Шапошніков Антін Олегович Квазідержава як фено­мен сучасної політики

Краткое описание

Шапошніков Антін Олегович, менеджер проектів ТОВ «Сі Еф Сі Консалтинг Компані»: «Квазідержава як фено­мен сучасної політики» (23.00.02 - політичні інститути та процеси). Спецрада Д 26.001.41 у Київському національ­ному університеті імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти та науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти та науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
ШАПОШНІКОВ АНТІН ОЛЕГОВИЧ
УДК 321: 327.8
ДИСЕРТАЦІЯ
КВАЗІДЕРЖАВА ЯК ФЕНОМЕН СУЧАСНОЇ ПОЛІТИКИ
23.00.02 – політичні інститути та процеси
Політичні науки
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
___________________________
(підпис, ініціали та прізвище здобувача)
Науковий керівник: Постригань Григорій Федорович,
кандидат філософських наук, доцент
Київ – 2017

ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………...15
РОЗДІЛ 1.ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ КВАЗІДЕРЖАВИ…….24
Висновки до Розділу 1……………………………………………………………..44
РОЗДІЛ 2. ІНСТИТУЦІЙНА НЕСПРОМОЖНІСТЬ КВАЗІДЕРЖАВ………...47
Висновки до Розділу 2……………………………………………………………..78
РОЗДІЛ 3. ФУНКЦІОНАЛЬНА НЕДІЄЗДАТНІСТЬ КВАЗІДЕРЖАВ………..81
Висновки до Розділу 3……………………………………………………………108
РОЗДІЛ 4. ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО СТАНОВИЩА
КВАЗІДЕРЖАВ…………………………………………………………………...111
Висновки до Розділу 4……………………………………………………………155
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………157
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………...166
ДОДАТОК………………………………………………………………………...186

Список литературы

ВИСНОВКИ
Новітня історія людства засвідчує, що існує стійка тенденція до
збільшення чисельності країн світу – за останні 60 років їхня кількість зросла
більш ніж утричі. Деякі з нових незалежних держав мали досвід державності в
близькому або далекому минулому, але більшості довелося будувати її з нуля –
створювати інститути, налагоджувати їхню роботу, здобувати міжнародне
визнання, а також нерідко відстоювати свою свободу збройним шляхом.
Поруч з державами, що володіють усіма необхідними атрибутами, на
планеті існує велика кількість політичних утворень, які заявляють про власні
державницькі амбіції та прагнуть досягти статусу держави, але наразі не
відповідають всім необхідним критеріям. Їх називають квазідержавами. Це
поняття використовується для найменування досить різних суб’єктів політики –
це можуть бути політизовані людські спільноти, політичні партії та рухи
сепаратистів, впливові організовані злочинні або терористичні групи, регіони,
що проголосили незалежність в односторонньому порядку, території з
невизначеним міжнародно-правовим статусом тощо. Всіх їх об’єднує прагнення
стати державами і неможливість досягти цього статусу в даний момент.
У світі налічується кілька десятків квазідержав, ще кілька сотень
функціонують в інтернеті. Їхня кількість також поступово зростає, – з огляду на
недосконалість сучасного світо устрою та прагнення людей створити власний
політичний проект, навіть у такій своєрідній формі.
Феномен квазідержав активно вивчається політичною та іншими
суспільствознавчими науками. Разом з тим, переважна більшість досліджень
присвячені окремому аспекту квазідержавності, або певному різновиду
квазідержав, або конкретній квазідержаві. Дослідження, що розглядатимуть цей
феномен комплексно та неупереджено, з урахуванням актуальних подій
останніх десятиліть, все ще не підготовлене.
158
Перший розділ дисертації розглядає теоретико-методологічні засади
дослідження квазідержав. Поняття «квазідержава» з’явилося в американській
політології наприкінці 80-х років ХХ ст., і досить швидко набуло популярності
як в мові науки, так і в мові ЗМІ. У цьому дослідження квазідержава
визначається як політичне утворення, що позиціонує себе державою, здійснює
контроль або має претензії на певну територію, об’єднує людей, які відчувають
свою приналежність до нього, а також характеризується інституційною
неспроможністю, функціональною недієздатністю та суперечливим
міжнародним становищем, або кількома цими рисами одночасно. Водночас
квазідержавність є визначальною, сутнісною рисою квазідержав, яка полягає в
тому, що квазідержава не є державою, але прагне нею бути або здаватися. Вона
виявляється у трьох аспектах – інституційному, функціональному та
міжнародному, кожному з яких відповідає одна з характеристик квазідержави –
це інституційна неспроможність, функціональна недієздатність і несприятливе
зовнішньополітичне становище відповідно. Будь-яка квазідержава неодмінно
стикається в процесі свого розвитку з цими проблемами – однією або одразу
декількома. У разі наявності у державоподібного політичного утворення усіх
трьох ознак, мова однозначно йде про квазідержаву.
