ЦИВІЛЬНА ПРОЦЕСУАЛЬНА ФОРМА В СУДІ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, наводиться ступінь її наукової розробки, визначено мету і завдання наукового дослідження, окреслюється об’єкт, предмет та методи дослідження, наукова новизна одержаних результатів кандидатської роботи, відзначено апробацію результатів дослідження, надано характеристику використаних джерел.

Перший розділ «Правова природа цивільної процесуальної форми» складається з п’яти підрозділів і присвячений дослідженню правової природи цивільної процесуальної форми, загальних методологічних засад вивчення цієї природи, визначенню поняття цивільної процесуальної форми, характеристики основних ознак цивільної процесуальної форми та внутрішніх складових елементів цивільної процесуальної форми як окремих процесуальних понять.

У підрозділі 1.1. «Розвиток цивільного процесуального законодавства як правової  основи  цивільної процесуальної форми» автором досліджено історичний шлях становлення та розвитку цивільного процесуального права як науки та цивільної процесуальної форми як певного порядку вирішення цивільних справ у суді, що тісно пов’язана із становленням цивільного процесуального законодавства, розвиток якого поділено на періоди: І період – друга половина IX століття до середини XIX століття (період дії «Руської правди», Литовських статутів 1529 р.; 1566 р.; 1588 р.; актів  «Про форму суду», «Права, за якими судиться малоросійський народ» та інші). Тривалість цього періоду обумовлена постійними і тривалими законодавчими реформами в сфері судочинства у справах з товарно-грошових, сімейних, майнових, земельних та інших відносин та недосконалістю самого порядку їх розгляду в судах і, відповідно, відсутністю чіткої та регламентованої процесуальної форми; ІІ період – дореволюційний, друга половина XIX століття –  початок першої половини XX століття (прийняття «Статуту про цивільне судочинство» 1864 року), який характеризується активізацією наукової думки  і становленням цивільного процесуального права як науки та формування поглядів на цивільну процесуальну форму як порядок вирішення цивільних справ; ІІІ період – післяреволюційний,  перша половина XX століття – до першої половини 60-х років XX століття (ЦПК УРСР 1924 року; ЦПК УРСР 1929 року) - становлення науки радянського цивільного процесуального права та формування так званої "теорії спрощення", що призводить до скорочення порядку здійснення правосуддя, а отже і спрощеного підходу до цивільної процесуальної форми; IV період –перша половина 60-х років XX століття - до 2004 року (Основи цивільного судочинства Союзу РСР та союзних республік 1961 року та прийняття Цивільного процесуального кодексу УРСР 1963 року), що позитивно вплинуло на активізацію та вдосконалення цивільної процесуальної форми; V період – сучасний, починаючи з 2004 року до теперішнього часу (прийняття Цивільного процесуального кодексу України 2004 року, Закону України «Про судоустрій і статус суддів» 2010 року), що істотно вплинуло на цивільне судочинство в цілому і цивільну процесуальну форму зокрема, був значно розширений та деталізований процесуальний порядок діяльності суду та учасників процесу при вирішенні цивільних справ у суді.

У підрозділі 1.2. «Аналіз вчень про цивільну процесуальну форму» опрацьовано погляди вчених щодо визначення поняття цивільної процесуальної форми. Аналіз існуючих в юридичній літературі визначень поняття цивільної процесуальної форми дозволяє умовно поділити погляди вітчизняних та зарубіжних вчених-процесуалістів на напрямки, залежно від того, що включається у зміст поняття цивільної процесуальної форми та розкриває її сутність. Відповідно до першого напрямку, цивільна процесуальна форма визначається як сукупність правил, що регулюють порядок здійснення правосуддя з цивільних справ або як систему вимог (умов, прав та обов’язків). Щодо другого напрямку, цивільна процесуальна форма розглядається  як встановлений законом порядок діяльності суду та осіб, які беруть участь у справі, обов’язковість якого забезпечена засобами процесуального примусу. Стосовно третього напрямку, цивільна процесуальна форма визначається як особлива форма діяльності суду з розгляду і вирішення спору. Заслуговує на увагу позиція науковців щодо ототожнення цивільної процесуальної форми з методом правового регулювання або визнання цивільної процесуальної форми частиною такого методу. Існує також думка, що цивільна процесуальна форма зводиться до основних принципів цивільного процесуального права.

На підставі системного підходу до вивчення поняття цивільної процесуальної форми сформульовано авторське визначення цього  поняття. Так, цивільна процесуальна форма – це обумовлена предметом і методом правового регулювання цивільного процесу­аль­ного права і визначена нормами цивільного процесуального законодавства послідовність виникнення, розвитку і припинення цивільного процесу (судочинства) та порядок реалізації суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин своїх процесуальних прав і обов’язків, процесуальних дій, здійснюваних під контролем суду, спрямованих на розгляд і вирішення цивільної справи в суді  та  процесуального порядку оформлення результатів таких дій.

