РОЗВИТОК ПРИВАТНОЇ ІНІЦІАТИВИ В ОСВІТІ УКРАЇНИ (кінець ХVІІІ – початок ХХ століття)

Краткое описание

Харківський національний педагогічний університет
імені Г.С. Сковороди

На правах рукопису

ДРУГАНОВА Олена Миколаївна

УДК [37.0:371.385] (09) (477)

РОЗВИТОК ПРИВАТНОЇ ІНІЦІАТИВИ В ОСВІТІ УКРАЇНИ
(кінець ХVІІІ – початок ХХ століття)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук

Науковий консультант – Золотухіна С.Т.,
доктор педагогічних наук,
професор

Харків – 2008

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………..4

РОЗДІЛ 1 ПРИВАТНА ІНІЦІАТИВА В ОСВІТІ УКРАЇНИ ЯК НАУКОВА ПРОБЛЕМА………………………………………………………………………………...20
1.1. Історіографія проблеми розвитку приватної ініціативи в освіті України…….20
1.2. Термінологічне поле дослідження………………………………………….......30
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1……………………………………………………….36

РОЗДІЛ 2 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ ПРИВАТНОЇ ІНІЦІАТИВИ В ОСВІТІ УКРАЇНИ (кінець ХVIII – початок ХХ століття)………………………………..39
2.1. Соціально-педагогічні й духовно-освітні передумови розвитку приватної ініціативи в освіті України…………………………………………………………………39
2.2. Значення та форми прояву приватної ініціативи в галузі освіти у спадщині вітчизняних педагогів досліджуваного періоду…………………………………………..52
2.3. Етапи та особливості розвитку приватної ініціативи в освіті України кінця ХVIII – початку ХХ століття……………………………………………………………..105
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2……………………………………………………...154

РОЗДІЛ 3 СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ТИПІВ ПРИВАТНИХ ШКІЛ УКРАЇНИ (кінець ХVIII – початок ХХ століття)…………………………………………………………….158
3.1. Приватні навчальні заклади залежно від особистості їх власника…………..162
3.2. Приватні школи різних рівнів освіти та статі вихованців……………………176
3.2.1. Приватні початкові школи……………………………………………176
3.2.2. Приватні середні навчальні заклади………………………………….201
3.2.3. Приватні вищі навчальні заклади…………………………………….237
3.3. Приватні школи залежно від характеру освітніх послуг……………………..251
3.3.1. Приватна професійна освіта…………………………………………..251
3.3.2. Школи для дітей з особливими потребами…………………………..271
3.3.3. Школи мистецького спрямування…………………………………..278
3.4. Приватні школи залежно від національності та віросповідання учнів……..290
3.5. Характер урядового підпорядкування шкіл………………………………….303
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3..…………………………………………………….325

РОЗДІЛ 4 ДОБРОЧИННІСТЬ У СИСТЕМІ ПРИВАТНОЇ ІНІЦІАТИВИ В ОСВІТІ УКРАЇНИ (кінець ХVIII – початок ХХ століття)…………………………………..……327
4.1. Тенденції розвитку приватної доброчинності в освіті України кінця ХVІІІ – початку ХХ століття………………………………………………………………..……..327
4.2. Напрями приватної доброчинної діяльності в освіті України………………..354
4.2.1. Доброчинність у сфері відкриття та матеріального забезпечення вітчизняних навчальних закладів…………………………………………………………355
4.2.2. Благодійна допомога учням і вчителям шкіл різних рівнів і типів ....366
4.2.3. Просвітницько-доброчинна діяльність вітчизняної інтелігенції……379
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 4………………………………………………………395

РОЗДІЛ 5 ТВОРЧЕ ВИКОРИСТАННЯ ПРОГРЕСИВНИХ ІДЕЙ ПРИВАТНОЇ ІНІЦІАТИВИ В ОСВІТІ В СУЧАСНИХ УМОВАХ УКРАЇНИ………………………..397
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 5……………………………………………………...408

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ…………………………………………………………..411
ДОДАТКИ………………………………………………………………………….418
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………..478

