ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ІДЕЙ ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ ВЧИТЕЛЯ: ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА (СЕРЕДИНА ХVІ – КІНЕЦЬ ХХ СТ.)

Краткое описание

ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ І ОСВІТИ ДОРОСЛИХ
АКАДЕМІЇ ПЕДАГОГІЧИХ НАУК УКРАЇНИ

На правах рукопису

ЛАВРІНЕНКО ОЛЕКСАНДР АНДРІЙОВИЧ

УДК 37(477) (“15” – “19”)

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ІДЕЙ ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ ВЧИТЕЛЯ: ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА (СЕРЕДИНА ХVІ – КІНЕЦЬ ХХ СТ.)

13.00.01 – “Загальна педагогіка та історія педагогіки”

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора педагогічних наук

Науковий консультант:
Вовк Людмила Петрівна,
доктор педагогічних наук, професор

Київ – 2009

ЗМІСТ
ВСТУП 5
РОЗДІЛ 1
ПРОБЛЕМА ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ В ІСТОРІЇ СВІТОВОЇ І ВІТЧИЗНЯНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ
1.1. Вплив західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей ХVІ – середини ХVІІІ ст. на педагогічну діяльність вітчизняного вчителя 19
1.2. Роль діячів періоду українського національно - культурного відродження у становленні особистості вчителя-майстра (кінець ХVІІІ – друга половина ХІХ ст.) 39
1.3. Розробка теоретичних засад професійної майстерності вчителя в працях учених кінця ХІХ – середини ХХ ст. 67
1.4. Педагогічна майстерність як атрибутивна складова підготовки вчителя в поглядах сучасних теоретиків і практиків освітньо-виховної системи..101
ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО РОЗДІЛУ 135

РОЗДІЛ 2
СТРУКТУРОТВОРЧІ ЗАСАДИ ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ В ПІДГОТОВЦІ ВЧИТЕЛЯ ПРОВІДНИМИ ОСВІТНІМИ ЗАКЛАДАМИ УКРАЇНИ (КІНЕЦЬ ХVІ – ДРУГА ПОЛОВИНА ХVІІІ СТ.)
2.1. Зміст і структура формування педагогічних умінь і навичок у студентів братських шкіл підвищеного типу кінця ХVІ – середини ХVІІ ст. 137
2.2. Виховання морального ідеалу “наставника-вчителя” у духовній та світській педагогічних системах Києво-Могилянської академії 154
2.3. Розвиток ефективної мисленнєво-мовленнєвої та комунікативної діяльності учнів духовних шкіл України кінця ХVІІ – другої половини ХVІІІ ст. 178
ВИСНОВКИ ДО ДРУГОГО РОЗДІЛУ 200

РОЗДІЛ 3
ОСОБЛИВОСТІ ЗМІСТУ ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ ВЧИТЕЛЯ ПЕРІОДУ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.
3.1. Складові професійної компетентності випускників національних вищих закладів освіти кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. 205
3.2. Розвиток педагогічних здібностей студентів у навчально-виховному процесі вчительських семінарій і педагогічних курсів 60 – 80 років ХІХ ст. 222
3.3. Професійно-ціннісні орієнтації у підготовці вчителя жіночими вищими та середніми закладами України 1905 – 1916 років 239
ВИСНОВКИ ДО ТРЕТЬОГО РОЗДІЛУ 268

РОЗДІЛ 4
ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ У ВИЩИХ ЗАКЛАДАХ ОСВІТИ УКРАЇНИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.
4.1. Теорія і практика оволодіння основами професійної майстерності випускниками педагогічних закладів періоду національно-державного відродження 1917 – 1921 років 271
4.2. Формування педагогічної майстерності в учительських та педагогічних інститутах радянської України (20-ті – початок 30-х років ХХ ст.) 286
4.3. Особливості оволодіння педагогічною технікою в системі практичної підготовки вчителя в 30 – 50-ті роки ХХ ст. 315
ВИСНОВКИ ДО ЧЕТВЕРТОГО РОЗДІЛУ 350

РОЗДІЛ 5
ІДЕЇ ГУМАНІЗАЦІЇ ПРОЦЕСУ ПІДГОТОВКИ ВЧИТЕЛЯ ТА ЇХ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ У ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ УКРАЇНИ КІНЦЯ ХХ СТ.
5.1. Розвиток новаторського педагогічного досвіду у формуванні педагогічної майстерності майбутнього вчителя в 60 – 70-х роках ХХ ст. 354
5.2. Теоретичне узагальнення та практичне запровадження ідей педагогічної майстерності в Полтавському державному педагогічному інституті імені В. Г. Короленка (1975 – 2000 роки) 374
5.3. Прогностичне обґрунтування історичного досвіду формування педагогічної майстерності майбутніх учителів в освітніх парадигмах інформаційного суспільства ХХІ ст. 385
ВИСНОВКИ ДО П’ЯТОГО РОЗДІЛУ 403
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ 408
ДОДАТКИ 419
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 484

