ТЕОРЕТИЧНИЙ ТА ПРАКТИЧНИЙ ВИМІРИ РОЗШИРЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

КОПІЙКА ВАЛЕРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ

УДК:327.39

ТЕОРЕТИЧНИЙ ТА ПРАКТИЧНИЙ ВИМІРИ РОЗШИРЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Спеціальність 23.00.04 - Політичні проблеми міжнародних
систем і глобального розвитку

ДИСЕРТАЦІЯ

на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

Науковий консультант –
доктор історичних наук, професор
Манжола Володимир Андрійович

КИЇВ – 2004

П Л А Н
стор.
ВСТУП…………………………………………………………………….. 3-12
РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ
І ДЖЕРЕЛЬНО-ДОКУМЕНТАЛЬНА БАЗА
ДОСЛІДЖЕННЯ…………………………………………….

13-159
1.1. Базові теорії і методології дослідження……………………….……. 13-34
1.2. Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської
єдності…………………………………………………………………
35-83
1.3. Новітні концепції європейської інтеграції та розширення.……….. 83-119
1.4. Джерельно-документальна база дослідження……………………… 120-159
РОЗДІЛ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ
РОЗШИРЕННЯ ЄС В 60-90-ТІ РОКИ…………………..
160-258
2.1.Формування єдиних підходів щодо розширення та змісту
європейської інтеграції в 60-70-ті роки…………………………..….
160-190
2.2. Розширення і трансформаційні зміни в ЄС у 80-ті роки………….. 191-214
2.3. Особливості розширення ЄС в 90-ті роки та його наслідки……… 214-258
РОЗДІЛ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД….….. 259-354
3.1. Основні передумови і значення розширення ЄС на схід………….. 259-278
3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо
країн ЦСЄ……………………………………………………………...
278-318
3.3. Внутрішнє реформування ЄС у контексті розширення на схід…… 318-354
РОЗДІЛ 4. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ЄС З РОСІЄЮ ТА
УКРАЇНОЮ В КОНТЕКСТІ НОВОГО
РОЗШИРЕННЯ……………………………………………..

355-418
4.1. Основні тенденції та перспективи співробітництва Росії та ЄС….. 355-386
4.2. Нові формати співробітництва ЄС - Україна в контексті
розширення на Схід…………………………………………………..
386-418
ВИСНОВКИ……………………………………………………………….. 419-429
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….….. 430-479

