ПРАВОВИЙ СТАТУС УЧАСНИКІВ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА: ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, вказано на зв’язок роботи з напрямами наукових досліджень, визначено мету та задачі дослідження, його об’єкт, предмет, використані методи, висвітлено наукову новизну роботи, її значення у практичній, науково-дослідній та навчально-науковій діяльності, наведено дані про апробацію і публікації результатів дослідження, відображено структуру дисертації.

Розділ 1 «Загальна характеристика правового статусу особи в кримінальному судочинстві» складається з двох підрозділів і присвячений висвітленню теоретичних і методологічних аспектів правового статусу особи в кримінальному судочинстві.

У підрозділі 1.1. «Поняття та структура правового статусу особи в кримінальному судочинстві» здійснений науковий аналіз поняття та структури правового статусу особи в кримінальному судочинстві через призму визначення статусу як загальної правової категорії.

Автор розглядає поняття «правове положення» і «правовий статус» як такі, що  співпадають за змістом (92,6 % опитаних вказали, що поняття «правове положення» та «правовий статус» сприймаються ними як синонімічні), суть якого полягає у визначенні правового існування особи та її взаємовідносин з державою і суспільством. При цьому, автором вказується на те, що при характеристиці особи як учасника певних правовідносин, більш точно вживати поняття «правовий статус», оскільки це поняття надає уявлення про його складові, тобто про елементи правового статусу, які і характеризують положення особи на певний час і у певному правовідношенні.

Досліджуючи поняття та зміст правового статусу особи, зокрема, і в кримінальному судочинстві, дисертант підтримує думку тих науковців (В. М. Корнуков, О. М. Калачова, С. В. Слінько та ін.), які вважають, що правове становище учасника кримінального судочинства (індивідуальний правовий статус) визначається як загальноправовим (конституційним), так і кримінально-процесуальним (галузевим) статусом особи. А тому структура статусу незалежно від його виду повинна залишатись незмінною, відбувається лише конкретизація його елементів відповідно до правовідносин, в які вступає особа, і притаманних їй функцій. Так, будь-яка особа володіє загальноправовим статусом, тобто конституційними правами, свободами і обов’язками. Кримінально-процесуальний (галузевий) статус надає їй можливість реалізовувати ті самі конституційні права, свободи і набувати обов’язки, але вже в сфері кримінально-процесуальних відносин. Залежно від функцій, які виконує у кримінальному судочинстві той чи інший учасник процесу, особа набуває конкретний (індивідуальний) правовий статус.

Правовий статус особи у кримінальному судочинстві автор визначає як закріплене у нормах кримінально-процесуального права типове положення особи у кримінальному судочинстві, в якому знаходять своє відображення усі елементи загальноправового статусу особи (права, свободи, законні інтереси; обов’язки, відповідальність) з урахуванням вимог кримінально-процесуальної форми та особливостей кримінально-процесуальних відносин.

Автором звертається увага на існування у кримінально-процесуальному законі певного дисбалансу правових статусів учасників досудового слідства, насамперед, потерпілого та обвинуваченого. Ця проблема, на думку дисертанта, має бути вирішена не тільки через збільшення чи зменшення обсягу елементів правового статусу цих учасників, а й шляхом якісних змін у структурі кримінального провадження.

У підрозділі 1.2. «Загальні гарантії прав, свобод і законних інтересів учасників досудового слідства» автором звертається увага на необхідність аналізу гарантій як засобів забезпечення прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального процесу, без яких є неможливим комплексне дослідження правового статусу особи в кримінальному судочинстві і, зокрема, учасників досудового слідства, оскільки значення правових гарантій, і зокрема, гарантій прав особи у кримінальному процесі важко переоцінити. Загалом 73,2 % опитаних респондентів, зазначивши про необхідність дотримання та забезпечення прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального процесу, як про одне із завдань кримінального судочинства, вказали на недостатність гарантій прав учасників досудового слідства, передбачених КПК.

Як відомо, гарантування прав, свобод і законних інтересів осіб досягається не тільки декларуванням їх захисту та охорони у законодавчих актах, а й діяльністю органів держави. Суб’єктивне право може бути успішно реалізоване тільки за умови забезпечення його відповідними гарантіями.