У підрозділі 1.3. «Основні ознаки цивільної процесуальної форми» досліджуються основні ознаки цивільної процесуальної форми, які найбільш повно характеризують поняття цивільної процесуальної форми як цілісне правове поняття з точки зору його структури. Автором виділяються такі ознаки цивільної процесуальної форми: призначення ( цивільна процесуальна форма існує для впорядкування діяльності зі здійснення правосуддя з цивільних справ); урегульованість цивільної процесуальної форми нормами цивільного процесуального права (норми права визначають поведінку суду та учасників процесу, організовують їх діяльність та регламентують спосіб та порядок реалізації їх прав та обов’язків, встановлюють послідовність вчинення процесуальних дій); залежність цивільної процесуальної форми від системи принципів цивільного процесуального права (принципи визначають специфіку процесуальної діяльності суду, осіб, які беруть участь у справі, інших учасників цивільного процесу); надання процесуальних гарантій учасникам процесу (система процесуальних гарантій складається із сукупності процесуальних прав і обов’язків,  що забезпечують здійснення суб’єктивних матеріальних прав та можливість застосування судом до учасників процесу заходів процесуального примусу; сукупність процесуальних гарантій забезпечує дотримання процесуальної форми судом та всіма учасниками процесу); системність (порядок здійснення правосуддя  з цивільних справ не може існувати поза межами цивільної процесуальної форми, проходить у певній послідовності, за певними стадіями, з дотриманням певної  інстанційності).

У підрозділі  1.4. «Внутрішні складові елементи цивільної процесуальної форми як окремі процесуальні поняття» обґрунтовано існування в структурі цивільної процесуальної форми складових елементів. Так, диференціація цивільної процесуальної форми виражається в двох аспектах: зовнішньому (види проваджень та стадії в цивільному процесі)  та внутрішньому (процесуальні процедури як в межах провадження, так і в стадіях цивільного процесу). Автором визначено поняття процесуальної процедури як встановленого нормами ЦПК порядку діяльності суду, пов’язаного з вирішенням вимог процесуального характеру, з метою захисту прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, та задоволенням клопотань в процесі розгляду і вирішення цивільної справи, що впливають на рух процесу. Автором виділено процесуальну процедуру з видачі судового наказу та процесуальні процедури з вирішення окремих питань в цивільному судочинстві (забезпечення позову, забезпечення доказів, судові доручення, вручення судових повісток тощо). Виходячи із загальної характеристики процедури  в цивільному судочинстві, наказне провадження, на думку автора, слід розглядати як самостійну процесуальну процедуру, що здійснюється суддею з метою прискореного захисту права стягувача ( кредитора). Тому, на думку автора, видача судового наказу – це процедура, яка повинна існувати в межах позовного виду провадження.

У підрозділі 1.5. «Межі цивільної процесуальної форми в суді першої інстанції» автор обґрунтовує позицію щодо існування меж цивільної процесуальної форми як просторово-часової характеристики моменту початку і завершення цивільного процесу (судочинства). Межі бувають: а) нормативні (чітко визначені нормами ЦПК): початок дії цивільної процесуальної форми виникає з моменту відкриття провадження у справі і завершується ухваленням судового рішення (постановленням ухвал) та їх оголошенням в суді першої інстанції; б) фактичні (встановлені нормами ЦПК, але визначаються судом, виходячи з необхідності вчинення додаткових процесуальних дій): початок і завершення дії цивільної процесуальної форми не співпадає з нормативними межами внаслідок необхідності вчинення додаткових процесуальних дій (залишення позовної заяви без руху; проведення попереднього судового засідання; відновлення судового засідання для з’ясування обставин справи і дослідження доказів; усунення недоліків судового рішення судом, який його ухвалив тощо). 

 Дослідження цивільної процесуальної форми, її поняття, особливостей структурних елементів дозволяє автору зробити висновок, що цивільна процесуальна форма не охоплює своїм змістом усі дії, що здійснюються в процесі розгляду та вирішення цивільної справи, при виконанні судових рішень, при складанні процесуальних документів. Це свідчить, що цивільна процесуальна форма має свої межі. Так, цивільна процесуальна форма не розповсюджується: по-перше, на розумову діяльність (суду та учасників процесу), яка повністю відповідає законам логіки; по-друге, на діяльність, яка не врегульована цивільним процесуальним законодавством, а саме: діловодну, організаційну, та таку, що не відповідає вимогам змісту цивільної процесуальної форми (попереднє судове засідання, підготовка справи до судового розгляду, оцінка доказів); по-третє, на дії, які є процесуальними за характером, але такі, що складають предмет регулювання іншої галузі, ніж цивільне процесуальне право (виконання судових рішень).

Другий розділ «Провадження та стадії як зовнішні структурні елементи цивільної процесуальної форми» об’єднує чотири підрозділи, у яких досліджуються поняття провадження та стадії як зовнішніх структурних елементів цивільної процесуальної форми, аналізується прояв цивільної процесуальної форми у двох видах проваджень в цивільному судочинстві: позовному та окремому.

