УХВАЛИ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі розкрито актуальність дослідження та його наукову новизну, обґрунтовано теоретичне й практичне значення дисертації, визначено мету і завдання наукового дослідження, сформульовано найбільш істотні наукові результати роботи. Відзначається також апробація результатів дослідження та дається характеристика використаних джерел.

Перший розділ «Поняття, сутність та інстанційні види ухвал у цивільному процесі» складається із шести підрозділів і присвячений аналізу теоретичної сутності поняття «ухвала суду», характеристиці її ознак та питанням її співвідношення із судовим рішенням. Наведено класифікацію ухвал та здійснено їх систематизацію у певні групи за новими критеріями. Також зосереджено увагу на специфічних рисах окремих видів проваджень, які були об’єднані за інституційною ознакою. Дослідження спрямоване на виявлення особливостей ухвал суду залежно від стадії конкретного провадження, у якій вони постановляються.

У  підрозділі 1.1 «Поняття, сутність ухвали та її співвідношення із судовим рішенням» проаналізовано позиції різних науковців щодо розуміння поняття і сутності ухвал суду, визначено їх характерні ознаки, зокрема ті, за якими судова ухвала відрізняється від вузького поняття «рішення суду». Сформульовано авторське визначення ухвали суду, до якого увійшли основні та специфічні її риси як процесуального акта суду. Крім того, враховувалося і законодавче розуміння ухвали, наведене у ч. 2 ст. 208 ЦПК. Акцентовано увагу на тому, що перераховані в цій нормі випадки постановлення ухвал, необґрунтовано обмежують їх дію в інших провадженнях. У зв’язку з цим доведена необхідність виключення із ч. 2 ст. 208 ЦПК згадки про суд першої інстанції та поширення змісту цієї норми на ухвали всіх видів проваджень та діяльність судів різних інстанцій, зазначивши, що суд шляхом постановлення ухвал вирішує процесуальні питання, пов’язані з відкриттям провадження у справі та її розглядом, забезпеченням виконання судового акта, а в деяких випадках, передбачених законом, і його виконанням.

 Виявлено, що термін «ухвала суду» не завжди чітко застосовується у ЦПК, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 208 ЦПК, може опосередковуватися поняттям «судові рішення». Відтак надано обґрунтування доцільності введення у понятійний апарат цивільного процесу поняття «судові акти» як узагальнюючого терміну щодо всіх актів, які ухвалюються судом. Вказані пропозиції вплинуть на редакцію ст. ст. 13, 14, 208, 213 ЦПК, у яких поняття «рішення суду», «судові рішення» необхідно об’єднати з більш широким поняттям «судові акти».

У підрозділі 1.2 «Види ухвал та їх класифікація» увага приділяється доктринальним підходам до класифікації ухвал та розширено її за такою підставою як інституційні повноваження суду, яким вони постановляються: на ухвали суду першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Виокремлено ухвали за спрямуванням на контроль: ухвали щодо контролю вищестоящих судів за актами судів нижчих інстанцій (ухвали, які постановляються в апеляційному та касаційному провадженнях відповідно до ст. ст. 307, 314, 336 та 344 ЦПК, та окремі ухвали, що постановляються судами апеляційної та касаційної інстанцій на адресу нижчестоящих судів), ухвали щодо самоконтролю суду власних дій (ст. ст. 219, 220, 231 ЦПК тощо), ухвали щодо контролю судом дій судового розпорядника (ч. 3 ст. 49, ч. 5 ст. 160  ЦПК), секретаря судового засідання (ст. 199, ч. 5 ст.140 ЦПК), а також з контролю за діями або бездіяльністю осіб, які беруть участь у справі,  та інших учасників процесу (ст. 91, ч. 2 ст. 86, ч. 1 ст. 121 ЦПК).

 Оскільки постановлення багатьох ухвал можливе одночасно в усіх видах проваджень, а постановлення деяких є виключною компетенцією суду відповідної інстанції, то дослідження спрямоване на встановлення характерних особливостей ухвал суду залежно від стадії конкретного провадження, у якій вони можуть постановлятися.

У підрозділі 1.3 «Ухвали, які постановляються судом першої інстанції» здійснено комплексне вивчення ухвал суду першої інстанції, у межах якої розмежовувалися ухвали позовного, наказного та окремого проваджень, а також ухвали, що постановляються при скасуванні рішень третейських судів та у провадженні про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів і визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні.