Таким чином, гарантії прав учасників кримінального процесу у загальному виді представляють собою закріплені у законі правові засоби, спрямовані на забезпечення реалізації їх суб’єктивних прав, на захист і відновлення прав, що були порушені під час кримінального провадження.

Необхідність виділення гарантій прав особи з-поміж усіх правових гарантій виступає соціальною потребою створення належних умов для активної діяльності учасників кримінального процесу. Забезпечення прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого є показником демократизму, гуманізму кримінального судочинства з однієї сторони, а з іншої – забезпечення прав потерпілого, цивільного позивача засвідчує ефективність кримінального процесу в питаннях охорони та захисту прав осіб, які постраждали від вчинення злочинів.

Автор наголошує на тому, що органи досудового слідства зобов’язані дотримуватись встановленої законом форми здійснення досудового слідства, забезпечувати реалізацію процесуальних прав учасників досудового слідства для того, щоб судочинство досягало своєї мети в кожному випадку і у кожній кримінальній справі. Зневага до прав, свобод і законних інтересів осіб – учасників кримінального процесу загалом, і досудового слідства зокрема, нехтування, порушення, незаконне обмеження їх прав ставлять під загрозу не тільки інтереси конкретної особи, але й неминуче загрожують інтересам кримінального судочинства і суспільства загалом.

Загальні гарантії прав, свобод і законних інтересів учасників досудового слідства можна розглядати стосовно різних учасників, і у зв’язку з різними кримінально-процесуальними відносинами. Усі вони знаходять своє закріплення у Конституції України (судовий захист прав і свобод; можливість оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних органів і посадових осіб; відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду; гарантування права на правову допомогу; встановлення меж застосування деяких заходів кримінально-процесуального примусу); КПК України; законах України («Про судоустрій і статус суддів», «Про прокуратуру», «Про адвокатуру», «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» та ін.); міжнародно-правових актах в галузі прав людини.

Дисертант констатує наявність у юридичній літературі широкого кола поглядів щодо змісту кримінально-процесуальних гарантій прав і свобод учасників процесу. Не ставлячи за мету аналіз усіх цих наукових позицій, а також правових положень, що визначаються різними ученими як гарантії прав особи, автор дослідив лише ті, які, на його думку, безпосередньо пов’язані з реалізацією правового статусу учасниками досудового слідства. До таких гарантій автор відносить: своєчасне надання особі правового статусу, що відповідає її фактичному становищу на досудовому слідстві; знання (належна поінформованість) своїх прав, обов’язків і відповідальності; детальна регламентація повноважень державних органів і посадових осіб (визначення компетенції); прокурорський нагляд; відомчий і судовий контроль.

Автором запропоновано ст. 53 КПК викласти у такій редакції: «Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов’язані роз’яснити потерпілому, підозрюваному, обвинуваченому, цивільному позивачу, цивільному відповідачу та іншим учасникам кримінального провадження їх права, обов’язки та відповідальність і забезпечити можливість здійснення цих прав і виконання обов’язків».

У розділі 2 «Реалізація правового статусу потерпілим і цивільним позивачем на досудовому слідстві», який складається з двох підрозділів, проаналізовані основні проблемні питання набуття і реалізації особою на досудовому слідстві правового статусу потерпілого та цивільного позивача.

Підрозділ 2.1. «Актуальні питання правового статусу потерпілого» містить науковий аналіз підстав і порядку набуття особою відповідного правового статусу, окремих проблем його реалізації на досудовому слідстві.

Автором, наряду з іншими вченими (В. Т. Нор, М. І. Гошовський, О. П. Кучинська, О. П. Герасимчук, С. В. Давиденко, Н. Б. Федорчук та ін.), констатується незадовільний стан захисту прав і законних інтересів потерпілого, дещо однобічний розвиток кримінально-процесуального законодавства з метою забезпечення переважно прав підозрюваного, обвинуваченого. Таким же є сприйняття цієї ситуації більшістю опитних респондентів. Так, 72,6 % слідчих і 81,4 % адвокатів заявили про відсутність балансу між правовими статусами потерпілого та обвинуваченого (на користь останнього).

Досліджуючи коло осіб, які можуть бути визнані потерпілими, окрему увагу автор приділяє дискусійним питанням визнання потерпілими юридичних осіб, а також осіб, відносно яких вчинено незакінчений злочин або замах на злочин.

