ПРИЗНАЧЕННЯ ДОДАТКОВИХ ПОКАРАНЬ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються його мета, завдання, наукова новизна, теоретичне і практичне значення результатів дослідження, наводяться дані щодо їх апробації.

Розділ 1 «Методологічні та теоретичні засади дослідження проблем призначення додаткових покарань» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Історія розвитку кримінального законодавства в частині, що стосується додаткових покарань” досліджено генезис додаткових покарань та правил їх призначення у вітчизняному кримінальному праві. З огляду на унормування додаткових покарань виділено чотири основні періоди. Доведено, що додаткові покарання на українських землях виникли ще в період існування Давньоруської держави Київська Русь. До джерел права того часу відносили: норми усного права, Руська правда (Поширена, Скорочена редакції). Але додаткові покарання не виокремлювалися і застосувалися не стільки з метою посилення кари, скільки з метою компенсувати шкоду, заподіяну потерпілому.

Встановлено, що додаткові покарання як самостійні заходи кримінально-правового характеру вперше були регламентовані у Зводі законів Російської імперії 1832 р., а потім в  “Уложенні про покарання кримінальні та виправні” 1845 р.,  дії яких поширювалися на територію України та були чинними до 1917 р.

Суттєві зрушення в напрямку нормування правил призначення покарання, в тому числі й додаткових, відбулися з прийняттям норм про загальні засади призначення покарання в “Основах кримінального законодавства” 1958 р., де законодавець уперше встановив в окремій статті сукупність загальних правил призначення покарання, що мало неабияке значення для дальшого розвитку інституту призначення покарання.

На сучасному етапі у чинному КК, окрім загальних засад встановлено й спеціальні правила призначення покарання.

У підрозділі 1.2 “Стан дослідження проблем, що стосуються призначення додаткових покарань в науковій літературі” зазначається, що питання призначення додаткових покарань чималою мірою зостаються малодослідженими.

У дисертації досліджується поняття, ознаки, функції та система додаткових покарань, як обов’язкові передумови формулювання правил їх призначення

У дисертації додаткові покарання визначаються як заходи примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду як додаток до основного покарання з метою посилення його карально-виправного впливу, конкретизуючи зміст правообмежень залежно від характеру скоєного злочину.

Система покарань нами трактується як встановлений кримінальним законом вичерпний перелік покарань, розташованих за ступенем їх відносної важливості і суворості, які знаходяться у певному співвідношенні одне з одним. На думку автора, додаткові покарання разом з основними як дві самостійні підсистеми створюють єдину систему кримінальних покарань і характеризуються тими ж ознаками. Відповідно до цього загальну систему покарань пропонується поділити на підсистеми основних та додаткових покарань.

З огляду на результати дослідження зроблено висновок, що поняття додаткового покарання потребує свого законодавчого затвердження, що сприятиме удосконаленню правил призначення додаткових покарань.

У підрозділі 1.3 “Регламентація правил призначення додаткових покарань в кримінальному законодавстві зарубіжних держав” відзначається, що кримінальне законодавство більшості зарубіжних країн передбачає можливість призначення додаткових покарань. Дисертантом звертається увага на той факт, що система покарань в ряді КК зарубіжних країн не поділяється на основні та додаткові. Приміром, у таких країнах як Польща, Болгарія, Іспанія немає поділу покарань на основні і додаткові, а в законодавстві, скажімо,  Швейцарії, Голландії, Росії, Білорусі, Франції, ФРН тощо існує обов’язковий  поділ покарань на основні і додаткові.

Особливої уваги, на думку автора, заслуговує зарубіжний досвід у сфері правил призначення додаткових покарань, тобто встановлення таких правил на законодавчому рівні. Відзначається, що в законодавстві різних держав по-різному називається положення, якими керується суд, призначаючи покарання. Так, у кримінальному законодавстві Польщі, ФРН, Франції, Голландії такі положення мають назву принципи призначення покарання, а у США, Іспанії та Англії – правила призначення покарання, а в КК Молдови – критерії.

10

Розділ 2 “Кримінально-правова характеристика правил призначення додаткових покарань” складається з чотирьох підрозділів, які присвячені дослідженню таких питань, як поняття призначення додаткових покарань, загальні засади призначення покарання та їх особливості при призначенні додаткових покарань, спеціальні правила призначення додаткових покарань, а також призначення окремих видів додаткових покарань.

