природи, сутності самої організації; відсутність у чинній ДСУ принципових для країн-членів недоліків, а отже й відсутність нагальної потреби у термінових змінах.

У розділі 2 «Сучасна система врегулювання спорів СОТ: загальносистемні особливості та інституційна будова», що складається з двох підрозділів, досліджено керівні засади внутрішньої побудови, порядку формування органів, залучених до врегулювання спорів СОТ, встановлені ключові інституційні особливості системи врегулювання спорів у її сучасному стані, визначені та проаналізовані прогалини та недоліки правового регулювання у відповідній сфері, запропоновані найбільш перспективні шляхи реформування.

У підрозділі 2.1 «Загальносистемні особливості врегулювання спорів СОТ» на підставі аналізу нормативних положень автор робить висновок про те, що на систему врегулювання спорів СОТ покладено виконання двох основних функцій: функцію врегулювання суперечок та функцію тлумачення права СОТ.

Визначено, що врегулювання спорів побудовано на трьох ключових принципах: добросовісності у врегулюванні спору, застосування багатосторонніх процедур та переважного значення консультацій. Автор досліджує нормативне закріплення зазначених принципів в тексті ДСУ та інших нормативних документах, а також їх розуміння й застосування інституціями врегулювання спорів СОТ на підставі аналізу правозастосовної та правотлумачної діяльності останніх, відображеної у прецедентному праві СОТ.

Автор розширено аналізує принципи, правила та межі тлумачної діяльності інституцій з врегулювання спорів СОТ, зазначає найбільш типові ситуації використання ними власних тлумачних повноважень, доводить застосування загальноправових принципів тлумачної діяльності у праві СОТ. Звертається увага на те, що попри достатньо широку практику застосування інституціями з врегулювання спорів СОТ тлумачних повноважень, не можна не відзначити, що вони виявляють у цій діяльності максимальну стриманість та політичну незалежність.

Аналізуючи питання доступу до механізму врегулювання спорів СОТ, автор доводить, що, не дивлячись на те, що порушення права СОТ у більшості випадків прямо чи опосередковано зачіпає інтереси приватних суб’єктів, доступ до механізму врегулювання спорів СОТ надано виключно державам-членам. Дисертантом аргументовано наголошується на тому, що, пори твердження значної кількості науковців, доступ приватних осіб не матиме жодного позитивного впливу, натомість, увага повинна зосереджуватися на розробці та вдосконаленні внутрішньодержавних норм та процедур, які регулюватимуть питання моніторингу та отримання відповідної інформації від приватних суб’єктів з метою формування країнами-членами СОТ власної зовнішньої політики у сфері врегулювання спорів СОТ - так званого «опосередкованого доступу».

Окремо розглядається питання про юрисдикцію інституцій з врегулювання спорів СОТ, автор наводить власну концепцію характеристики юрисдикції, аналізуючи її в трьох площинах: з точи зору сутнісних ознак юрисдикції, суб’єктного складу, що знаходиться в межах юрисдикції, та кола спорів, що знаходяться в межах юрисдикції СОТ.

Обґрунтовується точка зору про те, що підвищення прозорості процедур в межах СОТ є вимогою сучасності та потребує відповідного врегулювання. Найбільш слушним вбачається підхід, за якого право вирішення питання щодо можливості відкритих процедур за кожним конкретним спором вирішуватиметься за погодженням між його безпосередніми сторонами.

У підрозділі 2.1 «Інституційно-організаційна будова системи вирішення спорів СОТ» досліджується питання про принципи побудови механізму врегулювання спорів СОТ, порядок формування та статус окремих його інституцій. Проаналізовано юридичну природу ОРС СОТ, третейських груп та Апеляційного органу. Автор окремо звертає увагу на те, що інституційна будова системи врегулювання спорів СОТ не викликає серйозних зауважень та критики, навпаки, її побудову можна назвати прогресивною та новаторською з точки зору міжнародного права. Досліджуються правовий статус осіб, що є членами третейських груп та Апеляційного органу, вимоги, що до них висуваються, проаналізовано «Правила поведінки» - документ, що регламентує діяльність учасників процедури врегулювання спорів СОТ.

Визначено критерії оцінювання та повноваження щодо кола розглядуваних питань для третейських груп та Апеляційного органу СОТ.

Звертається увага на те, що принцип «економії юридичних ресурсів», як демонструє чинна практика, є слушною технікою для процедури врегулювання спорів СОТ. Автор доводить, що у випадку, якщо застосований країною-членом захід може бути визнаний таким, що не відповідає праву СОТ, без вирішення питання, що є потенційно складним та суперечливим, застосування зазначеного принципу буде цілком виправданим.

У розділі 3 «Процедура врегулювання спору та забезпечення виконання рішення в межах СОТ», який складається з двох підрозділів, висвітлюється правова регламентація окремих стадій процедури врегулювання спорів: консультацій, розгляду спору третейською групою та Апеляційним органом. Окрема увага присвячена механізму забезпечення виконання рішень ОРС СОТ. Визначені ключові прогалини та недоліки процедурного забезпечення, досліджено особливості процедур застосування контрзаходів, нагляду за виконанням рішень, запропоновано перспективні напрямки реформ. Окреме питання присвячено вивченню перспектив виконання рішень ОРС СОТ Україною.