ВСТУП
Актуальність теми. У поступальному розвитку сучасного суспільства, його інтеграції в світові освітні процеси особливого значення набуває проблема професійної підготовки вчителя. Початок ХХІ ст., ознаменований глобальними трансформаціями, стрімким економічним та інформаційно-технологічним розвитком, вимагає вчителя-професіонала, озброєного новітніми технологіями, методами і методиками учіння, універсальними знаннями для здійснення освіти і виховання підростаючого покоління.
Вирішення складних завдань інтеграції вітчизняної освіти в світовий освітній простір неможливе без ретельного вивчення власного історичного минулого, ознайомлення з педагогічною спадщиною видатних теоретиків і практиків, які стояли біля витоків педагогічної освіти. Це, передусім, потрібно для обґрунтування теоретико-методологічних і організаційних концепцій, систем і технологій учіння, провідне місце серед яких у сучасних реаліях посідають педагогічні технології, які мають забезпечувати особистісний розвиток та саморозвиток вчителя, його професійну і соціальну мобільність, конкурентоспроможність на ринку праці, адаптаційну гнучкість. Це можливо за єдиної умови: учитель повинен мати високий рівень розвитку педагогічної майстерності, найважливішої атрибутивної складової педагогічної дії.
Педагогічна майстерність полягає в тому, щоб відкрити перед кожною дитиною перспективи її розвитку, показати їй ті сфери, де вона може виявити себе, досягти найвагомішого успіху, черпати сили з цього джерела, щоб в цілому гармонія особистості ставала повноцінною, багатою, неповторною. При цьому педагог не забуває про активну позицію самих дітей. Проектуючи процес ліквідації їхніх невдач, він прагне до того, щоб вихованці усвідомлювали свої “мінуси”, проникалися переконаністю вчительського добротворення, довірливості, правдивості. Ці умови часто-густо не враховуються, тому прогнозований позитивний успіх є недосяжним.
Історико-педагогічний та історіографічний пошуки показали, що погляди на педагогічну майстерність вчителя-вихователя пройшли тривалий і складний шлях еволюції. В Україні склалися оригінальні традиції підготовки вчительських кадрів і формування педагогічної майстерності, які базувалися на освітніх та виховних системах львівських, київських братських шкіл, Острозької та Києво-Могилянської академій, Київського Св. Володимира, Харківського, Одеського університетів, численних учительських та педагогічних семінарій, 3-річних педагогічних курсів та педтехнікумів, учительських і педагогічних інститутів. Історичний підхід до сутності та змісту педагогічної майстерності в системі підготовки вчительських кадрів дає можливість дослідити шляхи її оновлення й творчого впровадження в практику сучасних вищих закладів освіти.
Ретроспективний, логіко-системний аналіз теорії і практики педагогічної майстерності уможливлює забезпечення науково обґрунтованого прогнозування її розвитку в навчально-виховному процесі вітчизняних ВНЗ, які стали на шлях багаторівневої системи підготовки педагогічних кадрів, інтегруючись у світові та європейські освітні системи. Теоретико-методологічні засади розвитку педагогічної майстерності репрезентовані в працях сучасних учених В. Андрущенка, О. Антонової, Є. Барбіної, І. Зязюна, А. Кузьмінського, М. Лазарєва, М. Лещенко, Ю. Львової, О. Матвієнко, Л. Мацько, Н. Ничкало, Л. Савенкової, О. Семеног, І. Синиці, С. Сисоєвої, М. Солдатенка, Н. Тарасевич, Л. Хомич та ін.
Широке коло питань, що висвітлено в цих наукових працях, має засадничі функції у вивченні багатовекторного феномену “педагогічна майстерність”, збагачують загальний внесок в її розробку та складають методологічне підґрунтя для подальших системних досліджень різних суб’єктів педагогічної дії. Обраний аспект наукового аналізу залишається мало дослідженим в психологічній і педагогічній науках. Теорія педагогічної майстерності не набуває самостійної предметної наукової уваги, хоч перші дослідницькі пошуки мають значний теоретичний та практичний інтелектуально-творчий потенціал у вивченні “національних шкіл” педагогічної майстерності.
Враховуючи актуальність і необхідність поглибленої наукової розробки проблеми генезису теорії і практики педагогічної майстерності вчителя в педагогічному контексті та потребу впровадження цих ідей в освітньо-виховні системи сучасних педагогічних навчальних закладів, визначаємо тему дослідження: “Тенденції розвитку ідей педагогічної майстерності вчителя: теорія і практика (середина ХVІ – кінець ХХ ст.)”.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано згідно з плановою науково-дослідною темою кафедри теорії та історії педагогіки Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова “Науково-педагогічні проблеми актуалізації виховання особистості у процесі підготовки майбутнього вчителя” (РК № 0198И000147) та згідно із науковим напрямом “Зміст освіти, форми, методи і засоби підготовки вчителя” (протокол № 6 від 25 грудня 2003 р. Вченої ради НПУ імені М.П. Драгоманова).
Тема дисертації затверджена Вченою радою Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова (протокол від 26 квітня 2007 р. № 10), узгоджена в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології АПН України (протокол від 22 травня 2007 р. № 5).
Об’єкт дослідження: педагогічна майстерність учителя в історичному поступі.
Предмет дослідження: тенденції розвитку педагогічної майстерності як складової структуротворчої підготовки вчителя в історії вітчизняних закладів освіти середини ХVІ – кінця ХХ ст.
Мета дослідження – здійснення науково-теоретичного аналізу розвитку ідей педагогічної майстерності вчителя в історії вітчизняної педагогічної думки середини ХVІ – кінця ХХ ст., розкриття її сутнісного змісту і його використання в сучасних освітніх парадигмах інформаційного суспільства ХХІ ст.
Відповідно до мети дослідження визначено такі завдання:
1. Проаналізувати вплив західноєвропейських освітніх систем та ґенези світової педагогічної думки на становлення вчителя-майстра в українських педагогічних закладах.
2. Розкрити наукові підходи до визначення поняття педагогічна майстерність в навчальних закладах України періоду їхнього становлення.
3. Узагальнити провідні тенденції оволодіння основами педагогічної майстерності у підготовці вчительських кадрів педагогічними закладами України в обраних нами хронологічних межах.
4. Простежити вплив національного історичного досвіду розвитку ідей педагогічної майстерності на організацію освітньо-виховної системи підготовки вчителів у сучасних умовах.
5. Визначити систему протиріч, що виникають в парадигмі педагогічної майстерності як цілісного категоріального утворення із сукупності професійно-педагогічних компетенцій.
6. Провести моніторинг якості підготовки вчителів у сучасних ВНЗ в контексті історичних досягнень розвитку педагогічної майстерності, як атрибутивної складової педагогічної дії, в її цілеспрямуванні на саморозвиток суб’єктів учіння.
7. Розробити та апробувати в педагогічних навчальних закладах, інститутах післядипломної освіти вчителів, методичних об’єднаннях учителів загальноосвітніх шкіл, гімназій, ліцеїв авторський навчально-методичний комплекс, який базується на відібраних історично набутих зразках педагогічної майстерності.
Хронологічні рамки дослідження визначені серединою ХVІ – кінцем ХХ ст. Нижня межа пов’язана із зародженням вітчизняної системи підготовки педагогічних кадрів, створенням нових навчальних закладів, що базувалися на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного і європейського досвіду: Острозького культурно-освітнього центру, Львівської, Луцької і Київської братських шкіл. У цей період у поглядах викладачів-братчиків під впливом вітчизняного педагогічного і виховного досвіду зароджуються ідеї педагогічної майстерності, що були виражені в “Порядку шкільному” (1586 р.) Львівської братської школи.
Верхню межу дослідження зумовив процес інституціалізації педагогічної майстерності: створення в 1981 р. відповідної кафедри в Полтавському педагогічному інституті ім. В.Г. Короленка, виділення в окрему навчальну дисципліну спецкурсу “Основи педагогічної майстерності”, опублікування Міністерством освіти СРСР програми і її впровадження в педагогічних ВНЗ та всіх інститутах удосконалення вчителів СРСР у 1983 р. У 1993 р., як результат тривалої експериментальної роботи науковців Полтавського педагогічного інституту, була розроблена програма для педагогічних ВНЗ України “Основи педагогічної майстерності”, висхідними концептуальними положеннями якої стало розуміння цього явища як комплексу компетентностей особистості вчителя, що забезпечують високий рівень самоорганізації його професійної діяльності.
Концепція дослідження. В основу дослідження розвитку ідей педагогічної майстерності в історичному поступі покладено системно-хронологічний підхід, що характеризується складністю, суперечливістю, неперервністю, впливом суспільно-політичних, соціально-економічних і психолого-педагогічних чинників. Визначальними домінантами професійної підготовки вчителя до здійснення педагогічної дії для нас стали:
