СТРАТЕГІЧНЕ ПАРТНЕРСТВО У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ УКРАЇНИ

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ЖОВКВА ІГОР ІВАНОВИЧ

УДК: 327.82+327.51

СТРАТЕГІЧНЕ ПАРТНЕРСТВО У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ УКРАЇНИ

23.00.04 – Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата
політичних наук

Науковий керівник
Манжола Володимир Андрійович,
доктор історичних наук, професор

Київ – 2005

ЗМІСТ

ВСТУП.............................................................................................................................3

РОЗДІЛ І. Концептуально-методологічні засади та історіографія дослідження.
1.1. Концептуально-методологічні засади дослідження.......................................…9
1.2. Визначення та критерії стратегічного партнерства........................................28 1.2. Історіографія дослідження..................................................................................33

РОЗДІЛ ІІ. Стратегічне партнерство у зовнішній політиці держав світу.
2.1. Практика стратегічного партнерства у зовнішньополітичній діяльності окремих держав.............................................................................................................49
2.2. Моделі стратегічного партнерства та їхні ознаки...........................................81

РОЗДІЛ ІІІ. Етапи розвитку стратегічного партнерства в зовнішній політиці України.
3.1. Передумови для використання стратегічного партнерства в зовнішній політиці України............................................................................................................94
3.2. Особливості становлення відносин стратегічного партнерства України з державами світу...........................................................................................................103
3.3. Верифікація відносин стратегічного партнерства України з державами світу...............................................................................................................................116

РОЗДІЛ ІV. Стратегічне партнерство як інструмент зовнішньої політики України.
4.1. Стратегічне партнерство у двосторонній дипломатії...................................…124
4.2. Стратегічне партнерство у багатосторонній дипломатії ................................167

ВИСНОВКИ.................................................................................................................178

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ....................................................................185

Додаток А. Алфавітний список використаної літератури.......................................200