ВСТУП

Актуальність теми дослідження обумовлена становленням і розвитком на європейському континенті історично безпрецедентних явищ і процесів добровільної відмови національних держав від більшості традиційних для них повноважень на користь інтеграційного об’єднання, що відбуваються на фоні загальносвітових процесів інтеграції та глобалізації. Сталий процес поглиблення європейської інтеграції, її функціонального поширення на все нові та більш глибокі сфери співробітництва з поступовим залученням постійно зростаючих за інтенсивністю та складністю форм наднаціонального, федералістського співробітництва супроводжується практично перманентним процесом розширення її географічних меж. При цьому, процеси поглиблення та розширення завжди здійснювалися паралельно. Утвердження оригінальності цієї конструкції та її самогенеруючий характер часом превалювали над питаннями кінцевої мети розбудови Європейського Союзу, тобто його остаточного змісту і форми.
Одночасно, розширення географічних кордонів ЄС перетворює його із об’єднання західноєвропейських держав на союз континентального масштабу, могутній політичний полюс, який стоїть перед якісно новими викликами як внутрішнього так і зовнішнього характеру. Регулярне розширення надає ЄС кількісної ваги, але одночасно робить його більш неоднорідним і ставить зростання політичної ваги у залежність від здатності ЄС уникнути послаблення його внутрішньої згуртованості та єдності і готовності протистояти новим викликам та ризикам, що постали в постбіполярний період.
Поглиблення інтеграційних процесів поза межі економічної сфери виводить ЄС на шлях побудови політичної Європи, що має визначити її місце в світі. При цьому, конкретного прогресу було подекуди досягнуто без абсолютизації усталеними концепціями та визначенням кінцевої мети та географічних рамок інтеграції. В цих умовах виникає нагальна потреба критичного у теоретичному і політичному сенсі аналізу суперечностей в оцінках базових елементів спонук і характеру залучення нових держав до європейської інтеграції представниками різних наукових галузей та політологічних шкіл євроінтеграційних досліджень. Відсутність єдиних підходів в оцінках природи, рушійних сил європейської інтеграції, активні дебати щодо визначення та формування загальноєвропейської інтеграційної стратегії і, відповідно, стратегії відносин з навколишнім оточенням ЄС, визначенням його географічних кордонів, вимагають ефективного цілісного, а не фрагментарного використання існуючих методологій і методів дослідження євроінтеграційного процесу від його початків і до останнього етапу розширення.
Інший, не менш важливий аспект актуальності обумовлюється, на фоні безпосереднього наближення ЄС до кордонів України, наявністю радикальних розходжень в оцінках доцільності, можливостей, перспектив і наслідків реалізації Україною європейського вибору представниками різних наукових шкіл нашої держави, неузгодженістю наукових концепцій євроінтеграції, відсутністю чіткої і, головне, стабільної концептуальної основи забезпечення євроінтеграційної стратегії України, дедалі більш зростаючим протиставленням європейського та євразійського напрямів української інтеграційної політики.
Така оцінка актуальності спричинила авторський підхід до визначення принципової наукової проблеми, яка вирішується в даній дисертації: визначити місце та роль феномену розширення в європейському інтеграційному процесі, розглядаючи його як самогенеруючу форму існування та розвитку Європейського Союзу, в якому поєднуються два взаємозалежних процеси – розширення функціональне та розширення у просторі, в результаті чого, йому вдалося не тільки подолати національні бар’єри, вивести національні інтереси членів об’єднання на інтеграційний, комунітарний рівень, але й поширити ці досягнення на оточуючий простір, поступово адаптуючи його до комунітарних цінностей.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках Комплексної програми науково-дослідницьких робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” (номер державної реєстрації 019U015204) і наукової теми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Міжнародні правові, політичні та економічні засади розвитку України” (номер державної реєстрації 01БФ048-01) і зокрема наукової теми кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету “Моделювання місця і ролі України в процесі глобальної трансформації сучасної системи міжнародних відносин” (номер державної реєстрації 0197U003325).
Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження є комплексний аналіз феномену розширення ЄС, його витоків, концептуально-теоретичних засад, особливостей, суперечностей та геостратегічних наслідків. Для досягнення цієї базової мети автор поставив і здійснив спробу реалізувати наступні завдання:
• окреслити і класифікувати основні теоретико-методологічні засади євроінтеграційних досліджень з урахуванням процесу розширення, представлені в зарубіжній та вітчизняній політичній науці, розвинути категорійно-понятійний апарат проблеми, що досліджується;
• дослідити еволюцію традиційних теорій та концепцій європейської інтеграції в контексті взаємозалежності процесів поглиблення та розширення;
• дослідити новітні концептуальні та доктринальні особливості оцінок еволюції, рушійних сил, визначення географічних кордонів та геостратегічних наслідків процесу розширення Європейського Союзу;
• дослідити феномен розширення як самогенеруюче явище, що поєднує два взаємозалежні процеси – розширення функціональне та розширення у просторі;
• окреслити етапи розширення, виявити їх рушійні сили, закономірності, особливості та місце в інтеграційному процесі в часи системного протистояння і „холодної війни” та в пост-біполярний період;
• виявити основні передумови, історико-політичне значення та геостратегічні наслідки розширення ЄС на схід;
• дослідити значення розширення та його вплив на формування і перспективи розвитку нової стратегії відносин ЄС з Україною та Росією та розробити авторське бачення врахування його наслідків в практичній діяльності української дипломатії.
