ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОБМЕЖЕНЬ ПРАВ СУБ’ЄКТІВ ТРУДОВИХ ПРАВОВІДНОСИН

Краткое содержание

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, розкрито її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, окреслено мету дослідження, його об’єкт, предмет і завдання, висвітлено наукову новизну, методологію, наведені найбільш значущі приклади апробації проведеної роботи, а також її практичне значення.

Розділ 1. «Загальна характеристика обмежень у правових відносинах» містить 2 підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Поняття, сутність і призначення обмежень у правовому регулюванні суспільних відносин» відстоюється твердження про те, що «правове обмеження» є звуженням, зменшенням об’єму прав та свобод за рахунок збільшення об’єму обов’язків, яке встановлюється та застосовується на підставі закону вповноваженими на це особами та у певному порядку. Сутність правообмежень полягає у скороченні (зменшенні) прав та свобод учасників суспільних відносин, що тягне за собою покладення на них обов’язку утримуватись від певних дій, а в певних випадках і позбавлення окремих прав.

Визначено, що встановлення правових обмежень тягне за собою скорочення можливих варіантів дій, поведінки, зменшення свободи, у зв’язку з чим вони повинні торкатись лише тих прав, обмеження яких є єдиним способом правового врегулювання суспільних відносин. Робиться висновок про те, що правові обмеження за своєю природою не є негативним явищем та не несуть у собі загрозу суспільним відносинам, а навпаки, переслідують мету збереження балансу суспільних відносин, оскільки свобода одного суб’єкта повинна закінчуватись там, де починається свобода іншого, що сприяє уникненню зіткнення інтересів суб’єктів правовідносин. Зазначений висновок дає підстави вважати, що призначення правових обмежень полягає у захисті прав та законних інтересів одних учасників суспільних відносин від інших.

Встановлено, що обмеження прав можуть здійснювати у різноманітних формах, під якою розуміється конкретний засіб реалізації прав. Зроблено висновок про те що, правові обмеження можуть мати вигляд заборони, призупинення прав або виступати мірою покарання та відповідальності. З’ясовано, що правові обмеження застосовуються до всього населення країни, окремих громадян, або громадян, які мають особливий правовий статус, а також можуть поширювати свою дію й на юридичних осіб та стосуватись прав і обов’язків держави.

Доведено, що правові обмеження є важливим та необхідним елементом правового регулювання суспільних відносин, установлення яких сприяє забезпеченню правопорядку, стабільності, охороні приватних і публічних інтересів та обумовлюються постійною зміною суспільних відносин.

Запропоновано авторську класифікацію правових обмежень за такими критеріями: (а) за часом дії, (б) за правовим статусом суб’єктів (іноземці, особи без громадянства, звичайні громадяни та громадяни, які мають особливий правовий статус у державі); (в) за колом суб’єктів правового регулювання; (г) за сферою застосування правообмежень; (д) за галуззю встановлення та застосування; (е) за характером змісту; (є) залежно від становища в державі: (1) обмеження, які вводяться за звичайних обставин, (2) обмеження, викликані надзвичайним станом; (ж) обмеження правові та неправові, що находять вираз у ігноруванні або недотриманні встановлених прав.

У підрозділі 1.2. «Загальні підстави та умови застосування обмежень до суб’єктів правових відносин» відмічається, що правові обмеження завжди розглядаються як виняток з правила, який робиться з метою охорони та забезпечення суспільних інтересів, заради яких у державі обмежуються права та свободи людини і громадянина. У зв’язку з цим правові обмеження повинні відповідати характеру та природі відносин між державою та громадянами, засадам демократичної держави, мати на меті забезпечення балансу публічних та приватних інтересів, бути встановленими виключно Конституцією України та законами на підставі міжнародно-правових актів.

Визначено, що з метою забезпечення та захисту прав, їх обмеження повинні отримати конкретну регламентацію у законі з визначенням цілей, підстав, умов та порядку їх застосування. Закон має конкретно вказувати фактичні та юридичні підстави правообмеження. Безпідставність встановлення та застосування правових обмежень є недопустимою. Зміст законодавчих положень, що стосуються можливих обмежень прав і свобод громадян, повинен бути зрозумілим будь-якому громадянину.

