САНАТОРНО-КУРОРТНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯК ФОРМА СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, простежується зв’язок роботи з науковими програмаи і темами, окреслюється мета дослідження та його завдання, визначаються об’єкт і предмет джослідження, розкривається наукова новизна і практична значущість одержаних результатів, міститься інформація про апробацію і публікацію результатів дисертаційного дослідження.

Розділ 1. „Соціально-правова характеристика санаторно-курортного забезпечення населення України” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Роль права на санаторно-курортне забезпечення різних категорій населення в системі соціальних прав” досліджується соціальна сутність правової держави, до основних ознак якої дисертанткою віднесені: 1) визнання державою людини як найвищої соціальної цінності; 2) закріплення в національному законодавстві і забезпечення реалізації і захисту соціальних, економічних і культурних прав людини; 3) соціальна спрямованість державної політики. Відмічається, що основним завданням соціальної держави, без виконання якого держава не може називатись соціальною, є закріплення соціальних, економічних і культурних прав в національному законодавстві та створення механізму їх реалізації та захисту.

Визначено сучасне поняття «соціальна справедливість» та зроблено висновок, що якщо розглядати соціальну справедливість в контексті із соціальною політикою, то вона являє собою складно-структуровану категорію взаємин соціального суб'єкта (особистості) і суспільства з приводу реакції суспільства на реалізацію прав і свобод громадянином.

Досліджені різні підходи до визначення категорії «соціальний захист» та зазначено, що важливою умовою соціальної захищеності особистості в суспільстві та державі є закріплення в нормативно-правових актах її соціальних прав, основним призначенням яких є забезпечення задоволення соціальних та життєвих потреб громадян.

Досягнення цієї мети є можливим шляхом встановлення серед головних пріоритетів соціальної політики нашої держави сприятливих умов для поліпшення охорони здоров'я населення. Санаторно-курортне лікування і відпочинок є одним з напрямків реалізації громадянами права на охорону здоров'я та медичну допомогу, оскільки безпосередню охорону здоров'я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров'я.

У підрозділі 1.2. “Поняття та принципи санаторно-курортного забезпечення” надається визначення санаторно-курортного забезпечення, як передбаченої нормативно-правовими актами діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, а також роботодавців по сприянню реалізації можливості громадян, при наявності в них певних медичних показань, на відновлення і зміцнення здоров'я в спеціалізованих оздоровчих закладах, розташованих на землях оздоровчого призначення, що мають природні лікувальні ресурси.

Проаналізовано принципи санаторно-курортного забезпечення, які покликані виконувати функцію виявлення істотних зв'язків конкретних норм в сфері санаторно-курортного забезпечення з іншими факторами суспільного розвитку, визначення головних рис їхнього змісту й основної спрямованості їхньої дії, визначення змісту і сутності не тільки діючих, але і майбутніх правових норм, заповнення прогалин національного законодавства, не врегульованих правом у сфері санаторно-курортного забезпечення. Під принципами санаторно-курортного забезпечення визначено закріплені в національному законодавстві, що регулює санаторно-курортне забезпечення, вихідні положення, на яких базується весь механізм правового регулювання даного явища і які визначають основну спрямованість і найбільш істотні риси змісту правових норм у цій сфері.

До основних принципів санаторно-курортного забезпечення віднесено: принцип законності і всезагальності права на санаторно-курортне забезпечення; фінансування санаторно-курортного забезпечення за рахунок коштів Фондів соціального страхування і бюджетів усіх рівнів; гарантованість права на санаторно-курортне забезпечення. Принцип законності стосовно санаторно-курортного забезпечення виражається: по-перше, в дотриманні і виконанні правових норм нормативно-правових актів всіма учасниками санаторно-курортних забезпечувальних відносин, по-друге, в якісній правотворчій діяльності з приводу закріплення правових норм в сфері санаторно-курортного забезпечення.

Окремо акцентовано увагу на юридичних (нормативно-правових та організаційно-правових) гарантіях права на санаторно-курортне забезпечення. Гарантування права на санаторно-курортне забезпечення пов'язано передусім з діяльністю таких органів як Верховна Рада України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Президент України, Конституційний Суд України, Кабінет Міністрів України та інші органи державної виконавчої влади, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, суди, органи прокуратури, політичні партії та громадські організації. Важливою гарантією реалізації прав і свобод людини і громадянина взагалі і права на санаторно-курортне забезпечення зокрема є закріплення в ст. 55 Конституції України права на судовий захист.