– педагогічний досвід учителя, що включає предметні і професійні знання, активну життєву позицію, громадянськість, неперервність саморозвитку і самовдосконалення впродовж життя;
– система базових наукових і професійних компетентностей серед яких – ключові: соціальні, комунікативні, загальнокультурні, когнітивні; загальні: мовні, мовленнєві, валеологічні, екологічні; поліфункціональні: інформаційні, предметні (міжпредметні), психолого-педагогічні, науково-методичні, конструктивно-технологічні, операційно-педагогічні, рефлексивно-педагогічні, кваліметричні, креативні;
– “самовключення” і “самотворчість” як показники досконалості педагогічної майстерності, які завдяки професійним компетенціям мають вирішальне значення для процесу учіння і виховання, свідомого вибору стратегій і пріоритетів у системі взаємодії вчителя і учнів, тактики навчання та стилю власної поведінки при застосуванні обраної освітньої технології;
– інтеграція міжпредметних знань, генералізація власного морального досвіду, формування у структурі особистості властивостей, ставлень і практичних дій в їхній органічній єдності, усвідомлення вчителем себе як суб’єкта педагогічної дії з високим рівнем комунікативної культури у взаємодії з вихованцями;
– історична наступність педагогічної освіти у формуванні образу й осягненні смислу професії вчителя як триєдиної складової: духовної, соціальної й професійної. Духовна – внутрішнє прагнення до істини, добра, краси; соціальна – розвиток педагогічної культури; професійна – гармонійне формування вольових, етичних та естетичних якостей. Ця триєдина складова комплексно входить у педагогічну майстерність і зумовлює високий рівень свободи як своєрідної етичної міри професійних діянь;
– принцип історизму з його основоположною ідеєю висвітлення творчих надбань учених, теоретиків і практиків вітчизняної й зарубіжної педагогічної науки, які впродовж багатьох століть зреалізовували ідеї необхідності впровадження в систему підготовки вчителя елементів педагогічної майстерності. Аналіз історії розвитку цих ідей, традиції оригінальних систем підготовки вчителя провідними педагогічними навчальними закладами України свідчать про усвідомлення важливості проблематики подолання відчуження до вибору й опанування педагогічної професії, до формування педагога як повноцінного суб’єкта навчальної і виховної дії, здатного мислити і діяти самостійно й творчо;
– принцип періодизації тенденцій розвитку ідей педагогічної майстерності в Україні від середини ХVІ до кінця ХХ ст. із забезпеченням логіко-системної послідовності в розвитку уявлень, творчих наукових підходів до проблематики сутності та специфіки професійної підготовки майбутніх учителів, формування в них компетентнісної довершеності як творців педагогічної дії.
Методологічну основу дослідження становлять: теорія наукового пізнання, концептуальні положення педагогіки і психології щодо організації і здійснення освітньо-виховної системи як провідної галузі соціального відтворення людини; антропологічна, гуманістична і культурологічна парадигми для розвитку системи педагогічних наук, процесу внутрішньо послідовних кількісних і якісних змін у вдосконаленні фізичних, психічних і духовних сил людини, що забезпечують реалізацію її життєвого потенціалу, сутності й призначення; визначальні чинники традиційної та евристичної дидактик професійного становлення особистості через розвиток системи компетенцій, її провідних соціально-перцептивних та професійно-педагогічних якостей; хронологічний підхід, що допомагає простежити зміни та розробити періодизацію розвитку ідей педагогічної майстерності на різних історичних етапах; загальнонаукові принципи історизму, об’єктивності та системності; принцип комплексного, синтетичного розгляду чинників та механізмів розвитку педагогічної майстерності в історико-педагогічному поступі на основі діалогу минулого із сучасністю, що є найрезультативнішим шляхом наукового пізнання і досягнення практичних результатів.
Теоретичною основою дисертації є:
– провідні наукові ідеї сучасної методології історико-педагогічних досліджень (В. Бондар, Л. Вовк, Н. Гупан, С. Гончаренко, Н. Дічек, М. Євтух, С. Золотухіна, І. Зязюн, В. Лозова, В. Луговий, Н. Побірченко, О. Сухомлинська, М. Ярмаченко);
– теоретико-методологічні засади розвитку української педагогічної думки та історії вітчизняної вищої школи (Л. Березівська, В. Вихрущ, Б. Год, М. Грищенко, Н. Дем’яненко, О. Дубасенюк, І. Лікарчук, В. Майборода, С. Мельничук, Б. Мітюров, Г. Самойленко, М. Стельмахович, Б. Ступарик, Т. Усатенко);
– світоглядні позиції та дидактичні проблеми розвитку національної культури (Д. Антонович, В. Антонюк, М. Драгоманов, С. Нікітчина, З. Хижняк);
– положення філософії освіти про стратегічні домінанти свободи суб’єктів учіння (В. Андрущенко, І. Бех, С. Клепко, В. Кремень, В. Лутай, В. Огнев’юк, О. Падалка, Г. Філіпчук);
– проблеми розвитку педагогічної майстерності в системі підготовки педагогічних кадрів (Л. Крамущенко, В. Омеляненко, О. Пєхота, В. Семиченко);
– психологічні засади формування особистості вчителя (Г. Балл, В. Моляко, В. Моргун, Е. Помиткін, Б. Рибалка, Т. Яценко).
У ході дослідження використано такі методи:
– ретроспективний, логіко-системний аналіз основних концептуальних засад розвитку педагогічної майстерності в історичному поступі;
– хронологічно-системний і проблемно-пошуковий методи для наукового обґрунтування еволюції ідей педагогічної майстерності вчителя на різних історичних етапах розвитку суспільства;
– історико-компаративістський метод аналізу і зіставлення концептуальних підходів до становлення педагогічної майстерності в зарубіжних освітніх системах і їхнього впливу на вітчизняну теорію і практику підготовки вчительських кадрів;
– проблемно-генетичний аналіз для обґрунтування положень щодо впровадження історичних набутків розвитку педагогічної майстерності як системи провідних професійних компетентностей вчителя в практику сучасних вищих закладів освіти.
Як окремий метод використано автобіографічний досвід автора –учасника допрофесійної підготовки на вчительську професію, запроваджену Полтавським педагогічним інститутом ім. В.Г. Короленка у “Школі майбутнього педагога” м. Лубни, а в подальшому – викладача курсу “Основи педагогічної майстерності” в педагогічних вузах, керівника позааудиторної та клубно-студійної роботи студентів.
Організація дослідження. Дослідження проводилося впродовж 1998 – 2009 рр. і охоплювало кілька етапів науково-педагогічного пошуку.
На першому етапі (1998 – 2003 рр.) визначено наукову проблему, розроблено програму дослідження; в цей період здійснено аналіз базових понять дослідження, вивчалася історична, історіографічна, філософська, психолого-педагогічна література, законодавчі та нормативно-правові акти з питань організації системи підготовки педагогічних кадрів на різних етапах суспільного розвитку, нагромаджувався фактологічний матеріал з теорії і методики педагогічної майстерності.
На другому етапі (2003 – 2007 рр.) продовжувалося вивчення наукової та навчально-методичної літератури, здійснювався аналіз архівних матеріалів, документів суспільних інституційних структур щодо впровадження курсу “Основи педагогічної майстерності” в систему підготовки вчительських кадрів. Вивчався досвід провідних кафедр педагогічної майстерності України щодо організації навчального процесу, планування роботи, специфіки читання окремих лекційних тем та варіативних спецкурсів. На цьому етапі обґрунтовані основні завдання дослідження, розроблений і практично перевірений комплекс навчально-тренінгових методик для вдосконалення педагогічної майстерності слухачів Інститутів післядипломної освіти педагогічних кадрів, керівників районних управлінських органів освітою.
На третьому етапі дослідження (2007 – 2009 рр.) здійснювалася обробка й узагальнення науково-пошукової інформації, були сформульовані основні висновки та рекомендації щодо вдосконалення курсу “Основи педагогічної майстерності” в сучасних парадигмах інформаційного суспільства, визначилися перспективи подальших досліджень означеної наукової проблеми.
Джерельною базою дослідження стали праці провідних вітчизняних учених ХІХ – ХХ століття з проблем сутності та специфіки формування педагогічної майстерності в освітніх та виховних системах вищих закладів освіти України: В. Аскоченського, Д. Багалія, М. Владімірського-Буданова, М. Демкова, Ф. Діттеса, К. Єльніцького, А. Жуковського, М. Зотіна, І. Каірова, М. Корфа, А. Лєбєдєва, П. Мазура, А. Макаренка, А. Медведкова, Є. Мединського, С. Миропольського, П. Монро, А. Мусіна-Пушкіна, Ф. Науменка, С. Рождественського, С. Русової, Я. Ряппо, С. Сірополка, Г. Сковороди, В. Сухомлиського, Хв. Тітова, Я. Чепіги, П. Юркевича.