Виділено характерні ознаки правових обмежень, до яких віднесено: (а) правові обмеження зменшують об’єм прав суб’єктів правовідносин; (б) правові обмеження встановлюються на підставі Конституції та законів України з дотриманням міжнародно-правових стандартів; (в) правообмеження застосовуються у певному порядку, за конкретних обставин.

Доведено, що в правотворчій діяльності правові обмеження повинні встановлюватись, а у правозастосовній – реалізовуватись відповідно до вихідних положень – принципів правових обмежень. Тільки за умови дотримання принципів правообмеження можна робити висновок про їх обґрунтованість. До принципів правого обмеження віднесено: законність, співрозмірність установлення та застосування правових обмежень, невтручання в сферу особистих прав індивіда, заборона обмеження сутності прав людини та громадянина, рівність суб’єктів правового регулювання, невтручання в сферу приватного життя особистості.

Визначено, що встановлення правообмежень повинно відповідати певним умовам, оскільки вони спрямовані на захист і охорону прав та свобод осіб, забезпечення суспільного порядку, загального благополуччя в цивілізованій та демократичній державі. Таким чином, до пріоритетних, визначаючих умов слід віднести: інтереси національної безпеки, індивідуальні та суспільні інтереси, які покладені в основу встановлення правових обмежень. Встановлено, що умовою застосування правових обмежень повинна бути дійсність, об’єктивна реальність, яка виражається у наявності загрози, заподіяння шкоди охоронюваним приватним або публічним інтересам, у неможливості уникнення такої загрози чи шкоди іншим шляхом. Зазначене дає підстави зробити висновок, що критерієм правомірності встановлення правообмежень у державі повинна бути їх обґрунтованість, ефективність та дійсна необхідність для правового регулювання суспільних відносин.

Розділ 2. «Обмеження, встановлені трудовим законодавством для роботодавців» охоплює 2 підрозділи.

Підрозділ 2.1. «Правовий статус роботодавця» присвячений дослідженню поняття «роботодавець» та визначенню його правового статусу. Зроблено висновок про те, що поняття «власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа» не узгоджується з чинними законодавчими актами, що ускладнює з’ясування змісту правосуб’єктності роботодавця як учасника трудових правовідносин. Запропонована наступна дефініція щодо визначення категорії «роботодавець»: «роботодавець – це юридична особа створена та зареєстрована в установленому законом порядку, або фізична особа, наділена повною цивільною дієздатністю, які відповідно до чинного законодавства використовують найману працю». Наведено наступну класифікацію роботодавців: (а) роботодавці-юридичні особи, незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, галузевої приналежності та інших ознак; (б) роботодавці-фізичні особи, яких можна поділити на (1) фізичних осіб-підприємців, що використовують найманих працівників для здійснення своєї господарської діяльності, і (2) фізичних осіб, які наймають працівників для ведення домашнього господарства.

Визначено, що під правосуб’єктністю роботодавця слід розуміти встановлену законодавством про працю здатність юридичних та фізичних осіб вступати в трудові відносини, мати права та обов’язки, а також нести відповідальність за здійснення трудових правопорушень. З’ясовано, що складовими елементами правосуб’єктності роботодавця є правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.

У підрозділі 2.2. «Обмеження прав роботодавців у правовому регулюванні трудових відносин» розглядаються обмеження прав роботодавців, встановлені чинним трудовим законодавством та проектом Трудового кодексу України.

Визначено, що роботодавець у порівнянні з працівником є сильнішою стороною трудових правовідносин. У зв’язку з таким становищем роботодавця на ринку праці, реалізація його прав потребує встановлення правових обмежень, адже останнє має на меті перешкоджати вільному використанню роботодавцем своїх прав по відношенню до працівників, що повинно забезпечувати охорону прав людини у сфері праці. З викладеного зроблено висновок про те, що встановлення обмежень прав роботодавця є необхідною умовою захисту прав та інтересів осіб, які безпосередньо беруть участь у процесі праці. Відзначено, що, встановлюючи обмеження прав роботодавця, держава повинна враховувати інтереси не лише працівників, а й роботодавців, оскільки захист прав працівників не повинен протистояти інтересам виробництва, від якого загалом залежить розвиток економіки в державі. Збереження балансу цих інтересів здатне забезпечити стабільний розвиток економічних відносин, що сприятиме зменшенню безробіття через створення нових робочих місць та зростанню рівня життя та добробуту населення.

