ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАНОСТІ ДИТИНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертації; зазначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету, задачі, об’єкт, предмет, методи дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів; надано відомості щодо напрямів і форм їх упровадження та апробації; приведено характеристику публікацій дисертанта, у яких відображено основні положення дослідження.

Розділ 1 “Соціально-правова природа злочинів проти статевої недоторканості дитини” складається з трьох підрозділів, присвячених висвітленню поняття та сутності цих злочинів з огляду на міжнародно-правові акти, законодавство про кримінальну відповідальність України та інших країн.

1)                 У підрозділі 1.1 “Правові засади запобігання злочинам проти статевої недоторканості в контексті міжнародних стандартів забезпечення прав дитини” проаналізовано становлення та розвиток вітчизняного законодавства щодо захисту дітей від сексуального насильства та жорстокого поводження.

Встановлено, що основу національного законодавства України із запобігання насильству над дітьми становить Конституція України, передусім ст.ст. 3, 21–24, 27–29, 32, 51, 52, які закріплюють право кожної особи, у тому числі дитини, на повагу до її гідності та вказує, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню. Після ратифікації Конвенції ООН про права дитини Україна де-юре приєдналася до світового співтовариства, прийнявши на себе обов’язки щодо забезпечення прав дітей, які проживають на її території.

Ключовим актом законодавства у сфері захисту дитини та протидії усім формам насильства є Закон України “Про охорону дитинства”, що визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет. Законом закріплено поняття “дитина”, якою є особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно із законом, що застосовується до неї, вона не набуває повноліття раніше (ст. 1). Це визначення цілком відповідає положенням Конвенції ООН про права дитини. У ст. 6 Сімейного кодексу України (який набув чинності 2004 р.) уточнюється, що правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років.

Водночас українське законодавство щодо захисту прав дитини залишається декларативним, адже не всі права дитини, що закріплено в міжнародних конвенціях, забезпечено відповідними законами, а прийняті в різні часи нормативно-правові акти, спрямовані на реалізацію цих положень, характеризуються високим ступенем неврегульованості. Юридична невизначеність багатьох дефініцій, зокрема “жорстоке поводження з дітьми”, “сексуальне насильство”, “статева недоторканість”, “дитяча проституція” та деяких інших призводить до проблем у сфері правозастосування, унеможливлює реалізацію повною мірою профілактичних заходів. Позначається і відсутність системності в діяльності органів і служб у справах дітей та їх взаємодії між собою, що не сприяє формуванню узгоджених підходів стосовно роботи з неповнолітніми, які стали жертвами злочинів.

У підрозділі 1.2 “Кримінально-правова характеристика злочинів проти статевої недоторканості дитини” надано кримінально-правову характеристику об’єктивних і суб’єктивних ознак злочинів проти статевої недоторканості дитини.

Визначено три групи злочинів, об’єктом яких є відносини щодо захисту дитини, зокрема: 1) що вчиняються стосовно будь-яких осіб, у тому числі стосовно дітей; 2) вчинення яких щодо до неповнолітнього або малолітнього визнається кваліфікуючою обставиною; 3) що можуть бути вчинені лише стосовно дитини. Злочини проти статевої недоторканості дитини як підгрупа злочинів, передбачених розділом ІV Особливої частини КК України, охоплює суспільно небезпечні діяння у формі активних дій, що мають насильницький або ненасильницький характер, завдають шкоду нормальному фізичному та моральному розвитку дитини, яка усвідомлює суспільно небезпечний характер цих дій або не здатна його усвідомити унаслідок перебування у статевонезрілому віці чи з інших причин.

Залежно від того, чи застосовується під час вчинення злочинів проти статевої недоторканості дитини фізичне та (чи) психічне насильство, їх можна поділити на дві групи: “насильницькі” злочини (ст. 152–154 КК України); “ненасильницькі” злочини (ст. 155, 156 КК України). Головним безпосереднім об’єктом цих злочинів є статева недоторканість дитини, тобто абсолютна заборона вступати в сексуальні контакти з особою, яка не є носієм статевої свободи, усупереч справжньому волевиявленню такої особи або ігноруючи його. Добровільна згода “недоторканої” особи на сексуальні контакти з нею не звільняє від відповідальності, а має юридичне значення лише стосовно кваліфікації дій винного та покарання.