ВСТУП

Демократичні перетворення в Україні, що розпочалися наприкінці минулого століття, привели до зміни ідеологічного, морально-ціннісного та соціально-економічного устрою суспільства, зумовили і кардинальні зрушення в освітньому просторі. Ознакою сьогодення стала поява нових типів освітніх закладів, ініціатором відкриття яких виступають приватні особи та організації недержавної форми власності; відбулося повернення з історичного небуття і таких явищ громадянського суспільства, як меценатство, благодійництво, що завжди були притаманні українському народові, але за класово зумовленої парадигми історіографії за радянських часів замовчувалися або навіть спотворювалися.
З’явившись наприкінці ХХ ст., приватні навчальні заклади та благодійні освітні організації більш як за п’ятнадцятиріччя свого існування досягли суспільного визнання, але воднораз виокремилась і ціла низка проблем: недосконалість системи ліцензування та акредитації приватних шкіл; недостатній, інколи низький рівень їх кадрового потенціалу; слабка матеріально-технічна база, законодавча неунормованість благодійної діяльності в галузі освіти, відсутність механізмів державного стимулювання залучення до меценатської діяльності в освітній сфері представників громадськості, установ та організацій і т.д.
Відповідь на ці та інші актуальні питання сьогодення пов’язана з об’єктивною оцінкою історичних реалій, вдумливим осмисленням минулого, неупередженим вивченням історичних коренів ідей і концепцій, тенденцій та особливостей генезису історико-педагогічного надбання минулих століть. Тільки той, хто переконався, що все сучасне є результатом минулого, зауважував М.Демков, зрозуміє, що «тільки тоді можна дістати правильне уявлення про завдання сучасного виховання і тільки тоді знайти ключ до розвитку його нагальних питань».
Відродження культурно-історичних цінностей українського народу, його традицій та прогресивних надбань, їх творче використання для подальшого проектування науково-педагогічного пошуку і забезпечення перспективи розвитку національної освіти відповідає основним вимогам Конституції України, Державної національної програми «Освіта» («Україна ХХІ ст.»), Закону «Про освіту» та ін.
Хоча перші дослідження з аналізу приватної ініціативи, її напрямів та форм прояву з’явилися ще у ХІХ – на початку ХХ століття (Я.Абрамов, Д.Багалій, В.Вахтеров, П.Георгієвський, С.Гогель, Є.Краснопьоров, А.Окольський, О.Пругавін, В.Стоюнін, Ф.Уманець, В.Чарнолуський та ін.), теперішній стан історико-педагогічних знань з окресленої проблеми з багатьох об’єктивних і суб’єктивних обставин не можна вважати задовільним. Жорсткі ідеологічні настанови радянського часу, що вимагали давати виключно класову оцінку подіям і явищам минулого, деформували реальну картину розвитку вітчизняної школи і педагогіки на багатьох її етапах. Внесок приватної ініціативи в розвиток вітчизняного шкільництва як важливого складника української культури та освіти майже не враховувався. Діяльність навчальних закладів і виховних установ, організація просвітницьких заходів, ініціаторами яких виступали приватні особи або цілі асоціації, благодійництво у сфері освіти або замовчувалися, або інтерпретувалися з позицій крайнього радикалізму.
Нове осмислення участі приватних осіб у розбудові національної системи освіти набуло наприкінці 70-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. Саме в цей час з’являються праці В.Лейкіної-Свирської, Є.Днєпрова, М.Ярмаченка, А.Іванова, Є.Степановича та ін., у яких фрагментарно відбилися різні напрями діяльності приватних навчальних закладів різних типів і рівнів, переважно вищих курсів та інститутів; наведено дані про пожертвування приватними особами коштів на заснування та діяльність тогочасних шкіл, благодійну допомогу учням та студентам; було зроблено висновок про значення приватного сектора для розвитку вітчизняного шкільництва в цілому.
Значно активізувався процес вивчення проявів приватної ініціативи в межах визначеного хронологічного періоду в середині 90-х рр. ХХ ст., на які припадає час появи перших приватних шкіл у незалежній Україні. Це праці І.Добрянського та В.Постолатія (висвітлено роль громадської та приватної ініціативи в розвитку освіти, зокрема, комерційної, в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.); Л.Вовк (проаналізовано подвижницьку діяльність вітчизняної інтелігенції в становленні й розвитку позаінституційних форм освіти в Україні, починаючи з середини ХІХ ст. до 20-х рр. ХХ ст.); М.Слабошпицького і В.Червінського (відтворено життєвий шлях та благодійну діяльність вітчизняних меценатів ХІХ – початку ХХ ст., їхню участь у розбудові національного шкільництва) та ін.
Особливу цінність у контексті нашого дослідження становлять праці О.Борейко, Л.Ваховського, М.Євтуха, С.Золотухіної, Т.Коломієць, О.Микитюка, Н.Побірченко, О.Попової, О.Сухомлинської та інших, у яких розкрито участь українських громад, товариств поширення в народі грамотності (Харківського, Рівненського, Полтавського, Чернігівського, Слов’янського), товариств сприяння початковій освіті та інших вільних просвітницьких і науково-просвітницьких асоціацій ХІХ – поч. ХХ ст. у заснуванні навчальних закладів, організації народних читань; наведено приклади пожертвування коштів на потреби різних шкіл, благодійної допомоги їм власною працею, підтримки бідних учнів тощо.
Окремі аспекти приватного шкільництва й доброчинної діяльності вітчизняних меценатів відображено в працях сучасних дослідників історії України: О.Півоварова, Т.Сухенко, О.Доніка, В.Ковалинського, М.Смольницької.
Протягом останніх десяти років провідну роль у вивченні розвитку приватної ініціативи у сфері освіти України в межах визначеного нами хронологічного періоду відіграють дослідження В.Корнієнко, А.Нарадька, С.Поляруша, Н.Сейко та інших, предметом вивчення яких була благодійна діяльність представників різних соціальних верств дореволюційної України.
Сучасні історико-педагогічні дослідження О.Перетятько, Т.Лутаєвої, Т.Удовицької та інших, у яких розкриваються різні аспекти організації та діяльності вітчизняних приватних навчальних закладів різних типів і рівнів, переважно охоплюють період другої половини або кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Аналіз історико-педагогічних джерел з теми дослідження, тенденції розвитку сучасної приватної освіти дозволили виявити низку суперечностей між:
• потребою в глибокому розумінні педагогічної дійсності, у розробці якісно нової освітньої політики щодо участі приватних осіб та асоціацій недержавної форми власності у вирішенні нагальних проблем національного шкільництва і відсутністю цілісної концепції соціально-педагогічного феномена, не заідеологізованого глибокого історико-педагогічного дослідження генезису приватної ініціативи в освіті України;
• сучасним процесом розвитку приватної освіти в незалежній Україні і накопиченими досягненнями приватного шкільництва минулих століть, які не втратили своєї наукової і практичної значущості та актуальності і в наш час, і які є надійним фундаментом для будівництва сучасної школи України, а також знайденими під час пошуку його недоліками, аналіз причин яких сприятиме запобіганню їх повторення в наші дні і в майбутньому;
• реальними здобутками приватної ініціативи в освіті України та недооцінкою їх науково-педагогічною громадськістю;
• прагненням до вдосконалення національної освітньої системи, розширення й поглиблення участі громадськості у вирішенні її актуальних проблем й відсутністю механізмів залучення додаткових коштів для реалізації освітніх програм та задоволення освітніх потреб населення, що зазнало розшарування внаслідок соціально-економічних перетворень останніх часів, поглиблення економічної кризи, стимулів та важелів, що сприяли б підвищенню активності сучасного суспільства.
Таким чином, актуальність, теоретична та практична значущість проблеми, виявлені суперечності, що потребують розв’язання, а також її недостатня розробленість у науковому плані зумовили вибір теми дослідження «Розвиток приватної ініціативи в освіті України (кінець ХVІІІ – початок ХХ століття)».
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедр загальної педагогіки та історії педагогіки й порівняльної педагогіки Харківського національного педагогічного університету імені Г.Сковороди як складника досліджень «Підвищення ефективності навчально-виховного процесу в середніх загальноосвітніх і вищих навчальних закладах» (РК № 1-20 0199 004104) та «Підготовка викладацьких кадрів для середньої та вищої школи в науково-педагогічній спадщині вітчизняних і зарубіжних педагогів, діячів освіти й культури ХІХ – початку ХХ століття». Тема затверджена вченою радою Харківського національного педагогічного університету імені Г.Сковороди (протокол № 1 від 24.02.2006 р.) та радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології АПН України (протокол № 6 від 27.06.2006 р.).
Мета дослідження – на основі здійснення ретроспективного системного аналізу розвитку обраного історико-педагогічного феномена науково обґрунтувати теоретичні ідеї й практичні здобутки приватної ініціативи в освіті України кінця ХVІІІ – початку ХХ ст., які будуть сприяти ефективному функціонуванню приватних навчальних закладів та благодійних освітніх організацій недержавної форми власності в сучасних умовах розбудови системи національної освіти.
Відповідно до мети та концепції поставлено такі завдання дослідження:
1.Проаналізувати зміст основних дефініцій досліджуваної проблеми.
2.Розкрити соціально-педагогічні й духовно-освітні передумови становлення й розвитку приватної ініціативи в освіті України.
3.Визначити внесок науково-педагогічної думки кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. в розробку теоретичних засад приватної ініціативи в освіті України.
4.Науково обґрунтувати етапи й особливості розвитку приватної освітньої ініціативи України в досліджуваний період.
5.Узагальнити досвід діяльності приватних шкіл, систематизувати й виділити їх основні типи у визначених хронологічних межах та встановити тенденції їх розвитку.
6.Схарактеризувати тенденції розвитку приватної доброчинності в галузі освіти України та проаналізувати напрями її прояву наприкінці ХVІІІ – на поч. ХХ ст.
7. Виявити прогностичні тенденції розвитку приватної ініціативи в системі освіти України в сучасних умовах.
Об’єкт дослідження – освітній процес в Україні кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.
Предмет дослідження – генезис розвитку приватної ініціативи в освіті України наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ століття.