Фактологічний матеріал дисертаційного дослідження базувався на документах, старовинних писемних джерелах із фондів Державної науково-педагогічної бібліотеки України імені В. О. Сухомлинського АПН України, відділу краєзнавства Чернігівської державної бібліотеки імені В.Г. Короленка, музею рідкісної книги наукової бібліотеки Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, Державного архіву в м. Києві (ф. 16, ф. 244, ф. 175, ф. 244).
У процесі дослідження було використано широкий спектр періодичної літератури кінця ХVІІІ – ХХ ст., зокрема журнали “Просвещение Донбасса”, “Советская педагогика”, “Шлях освіти”, “Радянська школа”, “Рідна школа”, “Прибавление к Черниговским епархиальным ведомостям”,“Славянское обозрение”, “Учитель и школа”, “Новими стежками”, “Журнал Министерства народного просвещения”, “Русский педагогический вестник”, “Городской и сельский учитель”, “Світло”, “Київська старовина”, “Известия по народному образованию”, “Вільна українська школа”, “Педагогическая квалификация” та ін.
Наукова новизна і теоретичне значення дослідження полягають у тому, що в дисертаційній роботі вперше: здійснено системний аналіз тенденцій розвитку ідей педагогічної майстерності як цілісного феномена в історичному поступі із середини ХVІ століття до кінця ХХ століття; обґрунтовано положення щодо впливу світової та вітчизняної педагогічної думки на формування концептуальних засад розвитку педагогічної майстерності вчителя середини ХVІ – кінця ХХ ст.; визначено з урахуванням суспільно-політичних, соціально-економічних та педагогічних детермінант основні періоди розвитку педагогічної майстерності в Україні, встановлено сутність, специфіку та характерні тенденції й суперечності кожного з періодів, наступність і взаємозалежність між ними; висвітлено педагогічну майстерність в порівняльно-зіставному аспекті: змістом та провідними формами й методами її розгортання в педагогічному досвіді особистості вчителя, категорією українознавства та педагогічного наукознавства, узагальненим культурно-освітнім явищем в неподільному державно-громадському просторі України в середині ХVІ – кінці ХХ ст., суб’єктом науково-педагогічної галузі пізнання та педагогічної дії, складовим поняттям у парадигмі теорії загальної педагогіки з відповідним категоріальним визначенням його та суміжних дефініцій, універсальною структурою функцій в системі єдності всіх типів навчальних закладів, соціально-освітнім та науково-теоретичним феноменом самодостатності в освітньо-педагогічній галузі з визначеними принципами її розвитку як історико-культурної традиції; проаналізовано положення щодо педагогічної майстерності як атрибутивної концептуальної основи якісної підготовки вчителів упродовж тривалого історичного періоду та здійснено прогностичне обґрунтування набутого досвіду для його впровадження в освітні парадигми сучасного інформаційного суспільства.
Подальшого розвитку в дослідженні набули наукові положення: щодо процесу розвитку педагогічної майстерності в цілому (його багатоскладність, об’єктивність, дотичність до сфери сучасного відродження національної освіти); про своєрідне поєднання особистісно-ділових рис і компетентностей вчителя-вихователя як вищий рівень педагогічного професіоналізму та інтегрований показник готовності конкретної особистості до виконання професійних обов’язків учителя; про творчі надбання колективів українських науково-педагогічних шкіл, які довели на практиці можливості досягнення майстерності за умови інтеграції педагогічних компетентностей, їх актуалізації та генералізації внутрішніми суб’єктивними здібностями особистості педагога, його морального і життєвого досвіду, усвідомлення і переживання себе як суб’єкта педагогічної дії.
У процесі дослідження уточнено: зміст поняттєво-категоріального апарату (педагогічна майстерність, складові педагогічної майстерності, педагогічне мистецтво, система професійних компетентностей вчителя-вихователя, тенденції розвитку ідей професійної майстерності в історичному поступі, технології педагогічної дії); історію виникнення тих чи інших нормативно-правових та законодавчих актів, що суттєво впливали на реформування освітньо-виховних систем у педагогічних навчальних закладах України, вдосконалення підготовки педагогічних кадрів; інтерпретацію нових підходів вітчизняних та зарубіжних авторів щодо сутності і специфіки педагогічної майстерності як гносеологічної й культурологічної складової освітньої системи.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дослідження використані для підготовки авторського спецкурсу “Історія педагогічної майстерності” для ВНЗ педагогічного профілю, навчально-тренінгових методик для вчителів загальноосвітніх і професійних навчальних закладів, спецкурсу “Комунікативна культура мовлення” для викладачів ВНЗ ІІ – ІV рівнів акредитації. Авторський колектив, який здійснював укладання програми навчального курсу “Основи педагогічної майстерності” (Київ, 2009) для педагогічних ВНЗ використав наукові розробки, подані в дисертації.
Висновки й узагальнення дисертаційного дослідження можуть бути використані як основа для подальших наукових розробок з історії вітчизняної педагогічної думки та проблематики професійної підготовки вчительських кадрів в історичному поступі. Наукові положення дисертації можуть використовуватися для створення інноваційних навчальних підручників, посібників, хрестоматій, методичних рекомендацій до нормативних та елективних лекційних курсів, спецкурсів та спецсемінарів з теорії та історії педагогіки, психології, основ педагогічної майстерності, педагогічної творчості, театральної педагогіки, методики викладання окремих предметів. Вони також адресовані викладачам історії, культурології, історії світової та зарубіжної культури, слухачам курсів підготовки й перепідготовки професорсько-викладацького складу інститутів заочного та дистанційного навчання, вчителям загальноосвітніх і професійних шкіл, просвітницької діяльності.
Результати роботи впроваджено в Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя (довідка № 01/1006 від 25.05. 2009 р.); Київському міському педагогічному університеті імені Б.Д. Грінченка (довідка № 99 від 7.09. 2009 р.); Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького (довідка № 1372/01-11 від 4.09. 2009 р.), Житомирському обласному педагогічному ліцеї Житомирської обласної ради (довідка № 115 від 7.09. 2009 р.), закладах освіти Київської області, підпорядкованих головному управлінню освіти і науки Київської обласної державної адміністрації (довідка № 12-01-16 – 1989 від 7.09 2009 р.).
Вірогідність та об’єктивність результатів дослідження забезпечена методологічним обґрунтуванням його вихідних позицій з використанням методів, адекватних об’єкту, предмету, меті та завданням дослідження, значного обсягу наукових джерел та періодичних видань і об’єктивністю автора в їх інтерпретації; опорою на сучасні досягнення історико-педагогічної науки; історіографічним аналізом досліджуваної проблеми; впровадженням результатів дослідження в освітньо-виховний процес сучасних вищих навчальних закладів з професійно-педагогічної підготовки вчителя.
Апробація результатів дослідження. Основні положення і результати дослідження висвітлювалися в доповідях і виступах на міжнародних, всеукраїнських конференціях: “Теорія і практика сучасного естетичного виховання у контексті педагогічної спадщини Василя Сухомлинського (Полтава, 1998), “Знаки питання в історії України: українська історія у східноєвропейському контексті” (Ніжин, 2004), “Інновації у вищій освіті” (Ніжин, 2004), “Інновації у вищій освіті” (Київ – Ніжин, 2005), “Формування професійної компетентності вчителя в умовах європейської інтеграції” (Київ –Житомир, 2005), “Сучасні інформаційні технології та інноваційні методики навчання в підготовці фахівців: методологія, теорія, досвід, проблеми” (Вінниця, 2006), “Професійне навчання персоналу – європейський вибір” (Ізмаїл, 2007, 2009), “Теоретичні та методичні засади розвитку педагогічної освіти: педагогічна майстерність, творчість, технології (Київ, 2007); “Проблеми освіти у Польщі та в Україні в контексті процесів глобалізації та євроінтеграції (Київ – Житомир, 2009); науково-практичних семінарах: “Формування національних та загальнолюдських цінностей на заняттях історії та суспільних дисциплін (Ніжин, 2006), “Педагогічна майстерність керівника освітнього закладу: теорія і практика (Полтава, 2007), “Реалізація регіональної кадрової політики в системі освіти Київщини (Переяслав-Хмельницький, 2008), “VІ Мистецько-педагогічні читання пам’яті професора О.П. Рудницької (Київ, 2008), щорічних наукових конференціях науковців Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (Київ, 2006 – 2009 р.).
Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлено в 32 наукових працях, серед яких: 1 монографія, 21 стаття у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України, 10 статей у науково-методичних збірниках та матеріалах наукових конференцій, семінарів.

