РЕАЛІЗАЦІЯ ФАКТИЧНИХ ДАНИХ ПРО ОБСТАВИНИ, ЩО ХАРАКТЕРИЗУЮТЬ ОСОБУ ОБВИНУВАЧЕНОГО, У ПРОЦЕСУАЛЬНИХ РІШЕННЯХ СЛІДЧОГО

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми; визначено мету, завдання, об’єкт та предмет дослідження; сформульовано положення й висновки, що розкривають наукову новизну; вказано практичне значення отриманих результатів і наведено дані про апробацію дисертації.

Розділ 1 “Загальна характеристика обставин, що характеризують особу обвинуваченого” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Поняття особи обвинуваченого та її кримінально-процесуальна характеристика” під час вивчення понять “особа”, “особистість”, “індивідуальність” застосовано схему “загальне – особливе – одиничне” для розуміння їх змісту та співвідношення. Зазначено, що поняття “особа” є більш містким та притаманним для кримінального судочинства.

Зроблено висновок, що критерієм розмежування понять “підозрюваний”, “обвинувачений”, “підсудний”, “засуджений” виступають процесуальні рішення, що встановлюють (змінюють) процесуальний статус відповідного суб’єкта. Розгляд зазначених понять у комбінації з терміном “особа” надає їм іншого змісту, оскільки передбачає якісно іншу характеристику названих суб’єктів, що вимагає вивчення та розкриття змісту особи по суті.

Таким чином, особа обвинуваченого – це сукупність певних індивідуальних властивостей фізичної особи, що характеризують її в основних сферах життєдіяльності (соціальній, психологічній, біологічній), у тому числі в правовій – при реалізації спеціального правового статусу, який виникає в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством України, у зв’язку зі здійсненням кримінального переслідування.

У підрозділі 1.2. “Поняття та класифікація обставин, що характеризують особу обвинуваченого” детально розглянуто обставини, що характеризують особу обвинуваченого, як один з елементів предмета доказування по кожній кримінальній справі.

Доведено, що цілу низку питань кримінально-процесуального характеру (наприклад, прийняття рішення про рух кримінальної справи, застосування запобіжних заходів, пред’явлення обвинувачення, проведення слідчих дій) можна правильно вирішувати лише за умови, якщо по кримінальній справі будуть встановлені необхідні обставини, що характеризують особу обвинуваченого.

Діяльність слідчого зі збирання такої інформації слід поділяти на етапи:

–             загально-орієнтуючий, діяльність зі збору інформації щодо особи обвинуваченого, на якому встановлюються установчі параметри. Тобто мова йде про підготовчі дії, встановлення найбільш необхідної, “типової” інформації;

–             суспільно-характеризуючий, що передбачає вивчення властивостей, які розкривають суспільну характеристику та соціальну спрямованість особи в різних сферах життєдіяльності, вказують на суспільну небезпечність особи обвинуваченого;

–             внутрішньо-характеризуючий, що передбачає діяльність слідчого щодо вивчення соціально-психологічних, психічних, моральних рис і властивостей особи обвинуваченого, даних, які розкривають фізичні (біологічні) властивості особистості.

Для оптимального досягнення завдань кримінального процесу як специфічної, складної системи необхідно також чітко класифікувати обставини, що характеризують особу обвинуваченого. Відповідно до мети дослідження розроблено теоретичну модель класифікації даних, що характеризують особу обвинуваченого:

1) дані, які дають змогу правильно обрати форму досудового розслідування;

2) дані про особу обвинуваченого, що враховуються при застосуванні заходів примусу, зокрема, при обранні щодо нього запобіжного заходу (тяжкість злочину, відомості про особу обвинуваченого, його вік, стан здоров’я, сімейний стан, рід занять тощо);

3) дані про особу обвинуваченого, що впливають на класифікацію вчиненого злочину.

У підрозділі 1.3. “Способи дослідження обставин, що характеризують особу обвинуваченого, під час досудового слідства” наголошено на тому, що діяльність слідчого (органу дізнання) зі збирання необхідних даних починається задовго до порушення справи. Вивчення особи, яка стає згодом обвинуваченим, починається з моменту одержання інформації про злочин, що не збігається з моментом порушення кримінальної справи.

Збирання доказів у кримінальній справі може відбуватися різними способами (ст.66 КПК України). Оскільки встановлення обставин, які характеризують особу обвинуваченого, є елементом предмета доказування, цілком логічним буде й способи збирання доказів вважати такими, що можуть застосовуватися до вказаної складової без обмеження.