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Упродовж розвитку України як незалежної держави стратегія реалізації зовнішньої політики країни далеко не завжди відзначалася послідовністю. Відсутність чітко сформованих ключових зовнішньополітичних пріоритетів, встановлених принципів забезпечення національних інтересів, конкретних методів досягнення основних коротко- та довготермінових завдань мала наслідком невпевнену поведінку держави на міжнародній арені, другорядність становища у міжнародній системі, відсутність ініціативності при вирішенні глобальних проблем, що постали перед світовим співтовариством.
За таких обставин основний процес утвердження України як суб’єкта міжнародних відносин відбувався шляхом встановлення та розвитку двосторонніх відносин з державами світу та започаткування співпраці з регіональними та міжнародними організаціями.
У результаті цього із загального масиву суб’єктів міжнародних відносин поступово почала виділятись доволі неоднорідна за своїм складом група держав та організацій, розвиток стосунків з якими став декларуватися в Україні як найбільш пріоритетний. Для характеристики розвитку цих відносин та з метою їх відокремлення від стосунків з іншими суб’єктами міжнародного життя в Україні став використовуватись термін “стратегічне партнерство”.
Слід відзначити, що, незважаючи на доволі активне застосування протягом останнього часу категорії “стратегічне партнерство” в зовнішньополітичній діяльності України, вона і досі не має чітко закріплених критеріїв та параметрів використання. Більше того, будучи порівняно новим поняттям і в дипломатії іноземних держав, ця категорія також не отримала ґрунтовного вивчення в зарубіжній теорії та практиці міжнародних відносин.
Таким чином, проблематика даного дослідження є актуальною з огляду на нові тенденції, викликані різкими змінами в системі міжнародних відносин початку 1990-х років, коли Україна, поставши як незалежна держава, почала активно використовувати нові форми та методи міждержавного співробітництва, не маючи адекватно розробленої стратегії їхнього використання.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження виконане в межах Комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” (номер державної реєстрації 0197U015201), програми Інституту міжнародних відносин “Розробка міжнародно-правових, політичних та економічних основ розбудови Української держави” (номер державної реєстрації 0197U003322). Дослідження виконане відповідно до наукової програми кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Моделювання місця і ролі України в процесі глобальної трансформації системи міжнародних відносин” (номер державної реєстрації 0197U003325).
Наукове завдання, яке розв'язує автор у дослідженні, полягає у виявленні закономірностей становлення та розвитку стратегічного партнерства як особливого інструмента зовнішньої політики України в контексті розвитку сучасної системи міжнародних відносин.
Об’єктом дослідження є зовнішня політика України в умовах становлення постбіполярної системи міжнародних відносин.
Предметом дослідження є стратегічне партнерство як особливий інструмент зовнішньої політики України, його критерії, ознаки та способи застосування.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у встановленні факторів та причин виникнення відносин стратегічного партнерства, закономірностей розвитку та визначення практичних рекомендацій щодо застосування інструмента стратегічного партнерства у дипломатичній практиці України.
Визначена мета передбачає вирішення таких завдань дослідження:
- обґрунтувати виокремлення стратегічного партнерства як особливого інструмента зовнішньої політики держави, дати його теоретичне визначення;
- визначити основні критерії застосування стратегічного партнерства як інструмента зовнішньої політики держави;
- побудувати моделі стратегічного партнерства на основі аналізу емпіричного досвіду існуючих відносин стратегічного партнерства між державами світу;
- визначити основні етапи еволюції ролі стратегічного партнерства в зовнішній політиці України;
- розробити типологію відносин стратегічного партнерства України з державами світу;
- провести аналіз існуючих відносин стратегічного партнерства України на предмет відповідності критеріям стратегічного партнерства;
- оцінити ступінь ефективності використання інструмента стратегічного партнерства в дипломатичній практиці України та визначити рекомендації щодо її підвищення.
Методи дослідження. У дослідженні використовуються загальнофілософські, загальнонаукові та міждисциплінарні методи: системно-структурного, структурно-функціонального та системно-ситуаційного аналізу. Основу дисертаційного дослідження становлять системний та історичний аналіз. При дослідженні закономірностей виникнення та розвитку відносин стратегічного партнерства України використовувався порівняльний аналіз. Досліджуючи принципи прийняття рішень керівництвом держав під час встановлення відносин стратегічного партнерства, автор використовував елементи теорії прийняття рішень. При аналізі емпіричного досвіду розвитку відносин стратегічного партнерства використано емпірико-аналітичний, логічний та інституційно-порівняльний методи дослідження. Під час роботи з фактичним матеріалом застосовано методику контент-аналізу.
Наукова новизна дослідження визначається такими результатами:
1) розроблено авторську концепцію стратегічного партнерства, відповідно до якої стратегічне партнерство становить собою особливий інструмент зовнішньої політики держави, за допомогою якого вона узгоджує свої дії на міжнародній арені з іншими державами, а взаємодія при використанні цього інструмента призводить до виникнення особливого виду міждержавного співробітництва;
2) визначено перелік критеріїв стратегічного партнерства, які полягають у тому, що реальне стратегічне партнерство розвивається на поступальній паритетній основі у двох і більше сферах співробітництва, має попередню практику та механізми координації та закріплюється в окремих міждержавних документах;
3) у результаті аналізу емпіричного досвіду існуючих у світі відносин стратегічного партнерства виділено моделі стратегічного партнерства та розроблено авторську типологію відносин стратегічного партнерства, відповідно до якої виділяються “представницьке стратегічне партнерство”, “стратегічне партнерство проти спільної загрози”, “тактичне партнерство заради стратегічних результатів” та “асиметричне стратегічне партнерство”;
4) здійснено аналіз існуючих відносин стратегічного партнерства України з державами світу, відповідно до якого встановлено, що відносини України та Польщі відповідають більшості критеріїв стратегічного партнерства; відносини України з Росією мають тенденцію наближення до рівня реального стратегічного партнерства; відносини України з США відповідають деяким критеріям стратегічного партнерства; інші задекларовані стратегічні партнери України не є такими на практиці.
Роботу побудовано на використанні фундаментальних джерел в області теорії міжнародних відносин, а також новітньої джерельної бази, частина якої аналізується вперше у вітчизняній науці.
