МІЖНАРОДНО-ПОЛІТИЧНИЙ ТА РЕГІОНАЛЬНИЙ ВИМІРИ ВРЕГУЛЮВАННЯ ЛІВАНСЬКОГО КОНФЛІКТУ

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

СКОРОХОД ЮРІЙ СТЕПАНОВИЧ

УДК: 327.56 (569.3)

МІЖНАРОДНО-ПОЛІТИЧНИЙ ТА РЕГІОНАЛЬНИЙ ВИМІРИ ВРЕГУЛЮВАННЯ ЛІВАНСЬКОГО КОНФЛІКТУ

Спеціальність 23.00.04 – Політичні проблеми міжнародних систем і глобального розвитку

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

Науковий консультант –
доктор історичних наук, професор
ГУМЕНЮК БОРИС ІВАНОВИЧ

Київ – 2003

З М І С Т

ПЕРЕЛІК СКОРОЧЕНЬ 4

В С Т У П 5

РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-МЕТОДОЛОГІЧНА ТА ДЖЕРЕЛЬНО-ДОКУМЕНТАЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ 15
1.1. Методологія та методи дисертаційного дослідження. Концептуальні засади наукових підходів до врегулювання етноконфесійних конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах 15
1.2. Джерельна база дослідження. Основні етапи та напрямки досліджень проблеми врегулювання ліванського конфлікту 35

РОЗДІЛ 2. ЛІВАНСЬКА МОДЕЛЬ ЕТНОКОНФЕСІЙНОГО КОНФЛІКТУ 64
2.1. Ліванський конфлікт як системне явище: взаємодія та взаємозв’язок внутрішніх та зовнішніх чинників 64
2.2. Моделі забезпечення стабільності ліванського соціуму та їх еволюція 87
2.3. Кризи 1982-1984 рр. та 1988-1990 рр. як спроби впровадження в Лівані нової моделі забезпечення стабільності 124

РОЗДІЛ 3. ДІЯЛЬНІСТЬ МІЖНАРОДНИХ МІЖДЕРЖАВНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ З ВРЕГУЛЮВАННЯ ЛІВАНСЬКОГО КОНФЛІКТУ 152
3.1. Пошук механізмів врегулювання ліванського конфлікту в межах системи міжарабських відносин в середині 1970-х рр. 152
3.2. Роль Міжарабських сил ЛАД у врегулюванні ліванського конфлікту 179
3.3. Формування в кінці 1980-х рр. Лігою арабських держав моделі врегулювання ліванського конфлікту та її практична апробація 204
3.4. Діяльність ООН з вирішення проблеми Півдня Лівану 237

РОЗДІЛ 4. ЛІВАНСЬКА ПРОБЛЕМА В ПОЛІТИЦІ РЕГІОНАЛЬНИХ ТА ПОЗАРЕГІОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВ 268
4.1. Еволюція підходів Сирійської Арабської Республіки до врегулювання ліванського конфлікту 268
4.2. Ліван в близькосхідній політиці Ізраїлю 298
4.3. Позиція провідних країн Заходу стосовно розв’язання ліванського конфлікту 322
4.4. Ліванський чинник в близькосхідній політиці Радянського Союзу 364