Концепція дослідження. Розвиток приватної ініціативи в освіті України кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. представлено як органічну частину культури українського народу, дієвий чинник розбудови вітчизняної системи освіти, вагомий складник історико-педагогічного процесу, що має свою конкретно-історичну сутність і форми прояву, динаміку й особливості розвитку і зазнає суттєвого впливу соціально-економічних, культурологічних та педагогічних факторів.
Ґрунтовний аналіз творчого доробку приватної ініціативи в освіті України є невід’ємним складником процесу національного відродження, повного й системного розкриття процесу формування і розвитку національного шкільництва та педагогічної думки в Україні в контексті соціально-культурного розвитку українського суспільства, формує об’єктивне уявлення про освітню й педагогічну діяльність приватних осіб та асоціацій, відкриває необхідні можливості для осмислення сучасної освіти з точки зору історичного процесу.
Виявлення керівних ідей, що лежали в основі організації та функціонування приватних навчальних закладів, благодійних заходів та інституцій у сфері освіти, сприятиме також роз’ясненню механізмів побудови та функціонування сучасних приватних шкіл; розв’язанню соціально-педагогічних завдань, що набули особливої гостроти в умовах поглиблення економічної кризи. Ефективне застосування набутого досвіду передбачає не пряме його запозичення з використанням готових результатів, а відбиття передових гуманістичних ідей в національній педагогічній свідомості, творчу адаптацію прогресивних знахідок до сучасного освітнього процесу, до вітчизняної культури в цілому.
Концепція дослідження має три взаємопов’язані концепти, які сприяють реалізації провідної ідеї:
Методологічний концепт включає фундаментальні філософські ідеї, передусім філософії людини, положення екзистенціалізму, персоналізму, філософської антропології, а також відбиває взаємозв’язок і взаємодію різних підходів загальнонаукової й конкретно-наукової методології до вивчення проблеми розвитку приватної ініціативи в сучасній системі освіти: гуманістичний підхід, в рамках якого людина розглядається як неповторна унікальна цілісність, що володіє невичерпними можливостями особистісного розвитку, які можуть бути реалізовані кожним індивідом за умови надання йому потрібної соціальної підтримки та свободи вибору; культурно-антропологічний підхід, за яким історико-педагогічні феномени розглядаються в контексті розвитку культури, а всі історико-педагогічні процеси – крізь призму людського чинника – розвитку особистості; синергетичний підхід, що дозволяє пояснити наукові ідеї, поняття не лише педагогічними фактами, а й різноманітними нелінійними зв’язками між теоріями, що приводить до нового зростання історико-педагогічного знання; сприяють виявленню не розкритих чи недостатньо розкритих процесів, що виступають прихованим пластом історико-педагогічних феноменів; конструктивно-генетичний підхід, на основі якого простежуються динамічні зміни досліджуваного феномена в системі, а його складники – у просторі й часі, що дозволяє поділити процес на етапи, встановити науково обґрунтовану періодизацію; феноменологічний підхід, специфіка якого полягає у відмові від будь-яких ідеалізацій, догматизму, упередженості, тобто заангажованого навіть власною свідомістю опису історичної дійсності, наукових і публіцистичних текстів тощо.
Теоретичний концепт включає такі положення:
• визначення сутності вихідних дефініцій приватної ініціативи в освіті забезпечує реконструкцію досліджуваного історико-педагогічного феномена;
• монополія держави у сфері освіти, як і в будь-якій іншій, призводить до застою і виродження; альтернативна ж освіта, що характеризується більшою гнучкістю, необхідна як додаток і противага державним освітнім структурам. Крім того вона породжує конкуренцію виробників освітніх послуг, що сприяє підвищенню якості освіти (В.Андрущенко та ін.);
• існування приватної ініціативи в освіті країни є показником рівня розвитку демократичних відносин сучасного суспільства, можливості самореалізації особистості;
• демократизація й гуманізація суспільного життя вимагає побудови системи освіти, заснованої на ідеях гуманної педагогіки, яка особливого значення надає особистій свободі й умінню індивіда прогнозувати й контролювати власну діяльність, сприяє формуванню вільної, самостійно мислячої особистості, здатної здійснювати обґрунтований вибір у різноманітних життєвих ситуаціях;
• вибір як творчий процес, що трансформує природні сили людини в духовні й сприяє її самореалізації та самовдосконаленню, є найважливішою і найістотнішою характеристикою людської природи (Г.Сковорода, Р.Штайнер та ін.).
Технологічний концепт передбачає творче використання прогресивних надбань історико-педагогічної спадщини минулих століть у сучасних умовах, зокрема у викладанні курсів «Історія педагогіки», «Порівняльна педагогіка» та ін., у процесі визначення змісту професійної підготовки студентів вищих навчальних закладів ІІІ – ІV рівнів акредитації, написанні підручників і навчальних посібників, а також у розробці навчально-методичних комплексів, проведенні лекційно-практичних занять та викладанні спецкурсів.
Методологічні основи дослідження: на філософському рівні методології: теорія наукового пізнання про єдність процесів, взаємовпливів і взаємозалежності явищ об’єктивної дійсності; положення про взаємозв’язок, взаємозумовленість і цілісність явищ у природі; положення наукових праць з філософії освіти та виховання (Л.Ваховський, Б.Гершунський, І.Зязюн, М.Култаєва, В.Лутай, І.Прокопенко та ін.), принципи пріоритету загальнолюдських цінностей, розвитку, науковості, цілепокладання, історизму, детермінізму, діяльності, полікультурності, єдності індивідуального й соціального, теорії і практики, які забезпечують об’єктивність вивчення предметів і явищ існуючої дійсності (М.Бердяєв, С.Гессен, І.Кант, П.Сорокін, Г.Челпанов та ін.).
На загальнонауковому рівні методології: принципи і методи системного підходу до пізнання, які вимагають вивчати явища, факти, процеси у відношеннях і зв’язках з іншими соціальними системами (політичною, економічною, ідеологічною тощо); принципи культурологічного і антропологічного підходів, за яких соціально-педагогічні феномени розглядаються в контексті розвитку культури та наук про людину; конструктивно-генетичні засади, на основі яких відбувається розподіл процесу на етапи, встановлюється науково обґрунтована періодизація (І.Блауберг, В.Загвязинський, Е. Юдін та ін.); принципи історизму та об’єктивності, що дозволяє вивчати педагогічні феномени чи явища в процесі розвитку та зміни в конкретних умовах певного етапу їх ґенези, дає можливість відтворити реальну картину становлення і розвитку приватної ініціативи в освіті.
На конкретно-науковому рівні методології: дослідження з історії України та історії освіти України (В.Білоцерківський, В.Вихрущ, Л.Вовк, М.Грушевський, Н.Гупан, С.Золотухіна, Л.Попова, О.Попова, М.Стельмахович, О.Сухомлинська, М.Ярмаченко та ін.), теорії виховання й навчання (А.Бойко, В.Євдокимов, О.Іонова, В.Лозова, П.Москаленко, Я.Подоляк, Г.Троцко, М.Фіцула та ін.), сутності педагогіки як галузі наукового знання (В.Галузинський, В.Головківський, А.Готалов-Готліб, М.Демков, П.Каптерев, В.Кремень, Л.Лернер, Б.Лихачов, С.Русова, М.Скаткін, І.Харламов та ін.); управління та типологізації вітчизняного шкільництва (О.Кузь, В.Пікельна, В.Маслов, Є.Хриков та ін.); особливості діяльності навчальних закладів недержавної форми власності (В.Андрущенко, В.Астахова, К.Астахова, Л.Герасіна, Б.Чижевський та ін.).
Методи дослідження. На різних етапах наукового пошуку використано комплекс методів, адекватних феномену, що вивчається: а) загальні: історико-структурний, що забезпечив розгляд теорії та практики приватної ініціативи в освіті України з визначенням її системостворювальних компонентів; конструктивно-генетичний, який дозволив розподілити процес розвитку приватної ініціативи в освіті України на етапи, встановити науково обґрунтовану періодизацію; порівняльно-зіставний, що дозволив порівнювати й зіставляти соціально-педагогічні явища, події, відомості, факти і погляди, виявити в них подібне й відмінне; б) конкретні: проблемно-цільовий аналіз законодавчих актів, матеріалів періодичної преси, історико-педагогічної літератури, документів з вітчизняної освіти і архівних матеріалів з метою з’ясування етапів розвитку приватної ініціативи в освіті України; систематизація й класифікація історико-педагогічного досвіду діяльності приватного шкільництва; узагальнення фактів, теоретичних ідей приватної благодійної діяльності в галузі освіти періоду, що досліджується. Використання означених методів дозволило отримати об’єктивну інформацію з проблеми дослідження.
Джерельна база дослідження. Фактологічний матеріал дисертації становлять:
• документи й матеріали Центрального державного історичного архіву України м. Києва (фонди: № 707 – Управління Київського навчального округу; № 1710 – Слобідсько-Українська губернська канцелярія; № 2017 – Історико-філологічне товариство; № 2040 – Міллер Дмитро Іванович; № 2162 – Попечитель Харківського навчального округу); Державного історичного архіву міста Києва (фонд 16 – Київський університет); Державного архіву Харківської області (фонди: № 3 – Канцелярія Харківського губернатора міста Харкова; № 200 – Харківське товариство поширення в народі грамотності; № 266 – Дирекція народних училищ Харківської губернії; № 641 – Харківська приватна чоловіча гімназія Вітте Н.М.; № 645 – Харківська жіноча гімназія Жолніренко А.С.; № 646 – Харківська гімназія для дівчат і хлопчиків Невєрової К.Г.; № 647 – Харківська жіноча гімназія Нікуліної В.О.; № 648 – Харківська жіноча гімназія Черняковської Л.М.; № 654, 661 – Циркуляри і розпорядження попечителя Харківського навчального округу; № 770 – Харківський технологічний інститут; № 920 – Харківська жіноча гімназія Драшковської К.М.); Російського державного історичного архіву в місті С.Петербурзі (фонди: № 733 – Департамент народної освіти Міністерства народної освіти; № 737 – Комітет з організації навчальних закладів при Міністерстві народної освіти; № 741 – Відділ промислових училищ; № 1278 – Державна дума I, II, III і IV скликань; № 1288 – Головне управління у справах місцевого господарства Міністерства внутрішніх справ; № 1341 – 1 департамент Сенату), які вміщують листування між ініціаторами й урядовцями щодо отримання дозволу на відкриття приватних шкіл різних рівнів та типів; статути, навчальні плани і програми приватних навчальних закладів різних типів і рівнів; урядові положення та закони, що регламентували організацію та діяльність приватного шкільництва й проведення благодійних просвітницьких заходів тощо. Більшість архівних документів уперше вводиться до наукового обігу;
• спогади колишніх вихованців, свідків та безпосередніх ініціаторів відкриття приватних навчальних закладів, що дали змогу отримати більш розширену інформацію, яка не знайшла відображення в інших джерелах;