Наукове значення роботи. Обґрунтовані в роботі наукові положення створюють додаткові умови для подальшого дослідження відносин стратегічного партнерства в рамках загального дослідження категорії міждержавного співробітництва. Запропоноване використання системної методології дозволяє надалі досліджувати відносини стратегічного партнерства не лише як відносини двох чи більше суб’єктів міжнародних відносин, а й вивчати їх як окремі міжнародно-ситуаційні підсистеми, виявляючи ступінь впливу цих підсистем на глобальну систему міжнародних відносин.
На основі запропонованої концепції стратегічного партнерства як особливого виду міждержавного співробітництва та розроблених теоретичних моделей стратегічного партнерства можливим є розвиток досліджень, пов’язаних із типологією та прогнозуванням розвитку цього виду співробітництва. Подальша розробка типології відносин стратегічного партнерства, започаткована в дисертаційному дослідженні, може призвести до встановлення зв'язків між цим та іншими видами міждержавного співробітництва, колом та природою суб’єктів, що вдаються до його використання, наявними стратегіями та іншими факторами.
Наукові положення роботи можуть використовуватися не лише в наукових, а й у прикладних та навчальних цілях.
Прикладне значення роботи обумовлене авторською концепцією стратегічного партнерства, в якій воно визначається як один із ефективних інструментів здійснення зовнішньої політики, за допомогою якого держави координують свою діяльність на міжнародній арені для досягнення взаємоприйнятних результатів.
У цьому зв’язку основні положення дисертаційного дослідження можуть бути використані при розробці нової концепції зовнішньої політики України, зокрема при визначенні ефективних засобів реалізації національних інтересів та досягнення основних зовнішньополітичних цілей України.
Наукові положення дисертації можуть бути використані при підготовці та читанні у вищих навчальних закладах курсів “Геополітика України”, „Зовнішня політика України”, “Теорія міжнародних відносин”, “Міжнародні відносини та світова політика” та інших.
Апробація результатів дослідження. Основні тези дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Наукові положення дисертації були оприлюднені у виступах на міжнародних та національних наукових конференціях і семінарах, таких як: науково-практична конференція “Права людини і боротьба з міжнародним тероризмом” (26 квітня 2002 року, м.Київ); семінар „Регіональні засоби масової інформації у створенні суспільного попиту на розвиток партнерства між Україною і НАТО” (25–26 вересня 2002 року, м.Київ); Громадські читання з проблем європейської інтеграції у регіонах (6–7 листопада 2002 року, м.Тернопіль); міжнародний науковий семінар “Безпека та стабільність країн постсоціаліcтичної Європи в контексті розширення НАТО: ілюзії та реалії” (12–13 листопада 2002 року, м.Чернівці); міжнародна науково-практична конференція “Моделювання міжнародних відносин” (29–30 квітня 2004 року, м.Київ); щорічних наукових конференціях Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Дисертант є упорядником брошури-довідника „Партнерство Україна – НАТО”, а також співавтором та упорядником видання „Критерії членства в СОТ, ЄС та НАТО. Інтеграційні перспективи України”.
Публікації. Основні положення дисертації відображено в 4 статтях у наукових фахових виданнях, затверджених переліком ВАК України.
Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (205 найменувань українською, російською та англійською мовами). Загальний обсяг роботи – 184 сторінки, список використаних джерел – 15 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проблема встановлення закономірностей виникнення та розвитку специфічного інструмента зовнішньої політики України – стратегічного партнерства є доволі комплексною та багатовимірною. Динаміка загального об'єкту дослідження – зовнішньої політики України в умовах розвитку постбіполярної системи міжнародних відносин створює потребу в надійних і адекватних засобах відображення основних тенденцій та закономірностей такої динаміки.
У той же час існує потреба у виробленні концептуальних підходів до осмислення стратегічного партнерства, які б поєднали у собі теоретичне визначення, критерії та параметри стратегічного партнерства, а також основні принципи використання цього інструменту у дипломатичній практиці України.
Дане дослідження спрямовано на вирішення цієї проблеми. Виходячи з поставленої мети, автор дійшов таких висновків.
• Серед основних інструментів зовнішньої політики держави виділяється специфічний інструмент, яким є стратегічне партнерство. Стратегічне партнерство – це особливий інструмент зовнішньої політики держави, використовуючи який вона узгоджує свої дії на міжнародній арені з іншими державами; взаємодія у використанні цього інструмента та збіг стратегічних національних інтересів двох чи більше держав у декількох сферах призводять до виникнення між ними особливого виду міждержавного співробітництва. У постбіполярній системі міжнародних відносин стратегічне партнерство як особливий вид міждержавного співробітництва займає дедалі важливіше місце порівняно з іншими видами співробітництва, які засновані на об’єднанні проти спільного ворога або базуються лише на одній з вказаних сфер співробітництва.
• Для того, щоб відносини з тією чи іншою державою могли бути віднесені до категорії стратегічного партнерства, вони мають відповідати певним критеріям та параметрам. Серед таких основних критеріїв та параметрів можна виділити: 1) наявність двох і більше стратегічних сфер співробітництва між державами; 2) однакове розуміння сторонами змісту відносин партнерства; 3) наявність попередньої практики координації зовнішньополітичних дій держав на міжнародній арені; 4) поступальність відносин співробітництва; 5) наявність чітких механізмів реалізації та координації стратегічних інтересів в рамках партнерства; 6) закріплення змісту і механізмів стратегічного партнерства в окремих міждержавних документах. Відповідність міждержавних відносин вищенаведеним критеріям та параметрам у більшій частині може слугувати передумовою для їхнього віднесення до категорії стратегічного партнерства.
• Аналіз емпіричного досвіду існуючих відносин стратегічного партнерства між державами світу дозволяє виділити чотири основних моделі відносин стратегічного партнерства:
- „представницьке стратегічне партнерство” – держава, яка є центром сили, встановлює відносини партнерства у тому чи іншому регіоні з державою чи державами, які належним чином зможуть представляти та забезпечувати інтереси цього центру сили;
- „стратегічне партнерство проти спільної загрози” – дві чи більше держави об’єднуються проти спільного ворога або спільної загрози, причому після зникнення або зменшення загрози партнерство продовжує функціонувати;
- „тактичне партнерство заради стратегічних результатів” – партнерство держав, які намагаються приховати свої основні стратегічні інтереси шляхом акцентування уваги на другорядних тактичних інтересах як основі для партнерства;
- „асиметричне стратегічне партнерство” – партнерство держав, які мають великий історичний досвід взаємовідносин та знаходяться в одному геополітичному регіоні, причому та зі сторін, яка в результаті історичного розвитку відносин досягла більше переваг виступає домінуючою у відносинах партнерства.
Кожна з цих моделей стратегічного партнерства має ряд відповідних ознак. Виведення на основі емпіричного досвіду подібних моделей та виділення їхніх ознак дозволяє встановити відповідну типологію відносин стратегічного партнерства.