ВИСНОВКИ 389

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 403

В С Т У П

Руйнування біполярної структури системи міжнародних відносин, за якої СРСР та США відігравали роль глобальних центрів сили, що протистояли один одному, призвело до висування на перший план нових викликів та загроз міжнародному миру, які концентруються на регіонально-локальному рівні. Загострення соціально-економічних, національних, етноконфесійних та інших проблем, які в минулому знаходились у тіні глобального протистояння наддержав, обумовило появу суттєвих змін у структурі сучасних конфліктів, започаткувавши тенденцію до незаперечної домінанти внутрішніх за своїм характером конфліктів.
Актуальність теми. Найбільш гострий та затяжний характер внутрішні конфлікти набувають у глибоко розділених мозаїчних соціумах, у межах яких співіснують соціокультурні групи, що належать до різних цивілізаційних ареалів. Проблема врегулювання такого типу конфліктів залишається однією із найактуальніших проблем міжнародного життя і знаходиться у центрі уваги світового співтовариства. В цьому контексті нагальною потребою є вироблення методики розблокування внутрішніх за своїм характером конфліктів в поліконфесійних суспільствах, методики, яка б спиралася на осмислення практики врегулювання такого типу конфліктів та на попередній ґрунтовний аналіз функціонування цих соціумів, механізмів їх стабілізації. Застосування такої методики дозволило б як попередити швидку ескалацію конфлікту, що, як правило, супроводжується актами ворожості та насильства, так і уникнути надмірного застосування сили з боку відповідних міжнародних структур, що, в свою чергу, призводить до значних втрат серед мирного населення і в більшості випадків дає обмежені за своїми наслідками результати.
Прикладом конфлікту в глибоко розділених мозаїчних соціумах є ліванський конфлікт. До врегулювання ліванського конфлікту в різні періоди було залучено широке коло суб'єктів міжнародних відносин: ООН, Ліга арабських держав (ЛАД), США, Франція, інші європейські країни та окремі арабські країни (зокрема, Сирія) тощо. Окрім того, у процесі розблокування конфліктних ситуацій, що постійно виникали в Лівані, був апробований широкий спектр миротворчих засобів в діапазоні від військово-силових до політико-дипломатичних. Таким чином, дослідження процесу врегулювання ліванського конфлікту дає необхідний матеріал для висновків та узагальнень як щодо ефективності практики міжнародної миротворчої діяльності в процесі розв'язання етноконфесійних конфліктів, так і щодо формування концептуальних засад та методики врегулювання конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах.
Зацікавленість України в збереженні миру та безпеки на Близькому Сході як в регіональному масштабі, так і на рівні окремих країн, зумовлена належністю нашої держави до чорноморсько-середземноморського геополітичного простору, наявністю в близькосхідному регіоні цілої низки інтересів, які, насамперед, пов’язані із паливно-енергетичною складовою національної безпеки нашої держави. Актуальність дослідження цієї тематики також зумовлена зростанням значення близькосхідного напрямку в системі зовнішньополітичних пріоритетів України.
Таким чином, актуальність теми дослідження зумовлена:
• роллю етноконфесійних конфліктів в структурі сучасних конфліктів в світі та їх впливом на міжнародну та регіональні системи безпеки;
• нагальною потребою пошуків ефективних шляхів врегулювання етноконфесійних конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах;
• об’єктивною зацікавленістю незалежної України в збереженні міжнародного миру та безпеки;
• недостатнім рівнем дослідження цієї проблеми в вітчизняній політичній науці.
Актуальність теми дослідження визначає наукову проблему, яка вирішується в дисертації: пошук ефективних моделей та механізмів врегулювання конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах (типовим представником яких є Ліван).
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках Комплексної програми науково-дослідницьких робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Наукові проблеми державотворення України” і наукової теми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Міжнародні правові, політичні та економічні засади розвитку України” (номер державної реєстрації 01БФ048-01) і, зокрема, її підрозділу 1 - „Моделювання місця і ролі України в процесі глобальної трансформації сучасної системи міжнародних відносин”.
Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження є всебічний аналіз та оцінка ефективності моделей та механізмів врегулювання ліванського конфлікту, апробованих ООН, ЛАД, країнами Заходу та окремими арабськими державами.
У відповідності до сформульованої мети визначено сукупність основних завдань, спрямованих на її досягнення:
• формування категоріально-понятійного наукового апарату проблеми, що досліджується;
• виявлення особливостей функціонування та розвитку Лівану як глибоко розділеного мозаїчного соціуму;
• аналіз концептуально-теоретичних поглядів стосовно причин виникнення та сутності ліванського конфлікту, шляхів його врегулювання;
• визначення специфіки ліванського конфлікту, його джерел та структури;
• виокремлення моделей забезпечення стабільності, які формувалися протягом історії ліванського соціуму; аналіз чинників та причин, які зумовили їх зміну;
• дослідження підходів провідних регіональних та позарегіональних акторів до врегулювання ліванського конфлікту;
• оцінка ефективності зусиль акторів міжнародних відносин, спрямованих на врегулювання ліванського конфлікту;
• розробка методики врегулювання конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах;
• надання конкретних рекомендацій стосовно політики України в близькосхідному регіоні.
Об’єктом дослідження є ліванський конфлікт як багатопланове системне явище у трьох його вимірах – внутрішньоліванському, регіональному та глобальному.
Предметом дослідження є моделі і механізми врегулювання ліванського конфлікту та їх апробація різними акторами міжнародних відносин.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1975 – 2000 рр. 1975 р. став початком ліванського збройного конфлікту, який був припинений в 1990 р. Верхня межа хронологічних рамок зумовлена визнанням того факту, що з підтвердженням ООН виводу ізраїльських військ з Півдня Лівану були врегульовані питання, які тривалий час були каталізатором протиріч в ліванському соціумі і виступали джерелом відновлення конфлікту. Особливий акцент в дисертації було зроблено на дослідженні періоду 1975- 1990 рр.
Методи дослідження. Основу дисертаційної роботи утворюють загальнонаукові та спеціальні методи досліджень: системний та синергетичний підходи при визначенні специфіки функціонування та руху глибоко розділених мозаїчних соціумів як систем та розробці авторської концепції моделей забезпечення стабільності; методи системно-структурного, системно-функціонального, системно-ситуаційного та системно-змістовного аналізу при дослідженні моделі ліванського конфлікту та моделей і механізмів його врегулювання, апробованих регіональними та позарегіональними акторами; неоінституціональний підхід, системно-функціональний, проблемно-історичний та порівняльний методи при вивченні сутнісних ознак та специфіки моделей забезпечення стабільності, які існували в ліванському соціумі, їх трансформації у часових координатах.
Також було застосовано методику контент-аналізу в процесі роботи з офіційними документами США, ЛАГ, ООН тощо.
Комплексне застосування різноманітних методів і підходів забезпечило, з одного боку, цілісне сприйняття об’єкту дослідження у всій системі його зв’язків і взаємозалежностей, а з іншого – адекватний аналіз моделей та механізмів врегулювання ліванського конфлікту, запропонованих суб’єктами міжнародних відносин.
Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона являє собою перше в вітчизняній та зарубіжній політичній науці комплексне дослідження проблеми міжнародно-політичного та регіонального вимірів врегулювання ліванського конфлікту у всіх його аспектах.
Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає в наступному:
• запропоновано нове тлумачення механізму функціонування та руху глибоко розділених мозаїчних соціумів як систем, яке ґрунтується на авторській концепції моделей забезпечення стабільності;
• висунуто і обґрунтовано тезу про те, що абсорбція змін в глибоко розділених мозаїчних соціумах як системах відбувається через масштабні кризи, що мають на меті попередити руйнування системи і виступають в якості рушійної сили змін моделей забезпечення стабільності в такого типу соціумах;
• вперше ідентифіковано сутність, формальні ознаки та механізм функціонування моделей забезпечення стабільності, які існували в ліванському суспільстві, при цьому основна увага сконцентрована на аналізі моделей забезпечення стабільності доби незалежності Лівану (моделі „конфесійної демократії” та моделі „міліцейської фрагментованості”);