У підрозділі 1.3. “Сучасний стан правового регулювання санаторно-курортного забезпечення” здійснено аналіз поняття та сутності правового регулювання та зроблено висновок, що нормативно-правове регулювання санаторно-курортного забезпечення обов'язково в тій або іншій мірі пов'язано з динамікою фактичних суспільних відносин – їх формуванням, розвитком, зміною, згортанням і ліквідацією. Саме відповідність юридичного закону реальній дійсності, об'єктивним суспільним процесам і закономірностям є головним чинником його ефективності. Юридичні закони не відміняють і не замінюють собою соціальні, економічні закономірності об'єктивного характеру. Держава за допомогою їх прийняття може забезпечувати лише приблизно правильне відображення відповідних об'єктивних стійких зв'язків життєдіяльності суспільства, впливаючи тим або іншим чином на динаміку розвитку останніх.

Аналізуючи сучасний стан нормативно-правового регулювання санаторно-курортного забезпечення населення України, відзначено загальні негативні моменти в сфері національної правотворчої діяльності: безсистемність розвитку законодавства, порушення принципу стабільності правової системи, диспропорція в співвідношенні між законами і підзаконними актами на користь останніх. В сфері санаторно-курортного забезпечення населення суттєвими недоліками є суперечливість та невизначеність термінів, які застосовуються в нормативно-правових актах: термін «курорти» в Законі України «Про курорти» суперечить терміну «курортні і лікувально-оздоровчі зони», наведеному в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища», терміни «санаторій», «санаторно-курортне лікування», «санаторно-курортне забезпечення» взагалі не визначаються національним законодавством. Відзначається, що важливою проблемою законодавства, яке регулює санаторно-курортне забезпечення населення України, є багаточисельність нормативно-правових актів, які поряд з регулюванням інших відносин регулюють і санаторно-курортне забезпечення різних категорій населення, розрізненість та неузгодженість правових норм, які в них містяться.

Розділ 2. „Правовідносини з санаторно-курортного забезпечення” містить два підрозділи та присвячений дослідженню поняття та структури правовідносин з санаторно-курортного забезпечення.

У підрозділі 2.1. “Загальне визначення правовідносин з санаторно-курортного забезпечення” запропоновано власне визначення терміну «правовідносини», під яким слід розуміти вольові, персоніфіковані суспільні відносини, врегульовані нормами права або виникаючі на підставі останніх, суб'єкти яких наділені юридичними правами і обов'язками.

Висвітлені загальні підходи до визначення правовідносин з права соціального забезпечення як родової категорії щодо правовідносин з санаторно-курортного забезпечення. В межах розкриття поняття соціально-забезпечувальних відносин проаналізовано ствердження різних науковців щодо визначення соціально-забезпечувальних відносин та критично зазначено про спробу об'єднання в так звані «концепції», зокрема існування концепції непрацездатності.

Специфіка соціально-забезпечувальних відносин характеризується наступним чином: в соціально-забезпечувальних правовідносинах один суб'єкт (фізична особа) є управомоченою стороною, а інший (орган соціального захисту) – зобов'язальною стороною; соціально-забезпечувальні правовідносини в реальному житті виникають та існують переважно у формі правових відносин тобто суспільні відносини з соціального забезпечення виникають на підставі правових норм і вже від виникнення є правовими; зазначені правовідносини по своїй суті є перерозподільними відносинами, а за характером – соціально-аліментарними, оскільки вони (правовідносини) в юридичній формі виражають і закріплюють економічні перерозподільні відносини по витраті відповідних суспільних фондів споживання (Пенсійного фонду, Фондів соціального страхування, Державного бюджету тощо) на задоволення життєво необхідних мінімальних потреб непрацездатних та деяких інших, визначених законодавством, верств населення. Соціальний характер правовідносин з соціального забезпечення визначається тим, що кошти на їх реалізацію у зазначені фонди акумулюються шляхом здійснення відповідних грошових внесків усіма підприємствами, установами, організаціями та громадянами країни, тобто усіма фізичними та юридичними особами.