• законодавчі акти та урядові документи, в яких визначено правовий статус приватної ініціативи: законодавчі засади організації та діяльності приватних навчальних закладів; юридичні підвалини доброчинної діяльності як окремих приватних осіб, так і асоціацій, стимулювання благодійності та її урядова підтримка; нормативну регламентацію проведення просвітницьких заходів тощо. У роботі використовувалися також положення різних благодійних культурно-освітніх, педагогічних товариств та асоціацій;
• недосліджена або малодосліджена історико-педагогічна література фондів рідкісних видань Центральної науково-довідкової бібліотеки ЦДІА України м. Києва, Державної наукової бібліотеки ім. В.Короленка м. Харкова, Харківського національного університету ім. В.Каразіна, Російської національної бібліотеки та бібліотеки Російської Академії наук (м. С.Петербург) – наукові розвідки вітчизняних науковців, творчий досвід учителів-практиків, художні твори письменників та публіцистів, роздуми громадських і політичних діячів кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. з різних проблем досліджуваного явища (П.Георгієвський, С.Гогель, Г.Данилевський, О.Лихачова, О.Пругавін, А.Окольський, Ф.Уманець, С.Сербов Н.Князьков І.Корнилов, Е.Краснопьоров, В.Лешков, Н.Петерсон, А.Ропп та ін.);
• невідомі та маловідомі для широкого наукового загалу публікації теоретичного й прикладного характеру з різних проблем розвитку приватної ініціативи у вітчизняній освіті в періодичних виданнях дореволюційного періоду, як-от: «Вестник Европы», «Украинский журнал», «Украинский вестник», «Киевская старина», «Основа», «Учитель», «Русская школа», «Харьковские губернские ведомости», «Южный край», «Журнал Министерства народного просвещения», «Современник», «Трудовая помощь», «Вестник благотворительности» та ін. У дослідженні широко застосовано також історико-педагогічні статті сучасних журналів: «Шлях освіти», «Рідна школа», «Педагогіка та психологія», «Новий колегіум», «Вища освіта в Україні», «Директор школи, ліцею, гімназії» тощо;
• монографії, дисертації провідних вітчизняних науковців, предметом дослідження яких стали явища, феномени, події і персоналії історико-педагогічного процесу визначеного нами періоду, які довгий час замовчувалися або спотворювалися під впливом панівних ідеологій (Л.Ваховський, Л.Вовк, М.Євтух, С.Золотухіна, О.Іонова, О.Микитюк, Н.Побірченко, О.Попова, Н.Сейко, О.Сухомлинська та ін.).
Хронологічні межі дослідження охоплюють період кінця ХVІІІ – початку ХХ століття. Нижня межа визначається соціально-політичними (приєднання України до Російської імперії) та духовно-освітніми (реформування українського шкільництва, захоплення української старшини іноземною культурою та ін.) чинниками, що призвели до знищення старої традиційної школи, появи нових типів приватних навчальних закладів та до їх подальшого закріплення на вітчизняному освітньому просторі. Наприкінці XVIII ст. відбулися також зміни у способах організації та надання благодійної допомоги – було зруйновано церковні приходи, створено нові органи громадської опіки; збільшилась кількість нужденних та якісно змінився їхній склад.
Верхня хронологічна межа обґрунтовується соціально-економічними та політичними зрушеннями, які відбулися в українській державі в 1917 р. (Жовтнева революція), що призвели до кардинальних змін у суспільно-політичному, економічному та морально-ціннісному устрої держави, до докорінного реформування системи вітчизняної освіти. Під тиском ідеологічних чинників почала руйнуватися та занепадати й благодійна система.
Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що в ньому вперше:
▪ цілісно досліджено в широких хронологічних межах проблему розвитку приватної ініціативи в освіті України;
▪ розкрито соціально-педагогічні та духовно-освітні передумови становлення та розвитку приватної ініціативи в освіті України (традиції доброчинності; досвід діяльності приватних шкіл; знищення традиційних і поява нових типів приватних училищ, галломанія);
▪ визначено внесок прогресивної вітчизняної інтелігенції кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. у розробку теоретичних засад досліджуваного феномена;
▪ науково обґрунтовано етапи й особливості розвитку приватної ініціативи в освіті України у визначених хронологічних межах (кін. ХVІІІ ст. – др. пол. 20-х рр. ХІХ ст.; кін. 20-х рр. ХІХ ст. – пер. пол. 50-х рр. ХІХ ст.; др. пол. 50-х рр. ХІХ ст. – др. пол. 60-х рр. ХІХ ст.; кін. 60-х. рр. ХІХ ст. – кін. 80-х рр. ХІХ ст.; поч. 90-х рр. ХІХ ст. – поч. 1900-х рр.; 1907 р. – до 1917 р.);
▪ узагальнено досвід діяльності приватних навчальних закладів України, систематизовано й виділено їх основні типи (за рівнем наданих освітніх послуг; за статтю користувачів освітніх послуг; за особистістю та професійними здібностями власника приватної школи; за національністю та віросповіданням учнів; за характером освітніх послуг або спеціалізацією приватних шкіл; за типом підпорядкування урядовим відомствам); установлено тенденції розвитку приватного шкільництва (розширення сфери впливу досліджуваного явища: від приватних шкіл переважно елементарного рівня або ж таких, що готували до вступу в університет, до вищих навчальних закладів – курсів, університетів та інститутів – різного типу й профілю; поступове якісне оновлення змістового компонента приватного шкільництва, вдосконалення його дидактичного інструментарію та значне підвищення професійного рівня викладацького складу; демократизація контингенту учнів приватних навчальних закладів – від приватних пансіонів, учні яких переважно були вихідцями з вищого стану, – до приватних недільних, ремісничих шкіл, вищих курсів, послугами яких користувалися робітники, ремісники, міщани тощо; поступовий перехід від суто матеріальних, корисливих мотивів організаторів приватних шкіл до філантропічних, благодійних);
▪ схарактеризовано тенденції розвитку приватної благочинної діяльності в освіті України наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. (поступове ускладнення мети й завдань благодійності, від суто матеріальної підтримки нужденного до морального впливу на нього з наданням можливості самостійно «стати на власні ноги, а не на громадські милиці»; якісне розширення та значне кількісне збільшення існуючих соціальних груп вітчизняних меценатів; активізація участі громадськості у вирішенні актуальних проблем розвитку благодійності – обговорення в пресі, проведення з’їздів, вивчення зарубіжного досвіду; об’єднання різних видів благодійності з метою впорядкування, координації діяльності доброчинних закладів і установ); проаналізовано провідні її напрями (меценатство у сфері відкриття та матеріального забезпечення вітчизняних навчальних закладів; благодійна допомога учням і вчителям шкіл різних типів і рівнів, доброчинна просвітницька діяльність вітчизняної інтелігенції);
▪ виявлено прогностичні тенденції розвитку приватної ініціативи в сучасних умовах розбудови системи національної освіти.
До наукового обігу вперше введено невідомі та маловідомі архівні документи (310), окремі факти і положення, які розширили уявлення про мету, завдання, зміст, форми, методи діяльності приватних шкіл, тенденції та напрями розвитку приватної благодійної діяльності в галузі освіти України.
Подальшого розвитку набули положення про сутність та основні форми благодійної діяльності кращих представників тогочасного суспільства, її роль у розбудові вітчизняної системи освіти; уявлення про внесок приватної ініціативи в розвиток музичної, професійної освіти, жіночої освіти.
У ході наукового пошуку уточнено зміст основних дефініцій досліджуваного феномена («приватна ініціатива в освіті», «приватна благодійна діяльність»); джерельну базу дослідження.
Теоретична значущість дослідження полягає в тому, що на основі отримання нових даних, введених у науковий обіг маловідомих та невідомих матеріалів, були розроблені теоретичні положення, сукупність яких можна визначити, як певне досягнення в розвитку перспективного напряму історико-педагогічної науки – приватна педагогічно-просвітницька й подвижницька діяльність вітчизняної інтелігенції та різноманітних асоціацій культурницько-освітнього спрямування.
Теоретичне значення має створення цілісної картини генезису приватної ініціативи в освіті України як у сфері теоретичних досліджень, так і у практичному вирішенні, виявлення та введення в структуру педагогічного знання періодизації розвитку приватної ініціативи в освіті України; обґрунтування тенденцій розвитку приватного шкільництва й благодійної освітньої діяльності, прогностичність здобутих наукових результатів.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в дослідженні положення та висновки щодо генезису приватної ініціативи в освіті України кінця ХVIII – початку ХХ ст. дають нові підстави для усвідомлення й аналізу перебігу складних процесів, що відбуваються в освітньому просторі в сучасних умовах.
Матеріали дослідження можуть бути використані для організації нових типів приватних навчальних закладів та благодійних асоціацій освітнього спрямування недержавної форми власності, удосконалення їх нормативно-правової бази тощо.
Одержані в ході дослідження дані та висновки реалізовані під час читання лекцій і проведення семінарських занять з курсів «Історія педагогіки», «Порівняльна педагогіка» на факультетах соціології та психології, українському мовно-літературному імені Г.Квітки-Основ’яненка, іноземної філології Харківського національного педагогічного університету ім. Г.Сковороди.
Висновки і рекомендації, викладені в дисертації, впроваджено в навчально-виховний процес Луганського національного університету імені Тараса Шевченка (довідка № 1/397 від19.02.2009 р.); Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Короленка (довідка № 7082/01–37/19 від 19.11.2008р.); Харківської державної академії культури (довідка № 1143 від 24.12.2008 р.); Харківського національного педагогічного університету ім. Г.Сковороди (довідка № 03-367 від 13.10.2008 р.).
Результати дослідження можуть бути використані науковцями, яких цікавить історико-педагогічна наука, історія України кінця ХVIII – початку ХХ ст.; при укладенні енциклопедичних, довідково-бібліографічних видань, під час написання підручників, навчальних посібників, розробки лекційних курсів, спецкурсів тощо; у процесі організації та визначення змісту підготовки сучасних учителів у педагогічних коледжах, інститутах, університетах, закладах післядипломної освіти, інститутах удосконалення вчителів ІІІ – ІV рівнів акредитації та ін.
Особистий внесок автора у працях, написаних у співавторстві, полягає в теоретичному обґрунтуванні основних ідей і положень досліджуваної проблеми, науковій інтерпретації отриманих даних.
Вірогідність та аргументованість результатів дослідження забезпечується методологічним обґрунтуванням