Доведено, що законодавством встановлюються обмеження прав роботодавців на різних етапах існування трудових правовідносин: на етапі укладання трудового договору, при звільненні працівників за ініціативою роботодавця, а також під час існування трудових правовідносин з працівником. Визначено, що обмеження прав роботодавців здійснюється шляхом установлення в законодавчих актах прямих заборон щодо вчинення певних дій, обов’язку дотримуватись норм, які регулюють трудові правовідносини, через чітку регламентацію порядку реалізації роботодавцем своїх прав, які стосуються відносин з працівниками, та наділення певними повноваженнями органи, які представляють інтереси працівників.

Визначено, що необхідність установлення обмежень прав роботодавця обумовлюється захистом прав людини від дискримінації під час реалізації нею свого права на працю від безпідставної відмови в прийнятті на роботу, від необґрунтованого звільнення та інших порушень прав людини у цій сфері. Встановлення правових обмежень при регулюванні трудових правовідносин сприяє вирішенню таких соціальних проблем як забезпечення зайнятості населення та уникнення масового безробіття і, як наслідок, забезпечення високого рівня розвитку суспільства.

Проведено аналіз чинного трудового законодавства України, в результаті чого обґрунтовано, що встановлення законодавчих обмежень прав роботодавця обумовлюється вагомими підставами, в підґрунті яких лежать інтереси осіб, які безпосередньо беруть участь у процесі праці. Зокрема, головною підставою встановлення обмеження прав роботодавця є захист права людини і громадянина на працю, забезпечення якого є одним з найважливіших завдань держави.

Порівняльний аналіз норм КЗпП України та положень проекту ТК України дозволив зробити висновок про те, що останній скорочує обмеження прав роботодавців, які встановлені чинним трудовим законодавством, та надає більше свободи при реалізації ними своїх прав, що тягне за собою порушення прав працівників, у зв’язку з чим запропоновано врахувати наступне: (1) у ст. 31 необхідно встановити обов’язок роботодавця в кожному випадку прийняття рішення про відмову в прийнятті на роботу письмово повідомляти особу про причини такої відмови, що дозволить обмежити можливість роботодавця необґрунтовано відмовляти у працевлаштуванні; (2) ст. 49 необхідно доповнити підставами визначення невідповідності працівника за результатами випробування задля виключення необґрунтованих звільнень працівників за результатами випробування; (3) у ч. 2 ст. 200 необхідно визначити підстави, умови та час, на який може бути припинено виконання робіт. Установлення чітко визначених критеріїв припинення робіт дозволить обмежити право роботодавця щодо ініціювання питання надання відпусток без збереження заробітної плати; (4) у ст. 98 чітко встановити підстави скорочення працівників за ініціативою роботодавця, залишивши підстави скорочення, передбачені ст. 40 чинного КЗпП України.

Розділ 3. «Обмеження, встановлені трудовим законодавством для працівників» містить 2 підрозділи.

Підрозділ 3.1. «Правовий статус працівників» присвячений розгляду категорії «працівник» та дослідженню його правового статусу. Запропоновано поняття «працівник» викласти наступним чином: «працівник – це фізична особа, наділена трудовою правосуб’єктністю (правоздатністю, дієздатністю та деліктоздатністю), яка вступила в трудові правовідносини з роботодавцем на підставі трудового договору та безпосередньо своєю працею зобов’язалась виконувати чи виконує трудову функцію». Зазначене трактування дає змогу визначити його як фізичну особу, здатну бути носієм трудових прав та трудових обов’язків, а також нести відповідальність за вчинені порушення під час роботи за наймом. Крім того, наголошується на наявності юридичного факту виникнення трудових правовідносин, а саме трудового договору.