Список литературы

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
Результати дослідження підтвердили наукову об’єктивність обраного аспекту, засвідчили розв’язання поставлених завдань і дали підстави для таких висновків:
1. Обґрунтовано вплив представників західноєвропейської гуманістичної і реформаційної педагогічної думки на систему підготовки педагогічних кадрів в Україні, становлення особистості вчителя-майстра. Під впливом західних течій – гуманізму, реформації та єзуїтської школи зростає потреба розбудови вітчизняної вищої педагогічної освіти і підготовки високопрофесійних учительських кадрів. Прогресивна спадщина відомих західноєвропейських педагогів ХVІ – ХVІІ ст. стала значним внеском у розвитку педагогічної майстерності (педагогіка в перекладі з давньогрецької – майстерність виховання). Основою педагогічних поглядів діячів освіти і виховання цього періоду був вітчизняний досвід, який творчо поєднувався із педагогічними надбаннями Західної Європи. В “Лексиконі” Памви Беринди (виданий у Києві 1627 р.), що базувався на вченнях К. Барромео, Й. Калазенца, В. Ратіха, Я. Коменського та багатьох інших педагогів і просвітителів, поняття “освіта” включало в себе не лише озброєння певними знаннями, а й систему суспільної поведінки, навички мистецтва та майстерності вчителя-вихователя. Навчально-виховна діяльність і творча спадщина Ш. Роллена, А. Франке, Ж. де-Ласаля, Ф. Дінтера, Й. Гердера, закладені ними традиції підготовки вчителя, формування основ педагогічної майстерності потужно впливали на розвиток вітчизняної педагогіки й шкільної справи, спонукали тогочасну українську педагогічну, культурно-мистецькі суспільні еліти звертатися до проблем важливості розвитку в майбутнього педагога-вихователя професійно-значущих рис, необхідних для ефективної взаємодії із учнями.
2. Розкрито наукові підходи до визначення особливостей змісту поняття педагогічна майстерність у навчальних закладах України періоду їхнього зародження. Статути братських шкіл кінця ХVІ – середини ХVІІ ст. ставили наступні вимоги:
– логічного здійснення навчального процесу, відповідності дидактичним принципам послідовності й систематичності отримуваних знань, їх усвідомлення та міцності, активності учнів у навчальному процесі;
– на перший план у діяльності дидаскала висувалися його комунікативні вміння, володіння елементарними навичками навіювання, переконування; внутрішньою та зовнішньою педагогічними техніками в процесі колективної та індивідуальної бесід; досконалим володінням мовою та мовленням як невід’ємними чинниками педагогічної майстерності; різнорідними позамовними комунікативними засобами для ефективного впливу на почуття учнів;
– досконалого розуміння нотної грамоти, володіння музичним інструментом, азами гармонізації творів духовного і світського пісенного мистецтва, навичками регента церковного хору, професійно поставленим голосом, уміннями бездоганно виконувати релігійні та обрядові пісні і передавати їх своїм учням.
Традиції підготовки вчителя-майстра у братських школах почали практично використовуватися для навчання і виховання студентів Києво-Могилянської, Острозької академій, Київської духовної академії. Провідне місце серед загалу навчальних дисциплін у них мала риторика як основний навчальний курс. Він набув визначальної функції в оволодінні красою мовної комунікації, системи дикції, дихання, спрямованості мовлення – необхідних складових педагогічної майстерності майбутніх учителів-вихователів.
3. Обґрунтовано сутність загальних тенденцій оволодіння основами педагогічної майстерності у підготовці вчительських кадрів педагогічними ВНЗ України відповідно до хронологічних меж, що дало підстави стверджувати:
– основоположним напрямом розвитку педагогічної освіти середини ХVІ – середини ХVІІІ ст. було творче використання передового західноєвропейського досвіду і створення на його основі власної, національної системи підготовки педагогічних кадрів. Рушійною силою цього процесу став учитель – майстер педагогічної справи, здатний володіти словом, який досконало знає свій предмет, вправний у створенні сприятливого психологічного клімату. Від учителів братських шкіл, випускників Києво-Могилянської Академії, українських колегіумів вимагалося, щоб вони не лише навчали дітей, але й володіли вміннями прищеплювати навички дотримання учнями правил суспільної моралі (в школі, на вулиці, вдома), виховували повагу до старших, до батьків, до близьких;
– в освітньо-виховних системах вітчизняних ВНЗ періоду українського національного відродження формуються традиції підготовки вчителя-професіонала, впроваджуються передові форми і методи створення оптимальних шляхів розбудови освітньо-педагогічної галузі. Аналіз розвитку ідей педагогічної майстерності в означений період дозволяє виокремити три етапи.
Перший етап – перша половина ХІХ ст.(1800 – 1850 рр.). Визначальною тенденцією цього періоду є пошук науково-педагогічною громадськістю та професорсько-викладацьким складом вітчизняних класичних університетів шляхів вироблення засадничих принципів комунікативної культури мовлення, основ техніки регуляції поведінки, здатності до організації процесу спілкування.
У загальнопедагогічній підготовці студентів керівництвом університетів зверталася увага на участь вихованців у позааудиторній та позакласній творчій діяльності як важливому чиннику розвитку кращих професійних умінь і навичок майбутніх учителів та викладачів. З початком формування цілісної системи практичної підготовки до викладацької діяльності виникає гостра потреба в читанні теоретичних і практичних курсів, спрямованих на реалізацію цієї провідної тенденції.
Другий етап – 60 – 70-ті роки ХІХ ст. – кінець ХІХ ст. Важливою тенденцією розвитку педагогічної майстерності стає ознайомлення студентів педагогічних семінарій та вчителів-практиків на курсах підвищення кваліфікації при вивченні педагогіки, психології, фахових методик з основними категоріями професійної майстерності: “індивідуальність учителя”, “учительський дар”, “образ і манера викладання”, “педагогічний такт”, “дух викладання”, “міміка”, “жести”, “жвавість чи в’ялість мовлення” та ін. Відмічається активна організаторська та фінансова підтримка місцевих органів самоврядування – земств у цій справі.
Третій етап – 1905 – 1916 рр. Провідною тенденцією стає введення до навчальних планів і програм вищих жіночих педагогічних закладів дисциплін, які були необхідними для розвитку належного рівня педагогічної майстерності та професійно-ціннісних орієнтацій учителя-професіонала. На Вищих жіночих курсах та у Київському Фребелівському педагогічному інституті в навчально-виховному процесі використовувалися авторські методики підготовки осіб жіночої статі до педагогічної праці.
У першій половині ХХ ст. у вищих та середніх професійних педагогічних освітніх закладах України здійснювалися активні пошуки розвитку елементів професійної майстерності майбутнього вчителя-вихователя, обґрунтовувалася необхідність педагогічної освіти на засадах соціальних, професійних і духовних цінностей людської особистості. Важливою тенденцією цього періоду було прагнення більшості українських ВНЗ до підготовки вчителя-майстра через тісну єдність теорії і практики. Досвід запровадження в системі психолого-педагогічної підготовки елементів педагогічної майстерності був накопичений у Донецькому педагогічному інституті, Київському державному університеті, Київському державному педагогічному інституті ім. О.М. Горького, Львівському державному педагогічному інституті, Ніжинському державному педагогічному інституті ім. М.В. Гоголя, Полтавському педагогічному інституті, Уманському вчительському інституті, Харківському державному педагогічному інституті, Черкаському педагогічному інституті ім. 300-річчя возз’єднання України з Росією та ін. Приділялася увага організаційним формам допрофесійної підготовки вчителів, виявленню серед учнівського загалу особистостей, які мали природні нахили і здібності до педагогічної професії. Проблематика педагогічної майстерності стає предметом теоретичного вивчення й обґрунтування вчених Українського науково-дослідного Інститут педагогіки (УНДІПу).