Об’єктом дослідження обрано Європейський Союз як інтеграційну інновацію сучасних міжнародних відносин.
Предметом дослідження є концептуально-теоретичний і практичний виміри розширення ЄС.
Хронологічні рамки дослідження визначалися з урахуванням комплексності політичних, економічних, політико-культурних та наукових чинників у процесі євроінтеграції та розширення Європейського Союзу. Початковий рубіж досліджуваного періоду визначається 1960-ми роками, що зумовлюється першими формалізованими ініціативами, обговореннями і практичним втіленням першого етапу розширення ЄС. В той же час, характер роботи потребував опрацювання науково-теоретичних досліджень на тему європейської єдності, що активно обговорювалися на початку ХХ століття. Верхня хронологічна межа роботи обумовлена першою половиною 2004 року, що пояснюється останнім розширенням та прийняттям проекту Конституції ЄС.
Методи дослідження включають в себе комплекс загальнонаукових методів дослідницької роботи, що основуються на здобутках не тільки політичної науки як такої, але й політичної історії, політекономії, формальної і діалектичної логіки з використанням притаманних їм дедуктивним та індуктивним методам. Серед них – принципи системного, функціонального та структурного аналізу, синергетичний, проблемно-історичний та порівняльний методи дослідження.
Системний підхід, з притаманним йому системно-структурними, системно-функціональними, системно-ситуаційними та системно-аналітичними методами дослідження, виступає ключовим методологічним підходом дослідження специфіки функціонування європейського інтеграційного процесу взагалі та феномену розширення, як відносно самостійного явища зокрема. Системно-функціональний та проблемно-історичний підходи застосовуються при вивченні сутнісних ознак та специфіки основних етапів розширення, визначення його найбільш вірогідних просторових та функціональних моделей і тенденцій.
Метод порівняльного аналізу та елементи статистичного методу широко використовуються при дослідженні особливостей кожного з етапів розширення, визначенні закономірностей еволюції європейської інтеграції та розкритті об’єктивного і відносно самостійного характеру процесу її розширення. Розгляд окремих проблем, таких як функціональне розширення інтеграції, або аналіз факторів розвитку європейської інтеграції, включаючи економічні, політичні, воєнні та інституціональні, обумовлює застосування плюралістичного підходу, що дозволяє виявити комплексну взаємозалежність факторів різного походження та елементів цілісної системи, яким виступає феномен розширення європейської інтеграції. Структурно-функціональний аналіз використовується автором в загальних рамках системного методологічного підходу для дослідження процесу становлення системи комунітарних вимог та критеріїв ЄС щодо формування вступної стратегії, принципів та структури євро-інтеграційної політики країн-кандидатів в окремих функціональних сферах. При роботі із фактичним матеріалом, в першу чергу, офіційними документами основних інституцій ЄС, країн-членів ЄС, країн-кандидатів та країн-сусідів широко використовується прикладна міждисциплінарна методика контент-аналізу та івент-аналізу.
Наукова новизна одержаних результатів обумовлена тим, що вона є першою дисертацією, в якій здійснено системний аналіз та комплексне дослідження процесу розширення ЄС як самостійного феномену розвитку європейської інтеграції, що характеризується паралельним просторовим та функціональним розширенням.
Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає у наступному:
- запропоновано нове тлумачення теоретико-методологічних підходів і концепцій процесу розширення у євроінтеграційних дослідженнях та зокрема доведено емпіричну залежність їх трансформації від практичного досвіду інтеграційного процесу;
- визначено на оригінальній джерельній базі, в тому числі вперше введених автором в науковий обіг документах, місце і роль феномену розширення в еволюції традиційних та новітніх європейських інтеграційних теорій та концепцій;
- на основі компаративного аналізу здійснено спробу наукової систематизації та класифікації існуючих у сучасній політичній науці поглядів, концепцій та теорій стосовно природи розширення, його перспектив та місця в сучасному європейському інтеграційному процесі;
- вперше у вітчизняній та зарубіжній історіографії висунуто і обгрунтовано тезу про природу та ресурсні можливості розширення ЄС, яке грунтується на авторській концепції подвійного просторового та функціонального розширення;
-доведено, на основі комплексного аналізу і залучення широкого кола літератури і джерел, значна частина з яких не була об’єктом спеціального наукового дослідження, що розширення є відносно самостійним, самогенеручим явищем європейського інтеграційного процесу, яке характеризується інтенсивними та екстенсивними закономірностями розвитку;
- встановлено, що зростання кількості учасників євроінтеграційного процесу, є однією з важливих передумов якісних зрушень, поглиблення інтеграції та пошуку більш ефективних форм співробітництва з широким залученням наднаціональних, федералістських принципів;
- виявлені закономірності становлення і розвитку та доведена залежність еволюції загальноєвропейської стратегії розширення від рівня інтеграційного співробітництва та якісних трансформацій в ЄС;
- грунтуючись на авторській концепції співвідношення процесів розширення та поглиблення євроінтеграційного співробітництва, виокремлено моделі “багатошвидкісної Європи” та “Європи змінних геометрій” як найбільш вірогідну перспективу розвитку інтеграційного процесу після останнього розширення ЄС;
- виявлено основні закономірності попередніх розширень ЄС, які визначаються сталою періодичністю (приблизно 10 років), зумовлену необхідністю реалізації перехідних трансформаційних процесів як в ЄС так і в нових країнах-членах, а також стабільно зростаючою конфліктністю впроваджуваних реформ з класичними комунітарними нормами;
- доведено, що останнє розширення є черговим етапом на шляху кількісних та якісних євроінтеграційних трансформацій, успішна реалізація яких вимагатиме стабільно домінуючого впровадження наднаціональних принципів інтеграційного будівництва;