• вперше здійснено наукову систематизацію та класифікацію існуючих в сучасній політичній науці поглядів, концепцій та теорій стосовно природи ліванського конфлікту та шляхів його врегулювання;
• запропоновано нове трактування сутності процесу збалансування сил та специфіки політичної біполярності в Лівані. На відміну від існуючих у вітчизняній та зарубіжній політичній науці підходів, запропоновано розглядати не общини, а субобщини в якості автономних елементів, взаємодія яких має визначальний вплив на процеси в системі; відповідно, ліванські общини (християнська та мусульманська) виступають в якості своєрідних блоків субобщин, родин тощо;
• доведено, що ліванський соціум є відкритою системою з низьким рівнем взаємодії її елементів, що мають високу ступінь автономності, в якій домінуючим є статичний конфліктний тип стабільності;
• виявлена залежність ефективності миротворчих зусиль акторів міжнародних відносин від врахування ними сутності моделі забезпечення стабільності, існуючої на даний момент в глибоко розділеному мозаїчному соціумі;
• ґрунтуючись на авторській концепції моделей забезпечення стабільності в глибоко розділених мозаїчних соціумах, виокремлено три типи моделей врегулювання криз в такому типі соціумів: стабілізаційну, адаптаційну та трансформаційну;
• вперше введено в науковій обіг та розкрито сутність таких понять, як „модель забезпечення стабільності”, „модель міліцейської фрагментованості”, „посттаїфська модель забезпечення стабільності”;
• встановлено, що саме дія зовнішнього чинника обумовила процес трансформації ліванського конфлікту у всіх його аспектах: системному, структурному, функціональному;
• запропоновано нове тлумачення сутності кризи 1988-1990 рр. та феномену двовладдя, що склалося на той час в Лівані. У дисертації доведено, що протиріччя в ліванському суспільстві в цей період концентрувалися в площині вибору майбутньої моделі забезпечення стабільності, а, отже, виходили за рамки традиційного для Лівану християнсько-мусульманського протистояння;
• запропоновано нову періодизацію процесу врегулювання Лігою арабських держав ліванських криз 1975-1976 рр. та 1988-1990 рр., в основу якої покладено протистояння тенденцій „арабізації” та „сиріїзації” процесу врегулювання ліванського конфлікту;
• узагальнено позитивний і негативний досвід миротворчої діяльності ООН, ЛАД, США, окремих арабських країн (зокрема, Сирії) в Лівані; зроблено висновок про те, що найбільш ефективною моделлю врегулювання позаінституціональних конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах є не стабілізаційна, а адаптаційна модель;
• дістала подальшого розвитку методологія дослідження діяльності ТСООНЛ, МАСБ, МАСС, БНС-1 та БНС-II в Лівані, яка ґрунтується на базових положеннях концепції миротворчості, ключовим серед яких є досягнення згоди на оперативному та тактичному рівнях;
• розроблено спеціальну методику врегулювання конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах, яка ґрунтується на визначенні оптимальної на даний момент для соціуму моделі забезпечення стабільності та подальшому спрямуванні зусиль на впровадження і підтримку такої моделі;
• дістало подальшого розвитку осмислення пріоритетів та інтересів України на Близькому Сході, надані практичні рекомендації стосовно їх реалізації.
Практичне значення одержаних результатів. Наукове та практичне значення дослідження визначається як його політичною актуальністю, так і науковою новизною. Можна виокремити наступні напрямки використання результатів дослідження. Науковий – методологія і методика дисертаційної роботи, її основні положення та висновки можуть стати відправною точкою для подальшої розробки теорії врегулювання етноконфесійних конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах, а також можуть бути використані при написанні узагальнюючих наукових праць з історії арабських країн та спеціальних досліджень з історії міжнародних відносин на Близькому Сході. Прикладний – полягає в можливості застосування нових наукових методик, запропонованих автором, для визначення позиції та підходів України стосовно врегулювання конфліктів, які мають місце в поліконфесійних суспільствах. Сформульовані автором наукові висновки та результати, в яких містяться практичні рекомендації щодо формування та реалізації політики України на Близькому Сході, були направлені до МЗС України та в Головне управління з питань зовнішньої політики Адміністрації Президента України. Одержано позитивні відгуки на впровадження результатів дослідження (лист від Головного управління з питань зовнішньої політики Адміністрації Президента України № 13-33/557 від 09.04.2003; Відомості про наукове та практичне використання результатів дисертаційного дослідження МЗС України, № 616/36-800-1131 від 20.05.2003). Навчальний - матеріали роботи можуть бути використані при підготовці нормативних та спеціальних курсів у вузах з проблем міжнародних відносин, міжнародних організацій, конфліктології, зовнішньої політики країн Близького Сходу та провідних держав сучасного світу, а також при написанні підручників та навчальних посібників для підготовки фахівців за спеціальністю „Міжнародні відносини”. Результати дисертаційного дослідження знайшли практичне застосування при створенні автором програм вузівських навчальних дисциплін „Міжнародні організації”, „Україна в міжнародних організаціях” „США в міжнародних організаціях”, „Зовнішня політика країн Близького та Середнього Сходу”.
Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження пройшли апробацію у виступах на 17 конференціях, семінарах та круглих столах за участю провідних науковців, в т.ч. на науковій конференції „Актуальні проблеми американістики” (Горький, жовтень 1990); науковій конференції „СРСР, США і „третій світ” (Київ, травень 1990); науковій конференції „Динаміка арабо-ізраїльського конфлікту„ (Нижній Новгород, грудень 1991); науковій конференції „Третій світ” в сучасному світі” (Київ, січень 1992); міжнародній конференції „Національні інтереси Росії, України та Бєларусі в Африці та на Близькому Сході (загальне та особливе)” (Київ, червень 1993 р.); на міжнародній конференція „Наслідки агресії Іраку в Кувейт” (Ель-Кувейт, Кувейт, квітень 1994 р.); на науковій конференції „Доля розділених народів” (Нижній Новгород, вересень 1996 р.); на міжнародній конференції „Росія, СНД та Саудівська Аравія” (Москва, травень 1996 р.); на науковій конференції „Актуальні проблеми американістики” (Нижній Новгород, жовтень 1998 р.); на міжнародній науково-практичній конференції „Сучасна дипломатія: світовий досвід, національна специфіка. ООН у світовій політиці (Київ, червень 1999 р.)”; на міжнародній конференції „Україна-Іран: минуле, сьогодення і майбутнє” (Київ, вересень 2000 р.); на міжнародній конференції „Іран-Україна: минуле, сьогодення і майбутнє” (Тегеран, Іран, листопад 2001 р.); на науковій конференції „Влада і політичні і економічні інститути в арабському суспільстві” (Москва, Інститут сходознавства РАН, квітень 2001 р.); на науково-практичній конференції „Українська зовнішня політика та дипломатія: десять років незалежності” (Київ, Дипломатична академія України при МЗС України, ІМВ Київського національного університету імені Тараса Шевченка, квітень 2001); на круглому столі „Регіональні організації в сучасній системі міжнародних відносин” (Москва, квітень 2002 р.); на науково-практичній конференції „Україна і сучасний Схід: стан і перспектив співробітництва” (Київ, Дипломатична академія України при МЗС України, лютий 2003 р.); на Міжнародній нараді Організації Об’єднаних Націй на підтримку миру на Близькому Сході (Київ, травень 2003 р.), а також при викладанні нормативних та спеціальних вузівських навчальних дисциплін „Міжнародні організації”, “Зовнішня політика країн Близького та Середнього Сходу”, „Актуальні проблеми теорії та практики міжнародних організацій”, „ООН в сучасних міжнародних відносинах”, „Стратегія і тактика ведення переговорів”.
Базові положення і висновки дисертації обговорювались на засіданні кафедри міжнародних організацій та дипломатичної служби Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Публікації. Основні наукові результати дисертаційного дослідження опубліковані у одноосібній монографії (16,6 д.а.), 31 статті у наукових журналах та збірниках наукових праць та 7 матеріалах і тезах наукових конференцій (загальним обсягом 23,4 д.а., з яких особистий внесок здобувача становить 21,3 д.а.). 8 робіт опубліковано за межами України – в Російській Федерації та Кувейті.
Структура дисертації. Структурно дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, тринадцяти підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 446 с.