Педагогічні принципи українських педагогів-новаторів 60 – 70-х років ХХ ст., зокрема ідеї співпраці, гуманності, олюднення знань, гласності, високого рівня професійного спілкування, колективізму, випереджуючого навчання і практичний досвід стають основою підготовки вчителя-професіонала, вчителя-майстра в практиці роботи багатьох вищих педагогічних закладів, їх детального вивчення, осмислення і творчого застосування. Основною тенденцією цього періоду стало заснування кафедр педагогічної майстерності в педагогічних ВНЗ України. Зокрема, перша кафедра була організована в Полтавському державному педагогічному інституті імені В. Г. Короленка як результат багаторічної експериментальної роботи науковців цього закладу.
4. Ретроспективний аналіз організації і здійснення навчально-виховного процесу в освітніх закладах України середини ХVІ – кінця ХХ ст. дозволив виявити вплив національного історичного досвіду розвитку ідей педагогічної майстерності на форми її організації і здійснення в сучасних умовах. Форма через принципи, зміст, методи і засоби визначає діяльність педагогів і учнів, їх навчально-виховні відносини. Оптимальною формою досягається співвіднесення навчального часу та об’єму інформації і відповідних компетенцій, тобто досягнення навчальної мети. У цьому відношенні опанування програми педагогічної майстерності виявилося найбільш оптимальним шляхом теоретичної та практичної підготовки майбутнього вчителя до педагогічної дії, яка включає різноманітні форми організації освіти. Педагогічна майстерність стала тим єдиним предметом, що базується на тренінговій методиці підготовки кожного вчителя без винятку до педагогічної дії.
Програма педагогічної майстерності готує вчителя до найбільш продуктивного і якісного опанування навчального предметного матеріалу учнями на уроках. Учитель, який на рівні педагогічної майстерності підготовлений до проведення всіх типів уроків повинен знати їхні переваги і недоліки. Підготовка вчителя-майстра має спрямовуватися на розвиток постійної самотворчості, яка б надавала можливість йому скористатися на благо учнів перевагою уроку і позбутися його недоліків.
5. Удосконалення методико-технологічної бази творчого опанування педагогічної майстерності вирішує протиріччя, які виникають в парадигмі курікулумів і освітньо-виховних процесів всіх видів навчальних закладів освітньої системи України. Серед них виокремлюються протиріччя між:
– рівнями розуміння педагогічної майстерності в педагогічних колективах навчальних закладів і реальними результатами, що не відповідають: рівню інституційних вимог до якості підготовки суб’єктів учіння; сутності суспільно-доцільної діяльності; культурній традиції передавання відповідних знань та вмінь, індивідуальних здібностей; досвіду суб’єктів творчого міжособистісного спілкування; особливостям виконавства педагогічної дії;
– наявною кількістю досліджень з педагогічної майстерності та нехтуванням належної уваги до психолого-педагогічного розуміння теорії і практики педагогічної майстерності, необхідності її використання всіма предметами педагогічного циклу;
– необхідністю опанування загальнодержавної системи стандартів підготовки педагогічного персоналу з урахуванням глобалізації євроінтеграційного освітнього простору і відсутністю відповідної узгодженості у власній системі психолого-педагогічних підходів до розвитку особистісних параметрів педагогічної дії кожного педагога, розвитку його педагогічної майстерності;
– об’єктивною необхідністю майстерного виконання різновидів педагогічної дії та недостатньою усвідомленістю використання цих навиків за педагогічною трибуною в процесі учіння та виховання учнівської і студентської молоді;
– збереженням методичних надбань сталих педагогів-новаторів, майстрів педагогічної дії і сучасним поглядом на розвиток інноваційних авторських педагогічних методико-технологічних систем;
– створенням самобутніх методико-технологічних систем обдарованими педагогами-майстрами і недостатньою поінформованістю широкого педагогічного загалу в їх практичному застосуванні;
– наявністю значної кількості методико-технологічних пропозицій, розроблених основоположниками педагогічної майстерності та їх послідовниками до і протягом другої половини ХVІ – кінця ХХ ст. і недостатнім науковим обґрунтуванням складових педагогічних технологій, безсистемністю висвітлення в сучасній науково-методичній літературі;
– універсальними освітніми, практично-творчими можливостями педагогічної майстерності вчителя і обмеженим усвідомленням, тлумаченням та використанням її у відповідних навчальних планах педагогічних ВНЗ.
В коло основних проблем, що висвітлюються, входить аналіз культурно-історичного призначення педагогічної майстерності в контексті професійного досвіду її носія, педагога, його освітньо-виховного потенціалу в різновидах навчальних закладів; розкриття просвітницької та навчально-виховної функції виконавського мистецтва педагога на основі розвиненої педагогічної майстерності як системи професійних компетентностей в системі культуротворення суспільства; теоретичне обґрунтування педагогічної майстерності як похідної категорії від наукового поняття “професійний досвід педагога”, структурного компоненту педагогічної творчості в системі теорії загальної педагогіки, засобу професійного становлення й самоактуалізації особистості педагога-майстра; домінантної функції традиції в удосконаленні методичних систем сталих педагогів-майстрів та створенні інноваційних технологій творчого опанування педагогічної майстерності у ВНЗ педагогічного профілю студентською молоддю – продовжувачами духовної спадщини своїх наставників.
6. Систематизація генезису теорії і практики педагогічної майстерності дозволила провести моніторинг якості підготовки вчителів у контексті історичних досягнень її розвитку, як атрибутивної складової педагогічної дії в цілеспрямуванні на саморозвиток суб’єктів учіння. Прогнозування, як функція педагогічного моніторингу, передбачає мету, на реалізацію якої спрямований педагогічний процес, що відображається у наступній моделі педагогічної практики: прогноз (ціль) – педагогічна дія – вивчення (аналіз) – діагноз – прогноз – педагогічна дія (спілкування). У цій моделі основоположною складовою є педагогічна майстерність як атрибутивне начало педагогічної дії. Ефективність педагогічної дії вчителя, зумовленої високим рівнем його педагогічної майстерності, базується на використанні основних принципів розвитку творчого потенціалу учнів, до яких дослідники, теоретики і практики педагогічної майстерності відносять: принцип всезагальності і доступності, який передбачає залучення учнівської молоді в сферу соціально-культурної діяльності з метою задоволення її творчих потенцій; принцип самодіяльності, що базується на творчій активності, захопленості та ініціативі молодих людей, з одного боку, і їх заохоченні, стимулюванні педагогом, з іншого; принцип систематичності і цілеспрямованості, що передбачає доцільність здійснення соціально-культурної діяльності на основі планомірного і послідовного поєднання взаємозалежності всіх соціальних інститутів, покликаних забезпечувати дозвілля учнівської молоді; принцип соціально-культурної спадковості, що базується на культурній взаємодії і взаємовпливі поколінь; принцип саморозвитку, суть якого полягає в цілеспрямованому задоволенні потреб і інтересів, передусім конкретної людини (групи) у наданні можливостей самовдосконалюватися; принцип творчої самореалізації, що відображує залежність ефективності процесу розвитку творчого потенціалу особистості від наявності педагогічних умов в соціокультурній сфері; принцип педагогічної підтримки, що передбачає позитивне підкріплення творчої діяльності кожного суб’єкта, допомоги у реалізації проявів індивідуальності, толерантності, емпатії, а також забезпечення незалежності у виборі та прийнятті рішень, можливості самостійного контролю за власним просуванням у напрямку розвитку творчого потенціалу.