Це полегшує використання інструмента стратегічного партнерства у практиці зовнішньополітичної діяльності, особливо тими державами, які використовують цей інструмент уперше.
• У своєму становленні як одного з основних інструментів зовнішньої політики України стратегічне партнерство пройшло три основних етапи:
- на першому етапі (перша половина 1990-х років) у внутрішньополітичних актах України закладались підвалини використання цього інструмента в дипломатичній практиці України;
- на другому етапі (друга половина 1990-х років) спостерігалось активне проголошення стратегічних партнерів (кількість яких, за різними оцінками, сягнула 20 держав);
- на третьому етапі (після 2000 року) відбувалась опосередкована верифікація відносин стратегічного партнерства, коли результати практичної дипломатичної діяльності засвідчували належність тієї чи іншої держави до категорії стратегічних партнерів України.
• Існує дві основних категорії номінальних стратегічних партнерів України.
Першою з них є категорія держав, відносини партнерства з якими були закріплені в політично та юридично зобов’язуючих двосторонніх документах (деклараціях, заявах, договорах). Відповідно до наведених нами визначення та формальних ознак стратегічного партнерства, стратегічними партнерами у цій категорії можуть бути названі лише чотири держави (Польща, Росія, Азербайджан, США). Поряд з чотирма номінальними стратегічними партнерами Україна до цієї категорії потрапляють також два „особливі партнери” України – Канада та Грузія, відносини партнерства з якими також є формально закріпленими.
Другу категорію номінальних стратегічних партнерів України становлять держави, відносини стратегічного партнерства з якими належним чином проголошені в усних заявах. На даний час до цієї категорії формально належить КНР та Німеччина. Саме з цими державами в усній заві уповноваженою на це особою (Президентом України) проголошено встановлення (як факт, що відбувся) повноцінного (в декількох сферах) стратегічного партнерства.
Таким чином, проведений формально-юридичний аналіз дозволив виділити вісім номінальних стратегічних партнерів України, проголошених у 1990-х роках.
Водночас, шляхом вивчення результатів верифікації відносин стратегічного партнерства (опосередковано здійснювалась у зовнішній політиці України після 2000 року у формі згадування /незгадування стратегічних партнерів України у політичних виступах Президента України та Міністра закордонних справ України та у формі наявності (кількості) /відсутності візитів до держав-стратегічних партнерів України) було встановлено, що з вісьмох проголошених у 1990-х роках номінальних стратегічних партнерів України на початку ХХІ століття такими визначались лише три держави – Сполучені Штати Америки, Росія та Польща та дві міжнародні організації – ЄС і НАТО.
• Проведений автором аналіз відносин України із згаданими трьома державами відповідно до авторських критеріїв та ознак стратегічного партнерства дозволяє прийти до висновку, що ступінь їхнього віднесення до категорії стратегічних партнерів України є різним.
- Відносини України та США частково відповідають деяким критеріям стратегічного партнерства, виведеним у даному дослідженні. Це не дає змогу на даному етапі зараховувати їх до категорії стратегічного партнерства. Розвиток українсько-американського співробітництва потрібно продовжувати у напрямку досягнення реального рівня стратегічного партнерства між двома державами.
При цьому національним інтересам України, очевидно, не відповідатиме побудова відносин зі США за моделлю „представницького стратегічного партнерства”. Розбудова відносин двох держав за подібною моделлю може призвести до ускладнення становища Україні, з огляду на її геополітичне оточення на європейському континенті.
Відносини зі США Україні доцільніше будувати за моделлю „стратегічне партнерство проти спільної загрози”, зважаючи на існування на початку ХХІ століття спільної для усього світу загрози міжнародного тероризму.
- Відносини України з Російською Федерацією, відповідно до проведеного аналізу на основі критеріїв стратегічного партнерства, на даному етапі мають тенденцію наближення до рівня реального стратегічного партнерства. Це означає, що розвиток українсько-російських відносин має продовжуватися у напрямку остаточного досягнення стратегічного партнерства між двома державами.
Реальною моделлю побудови відносин між Україною та Росією є модель „асиметричного стратегічного партнерства”. З метою забезпечення відповідності таких відносин національним інтересам України наша держава має отримати першочергові гарантії дотримання Росією усіх критеріїв та ознак такої моделі, перш ніж встановлювати з нею стратегічне партнерство подібного типу.
- Відносини України з Польщею у більшій мірі відповідають критеріям стратегічного партнерства. Це означає, що розвиток українсько-польського співробітництва має продовжуватися у напрямку поглиблення рівня стратегічного партнерства між двома державами.
Водночас, національним інтересам України навряд чи відповідатиме побудова відносин із Польщею за моделлю „асиметричного стратегічного партнерства”, яку іноді намагаються реалізувати в Україні, виходячи з того, що асиметрія відносин України з Польщею нібито є невиправною.
Найвигіднішою моделлю для України могла б стати розбудова стратегічного партнерства з Польщею за моделлю „тактичне партнерство заради стратегічних результатів”. Цю модель Україна повинна використати для того, щоб вирівняти асиметрію з партнером та водночас реалізувати геополітичний та геоекономічний потенціал, закріпивши за собою лідерство у регіоні.
- У дослідженні не проводиться окремий аналіз використання інструмента стратегічного партнерства з ЄС та НАТО за критеріями та параметрами стратегічного партнерства, розробленими для характеристики міждержавних відносин. Якщо відносини стратегічного партнерства України з тією чи іншою державою можуть бути чітко проаналізовані на предмет наявності чи відсутності стратегічних інтересів сторін, існування чи відсутності стратегічних сфер співробітництва та щодо решти критеріїв стратегічного (особливого) партнерства, то провести подібний аналіз у випадку стратегічного (особливого) партнерства України з міжнародною організацією є доволі складними завданням. Адже поняття “стратегічний інтерес” чи “сфера співробітництва” міжнародної організації є середньозваженим показником інтересів усіх її держав-членів, що нівелює його придатність для наукового аналізу.
У той же час, застосування інструмента стратегічного (особливого) партнерства у відносинах Україна – НАТО та Україна – ЄС дозволило нашій державі досягти конкретних практичних здобутків у відносинах з цими організаціями, давши змогу наблизитись до можливості встановлення нового рівня відносин. При підготовці нових документів, що визначатимуть подальшу стратегію співробітництва з НАТО та ЄС, Україні доцільно було б оцінити ефективність використання інструмента стратегічного партнерства з цими організаціями та визначитись щодо його подальшого використання.