Список литературы

ВИСНОВКИ

В результаті проведеного в дисертації дослідження автор прийшов до наступних основних висновків.
1. Проблематика як конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах, так і пошуку ефективних шляхів їх врегулювання є недостатньо опрацьованою в науковому плані та належить до одного з найменш досліджених об’єктів наукового аналізу. Відсутні концепції, які б моделювали механізм функціонування та руху такого типу систем, визначали роль в них конфлікту та криз, не існує спеціально розробленої методики врегулювання конфліктів, які розгортаються в глибоко розділених мозаїчних соціумах, не має чітко визначеного відповідного категоріально-понятійного апарату.
2. Автором на прикладі Лівану запропоновано концепцію моделей забезпечення стабільності в глибоко розділених мозаїчних соціумах, яка є основою для тлумачення функціонування та руху такого типу соціумів, а також дозволяє з принципово нових позицій підійти до аналізу і, головне, визначення ефективності (причин успіхів і невдач) та адекватності зусиль акторів міжнародних відносин з врегулювання ліванського конфлікту.
Модель забезпечення стабільності визначається як певний стан і тип зв’язків і відносин (як в рамках системи, так і тих, що встановлюються між елементами системи та зовнішнім середовищем і мають характер кореляційних), який в комплексі об’єктивно-суб’єктивних взаємодій шляхом формування адекватних йому механізмів стабілізації забезпечує функціонування системи, при якому остання зберігає свої базові параметри і здатність існувати в часі і просторі.
У глибоко розділених мозаїчних соціумах (яким є Ліван) процес руху системи відбувається через масштабні кризи, які мають на меті попередити процес руйнування системи, виконуючи, по суті, стабілізуючі функції. Кризи виступають в якості рушійної сили змін моделей забезпечення стабільності у глибоко розділених мозаїчних соціумах, а сам рух такого типу систем набуває стрибкоподібного характеру. Кризи 1982-1984 рр. та 1988-1989 рр. в Лівані були проявом саме таких спроб переходу ліванського соціуму до іншої моделі забезпечення стабільності.
3. Комплексний аналіз, здійснений в ході дисертаційного дослідження, дозволив автору прийти до наступного висновку: Ліван, як глибоко розділений мозаїчний соціум, є відкритою системою із високим рівнем автономності елементів та низьким ступенем інтегрованості. Визначальними ознаками такої системи є :
• високий ступінь впливу зовнішнього чинника на її функціонування (просторові зв’язки її елементів з зовнішнім середовищем можуть відігравати більш важливу - або ж, принаймні, істотну - роль, аніж кореляційні зв’язки між її елементами в рамках системи);
• домінування конфліктного потенціалу над потенціалом кооперації і згоди;
• статичний конфліктний тип стабільності.
4. Ліванський конфлікт 1975-1990 рр. за своєю сутністю був позаінституціональним конфліктом, ознакою якого є вихід конфліктної взаємодії елементів (і, відповідно, розв’язання системних протиріч, що є її наслідком) за межі існуючих в системі інституцій. Є підстави стверджувати, що в цьому контексті ліванська криза 1975-1976 рр. стала кульмінаційним моментом трансформації інституціаналізованого конфлікту в позаінституціональний, в той час, як кризи 1982-1984 рр. та 1988-1990 рр. були проявом розвитку власне позаінституціонального конфлікту, спробами впровадження нової моделі забезпечення стабільності в ліванському соціумі, яка б дозволила інституціаналізувати існуючий конфлікт, тобто ввести його вирішення в рамки модифікованих інституцій.
5. Модель ліванського конфлікту або „ліванізації” – це особливий тип розгортання етноконфесійного конфлікту, предметом якого є боротьба конфліктуючих сторін (соціокультурних груп), які мають спільне етнічне коріння, але репрезентують різні цивілізаційні комплекси) за перерозподіл політичної влади, заснованої на засадах конфесіоналізму.
Автор виокремлює наступні типові формальні ознаки ліванської моделі конфлікту:
• порушення рівноваги в соціумі та нездатність існуючих механізмів забезпечити збалансування сил та інтересів субобщин;
• слабкість центрального уряду, його об’єктивна неспроможність забезпечити порядок в країні;
• відносини соціокультурних груп з регіональними і позарегіональними акторами, які мали дисперсний характер (що не виключало наявності пріоритетних зв’язків традиційного характеру) набувають форми „особливих” вибіркових зв’язків, стратегічних за своєю сутністю, спрямованих на захист та виживання субобщин;
• інтернаціоналізація конфліктних відносин в соціумі, розширення кола учасників конфлікту за рахунок регіональних та позарегіональних акторів, що призводить як до ускладнення структури конфлікту, яка набуває багаторівневого характеру (глобальний, регіональний та внутрішній вимір), так і до розширення самого предмету конфлікту;
• поляризація політичних сил в рамках субобщин як прояв соціокультурної кризи, що знаходить свій вияв в зростанні когнітивних дисонансів: формування в межах субобщин сегментних груп на чолі з власною елітою, які пропонують власне трактування шляхів захисту субобщини;
• хвилеподібний характер динаміки конфлікту (періодичність фаз збройного, „відкритого” протистояння), що значною мірою спричинено тісним переплетінням інтересів прямих і непрямих учасників конфлікту.
6. Поява конфесійної демократії була не наслідком автохтонного розвитку ліванського соціуму (іманентними були лише окремі її елементи, наприклад, досвід досягнення під час виборів еміра консенсусу феодальною знаттю поліконфесійною за своїм складом), а результатом привнесення на ліванський ґрунт і поєднання з інтересами різних субобщин західноєвропейської ідеї демократичного плюралізму (тобто стала наслідком імпорту формальних інститутів).
7. Можна виокремити, принаймні, декілька типів моделей забезпечення стабільності, які існували в ліванському соціумі, і відрізнялися одна від одної характером впливу зовнішнього чинника на процес їх функціонування, а саме:
• Тип моделі забезпечення стабільності, функціонування якої пов’язано із наявністю "центра сили" поза межами Лівану (тобто, поза рамками системи), який мав істотний (а, інколи, – домінуючий) вплив на процес збалансування інтересів субобщин, виступаючи в деяких випадках в якості арбітра. Цей тип був притаманний моделям, апробованим у період Гірського Лівану (мутасарріфату), Великого Лівану (періоду французького мандату) та в посттаїфський період (доба Другої Республіки); зовнішніми центрами домінуючого впливу, відповідно, були Османська імперія, Франція та Сирія. При цьому, якщо вплив Османської імперії до певної міри врівноважувався (або обмежувався) європейськими державами, що виступали не тільки ініціаторами, але й гарантами як новосформованої системи влади, так і власне ліванської автономії, то вплив Франції та Сирія в Лівані не мав істотних обмежень.
• Тип моделі забезпечення стабільності, якому притаманний високий рівень впливу зовнішнього оточення на систему при відсутності домінанти одного актора (регіонального чи позарегіонального). Прикладом такого типу - модель міліцейської фрагментованості, формальною ознакою якої є складний багаторівневий механізм збалансування сил та інтересів субобщин в ліванському соціумі, неодмінним елементом якого виступає погодження інтересів регіональних (а, в окремих випадках, і позарегіональних) акторів.
• Тип моделі забезпечення стабільності, який характеризувався відносно низьким ступенем зовнішнього впливу на систему; притаманний моделі „конфесійної демократії”, за якої досягнення консенсусу є проблемою самих ліванських політиків.
8. Виокремлення автором моделей забезпечення стабільності, а також структурно-функціональний аналіз ліванського конфлікту, дав змогу підійти до дослідження миротворчих зусиль акторів міжнародних відносин, спрямованих на врегулювання ліванського конфлікту, в двох площинах:
• з огляду на те, який саме аспект ліванського конфлікту - власне ліванського (внутрішнього за своєю суттю), чи ізраїльсько-палестинського (який розгортався на ліванській території) був в той чи інший період першочерговим об’єктом миротворчої діяльності;
• з огляду на те, на утвердження якої моделі забезпечення стабільності були спрямовані ці зусилля.
Аналіз, проведений в першій площині, дозволив виявити дві наступні тенденції: якщо власне ліванський аспект конфлікту, який, насамперед, зачіпав інтереси арабських країн і, до певної міри, був пов’язаний із протиріччями, які концентрувалися в сфері боротьби за лідерство в арабському світі, був об’єктом миротворчих зусиль ЛАД (при згоді та підтримці з боку інших міжнародних акторів) та окремих арабських держав (в першу чергу, Сирії), то ізраїльсько-палестинське протистояння, яке розгорталося на території Лівану, і наслідки якого могли вплинути на близькосхідний та, певною мірою, на глобальний баланс сил, було об’єктом миротворчих зусиль ООН (спрямованих, в першу чергу, на вирішення проблеми Півдня Лівану) та США, результатом яких стало припинення в 1982 р. першої ізраїльсько-палестинської війни, яка мала місце на ліванській території.