Дисертантом запропоновано ч. 1 ст. 49 КПК (аналогічну норму проекту КПК) викласти у такій редакції: «Потерпілим є фізична особа, якій злочином або іншим суспільно небезпечним діянням, готуванням або замахом на нього, завдано моральну, фізичну чи майнову шкоду, а також юридична особа, якій злочином або іншим суспільно небезпечним діянням, готуванням або замахом на нього, завдано майнову шкоду та шкоду діловій репутації».

Вказується на те, що своєчасне визнання особи потерпілим є необхідним як для успішного провадження в справі (потерпілий як активний суб’єкт процесу в змозі впливати передбаченими законом способами на перебіг і результати провадження в справі), так і для забезпечення прав та законних інтересів постраждалої від вчинення злочину особи, і, насамперед, її законного інтересу щодо відшкодування (компенсації) шкоди, завданої злочином. У зв’язку з цим, важливого значення набуває питання про те, за наявності яких даних особа підлягає визнанню потерпілим, тобто що є фактичною підставою для відповідного рішення слідчого.

Зважаючи на те, що фактичними підставами набуття особою правового статусу потерпілого є достатні підстави вважати, що її правам і інтересам, які  охороняються кримінальним законом, злочином або іншим суспільно небезпечним діянням заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду (шкоду діловій репутації), на думку дисертанта, рішення про визнання особи потерпілим чи про відмову в цьому, має бути прийнято слідчим одночасно з рішенням про порушення кримінальної справи. Пізніше вирішення цього питання можливе за умови, що підстави для прийняття відповідного рішення були з’ясовані під час провадження досудового слідства.

Відповідно до вищевикладеного, статус потерпілого дисертантом визначено як сукупність властивостей правового положення особи, що залучається у кримінальне провадження у зв’язку із завданням їй шкоди злочином або іншим суспільно небезпечним діянням, що дозволяє охарактеризувати її місце та функцію у цьому провадженні на основі законодавчого визначення поняття потерпілого, наділення комплексом прав і обов’язків, встановлення відповідальності, що  забезпечує охорону суб’єктивних прав, свобод і законних інтересів та участь цієї особи у кримінально-процесуальних відносинах.

Підтримуючи більшість із запропонованих у юридичній літературі пропозицій щодо удосконалення сукупності прав потерпілого та механізмів їх реалізації, автор наголошує на тому, що саме розширення диспозитивних начал у кримінальному судочинстві, сутність яких полягає у наданні особам можливості на власний розсуд розпоряджатись своїм матеріальним або процесуальним правом, стане одним із основних способів конструктивного вирішення проблеми забезпечення законних інтересів потерпілих, оскільки в умовах диспозитивності особистий (приватний) інтерес конкретної особи стає більш цінним, ніж конкуруючий у багатьох випадках інтерес держави.  

У підрозділі 2.2. «Правовий статус цивільного позивача» автором вказується на те, що незважаючи на цивільно-правовий інтерес цивільного позивача, він підтримує цивільний позов у кримінальній справі і тим самим приєднується до обвинувача, а будучи одночасно і потерпілим, наділяється подвійним правовим статусом.

Для набуття особою статусу цивільного позивача необхідними є матеріально-правові підстави (факт вчинення злочину чи іншого суспільно небезпечного діяння; наявність моральної, фізичної чи майнової шкоди; причинний зв’язок між діянням і завданням шкоди; вина заподіювача шкоди, як у формі умислу, так і у формі необережності) та певні процесуальні передумови (заявлення особою цивільного позову; процесуальна правоздатність і дієздатність особи).

При цьому, 56,9 % з числа опитаних слідчих вказали, що визнають особу цивільним позивачем тільки після подання нею позовної заяви, і лише 42,4 % приймають це процесуальне рішення не чекаючи окремої позовної заяви, на підставі даних внесених до протоколу допиту потерпілого.

Статус цивільного позивача дисертантом визначено як сукупність властивостей правового положення особи, що залучається у кримінальне провадження у зв’язку із завданням їй шкоди злочином або іншим суспільно небезпечним діянням, і заявленням нею цивільного позову про її відшкодування (компенсацію), що дозволяє охарактеризувати її місце та функцію у цьому провадженні на основі законодавчого визначення поняття цивільного позивача, наділення комплексом прав і обов’язків, встановлення відповідальності, що  забезпечує охорону суб’єктивних прав, свобод і законних інтересів та участь цієї особи у кримінально-процесуальних відносинах.