Список литературы

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Узагальнення результатів історико-педагогічного пошуку, аналізу джерельної бази дає підстави зробити такі висновки:
1. У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми – розвиток приватної ініціативи в освіті України (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.), представленої у вигляді ретроспективного цілісного аналізу процесу розвитку приватних навчальних закладів різних типів і рівнів та приватної доброчинної діяльності в освіті України у визначених хронологічних межах. Зазначена проблема розглядається як органічна частина змісту національної освітньої культури, як суттєвий складник сучасного історико-педагогічного процесу.
Узагальнення результатів наукових пошуків вітчизняних дослідників дозволило розглянути приватну ініціативу в освіті України кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. як організаційну, матеріальну, діяльнісну участь окремих осіб та асоціацій різних типів і рівнів, ініціаторами заснування яких були не урядові кола і не виборні громадські організації, в піднесенні рівня культури, освіти та науки в країні в цілому, зокрема наданні й поширенні освітніх послуг серед населення того часу.
2. Розкрито соціально-педагогічні й духовно-освітні передумови розвитку приватної ініціативи в освіті України наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ століття:
• накопичені протягом багатьох століть традиції задоволення освітніх потреб населення України: благодійні внески окремих осіб на відкриття шкіл, побудову приміщень, навчальне забезпечення, підготовку викладацького складу тощо. Така особиста доброчинність мала велике виховне значення, привчала до милосердя, любові до ближнього й співчуття, створювала фундамент для розвитку інших форм благодійної діяльності в освіті в майбутньому;
• досвід діяльності перших приватних навчальних закладів, що з’явилися за часів Київської Русі: від шкіл «майстрів грамоти», які задовольняли елементарні потреби тогочасного населення, до шкіл підвищеного рівня, що не тільки вирішували проблему надання освітніх послуг, а й ставали на захист духовного життя країни;
• соціально-політичні зрушення (входження України до складу Російської імперії), що призвели до появи на терені України нових типів закладів освіти – приватних пансіонів, училищ, гімназій, засновниками яких були чужинці, та знищення старої, традиційної для країни школи; залучення української старшини, яку Катерина ІІ зрівняла в правах з російськими поміщиками, до надзвичайно поширеного на той час явища – захоплення французькою культурою, яке отримало назву «галломанія».
3. Визначено і схарактеризовано внесок провідних вітчизняних педагогів, учених, громадських діячів кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. (Я.Абрамов, Д.Багалій, В.Вахтеров, В.Каразін, С.Миропольський, Д.Міллер, А.Окольський, М.Пирогов, О.Пругавін, В.Стоюнін, К.Ушинський, В.Чарнолуський, М.Чехов та ін) у розробку теоретичних засад приватної ініціативи в галузі освіти, що полягав у виявленні та обґрунтуванні значення досліджуваного феномена та форм його прояву; аналізі позитивних сторін та недоліків організації вітчизняної системи доброчинності й приватного шкільництва, причин їх виникнення; репрезентації шляхів їх реформування та вдосконалення; доведенні необхідності широкої участі інтелігенції у наданні благодійної допомоги освітнім закладам; визначенні внеску приватної ініціативи у: 1) розбудову вітчизняної системи професійної освіти, її вдосконалення; 2) вирішення проблеми культурно-освітнього й соціально-економічного розвитку країни; 3) розв’язання проблеми невстигаючих та морально розбещених дітей; 4) подолання недоліків «окремого родинного виховання» та навчання в таких школах, де забагато дітей; 5) створення можливості навчати дітей рідною українською мовою та ін.
4. Науково обґрунтовано етапи й особливості розвитку приватної ініціативи в освіті України наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.: І етап (кінець ХVІІІ ст. – друга половина 20-х рр. ХІХ ст.) – етап створення юридичної основи для прояву приватної ініціативи в галузі шкільництва, період урядового визнання, унормування діяльності приватних закладів освіти.
Прийняті на цьому етапі урядові постанови чітко визначили механізм дії приватних осіб у галузі освіти, а саме: порядок відкриття приватних навчальних закладів, організацію навчально-виховного процесу, права та обов’язки їх власників і вчителів; шляхи надання благодійних внесків, засоби заохочування приватних благодійників тощо. Особливістю урядової політики стало й те, що прийняті документи залишали місце для можливості самовизначення й творчості приватної ініціативи. Законодавче закріплення юридичної основи організації приватних навчальних закладів сприяло широкому розповсюдженню приватних шкіл і пансіонів на досліджуваному етапі.
ІІ етап (кінець 20-х рр. ХІХ ст. – перша половина 50-х рр. ХІХ ст.) – етап придушення приватної ініціативи в освітній галузі та поглинання приватного шкільництва урядовими освітніми закладами.
Характерною рисою урядової політики зазначеного етапу в розвитку досліджуваного феномена стало запровадження цілої низки обмежувальних заборонних заходів, які торкнулись усіх сторін організації та діяльності приватних навчальних закладів і благодійних асоціацій: ускладнення процедури отримання дозволу на їх відкриття; підвищення вимог до майбутніх власників та вчителів приватних шкіл; сувора регламентація навчально-виховного процесу, навчально-методичного його забезпечення тощо. Посилення нагляду за приватною ініціативою, а також жорстка русифікаторська політика призвели до різкого скорочення кількості приватних шкіл і благодійних організацій; позбавили діючі на ті часи приватні школи та доброчинні товариства свободи й можливості творчого самовизначення, призвели до уніфікації навчально-виховних програм приватних училищ з відповідними програмами казенних закладів, перетворили їх на «слухняне знаряддя» освітньої політики самодержавства.
ІІІ етап (друга половина 50-х рр. ХІХ ст. – друга половина 60-х рр. ХІХ ст.) – етап відновлення попередніх прав приватного шкільництва, вдосконалення його нормативної бази та активного обговорення необхідності надання широких прав для розвитку приватної ініціативи в усіх галузях як шкільного, так і позашкільного просвітництва.
Прийняті внаслідок громадського обговорення законодавчі акти, незважаючи на їх половинчастість і непослідовність, зняття численних обмежень і заборон у галузі освіти сприяли появі нових типів приватних народних шкіл, а також привели до різкого збільшення кількості доброчинних організацій та комітетів.
ІV етап (кінець 60-х рр. ХІХ ст. – кінець 80-х рр. ХІХ ст.) – етап чергового наступу реакції, який позначився заморожуванням процесу розвитку демократично налаштованих приватних навчальних закладів, посиленням русифікаторської політики царського уряду, жорстким регламентуванням благодійної просвітницької діяльності приватних осіб та асоціацій.
Особливістю урядової політики цього етапу було поновлення урядової реакції, що позначилося посиленням нагляду за приватною діяльністю, спрямованою на розвиток вітчизняної школи; встановлення політичного нагляду за власниками та вчителями приватних шкіл тощо.
V етап (початок 90-х рр. ХІХ ст. – початок 1900-х рр.) – етап офіційного визнання, законодавчого оформлення урядовими колами дій приватної ініціативи просвітницьких, науково-просвітницьких, благодійних організацій, товариств та комітетів у справі розв’язання проблем вітчизняної освіти та появи нових типів приватних навчальних закладів.
Цей час вирізнявся як найсприятливіший в історії розвитку приватної ініціативи в освіті країни, що позначився прийняттям цілої низки законодавчих актів, які юридично закріплювали, а отже офіційно визнавали право участі громадськості, приватних осіб та асоціацій, у розбудові системи освіти, збільшення їх питомої ваги у вирішенні нагальних проблем соціально-економічного, духовного та культурного розвитку країни. Характерним для цього етапу стала також поява нових типів приватних навчальних закладів (народних університетів, курсів, «нових шкіл» тощо); інтенсивне зростання кількості приватних училищ, як професійних, так і класичних; розширення благодійних просвітницьких заходів (проведення народних читань, лекцій, створення бібліотек); збільшення благодійних внесків.
VІ етап (1907 р. – до 1917 р.) – етап, характерною ознакою якого стали суперечності: з одного боку, було посилено централізований контроль за діяльністю навчальних закладів і просвітницьких установ, ініціаторами відкриття яких виступали приватні особи та асоціації, політичною благонадійністю їх організаторів і діячів, а з іншого – розширено повноваження просвітницьких організацій та благодійних установ, створено більш сприятливі умови для подальшого розвитку нових типів приватних шкіл.
Виявлено, що розвиток приватної ініціативи в освіті України наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. мав свої певні особливості: маятникоподібний та стрибкоподібний характер (посилення урядового контролю над навчальними закладами і просвітницькими заходами, ініціаторами яких виступали приватні особи або організації, збігалося з періодами загострення революційних ситуацій як у самій Росії, так і за її межами. Лібералізація, «потепління» відносин між урядом і приватною ініціативою в галузі освіти зумовлювались підвищенням потреби економічного розвитку країни); відбувався під впливом політичних, соціально-економічних, культурно-освітніх факторів; зумовлювався впливом двох потужних протилежних за своєю суттю чинників – урядової політики і прогресивного громадсько-педагогічного руху.