Аналіз, проведений в другій площині, дозволив автору виокремити три типи моделей врегулювання конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах: стабілізаційну, адаптаційну та трансформаційну.
Стабілізаційна модель спрямована на усунення причин, які перешкоджали нормальному функціонуванню існуючої моделі забезпечення стабільності (відновлення статус-кво); уявляється ефективною лише за умови згоди відповідних сегментів соціуму на збереження існуючої моделі забезпечення стабільності без внесення кардинальних змін в процес її функціонування.
Адаптаційна модель передбачає спрямованість миротворчих зусиль на впровадження нової моделі забезпечення стабільності, яка буде адекватною новим реаліям в структурі соціуму і буде здатною абсорбувати зміни, що мали місце в системі. Необхідним елементом цієї моделі уявляться ініціювання та створення миротворцями необхідних умов для здійснення політичних реформ, прийнятних для конфліктуючих сторін.
За трансформаційної моделі миротворчі зусилля спрямовані на встановлення таких параметрів розвитку соціуму, які, в кінцевому результаті, забезпечать перехід до динамічного типу стабільності, що дозволить системі набувати нових якостей еволюційним шляхом. Ця модель врегулювання включає в себе елементи соціальної інженерії і уявляється прийнятною лише за наявності високого ступеня згоди серед сегментів системи (насамперед, політичної еліти) стосовно принципів на норм функціонування системи.
9. Аналіз миротворчої діяльності з врегулювання ліванського конфлікту в 1975-1990 рр. дав підстави зробити наступні висновки: найбільш ефективною моделлю врегулювання позаінституціональних конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах є адаптаційна модель. Наочний приклад - миротворча діяльність ЛАД з врегулювання ліванського конфлікту в кінці 1980-х рр., результатом якої стало досягнення Таїфської угоди („Хартії національної згоди”). З іншого боку, серед основних причин невдач миротворчих зусиль у 1970-х-1980-х рр. – невірна оцінка самої природи конфлікту в Лівані і, як наслідок, неадекватність вибору моделі врегулювання конфлікту. Реалізація арабської моделі врегулювання ліванського конфлікту, яка була спрямована на відновлення довоєнного статус-кво, і ключова роль в якій відводилася Сирії, призвела на практиці до консервації стану "холодної громадянської війни", що, у свою чергу, створило сприятливі умови для становлення нової моделі забезпечення стабільності в Лівані – моделі міліцейської фрагментованості. Підхід до врегулювання ліванської кризи 1982-1984 рр. як президента Лівану А.Жмайєля, так і американської адміністрації Р.Рейгана характеризувався гіперболізацією ролі зовнішнього чинника та ігноруванням існування в Лівані принципово відмінної (порівняно із моделлю "конфесійної демократії" довоєнної доби) моделі забезпечення стабільності - моделі міліцейської фрагментованості.
10. В основі формування підходів регіональних та позарегіональних країн до вибору моделей та механізмів врегулювання ліванського конфлікту лежало тогочасне тлумачення ними своїх геополітичних інтересів в близькосхідному регіоні, а не глибокий аналіз причин та джерел ліванського конфлікту. Для США (як і для СРСР) був притаманний біполярний підхід до ліванського конфлікту як арени глобального протистояння наддержав. Відповідно, і вибір моделі врегулювання був зумовлений, насамперед, міркуванням стосовно ослаблення чи посилення власних позицій на Близькому Сході, стосовно блокування мирних ініціатив чи виключення із мирного процесу своїх супротивників (та їх регіональних союзників), стосовно можливості приведення до влади тих політичних сил, які стануть союзниками або ж, принаймні, будуть дотримуватись відповідної зовнішньополітичної орієнтації. Підходи Сирії як ключового регіонального гравця на ліванській арені до ліванського конфлікту та вибору моделей його врегулювання формувалися не на основі постулатів панарабської ідеології, а на базі тлумачення сирійських інтересів в цій країні, які вбачалися в максимальному розширенні свого впливу, що, на думку офіційного Дамаску, дозволило б нейтралізувати (або ж, принаймні, призупинити посилення зростання) тенденції до ізоляції або ж до встановлення несприятливого для Сирії балансу сил на міжарабській арені. В цьому сенсі режим Х.Асада при визначенні прийнятності для Сирії існування в Лівані тієї чи іншої моделі забезпечення стабільності і, відповідно, при виборі моделі врегулювання конфлікту керувався єдиним критерієм – збереженням домінуючого сирійського впливу в Лівані; при цьому тип цієї моделі – міліцейської фрагментованості чи інший - мав значення лише з огляду на спроможності Сирії в Лівані. Ізраїль, в свою чергу, будував свою ліванську стратегію в контексті концепції „кумулятивного стримування”, реалізація якої мала на меті забезпечення „основної” та „поточної” безпеки держави, і, відповідно, саме це було визначальним чинником в процесі прийняття рішень Тель-Авівом стосовно ситуації в Лівані та шляхів її стабілізації. Такі підходи ключових регіональних та позарегіональних акторів до ліванського конфлікту ускладнювали пошук шляхів його врегулювання, сприяли утвердженню в Лівані такої моделі забезпечення стабільності, як модель міліцейської фрагментованості.
11. Запропонована методика врегулювання конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах має ґрунтуватися на поєднанні, принаймні, трьох основних підходів:
• діагностичного;
• інституціонального;
• інструментального.
Діагностична складова врегулювання включає в себе вирішення низки завдань аналітичного плану та на цій основі прийняття стратегічного рішення - вибору моделі врегулювання конфлікту. Першочерговим є відтворення (моделювання) моделі забезпечення стабільності, яка функціонує на даний момент в соціумі. Це потребує встановлення кола, ієрархії та співвідношення реальних центрів впливу в соціумі, визначення характеру зв’язків та відносин між ними та зовнішнім середовищем, а на базі аналізу їх інтересів та потреб - окреслення простору, в межах якого існує ймовірність досягнення компромісу між ними. Основне завдання діагностики - пошук, моделювання та стимулювання процесу утвердження саме такої конфігурації зв’язків та відносин в системі, яка дозволить попередити (принаймні, протягом певного проміжку часу) переростання взаємодії елементів в системі в кризову стадію. Іншими словами, проблема полягає в пошуку моделі забезпечення стабільності, адекватної тогочасним реаліям соціуму, і в підтягуванні структурних і процедурних чинників конфлікту в цьому напрямку. Розробка такої моделі має враховувати наявність зони адекватного рішення, вихід за межі якої поставить під загрозу успіх миротворчих зусиль в цілому. Найбільш прийнятною, як свідчить досвід врегулювання ліванського конфлікту, уявляється застосування при врегулювання конфліктів в глибоко розділених соціумах адаптаційної моделі, яку доцільно (але лише у випадках коли це уявляється можливим) доповнити елементами трансформаційної моделі. Саме вибір такої адаптаційної модель дозволяє більш швидко і більш ефективно, порівняно із використанням інших моделей, інституціоналізувати конфлікт.
В процесі деескалації конфлікту та в фазі постконфліктного будівництва виняткова роль в глибоко розділених соціумах, як засвідчує досвід Лівану, належить еліті, а, отже, саме лідери, які репрезентують реальні центри впливу в соціумі, мають стати об’єктом першочергової уваги миротворців. В цьому контексті актуальним є визначення конфігурації зв’язків та залежностей між окремими сегментами еліти, а саме старою (яка домінувала до початку масштабної кризи) та новою елітою та/чи контрелітою, яка в більшості випадків репрезентована військовими лідерами. Це дасть змогу з’ясувати, наскільки стара еліта має спроможність самостійно вирішувати питання, пов’язані з врегулюванням конфлікту. Окрім того, уявляється, що неодмінним елементом моделі врегулювання конфлікту мають стати заходи, спрямовані на інтегрування військової еліти в структуру політичної еліти (наприклад, включення до складу парламенту, як це було в зроблено Лівані), оскільки перспектива набуття військовими лідерами нового статусу потенційно знижує опір останніх процесові врегулювання, який в більшості випадків супроводжується зменшенням їх ролі в соціумі в цілому, або ж в окремих його сегментах.