Доведено, що “статева свобода” і “статева недоторканість” – кримінально-правові категорії, що мають самостійний характер. Статева недоторканість – це право особи не зазнавати сексуального насильства, право на захищеність від сексуальних посягань (пасивне право), водночас, статева свобода – це право на вибір статевих партнерів і не заборонених законом форм сексуальної поведінки. Із суб’єктивної сторони всі злочини проти статевої недоторканості дитини характеризуються прямим умислом. Водночас психічне ставлення винного до віку потерпілого може набувати вигляду необережної форми вини.

У підрозділі 1.3 “Запобігання злочинам проти статевої недоторканості дитини за законодавством інших країн” дано порівняльну характеристику зарубіжного досвіду протидії злочинам проти статевої недоторканості дитини.

Встановлено, що у країнах Європейського Союзу та США визначення державної політики з протидії злочинам проти статевої недоторканості дитини не обмежується національним законодавством, оскільки цілу низку документів прийнято на міжнародному рівні.

Законодавством ФРН закріплено три форми неправомірної поведінки, які підпадають під визначення “сексуальних зловживань щодо дітей”, зокрема: 1) сексуальна експлуатація дітей; 2) придушення дитячої сексуальності; 3) еротизація дітей (штучне стимулювання сексуальності дитини). На основі порівняльного аналізу особливостей кримінальної відповідальності за злочини досліджуваної категорії за законодавством Молдови, Болгарії, Естонії, Іспанії, Норвегії, Нідерландів, Франції, Австрії, Данії та інших європейських країн встановлено різні підходи як до визначення родового та безпосереднього об’єктів цих злочинів, так і до їх класифікації. Специфічно визначено вік, з якого настає кримінальна відповідальність за деякі злочини. Відповідно до КК Австрії, не підлягає покаранню за сексуальні дії особа, яка старше потерпілої особи не більше ніж на три роки, якщо ці дії не спричинили тяжких наслідків. За КК Швеції, якщо різниця у віці і ступені розвитку між особою злочинця та потерпілого є незначною, перша звільняється від покарання. У КК Норвегії прямо вказано, що покарання може бути скасоване чи зменшене нижче мінімального, якщо особи, які вступили в сексуальний контакт, мають приблизно однаковий вік і розвиток. КК багатьох інших країн Європи також прямо передбачено правила, згідно з якими неповнолітні особи не несуть відповідальність за злочини, вчинені щодо однолітків.

На відміну від кримінально-правової доктрини країн ЄС, федеральне законодавство США підходить до питання щодо кримінально-правової охорони статевої недоторканості дитини ширше, включаючи до групи “сексуальних зловживань з дітьми” (“child sexual abuse”) низку діянь, що мають не лише прямий, а й опосередкований зв’язок із сексуальною мотивацією винної особи. Ці діяння американські кримінологи розподіляють на два типи: сексуальні стосунки дорослого і дитини усередині сім’ї (інцест) та позасімейні сексуальні стосунки (педофілія). На рівні законодавства більшості штатів США за вчинення дитячої проституції карають не лише особу, яка надає сексуальні послуги, а й особу, яка ними користується (так зване “патронування”). Цей принцип американського законодавця уявляється досить доречним, оскільки дає змогу створювати доказову базу, запобігати злочинам.

Розділ 2 “Кримінологічна характеристика злочинів проти статевої недоторканості дитини” складається з трьох підрозділів, у яких на основі практики судів і правоохоронних органів дано кримінологічну характеристику злочинів проти статевої недоторканості дитини.

У підрозділі 2.1 “Кримінологічний аналіз та детермінанти злочинів проти статевої недоторканості дитини” проаналізовано дані щодо структури й динаміки, а також охарактеризовано головні причини й умови, що сприяють вчиненню злочинів досліджуваної категорії.

Підтверджено, що злочини проти статевої недоторканості дитини в структурі усієї злочинності становлять відносно невелику частку (до 0,2 %), однак характеризуються високим ступенем латентності. Зокрема, опитування безпритульних дітей віком 14–18 років свідчить про те, що 11 % з них – показували за гроші своє голе тіло, 7,8 % – займалися сексом за певну плату, 3,2 % – погоджувалися знятися у фільмі в оголеному вигляді.

Серйозну небезпеку становлять насильницькі злочини, які вчиняють із сексуальних мотивів (суттєве підвищення цього показника зафіксовано у Донецькій, Миколаївській, Кіровоградській та Волинській областях). Насильницькі сексуальні злочини – це кримінологічно однорідна група злочинів, характерною ознакою яких є насильницький спосіб досягнення мети сексуального спрямування, зокрема: убивства (приблизно 30–40 % “побутових” убивств учиняють на сексуальному ґрунті), згвалтування та насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (кожна третя жертва цих дій – дитина), інші посягання на статеву недоторканість.