Педагогічна майстерність є суб’єкт-суб’єктною взаємодією вчителя й учнів. Учні стають співавторами соціально-культурної діяльності, яку творчо організує вчитель. Співтворчість надає учасникам педагогічної дії право на свій темп, свій потенціал творчих можливостей і свій шлях його реалізації. До умов, які зумовлюють суб’єкт-суб’єктні відносини вчителя й учнів у творчому вияві можна віднести: суб’єкт-суб’єктну взаємодію, коли кожен учасник творчого процесу має право на власне рішення; створення і збереження учасниками педагогічної дії атмосфери творчості; стимулювання індивідуального стилю творчої діяльності і самовираження кожного з суб’єктів учіння; постійний розвиток і саморозвиток власних творчих можливостей і педагогічної майстерності основного суб’єкта педагогічної дії – вчителя. Суб’єктна позиція у творчій діяльності сприяє розвитку здібності до самостійної дії і її мотивації, вміння оперувати опанованими способами здійснення дій від найпростішої, до складної у змінних умовах, самостійно оцінювати результат творчості, виходити за межі даної ситуації, варіативно і творчо вирішувати нові завдання.
7. Розроблений і впроваджений у навчально-виховний процес Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя авторський спецкурс “Історія педагогічної майстерності”, а також комплекс навчальних і тренінгових методик, проведених для студентів педагогічних ВНЗ м. Києва, м. Черкас, викладачів київських ВНЗ, учителів ліцеїв, гімназій, загальноосвітніх шкіл Київської області, м. Житомира, та здійснене соціологічне опитування у вищих і середніх закладах освіти дають підстави стверджувати:
– педагогічна майстерність є атрибутивною складовою професійно-педагогічної підготовки вчителя, виступає основою системи післядипломної освіти вчительських кадрів;
– педагогічна майстерність поєднує дидактику з педагогічною дією, олюднює, опочуттєвлює зміст учіння та форми його організації (існування та опанування). Першим про це в радянській дидактиці сказав Ю.К. Бабанський: “В процесі учіння важливо забезпечити виникнення позитивних емоцій по відношенню до навчальної діяльності, до її змісту, форм і методів здійснення. Емоційний стан завжди пов'язаний із переживаннями, душевним хвилюванням: відгуком, співчуттям, радістю, гнівом, здивуванням. Саме тому до процесів уваги, запам’ятовування, осмислення в такому стані підключається глибоке внутрішнє переживання особистості, яке робить ці процеси інтенсивними, більш ефективними у досягненні цілей”;
– усі сподівання щодо дидактики, як теорії учіння, що модернізує освіту, є лише теоретичним підходом. Справжня модернізація залежить від учителя. Дидактика набуває сили в освітніх удосконаленнях як проективна організаційна складова педагогічної дії;
– дидактична основа моделі учіння складається з методу учіння й організаційної форми, в якій вона реалізована, а педагогічна майстерність поєднує систему компетенцій в засобах і прийомах, що безпосередньо застосовуються вчителем у його діяльності. Ефективність процесу освіти знаходиться в прямій залежності від тієї технології, яка використовується для реалізації педагогічної задачі і досягнення поставленої мети.
Проведене дослідження не вичерпує всієї повноти поставленої проблеми. Відчутна гостра необхідність вивчення становлення структурних складових педагогічної майстерності вченими вітчизняних навчальних закладів у співвідношенні з історичними періодами розвитку української держави. Особливої уваги потребує вивчення зарубіжного досвіду підготовки вчительських кадрів через призму історичного поступу і його впливу на розвиток ідей педагогічної майстерності вчителя-вихователя, враховуючи, що в університетах США і Великої Британії відкриті центри педагогічної майстерності. Потребує глибокого реформування українська педагогічна освіта. Вихід на педагогічну майстерність як атрибутивну ознаку педагогічної дії вимагає узгодження у визначенні предмета педагогіки. В цьому випадку найвірогіднішим і найнеобхіднішим є визначення предмету педагогіки як науки про виховні відношення, що виникають в процесі взаємозв’язку освіти, учіння і виховання з самоосвітою, самоучінням, і самовихованням та спрямованих на розвиток людини. Це повністю відповідає перекладу терміну педагогіка із давньогрецької мови – майстерність виховання. Усвідомлення подальших перспектив дослідження різних проблемних питань педагогічної майстерності, в тому числі й історико-педагогічних, в контексті педагогічної науки, залежить від розуміння педагогічної майстерності як культурологічного феномену освітньої галузі взагалі і підготовки педагогічних кадрів, зокрема, умов та чинників збереження усталених традицій, уособлення пролонгованої мети, подальшого її розвитку, у ствердженні соціального статусу як науково-практичної категорії не лише в галузі освіти, а також в політиці, ідеології, юриспруденції та інших підсистемах системи “Людина – Людина”. Подальшої теоретичної розробки заслуговує педагогічна майстерність як цілісне категоріальне утворення із сукупності професійних педагогічних компетенцій, що зумовлюють педагогічну дію як якісний вимір та критерій освітньо-виховної системи за отриманими результатами освіти і виховання суб’єктів учіння.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абрамян В. Ц. Театральна педагогіка / В. Ц. Абрамян. – К. : Лібра, 1996. – 223 с.
2. Александровский Г. Историческая записка о состоянии Киево-Фундуклеевской женской гимназии в течении первого пятидесятилетия ее существования 1860 – 1910 / Г. Александровский. – К. : Типография “Русская Печатня”, 1910. – 156 с.
3. Алексюк А. М. Педагогіка вищої освіти України. Історія. Теорія : підруч. для студентів, аспірантів та мол. викладачів вузів
/ А. М. Алексюк. – К. : „Либідь”, 1998. – 558 с. – [Міжнар. фонд “Відродження”. Програма “Трансформація гуманіст. освіти в Україні”].
4. Алешинцев И. История гимназического образования в России (ХVΙΙΙ и ХΙХ век) / И. Алешинцев. – СПб. : Изд-во О. Богдановой, 1912.– 346, [6] с.
5. Ананьєв Б. Г. Психологія індивідуального підходу у виховній роботі класного керівника / Б. Г. Ананьєв // Рад. школа. – 1945. – № 5 – 6.– С. 60–67.
6. Андрущенко В. П. Українська освіта у суперечностях розвитку
/ В. П. Андрущенко // Вища освіта України № 3 (додаток 2). Тематичний випуск “Педагогіка вищої школи : методологія, теорія, технології”. – К.: “Гнозис”, 2008. – Т. 1. – 415 с.