- встановлено природу та основні рушійні сили формування нової стратегії відносин ЄС з країнами-сусідами;
- отримала подальший розвиток і обгрунтування євроінтеграційна стратегія України, осмислені основні національні інтереси та пріоритети в європейському регіоні, визначено перспективи реалізації євроінтеграційних прагнень України.
Теоретичне та практичне значення результатів дослідження. Положення та висновки дисертації можуть бути використані органами дипломатичної служби України при роботі над вдосконаленням концептуального і програмного забезпечення євроінтеграційної стратегії нашої держави, при здійсненні переговорів з представниками європейських управлінських і владних інститутів, підготовці пропозицій і рекомендацій для Європейської Комісії і Європарламенту в ході підготовки спільних засідань і документів політико-правового та установчого характеру, що знайшло своє відображення в підготовці та реалізації автором дослідження проектів Європейського Союзу в Україні BISTRO TACIS “Ялта 2000. Роль Європи у ХХІ столітті”, “Створення механізму імплементації міжнародних договорів України у відповідності зі стандартами Європейського Союзу” 2000 року (Контракт № BIS|99|009|03) та “Сприяння органам виконавчої влади України в реалізації Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу” 2001 року (Контракт № BIS|99|069|25). Автор безпосередньо брав участь в розробці “Практичних рекомендацій органам виконавчої влади України в реалізації Стратегії інтеграції України до ЄС”, в укладенні “Зібрання чинних міжнародних договорів України” Міністерства закордонних справ України (том 1, 1990-1991рр. К.: “Ін Юре”, 2001.- 456с.), що були розроблені та видані в ході виконання зазначених проектів. Результати дослідження дисертанта знайшли також своє втілення в аналітичних публікаціях, що видаються за підтримки Делегації Європейської Комісії в Україні, Молдові та Бєларусі, таких як Аналітичний щоквартальник за 2003 рік.
Матеріали, основні положення та висновки дослідження були використані автором при розробці та впровадженні таких європейських освітніх програм TEMPUS TACIS як “Підготовка спеціалістів в галузі європейських досліджень” (T-JEP- 10337-97), “Вивчення європейського права в університетах України” (CD-JEP-21174-2000), результатом яких стало створення безпосередньо при участі дисертанта на базі Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка магістерських програм: “Європейська політика”, “Європейське право” та “Європейська економіка”.
Основні положення і висновки дисертації у тій її частині, яка носить переважно науково-теоретичний характер, вже використовувалися автором для підготовки дипломатичних кадрів, однак вони можуть знайти своє дальше поширення також при використанні різними вищими учбовими закладами України, викладачами університетських курсів з історії і теорії міжнародних відносин.
Викладені в роботі концептуальні позиції та узагальнення допоможуть спеціалістам і фахівцям краще орієнтуватися в складній проблематиці розширення, яка викликає суперечливі оцінки у різних верствах українського населення. Багатий фактичний та теоретико-методологічний матеріал дисертації може бути використаний для підготовки і написання навчальних посібників, підручників з історії та історіографії Європейського Союзу, всесвітньої історії і політології міжнародних відносин.
Апробація результатів дослідження. Основні результати наукової роботи дисертанта над досліджуваною проблематикою пройшли апробацію і були оприлюднені у виступах на міжнародних та національних наукових конференціях, таких як: УІІ міжнародна науково-теоретична конференція “Особливості економічної політики постсоціалістичних країн в умовах глобалізації світової економіки” (25-26 листопада 1999 р. м. Київ); міжнародної конференції “Ялта 2000. Роль Європи у ХХІ столітті” (7-9 травня 2000 р. м. Ялта); міжнародній науково-практичній конференції “Теорія і практика перехідного періоду до ринку. Економіко-правовий, міжнародний та інформаційно-технічний аспекти” (27-29 березня 2001 р. м.Ужгород-м.Сніна); науково-практичній конференції “Українська зовнішня політика та дипломатія: десять років незалежності” (19 квітня 2001 р. м.Київ); науковій конференції, організованій Фондом Бертелсмана “Наслідки розширення ЄС для України” (11-12 липня 2002 р., м.Київ); круглому столі “Розширення ЄС: нові можливості та перспективи для України” (17 грудня 2003 р. м.Київ); літній школі з європейських досліджень, що проходила в червні-липні 1998р. в м. Києві; міжнародному семінарі “Влияние расширения ЕС и НАТО на восток на процессы интеграции и дезинтеграции на постсоветском пространстве” (28-29 марта 2003 г. г.Киев), щорічних наукових конференціях Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати дисертаційного дослідження знайшли практичне застосування при розробці автором нового нормативного навчального курсу “Європейський Союз в міжнародних відносинах”, нових навчальних спецкурсів “Проблеми розширення Європейського Союзу”, “Спільна зовнішня та безпекова політика ЄС” в магістерських програмах спеціалізацій “європейська політика”, “європейське право”, “європейська економіка”.
Публікації. Основні наукові результати дисертаційного дослідження опубліковані в індивідуальній монографії „Розширення Європейського Союзу. Теорія і практика інтеграційного процесу” (18,5 д.а.), 29 статтях у провідних наукових фахових виданнях, затверджених переліком ВАК України та 4 матеріалах і тезах наукових конференцій (загальним обсягом 21,3 д.а.). Дисертант є співавтором підготовлених авторським колективом кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики ІМВ КНУ підручників „Міжнародні відносини (1945-1980)” та „Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 роки)”.
Структура дисертації. Дисертаційна робота загальним обсягом 479 сторінок складається зі вступу, чотирьох розділів, 12 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (641 найменувань, 50 сторінок).