У підрозділі 2.2. “Суб'єкти, об'єкти та зміст правовідносин з санаторно-курортного забезпечення” окремо охарактеризовано складові елементи правовідносин з санаторно-курортного забезпечення. Автор погоджується з точкою зору вчених, які вказують на нерівнозначність понять «суб'єкти права» і «суб'єкти правовідносин», останнє поняття вужче першого, оскільки включає в себе не всі потенційні можливості осіб, що приймають участь у правовідносинах, а ті їх особливі властивості і якості, які визначають можливість участі в конкретних правовідносинах. Право перетворює учасника суспільних відносин у суб'єкта правовідносин. Такі суб'єкти підрозділяються, насамперед, на індивідуальні (фізичні особи) і колективні (юридичні особи).

Одним із суб'єктів правовідносин з санаторно-курортного забезпечення виступає фізична особа, яка наділена спеціальною правоздатністю. Фізична особа виступає управомоченою стороною правовідносин з санаторно-курортного забезпечення. До суб'єктів права соціального забезпечення відносяться: вагітні жінки, особи, які безпосередньо здійснюють догляд за дитиною до досягнення нею трьох років або дитиною-інвалідом, дитиною, яка знаходяться під опікою та піклуванням, дитина-інвалід та інвалід з дитинства, одинока матір, особи, що досягли (загального, пільгового) пенсійного віку; утриманці, що втратили годувальника; інваліди; тимчасово непрацездатні тощо. Такі різні суб'єкти не можуть володіти єдиною виникаючою в один момент, правоздатністю. В окремих випадках на стороні управомоченого суб'єкта виступає колективний суб'єкт – сім'я в цілому (допомога при народженні дитини, допомога малозабезпеченим сім'ям з дітьми).

Іншою, зобов'язаною стороною правовідносин з санаторно-курортного забезпечення виступають різноманітні уповноважені державою органи і установи. До них відносяться: Міністерство соціальної політики України; обласні та районні управління праці та соціального захисту населення; страхові фонди; органи охорони здоров'я; територіальні центри соціального обслуговування. Особливим суб'єктом санаторно-курортного забезпечення є Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та Фонд соціального страхування від нещасних випадків.

Зроблено висновок, про те, що об'єктом правовідносин з санаторно-курортного забезпечення є путівка до санаторно-курортного закладу, оскільки санаторно-курортне забезпечення виявляється в наданні визначеним в законодавстві особам органами соціального захисту або іншими органами, на які покладено обов'язок забезпечувати громадян санаторно-курортним лікуванням, на частково-оплатній, безоплатній основі путівок до закладів, де проводиться санаторно-курортне лікування.

Розділ 3. „Напрямки удосконалення нормативно-правового регулювання санаторно-курортного забезпечення населення України” містить три підрозділи, що розкривають специфіку нормативно-правового регулювання санаторно-курортного забезпечення населення України.

У підрозділі 3.1. “Диференціація нормативно-правового регулювання санаторно-курортного забезпечення в Україні” зроблено висновок, що сфера нормативно-правового регулювання санаторно-курортного забезпечення в Україні характеризується великою кількістю нормативних актів, більшість з яких є підзаконними, тобто в нормативно-правовому регулюванні санаторно-курортного забезпечення в Україні має місце диспропорція в співвідношенні між законами і підзаконними актами на користь останніх. Аналіз зазначених нормативних актів не дає можливості визначити логічну послідовність та їх пріоритетність.

Окремо досліджено принцип диференціації як один із принципів права соціального забезпечення. Даний принцип розкривається через правові норми, які встановлюють види соціального забезпечення, умови виплати і розміри. Критерії диференціації можуть носити об'єктивний характер (природно-кліматичні умови, шкідливі, важкі та особливо шкідливі умови праці), або залежати від суб'єктивних властивостей учасників правовідносин (фізіологічних особливостей, стану здоров'я (жінки, неповнолітні, інваліди).

На підставі аналізу зроблено висновок, що санаторно-курортне лікування є одним із засобів збереження, відновлення та оздоровлення широкого кола населення. В той же час, питаннями забезпечення санаторно-курортним лікуванням різних категорій населення займаються різні органи державної та місцевої влади, а також державні установи. Ті відомства, які мають власні санаторії самостійно визначають правила надання санаторно-курортного лікування в цих санаторіях. Диференціація нормативно-правового регулювання санаторно-курортного забезпечення в Україні проводиться шляхом прийняття особливих нормативно-правових актів, що розповсюджуються тільки на ту або іншу категорію населення.