7. Аніщенко О. В. Жіноча професійна освіта / О. В. Аніщенко,
Г. М. Лактіонова // Педагогіка і психологія професійної освіти : результати досліджень і перспективи : зб. наук. праць / за ред.
І. А. Зязюна, Н. Г. Ничкало. – К., 2003. – С. 293–298.
8. Аносов І. П. Витоки шкільництва та вищої педагогічної освіти в Мелітополі : [моногр.] / І. П. Аносов, Ю. П. Болотін, М. М. Окса ; Мелітопол. держ. пед. ун-т. – К. : Твімінтер, 2003. – 107, [1] с.
9. Антонюк В. Українська вокальна школа : етнокультурологічний
аспект : [моногр.] / В. Антонюк. – Вид. друге, перероб. і доп. – К. : Українська ідея, 2001. – 144 с.
10. Арнаутов В. О сельском учительстве, его настроении и квалификации / В. О. Арнаутов // Просвещение Донбасса. – 1923. – № 4. – С. 42–47.
11. Арсеньев А. М. Н. И. Пирогов и учительские семинарии
/ А. М. Арсеньев // Сов. педагогика. – 1939. – № 8 – 9. – С. 118–122.
12. Артемова Л. В. Історія педагогіки України : [підруч.] / Л. В. Артемова. – К. : Либідь, 2006. – 424 с.
13. Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем и Академиею
/ А. Аскоченский. – К., 1856. – Ч. І. – 370, [8] с.
14. Астряб О. М. Про деякі елементи професіональної підготовки студентів фізико-математичного факультету педагогічного інституту
/ О. М. Астряб // Наук. зап. Київ. держ. пед. ін-ту ім. О. М. Горького. Педагогічна серія № 1. – К. : Держ. учбово-педагогічне вид-во “Рад. школа”, 1955. – Т. ХVІІ. – 160, [2] с.
15. Ауліна В. О. О. Хмура – педагог-новатор Кіровоградщини (1923 – 1970) / Вікторія Ауліна // Шлях освіти. – 2004. – № 4. – С. 52–55.
16. Багалей Д. И. Очерки из русской истории / Д. И. Багалей. – Харьков, 1911. – Т. 1: Статьи по истории просвещения. – 624 с.
17. Багалій Д. І. Вибрані праці : у 6 т. Т. 3 : Багалей Д. И. Очерки из Русской истории Харьковского университета (по неизданным материалам). Ч. Ι (1802 – 1815 гг.) / Д. І. Багалій ; упоряд., голов. ред., вступ. ст. В. В. Кравченко; редкол.: В. І. Астахова, К. А. Астахов,
В. С. Багіров та ін.; комент. Т. Г. Павлова ; пер. : М. С. Лапіна та ін.; НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім.
М. С. Грушевського, Харк. гуманіт. ун-т “Народна українська академія” та ін. – Х. : Вид-во НУА, 2004. – 1151 с.
18. Барбина Е. С. Формирование педагогического мастерства учителя в системе непрерывного педагогического образования : [моногр.] / Е. С. Барбина. – К. : Вища школа, 1997. – 153 с.
19. Барбіна Є. С. Педагогічна майстерність у системі професійної підготовки учителя-вихователя-викладача / Є. С. Барбіна // Педагогічна творчість, майстерність, професіоналізм : проблеми теорії і практики підготовки вчителя-вихователя-викладача : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (Київ, 29 берез. – 1 квіт. 2005 р.). – К. : НПУ, 2005. –
С. 22–27.
20. Барбіна Є. Професійна майстерність учителя в історії педагогічної думки / Є. Барбіна // Рідна школа. – 1998. – № 2. – С. 71–74.
21. Барон Н. А. Корф. Его жизнь и общественная деятельность. – СПб., 1893. – 14 с.
22. Березівська Л. Проблема народного вчителя в діяльності Київських просвітницьких організацій ( кінець ХІХ – початок ХХ ст.)
/ Лариса Березівська // Рідна школа. – 1998. – № 2. – С. 66–68.
23. Білодід І. К. Про культуру педагогічної праці / І. К. Білодід. – К. : Держ. учбово-педагогічне вид-во „Рад. школа”, 1960. – 48, [2] с.
24. Благовещенский М. Извлечение из материалов по истории Черниговской семинарии / М. Благовещенский // Прибавление к Черниговским епархиальным известиям. – 1904. – № 4. – С. 150–152.
25. Благовещенский М. Извлечение из материалов по истории Черниговской семинарии / М. Благовещенский // Прибавление к Черниговским епархиальным известиям. – 1903. – № 21. – С. 731–733.
26. Бойко В. Ф. Роль педагогічного такту вчителя у вихованні першокласників / В. Ф. Бойко // За високу педагогічну майстерність. – Черкаси, 1958. – 75, [3] с.
27. Бойко О. Д. Історія України : посіб. / О. Д. Бойко. – К. : Видав. центр “Академія”, 2001. – 656 с.
28. Бойко О. Д. Історія України у ХХ столітті (20 – 90-ті роки) : навч. посіб. для студентів / Олександр Бойко. – Ніжин : „Стиль”, 1994. –
284, [1] с.
29. Болтівець С. Педагогічні погляди та ідеї Івана Стешенка
/ Сергій Болтівець // Український педагог Іван Стешенко : [посіб. з історії педагогіки для курсистів інститутів удосконалення вчителів, студентів вищих пед. навч. закл.]. – К. : Київ. міжрегіон. ін–т удосконалення вчителів ім. Бориса Грінченка, 1994. – 219 с.
30. Боровик А. Створення перших українських вищих навчальних закладів та підготовка в них педагогічних працівників в період національно-демократичної революції / А. Боровик // Сіверянський літопис. – 2004. – № 1. – С.3–11.
31. Бугайко Ф. Ф. Майстерність учителя на уроці / Ф. Ф. Бугайко,
Т. Ф. Бугайко // Рад. школа. – 1958. – № 7. – С. 26–33.
32. Бугакова Л. О. Місце вчителя, вихователя у формуванні особистості / Л.О. Бугакова // Академік із Сахнівки / за ред. Кузьмінського А. І. – Черкаси : Видав. відділ ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, 2008.– С. 204–217. – Бібліогр. : 21 назв.
33. Будянський Д. В. Використання елементів системи
К. С. Станіславського у процесі формування педагогічного артистизму майбутніх вчителів гуманітарних дисциплін / Д. В. Будянський
// Науковий часопис Нац. пед. ун-ту імені М. П. Драгоманова. Серія : Творча особистість учителя : проблеми теорії і практики : зб. наук. праць / ред. колегія : О. Г. Мороз, Н. В. Гузій (відп. ред.) та ін. – К. : НПУ, 2004. – Вип. 1(11). – 319 с.
34. Букач М. М. Соціально-історичні передумови формування освіти в Україні в ХV – ХVІІ ст. / М. М. Букач // Наук. праці : зб. – Миколаїв : Вид-во МФ НаУКМА, 2001. – Т. 13 : Серія “Педагогіка”. – С. 17–21.
35. Бутівщенко С. В. Історичний аспект розвитку професійної освіти в Україні у 1918 – 1930 рр. / С. В. Бутівщенко // Вища освіта в Україні : реалії, тенденції, перспективи розвитку : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 17 – 18 квіт. 1996 р.). – Ч. ІV: “Інноваційні технології в навчально-виховному процесі вузу”. – 151, [4] с.
36. Вадемекум по высшему женскому образованию : полный сборник правил приема и программ всех высших женских общеобразовательных, специальных и профессиональных, правительственных, общественных и частных учебных заведений в России / сост.: Д. Марголин. – К. : Изд-во И. И. Самоненко, 1915. –
304 с.
37. Варченко О. М. Про привчання учнів до самостійного викладу думок у навчанні з рідної мови / О. М. Варченко // Наук. зап. – Умань : Вид–во Уман. держ. учительського ін–ту, 1947. – 148, [1] с.
38. Вахтеров Э. Обучение детей и самообразование учителя / Э. Вахтеров // Учитель и школа. – 1914. – № 3. – С. 10–16.
39. Ващенко Г. Г. До питання про класифікацію методів навчальної роботи / Г. Г. Ващенко // Записки Полтав. ін–ту нар. освіти. – Полтава, 1927. – Т.ІV. – С. 147–150.
40. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь : ВТФ “Перун”, 2007. – 1736 с.
41. Верховинець В. Рухавки (про рухливі гри з співами) / В. Верховинець // Новими стежками. – 1922. – Ч. І. – С. 13–15.
42. Виноградов С. П. Уроки Шаталова / С. П. Виноградов // Педагогика. – 2006. – № 8. – С. 90–99.
43. Вироцький І. І. З історії педагогічної освіти : з минулого Білоцерківського педагогічного навчального закладу : [педагогічна школа, Вищі 3-річні педагогічні курси (01.09.1920 р. – 01.07.1924 р.)]
/ І. І. Вироцький. – К., 1957. – 24 с.
44. Вища школа Української РСР за 50 років : у 2-х част. (1917 – 1967 рр.) / керів. авт. кол., відп. ред. В. І. Пітов. – К. : Вид-во Київ. ун-ту, 1968.