Одним із найбільш проблемних питань, яке стосується правового статусу цивільного позивача, є питання виникнення його процесуальної правоздатності та дієздатності. У вирішенні цих питань слідчому необхідно керуватись відповідними цивільно-правовими нормами. Для визначення право- та дієздатності юридичної особи має бути встановлена наявність таких ознак: майнова відокремленість, самостійна майнова відповідальність; самостійна участь у цивільному обігу від свого імені; організаційна єдність. Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення, тобто з моменту державної реєстрації, та припиняється в момент завершення її ліквідації.

Правоздатність фізичної особи виникає з моменту народження людини і припиняється з її смертю. Дієздатність цивільним законом визначається як здатність своїми діями набувати та здійснювати громадянські права, створювати для себе громадянські обов’язки та здійснювати їх. Кримінально-процесуальне законодавство не містить такого поняття і не встановлює вік, по досягненню якого фізична особа, що зазнала шкоди від вчинення злочину, може особисто брати участь у процесі. Розуміючи під кримінально-процесуальною дієздатністю здатність особи особисто вчиняти ті чи інші процесуальні дії при здійсненні своїх процесуальних прав і обов’язків, сформульовано висновок про неспроможність усіх фізичних осіб, які  можуть бути цивільними позивачами, особисто відстоювати у кримінальному процесі свої майнові права та законні інтереси.

Обґрунтовано внесення змін і доповнень до ч. 3 ст. 49 КПК (аналогічної норми проекту КПК) щодо нормативного закріплення права потерпілого на усне чи письмове заявлення цивільного позову про відшкодування майнової шкоди, завданої злочином чи іншим суспільно небезпечним діянням, а також компенсацію моральної шкоди.

Розділ 3 «Реалізація правового статусу підозрюваним, обвинуваченим, цивільним відповідачем на досудовому слідстві» складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню актуальних проблемних питань набуття і реалізації особою на досудовому слідстві правового статусу підозрюваного, обвинуваченого, цивільного відповідача.

У підрозділі 3.1. «Сучасний зміст статусу підозрюваного та проблеми його реалізації» автором констатується існування проблемного питання щодо недосконалості правового статусу підозрюваного, який визначений чинним КПК, що  в деяких випадках породжує порушення конституційних прав і свобод людини. Більша половина опитаних слідчих (72,4 %) і значна частина опитаних адвокатів (59,3 %) вказують на недоліки нормативного врегулювання правового статусу підозрюваного.

Досліджуючи інститут підозри та запідозрених осіб, що цікавить учених і практиків вже давно, дисертант звертає увагу на те, що між виникненням підозри на суб’єктивному рівні та доведенням до особи відповідних правових претензій проходить певний проміжок часу. Вирішення питань про те, яким чином і на якому етапі досудового кримінального провадження слід доводити до особи сутність правових претензій щодо вчинення нею злочину, безпосередньо стосується набуття і реалізації особою статусу підозрюваного. З цих питань у літературі висловлюються різні, а подекуди й прямо протилежні позиції, що засвідчує необхідність нових підходів у межах сучасного процесу реформування кримінально-процесуального законодавства України.

Серед сформульованих у юридичній літературі підходів до набуття особою правого статусу підозрюваного автор виділяє такі: 1) особа повинна набувати статус підозрюваного виключно через застосування до неї заходів кримінально-процесуального примусу (М. С. Строгович, Л. В. Франк та ін.); 2) особа повинна залучатись у кримінальний процес як підозрюваний за більш широкого кола підстав, ніж затримання та застосування запобіжних заходів (Л. М. Карнєєва, С. П. Бекешко, Є. О. Матвієнко, М. А. Бєлий, В. В. Рожнова, О. О. Чувільов, Ю. П. Янович та ін.); 3) підозрюваний у кримінальному процесі повинен з’являтись через прийняття особою, що здійснює досудове розслідування, прямого рішення про це (В. Г. Даєв, Л. Д. Кокорєв, М. П. Кузнєцов та ін.). Останній із зазначених підходів частково втілений у проекті КПК.