• Незважаючи на певні особливості початкових етапів використання інструмента стратегічного партнерства в Україні (хаотичність проголошення відносин стратегічного партнерства; відсутність концептуального визначення стратегічного партнерства та критеріїв віднесення міждержавних відносин до категорії стратегічного партнерства України; невизначеність загальної мети застосування інструмента стратегічного партнерства в зовнішній політиці України; кон’юнктурний підхід до використання інструмента стратегічного партнерства; відсутність загальної оцінки застосування цього інструмента в зовнішній політиці України) слід визнати, що його використання протягом початкових етапів розвитку зовнішньої політики загалом довело свою ефективність. Зокрема, цей інструмент допоміг державі отримати належне визнання на міжнародній арені та певним чином забезпечити свою національну безпеку у перші роки незалежності, унеможлививши розвиток відносин за моделлю конфронтації перш за все з державами-сусідами та ключовими центрами сили у світі.
Водночас, практика використання інструмента стратегічного партнерства у ХХІ столітті в умовах інтенсивних процесів з розбудови постбіполярної системи міжнародних відносин має бути суттєво змінена з тим, щоб у повній мірі відповідати національним інтересам України у сучасному світі.
Це означає, що використання цього інструмента із кон’юнктурною метою або заради компенсації відсутності конкретних здобутків у розвитку тих чи інших двосторонніх відносин, яке практикувалось у перші роки незалежності України, є на сьогодні неприпустимим.
Неоднаковим є ступінь корисності для національних інтересів України застосування тих чи інших моделей стратегічного партнерства. Так, застосування моделей „асиметричного стратегічного партнерства” та „тактичного партнерства заради стратегічних результатів” є повністю прийнятними для зовнішньої політики України. При цьому у випадку використання обох цих моделей Україна має переконатись, що відповідний контрагент вкладає ідентичний з Україною зміст у поняття стратегічного партнерства.
Модель „стратегічного партнерства проти спільної загрози” може бути цілком прийнятною для використання у відносинах зі США на даному етапі.
Модель „представницького стратегічного партнерства” може бути прийнятною для використання Україною лише в тому випадку, коли Україна матиме потенціал для встановлення взаємовигідних відносин з власними представниками у різних регіонах світу. Роль представника інтересів іншої держави у регіоні Центрально-Східної Європи є неприйнятною для України з урахуванням її геополітичного оточення. Тому на початку ХХІ століття використання даної моделі у зовнішньополітичному механізмі України є недоцільним.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Поздняков Э.А. Системный подход и международные отношения. – М.: Международные отношения, 1976. – 260 с.
2. Цыганков П.А. Теория международных отношений. – М.: Гардарики, 2002. – 590 с.
3. Holsti K.J. International Politics: A Framework for Analysis. – London: Englewood Cliffs, 1997. – 216 р.
4. Постанова Верховної Ради України „Про Основні напрями зовнішньої політики України” // Україна на міжнародній арені: Зб. документів і матеріалів (1991 – 1995 рр.). У 2-х кн. – Кн. 1 / Упор. В.В. Будяков та ін.; Редкол. Г.Й. Удовенко (відп. ред.) та ін.; МЗС України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С.36–53.
5. Теория международных отношений: Хрестоматия / Сост., науч. ред. и коммент. П.А.Цыганкова. – М.: Гардарики, 2002. – 400 с.
6. Перепелиця Г. Як жити, відрізняючись, але в гармонії. Теоретичні аспекти міждержавних відносин // Політика і час. – 2002. - № 4. – С.50–64.
7. Коллинз Дж. М. Большая стратегия. Принципы и практика. – М.: Международные отношения, 1975. – 184 с.
8. Milner H. International Theories of Cooperation: Strengths and Weaknesses // World Politics. – 1992. – Vol. 44. – Р. 425–482.
9. Snyder Glenn H. Alliance Politics. – Ithaca: Cornell University Press, 1997. – 416 р.
10. Holsti Ole R. Unity and disintegration in international alliances: comparative studies. – New York: Wiley, 1973. – 240 р.
11. Liska G. Nations in Alliance. The Limits of Interdependence. – Baltimore: Johns Hopkins Press, 1968. – 180 р.
12. Wolfers A. Discord and Collaboration. Essay of International Politics. – Baltimore: Johns Hopkins Press, 1962. – 164 p.
13. Mitrany D. Working Peace System. An Argument for the Functional Development of International Organization. Princeton: Princeton University Press, 1946. – 216 p.
14. Checkel J. The constructivist turn in international relations theory // World Politics. – 1998. – January. – Vol. 2. – P. 24–48.
15. Sylvester C. Empathetic cooperation: a Feminist Method for IR // Millenium. – 1994. – Vol.23. – P. 13–28.
16. Skidelsky R. Imbalance of power // Foreign Policy. – 2002. – March – April. – P. 40–68.
17. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы. – М.: Международные отношения, 1999. – 256 с.
18. Бжезинский З. Выбор. Мировое господство или глобальное лидерство / Пер. с англ. – М.: Международные отношения, 2004. – 288 с.
19. Киссинджер Г. Дипломатия. Пер. с англ. В.В.Львова \ Послесл. Г.А.Арбатова. – М.: Ладомир, 1997. – 848 с.
20. Киссинджер Г. Нужна ли Америке внешняя политика? / Пер. с англ. под ред. В.Л.Иноземцева. – М.: Ладомир, 2002. – 352 с.
21. Бешлосс М., Тэлботт С. На самом высоком уровне: Закулисная история окончания «холодной войны» / Пер. с англ. Н.Изосимовой и др. – М.: Международные отношения, 1994. – 400 с.
22. Дернан Дж. Дипломатия, война и новый мировой порядок // США: экономика, политика, идеология. – 1991. - № 11. – С. 54–58.
23. Триттен Джеймс Дж. Новая американская стратегия национальной безопасности // США: экономика, политика, идеология. – 1991. - № 12. – С.28– 43.
24. Лебедев А. Очерки британской внешней политики. М.: Международные отношения, 1988. – 254 с.
25. Попов В.И. Маргарет Тэтчер: человек и политик (взгляд российского дипломата). – М.: Международные отношения, 2000. – 464 с., ил.
26. Добрынин А.Ф. Сугубо доверительно. Посол в Вашингтоне при шести президентах США (1962 – 1986 гг.). – М.: Автор, 1997. – 688 с.: ил.
27. Никонов В.А. От Эйзенхауэра к Никсону. Из истории республиканской партии США. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. – 288 с.
28. Рогов С.М. Россия и США в многополярном мире // США: экономика, политика, идеология. – 1992. - № 10. – С.3–14.
29. Уткин А. Американская стратегия для ХХІ века. – М.: Международные отношения, 1998. – 198 с.
30. Россия и США после «холодной войны» / Под ред. В.И.Батюк. – М.: Наука, 1999. – 256 с.
31. Kay S., Yaphe J. Turkey's International Affairs. Shaping the U.S.-Turkey Strategic Partnership // Strategic Forum. –1997. – July. – № 122. – Р. 11–26.
32. Sariolghalam M. The Future of the Middle East: The Impact of the Northern Tier // Security Dialogue. – 1996. – Vol. 27. – P. 29–43.
33. Rostow Eugene V. Strengthening the Bonds: the American Commitment to Israel. - «http: // www.jinsa.org / articles / articles.html / function /view / categoryid / 109 / documentid / 291 /history/rostow.html»; дата доступу 14 серпня 2002 р.
34. Feith Douglas J. Strategic Ties Worth Enhancing. – «http: //www.jinsa.org/articles/articles.html/function/view/categoryid/109/documentid/299/history/feith.html»; дата доступу 18 серпня 2002 р.
35. Clyde R. Mark. Israeli-United States Relations // Congressional Record. – 2001. – January 20. – P. 7–29.