Cформульовано певні пропозиції, що полягають в одночасній розробці нового значення ухвал суду для теорії цивільного процесу, законодавства та постановлення законного й обґрунтованого рішення суду в кожній конкретній справі. Зокрема, у зв'язку з тим, що конкретно строк, протягом якого суд повинен повідомити про постановлення ухвали про залишення позовної заяви без руху, не встановлений, слід на законодавчому рівні зобов’язати суд надсилати відповідну ухвалу не пізніше наступного дня після її постановлення. Така вимога повинна стосуватися і ухвали про повернення позовної заяви, ухвали про відкриття/відмову у відкритті провадження у справі та аналогічних документів, що постановляються в судах апеляційної та касаційної інстанцій.

У підрозділах 1.4 «Ухвали суду апеляційної інстанції» та 1.5 «Ухвали суду касаційної інстанції» характеризуються ухвали та їх особливості, що постановляються в судах відповідних інстанцій при перегляді судових актів. Внесено низку пропозицій з удосконалення порядку та умов закріплення процесуальних дій суду під час апеляційного та касаційного оскарження судових актів. Так, встановлено, що у ст. 317 ЦПК має йтися про рішення та ухвали, які постановляються виключно судом апеляційної інстанції і є заключними в цьому провадженні. Тому таке застереження слід закріпити в ЦПК. Всі ж інші ухвали, якими вирішуються окремі питання при розгляді апеляційної скарги, мають проголошуватися негайно після їх постановлення. Питання щодо оголошення актів касаційного суду необхідно вирішити так само, як і в апеляційній інстанції.

У підрозділі 1.6 «Оскарження ухвал суду: види, порядок, підстави та наслідки» розглядається можливість оскарження ухвал як до вступу їх у законну силу в апеляційному порядку, так і після цього, але вже в касаційній інстанції, Верховному Суді України або взагалі під час провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Підтримано ідею О.В. Дем’янової відносно того, що список ухвал, які підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду, наведений у ст. 293 ЦПК, слід доповнити ухвалами, можливість оскарження яких прямо передбачена відповідними нормами ЦПК, зокрема ухвалою щодо забезпечення доказів. Дисертантом відстоюється думка, що можливість окремого оскарження ухвал повинна чітко передбачатися цивільним процесуальним законодавством, це право має ґарантуватися безпосередньо в нормі закону (ч. 1 ст. 293 ЦПК), а не виводитись із положень його легального чи доктринального тлумачення.

До того ж, аналіз іноземного досвіду свідчить про необхідність запозичення позитивних концепцій зарубіжних авторів. Так, підтримано позицію Л.О. Тєрєхової, що можливість у будь-який час клопотати про поновлення строку на оскарження судового акта є неприйнятною, оскільки знижує його стійкість та знищує правову визначеність після вступу в законну силу. Погоджуємося, що оптимальним варіантом вирішення цього питання було б встановлення перетинального строку в шість місяців з дня набрання судовим актом законної сили, але при належному повідомленні про його зміст заінтересованих осіб, за межами якого питання щодо поновлення строку на апеляційне та касаційне оскарження вже не може бути розглянуте судом.

Висловлено думку про те, що в ст. 365 ЦПК замість поняття «рішення» слід вживати поняття «акти». Таких змін повинна зазнати cама назва Розділу V ЦПК, який регулює оскарження судових актів в апеляційній та касаційній інстанціях та їх перегляд Верховним Судом України, а також у зв’язку з нововиявленими обставинами.

У другому розділі «Особливості постановлення та правове значення деяких ухвал суду в цивільному судочинстві», що об’єднує шість підрозділів, надано аналіз найскладніших та найпроблемніших ухвал, які мають місце в цивільному процесі та істотно впливають на права осіб, які беруть участь у справі.

Важливість забезпечення доказів для встановлення обставин справи визначається в підрозділі 2.1 «Ухвали про забезпечення доказів». Оскільки цей інститут сприймається вченими по-різному, автором надано власне визначення поняття «забезпечення доказів» як прояв владно-розпорядчих дій суду шляхом сприяння зобов’язаним щодо доведення обставин у справі та іншим заінтересованим особам в отриманні доказів, у разі виникнення у них ускладнень при цьому, для представлення їх перед судом. У зв’язку з цим запропоновано норму, якою передбачено зміст ухвали про забезпечення/відмову у забезпеченні доказів з урахуванням особливостей кожного способу забезпечення доказів. Дістала подальший розвиток пропозиція С.Я.  Фурси відносно того, що ч. 1 ст. 293 ЦПК має бути доповнена положенням про те, що окремому оскарженню в апеляційному порядку повинні підлягати ухвали як у забезпеченні доказів, так і про відмову вчинити такі дії. Відповідні зміни необхідно внести і до ч. 4 ст. 135 ЦПК.