Визначальне місце серед способів дослідження обставин, що характеризують особу обвинуваченого, як і взагалі серед способів доказування, належить слідчим діям. У дисертації розглянуто основні слідчі дії, під час проведення яких вивчається особа обвинуваченого. Це огляд (огляду місця події приділено найбільшу увагу), допити, обшук, експертизи (а саме судово-психологічна та судово-медична) тощо. Проаналізовано дані про особу обвинуваченого, які отримуються під час проведення слідчих дій, та на підставі вивчення 200 кримінальних справ виявлено низку недоліків і помилок, котрі припускають  працівники органів дізнання та досудового слідства в ході досудового розслідування щодо цього питання. Надано методичні рекомендації для більш ефективного дослідження обставин, що розглядаються, при проведенні слідчих дій.

Окрім слідчих дій, важливу та різнобічну інформацію про особу, що скоїла злочин, можна одержати шляхом вивчення отриманих документів. Документи, які відображають дані про особу обвинуваченого, можуть бути найрізноманітнішими й досліджуватися з різних точок зору, але в той же час кожний із цих документів потрібно вивчати як носій відомостей про певну особу.

Інформацію про особу обвинуваченого можна одержати з документів:

–       що засвідчують особу обвинуваченого;

–       що виходять від державних, громадських організацій і установ, а також від громадян;

–       що виходять від спеціальних і судових органів;

–       складених самим обвинуваченим тощо.

У результаті вивчення під час дослідження 210 характеристик, поданих на обвинувачених з місця роботи або навчання,  лише 47 містили повні й усебічні відомості про особу обвинуваченого. Тому запропоновано ввести в провадження по кримінальних справах обов’язкове складання довідки-характеристики особи обвинуваченого, що надасть можливість більш глибокого й комплексного дослідження основної фігури кримінального процесу. Розроблено єдиний зразок такої довідки.

Комплексне дослідження обставин, які характеризують особу обвинуваченого, дало змогу зробити висновок про те, що під вивченням особи обвинуваченого слід розуміти кримінально-процесуальну діяльність слідчого, спрямовану на встановлення необхідних для досягнення цілей кримінального судочинства обставин про особу обвинуваченого, які мають значення для прийняття своєчасних процесуальних рішень у кримінальній справі, правильної кваліфікації діяння, забезпечення точного дотримання процесуального порядку досудового розслідування й судового розгляду, встановлення обставин, що підлягають доказуванню по кримінальній справі, а також вибору та використання найбільш ефективних профілактичних заходів.

Розділ 2 “Процесуальні рішення слідчого як форма реалізації даних про особу обвинуваченого” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Поняття й сутність процесуальних рішень слідчого, у яких реалізуються дані про особу обвинуваченого” здійснено огляд літератури з теорії юридичного та кримінального процесу в частині питань, що стосуються поняття й сутності процесуальних рішень у цілому та процесуальних рішень слідчого зокрема. Зазначено, що процесуальні рішення слідчого виступають у вигляді акту вибору з наявних у його розпорядженні альтернативних варіантів дій і одночасно можуть розглядатися як необхідний елемент вирішення спільного завдання (правового, тактичного), що виникло на цьому етапі провадження по кримінальній справі. Однак альтернативними є лише частина його рішень, тому що деякі з них приймаються на підставі прямого припису закону. Водночас більшість процесуальних рішень слідчого є ініціативними, тобто передбачають вибір з можливих (зазначених у законі) варіантів поведінки оптимального способу дій, що відповідає вимогам кримінально-процесуального закону й складній ситуації розслідування (наприклад, обрання одного з видів запобіжного заходу). Процесуальне рішення слідчого – це етап реалізації покладеної на нього процесуальної функції.

Підкреслено, що будь-яке процесуальне рішення можна розглядати у двох аспектах: 1) як акт застосування права, який тягне виникнення, зміну чи припинення правовідносин; 2) як різновид рішень узагалі. Процесуальне рішення необхідно розглядати як певний акт вибору поряд з управлінськими рішеннями в цілому та враховувати те, що альтернативними є лише частина процесуальних рішень слідчого.

Доведено, що у сфері досудового розслідування оптимальне процесуальне рішення повинно відповідати певним критеріям: правовому, що пов’язаний з наявністю передбачених законом фактичних і юридичних підстав для ухвалення рішення; організаційному, котрий засновується на часі й засобах, необхідних для реалізації прийнятого рішення; тактичному, який передбачає облік та оцінку слідчої ситуації, що склалася по справі, і перспективи її розвитку у зв’язку із прийняттям і реалізацією цього процесуального рішення, планів і намірів конфронтуючої слідчому сторони, характеру та ступеня ризику, пов’язаного з прийняттям (реалізацією) процесуального рішення, важливості, значущості поставленого правового (тактичного) завдання для провадження по кримінальній справі, наявності та доступності альтернативних варіантів рішення, очікуваної корисності рішення.