Інституціональний підхід ґрунтується на визнанні того, що конфлікт як явище в глибоко розділених мозаїчних соціумах (тобто системах, яким притаманний статичний конфліктний тип стабільності) є неминучий, а, отже, його можна лише врегулювати, а не вирішити. Головне завдання миротворців полягає в тому, щоб трансформувати позаінституціональний конфлікт в інституціоналізований, передумовою чого є наявність в соціумі інституціональних можливостей для вияву та зіткнення інтересів. В цьому контексті має бути здійснена всебічна підтримка існуючих (а у випадку відсутності нагальною є потреба в створенні) консоціальних механізмів врегулювання суперечок. До складу цих інституцій мають увійти лідери груп, які будуть наділені правом вето. Це надаватиме гарантії захисту інтересів та безпеки соціокультурним групам чи іншим сегментам соціуму, які перебувають в конфлікті. Останнє передбачає орієнтацію, насамперед, політичної еліти на укладання своєрідного (усного чи письмового) „договору”, який би окреслював спільні правила гри, які б, з одного боку, були б універсальними (тобто охоплювали весь спектр відносин в соціумі), а з іншого – надавали необхідні гарантії існуючим в суспільстві соціокультурним групам. Укладання такого договору буде, по-суті, визнанням з боку автономних силових центрів необхідності існування системи, що є передумовою до встановлення взаємозв’язку та взаємозалежності між вищезгаданими центрами, і що зробить можливим сам процес досягнення балансу сил.
Інструментальна складова процесу врегулювання. Вибір і застосування методів та засобів врегулювання конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах також має свою специфіку. Оскільки врегулювання конфлікту в глибоко розділених соціумах прямими учасниками конфлікту уявляється доволі проблематичним і малоймовірним, то участь третьої сторони в мирному процесі можна розглядати як необхідний елемент процесу врегулювання. Найбільш прийнятною формою участі третьої сторони в врегулюванні такого типу конфліктів є посередництво, яке дозволяє вирішувати низку завдань, а саме: забезпечити можливість сторонам конфлікту обговорити проблему (створення каналів комунікації, організація прямих переговорів, надання території для їх проведення тощо), допомогти в діагностиці ситуації та - що уявляється принципово важливим – сформувати засади взаємоприйнятного рішення і, на їх основі, розробити прийнятну для сторін модель врегулювання, яка і має бути винесена на їх розгляд. Можна припустити, що результативність посередництва буде вищою, якщо ці функції візьмуть на себе актори (міжнародні організації чи держави), які мають безпосередні інтереси в конфлікті, аніж незацікавлена нейтральна сторона.
Специфікою конфліктів, які розгортаються по типу „ліванізації”, є істотна роль зовнішнього чинника в процесі їх розвитку. Тому проведення консультацій посередника з зацікавленими регіональними та позарегіональними акторами, які в більшості випадків є непрямими учасниками конфлікту, стосовно вибору моделі, механізмів та методів врегулювання є необхідним елементом комплексних зусиль з розблокування конфлікту. Такі консультації мають на меті досягнення певного рівня консенсусу шляхом урахування інтересів непрямих учасників конфлікту; це має забезпечити їх згоду та підтримку (або ж, принаймні, нейтральність позиції) стосовно розгортання мирного процесу. Наявність такого консенсусу є однією із важливих передумов функціонування системи консоціальної демократії.
Розгортання миротворчих сил (ООН, регіональних міжнародних організацій або багатонаціональних сил) можливе лише за умови досягнення на це згоди на стратегічному рівні від конфліктуючих сторін, а не тільки від владних структур. Однак, здійснення операцій по підтриманню миру у внутрішніх конфліктах уявляється мало ефективним. Щодо операцій з примусу до миру, то їх проведення має бути винятком, а не правилом, і має здійснюватися виключно у випадку нагальної потреби (геноцид, гуманітарна катастрофа тощо). При цьому при проведенні операцій по підтриманню миру чи операцій з примусу до миру (гуманітарні інтервенції) повинно існувати відповідне дипломатичне забезпечення; самі ж ці акції мають бути складовою частиною комплексних заходів по врегулюванню конфлікту.
Обов’язковим елементом будь-якого плану врегулювання конфлікту має стати пункт про роззброєння і головне - про розформування військових формувань (міліцій).
Традиційні рекомендації стосовно підтримки центрального уряду (або ж вимоги перегляду його політики стосовно меншин), які характерні для більшості методик врегулювання етноконфесійних конфліктів, не уявляються прийнятними стосовно конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах. Насамперед, тут центральний уряд не має силових аргументів для відновлення порядку. Більш того, президент та члени уряду під час криз виступають (або ж сприймаються так супротивниками) здебільше в якості представників еліти однієї із ворогуючих сторін, аніж представника держави, що репрезентує інтереси не якогось його сегменту, а всіх членів соціуму. Це переконливо підтверджується аналізом ліванської кризи 1975-1976 рр., під час якої президент С.Франж’є виступав в більшій мірі як заїм маронітської субобщини, який мав в своєму розпорядженні власні військові формування (міліцію), аніж дійсно вища посадова особа країни. В цьому контексті миротворцям уявляється доцільним, принаймні, на етапі пошуку шляхів врегулювання конфлікту дистанціюватися від беззастережної підтримки уряду.
Така методика може бути застосована не тільки при вирішенні внутрішніх етноконфесійних конфліктів, але й конфліктів, сторонами яких витупають об’єднання, утворені на трайбалістській основі.
12. Поки що Україна не має остаточно визначеної та деталізованої концепції своїх національних інтересів на Близькому Сході. Однак певною мірою вони вже окреслені; проглядаються ключові моменти структури системи близькосхідних національних інтересів, які визначаються безпосередніми потребами країни та необхідністю забезпечення її національної безпеки. В цьому контексті можна виокремити низку довготермінових цілей і завдань, на досягнення яких мають бути спрямовані зусилля України на Близькому Сході:
• забезпечення гарантованого та постійного доступу до близькосхідної нафти (шляхом формування системи відповідних договорів);
• завоювання постійних ринків збуту для українських товарів. Це завдання уявляється завданням надзвичайної ваги з огляду на товарну структуру нашого експорту, основу якого складає продукція, яка орієнтована на ринки із нестійким попитом, надмірною пропозицією, і, відповідно, жорсткою конкуренцію, а в деяких випадках і невигідними умовами торгівлі: металопродукція, мінеральні продукти та хімія. Таким чином, в найближчий перспективі нагальною потребою для України є істотна трансформація структури експорту в арабські країни шляхом нарощування частки машинобудування, а також високотехнологічних галузей промисловості, які є вже сьогодні конкурентноспроможними (насамперед, літакобудування, суднобудування);
• збереження провідних позицій в сфері транспортних послуг. Газотранспортна система України за своєю протяжністю та потужністю є другою в Європі (після Росії). В умовах загострення боротьби за маршрути транспортування енергоносіїв (деякі варіанти проектів суперечать українським інтересам) Україна має активізувати свою політику в близькосхідному регіоні з метою збереження та зміцнення (шляхом реалізації проектів транспортування близькосхідної нафти та газу через українську територію) своєї ролі в сфері транзиту енергоносіїв в Європу;
• зростання обсягів арабських інвестицій в економіку України;
• встановлення відносин з деякими арабськими центросиловими країнами на кшталт “особливих”. Вирішення цього питання вимагає виваженого і відповідального підходу, оскільки, як показує наш власний досвід, встановлення такого типу відносин з тією чи іншою країною без відповідного всебічного аналізу ймовірних наслідків такого кроку може стати чинником, який гальмує розвиток відносин з іншими країнами регіону, створює за деяких обставин певні перешкоди на шляху реалізації інтересів України на Близькому Сході.
Умовно можна виокремити принаймні чотири групи арабських країн, які мають бути яких включені в сферу пріоритетних інтересів української зовнішньої політики, а саме:
1. Нафтовидобувні країни Арабського Сходу, що диктується нагальними економічними потребами України (на Близькому Сході сьогодні зосереджено 70% світових розвіданих запасів нафти та 25% газу);
2. Регіональні “центри сили” на Арабському Сході, налагодження зв’язків з якими певною мірою дозволило б Україні, спираючись на встановлені тісні зв’язки, розширити свій вплив в регіоні (насамперед, Єгипет та Сирія);
3. Колишні арабські союзники Радянського Союзу, в яких потенційно Україна має своєрідні точки опори, які були закладені в попередні часи політикою СРСР;
4. Країни, які об’єктивно зацікавлені в розвитку відносин з Україною (насамперед, в економічній та торгівельній сферах), в налагодженні економічного та технічного співробітництва, і які є платіжеспроможними (наприклад, Ліван).
Без сумніву, запропонована класифікація груп країн з точки зору інтересів України в близькосхідному регіоні носить умовний характер, оскільки одна і та ж країна може бути одночасно віднесена до двох чи навіть трьох груп. Однак, не дивлячись на вищезгадані недоліки, такий підхід дає змогу структурувати інтереси і пріоритети України в регіоні, диференціювати свій підхід, в основі якого мають лежати принципи прагматизму і відповідності національним інтересам.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