У підрозділі 2.1 “Поняття призначення додаткових покарань” досліджується зміст поняття “призначення покарання”, а також питання співвідношення призначення покарання з іншими суміжними поняттями, зокрема принципами призначення покарання.

Звертається увага, що в науці кримінального права поняття “призначення покарання” має декілька значень, а саме: 1) як право держави на застосування покарання; 2) як кримінально-правовий інститут.

На думку здобувача, призначення покарання як право держави на його застосування слід розглядати в площині ретроспективної юридичної відповідальності.

Дається визначення поняття призначення додаткових покарань, під яким розуміється вибір, юридичне оформлення та проголошення судом спеціальних правообмежень з метою корегування змісту основного покарання відповідно до характеру злочину та особи, яка його вчинила.

У підрозділі 2.2 “Загальні засади призначення покарання та їх особливості щодо призначення додаткових покарань” автор пропонує розрізняти загальні та спеціальні правила призначення додаткових покарань. Загальні засади призначення покарання розглядаються в роботі як система правил, що урухомлюють механізм санкцій Особливої частини КК з огляду на положення Загальної частини КК, ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, котрі пом’якшують  та обтяжують покарання.

Також відзначаються деякі винятки із загальних засад призначення покарання при призначенні додаткових покарань. Така вимога загальних засад як призначення покарання у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, не застосовується, коли призначаються додаткові покарання у виді “позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу” і “позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю”. 

У підрозділі 2.3 “Спеціальні правила призначення додаткових покарань” автором  дається визначення спеціальних правил призначення додаткових покарань, під якими розуміється правила, які корегують загальні засади призначення покарання шляхом його пом’якшення або посилення й використовуються судом лише в спеціальних випадках за наявності певних умов та зважаючи на особливості справи і особу винного з метою більш ефективної реалізації цілей покарання.

Спеціальні вимоги містяться в нормах, які регулюють: призначення додаткових покарань при призначенні покарання за незакінчений злочин та за злочин, скоєний у співучасті (ст. 68 КК);  призначення більш м’якого покарання, ніж це передбачено законом (ст. 69 КК); призначення покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК), сукупністю вироків (ст. 71 КК); застосування додаткових покарань при звільненні від відбування покарання з випробуванням (ст. ст. 75, 77 КК); призначення додаткових покарань неповнолітнім (ч. 2 ст. 98, ст. 99, ст. 103 КК). Також у роботі доведено, що  правила призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, скоєний у співучасті, зазначені у частинах 2 і 3 ст. 68 КК, стосуються лише основних покарань, а додаткові покарання за незакінчений злочин призначаються за розсудом суду. Якщо мова про додаткові покарання, передбачені в санкції статті Особливої частини як обов’язкові, то суд, зважаючи на наявність (брак) реально заподіяної шкоди та її розміри, може призначити або не призначити їх.

Відзначається, що відповідно до ч. 4 ст. 68 КК суд, призначаючи додаткове покарання співучасникам злочину повинен врахувати ступінь участі кожного співучасника у скоєнні злочину, з’ясувати ступінь його активності при виконанні конкретної ролі як узагалі, так і зіставляючи з роллю інших співучасників.

Далі в роботі наголошується, що встановлений ст. 70 КК порядок, згідно з яким суд зобов’язаний призначити покарання окремо за кожний злочин, а потім остаточно визначити покарання за сукупністю злочинів, стосується як основних, так і додаткових покарань.

У дисертації доводиться, що остаточне покарання за сукупністю злочинів може визначатися шляхом використання для цього як закріплених у ст. 70 КК, так і у ст. 72 КК таких спеціальних принципів: а) поглинання менш суворого більш суворим покаранням; б) часткового складання призначених покарань; в) повного їх складання; г) одночасного застосування різних видів покарань, призначених за окремі злочини.

 Додаткове покарання, як і основне, має бути призначене за конкретний злочин або злочини, що входять у сукупність. У випадку призначення різнорідних додаткових покарань за злочини, кожне з них приєднується до основного остаточного покарання і виконується самостійно.

На підставі аналізу правил призначення покарання за сукупністю вироків (ст. ст. 71-72 КК) дисертант наводить аргументи на підтримку тези, що призначення покарання за сукупністю вироків відбувається у два етапи:

1) призначається покарання за новий злочин і 2) призначається остаточне покарання.