На підставі системного підходу до вивчення цивільної процесуальної форми в суді першої інстанції  у підрозділі 2.1. «Поняття стадій в цивільному судочинстві» автором узагальнено підходи до розуміння структурної будови цивільної процесуальної форми, в якій чільне місце посідають стадії цивільного процесу як один із елементів цивільної процесуальної форми. Автором здійснено аналіз та узагальнення існуючих у теорії цивільного процесуального права поглядів науковців з питань визначення поняття стадій цивільного процесу. Дисертантом зроблено висновок, що стадія – це складова частина процесуального провадження, що поєднує процесуальні права, обов’язки та  процесуальні дії суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, які реалізуються для досягнення  мети та завдань цивільного судочинства, а також виконання учасниками процесу своїх функцій. У ЦПК строки здійснення дій в тій чи іншій стадії чітко не визначаються, натомість ЦПК обмежується лише вказівкою на початкові межі етапу діяльності і допустимий для її здійснення час. 

У підрозділі 2.2. «Поняття та особливості проваджень в цивільному судочинстві» при визначенні провадження як структурного елемента цивільної процесуальної форми, констатовано, що цивільне процесуальне законодавство чітко визначає види проваджень у цивільному судочинстві (ч. 2 ст. 15 ЦПК) та встановлює єдиний порядок розгляду цивільних справ, що об’єднуються за матеріальними ознаками. Водночас, види проваджень відрізняються один від одного за об’єктом процесуальних правовідносин, які виникають при реалізації кожного виду провадження; за суб’єктним складом; за змістом процесуальних правовідносин; за певними категоріями справ; підставами їх порушення тощо. Зроблено висновок, що провадження в цивільному процесі утворюють специфічну конструкцію розгляду цивільної справи, яка відображає предметну характеристику цивільного судочинства з токи зору матеріально-правової природи справ, що розглядаються судом, специфіку документування фактів як юридико-фактологічної основи справи та результатів її розгляду, що відображається в процесуальних документах. Автором сформульоване  визначення поняття провадження в цивільному судочинстві як частини цивільного процесу (судочинства), яка визначена особливостями процесуального порядку розгляду та  вирішення певної категорії цивільних справ та складається з системи процесуальних стадій, які функціонують у визначеній нормами ЦПК послідовності та в часових межах, що супроводжується процесом фіксації результатів процесуальної діяльності суду та учасників процесу. 

 У підрозділі 2.2.1. «Цивільна процесуальна форма позовного провадження»  автор зазначає, що позовне провадження є основним видом цивільного судочинства, оскільки у порядку цього провадження розглядається більшість справ, що надходять до суду. Встановлено, що позовне провадження – це основа усього цивільного процесу, а закономірності цивільної процесуальної форми формуються саме позовною формою захисту і найбільш повно проявляються  в ній. Позовна форма захисту в категоріальному відношенні збігається з цивільною процесуальною формою як науковою категорією. Позовна форма захисту є найбільш пристосованою для правильного розгляду і вирішення цивільних спорів із ухваленням законного і обґрунтованого рішення. Як і будь-який вид провадження, позовна форма наділена певними особливостями, закріпленими в законі у вигляді загальних правил судочинства. Саме цими правилами, але із урахуванням окремих винятків, керується суд та учасники процесу при вирішенні справ інших видів проваджень (зокрема окремого). Саме в позовному провадженні у повному обсязі проявляється двосторонність цивільного процесу, а методи захисту в позовному порядку характеризуються змагальністю, рівноправністю сторін та диспозитивністю.

 У підрозділі 2.2.2. «Цивільна процесуальна форма окремого провадження»  досліджено процесуальний порядок розгляду справ окремого провадження. Окреме провадження є самостійним видом цивільного судочинства, який характеризується специфічним, процесуальним порядком розгляду і вирішенням чітко визначених процесуальним законом категорій цивільних справ, у яких суд встановлює дії, події, стан, здійснює захист охоронюваних законом інтересів громадян і організацій. Визначено, що всі справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил цивільного судочинства, за винятком  деяких положень та меж судового розгляду і мають додаткові особливості розгляду. Оскільки ЦПК України виходить із єдності позовного та окремого провадження, то в ньому містяться норми, що можуть застосовуватися як у позовному, так і в окремому провадженнях. Крім того, ЦПК містить також норми, які мають спеціальний характер для тих чи інших справ окремого провадження та норми, що застосовуються виключно в окремому провадженні. Така законодавча конструкція взаємодії різних за обсягом дій правових норм безпосередньо певною мірою визначається ч. 3 ст. 235 ЦПК, відповідно до якої справи окремого провадження розглядаються судом із додержанням загальних правил, встановлених ЦПК, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду (процесуальної форми) справ окремого провадження встановлюються розділом VI ЦПК «Окреме провадження». В справах окремого провадження чітко визначене коло заявників, обов'язковою є підготовка суддею справи до судового розгляду, можливий вихід суду за межі заявлених вимог, обмежена дія принципу змагальності та ін.