Правові норми щодо санаторно-курортного забезпечення в Україні можна диференціювати в залежності від оплатності надання санаторно-курортного забезпечення на такі, що встановлюють безкоштовне та зі знижкою санаторно-курортне лікування. Лікування в санаторіях, як правило, безкоштовне. Санаторно-курортне лікування надається не всім громадянам, а лише тим з них, які потребують його за висновком лікувальної установи. В свою чергу, безумовного права на отримання такого лікування всі громадяни поки що не мають.

Принцип диференціації нормативно-правового регулювання санаторно-курортного забезпечення в Україні також простежується в існуванні загальних норм законодавства, які поширюються на всіх учасників правовідносин, та спеціальних норм, які поширюються на окремі категорії учасників правовідносин. Спеціальні норми конкретизують загальні, доповнюють їх, а в деяких випадках встановлюють виключення із загальних норм. Зокрема, вирішувати завдання соціального захисту покликане загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

У підрозділі 3.2. “Міжнародні стандарти в сфері санаторно-курортного забезпечення” досліджена проблема впровадження міжнародних стандартів в сфері соціального, в тому числі санаторно-курортного, забезпечення для нашої держави. Зокрема, зазначається, що більшість стандартів прав людини, що закріплені у міжнародно-правових актах, розглядаються міжнародною спільнотою в якості загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, які мають обов’язкову силу для всіх держав світу. Вони мають загальний характер, і відступити від інших неможливо. Їх значення полягає у тому, щоб усі конкретні норми з прав людини розроблялись на основі таких принципів, які одночасно є критерієм їхньої законності.

Надано власне поняття «соціальні стандарти» - це встановлені нормативно-правовими актами показники та основні вимоги до якості та рівня життя населення, що слугують певними орієнтирами, на досягнення яких повинна бути спрямована соціальна політика. Існування соціальних стандартів, що відображають якість життя, дозволяє здійснювати ефективну соціальну політику. В свою чергу, міжнародні стандарти обов’язково виражаються (закріплюються) у міжнародно-правових нормах.

У підрозділі 3.3. “Шляхи удосконалення нормативно-правового регулювання санаторно-курортного забезпечення в Україні” пропонується з метою впорядкування розвитку санаторно-курортного законодавства в Україні, розробити та прийняти Концепцію розвитку санаторно-курортного забезпечення в Україні, яка заклала б єдиний фундамент в удосконаленні нормативно-правового регулювання та визначала б основні завдання стосовно реалізації державної політики щодо розвитку санаторно-курортного забезпечення в Україні.

Акцентовано увагу, що основною проблемою українського законодавства в сфері санаторно-курортного забезпечення є відсутність єдиного механізму та відсутність єдиного законодавчого акту, який би регулював зазначені правовідносини. В свою чергу, нормативно-правове регулювання таких важливих відносин в суспільстві за допомогою підзаконних нормативних актів не є ефективним. Зокрема, дуже часто підзаконні нормативні акти визнаються судом недійсними або просто не застосовуються суддями як такі, що суперечать положенням закону. Це в свою чергу, впливає на нестабільність у відносинах в сфері санаторно-курортного забезпечення. Враховуючи, що санаторно-курортне забезпечення в Україні є важливим розділом національної системи охорони здоров'я та дозволяє цілеспрямовано і ефективно здійснювати профілактику захворювань і відновлювальне лікування хворих, проводити їх реабілітацію, необхідною умовою успішності розвитку нормативно-правового регулювання санаторно-курортного забезпечення в Україні має стати комплексність регулювання зазначених правовідносин. Таким законодавчим актом міг би стати Закон України «Про санаторно-курортне забезпечення осіб в Україні», який би містив в собі єдиний механізм та встановлював загальні засади надання санаторно-курортного забезпечення в Україні.

Реформування законодавства України в сфері санаторно-курортного забезпечення також має здійснюватися з урахуванням запровадження в українське законодавство та правозастосовну практику європейських стандартів. Зокрема, звертається увага на досвід зарубіжних країн щодо введення обов'язкового медичного страхування громадян.