Згідно з проведеним графоаналітичним аналізом, за ч. 3, 4 ст. 152 КК України (“Зґвалтування”), реєструється близько половини усіх посягань на статеву недоторканість дитини (48 %), за ч. 3, 4 ст. 153 КК (“Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом”) – 33,5 %, за ст. 156 КК України (“Розбещення неповнолітніх”) – 13,9 %, за ст. 155 КК України (“Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості”) – 3,2 %. Злочини вчиняють переважно в сільській місцевості та селищах міського типу (40,2 %), у великих містах (обласних центрах) – 28,7 %; в інших містах – 28,3 %, за межами населених пунктів – 2,5 %. Пропозиції щодо дій сексуального характеру надходять дітям у різних місцях (на ринках, вокзалах, вулицях, зупинках, під‘їздах тощо).

До головних чинників, що визначають причини та умови вчинення злочинів проти статевої недоторканості дитини, належать: 1) недоліки у сфері морально-статевого виховання (81,6 % опитаних громадян вважають за потрібне демонструвати виховні програми в засобах масової інформації); 2) порушення загальноприйнятих норм у соціально-неблагополучних родинах, що підвищують ризик виникнення статевих відхилень; 3) наркотизація та алкоголізація населення, що впливає на сферу сексуальних стосунків; 4) вплив засобів масової інформації та мережі Інтернет (27% опитаних дітей підтвердили, що до них зверталися незнайомі особи через мережу Інтернет з пропозиціями сексуального характеру); 5) легковажна (віктимна) поведінка потерпілих від статевих злочинів (спільне розпиття спиртних напоїв з малознайомими особами у випадкових місцях, прийняття їх пропозиції про відвідування квартир); 6) відчуття безкарності злочинцями, які посідають високе соціальне становище або мають значні матеріальні доходи (85,3 % опитаних вважають, що в Україні не забезпечено рівність усіх громадян перед законом щодо відповідальності за сексуальні злочини); 7) низький рівень довіри громадян до правоохоронних органів (73,6 % опитаних незадоволені їх діяльністю щодо захисту дітей).

Підрозділ 2.2 “Характеристика осіб, які вчиняють злочини проти статевої недоторканості дитини” присвячено характеристиці осіб, які притягувались до відповідальності за злочини проти статевої недоторканості дитини.

Проведений аналіз кримінальних справ дав змогу дійти висновку, що злочини досліджуваного виду у 97 % випадків вчиняють чоловіки віком від 26 до 49 років (найчастіше злочинець є близьким для дитини: батьком або вітчимом, іншим родичем чи другом сім’ї), з яких близько 30 % раніше притягувалися до кримінальної відповідальності за аналогічні дії. У 78 % злочинці під час учинення суспільно небезпечних дій перебували у стані сильного алкогольного чи наркотичного сп’яніння.

Під особистістю сексуального злочинця слід розуміти умовну модель, що складається із сукупності специфічних соціально-демографічних, моральних та біопсихологічних характеристик і станів, які виявляються у вчиненні насильницького злочину, що посягає на статеву свободу та статеву недоторканість особи, а в деяких випадках і на її життя. Визначено типи сексуальних злочинців, які посягають на дітей (педофілів): 1) “незрілий” (фіксований) – який демонструє тривалу виняткову перевагу до дітей як до сексуальних і соціальних партнерів; 2) “регресивний” – який має нормальні стосунки з дорослими, однак згодом у зв’язку з розвиненими у нього почуттями неспроможності й невпевненості в собі переключився на дітей як на партнерів у сексуальних і соціальних стосунках; 3) “експлуататор” – який шукає контактів з дітьми винятково для того, щоб задовольнити свої сексуальні потреби; 4) “агресивний” – якого приваблюють діти з метою насильства. Сексуальних злочинців умовно розподілено на тих, хто вчинив одиничний злочин під впливом ситуації (ситуаційні), і на серійних.