5. Систематизовано типи приватних шкіл України визначеного нами періоду за такими ознаками: за особистістю та професійними здібностями власника приватної школи; за рівнем наданих освітніх послуг; за статтю вихованців; за національністю та віросповіданням учнів; за характером освітніх послуг або спеціалізацією приватних шкіл; за типом підпорядкування урядовим відомствам. Зазначимо, що наведена систематизація не є завершеною, вона може бути доповнена і розширена.
Установлено тенденції розвитку приватної ініціативи в розбудові вітчизняного шкільництва: розширення сфери впливу досліджуваного явища: від приватних шкіл переважно елементарного рівня або ж таких, що готували до вступу в університет, до вищих навчальних закладів – курсів, університетів та інститутів – різного типу й профілю; поступове якісне оновлення змістового компонента приватного шкільництва, вдосконалення його дидактичного інструментарію та значне підвищення професійного рівня викладацького складу; демократизація контингенту учнів приватних навчальних закладів – від приватних пансіонів, учні яких переважно були вихідцями з вищого стану, – до приватних недільних, ремісничих шкіл, вищих курсів, послугами яких користувалися робітники, ремісники, міщани тощо; ступневий перехід від суто матеріальних, корисливих мотивів організаторів приватних шкіл до філантропічних, благодійних.
6. Визначено приватну доброчинність в освіті України кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. як безкорисливу діяльність приватної особи чи певної асоціації приватних осіб (товариство, спілка, комітет та ін.), що без примусу, за власним бажанням надавали благодійну допомогу нужденним у задоволенні їхніх освітніх потреб.
6.1. З’ясовано, що приватна благодійність пройшла складний шлях розвитку від «первісної» форми до створення об’єднань, товариств і спілок, який був зумовлений низкою соціально-економічних та морально-етичних чинників. Провідними тенденціями розвитку приватної доброчинної діяльності були:
▪ поступове ускладнення мети й завдань благодійності – від суто матеріальної підтримки нужденного до морального впливу на нього з наданням можливості самостійно «стати на власні ноги, а не на громадські милиці»;
▪ якісне розширення та значне кількісне збільшення існуючих соціальних груп вітчизняних меценатів;
▪ активізація участі громадськості у вирішенні актуальних проблем розвитку благодійності: обговорення у пресі, проведення з’їздів, вивчення зарубіжного досвіду тощо;
▪ об’єднання різних видів благодійності з метою впорядкування, координації діяльності доброчинних закладів та установ.
6.2. Доведено, що важливу роль у розбудові вітчизняної системи освіти наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. відіграли благодійні внески приватних осіб і асоціацій, спрямовані на відкриття та гідне матеріальне забезпечення навчальних закладів різних типів і рівнів. Особливої ваги набула доброчинна діяльність для простого народу – тієї верстви суспільства, що, по-перше, залишилася поза увагою уряду; по-друге, не мала достатніх коштів для сплати за навчання. Благодійні внески приватних осіб та асоціацій, що були спрямовані на розвиток матеріальної бази навчальних закладів, також значно сприяли підвищенню рівня освіти, яку надавали вітчизняні навчальні заклади.
6.3. Установлено, що одним із напрямів приватної благодійної діяльності в галузі освіти була цільова допомога учням та вчителям шкіл різних рівнів і типів, яка надавалася приватними благодійниками у вигляді стипендій та премій, пожертвувань капіталів, різноманітних речей та книжок, сплати за навчання та проживання, безкоштовної роздачі навчальних посібників, письмового приладдя, одягу, взуття тощо. Така форма приватної благодійності сприяла зростанню кількості освічених осіб у державі, підтримці обдарованої молоді, росту науково-дослідної роботи в тогочасних навчальних закладах, була додатковим стимулом збільшення кількості учасників різноманітних освітніх і наукових конкурсів, надавала можливість здібним, але убогим учням і студентам одержати освіту.
6.4. Представлено доброчинну діяльність видатної вітчизняної прогресивної інтелігенції України, спрямовану на задоволення духовних потреб тогочасного населення, а саме: загальноосвітніх, естетичних, технічних, наукових, релігійних запитів, як напрям приватної благодійності, що набув виняткової значущості у громадському житті того часу й вважався «найбільш благодійним та дієвим».
7. Виявлено такі прогностичні тенденції розвитку приватної ініціативи в освіті України в ХХІ ст.: гуманістичні, котрі вимагають реалізації людиноцентристської позиції в розвитку сучасного світу; інтеграційні, які полягають у розширенні зв’язків приватного шкільництва та благодійних освітніх організацій недержавної форми власності з прогресивною вітчизняною громадськістю; удосконалення нормативно-правової бази діяльності приватного шкільництва та благодійних організацій; підвищення професійної майстерності викладацького корпусу приватного шкільництва; збагачення форм прояву приватної ініціативи; легалізація благодійних фондів, створених у вітчизняних школах за ініціативою приватних осіб або неурядових асоціацій.
Серед перспективної тематики подальшого науково-педагогічного дослідження проблеми визначено: вивчення історико-педагогічного досвіду становлення та розвитку приватної ініціативи в освіті в інших європейських країнах, зіставлення та порівняння вітчизняних здобутків із зарубіжними; встановлення й наукове обґрунтування внеску приватної ініціативи у розбудову вітчизняної системи виправно-виховних закладів, реабілітаційної освіти тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. А.А. К истории женского образования в Киевской губернии // Киевская старина. – 1901. – № 3. – С. 151–153.
2. А.Л. К истории начального обучения в Харькове в начале этого века // Киевская старина. – 1893. – № 4. – С. 153 – 155.
3. Абібуллаєва Е.Е. Мектеб і медресе в системі освіти кримських татар / Е.Е. Абібуллаєва // Педагогіка і психологія. – 2006. – № 4 (53). – С. 127–136.
4. Абрамов Я.В. Вниманию интеллигентных провинциалок. (Из общественной жизни г. Харькова). – С.Петербург: Тип. Ю.Н.Эрлих, 1889. – 15 с.
5. Абрамов Я.В. Очерки частной инициативы в деле народного образования в Росси // Русская школа. – 1890. – №7. – С. 93–113; № 8. – С. 113–131; № 9. – С. 111–115.
6. Абрамов Я.В. Очерки частной инициативы в деле народного образования в Росси // Русская школа – 1891. – № 1. – С. 100–119.
7. Абрамов Я.В. Очерки частной инициативы в деле народного образования в Росси // Русская школа. – 1891. – № 2. – С. 112–130.
8. Абрамов Я.В. Очерки частной инициативы в деле народного образования в Росси // Русская школа. – 1891. – № 4. – С. 151; №5-6. – С. 200–211.
9. Абрамов Я.В. Хроника народного образования // Русская школа. – 1890. – № 4. – С. 147-155; 1891. – № 2. – С. 200-206; № 5-6. – С. 269-277; № 7-8. – С. 284–291; № 9. – С. 215-223; 1892. – № 11. – С. 228-234; 1893. – № 1. – С. 224–232; № 11. – С. 213–219; 1894. – № 1. – С. 197–204; № 2. – С. 237 – 243; № 12. – С. 202–209.
10. Абрамов Я.В. Частная женская воскресная школа в Харькове и воскресные школы вообще. – Х.: Тип. А.Дарре, 1890. – 56 с.
11. Акт публичный в пансионе вдовы ротмистра Р.С. Мартели (в Харькове) // Харьковские губернские ведомости. – 1840 – № 31. – Ст. 240.
12. Александровский Г. Историческая записка о состоянии Киево-Фундуклеевской женской гимназии в течении первого пятидесятилетия ее существования (1860–1910) – К.: [б.и.], 1911. – 156 с.
13. Алексієвець М.М. Савченко В.В. Роль Наукового товариства імені Т.Г. Шевченка в українському національному відродженні (друга половина ХІХ – початок ХХ століття). – Тернопіль, 1999. – 188 с.
14. Андреев Е. Школьное дело в России. Наши общие и специальные школы. – СПб.: Тип. С.Добродеева, 1882. – 232 с.
15. Андрияшев А. Материалы для истории учебных заведений Черниговской дирекции с 1789 – 1832 гг. – К., 1865. – 93 с.
16. Анищенко О.А. Сатирические журналы Н.И.Новикова о воспитании и образовании / О.А. Анищенко // Педагогика. – 1991. – № 10. – С.121.
17. Аніщенко О.В. Розвиток професійної освіти жінок в Україні (др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук: спец. 13.00.04 «Теорія і методика професійної освіти» / О.В. Аніщенко. – К., 2000. – 20 с.
18. Анри В. Современное состояние экспериментальной педагогики, ее методы и задачи // Вестник воспитания. – 1899. – апрель-октябрь. – С.29–46.
19. Аристов Н. Состояние образования России в царствование Александра 1-го. – К.: Тип. Фрица, 1879. – 44 с.
20. Астахова В. Державні і приватні вузи в системі освіти / В. Астахова // Економіка і управління. – 1999. – № 3. – С. 85.
21. Астахова В. О развитии приватного высшего образования на Украине / В. Астахова // Социол. исследования. – 1996. – № 6. – С.97–101.
21а. Астахова В. Приватні вищі навчальні заклади України на порозі другого десятиріччя своєї історії / В.Астахова // Новий колегіум. – 2001. – № 3. – С. 3–8.
22. Астахова В. Як ся маєш приватний ВНЗ? / Роздуми ректора з великим стажем/ / В. Астахова // Вища освіта України. – 2004. – №. 1– С. 55–65.