Аналіз інституту забезпечення позову здійснено у підрозділі 2.2 «Ухвали про забезпечення позову» і він свідчить про істотні проблеми у сприйнятті ухвал, у яких висловлюється позиція суду з цього приводу. Доведено, що інститут забезпечення позову не є виключно інститутом позовного провадження, а є універсальним для всього цивільного процесу. Автор не вбачає перешкод щодо можливості його застосування у наказному та окремому провадженнях, у зв’язку з чим, з урахуванням поглядів Н.М. Ткачової, він має називатися інститутом «забезпечення виконання майбутнього судового акта». Дістала подальший розвиток її пропозиція щодо закріплення на законодавчому рівні права заінтересованої особи звертатися в суд із заявою про вжиття заходів забезпечення виконання майбутньої ухвали про визнання умов мирової угоди, що може також здійснити регламентацію негативних наслідків, які настануть у разі її добровільного невиконання, і для цього можна скористатися засобами забезпечення виконання зобов’язань, встановленими у ЦК.

Акцентовано увагу на необхідності узгодження термінології в ч. 3 ст. 152 ЦПК, ч. 4 ст. 153 ЦПК, ч. 1 ст. 154 ЦПК, ч. ч. 2, 3 ст. 155 ЦПК, у яких замість слова «позивач» слід оперувати термінами «заінтересована особа» та «заявник», які можуть одночасно уособлювати осіб, визначених як у ст. 151 ЦПК, так і у ст. 152 ЦПК.

Встановлено, що передбачених тільки ч. 2 ст. 151 ЦПК реквізитів недостатньо для створення повноцінної окремої заяви про вжиття заходів забезпечення виконання майбутнього судового акта. Відтак вважаємо за доцільне доповнити її запропонованими С.Я. Фурсою відомостями: суд, до якого подається заява, предмет спору, прізвище, ім'я, по батькові особи, яка клопоче про вжиття заходів, її адресу, прізвище, ім'я, по батькові відповідача, його місце проживання.

Клопотання про вжиття заходів забезпечення виконання майбутнього судового акта можна викласти безпосередньо і в тексті позовної заяви або подати її окремим документом одночасно з позовною заявою. Проте строк розгляду питання про забезпечення виконання судового акта у такому разі законодавством не визначено. Тому для розгляду питання про вжиття заходів забезпечення на цій стадії пропонуємо застосовувати строки, передбачені ч. 2 ст. 153 ЦПК.

В ухвалі про вжиття заходів забезпечення виконання майбутнього судового акта, окрім відомостей, вказаних у ч. 5 ст. 153 ЦПК, слід обов'язково зазначити, до якого органу вона направляється для виконання. До того ж, якщо виконання майбутнього судового акта забезпечується до пред'явлення позову, то в ухвалі необхідно вказати на обов'язок заявника подати відповідну позовну заяву протягом трьох днів з дня постановлення ухвали про вжиття заходів забезпечення та попередити його, що у разі невиконання цієї вимоги застосовані заходи будуть скасовані, а особа, щодо якої вжито таких заходів, має право на відшкодування завданих цим збитків.

Підтримано також думку С.Я. Фурси відносно того, що як суд першої інстанції, так і суди апеляційної та касаційної інстанцій повинні вживати заходів забезпечення виконання майбутнього судового акта. Серед різних поглядів вчених щодо того, чи можуть бути заходи забезпечення позову скасовані іншим судом, який їх не визначав, нами відстоюється думка, що за ч. 4 ст. 154 ЦПК можливість скасування таких заходів обмежується лише тим судом, який їх застосував. Однак за ч. 6 ст. 154 ЦПК скасовувати заходи забезпечення може не лише суд, що їх безпосередньо встановив. Це може зробити й суд вищестоящої інстанції, який переглядає судовий акт, виконання якого забезпечувалося. Автор вважає, що не повинно бути перешкод для того, щоб питання щодо зміни способу забезпечення виносилося на вирішення суду будь-якої вищої інстанції. Новим і важливим вважається й питання щодо забезпечення повороту виконання судового акта, яке може стосуватися судів всіх інстанцій, включаючи і Верховний Суд України.

У підрозділі 2.3 «Ухвали про об'єднання та роз'єднання вимог» запропоновано розмежовувати поняття «об’єднання (роз’єднання) позовів» та «об’єднання (роз’єднання) позовних вимог». Так, під об’єднанням позовних вимог пропонуємо розуміти об’єднання матеріально-правових вимог, які пред’явлені в одній позовній заяві позивачем (позивачами) у межах провадження по одній цивільній справі. Говорити ж про об’єднання позовів доцільно, якщо об’єднанню підлягають позовні вимоги, заявлені різними учасниками цивільного процесу в різних позовних заявах, та/або вимоги є предметом розгляду різних справ. З огляду на це встановлено, що назва ст. 126 ЦПК не відповідає її змісту, відтак пропонується у її назві слово «позовів» замінити словосполученням «позовних вимог». Вказані нововведення вплинуть і на розуміння сутності та саму назву ухвали, якою оформлюються об’єднання та роз’єднання позовних вимог. Запропоновано для здійснення об’єднання позовів запозичити з Господарського процесуального кодексу України ще одну підставу, коли обставини, на яких вони ґрунтуються, підтверджуються тими самими доказами.