Встановлено, що правосуб’єктність працівника не є складовою частиною його правового статусу. Оскільки останній знаходиться в залежності від правосуб’єктності, адже для того, щоб набути його, особа повинна володіти правосуб’єктністю, тобто мати правоздатність, дієздатність та деліктоздатність. Отже, трудова правосуб’єктність є об’єднувальною юридичною категорією, яка поєднує в собі три елементи: правоздатність, дієздатність та деліктоздатність. Визначено, що існує загальна та спеціальна трудова правосуб’єктність. Перша пов’язана з досягненням особою певного віку та характеризується здатністю особи мати трудові права та обов’язки, своїми діями набувати трудові права, самостійно їх здійснювати, створювати обов’язки, а також нести відповідальність. Друга характеризується наявністю таких же ознак як і перша, проте, набувати спеціальні (особливі) трудові права й обов’язки та самостійно їх здійснювати особа може у спеціально передбаченому законом порядку. Визначено, що ч. 5 ст. 20 проекту ТК України передбачає набуття особою особливої трудової правосуб’єктності – до досягнення чотирнадцятирічного віку. Обґрунтовано, що зазначена норма не узгоджується зі ст. 39 цього Проекту та порушує фундаментальні принципи правового регулювання трудових відносин: свободи праці, яку кожний вільно обирає або на яку вільно погоджується, а також принцип заборони дитячої праці, тому запропоновано указану норму виключити.

У підрозділі 3.2. «Обмеження прав працівників у правовому регулюванні трудових відносин» аналізуються обмеження, які стосуються прав працівників, установлені КЗпП України та проектом ТК України.

Визначено, що обмеження трудових прав працівників установлюються в законодавстві будь-якої держави, що є важливим елементом правового регулювання трудових відносин. Такі обмеження в Україні встановлюються Основним Законом та іншими нормативними актами, зокрема, трудовим законодавством. Їх метою є захист та охорона трудових прав працівників. Вони визначаються віковою ознакою, наявністю чи відсутністю громадянства, станом здоров’я, сімейним станом, статтю, видом діяльності, специфікою роботи та запроваджуються через установлення в законодавстві заборон на вчинення певних дій, а також шляхом установлення певного порядку реалізації гарантованого права.

Доведено, що встановлення обмежень прав працівників у трудовому законодавстві є необхідним заходом правового регулювання трудових правовідносин. Установлення таких обмежень забезпечує захист трудових прав людини та громадянина. Відзначено, що трудові права працівників можуть бути обмежені відповідно й на підставі законодавства України та лише в тому обсязі, в якому це необхідно для захисту прав та законних інтересів працівників, а також інших суб’єктів правового регулювання трудових правовідносин.

У ході проведеного дослідження зроблено висновок про те, що правові обмеження прав працівників установлюються та застосовуються у вигляді заборони використання певного права, а також шляхом установлення визначеного порядку реалізації цього права. Найголовнішими критеріями, які слугують підставами для встановлення обмежень трудових прав є вікова ознака, громадянство, стан здоров’я особи, в окремих випадках стать, сімейний стан, а також вид діяльності та специфіка роботи.

Встановлено, що передбачені чинним законодавством обмеження прав у сфері правового регулювання трудових правовідносин загалом відповідають вимогам міжнародного законодавства та захищають права і законні інтереси суб’єктів трудових правовідносин. Проте доведено, що окремі норми чинного трудового законодавства, які встановлюють обмеження, потребують скасування. Такі обмеження, в першу чергу, стосуються гендерної нерівності прав жінок та чоловіків, які, хоча і не забороняють звернутись до суду за захистом своїх прав, але не дозволяють у повній мірі захисти право на працю в судовому порядку, а також положення, які обмежують право працівників на реалізацію трудових прав.

Запропоновано встановити в проекті ТК України наступні обмеження: (1) ч. 4 ст. 52 Проекту слід викласти в такій редакції: «Не допускається робота за сумісництвом на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, якщо основна робота пов'язана з такими умовами, осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, вагітних жінок, а також інших осіб, якщо така робота може негативно позначитись на стані їх здоров’я та (або) призвести до небезпеки на виробництві»; (2) у пункті 2 ч. 1 ст. 140 встановити заборону залучення неповнолітніх працівників до роботи у нічний час незалежно від виду діяльності; (3) у ст. 140 передбачити обмеження праці жінок у нічний час.