Список литературы

ВИСНОВКИ

Авторські висновки побудовані на принципі узагальненого тлумачення поставлених у вступі завдань і цілей. Сам процес дослідження спричинив доцільність саме такого підходу. Таким чином дисертант уникає повторів і непотрібної деталізації, прагнучи, з одного боку, до широкого системного представлення основних положень дисертації, а з іншого – до включення в теоретичні узагальнення практичних висновків і рекомендацій.
Особливості сучасного європейського інтеграційного процесу потребують обов’язкового використання системного підходу до проблематики розширення ЄС. Використання якомога більшої кількості новітніх теоретико-методологічних напрацювань дає можливість зробити повніші і точніші наукові висновки за гнучкого поєднання їхнього спільного потенціалу та окремих можливостей кожного з них. Уніфікація та універсалізація форм і структур інтеграції породжують додаткові концептуальні бар’єри на шляху до включення менш розвинутих і перехідних держав в сучасний інтеграційний процес. У цьому контексті Європейський Союз, з одного боку, виступає взірцем і прикладом для інших учасників світового співтовариства націй, а з другого боку, породжує ілюзії в розрахунках прихильників європейського вибору нових незалежних держав, у тому числі й України.
Разом з тим, дуже важливим елементом дослідження спонук, витоків і обставин розширення на основі проведеного дослідження можна вважати неприпустимість ідеалізації теоретико-методологічних напрацювань та розробок великих гуманістів минулих епох. Адже існують аргументи на користь того, що фактично жодна з теоретичних моделей досі не знайшла повного втілення в систему і структуру реалізації концепту розширення. Кожного разу і на всіх етапах розширення проявлялася і підтверджувалася відносність наукових розробок, їх практичного впровадження та реалізації. Неминучою ставала перевірка практикою, обумовлена збереженням ключовими членами Євросоюзу та претендентами на членство в ньому верховенства національних інтересів, а ідея комунітарності розробки, прийняття і реалізації рішень так і не стала повністю домінуючою.
Конкретніші висновки, до яких прийшов автор на основі критичного аналізу документів і джерел, враховують наведені вище узагальнені бачення феномену розширення:
• Проблематика просторового та функціонального розширення європейської інтеграції, його концептуально-теоретичний та практичний виміри є недостатньо опрацьованою в науковому плані та належить до одного з найменш досліджених об’єктів наукового аналізу. В цілому, основні теоретико-методологічні засади європейських досліджень можна розподілити на загальнотеоретичні, які мають переважно наукове значення та теоретико-практичні, які застосовуються в практиці європейської інтеграції та феномену розширення. В результаті дослідження з’ясовано, що в процесі розширення ЄС особливо помітну роль відіграли напрацювання другого теоретично-практичного рівня, до яких автор відносить такі концепції диференційованої інтеграції як „міцного ядра”, „концентричних кіл”, „змінних геометрій”, „вибіркової інтеграції”.
• Еволюція основних положень традиційних інтеграційних теорій та концепцій дає можливість зробити висновок про пряму залежність трансформаційних змін в теоретичних та концептуальних підходах від емпіричного досвіду європейської інтеграції, її особливостей, основних напрямків розвитку та домінуючих процесів. В ході дослідження автор прийшов висновку, що трансформаційні процеси, що відбувалися в європейській інтеграції в 60-і роки здійснили значний вплив на еволюцію базових положень класичних інтеграційних теорій, визначивши появу неофункціоналізму та неофедералізму, внесли суттєві зміни в концептуальне розуміння природи, рушійних сил та потенційних можливостей європейського інтеграційного процесу та феномену розширення. Визначальними ознаками такого еволюційного впливу є:
- перехід від класичного федералізму 50-60-х років з його нормативістським, доктринальним характером та притаманним суб’єктивним і дещо ідеалістичним уявленням про об’єднану Європу до таких більш гнучких реформаційних моделей “інтегрального” та “секторального” федералізму, які дозволяють використовувати форми та методи інших інтеграційних теорій, передбачаючи формування системи “багаторівневого управління” та перехід до федерації через залучення до інтеграційних процесів всіх верств суспільства. В умовах зростаючої гетерогенності ЄС рівень дієвості федералістських наукових проектів з їх нормативними та доктринальними твердженнями залишається відносним, змушуючи сучасних прихильників федералістської ідеї як кінцевої мети інтеграції відмовлятися від категоричних положень традиційного федералізму та оптимізувати своє бачення європейської федерації;
- першочергове зосередження уваги не стільки на кінцевій меті інтеграційного процесу, скільки на дослідженні динаміки, рушійних сил та мотивів його функціонального розширення, що знайшло своє відображення в застосуванні до європейської інтеграції підходів неофункціоналістської теорії, яка будує свої розрахунки на понятті прагматичного детермінізму, в подальшому розвитку її положень та запровадженню до неофункціоналістської системи таких понять як “екстернаціоналізм”, концепція “активних” та “пасивних” зовнішніх факторів розширення інтеграції, концепція “експансії політичних зв’язків”, а також в ревізії таких базових її положень як кризи та конфлікти, які розглядаються сьогодні неофункціоналістською теорією як неодмінна умова переходу від кількісних змін до нової якісної інтеграційної форми;