Поруч з поняттям «квазідержава» в науковій літературі активно
вживаються інші – «держава де-факто», «держава-невдаха», «невизнана
держава» тощо. Загалом дослідженням з цієї проблематики притаманна
термінологічна плутанина, що спричинена специфікою перекладу з різних мов,
а також великою кількістю підходів в осмисленні цього феномену. У рамках
цього дослідження аналізуються три основних різновиди квазідержав, а саме
невизнані держави, держави-невдахи та віртуальні держави/мікронації.
Практично кожна квазідержава стикається з материнською державою та
однією або кількома державами-протекторами. Перше поняття позначає
країни, на території яких виникли квазідержави, зокрема невизнані держави.
Друге поняття позначає країни, що надають квазідержавах різноманітну
159
підтримку. Здебільшого все існування квазідержав відбувається у цій системі
координат.
Другий розділ дисертації присвячено інституційному аспекту
квазідержавності. Слабкі інститути – не єдина, проте надзвичайно болісна
проблема значної кількості держав і майже всіх квазідержав. У випадку
накопичення цих проблем впродовж тривалого часу виникає явище
інститутуційної неспроможності.
Інституційна неспроможність – це характеристика складної політичної
системи, суть якої полягає в існуванні вагомих вад її інститутів та
суперечностях між ними, які зумовлені недосконалою внутрішньою
організацією цих інститутів. Інституційна недосконалість може стати
причиною повної або часткової безпорадності держави у проведенні
внутрішньої та зовнішньої політики, що поступово призведе до її перетворення
на квазідержаву. Окрім того, від цієї проблеми потерпають всі новостворені
державні проекти, а також країни, що переживають глибокі еволюційні чи
революційні перетворення.
Деякі форми інституційної неспроможності характерні не лише для
квазідержав, а й для стабільних і розвинених країн. Проте у випадку
накопичення цих проблем, держава стає слабкою та ступає на шлях
саморуйнування. Водночас швидкі та ефективні реформи, спрямовані на
зміцнення державних інститутів неодмінно підвищать якість їхньої роботи та
міць держави в цілому.
Окремим, специфічним різновидом інституційної неспроможності є
інституційна неповнота, тобто відсутність одного або кількох важливих
інститутів. У світі існує чимало квазідержав, що характеризуються
радикальною формою інституційної неповноти, оскільки у них відсутня
переважна частина інституційних елементів держави. Це віртуальні
держави/мікронації – політизовані спільноти, що здебільшого ненасильницьким
шляхом імітують діяльність органів державної влади та здійснення певних
160
функцій, притаманних державам. Ці утворення об’єднують невелику кількість
прихильників, займають компактну площу або функціонують в інтернеті.
Через неможливість здійснення реальної політичної влади творці та
керівники віртуальних держав/мікронацій зосереджують свою увагу на
символічній складовій політики – створюють державну символіку, ведуть
інформаційні кампанії, складають політико-правові документи, проводять
різноманітні масові заходи. Все це не лише виступає засобом привернення
уваги громадськості, а й покращує її фінансовий стан.
Незважаючи на певну «нікчемність» та «іграшковість», віртуальні
держави/мікронації виконують низку важливих функцій. Це представництво та
вираження інтересів, висунення кандидатів на виборах різних рівнів, спроба
реалізації власного суспільно-політичного ідеалу чи окультурення (колонізація)
простору.
Третій розділ дисертації присвячений функціональному аспекту
квазідержавності. Встановлено, що лише держава, яка повною мірою виконує
свої функції та зобов’язання перед громадянами та міжнародним
співтовариством, може заслужено користуватися усіма правами, привілеями та
авторитетом, що належать їй за статусом.
У випадку неналежної роботи державної машини виникає явище, що має
назву функціональної недієздатності. Вона визначається як характеристика
політичного інституту, яка полягає в тому, що останній незадовільно виконує
покладені на нього завдання, і в своїй діяльності не сприяє реалізації мети, для
якої був створений, що зумовлене негативними внутрішніми та/або зовнішніми
чинниками. Ця «хвороба» може вражати будь-який державний чи недержавний
політичний та загалом суспільний інститут навіть у високорозвинених країнах.