36. Clyde R. Mark. Israel: U.S. Foreign Assistance // Congressional Record. – 2001. – January 20. – P. 30–38.
37. Cronin Patrick M. The U.S.-Japan Alliance redefined // Strategic Forum. – 1996. – May. – Vol. 75. – P. 10–37.
38. Cronin Richard P. Japan-U.S. Relations: Issues for Congress // Congressional Record. – 2001. – January 24. – P. 3–19.
39. Niksch L. Japan-U.S. Relations: Issues for Congress // Congressional Record. – 2001. – January 20. – P. 20–31.
40. Cooper W. Japan-U.S. Relations: Issues for Congress // Congressional Record. – 2001. – January 20. – P. 32–43.
41. Roussel Stephane. “Honey, are you still mad at me? I’ve changed, you know”. Canada-US relations in a post-Saddam/post-Chretien Era // International Journal. – 2003. – Autumn. – Vol. LVIII, № 4. – Р.571–590.
42. Чалий В. Канада – США: корисний досвід асиметричних відносин // Дзеркало тижня. – 2002. – 24–30 серпня. - № 32 (407). – С.5
43. Иванов И.С. Внешняя политика России и мир. Статьи и выступления. – М.: РОССПЭН, 2001. – 352 с.
44. Иванов И.С. Новая российская дипломатия. Десять лет внешней политики страны. – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2002. – 382 с.: ил. – (Досье).
45. Уткин А., Батюк В. Современная система международных отношений и Россия. – М.: Международные отношения, 1996. – 236 с.
46. Шаклеина Т.А. Российская внешнеполитическая мысль: в поисках национальной стратегии. – М.: МОНФ, 1997. – 178 с.
47. Мельников Ю. Становление и развитие современных российско-американских отношений // США и Канада: экономика, политика, культура. – 1999. - № 12. – С.25–38.
48. Воскресенский А.Д. Россия и Китай: факторы взаимодействия // Китай в мировой политике. – М.: Международные отношения, 2001. – С.267–290.
49. Тренин Д. Китайская проблема России. – М.: Московский центр Карнеги, 1998. – 162 с.
50. Жеребецький Є. Кінець імперії? // Дзеркало тижня. – 2003. – 11–17 ciчня. - № 1 (426). – С. 5.
51. Афанасьев М. Клиентелизм и российская государственность. – М.: Московский общественный научный фонд, 1997. – 324 с.
52. Караганов С. Проблемы интересов российско-ориентированного населения в ближнем зарубежье // Дипломатический вестник. – 1992. - № 21. – С. 15–38.
53. Мигранян А. Россия в поисках идентичности (1985-1995). – М.: Международные отношения, 1997. – 248 с.
54. Мостовий Г. Світовий банк у Росії та Україні: декларовані цілі і стратегічні партнери // Політична думка. – 1997. - № 9. – С. 23–39.
55. Alexandrova O. Strategic Partnership from the Russian Perspective // Bericht des BIОst. – (29. April 1997). – Nr. 24/1997. – P. 2–35.
56. Гарнетт Ш. Ограниченное партнерство: Российско-китайские отношения в меняющейся Азии: Доклад Группы по изучению российско-китайских отношений. – М.: Московский центр Карнеги, 1999. – 76 с.
57. Ding David Y. A China-Russia Strategic Alliance Against the West? // Strategic Forum. 2000. – February. – Vol. 96. – P. 29–47.
58. Бажанов Е.П. Китай и внешний мир. – М.: Политиздат, 1980. – 264 с.
59. Кулик Б.Т. Китай в современном мире. – М.: Международные отношения, 1991. – 252 с.
60. Меркулов С.К. Китай в мировой политике. – М.: РОССПЭН, 2001. – 212 с.
61. Арин О. Азиатско-тихоокеанский регион: мифы, иллюзии и реальность. – М.: Международные отношения, 1997. – 248 с.
62. Родионов Б.Т. Китай в системе современных международных отношений. – М.: Наука, 1988. – 180 с.
63. Свешников А.А. Внешнеполитическая концепция КНР и концептуальные представления китайских специалистов-международников. – М.: Международные отношения, 1999. – 244 с.
64. Юрков С.Г. Азия в планах Пекина. – М.: Политиздат, 1981. – 240 с.
65. Салицкий А.И., Фисюков В.И. Китай и кризисы 90-х годов. – М.: Международные отношения, 1999. – 256 с.
66. Мазуров В.И. США – Китай – Япония: перестройка международных отношений (1969-1979 гг.). – М.: Наука, 1980. – 192 с.
67. Hickey Dennis Van Vranken. The United States and Cross-Strait Rivalry: Strategic Partnership and Strategic Ambiguity. Occasional Paper. – Washington: Atlantic Council of the United States, 1999. – 24 p.
68. Україна: утвердження незалежної держави (1991-2001) / Під ред. В.М.Литвина. – К.: Альтернативи, 2001. – 420 с.
69. Кулінич М. Дипломатія України в Азійсько-Тихоокеанському регіоні // Україна дипломатична: Науковий щорічник / Упор. Л.Губерський, П.Кривонос, М.Кулінич, А.Денисенко. – К.: Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв Київської міської ради, 2004. – С. 34–59.
70. Кулінич М. Африканський вектор зовнішньої політики України // Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть. – К.: Либідь, 2002. – 188 с.
71. Тарасюк Б. Практика стратегічного партнерства випереджає теорію // Національна безпека і оборона. – 2000. - № 12. – С.67–69.
72. Зленко А.М. Зовнішня політика України: від романтизму до прагматизму (Виступи, промови, інтерв’ю та статті Міністра закордонних справ України А.М. Зленка). – К.: Преса України, 2001. – 370 с.
73. Зленко А.М. Від внутрішніх потреб до зовнішніх пріоритетів: Виступи, промови, інтерв’ю, статті. – К.: Преса України, 2002. – 346 с.
74. Зленко А.М. Дипломатія і політика. Україна в процесі динамічних геополітичних змін. – Харків: Фоліо, 2003. – 559 с.
75. Щербак Ю. Коли Україна стане членом НАТО? // Україна дипломатична: Науковий щорічник / Упор. Л.Губерський, П.Кривонос, М.Кулінич, А.Денисенко. – К.: Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв Київської міської ради, 2004. – С.445–471.
76. Перепелиця Г. Виклик майбутньому: Геополітичні витоки асиметрії українсько-російських відносини // Політика і час. – 2004. - № 10. – С.13–28.
77. Перепелиця Г. Теоретичні аспекти асиметричних відносин в українсько-російському контексті // Україна дипломатична: Науковий щорічник / Упор. Л.Губерський, П.Кривонос, М.Кулінич, А.Денисенко. – К.: Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв Київської міської ради, 2004. – С.580–605.
78. Нариси з історії дипломатії України / Під ред. В.А.Смолія. – К.: Альтернативи, 2001. – 262 с.
79. Україна та Росія у системі міжнародних відносин: стратегічна перспектива: Монографія / Рада національної безпеки і оборони України, Національний інститут проблем міжнародної безпеки; за заг. ред С.Пирожкова. – К.: НІПМБ, 2001. – 268 с.
80. Пирожков С. Экономические результаты не должны отставать от взаимодействия на политическом уровне. Материалы круглого стола «Взаимоотношения России и Украины в контексте европейской интеграции» // Національна безпека і оборона. – 2003. - № 1. – С. 16–17.
81. Пирожков С. Думки з приводу концептуальних засад зовнішньополітичної діяльності України // Україна дипломатична-2002: Науковий щорічник. – Вип. ІІІ. – К.: Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв Київської міської ради, 2003. – С.33–48.
82. Пирожков С. Україна в системі міжнародної безпеки та військового співробітництва // Україна дипломатична: Науковий щорічник. – Вип. ІV / Упор. Л.Губерський, П.Кривонос, М.Кулінич, А.Денисенко. – К.: Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв Київської міської ради, 2004. – С.93–108.
83. Камінський Є., Дашкевич А. Політика США щодо України. Витоки. Концепції. Практична еволюція. – К.: Основи, 1998. – 224 с.
84. Кремінь В. Росія – Україна – Білорусь: чи можливий східно-слов’янський трикутник? // Нова політика. – 1995. – Червень – липень. – С.12–27.