- зростання впливу неореалістичних підходів, які розглядають ЄС лише як зручну стратегію максимізації національних інтересів та збереження ролі національних держав в умовах наростаючої глобалізації та взаємозалежності. Регіональна інтеграція та її розширення розглядається неореалізмом не що інше, як серія поміркованих прагматичних пристосувань національних держав до глобального тиску з боку внутрішніх та зовнішніх факторів, спрямованих на досягнення кола послідовно впорядкованих цілей та намірів згідно стратегічних національних інтересів.
• Комплексний аналіз новітніх євроінтеграційних концепцій в контексті розширення, здійснений автором дозволив прийти висновку про їх здебільшого теоретико - прикладний характер, помітну відсутність претензій на універсальність та бажання не стільки передбачити майбутнє європейської інтеграції, скільки відповісти на гострі питання сьогодення в контексті національних інтересів. Основна мета нових інтеграційних моделей полягає в пошуку вирішення дуалістичної задачі: поглиблення інтеграції та залучення до інтеграційних процесів нових учасників. Аналізуючи динаміку розширення інтеграційного процесу, передумови його розвитку та позиції сил, що управляють відповідним процесом і певним чином обумовлюють шляхи інтеграційної еволюції, кожна з наукових шкіл залишається здебільшого національною. Так, можна виділити:
- радикальний підхід, характерний здебільшого представникам політичних кіл ФРН, які керуються прагнення поєднати наднаціональні реформи з розширенням ЄС, що знайшло своє відображення в концепції “міцного ядра”, проектах “Європейська федерація” Й.Фішера та федералізації Європейського Союзу, розробленому Соціал-демократичною партією ФРН і представленому Г.Шредером в 2001р. Слід відзначити, що в основу такого підходу закладені принципи “багатошвидкісної” Європи, розроблені ще в 1975р. прем’єр-міністром Бельгії Л.Тіндемансом та застосовані вперше в інтеграційній практиці під час розширення 80-х років;
- поміркований підхід до проблем розширення європейської інтеграції, який уникає необхідності проведення суттєвого реформування інституційної основи ЄС та кардинального обмеження повноважень держав-членів, характеризує здебільшого позицію французьких політичних кіл, що знайшло своє відображення в концепціях “Європи концентричних кіл” 1994р. Е.Балладюра, “Федерації національних держав”, підтриманої керівництвом Франції і детально сформованої в 1996р., ідеї “міжурядового федералізму”, яка знайшла вираження у виступах президента Ж.Ширака, прем’єр-міністра Л.Жоспена та міністра закордонних справ Ю.Ведріна на протязі 2000-2001рр.
- ліберальний підхід на принципах міжурядового співробітництва і збереження існуючих повноважень держав-членів характеризує в основному позицію представників британських політичних кіл щодо комунітарного будівництва в умовах розширення, що знайшло відображення в активно впроваджуваній М.Тетчер ідеї вибіркової інтеграції (Europe à la carte), яка передбачала можливість розвитку інтеграції за секторами та моделі "Союзу націй”, представленій Т.Блером..
На думку автора, раціонально-прагматичні елементи розглянутих моделей, з одного боку, дозволяють визначити можливі практичні кроки майбутнього розвитку ЄС в нових геополітичних умовах, з іншого - значно звужують значення європейської інтеграційної стратегії та динаміки ЄС в ракурсі її функціональної та політичної логіки. Пошук подальших шляхів інтеграційного розвитку та географічного розширення ЄС неможливе без кардинальних концептуальних змін у підходах до європейського будівництва, формування не стільки інтеграційних моделей, скільки нової концепції, що включає обґрунтовану філософію нового Союзу, нову логіку його розвитку.
Прихильники "синхроністських" підходів до аналізу європейської інтеграції здійснили спробу поєднати два протилежних підходи до інтеграції, заснованих на принципах центрально-державної парадигми та наднаціональності. В умовах глобалізації сучасних проблем та зростаючої взаємозалежності всіх складових елементів системи міжнародних відносин визнається необхідність поєднання вузько національних інтересів держав з рушійною силою транснаціонального співробітництва. В цих умовах, європейська інтеграція розглядається як процес, що розвивається під впливом різних мотивів, в різних напрямках і на різних швидкостях. Вона являє собою слабко передбачуваний процес, що залежить від таких суб’єктивних факторів, як дипломатична майстерність політико-державних еліт, можливість досягнення компромісів та цілого комплексу внутрішніх та наднаціональних елементів, що впливають на політичний процес.
Слід зазначити, що наведені приклади є свідченням того, що інтеграція розвивається шляхом емпіричного пошуку оптимальної рівноваги між дезінтеграційними процесами, які базуються на суто прагматичних інтересах учасників, та максималістськими інтеграційними проектами в європейському об’єднанні. Раціонально-прагматичні елементи розглянутих моделей, з одного боку, дозволяють визначити можливі практичні кроки майбутнього розвитку ЄС в нових геополітичних умовах, з іншого - значно звужують значення європейської інтеграційної стратегії та динаміки ЄС в ракурсі її функціональної та політичної логіки. Підбір аргументів диференційованого підходу, не дивлячись на свою привабливість, все ж не може бути основною стратегією європейської інтеграції. З точки зору автора, практично неможливо здійснити ефективний розподіл основних інтеграційних функцій по секторах.