Проте всеосяжна й тривала функціональна недієздатність цілої системи
державних інститутів в поєднанні з інституційною неспроможністю призводить
до ослаблення держави та перетворення її на квазідержаву. Такі країни
отримали в мові науці та ЗМІ назву «держави-невдахи». Це різновид
квазідержав, що має серйозні внутрішньо- та зовнішньополітичні труднощі у
161
своїй діяльності в поєднанні з наявністю формально-юридичного статусу
держави, включно з широким міжнародно-правовим визнанням та членством у
міжнародних організаціях. З огляду на систематичне невиконання де-юре
державою своїх функцій, вона не може вважатися повноцінною державою як
суб’єктом політики, а тому не може мати відповідні права та обов’язки на
міжнародній арені та всередині країни.
Наразі у світі налічується кілька десятків держав-невдах. Переважно це
країни Африки, що після здобуття незалежності так і не змогли побудувати
ефективну державу. Також у цьому списку є Сирія, яка вже понад 7 років не
існує як єдина країна, з огляду на те, що там триває наймасштабніший конфлікт
сучасності.
Україна не належить до групи держав-невдах, але постійно перебуває у
зоні ризику – через війну та окупацію частини території, економічні труднощі
та політичні кризи. Водночас поняття «держава-невдаха» нерідко
застосовується як пропагандистський штамп, що зручний для таврування
недружніх країн. Саме тому це словосполучення було взяти на озброєння
Росією і активно застсосовується нею в інформаційній війні проти нашої
країни.
У четвертому розділі дисертації розглядається специфіка міжнародного
становища квазідержав. В силу внутрішньої слабкості та неоднозначності
виникнення, квазідержави зазвичай мають певні труднощі при контактах із
зовнішнім світом, що може проявлятися від м’якого ігнорування до ізоляції,
потужних санкцій або війни на знищення. Особливо актуальною ця проблема є
для новостворених державних проектів, які не отримують швидкого
міжнародно-правового визнання, – невизнаних держав.
Невизнана держава – це різновид квазідержави, що має певну
контрольовану територію, лояльне населення, функціонуючі органи публічної
влади, проте позбавлене широкого міжнародно-правового визнання. Саме
чинник міжнародно-правового визнання є тією гранню, що відокремлює
невизнані держави від держав. Будь-яка невизнана держава прагне стати
162
визнаною, тому весь процес їхнього політичного розвитку підпорядкований ідеї
легітимації та отримання міжнародно-правового визнання. Процес легітимації
здійснюється за цілим рядом напрямків – відносно успішно у політичному та
ідеологічному плані, та менше – економічному та правовому. Та, як показує
приклад Косово і Палестини, чию незалежність визнає більшість держав світу,
або Тайваню – одного з «делакосхідних економічних тигрів» – без
міжнародного консенсусу цю проблему вирішити неможливо, наскільки б
успішним і стійким не був невизнаний режим.
Зовнішню політику невизнаних держав визначають їхні відносини з
материнською країною та країною-протектором. Для материнських держав
проблема неконтрольованих територій – це важкий тягар, оскільки це
ускладнює їхнє економічне, політичне та військове міжнародне
співробітництво, і взагалі є ознакою державної слабкості. Водночас для країнпротекторів невизнані держави – це інструмент поширення свого
геополітичного впливу, зокрема засіб тиску на країни регіону, перш за все на
материнську державу, щоб домогтися від неї дружньої політичної та
економічної орієнтації.
Актуальність проблеми невизнаних держав і потенційна
вибухонебезпечність «заморожених» конфліктів примушує шукати хоча б
локальні варіанти врегулювання, поки не вироблений глобальний консенсус з
цього приводу. Основними групами цих сценаріїв є реінтеграція
неконтрольованої території до складу материнської держави (на певних
умовах) чи перетворення невизнаної республіки на повноправну державу з
подальшим вступом до ООН.
Квазідержави виникають двома основними способами. Перший полягає у
тому, що таке утворення створюється з нуля – шляхом відокремлення від уже
існуючої держави або освоєння вільного, незаселеного або малозаселеного
простору. Другий полягає у тому, що вже існуюча держава внаслідок
деструктивних внутрішніх процесів та несприятливого зовнішньополітичного
становища перетворюється на квазідержаву.
163
Так само квазідержави зникають двома способами. Перший – це
результат того, що внаслідок успішних внутрішніх перетворень, подолання
інституційної неспроможності та функціональної недієзданості, сприятливої
зовнішньої кон’юнктури, квазідержава долає труднощі та стає повноцінною
державою. У другий же спосіб квазідержава припиняє існування, її територія та
населення переходить під контроль іншого політичного утворення – зазвичай
держави. Це може статися як за мирним, так і насильницьким шляхом.