У підрозділі 2.2. “Класифікація процесуальних рішень, у яких реалізуються дані про особу обвинуваченого” розглянуто різноманітні підстави, за якими класифікували процесуальні рішення такі вчені, як: А.Я. Дубинський, Н.В. Глинська, А.А. Ексархопуло, П.С. Елькінд, Л.Д. Кокорєв, П.А. Лупинська, В.Г. Лукашевич, А.Я. Манаєв. Враховуючи багатоаспектність діяльності, пов’язаної з прийняттям процесуальних рішень, запропоновано як підставу для їх класифікації обрати ступінь та обов’язковість використання фактичних даних про особу обвинуваченого, згідно з якою процесуальні рішення слід розподіляти на: 1) рішення, що потребують встановлення загальних відомостей про особу обвинуваченого; 2) рішення, що потребують обов’язкового встановлення окремих даних про особу обвинуваченого, залежно від конкретної ситуації (конкретних даних); 3) рішення, що вимагають встановлення чіткого переліку даних про особу обвинуваченого.

Зазначено, що більшість рішень слідчого пов’язана саме з визначенням процесуального становища обвинуваченого, його участі в тих чи інших процесуальних діях, виконанням стосовно нього тих чи інших вимог закону. Тому застосування такої підстави забезпечить більш повну та логічно структуровану модель класифікації процесуальних рішень, дасть змогу краще зрозуміти механізм і принципи їх прийняття.

У підрозділі 2.3. “Процесуальна форма прийняття слідчим процесуальних рішень, у яких реалізуються дані про особу обвинуваченого” приділено увагу механізму прийняття процесуальних рішень, який діє за допомогою виконання певних правил, критеріїв, що й дають змогу структурувати відповідну діяльність та підвищити її ефективність і результативність. Розроблені в рамках теорії управління та прийняття рішень загальні механізми й принципи, критерії раціональної поведінки в умовах конфлікту та управління конфліктною ситуацією можуть бути застосовані до діяльності слідчого з розслідування кримінальних справ. Тому розглянуто принципи послідовності й максимізації, яких треба дотримуватися в ході дослідження всіх можливих даних про особу обвинуваченого.

Підтримано думку про те, що слідча ситуація є різновидом кримінально-процесуальної ситуації. Слід розмежовувати слідчі ситуації, що складаються у справі в цілому, та відображають фактичну обстановку розслідування в повному обсязі, а також ситуації окремих слідчих дій. Слідчим у зазначених ситуаціях реалізується алгоритмічна  або евристична стратегія розслідування, це, безумовно, стосується й вивчення особи обвинуваченого та використання даних про неї в ході розслідування. Підкреслено, що слідча ситуація залишається основним критерієм прийняття рішення, яку б стратегію розслідування не реалізував слідчий.

На підставі проведеного аналізу зроблено висновок про те, що між інститутом процесуальних рішень та вивченням даних, що характеризують особу обвинуваченого, існує нерозривний взаємозв’язок, причому особливою є роль цих даних у прийнятті процесуальних рішень про обрання запобіжних заходів; при застосуванні примусових заходів медичного характеру, в кримінальних справах, де обвинуваченим є неповнолітня особа.

Розділ 3 “Реалізація даних про особу обвинуваченого в окремих процесуальних рішеннях слідчого” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Реалізація даних про особу обвинуваченого в рішеннях слідчого про обрання запобіжного заходу” досліджено обрання запобіжного заходу як одне з найважливіших процесуальних рішень слідчого; з’ясовано, що дані про особу обвинуваченого мають важливе значення для правильного застосування запобіжних заходів, саме тому до теперішнього часу існують спірні питання щодо реалізації вказаних даних при обранні запобіжного заходу. Так, не визначеними остаточно залишаються питання щодо обсягу й механізму вивчення даних про особу обвинуваченого та необхідність законодавчого закріплення вичерпного переліку даних, що підлягають дослідженню при обранні запобіжного заходу.

Доведено, що слідчий, вирішуючи питання про обрання запобіжного заходу, повинен мати певну сукупність даних про особу обвинуваченого, адже останні здатні впливати на хід кримінального процесу. Зроблено висновок про те, що описово-мотивувальна частина постанови про обрання запобіжного заходу повинна містити більш розгорнуту характеристику особи обвинуваченого (підозрюваного).

Поряд з тим зауважено, що в науці кримінального процесу мали місце окремі спроби класифікувати дані про особу обвинуваченого в аспекті прийняття рішення про обрання запобіжних заходів. Акумульовано ці напрацювання та розроблено коло обставин, яке встановлюється при обранні запобіжного заходу, що визначається в порядку пріоритетності таким чином: вік особи; сімейний стан; місце проживання; наявність судимостей та фактів порушення стосовно особи кримінальних справ, перебування в статусі обвинуваченого (підозрюваного); вид злочину, у вчиненні якого обвинувачується особа, його предмет і характер; стан здоров’я; зайнятість особи, її професія та навички; матеріальний стан особи й сім’ї; освіта обвинуваченого; інші обставини, що характеризують особу обвинуваченого. Все це дасть змогу більш ретельно та повно реалізувати фактичні дані про особу обвинуваченого при прийнятті процесуального рішення під час обрання запобіжного заходу.