У підрозділі 2.3 “Віктимологічні ознаки та властивості потерпілого від злочинів проти статевої недоторканості дитини” досліджено особу жертви злочинного посягання на статеву недоторканість дитини. Віктимність дітей, як і латентність злочинності досліджуваного виду, слід віднести до явищ, що найбільшою мірою ускладнюють прогнозування стану злочинності, а також розроблення заходів запобігання. Головним і найбільш стійким чинником віктимності є характеристики дитини, пов’язані з її віковими особливостями. Друге місце за ступенем значущості посідають ситуації, у яких перебуває дитина, і специфіка відповідної ролі, що вона виконує у певній ситуації. Позначаються також особистісні поведінкові (функціональні) характеристики потерпілих.

Результати нашого дослідження показали, що 68 % жертв були знайомі з винними за місцем проживання (у 12 % випадків потерпілі були дочками або синами, у 22 % – падчерками або пасинками, у 11 % – сестрами або братами, у 5 % – іншими родичами), 9 % – за місцем навчання і роботи, 5 % – через рідних і друзів (дорослі знаходилися у родинних стосунках). До факторів віктимності малолітніх у генезисі злочинів слід віднести статеву приналежність (у 86 % жертвами злочинів є дівчатка), безпритульність дітей, уживання ними алкоголю і наркотиків, належність малолітніх до антисоціальних груп дорослих, акселерацію, зниження цензу статевої моральності у свідомості дітей.

У рамках категорії “діти як потерпілі” можна виділити три підгрупи: діти до 10 років, діти від 10 до 14 років, діти старше 14 років (у першій віковій групі на першому плані постає власне вікова віктимність, у віковій групі від 10 до 14 років вікова віктимність уже конкурує з поведінковою). Відтак потенційна віктимність дітей перебуває в прямій залежності не лише від індивідуальних, а й групових (вікових) ознак.

Розділ 3 “Заходи запобігання злочинам проти статевої недоторканості дитини” складається з трьох підрозділів і присвячений напрямам запобігання злочинам проти статевої недоторканості дитини.

У підрозділі 3.1 “Загальносоціальні та спеціально-кримінологічні заходи запобігання злочинам проти статевої недоторканості дитини” проведено комплексний аналіз загальносоціальних та спеціально-кримінологічних заходів, необхідних для запобігання злочинам проти статевої недоторканості в Україні.

Підтверджено, що загальносоціальні заходи можуть стосуватись різних груп (категорій) населення і поділяються на первинні, вторинні й третинні. Комплекс заходів щодо соціальної профілактики злочинів проти статевої недоторканості дитини повинен включати такі завдання: визначення індивідуальних факторів ризику і вжиття заходів, що змінюють (коригують) поведінку особистості; вплив на міжособистісні стосунки і створення здорової обстановки в сім’ї (колективі); нагляд за громадськими місцями, зокрема дитячими установами закритого типу; боротьба з гендерною нерівністю, шкідливими поглядами і звичками; відродження загальнокультурних цінностей та впровадження їх в масову свідомість; формування моральних стандартів поведінки, пропагування здорового способу життя; ужиття заходів соціального контролю за проституцією і порнографією.

З метою запобігання злочинам на загальносоціальному та спеціально кримінологічному рівнях автором запропоновано проект Комплексної цільової програми запобігання злочинам проти статевої недоторканості дитини, яка втілює теоретичну концепцію трирівневої профілактики як комплексну систему, що об’єднує зусилля міліції, органів місцевого самоврядування, освітніх закладів і громадських організацій задля ефективного попередження та реагування на всі правопорушення. Водночас слід розробити загальнодержавну програму боротьби з проституцією, яка спричиняє вчинення багатьох статевих та інших злочинів стосовно дитини.

З урахуванням чинників, що детермінують злочини сексуального характеру, визначено спеціально-кримінологічні заходи запобігання злочинам проти статевої недоторканості дитини, спрямовані на втручання у кризові ситуації, зменшення можливостей вчинення злочинів сексуального характеру, виховну та інформаційну роботу серед окремих груп (категорій) осіб, залучення громадськості до попередження насильницьких злочинів, а також надання допомоги жертвам злочинів.

2)                 У підрозділі 3.2 “Індивідуально-профілактичні заходи запобігання злочинам проти статевої недоторканості дитини” підкреслено, що індивідуальну психопрофілактичну роботу має бути спрямовано на два взаємопов’язаних між собою об’єкта: криміногенне середовище конкретної особи та на особу з девіантною поведінкою.