Аналіз норм КПК і проекту КПК України дозволив авторові дійти висновку, що підозрюваний як учасник досудового слідства повинен з’являтись за наявності двох підстав. Перша – це наявність фактичних даних, які вказують на те, що особа причетна до вчинення злочину, однак не є достатніми для пред’явлення обвинувачення (фактична підстава). Друга – це здійснення процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень, спрямованих на об’єктивізацію підозри, що виникла (правова підстава).

Генезис правового статусу підозрюваного у вітчизняному кримінальному судочинстві засвідчує наявність і на сьогодні типової для радянського періоду позиції щодо надання особі статусу підозрюваного внаслідок застосування певних заходів кримінально-процесуального примусу у достатньо обмежених випадках (ч. 1 ст. 43¹ КПК). З такою позицією автор погоджується лише частково. Належність підозрюваного до осіб, відносно яких здійснюється обвинувальна діяльність, обумовлює той факт, що своєчасне та обґрунтоване надання особі цього правового статусу створює можливості для відстоювання та захисту підозрюваним своїх законних інтересів, реалізації широкого кола процесуальних прав, у тому числі права на захист від підозри.

Статус підозрюваного дисертантом визначено як сукупність властивостей правового положення особи, яка залучається у кримінальне провадження у зв’язку з наявною відносно неї підозрою у вчиненні злочину, що дозволяє охарактеризувати її місце та функцію у цьому провадженні на основі законодавчого визначення поняття підозрюваного, наділення комплексом прав і обов’язків, встановлення відповідальності, що забезпечує охорону суб’єктивних прав, свобод і законних інтересів та участь цієї особи у кримінально-процесуальних відносинах.

Використовуючи теоретичні напрацювання, автор, продовжуючи започатковане реформування статусу підозрюваного, пропонує ч. 1 ст. 43¹ КПК (аналогічну норму проекту КПК) викласти у такій редакції: «Підозрюваним є особа, якій у порядку, передбаченому статтями _ цього Кодексу, повідомлено про підозру».

У підрозділі 3.2. «Проблеми визначення та реалізації правового статусу обвинуваченого» автор розглядає підстави та порядок надання особі статусу обвинуваченого, зміст цього статусу у контексті протиставлення законних інтересів потерпілого та обвинуваченого у кримінальному судочинстві.

Статус обвинуваченого дисертантом визначено як сукупність властивостей правового положення особи, що залучається у кримінальне провадження у зв’язку із сформульованим відносно неї обвинуваченням у вчиненні злочину, що дозволяє охарактеризувати її місце та функцію у цьому провадженні на основі законодавчого визначення поняття обвинуваченого, наділення комплексом прав і обов’язків, встановлення відповідальності, що забезпечує охорону суб’єктивних прав, свобод і законних інтересів та участь цієї особи у кримінально-процесуальних відносинах.

Автор наголошує на тому, що реалізація правового статусу обвинуваченого передбачає забезпечення прав та законних інтересів, якими наділений обвинувачений. Права обвинуваченого у роботі класифікуються на такі групи: загальні права обвинуваченого (передбачені нормами Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конституції України); права обвинуваченого щодо сформульованого обвинувачення (передбачені нормами Конституції України та КПК); права, що має обвинувачений при проведенні окремих слідчих і судових дій.

Правовий статус обвинуваченого характеризується широким спектром прав, яким кореспондують обов’язки слідчого, прокурора, суду. Основна увага дисертантом приділена реалізації обвинуваченим права на захист, яке розглядається як комплексне поняття – сукупність процесуальних прав, які надаються обвинуваченому для захисту від обвинувачення та пов’язаних з ним можливих обмежень конституційних прав і свобод.

Окрема увага у роботі приділена участі захисника в забезпеченні реалізації права обвинуваченого на захист. Обґрунтована необхідність запровадження в Україні приватної детективної діяльності та запропонована кримінально-процесуальна норма, якою врегульовано взаємодію приватного детектива з представниками сторін. При цьому 83,6 % опитаних адвокатів і 54,7 % опитаних слідчих висловили підтримку такій пропозиції.

Автором констатується, що в обвинуваченого, як і у будь-якого іншого суб’єкта кримінально-процесуальних відносин, є процесуальні обов’язки, хоча їх правова регламентація потребує удосконалення. Специфіка процесуальних обов’язків обвинуваченого визначається процесуальною функцією цього учасника досудового слідства та принципами кримінального процесу; вони покладаються на обвинуваченого у відповідності із соціальним призначенням кримінального процесу; забезпечуються можливістю застосування заходів примусу, а в окремих випадках санкціями інших галузей права (кримінального, адміністративного та ін.).