Виникнення перерахованих вище моделей європейської інтеграції обумовлене об’єктивною необхідністю пошуку подальших шляхів інтеграційного розвитку та фактичною неможливістю подальшого географічного розширення ЄС без кардинальних концептуальних змін у підходах до європейського будівництва, необхідністю формування не стільки інтеграційних моделей, скільки нової концепції, що включає обґрунтовану філософію нового Союзу, нову логіку його розвитку. Закономірно, що представлені у підрозділі теоретико-політичні міркування і моделі, де-факто, часто виглядають певними уточненнями більшою мірою, ніж розробками з фундаментальною новизною. Ця обставина дає додаткові аргументи для авторського висновку про те, що сьогоднішній процес розширення потребує об’єднання наукових зусиль. А воно, з огляду на реальну ситуацію, можливе тільки у випадку умовної, але максимально можливої “денаціоналізації” суб’єктів дослідницького процесу та їхнього зречення від ідеї верховенства національного інтересу.
• Автором на основі аналізу еволюції європейського інтеграційного процесу запропоновано концепцію подвійного просторового та функціонального розширення, яка розкриває залежність розширення географічних кордонів ЄС та його перетворення на своєрідний центр тяжіння для інших європейських акторів міжнародних відносин від ефективності функціонального розширення та поглиблення інтеграції на нові сфери комунітарного співробітництва, що є основою для тлумачення природи та ресурсних можливостей як самого феномену розширення ЄС, так і європейської інтеграції в цілому. Концепція подвійного просторового та функціонального розширення розкриває взаємозалежність географічного розширення ЄС та поглиблення інтеграції, встановлюючи закономірний зв’язок між зростанням кількості учасників євроінтеграційного процесу, як однієї з важливих передумов якісних зрушень, каталізатора поглиблення інтеграції, та пошуком більш ефективних форм співробітництва з більш широким залученням наднаціональних, федералістських принципів комунітарного будівництва. В той же час, перехід на більш високий рівень інтеграції та якісних трансформацій в ЄС кожного разу створювало сприятливі можливості для подальшого просторового розширення та еволюції загальноєвропейської стратегії розширення.
Аналіз процесу просторового розширення ЄС свідчить, що кожен з його етапів супроводжувався активізацією пошуків якісного реформування інтеграційних механізмів та залученням в інтеграційну практику більш ефективних форм комунітарного співробітництва, які б враховували кількісні зміни, що відбулися в ЄС. В той же час, перехід на більш високий рівень інтеграції та якісних трансформацій в ЄС кожного разу створювало сприятливі можливості для подальшого просторового розширення та еволюції загальноєвропейської стратегії розширення.
Порівняльний аналіз внутрішніх комунітарних процесів, що супроводжували розширення в 60-90-і роки дає можливість стверджувати про взаємозалежний характер розширення і поглиблення інтеграційного процесу. Просторове розширення стимулює прискорення та поглиблення європейської інтеграції, тоді як її перехід на більш високий рівень створює сприятливі умови для подальшого розширення. При цьому, в ході дослідження дисертант приходить висновку, що послідовне розширення географічних рамок ЄС закономірно супроводжується ускладненням механізму розширення у зв’язку з еволюцією інтеграційного співробітництва в напрямку поступового домінування принципів наднаціонального будівництва. У зв’язку з цим, можна виділити наступні радикальні кроки інтеграційних реформ, що супроводжували феномен розширення:
- розширення ЄС в 70-х роках співпало з формуванням спільної політики в нових сферах (регіональна політика, навколишнє середовище, технології), започаткуванням більш тісного співробітництва в політичній сфері (система ЄПС), проведенням інституціональної реформи (заснована Європейська Рада, проведені прямі вибори до Європарламенту);
1. розширення 80-х років супроводжувалося подальшим розвитком Структурних Фондів, вдосконаленням механізму розподілу ресурсів на користь менш сприятливих регіонів країн-членів, прийняттям Єдиного Європейського Акту, який збільшив можливості прийняття рішень в Європейській Раді більшістю голосів та розширенням повноважень Європейського Парламенту;
2. вступ Австрії, Швеції та Фінляндії до ЄС відбулося після ратифікації Маастрихтських Угод, які передбачали низку важливих кроків щодо поглиблення інтеграції, утворення Європейського Союзу, формування Валютного та Економічного союзу, розвиток Спільної зовнішньої політики та політики безпеки і чергове розширення повноважень Європейського Парламенту;
3. останнє розширення в 2004р. стало можливим лише після впровадження в ЄС таких важливих реформ економічного, політичного та інституційного характеру як завершення формування Економічного та валютного союзу і перехід до єдиної валюти, прийняття Конституції ЄС з відповідними реформами в механізмі прийняття рішень, представництві в основних інституціях та системі головування в ЄР та РМ.