23. Астахова В., Астахова Е. О государственной ответственности негосударственных вузов / В. Астахова, Е. Астахова // Высшее образование в России. – 2001. – №. 2. – С. 24–35.
24. Багалей Д.И. Миллер Д.И. История города Харкова за 250 лет его существования (с 1655-го по 1905-й год): Истор. мон. в 2-х т.Т.2. (ХІХ-й и нач. ХХ-го века). – Х.: Репр. изд., 2004 – 982 с.
25. Багалей Д.И. Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам). Т.1: (1802–1815 гг.) – Х.: Паровая тип. и лит. Зильберберг, 1893–1898. – 1204 с.
26. Багалей Д.И. Очерки из русской истории. Т.1: Статьи по истории просвещения. – Х.: Тип. «Печатное дело», 1911. – 624 с.
27. Багалей Д.И. Характеристика просветительной деятельности Харьковского университета в первое десятилетие его существования // Русская школа. – 1892. – № 11. – С. 10–21.
28. Багалей Д.И., Сумцов Н.В., Бузескул В.П. Краткий отчет истории Харьковского университета за первые сто лет его существования (1805-1905). – Х.: Тип. А.Дарре, 1906. – 329с.
29. Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Х.: «Дельта», 1993. – 256с.
30. Барабаш Ю. Г.С. Сковорода і М.В. Гоголь (до питання про гоголівське бароко) / Сковорода Григорій: образ мислителя: Зб. наук. праць / В.М. Нічик, В.Є. Бишовець, Я.М. Стратій; Відп. ред. В.І. Шинкарук, І.П. Стогній. – К.: Ін-т філософії НАН України, 1997. – С. 316–337.
31. Баран С. Конфесійні й національні переміни в галицьких середніх школах в рр. 1896-1908. – Б.м., б.р. – 66 с.
32. Баханов А.Н. Коллекционеры и меценаты в России. – М.: Наука, 1989. – 192 с.
33. Бейлин И.Г. А.Н.Краснов, ботанік, географ, путешественник. (1862–1914).– М.: Изд-во Моск. о-ва испытателей природы, 1950 – 96 с. с ил. Список печатных работ, статей и заметок А.Н.Краснова с. 87–95 и библиогр. в подстр. примеч.
34. Березин В.М. Приходская благотворительность на Руси после 1864 года // Трудовая помощь. – 1907. – № 2. – С. 161-184.; № 3. – С. 289–306.
35. Березин В.М. Церковно-приходская благотворительность на Руси // Трудовая помощь. – 1906. – № 5. – С. 529-563.; № 7. – С. 175-209.; № 9. – С. 570–589.
36. Березівська Л.Д. Освітньо-виховна діяльність київських просвітницьких товариств (друга половина ХІХ – початок ХХ століття). – К.: Молодь, 1999. – 191 с.
37. Березівська Л.Д. Проблеми освіти та виховання в діяльності київських просвітницьких товариств (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук: спец. 13.00.01 «Загальна педагогіка та історія педагогіки» / Л.Д. Березівська. – К., 1998. – 212 с.
38. Библиография о благотворительности // Вестник благотворительности. – 1901. – № 4. – С 78–82.
39. Білоцерківський В.Я. Історія України. Курс лекцій. Навч. посібник, - Харків, 1999. – 652 с.
40. Благотворители и меценаты прошлого и настоящего: Словарь-справочник от А до Я / Авторы-составители: Макальская М.Л., Бобровская Н.Н. – М.: Изд-во «Дело и сервис», 2003. – 256 с.
41. Благотворительность в России. Список благотворительных учреждений. – СПб.: Тип. учил. глухонемых, 1912. – С. 241–248.
42. Благотворительность как один из факторов экономического благосостояния и прогресса. – Пермь: Тип. Н-ков П.Ф.Каменского, 1892. – 31 с.
43. Благотворительные учреждения Российской империи: В 3 т. – СПб.: Тип. СПб. акц. о-ва печ. дела. – Т.1. – 281 с.
44. Большая Советская Энциклопедия / В 65-ти т. / Под общ. ред. В.В. Куйбышева / и др. / Глав. ред. О.Ю. Шмидт. – М.: «Сов. Энциклопедия», – Т. 61. – Ч – Шахт. – 1934. – С. 90.
45. Большая Советская Энциклопедия / В 65-ти т. / Под общ. ред. В.В. Куйбышева / и др. / Глав. ред. О.Ю. Шмидт. – М.: «Сов. Энциклопедия», – Т. 62. – Шахта – ь. – 1933. – С. 443–458.
46. Большая Советская Энциклопедия. Глав. ред. Б.А.Введенский. 2-е изд. – М.: «Большая сов. энциклопедия», – Т. 51. – Серна – Созерцание. – 1945. – С. 521–527.
47. Большая Советская Энциклопедия. Глав. ред. Б.А. Введенский. 2-е изд. – М.: «Большая сов. энциклопедия», – Т. 47. – Цуруока – Шербот. – 1957. – С. 65.
48. Борейко О.М. Просвітницько-педагогічна діяльність громадських товариств Волині (др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук: спец. 13.00.01 «Загальна педагогіка та історія педагогіки» / О.М. Борейко. – Житомир, 2004. – 20 с.
49. Борисенко В.Й. Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60-90-х роках ХІХ ст. – К.: Наук. думка, 1980. – 155 с.
50. Борисенко В.Й., Левченко І.М. Культурно-освітня діяльність громадськості Лівобережної України в 1825 – 1860 рр. – К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2002. – 106 с.
51. Бригар С.Т. Приватна й громадська освітня ініціатива в країнах Європи та США наприкінці ХІХ ст. / С.Т. Бригар // Наукові записки. Кіровоград: РВЦ КДПУ – 2000. – Вип. 28. – С. 13–17.
52. Бурышкин П.А. Москва купеческая. – М.: Выс. шк., 1991. – 284 с.
53. Бучинський П. Капитал имени А.О. Ковалевского. Отчет по сбору пожертвований на студенческую стипендию. – О.: Тип. С. Мерка, 1908. – 20 с.
54. Бучневич В.Е. Записки о Полтаве и ее памятниках. – Полтава, 1902. – 440 с.
55. В Совет съездов Представителей торговли и промышленности представителей 24 общественных коммерческих училищ. Докладная записка – Киев: Тип. Я.Б. Неймана и К°., 1910. – 8 с.
56. Василенко В. К вопросу о школе для бандуристов и лирников в Полтавщине // Киевская старина. – 1903. – № 1. – С. 12–17.
57. Василенко В. Шпиталь в м. Бромле // Киевская старина. – 1883. – № 9–10. – С. 309–312.
57а. Ваховский Л.Ц. Философия воспитания западной цивилизации в эпоху просвещения : дис. … доктора пед. наук: 13.00.01 / Леонид Цезаревич Ваховский – Луганськ, 2002. – 403 с.
58. Вахтеров В.П. Воскресные школы и повторительные классы. – М., 1894. – С. 1–107.
59. Вахтеров В.П. Свобода учительского творчества // Народный учитель. – 1914. – № 1. – С. 3–4.
60. Вахтеров В.П. Спор между школой и обществом / Избранные педагогические сочинения / Сост. Л.Н. Литвин, Н.Т. Бритаева. – М.: Педагогика, 1987. – 400 с. – (Педагогическая б-ка). – С. 231–243.
61. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і гол. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – 1440 с.
62. Велихов. Об открытии коммерческого пансиона в Харькове професором Якимовым // Харьковские губернские ведомости. – 1841. – № 1. – Ст. 1–5; программа № 2 – Ст. 13–16.
63. Веселов А.Н. Низшее профессионально-техническое образование в РСФСР. (Очерки по истории профтехобразования) / Под ред. дейст. чл. АПН РСФСР проф. Н.А.Константинова. – М.: Трудрезервиздат, 1955. – 328 с.
64. Вихрущ А. Тенденції розвитку системи приватної освіти / А. Вихрущ // Вісник Львівського університету. Серії педагогічна. – 2001. – Вип. 15. Ч.1. – С. 84–88.
65. Власов П.В. Обитель милосердия. – М.: Моск. рабочий, 1991. – 301, [2] с.
66. Вовк Л.П. Історія освіти дорослих в Україні: Нариси. – К.: УДПУ, 1994 – 228с.
67. Возняк М. З життя Чернігівської громади // Україна. – 1927. – № 6. – С. 114–124.
68. Волинська О. Розвиток системи закладів художньої освіти в Україні та Галичині (кін. ХІХ – перша половина ХХ ст.) // Вісник Львівського університету. Серія педагогічна. – 2001. – Вип. 15. Ч.1. – С. 305–315.
69. Волощенко А.К. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х – на початку 80-х років ХІХ ст. – К.: Наук. думка, 1974. – 221 с.
70. Вузовская наука сегодня: организация, управление, функционирование / Добрускин М.Е., Мурашко А.Г., Петров Э.Г., Путятин Е.П. и др. / Под ред. Добрускина М.Е. – Харьков: РИП «Оригинал», 1995. – 232 с.
71. Высшие женские курсы в бывшей Гетьманщине // Киевская старина. – 1884. – № 1. – С. 173–174.
72. Ганелин Ш.И. Очерки по истории среднего образования в России во второй половине Х1Х века. Гимназия и учебный процесс в ней. Докторская диссертация. Т. 1. – Л.: Тип. им. Володарского, 1947. – 252 с.
73. Ганелин Ш.И. Очерки по истории средней школы в России второй половины ХІХ века. 2-е испр. и доп. изд.– М.: Учпедгиз, 1954. – 303 с.
74. Георгиевский П.И. Организация частной благотворительности // Вестник благотворительности. – 1895 – № 5. – С. 40-49.; № 6. – С. 32-40.
75. Георгиевский П.И. Призрение бедных и благотворительность. – СПб., 1894. – 118 с.
76. Герасимович І. Не лишаймось позаду Калмиків! (В справі заснування приватної української реальної школи у Вашківцях н.Ч.). – Чернівці: З друкарні товариства «Руска Рада», 1911. – 19 с.
77. Гимназист: Журнал, издаваемый Харьковской гимназией второй группы преподавателей. – Х., 1914. – 16 с. – Рукопись.
78. Гніп М. Громадський рух 1860 рр. на Україні. Полтавська громада. – Х.: Держ. вид-во України, 1930. – 234 с.
79. Гогель С.К. Объеденение и взаимодействие частной и общественной благотворительности. – СПб.: Тип. о-ва «Общественная польза», 1908. – 237 с.
80. Голубинский Е. История русской церкви. Т.1. – М., 1901. – С. 712.
81. Горчакова О.А. Особливості розвитку національних шкіл на Півдні України в ХІХ ст. /О.А. Горчакова // Наука і освіта. – 2005. – № 7–8. – С. 148–151.
82. Григорій Сковорода. Вірші. Пісні Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. – К.: Наук. думка, 1983. – 542 с.
83. Григорьев Н.И. Общества трезвости в России // Трудовая помощь. – 1899. – № 3. – С. 205–221.
84. Грот К.К. Организация общественного призрения в России. – СПб., 1890. – 53 с.
85. Грушевський М.Ф. Історія України-Руси: Т 3. Вид. 2-е. – Львів, 1905. – С. 455–458.
86. Гумберт К.К. Новые мероприятия в области благотворительности // Вестник благотворительности. – 1897. – № 8. – С. 21–26.