У підрозділі 3.3. «Правовий статус цивільного відповідача» автором звертається увага на ряд проблемних моментів, що стосуються реалізації цивільним відповідачем свого правового статусу на досудовому слідстві.

На відміну від цивільного процесу надання особі статусу цивільного відповідача у кримінальному процесі ґрунтується не на фактах, повідомлених позивачем у заяві, а на обставинах і фактичних даних, встановлених слідчим при провадженні досудового слідства. При цьому слідчий керується відповідними цивільно-правовими нормами, що регулюють позадоговірну відповідальність.

Автор підтримує позицію (сформульовану, зокрема, у нормах проекту КПК), відповідно до якої фізичні та юридичні особи, що несуть матеріальну відповідальність за дії неосудної особи, також повинні набувати статус цивільного відповідача у справах про застосування до цієї особи примусових заходів медичного характеру. Крім того, статус цивільного відповідача повинні набувати і ті фізичні та юридичні особи, які несуть цивільно-правову відповідальність за шкоду, завдану малолітньою особою, у справах про застосування примусових заходів виховного характеру. Позитивне ставлення до такого вирішення питання висловили 61,4 % опитаних слідчих і переважна більшість (77,2 %) опитаних адвокатів.

Виходячи з цього, статус цивільного відповідача дисертантом визначено як сукупність властивостей правового положення особи, що залучається у кримінальне провадження як суб’єкт цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану злочинними діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що дозволяє охарактеризувати її місце та функцію у цьому провадженні на основі законодавчого визначення поняття цивільного відповідача, наділення комплексом прав і обов’язків, встановлення відповідальності, що забезпечує охорону суб’єктивних прав, свобод і законних інтересів та участь цієї особи у кримінально-процесуальних відносинах.

Автором здійснено класифікацію фізичних і юридичних осіб, які можуть бути залучені як цивільні відповідачі у кримінальному процесі, залежно від підстав цивільно-правової відповідальності: 1) юридичні особи та громадяни, що відповідають за шкоду, завдану їхніми працівниками; 2) фізичні та юридичні особи, що відповідають за шкоду, завдану неповнолітніми; 3) фізичні та юридичні особи, що відповідають за шкоду, завдану малолітніми; 4) фізичні та юридичні особи, що відповідають за шкоду, завдану неосудною особою; 5) юридичні особи та громадяни, що відповідають за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки.

Автор звертає увагу на дискусійність питання щодо моменту появи підстав для надання особі статусу цивільного відповідача. У юридичній літературі з цього приводу виловлюються різні думки: одні автори вважають, що цивільний відповідач може з’явитись тільки після притягнення особи як обвинуваченого за наявності цивільного позову; інші вказують, що для цього достатньо заявлення цивільного позову та визнання особи цивільним позивачем; деякі автори допускають можливість надання особі статусу цивільного відповідача і до заявлення цивільного позову.

Невирішеність цього питання у кримінально-процесуальному законодавстві обумовлює його різне тлумачення у правозастосовчій практиці. Так, більшість опитаних слідчих притягували особу як цивільного відповідача після винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого (62,8 %), 23,2 % – після заявлення цивільного позову та визнання особи цивільним позивачем, 7,5 % –  безпосередньо перед закінченням досудового слідства. В результаті аналізу матеріалів кримінальних справ було встановлено, що у 4,6 % випадків наявності підстав для притягнення осіб як цивільних відповідачів, слідчі відповідного рішення взагалі не приймали.

На думку дисертанта, з метою забезпечення майнових інтересів цивільного відповідача, своєчасної та ефективної реалізації цією особою свого правового статусу, особа має бути визнана цивільним відповідачем одразу після того, як буде встановлено, що цивільно-правову відповідальність за шкоду, завдану злочином (суспільно небезпечним діянням), повинна нести інша фізична чи юридична особа. Така ситуація може мати місце не тільки до пред’явлення цивільного позову, а навіть і тоді, коли не встановлена конкретна особа, що вчинила злочин (суспільно-небезпечне діяння).

Відповідні зміни запропоновані дисертантом до тексту ст. 51 КПК (аналогічної статті проекту КПК).