85. Гальчинський А.С. Україна – на перехресті геополітичних інтересів. – К.: Знання України, 2002. – 180 с.
86. Гальчинський А. С. Нові можливості євроінтеграційної стратегії України // Політика і час. – 2003. - № 8. – С. 3–15.
87. Стратегія євроінтеграції та питання участі України у формуванні Єдиного економічного простору (аналітичні оцінки) / А.С.Гальчинський. – К.: НІСД, 2003. – 25 с.
88. Віднянський С. Міжнародні зв’язки України в сучасній вітчизняній історіографії: основні напрями, проблеми та перспективи дослідження // Україна дипломатична: Науковий щорічник / Упор. Л.Губерський, П.Кривонос, М.Кулінич, А.Денисенко. – К.: Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв Київської міської ради, 2004. – С.472–482.
89. Базив Д. Геополитическая стратегия Украины. – К.: Институт государства и права им. В.М.Корецкого НАН Украины, 2000. – 192 с.
90. Свистунов А. Нельзя добровольно засовывать голову в пасть льва // Союзная газета. - 2000. - № 4.
91. Лисицин Е. Стратегічне партнерство – поняття сучасне // Віче. – 1999. - № 2. – С.32 – 43.
92. Пашков М. Чалый В. Реалии и перспективы стратегического партнерства // Зеркало недели. – 2000. - № 47. – С.4.
93. Дергачов О. Детермінанти та ілюзії стратегічного партнерства // Національна безпека і оборона. – 2000. - №12. – С.70–73.
94. Дергачев А. Необходимо изменить характер украинско-российских отношений // Національна безпека і оборона. – 2003. - № 1. – С.40–42.
95. Гуменюк А.Г. Стратегічне партнерство в контексті національної безпеки України // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. – Вип.32. Частина І (у двох частинах). – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин, 2002. – С. 100–103.
96. Кононенко С. Теоретичні аспекти стратегічного партнерства // Дослідження світової політики. – 1999. – Вип. 8. – С. 16–25.
97. Pavliuk O. The Ukrainian-Polish Strategic Partnership and Central European Geopolitics // Spillmann Kurt R., Wenger Andreas and Muller Derek (eds.). Between Russia and Europe. Foreign and Security Policy of Independent Ukraine, Contemporary History and Security Policy. – Bern: Peter Lang, 1999. – P. 185–212.
98. Гуцал А. Україна перед вибором нової зовнішньополітичної парадигми // День. – 2003. – 18 грудня. - № 230.
99. Яворська Г. Політична риторика та реалії європейської інтеграції // Віче. – 2002. - № 7. – С. 66–71.
100. Яворська Г. Євроінтеграційні перспективи України у контексті нових засад зовнішньої політики ЄС // Стратегічна панорама. – 2003. - № 3 – 4. – С. 23–39.
101. Стратегічні партнери України: декларації і реалії (Аналітична доповідь УЦЕПД) // Національна безпека і оборона. – 2002. - № 12. – С. 2–56.
102. Засади стратегічного партнерства. З „круглого столу” в Центрі Разумкова // Політика і час. – 2001. - № 1. – С. 84–92; № 2. – С. 26–36; № 3. – С. 40–52.
103. Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку: Монографія Національного інституту стратегічних досліджень і Національного інституту українсько-російських відносин. – К.: НІСД, 1999. –368 с.
104. Ukrainian Foreign and Security Policy: theoretical and comparative perspectives / edited by Jennifer D.P.Moroney, Taras Kuzio, and Mikhail Molchanov. – Westport: Praeger, 2002. – 298 р.
105. Aslund A. An Expanding Europe in Decline // Washington Post. – 2004. – 24 April.
106. Aslund A. Leaving Behind: Uncertain Transformation of Ukraine // National Interest. – 2003. – Autumn. – № 14. – P. 93–122.
107. Шер Дж. Від документів до дій: чи можна подолати прірву? // Національна безпека і оборона. – 2003. - № 7. – С. 76–80.
108. Sherr J. Ukrainian Security Policy. The Relationship between Domestic and External Factors // Kuzio T. ed. Contemporary Ukraine. Dynamics of Post-Soviet Transformation. – N.Y.: M.E. Sharpe, 1998. – P.245–266.
109. Sherr J. Ukraine’s New Times of Troubles // The Journal of Slavic Military Studies. – 1999. – June. – Vol. 12, № 2. – P.48–88.
110. Garnett Sherman. Keystone in the Arch. Ukraine in the Emerging Security Environment of Central and Eastern Europe. – Washington D.C.: Carnegie Endowment, 1997. – 276 p.
111. Garnett Sherman. U.S.-Ukrainian Relations: Past, Present and Future // Haida L.A., ed. Ukraine in the World. Studies in the International Relations and Security Structure of a Newly Independent State. – Cambridge MA: Ukrainian Research Institute, Harvard University, 1998. – P. 103–124.
112. Сіммет Г. Україно-американське військове співробітництво та „стратегічне партнерство” // Національна безпека і оборона. – 2000. - № 12. – С. 74–80.
113. Kuzio T. Ukraine and NATO: The Evolving Strategic Partnership // Journal of Strategic Studies. – 1998. – June. – Vol. 21, № 2. – P. 1–30.
114. Kuzio T., Moroney Jennifer D.P. Ukraine and the West: Moving from Stability to Strategic Engagement // European Security. – 2001. – Summer. – Vol. 10, № 2. – P.111–126.
115. Moroney Jennifer D.P. Defining and Sustaining Ukraine’s Strategic Partnerships // Journal of Ukrainian Studies. – 2001. – Summer-Winter. – Vol. 26, № 1 – P. 287–308.
116. Alexandrova O. Russia as a Factor in Ukrainian Security Concepts // Aussenpolitik. – 1994. – Vol. 45, № 1-2. – P. 68–78.
117. Alexandrova O. Ukraine and Russia in the European Security System: Perceptions and Reality // The Harriman Review. – 1996. – Spring. – Vol. 9, № 1-2. – P.124–128.
118. Alexandrova O. Ukraine and Western Europe // Hajda L.A., ed. Ukraine in the World. Studies in the International Relations and Security Structure of a Newly Independent State. – Cambridge, MA: Ukrainian Research Institute, Harvard University, 1998. – P. 145–170.
119. Alexandrova O. The Premises of Ukrainian Foreign and Security Policy // Spillmann Kurt R., Wenger Andreas and Muller Derek (eds.). Between Russia and Europe. Foreign and Security Policy of Independent Ukraine, Contemporary History and Security Policy. – Bern: Peter Lang, 1999. – P. 31–52.
120. D’Anieri P. Interdependence and Sovereignty in the Ukrainian-Russian Relationship // European Security. – 1995. – Winter. – Vol. 4, № 4. – P. 603–621.
121. D’Anieri P. Economic Interdependence in Ukrainian-Russian Relations. – New York: New York State University Press, 1999. – 228 p.
122. Концепция внешней политики Российской Федерации // Иванов И.С. Новая российская дипломатия. Десять лет внешней политики страны. – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2002. – С. 210–232.
123. The National Security Strategy of the United States of America. – The White House, Washington D.C., September 2002. – 32 p.
124. Constitution of the People’s Republic of China. – «http:// english.people.com.cn/documents/constitution.html»; дата доступу 24 вересня 2003 р.
125. Skidelsky R. Great Britain and the New Europe // From the Atlantic to the Urals / Ed. David P. Calleo and Philip H. Gordon. – Arlington, 1992. – 162 р.
126. Палий А. Кто гарантирует суверенитет? // День. – 2003. – 30 октября. - № 195 (1695). – С.4
127. Diplomatic Bluebook 1999. Japan’s Diplomacy with Leadership toward the New Century. – Tokyo: Ministry of Foreign Affairs, 1999. – 174 p.