Відзначається також, що за правилами ст. 71 КК при призначенні покарання за сукупністю вироків додаткове покарання не може бути ані поглинуте основним, ані складене з останнім, а підлягає лише приєднанню до тієї його “сукупної” міри як такої, що остаточно визначена.

Зі змісту ст. ст. 71-72 КК випливає, що додаткове (додаткові) покарання може (можуть)призначатися судом за наступними правилами:

1. Призначення додаткових покарань лише за попереднім вироком. В такому випадку усі вони лише приєднуються (без складання між собою) до остаточно визначеного за сукупністю вироків основного покарання.

2. До основного покарання, остаточно визначеного за сукупністю вироків, приєднуються лише такі додаткові покарання (або не відбута їх частина), які були призначені за попереднім вироком, але ще повністю або частково не виконані (не відбуті) на час проголошення нового вироку.

Правила приєднання додаткових покарань до остаточно визначеного (сукупного) основного покарання залежить з одного боку від виду не відбутого додаткового покарання, а з іншого – від виду того основного покарання, до якого приєднується додаткове.

У випадках, коли додаткові покарання призначені лише за новим вироком, то незалежно від їхнього виду і розміру вони приєднуються (без складання між собою) до основного покарання, остаточно визначеного за сукупністю вироків.

При призначенні додаткових покарань як за попереднім, так і за наступним вироками, порядок їх визначення за сукупністю вироків залежить від того, які саме види додаткових покарань, і в якому розмірі вони були призначені судом за окремими вироками.

Зазначається, що за сукупністю вироків однорідні додаткові покарання визначаються аналогічно до принципу поглинення, а різнорідні застосовуються одночасно і виконуються самостійно.

У підрозділі 2.4 “Призначення окремих видів додаткових покарань” для підвищення ефективності штрафу як додаткового виду покарання, автором пропонується визначити його розміри як додаткового виду покарання до п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (далі – нмдг).

Відзначається, що штраф як додаткове покарання може бути призначений до таких основних покарань як-от: позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців та позбавлення волі на певний строк, тобто до покарань немайнового характеру.

Підкреслюється, що позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу належить до безстрокових видів покарань, адже строк його застосування законом не визначено.

Дисертант вважає за доцільне застосування цього додаткового покарання за всі умисні злочини, вчинені засудженим, які на час постановлення вироку мали військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, надані їм в установленому законному порядку.

Пропонується ч. 1 ст. 55 КК викласти в такій редакції: “Позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п’яти років або як додаткове покарання на строк від одного до двох років ”.

Дисертантом звертається увага й на той факт, що конфіскацію майна як додаткове покарання встановлено законодавцем не за всі тяжкі і особливо тяжкі корисливі злочини. Ця обставина неабияк обмежує можливості суду ефективно призначати цей вид додаткового покарання. Тому робиться висновок про потребу доповнити ч.  2 ст. 59 КК словосполученням “а також й у випадках, коли воно не передбачено в санкції статті КК, але суд, виходячи з характеру скоєного злочину може його призначити ”.

Розділ 3 “Правові проблеми вдосконалення правил призначення додаткових покарань” включає один підрозділ, присвячений теоретичному аналізу правил призначення додаткових покарань та практики їх призначення.

Зауважується, що додаткові покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду як додаток до основного покарання з метою посилення його карально-виправного впливу, конкретизуючи зміст правообмежень залежно від характеру скоєного злочину; 

Зроблено висновок, що неоднозначність у визначенні порядку призначення додаткових покарань може негативно впливати на правозастосовчу діяльність. Для цього в дисертації пропонується ст. 52 КК  доповнити частиною сьомою такого змісту: “Додаткові покарання не призначаються до основних покарань того ж самого виду”.

Пропонується ч. 4 ст. 52 КК викласти в такій редакції: “За один злочин може бути призначене лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу. До основного покарання може бути приєднане лише одне додаткове покарання у випадках та порядку, передбачених цим Кодексом”.

Обґрунтовується, що за змістом ст. 77 КК суперечить вимогам ст. 75 КК, безпідставно звужуючи можливість застосування інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням і зумовлює виникнення проблемних моментів у перебігу застосування розглядуваного інституту. Щоб усунути цю непослідовність у правозастосовчій практиці дисертантом пропонується ст. 77 КК виключити на загал, доповнивши частину першу статті 75 КК словами “як основного так і додаткового покарання” (після слів “про звільнення від відбування”).