У підрозділі 3.2. “Особливості реалізації в рішеннях слідчого даних про особу обвинуваченого з фізичними та психічними вадами” зазначено, що природним є те, що розслідування кримінальних справ, де обвинувачений –  особа з фізичними та психічними вадами, має певну специфіку й пов’язане з труднощами саме у сфері вивчення цієї особи.

Якщо говорити про фізичні вади, то мова повинна йти про недоліки, недосконалість, неправильність розвитку тих чи інших органів людини або про їх відсутність, що визначає фізичний стан здоров’я такої людини. Цілком очевидно, що наявність яких-небудь фізичних недоліків накладає відбиток на розвиток особи в цілому, негативно позначається на формуванні її емоційно-вольової сфери.

Психічні вади осіб, які притягуються до кримінальної відповідальності, не настільки яскраво виражені, як фізичні. При розслідуванні кримінальних справ слідчі найчастіше не тільки мають труднощі у визначенні характеру психічних недоліків обвинуваченого, але іноді взагалі не знають, чи є такі в цієї особи в дійсності, що значно ускладнює об’єктивне сприйняття інформації стосовно обставин справи та прийняття своєчасного й законного рішення щодо питань провадження по кримінальній справі.

Для правильного вирішення кримінальної справи про злочин, вчинений особою, яка має фізичні або психічні вади, недостатньо встановити факт наявності зазначених вад у такого обвинуваченого і його неможливість у зв’язку із цим самому здійснювати своє право на захист. Ці вади особи обвинуваченого зумовлюють необхідність більш ретельного доказування обставин, що характеризують особу, яка притягується до кримінальної відповідальності. Підтримано думку Ю.І. Азарова, який пропонує відомості про обвинуваченого, що має фізичні або психічні вади, поділити на групи: біографічні відомості про особу обвинуваченого; обставини, які необхідно з’ясувати у зв’язку з доказуванням наявності в особи фізичних або психічних вад; дані, які треба довести, виходячи зі встановлення факту неможливості особи самостійно реалізувати своє право на захист; обставини, що свідчать про ставлення обвинуваченого до вчиненого і про його поведінку в ході провадження у справі.

У підрозділі 3.3. “Реалізація в рішеннях слідчого даних про особу неповнолітнього обвинуваченого” розглянуто історичні аспекти визначення особи неповнолітньою та становлення неповнолітнього обвинуваченого як окремого суб’єкта правовідносин. Особлива увага до особи неповнолітнього в чинному КПК цілком зрозуміла, враховуючи ту роль, що відводиться неповнолітнім особам у суспільстві, та необхідність звести до мінімуму вплив кримінального судочинства при притягненні неповнолітньої особи до відповідальності на її подальший розвиток і формування як повноцінної особистості.

Підкреслено, що, виходячи з вимог кримінального закону, можна визначити неповнолітнього обвинуваченого в кримінально-процесуальному плані як особу, якій на час вчинення нею злочину виповнилося чотирнадцять, у зв’язку із чим вона не може самостійно в повному обсязі здійснювати свої процесуальні права (у тому числі право на захист) і виконувати свої процесуальні обов’язки. У КПК законодавець встановив певну межу між неповноліттям і повноліттям, створивши тим самим автономну демографічну групу людей – носіїв специфічних прав і обов’язків.

Аналіз надає підстави зробити висновок про те, що визначальну роль у виокремленні неповнолітніх в особливу групу осіб, які можуть притягатися до кримінальної відповідальності, відіграють особливості їх психіки та інтелектуального рівня розвитку.

На підставі аналізу ст. 64 та 433 КПК зазначено, що в змісті останньої лише конкретизовано вимоги по доказуванню окремих обставин предмета доказування, а ніяких нових положень не міститься. Слід визнати неточним формулювання у ст. 433 КПК “крім обставин, зазначених у ст. 64…”, а також те, що не існує так званий “спеціальний”, “додатковий” предмет доказування щодо кримінальних справ, де обвинуваченим є неповнолітня особа.

Зазначено, що особливості розслідування та прийняття процесуальних рішень по справах неповнолітніх не можна зводити лише до необхідності враховувати положення, викладені у ст. 433 КПК. Специфіка предмета доказування по цих справах може виявитися стосовно будь-якої обставини, що підлягає доказуванню.