128. Договор между Российской Федерацией и Соединенными Штатами Америки о сокращении стратегических наступательных потенциалов. – 24 мая 2002 года // Внешняя политика и безопастность современной России. 1991 – 2002. Хрестоматия в четырех томах / Составитель Т.А.Шаклеина. Т. IV. Документы. – М.: Московский государственный институт международных отношений (У) МИД России; Российская ассоциация международных исследований; АНО «ИНО-Центр (Информация. Наука. Образование)»; Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2002. – С.305–307.
129. Джангиров Д. Геополитика под знаком нефти // Грани. – 2002. - 18 февраля.
130. Совместное заявление Президента В.В.Путина и Президента Дж.Буша о новом российско-американском энергетическом диалоге. – «http: // www.president.kremlin.ru/text/docs/183859.shtml»; дата доступу 18 лютого 2003 р.
131. Совместная Декларация Президента В.В. Путина и Президента Дж.Буша о новых стратегических отношениях между Российской Федерацией и Соединенными Штатами Америки. – 24 мая 2002 года // Внешняя политика и безопастность современной России. 1991 – 2002. Хрестоматия в четырех томах / Составитель Т.А.Шаклеина. Т. IV. Документы. – М.: Московский государственный институт международных отношений (У) МИД России; Российская ассоциация международных исследований; АНО «ИНО-Центр (Информация. Наука. Образование)»; Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2002. – С.459–465.
132. Declaration on the main principles of partnership of a strategic coordination between the People’s Republic of China and the Russian Federation – «http: // www.fmprc.gov.cn/english/050678.html»; дата доступу 15 серпня 2002 р.
133. Russia’s road to corruption. How the Clinton Administration Exported Government Instead of Free Enterprise and Failed the Russian People. Report of Member’s of the United States House of Representatives Speaker’s Advisory Group on Russia. – Washington, D.C.: U.S. House of Representatives, 2000. – 298 p.
134. Соглашение между Российской Федерацией, Республикой Казахстан, Киргизской Республикой, Республикой Таджикистан и Китайской Народной Республикой об укреплении доверия в военной области в районе границы (Шанхайская декларация) // Внешняя политика и безопастность современной России. 1991 – 2002. Хрестоматия в четырех томах / Составитель Т.А.Шаклеина. Т. IV. Документы. – М.: Московский государственный институт международных отношений (У) МИД России; Российская ассоциация международных исследований; АНО «ИНО-Центр (Информация. Наука. Образование)»; Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2002. – С.476–483.
135. Декларация о создании «Шанхайской организации сотрудничества» // Внешняя политика и безопастность современной России. 1991 – 2002. Хрестоматия в четырех томах / Составитель Т.А.Шаклеина. Т. IV. Документы. – М.: Московский государственный институт международных отношений (У) МИД России; Российская ассоциация международных исследований; АНО «ИНО-Центр (Информация. Наука. Образование)»; Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2002. – С.518–521.
136. Пекинская декларация Российской Федерации и Китайской Народной Республики // Внешняя политика и безопастность современной России. 1991 – 2002. Хрестоматия в четырех томах / Составитель Т.А.Шаклеина. Т. IV. Документы. – М.: Московский государственный институт международных отношений (У) МИД России; Российская ассоциация международных исследований; АНО «ИНО-Центр (Информация. Наука. Образование)»; Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2002. – С.502–505.
137. Договор о добрососедстве, дружбе и сотрудничестве между Российской Федерацией и Китайской Народной Республикой // Внешняя политика и безопастность современной России. 1991 – 2002. Хрестоматия в четырех томах / Составитель Т.А.Шаклеина. Т. IV. Документы. – М.: Московский государственный институт международных отношений (У) МИД России; Российская ассоциация международных исследований; АНО «ИНО-Центр (Информация. Наука. Образование)»; Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2002. – С.521–527.
138. Совместная Декларация Российской Федерации и Китайской Народной Республики // Внешняя политика и безопастность современной России. 1991 – 2002. Хрестоматия в четырех томах / Составитель Т.А.Шаклеина. Т. IV. Документы. – М.: Московский государственный институт международных отношений (У) МИД России; Российская ассоциация международных исследований; АНО «ИНО-Центр (Информация. Наука. Образование)»; Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2002. – С. 465–468.
139. Рар А. Владимир Путин. „Немец” в Кремле. – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2002. – 320 с.: ил.
140. Joint Communique on the Establishment of Diplomatic Relations between the People’s Republic of China and the United States of America. – «http: // www.china-embassy.org/eng/zmgx/zywj/t36256.htm»; дата доступу 10 лютого 2003 р.
141. Joint Communique of the People’s Republic of China and the United States of America. – «http: // www.china-embassy.org/eng/zmgx/zywj/t36258.htm»; дата доступу 10 лютого 2003 р.
142. China-US Joint Statement, October 29 1997. – «http: // www.china-embassy.org/eng/zmgx/zywj/t36259.htm»; дата доступу 10 лютого 2003 р.
143. Декларація про державний суверенітет України // Україна – Росія, 1990 – 2000 рр.: Документи та матеріали / Редкол.: О.О.Чалий (відп. ред.), Г.В.Береденніков (голова) та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С.11–14.
144. Звернення Верховної Ради України „До парламентів і народів світу” // Україна на міжнародній арені: Зб. документів і матеріалів (1991 – 1995 рр.). У 2-х кн. – Кн. 1 / Упор. В.В. Будяков та ін.; Редкол. Г.Й. Удовенко (відп. ред.) та ін.; МЗС України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С.14–17.
145. Постанова Президії Верховної Ради України „Про встановлення дипломатичних відносин з державами – суб’єктами колишнього СРСР” // Україна на міжнародній арені: Зб. документів і матеріалів (1991 – 1995 рр.). У 2-х кн. – Кн. 1 / Упор. В.В. Будяков та ін.; Редкол. Г.Й. Удовенко (відп. ред.) та ін.; МЗС України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С.17–18.
146. Доповідь Президента України на сесії Верховної Ради України „Про становище України та Програми внутрішньополітичної та зовнішньополітичної діяльності Президента і Уряду України // Україна на міжнародній арені: Зб. документів і матеріалів (1991 – 1995 рр.). У 2-х кн. – Кн. 1 / Упор. В.В. Будяков та ін.; Редкол. Г.Й. Удовенко (відп. ред.) та ін.; МЗС України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С.21–36.
147. Постанова Верховної Ради України „Про Воєнну доктрину України” // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1993. – № 43. – С. 409 – 419.
148. Воєнна доктрина України (затверджена Указом Президента України № 648 від 15 червня 2004 року // Національна безпека і оборона. – 2004. - № 8. – С. 2–6.
149. Голос України. – 2002. – 25 травня.
150. Закон України „Про основи національної безпеки України” // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2003. - № 39. – C.172 – 192.
151. Українсько-російське комюніке 9 червня 1995 року // Україна на міжнародній арені: Зб. документів і матеріалів (1991 – 1995 рр.). У 2-х кн. – Кн. 1 / Упор. В.В. Будяков та ін.; Редкол. Г.Й. Удовенко (відп. ред.) та ін.; МЗС України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С.172–173.
152. Комюніке засідання Консультаційного Комітету Президентів України і Республіки Польща 27-28 вересня 1995 року // Україна на міжнародній