87. Д’Оссонвиль. Благотворительность и трудовая помощь // Трудовая помощь. – 1898. – № 4. – С. 358-376; № 5. – С. 493-460; № 6. – С. 534-550; № 8. – С. 159-176; № 9. – С. 228-261.
88. Д’Оссонвиль. Нужда, порок и благотворительность / Пер. с франц. Б.К. Одрина. – Спб., 1899. – 456 с.
89. Даденков М.Ф. Історія педагогіки. – К.; Х.: «Рад. школа», 1947. – 328 с.
90. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка. Современное написание: В 4 т. Т. 2: И – О. / В.И. Даль. – М.: ООО «Изд-во АСТ»; ООО «Изд-во Астрель», 2003. – 1280 с., 1 портр.
91. Данилевський Г.П. Украинская старина: Материалы для истории украинской литературы и народного образования. – Х.: Изд. Заленского и Любарского, 1866. – 403 с.
92. Двадцатипятилетие коллегии П.Галагана в Киеве (1.10.1871–1.10.1896). Под ред. А.И.Степовича. – К., 1896. – 3, 338, 74 с.
93. Деларю Ф.М. Краткий очерк состояния воспитания в России в конце прошлого и начале нынешнего столетия. – Тифлис: Тип. Церетели, 1872. – 70 с.
94. Дем’яненко Н.М. Загально педагогічна підготовка на Київських вищих жіночих курсах (1878 – 1920 рр.) / Н.М. Дем’яненко // Педагогіка і психологія. – 1997. – № 4 (17). – С. 211–216.
95. Демков М.И. История русской педагогики. Ч.1: Древне-русская педагогия (Х – ХVII вв.). – Ревель: Изд. жур. «Гимназия», 1896. – 322 с.
95а. Демков М.И. История русской педагогики. Ч.3: Новая русская педагогіка (ХІХ). – М., 1990. – 532 с.
96. Державна національна програма «Освіта (Україна ХХІ століття)». – К.: Радуга, 1994. – 61 с.
97. Дічек Н. Новаторська педагогічна діяльність О.М.Астряба у Київському приватному жіночому комерційному училищі / Н. Дічек // Рідна школа. – 2004. – № 9. – С. 64–66.
98. Дмитрієнко М., Ясь О. Благодійність як атрибут громадського суспільства: історія і сучасність // Розбудова держави. – 1994. – № 6. – С. 37–44.
99. Днепров Э. Школа в системе внутненней политики самодержавия // Очерки истории школы и педагогической мысли народов СССР. Вторая половина ХІХ в. / [Ш.И. Ганелин, Л.Д. Голубковских, П.В. Горностаев и др.] Отв. ред. А.И. Пискунов. – М.: «Педагогика», 1976. – С. 31–57.
100. Днепров Э. Школьная политика: содержание понятия и аспекты изучения // Школа России накануне и в период революции 1905 – 1907 гг. : Сб. научн. тр. / Под ред. Э.Д. Днепрова. – М.: Изд-во АПН СССР, 1985. – С. 31.
101. Днепров Э.Д. Школа, образование и педагогическая мысль дореволюционной России (неиследованные и малоисследованные проблемы) // Актуальные вопросы историографии и источниковедения истории школы и педагогики. – М., 1986. – С. 228.
102. Добрянський І.А., Постолатій В.В. Громадянська та приватна ініціатива в розвитку освіти в України (кінець ХІХ – початок ХХ століття). – Кіровоградський інститут регіонального управління та економіки. – Кіровоград: КІРУЕ, 1998. – 143 с.
102а. Добрянський І.А. Приватна вища освіта України та Польщі / І.А. Добрянський // Рідна школа. – 2004. – № 12. – С. 31–49.
102б. Добрянський І.А. Соціокультурна сутність української приватної вищої освіти / І.А. Добрянський І.А., О.В. Федоров // Освіта Донбасу. – 2007. – № 1. – С. 71–77.
103. Доклад Комиссии по вопросу об устройстве в городе Харькове высшего сельскохозяйственного учебного заведения. – Х.: Тип. Зильберберга, 1895. – 23 с.
104. Доманицкий В. К истории частных пансионов в Киевской губернии в начале Х1Х в. // Киевская старина. – 1901. – № 6. – С. 450–459.
105. Донік О. Суспільно-громадська діяльність родини Терещенків // Нова політика. – 1999. – № 3. – С. 62–66.
106. Донік О.М. Доброчинна та культурно-освітня діяльність родини Терещенків в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 / О.М. Донік. – К., 2001. – 18 с.
107. Драч О.О. Розвиток початкової освіти в Україні (1861 – 1917 рр.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 «Історія України» / О.О. Драч. – Х., 2002. – 20 с.
108. Друганова О.М. Приватна ініціатива в освіті України (історико-педагогічний аспект) [Текст] : Монографія / О.М. Друганова. – Х. : ДИВО, 2008. – 556 с.
109. Друганова О.М. Нормативно-правова база здійснення урядового контролю за діяльністю приватної вітчизняної школи ХІХ – поч. ХХ ст. / О.М. Друганова // Гуманізація навчально-виховного процесу : зб. наук. пр. – Слов’янськ : Видавничий центр СДПУ, 2006. – Вип. ХХХІІ. – С. 148–156.
110. Друганова О.М. Організація приватних пансіонів в Україні (кінець ХVІІІ – поч. ХІХ ст.) / О.М. Друганова // Засоби навчальної та науково-дослідної роботи : зб. наук. пр. – Х. : ХНПУ, 2006. – Вип. 24., ч. 1. – С. 54–62.
111. Друганова О.М. Особливості існування вітчизняних шкіл для дорослих, заснованих приватною ініціативою (др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст.) / О.М. Друганова // Теорія та методика навчання та виховання : зб. наук. пр. – Х. : ХНПУ, 2006. – Вип. 16. – С. 44–51.
112. Друганова О.М. Соціально-педагогічні умови існування приватних навчальних закладів / О.М. Друганова // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту. – Х. : ХДАДМ, 2006. – № 5. – С. 22–25.
113. Друганова О.М. Соціально-політичні чинники розвитку приватного шкільництва в Україні (кін. ХVІІІ – поч. ХІХ ст.) / О.М. Друганова // Педагогічні засади сучасної професійної підготовки у вищих навчальних закладах. – Х. : Стиль Іздат, 2006. – С. 54–62.
114. Друганова О.М. Суспільно-просвітницька діяльність викладачів вищих навчальних закладів України (ХІХ – початок ХХ століття) / О.М. Друганова // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту. – Х. : ХДАДМ, 2006. – № 1. – С. 39–43.
115. Друганова О.М. Типи приватних шкіл Слобожанщини кінця ХVІІІ – поч. ХХ ст. / О.М. Друганова // Педагогіка та психологія : зб. наук. пр. – Х. : ХНПУ – 2006. – Вип. 29. ч. 1. – С. 69–75.
116. Друганова О.М. Шляхи підвищення ефективності роботи вітчизняної приватної школи у педагогічній теорії ХІХ – поч. ХХ ст. / О.М. Друганова // Педагогічні засади сучасної професійної підготовки у вищих навчальних закладах. – Х. : Стиль Іздат, 2006. – С. 52–60.
117. Друганова О.М. Внесок вітчизняних землевласників у розбудову народних шкіл (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ століття) / О.М. Друганова // Педагогіка та психологія : зб. наук. пр. – Х. : Курсор, 2007. – Вип. 32. – С. 162–172.
118. Друганова О.М. Внесок приватної ініціативи в розвиток професійної музичної освіти в Україні (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.) / О.М. Друганова // Педагогіка і психологія формування творчої особистості : проблеми і пошуки: зб. наук. пр. – Запоріжжя, 2007. – Вип. 47. – С.129-137.
119. Друганова О.М. Культурно-освітні передумови розвитку приватної ініціативи в освіті України / О.М. Друганова // Засоби навчальної та науково-дослідної роботи : зб. наук. пр. – Х. : ХНПУ, 2007. – Вип. 26. – С. 60–70.
120. Друганова О.М. Нормативно-правове врегулювання процедури відкриття приватних шкіл в Україні (ХІХ – поч. ХХ ст.) / О.М. Друганова // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту – Х. : ХДАДМ, 2007. – № 12. – С 66–70.
121. Друганова О.М. Педагогічна думка України про роль приватної колективної ініціативи у розвитку вітчизняної освіти (кінець ХІХ – початок ХХ століття) / О.М. Друганова // Педагогіка і психологія формування творчої особистості: проблеми і пошуки : зб. наук. пр. – Запоріжжя, 2007. – Вип. 41. – С. 148–155.
122. Друганова О.М. Приватна освіта України як предмет уваги вітчизняної педагогічної думки (кін. ХVІІІ – поч. ХХ ст.) / О.М. Друганова // Зб. наук. пр. Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка: Серія «Педагогічні науки». – Полтава, 2007. – Вип. 3-4 (55-56). – С. 300–308.
123. Друганова О.М. Проблема приватної ініціативи в сучасних дослідженнях / О.М. Друганова // Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Т.Шевченка : Педагогічні науки : зб. наук. пр. – Луганськ, 2007. – № 3 (120 лютий). – С. 62–67.
124. Друганова О.М. Розвиток жіночої освіти у вітчизняних приватних навчальних закладах (кін. ХVІІІ – поч. ХХ ст.) / О.М. Друганова // Педагогіка і психологія формування творчої особистості: проблеми і пошуки : зб. наук. пр. – Запоріжжя, 2007. – Вип. 45. – С. 126–134.
125. Друганова О.М. Тенденції розвитку приватної ініціативи в освіті України у другій половині ХІХ століття / О.М. Друганова // Теорія та методика навчання та виховання : зб. наук. пр. – Х. : ХНПУ, 2007 – Вип. 18 – С. 76-87.
126. Друганова О.М. Урядова політика в галузі приватного шкільництва за часів царювання Миколи І / О.М. Друганова // Педагогіка і психологія формування творчої особистості: проблеми і пошуки : зб. наук. пр. – Запоріжжя, 2007. – Вип. 42. – С. 189-196.
127. Друганова О.М. Урядова політика в галузі приватної ініціативи в освіті України наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. / О.М. Друганова // Зб. наук. пр. Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка: Серія «Педагогічні науки». – Полтава, 2007. – Вип. 2 (54). – С. 30-37.
127 а. Друганова О.М. Визначення сутності та ролі приватної ініціативи у розвитку вітчизняної освіти в педагогічній думці ХІХ – початку ХХ століття / О.М. Друганова // Педагогіка та психологія : зб. наук. пр. – Х. : Курсор, 2008. – Вип. 33. – С. 75-83.
128. Духовский М. О налоге в пользу бедных // Трудовая помощь. – 1899. – № 3. – С. 222-243.
129. Евтушевский В. Проект устройства домашних школ // Семья и школа. – 1874. – № 4, апрель. – С. 291–299; № 5, май. – С. 381–397.
130. Еланич Е.А. О методах и способах популяризации научных знаний // Труды первого всероссийского съезда деятелей обществ народ