. Межэтнические конфликты в странах зарубежного Востока / Отв. ред. А.А.Празаускас. – М.: Наука, 1991. – 276 с.
. Welsh D. Domestic Politics and Ethnic Conflict // Ethnic Conflict and International Security / Ed. by M.E.Brown. – Princeton, New Jersey: Princeton University Press, 1993. - P.43 - 60.
. Barakat H. Lebanon іn Strіfe. Student Preludes to the Civil War. – Austin & London: University of Texas Press, 1977. – 242 p.
. Аршинов В.И. Синергетика как феномен постнеклассической науки. – М.: Институт философии РАН, 1999. – 203 с.
. Поздняков Э.А. Философия политики. - Т. 2. - М.: МП «Палея», 1994. – 292 с.
. Восток/Запад: Региональные подсистемы и региональные проблемы международных отношений / Под. ред. А.Д.Воскресенского. – М.: Московский государственный институт международных отношений (Университет), Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2002. – 528 с.
. Бузан Б. Уровни анализа в международных отношениях // Международные отношения: социологические подходы / Под. ред. П.А.Цыганкова. – М.: Гардарика, 1998. - С.131 - 151.
. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи. Світова політика. – К.: ФАДА, ЛТД, 2001. –224 с.
. Гаевский Б.А. Философия политики: Учеб. пособ. – К.: ВІПОЛ, 1993. - 120 с.
. Скороход Ю.С. Міжнародний аспект урегулювання ліванського конфлікту (80-90-і роки). – К.: Видавничий центр “Київський університет”, 2000. – 264 с.
. Богатуров А.Д. Современные теории стабильности и международные отношения России в Восточной Азии в 1970-90-е гг. – М.: ИСКРАН, МОНФ, 1996. – 246 с.
. Косолапов Н.А. Конфликты постсоветского пространства: Фактор стабильности? // Мировая экономика и международные отношения. – 1996. - №2. – С.5-16.
. Тэйлор А.Дж.П. Борьба за господство в Европе: Пер. с англ. – М.: Издательство иностранной литературы, 1958. – 644 с.
. Goldman K. Change and Stability in Foreign Policy: The Problems and Possibilities of Detente. – Princeton: Princeton University Press, 1988. – 252 p.
Macfarlain N.S. The Soviet Conception of Regional Security // World Politics. – April 1985. – Vo. 37, №3. – P. 298-299.
. Глобальні трансформації і стратегії розвитку / О.Г.Білорус, Д.Г.Лук’яненко, О.М. Гончаренко та ін. / Під ред. О.Г Білоруса. – К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин, 1998. – 416 с.
. Richardson L.F. Arms and Insecurity: A Mathematical Study of the Causes and Origins of War. – Pittsburgh: Boxwool Press, 1960. – P.67.
. Waltz K.N. Theory of International Politics. - Reading: Addison-Wesley Pub. Co., 1979. – 251 p.
. Deutsch K., Singer J.D. Multipolar Power Systems and International Stability // Analyzing International Relations: A Multimethod Introduction / Ed. By W.Colpin and Ch.Kegley. – New York: Praeger, 1975. – P. 320 – 337.
. Політологія: Підручник / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1994. – 592 с.
. Богатуров А., Плешаков К. Динамика международной стабильности // Международная жизнь. – 1991. - № 2. – С.35 - 46.
. Цыганков П.А. Теория международных отношений: Учеб. пособие. – М.: Гардарики, 2002. – 590 с.
. Бородкин Л.И. «Порядок из хаоса»: концепции синергетики в методологии исторических исследований // Новая и новейшая история. М. - 2003. - №2. – С.98 - 118.
. Лебедева М.М. Политическое урегулирование конфликтов: Учеб. пособие. – М.: Аспект Пресс, 1999. – 271 с.
. Павленко Ю.В. История мировой цивилизации. Философский анализ. – К.: Феникс, 2002. – 760 с.
. Назаретян А.П. От будущего – к прошлому (Размышления о методе) // Общественные науки и современность. – 2000. - №3. – С.149.
. Скороход Ю.С. Пошук шляхів врегулювання ліванської кризи 1958 року: міжнародний аспект // Вісник Київського університету. Сер.: Міжнародні відносини. - 1997. – Вип. 6. – С.90 - 97.
. Панов П.В. Трансформации политических институтов в России: кросстемпоральный сравнительный анализ // Полис (Политические исследования). – 2002. - №6. – С.58 - 70.
. Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Пер. з англ. – К.: Основи, 2000. – 198 с.
. Повестка дня для мира. Превентивная дипломатия, миротворчество и поддержание мира: Доклад Генерального секретаря ООН Совету Безопасности ООН. А/47/277, S/24111, 2 July 1992. – 26 с.
. Доклад Генерального секретаря об осуществлении резолюций 425 (1978) и 426 (1978) Совета Безопасности. 16 июня 2000. S/2000/590. – 12 с.
. The Blue Helms. A Review of United Nations Peace-keeping. – United Nations: United Nations Department of Public Information, 1990. – 471 p.
. League of Arab States. Basic Information. Golden Jubilee 1945-1995. – Cairo: General Directorate, General-Secretariat League of Arab States and New Delhi Mission, 1995. – 37 p.
. Weekly Compilation of Presidential Documents. – Washington, 1981-1989.
. Department of State Bulletin. - Washington, 1975-1988.
. Papers. Public Papers of the President of the US. Reagan R. 1988/89. - Washington: U.S. Government Printing Office, 1991. – 1823 p.
. American Foreign Policy: Basic Documents, 1977-1980. – Washington: Department of State, 1983. – 1458 p.
. American Foreign Policy: Current Documents, 1983. – Washington: Department of State, 1985. – 1477 p.
. Congressional Record. – 1975-1999.
. Authorization for US Marines in Lebanon: Hearing before the Committee on Foreign Relations US Senate. 98th Congress, 1st Session, on S.J. 187, S.J. Res. 190, S.Res. 248, S.Res. 253, November 10 and 15, 1983. - Washington: U.S. Government Printing Office, 1984. - 43 p.
. The Crisis in Lebanon: US Policy and Alternative Legislative Proposals: Hearings before the Committee on the Foreign of the House of Representatives, 98th Congress, 2nd Session, February 1 and 2, 1984. - Washington: United States Government Printing Office, 1984. – 103 p.
. United States Policy Toward Lebanon – Relief and Rehabilitation Assistance: Hearing and Markup before the Committee on the Foreign Affairs and its Subcommittee on Europe and the Middle East of the House of Representatives, 97th Congress, 2nd Session on H.R. 6631, June 17, 22, July 13 and 15, 1982. - Washington: United States Government Printing Office, 1983. – 333 p.
. The Middle East. A Report of the Committee on Foreign Affairs U.S. Senate by Senator Charles H.Persy. August 1982. - Washington: U.S. Government Printing Office, 1982 – 42 p.
. Documents and Statements on Middle East Peace, 1979-1982. Report Prepared For the Subcommittee on Europe and the Middle East of the Committee on Foreign Affairs U.S. House of Representatives by the Foreign Affairs and National Deference Division Congressional Research Service Library of Congress. June 1982. - Washington: U.S. Government Printing Office, 1982. – 337 p.