Отже, існує взаємозв’язок розширення та розвитку інститутів і функцій, має місце стимулююче значення вступу нових кандидатів до ЄС в рамках загального прискорення європейської інтеграції. Нові виклики розширення в діалектичному сенсі змушують активізувати пошуки ефективних варіантів загального поглиблення інтеграційних процесів. Європейський Союз стає дедалі складнішим комплексом, єдність якого потребує проведення нових перетворень інституційного і політико-правового з максимальним урахуванням інтересів країн-членів, країн-кандидатів і самого ЄС як цілісності. Інакше реальною залишиться ситуація, коли нове розширення почнеться без відлагодженої системи, а намір зменшити його “вартість” знизить потенціал адаптації нових країн–членів. Постане загроза порушення основних комунітарних принципів ЄС.
Феномен розширення європейської інтеграції визначається сталою періодичністю, що зумовлена необхідністю впровадження важливих структурних та політичних змін в ЄС, так і реалізацією перехідних трансформаційних процесів в нових країнах-членах. В середньому 10-ти річна періодизація основних етапів розширення пояснюється також стабільно зростаючою конфліктністю впроваджуваних реформ з класичними комунітарними нормами.
• Весь процес розширення ЄС є втіленням принципу політичної вибірковості. Залучення певної країни з числа перехідних до європейських інтеграційних процесів протягом 90-х років було не стільки наслідком успіху їх трансформації, скільки її передумовою. Переконливим свідченням проведення політики вибіркового зближення та врахування політичної волі країн ЄС стало підписання угод про асоціацію на початку 90-х років та визначення групи держав, що увійшли до так званої першої хвилі розширення. Виділяються наступні два вирішальні фактори, що стимулювали в зазначений період прийняття в ЄС рішень за принципом вибіркового зближення. Перший, викликаний розпадом соціалістичного табору, стимулював останнє розширення за участю 8 колишніх соціалістичних країн. Другий, пов’язаний з балканською кризою, що спонукало до прийняття системного рішення по підписанню Пактів Стабільності, які фактично є визнанням політичної відповідальності ЄС за безпеку та стабільність і подальшу інтеграцію країн балканського регіону до ЄС.
Таким чином, визнання сьогодні відповідальності ЄС стосовно певної держави чи групи держав є першим кроком до формування інтеграційного механізму, що дозволяє робити висновок про можливість подальшого розширення ЄС в найближчі 10 років за рахунок країн Балканського регіону та Туреччини. Виходячи з проведеного аналізу, можна прогнозувати ускладнення вимог до кандидатів та трансформацію Копенгагенських критеріїв в напрямку їх адоптації до нових умов та особливостей розширення, що вже знайшло своє відображення в ключових положеннях Конституції ЄС.
• Комплексний аналіз, здійснений автором в ході дисертаційного дослідження, дозволив прийти до висновку, що однією зі стратегій зближення ЄС з європейськими ННД є стратегія сусідства, яка хоча й буде носити довготривалий характер, не буде остаточною формою взаємовідносин ЄС з цими країнами. Визначальними аргументами такого твердження є: збереження неоднорідності та часткової невизначеності європейської периферії на сході ЄС; зростаюча, в умовах останнього розширення, диференціація в підходах ЄС щодо стратегії відносин з країнами-сусідами на сході; неминуче домінування плюралістичного підходу в східноєвропейській регіональній стратегії по завершенню тривалого (згідно досвіду попередніх розширень не менше 10 років) адаптаційного періоду в ЄС.
Підтвердженням такого висновку може слугувати нова форма взаємовідносин ЄС з Росією, яка будується не стільки на принципах сусідства, скільки на основі ідеї включення Росії в загальноєвропейський економічний та соціальний простір. Між ЄС та Росією фактично існує консенсус щодо поглибленого “стратегічного партнерства” та формування “Спільного європейського економічного простору”, що передбачає сприяння вступу Росії до СОТ, секторальний рух до вільної торгівлі, співпрацю в галузі енергетики та захисту довкілля, діалог щодо проблем безпеки.
Для України ліберальна модель плюралістичного підходу щодо співробітництва з ЄС є сьогодні найбільш прогресивною та чутливою. Вона передбачає наявність декількох схем співробітництва, які різняться у залежності від об’єкта застосування. По відношенню до України, навіть якщо її членство в ЄС виглядає нереалістичним або неприйнятним сьогодні, такий підхід має передбачати залучення України до якомога більшої кількості внутрішніх сфер співробітництва. На думку автора, найбільш корисними в цьому контексті можуть бути питання безпеки, внутрішня політика, енергетика, транспорт, прикордонне співробітництво та регіональна кооперація, насамперед, в межах єврорегіонів. Одночасно, слід враховувати, що у випадку формалізації відносин з ЄС цей шлях буде мати для України довготривалий характер, що пояснюється як необхідністю поступового просування нашої держави на шляху євроінтеграції, так і вирішенням задач подальшого поглиблення інтеграції в ЄС після завершення майбутніх розширень за рахунок вже визначених нових кандидатів.