У підрозділі 3.1 «Стадії процедури врегулювання спорів СОТ» автор досліджує сучасний стан правового врегулювання окремих етапів процедури врегулювання спору СОТ, виокремлює прогалини, недоліки та колізії кожної зі стадій. Зокрема, дисертант наводить аргументи на користь того, що процедура консультацій потребує певних змін через чинне становище, за якого країни не розглядають цю стадію в якості дієвого засобу врегулювання спорів та, відповідно, не приділяють достатньої уваги належному веденню переговорів. Автор пропонує, по-перше, не скорочувати тривалість консультацій (як це пропонується деякими країнами-членами СОТ); по-друге, не надавати консультаціям елементів практичної цінності для подальших стадій вирішення спору, оскільки це суперечить їх меті та взагалі дипломатичній природі переговорного процесу; по-третє, автор дисертації наголошує, що варто встановити окремі процедури повідомлення про результати переговорів на стадії консультацій між сторонами спору; по-четверте, підвищити використання сторонами спору процедур добрих послуг, посередництва та примирення шляхом розширення кола суб’єктів, що можуть бути залучені в якості медіатора та впровадження обов’язковості використання зазначених механізмів у випадку врегулювання спору за участю країни-члена, що розвивається, або найменш розвиненої країни.

Підкреслюється та аргументується, що робота третейських груп, не викликає значної критики. Запропоновано поширити практику застосування останніми принципу «економічності правосуддя». Запропоновано також замінити чинні третейські групи постійнодіючим органом, це сприятиме підвищенню професійної підготовки та накопиченню досвіду її членами, економії часу процедури, який сторони спору витрачали під час погодження кандидатур, та, опосередковано, зменшенню навантаження у зв’язку із перспективним наданням Апеляційному органу повноважень щодо повернення спору на повторний розгляд то третейської групи.

Стадію Апеляційного перегляду автор пропонує доповнити наступними елементами: по-перше, наданням Апеляційному органу повноважень щодо можливості повернення спору на повторний розгляд до третейської групи; по-друге, встановленням більш тривалого терміну часу для Апеляційного перегляду; по-третє, введення у Апеляційну стадію процедури підготовки та ознайомлення сторін та третіх осіб із попередньою доповіддю; по-четверте, процедурою допуску третіх осіб, що не брали участь у попередніх стадія розгляду спору.

У підрозділі 3.2 «Стадія виконання рішення Органу з вирішення спорів СОТ», на підставі аналізу процедури затвердження та виконання рішень ОРС СОТ автор наголошує, що чинний механізм затвердження рішень за правилом «негативного консенсусу» є однією з ключових змін у процесі еволюції від ГАТТ до СОТ, є достатньо ефективним та, незважаючи на критику деяких науковців, не потребує змін.

Дисертантом розкривається зміст рішення ОРС СОТ, у структурі якого автор виділяє два змістових блоки: перший (обов’язковий) – це припис-обов’язок привести оспорюваний захід у відповідність із правом СОТ; та другий (факультативний) – що закріплює шляхи та засоби, за допомогою яких можливо привести вищезазначений оспорюваний захід у відповідність із правом СОТ. І хоча другий елемент, згідно з чинними положенням ДСУ є факультативним з точки зору обов’язковості наявності у рішенні та не має обов’язкової юридичної сили для сторін, тим не менше автор дисертації вважає доцільним зобов’язати третейські групи та Апеляційний орган зазначати у кожній власній доповіді не лише безпосередньо рішення за предметом спору, а й рекомендовані способи та шляхи його виконання. Це сприятиме накопиченню та впорядкуванню відповідної практики та заощаджуватиме юридичні та економічні ресурси як держав-членів, так і органів з врегулювання спорів СОТ .

Автор досліджує сутність та природу юридичної сили рішень ОРС СОТ, аналізує протилежні точки зору науковців щодо їхньої юридичної обов’язковості. На підставі аналізу нормативних документів та прецедентного права СОТ, доведено обов’язкову юридичну силу рішень ОРС спорів СОТ.

Звертається увага та надається авторська класифікація наслідків порушення права СОТ. Дисертант умовно розмежовує їх на один остаточний наслідок – скасування заходу, який визнано таким, що не відповідає праву СОТ, та два тимчасових, які за своєю сутністю є заходами забезпечення остаточного виконання рішення, а саме – компенсації та призупинення поступок чи інших зобов’язань.

Автором досліджено особливості та ключові засади системи контрзаходів: компенсацій та можливості призупинення поступок чи інших зобов’язань. Зокрема встановлено, що необхідним є поширення практики застосування компенсацій, у тому числі й шляхом закріплення їхньої обов’язковості у певних категоріях спорів. Стосовно практики призупинення поступок – виявлено недоліки та неефективність застосування останніх у певних ситуаціях, зокрема країнами з найнижчим рівнем економічного розвитку у відношенні найбільш розвинених країн та ін. Проаналізовані напрямки реформування цього інституту, зокрема введення системи штрафів, колективного призупинення поступок, ретроспективності обчислення розміру анулювання чи скорочення переваг, тощо.

У дисертації досліджені ключові процедури, що формують механізм виконання рішень ОРС СОТ, зокрема: арбітраж щодо встановлення «розумного періоду часу»; нагляд за імплементацією рішень ОРС СОТ; питання «послідовності»; непогодження щодо імплементації; арбітраж щодо дозволу на призупинення поступок чи інших зобов’язань.

Встановлено необхідність нормативного врегулювання питання «послідовності» та застосування більш жорстких вимог щодо доповідей відповідача у спорі за результатами виконання рішення ОРС на стадії нагляду. Встановлено необхідність врегулювання процедури відкликання та скасування дозволу на призупинення поступок чи інших зобов’язань.

Досліджено перспективи виконання рішень ОРС СОТ Україною та запропоновані заходи організаційного та нормативного характеру, які здатні забезпечити ефективність та послідовність функціонування зазначеної процедури на національному рівні.