. Documents on Middle East Peace, 1982-1988. Report Prepared For the Subcommittee on Europe and the Middle East of the Committee on Foreign Affairs U.S. House of Representatives by Congressional Research Service Library of Congress. - Washington: U.S. Government Printing Office, 1989. – 91 p.
. Journal Officiel de la République Francaise. Débate parlemantaires. Assemblée nationale. - Paris, 1982-1984.
. Politique étrangere de la France. Textes et documents. Ministere des relations extérieures. – Paris, 1982-1985.
. СССР и ближневосточное урегулирование, 1967-1988: Документы и материалы (М-во иностр. дел СССР / Редкол. Ю.М.Воронцов и др. – М.: Политиздат, 1989. – 511 с.
. Israel’s Foreign Relations: Selected Documents, 1988-1992. – Vol. Eleven. / Ed. M.Medzini – Jerusalem: Ministry of Foreign Affairs, 1993. – 312 p.
. Israel. Yearbook of Official Documents 1998. – Jerusalem: Center for Archives and Infodata by Government Printer, 2000. – 524 p.
. International Documents on Palestine. 1975 / Ed. J.S.Nielsen. – Beirut: The Institute for Palestine Studies; Kuwait: The University of Kuwait, 1977. – 561 p.
. Peacekeeping: Multinational Force. Agreement between United States of America and Lebanon. Effected by Exchange of Notes Signed at Beirut August 18 and 20, 1982 (Treaties and Other International Acts Series 10463). – Washington: U.S. Government Printing Office, 1985. – 8 p.
. The Lebanese-Syrian Treaty of Brotherhood, Cooperation, and Coordination, Damascus, 22 May 1991 // Journal of Palestine Studies. – Summer 1991. – Vol. XX, № 4. – P. 173-176.
. The Cairo and Melkart Agreements, Regulation of the PLO Presence in Lebanon, 3 November 1969, 17 May 1973 // Documents on the Israeli-Palestinian Conflict, 1967-1983 / Ed. by Yehuda Lukacs. - Cambridge: Cambridge University Press, 1984. – P. 215-219.
. Колобов О.А., Корнилов А.А., Сергунин А.А. Документальная история арабо-израильского конфликта. Хрестоматия. – Нижний Новгород: Изд-во ННГУ, 1991. – 178 с.
. Israel in the Middle East: Documents & Readings on Society, Polities and Foreign Relations. 1948 – Present / Ed. By I.Rabinovich, J.Reinharz. – New York: Oxford University Press, 1984. – 407 p.
. Documents on the Israeli-Palestinian Conflict, 1967-1983 / Ed. by Yehuda Lukacs. - Cambridge: Cambridge University Press, 1984. – 246 p.
. Peres Sh. Battling for Peace. Memoirs. - London: Orion Books Ltd, 1996.– 471 p.
. Перес Ш. Новый Ближний Восток. – М.: Прогресс, 1994. – 240 с.
. Peres Sh. Four Regional Challenge: An Israeli Approach // Middle East Insight. – 1987. – Vol. V, № 1. – P. 4 - 7.
. Rabin Y. The Rabin Memoirs. – Berkeley, Los Angeles: University of California Press, 1996. – 435 p.
. Sharon A. With D. Chanoff. Warrior. The Autobiography of Ariel Sharon. – New York: Simon & Schuster, 1989. – 571 p.
. Netanyahu B. Israel and the World: A Place among the Nations. – New York: Bantam Books, 1993. – 467 p.
. Carter J. The Blood of Abraham. Insights into the Middle East. – Boston: Houghton Mifflin Company, 1985. – 257 p.
. Vance C. Hard Choices. Critical Years in America’s Foreign Policy. – New York: Simon & Schuster, 1983. – 541 p.
. Haig A. Caveat: Realism, Reagan and Foreign Policy, – London: Weidenfeld & Nicolson, 1984. – 367 p.
. Tlass Mustapha. L’Invasion Israelienne du Liban. – Paris: J.A.CONSEIL, 1986. – 356 p.
. Jumblatt Kamal. I Speak for Lebanon. – London: Zed Books, 1982. – 122 p.
. Hariri Rafic. Statesmanship in Government. Emerging from War and Entering the Future. – Beirut: Arab United Press Co., 1999. – 95 p.
. Gemayel A. The Price and the Promise // Foreign Affairs. – Spring 1985. – Vol. 63, № 4. – P.759 - 777.
. Hoss Salim. Prospective Change in Lebanon // Peace for Lebanon? From War to Reconstruction / Ed. by D.Collings. – Boulder & London: Lynne Rienner Publishers, 1994. - P. 249 – 258.
. Malik H.C. Between Damascus and Jerusalem: Lebanon and Middle East Peace. (Policy papers №45). – Washington: Washington Institute for Near East Policy, 1997. – 130 p.
. Syria – Lebanon – Israel Triangle: The End of Status Quo? Panel Discussion. - Washington: Washington Institute for Near East Policy, 2000. – 74 p.
. The Last Arab-Israeli Battlefield? Implications of an Israeli Withdrawal from Lebanon / Ed. By P.Clawson and M.Eisenstandt. - Washington: Washington Institute for Near East Policy, 2000. – 136 p.
. Cordesman A.H. Israel and Lebanon. The New Strategic and Military Relations. - Washington: CSIS, 2000. – 64 p.
. Cordesman A.H. Peace and War: Israel Versus Syria. - Washington: CSIS, 2000. – 60 p.
. Mohamed Abdel-Salam. Intra-Arab State Conflicts // Al-Ahram Centre for Political and Strategic Studies. Strategic Papers. – 1994. - № 23. – 23 p.
. Nassif Hitti. Lebanon and the Peace Process // Political Science Research Papers. Center For Political Research and Studies of Cairo University. – 1995. – Vol. II, № 2. – 15 p.
. Hinnebusch R.A. Syria’s Foreign Policy and the Peace Process // Political Science Research Papers. Center For Political Research and Studies of Cairo University. – 1995. – Vol. II, № 5. – 24 p.
. Страны Ближнего Востока. Справочник.- К.: Политиздат Украины, 1990.- 336 с.
. Cashmore E.E. Dictionary of Race and Ethnic Relations. – London, Boston, Melbourne and Henley: Routledge & Kegan Paul, 1984. – 294 p.
. Yaacov Shimoni. Political Dictionary of Arab Word. – New York: Macmillan Publishing Company: London: Collier Macmillan Publishers, 1987. – 520 p.
. Who’s Who in Lebanon. 1977-1978. - Beirut: Publitec Publications, 1977- 841 p.
. Dilip Hiro. Dictionary of the Middle East. – London: Macmillan, 1996. - 355 p.
. Hudson M. The Problem of Authoritative Power in Lebanese Politics: Why Consocіatіonalіsm Failed // Lebanon: A History of Conflict and Consensus / Ed. by N.Shehadi and D.Mills. – London: The Centre for Lebanese Studies; I.B.Tauris & Co Ltd Publishers, 1988. – P. 224 -239.
. Rondot P. Les Institutions Politiques du Liban: Des Communautés Traditionnelles à l'Etat Moderne. – Paris: Institut d’etudes de l’orient contemporain, 1947. – 148 p.
. Hourani A. Syria and Lebanon: A Political Essay. – London: Oxford University Press, 1946. – 402 p.
. Chiha M. Politique Intérieure. – Beyrouth: Editions du Trident, 1964. – 316 p.
. Hudson M. The Lebanese Crіsіs: The Lіmіts of Consocіatіonal