Головними напрямами діяльності органів внутрішніх справ у сфері індивідуального попередження злочинів сексуального характеру є, по-перше, проведення індивідуальної роботи з особами, відомими як сімейні скандалісти, дебошири, алкоголіки, наркомани, такі, які страждають на нервово-психічні захворювання й на цьому ґрунті поводять себе неадекватно; по-друге, здійснення планових перевірок способу життя “підконтрольних” осіб (за місцем проживання і роботи, обліками, встановлення джерел існування, виявлення потенційних жертв злочинів); по-третє, адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі, а також їх ресоціалізація; по-четверте, робота з особами, засудженими до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі. Запропоновано типовий алгоритм дій працівників кримінальної міліції у справах дітей щодо вжиття індивідуально-профілактичних заходів запобігання злочинам проти статевої недоторканості дитини.

До стадій проведення індивідуально-профілактичної роботи віднесено такі: виявлення осіб, які своєю поведінкою становлять профілактичний інтерес; здійснення їх поглибленого вивчення і діагностики щодо можливості за певних умов вчинити злочин; у разі отримання прогностичних висновків, що свідчать про можливість вчинення злочину, прийняття рішення про вжиття комплексу профілактичних заходів; планування, відповідно до прогнозу, заходів недопущення злочину; практична реалізація запланованих заходів і контроль за поведінкою особи; оцінка й висновки стосовно поведінки особи й доцільності подальшого продовження чи припинення індивідуальних профілактичних дій та щодо ефективності застосованих профілактичних заходів.

Окремим напрямом профілактики статевих злочинів щодо дітей має стати контроль за поведінкою осіб, які мають психічні аномалії, від яких можна очікувати вчинення злочинів, вивчення індивідуальних особливостей таких осіб, їх способу життя, оточення і зв’язків, поведінки в минулому і сьогоденні, встановлення порушень психіки, конкретного змісту цих порушень, що впливають на особистість, прогнозування поведінки, індивідуальне планування і проведення профілактичних заходів, за необхідності й лікувальних; регіональне планування, взаємодія й контактування в роботі різних установ та організацій, зокрема між органами внутрішніх справ і медичними закладами.

3)                 У підрозділі 3.3 “Удосконалення нормативно-правового забезпечення запобігання злочинам проти статевої недоторканості дитини та іншим виявам жорстокого поводження з дітьми” встановлено, що залежно від обставин, використовуються різні правові механізми захисту прав та інтересів дитини: цивільно-правові, адміністративно-правові, кримінально-правові, кримінально-процесуальні. Утім, за оцінками міжнародних організацій, дії України щодо забезпечення належного рівня дотримання прав дитини не є достатніми, що потребує законодавчого удосконалення.

Оскільки в Україні відповідальність за дітей розділяється між різними міністерствами та департаментами, а співпраця між ними є малоефективною (подекуди відсутня взагалі), набуває актуальності питання запровадження інституту Дитячого Омбудсмана. Уповноважений з прав дитини повинен мати вплив на розвиток законодавства та практики, щоб забезпечити їх відповідність правам дітей, стимулювати проведення розслідувань та досліджень справ, що розглядаються, тощо.

Для того, щоб міждержавне усиновлення вивести зі сфери діяльності тіньових структур, необхідно, з урахуванням світового досвіду, запровадити й систему реєстрації та надання дозволу на діяльність організацій, які належним чином акредитовані в країнах-реципієнтах та державних органах України, і зробити їх діяльність на території України повністю підконтрольною державі, а з цією метою – якнайшвидше ратифікувати Гаазьку Конвенцію про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення.

Обґрунтовано внесення змін і доповнень до КК України щодо приведення його у відповідність з міжнародними стандартами у сфері протидії сексуальній експлуатації дитини, забезпечення інтересів жертв злочинів. Запропоновано вдосконалити ст. 156 КК України, яка надасть змогу застосовувати кримінальну відповідальність не лише за безпосереднє вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку, а й за вчинення таких дій за допомогою телекомунікаційних чи інших мереж та засобів передачі інформації. Водночас запропоновано законодавчо закріпити поняття “дитяча порнографія” та “примушування неповнолітніх до участі у створенні дитячої порнографії”, а також криміналізувати дії відвідувачів таких заходів, у випадку, якщо відвідувач знає про участь неповнолітнього або про використання дитини.

Запропоновано удосконалити положення кримінального процесуального законодавства, зокрема щодо допиту неповнолітнього потерпілого, а також запровадження спеціалізації слідчих і суддів для провадження у справах про злочини, вчинені неповнолітніми чи стосовно них.