У результаті аналізу підстав та обставин, що впливають на постановлення ухвал про об’єднання/роз’єднання позовних вимог, зроблено висновок, що об’єднуватися можуть і вимоги, які належать до різних видів проваджень цивільного судочинства. Наприклад, можливе об’єднання позовної вимоги та вимоги, яка повинна вирішуватися у порядку окремого провадження, на підставі зв'язку між цими вимогами, зокрема, якщо одна вимога не може бути розглянута без вирішення іншої та вбачається доцільність їх спільного розгляду. Метою ж такого об’єднання буде спрощення порядку розгляду справи та прискорення її вирішення. Адже саме для того, щоб зробити розгляд цивільної справи сприятливим для усіх учасників процесу цивільним процесуальним законодавством і передбачена можливість об’єднання та роз’єднання вимог.

У підрозділі 2.4 «Ухвали про визнання умов мирової угоди» аналізуються проблемні питання щодо укладення, визнання та виконання мирової угоди при розгляді цивільних справ та на стадії виконавчого провадження. Зокрема, дістала подальший розвиток висловлена С.Я. Фурсою концепція щодо назви ухвали про визнання умов мирової угоди, а саме ухвала про визнання умов мирової угоди та закриття провадження у справі, а також запропоновано редакцію норми, яка передбачає зміст цієї ухвали суду.

Доцільним є закріплення у ЦПК норми, якою б передбачалися положення про те, що при укладенні сторонами мирової угоди не допускається  розстрочка або відстрочка  виконання її умов, якщо інше не узгоджено і не встановлено сторонами в угоді. Така пропозиція зумовлена тим, що діючим законодавством не заборонено відповідачу після визнання умов мирової угоди судом, тобто досягнення компромісу шляхом зменшення ціни позову, ставити питання про розстрочку та/або відстрочку її виконання. При такому використанні своїх процесуальних прав відповідач може навмисно затягувати відновлення прав позивача та створювати штучні перешкоди на шляху відшкодування завданих збитків.

Автором аналізуються проблеми підсудності затвердження мирової угоди судом у процесі виконання рішення. Визначено мінімальний перелік документів, які повинні подаватися разом з клопотанням про визнання умов мирової угоди.

У підрозділі 2.5 «Ухвали у провадженні про визнання та виконання рішень іноземних судів» акцентовано увагу на тому, що визнання та виконання рішень іноземних судів слід розцінювати як самостійне провадження із притаманною лише йому процедурою, а також встановлено послідовність визнання рішень іноземного суду та наведено перелік ухвал, що можуть при цьому постановлятися, зокрема про забезпечення позову (виконання рішення суду). Зроблено також висновок, що за наявності підстави, встановленої п. 1 ч. 2 ст. 396 ЦПК, суд має постановляти ухвалу не про відмову в задоволенні клопотання, а про залишення його без розгляду. Вказано на необхідність включення до переліку ухвал, передбачених ч. 1 ст. 293 ЦПК, ухвали з питань визнання та виконання рішень іноземних судів.

У підрозділі 2.6 «Окремі ухвали суду» досліджується правова природа окремих ухвал. Їх віднесено до особливої групи ухвал, які сигналізують про порушення законності, та встановлено, що окрема ухвала є важливим правовим актом, який має запобігти повторним правопорушенням з боку тих самих осіб. Визначено, що окремі ухвали виконують сигналізаційну та превентивну функції в цивільному судочинстві, адже шляхом постановлення окремих ухвал суд звертає увагу на порушення закону і вживає заходів для усунення причин та умов, що сприяли його порушенню.

Зроблено висновок, що законодавчі положення, які регламентують оскарження окремих ухвал у загальному порядку, є досить умовними і не можуть трактуватися однозначно в силу специфіки ст. 293 ЦПК, яка передбачає два варіанти оскарження ухвал і не визначає, який з них є загальним. Тому необхідно чітко вказувати на можливість оскарження досліджуваних ухвал окремо від рішення суду, зокрема доповнити ними перелік ч. 1 ст. 293 ЦПК. Доведено необхідність та обов’язковість перегляду окремих ухвал апеляційної інстанції, постановлених щодо суду першої інстанції, касаційною інстанцією разом з касаційною скаргою або за самостійною заявою суду першої інстанції. Щодо окремих ухвал касаційної інстанції на адресу суду апеляційної інстанції, то вони мають виконуватися.