Квазідержави є невід’ємною частиною глобального політичного
ландшафту. Ті квазідержави, що існують в реальному світі (а не лише в
інтернеті), здебільшого зосереджені в Африці та «дузі нестабільності», що
простягнулася від Балкан до Каспійського моря. Попри те, частини з них деюре не існує, а впливові ЗМІ, провідні країни світу, міжнародні організації,
великі компанії не бажають мати з ними справи, квазідержави животіють
десятиліттями, і являють собою одну з найбільших проблем сучасного світу та
загрозою глобальній безпеці – в силу власних внутріших негараздів: бідності,
корумпованості, конфліктних взаємин з материнськими державами тощо.
Всі найбільші війни сучасності, що тривають на території Афганістану,
Ємену, Іраку, Сирії, України, проводяться за участі квазідержав. Такі утворення
можуть одночасно виступати як арена, учасник, інструмент, проміжна чи
кінцева мета таких конфліктів – в залежності від точки зору залучених гравців.
Саме тому завершення цих конфліктів та урегулювання всіх суперечностей на
локальному, регіональному, глобальному рівні неможливо без врахування
чинника квазідержав та інтересів їхніх мешканців та еліт.
З метою запобігання появі нових квазідержав, а, отже, районів
напруженості та нестільності, вкрай важливо якнайскоріше вирішити цю
проблему. Для цього можна рухатися як через розвиток міжнародного права та
інституцій, так і шляхом допомоги конкретним квазідержавам у реформах,
реінтеграції чи здобутті реальної незалежності. Приклади успішного
розв’язанні проблем конкретних квазідержав є, але кількість історій успіху
набагато менша, ніж частота появи нових квазідержав.
164
Повною мірою проблема квазідержав стосується України. Весь період
незалежності наша країна боролася з проявами власної квазідержавності – як
інституційною неспроможністю, так і функціональною недієздатністю, а також
підтримувала політику протидії появи нових квазідержав на пострадянському
просторі, на Балканах, в Африці тощо. З лютого 2014 року політика України
щодо квазідержав переживає значну трансформацію. Після подій Революції
Гідності та внаслідок російської військової агресії на міжнародно визнаній
території України виникло кілька квазідержав, що загалом займають 7% площі
країни, і претендують на додаткові території. Україна виявилася не готовою
запобігти втраті контролю над територіями на сході та півдні – як військовополіцейськими, так і політико-дипломатичними методами. Саме тому значно
зріс ризик перетворення України на квазідержаву, чого поки що вдалося
уникнути.
Нинішнє керівництво України засвідчує своє бажання вирішити проблему
наявності квазідержав на власній території шляхом мирної реінтеграції, а також
декларує наміри продовжити боротьбу з проявами квазідержавності на
загальноукраїнському рівні через реформи та впровадження через
законодавство європейських стандартів в усі сфери життя. Обидва курси, попри
наявність певних успіхів, поки що не принесли бажаного результату –
відновлення територіальної цілісності та покращення місця України у світових
економічних та соціально-політичних рейтингах, що засвідчить про зміцнення
нашої державності, зростання економіки та підвищення якості життя. Окрім
певної непослідовності та повільності проведення вищезгаданих заходів, а
також епізодичної несприятливої зовнішньополітичної кон’юнктури,
відсутність достатніх знань про квазідержави та особливості їхнього
функціонування також далася взнаки.
Квазідержави виникатимуть у майбутньому і ще довго залишатимуться
важливим чинником світової та регіональної політики. Ці утворення
розвиваються, еволюціонують та трансформуються разом зі світом незалежно
від приписів міжнародного права чи рішень Ради Безпеки ООН або «великої
165
сімки». Не виключена поява квазідержав нових типів, що намагатимуться
обернути квазідержавний статус собі на користь. Саме тому феномен
квазідержав у сучасній політиці потребує нових політологічних досліджень.
З-поміж перспективних тем для майбутніх наукових розвідок у цьому
напрямку варто виокремити: феномен успішних квазідержав, зокрема Тайваню,
прояви квазідержавності у високорозвинутих країнах світу та протидія їм,
значення віртуальних держав/мікронацій в практичній політиці та економіці,
зокрема під час виборчих, інформаційних, рекламних кампаній, роль та місце
квазідержав у сучасній війні. У випадку недооцінки значення феномену
квазідержав і відсутності достатнього масиву знань про нього, світ ризикує
постати перед загрозою дроблення на сотні ворогуючих квазідержав, що
призведе до глобальної анархії