ОБСЄ У ЗМІЦНЕННІ МИРУ І СТАБІЛЬНОСТІ НА ЄВРАЗІЙСЬКОМУ ПРОСТОРІ

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Інститут міжнародних відносин

На правах рукопису

Поршакова Наталія Анатоліївна

УДК: 327.7(ОБСЄ)

ОБСЄ У ЗМІЦНЕННІ МИРУ І СТАБІЛЬНОСТІ НА ЄВРАЗІЙСЬКОМУ ПРОСТОРІ

Спеціальність 23.00.04 - Політичні проблеми міжнародних
систем і глобального розвитку

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Науковий керівник
доктор історичних наук, професор
Бруз Володимир Семенович

Київ 2003

ЗМІСТ

ВСТУП
РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНА ТА
ДЖЕРЕЛЬНО-ДОКУМЕНТАЛЬНА БАЗА
ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1. Загальна методика і основні методи дослідження
1.2. Джерельно-документальна база дослідження. Історіографія проблеми
РОЗДІЛ 2. ЕВОЛЮЦІЯ СТРАТЕГІЇ НБСЄ/ОБСЄ
В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ НОВОЇ
КОНЦЕПЦІЇ ЗАГАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ
БЕЗПЕКИ
2.1. Особливості розвитку гельсінкського процесу в період «холодної війни»
2.2. Зміни в Європі після закінчення «холодної війни» та формування нової стратегії НБСЄ/ОБСЄ
2.3. Розробка моделі нової системи загальноєвропейської безпеки
2.4. Взаємовідносини України і ОБСЄ в контексті розбудови нової європейської архітектури безпеки
РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ РОЗБУДОВИ СТРУКТУРИ
ТА МЕХАНІЗМІВ ОРГАНІЗАЦІЇ
3.1. Організаційні аспекти трансформації НБСЄ в ОБСЄ
3.2. Розбудова та зміцнення механізмів мирного врегулювання конфліктів
3.3. Основні результати інституційного оформлення
ОБСЄ у 1990-2001 рр.

РОЗДІЛ 4. ОБСЄ У ВРЕГУЛЮВАННІ
КОНФЛІКТІВ
4.1. Роль ОБСЄ у врегулюванні конфліктів
у Кавказькому регіоні
4.1.1. Грузія
4.1.2.Нагірний Карабах
4.1.3.Чечня
4.2. Діяльність ОБСЄ на Європейській частині колишнього СРСР
4.2.1. Естонія
4.2.2. Латвія
4.2.3. Молдова
4.2.4. Бєларусь
4.3. Присутність ОБСЄ у Середньоазійському регіоні.
4.4. Миротворча діяльність ОБСЄ у зв’язку з конфліктом на терені колишньої Югославії
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ
ДОДАТКИ 4

ВСТУП

Актуальність теми дослідження визначається відсутністю чіткої градації повноважень і сфер відповідальності множини інтеграційних формувань на трансатлантичному просторі, наявністю помітних суперечностей в оцінках їх рольової функції. З огляду на зміни у політичних і наукових оцінках проблеми національної, регіональної, континентальної і глобальної безпеки набуває особливого значення систематизований підхід до визначення ролі Організації з безпеки й співробітництва в Європі (ОБСЄ). В сучасній політології міжнародних відносин існують різнопланові, подекуди протилежні оцінки її місця в системі й структурі європейського процесу, позначеного новими проблемами і складностями у зв’язку з так званою обмеженістю розширення Європейського Союзу (ЄС) і Організації Північноатлантичного Договору (НАТО).
ОБСЄ, формально і статутно всеохоплююча загальноєвропейська організація безпеки, з одного боку, справді відіграє сутнісну роль у забезпеченні миру, стабільності та безпеки, а з другого боку, мають місце постійні зауваження державних діячів і політиків про необхідність посилити її функції, маючи на меті перетворення ОБСЄ в по-справжньому ефективний інструмент збереження крихкого нині миру у світі. Оцінки ОБСЄ як ключового елементу архітектури європейської безпеки йдуть паралельно з визначенням її ролі як допоміжної щодо інших європейських структур. Твердження про те, що ОБСЄ представляє собою найбільш багатосторонню структуру, яка діє на царині міжнародної та регіональної безпеки та має значний потенціал у сфері підтримання стабільності на євразійському просторі, часом мають місце на тлі критичного ставлення до цієї Організації як нібито такої, що поступово втрачає своє міжнародно-політичне значення.
Явища, процеси і події, притаманні міжнародній системі після розпаду СРСР і соціалістичної системи обумовили нові проблеми і труднощі в концептуальному визначенні безпеки. Початкова відмова від її традиційного сприйняття у воєнно-політичному вимірі з наголосом на комплексності цього поняття, характерна для політологів початку 1990-х років, у сучасному світі, який щойно вступив до нового тисячоліття, практично стала об’єктом слушної критики. Події на глобальному рівні розвиваються таким чином, що воєнно-політична складова безпеки на зламі тисячоліть знову набула пріоритетного, часом вирішального значення для окремих держав, регіональних формувань і світу в цілому. Включаючи у себе такі відносно нові складові, як екологія, боротьба з міжнародною злочинністю та соціально економічна стабільність, безпека як все ще ключова сфера діяльності національних урядів та інтеграційних об’єднань, де-факто, повернула собі первісне значення.
В 90-ті роки ХХ століття стала остаточно зрозумілою потреба переосмислення такого явища, як “європейська безпека”. Насамперед, відповідна новизна у його оновленому викликана тим, що європейська безпека вже не може розглядатися винятково в континентальних рамках. Практично будь-яке явище безпекового характеру у Європі безпосередньо позначається на глобальних відносинах, веде до змін у двосторонніх і багатосторонніх зв’язках. За таких умов аналіз ролі ОБСЄ у зміцненні миру і стабільності вже не може концентруватись виключно на Європі, мова має йти принаймні про весь Євразійський простір. На погляд дисертанта, існують підстави для твердження про те, що з ери континентальної політики європейські структури увійшли в еру політики євразійської.
Саме цей аспект є ключовим у концептуальному підході дисертанта до визначення цілей і завдань дослідження. Глобальний вимір цієї наукової проблеми аналізується в роботі дотично, оскільки, на нашу думку, він є спеціальним (окремим) об’єктом наукового дослідження.
Виходимо з еволюційного підходу та концепту історизму. Для даної роботи це означає, що у початковий період по завершенні «холодної війни» НБСЄ (тепер ОБСЄ) стала насправді унікальним форумом для остаточного вироблення домовленостей та угод у сфері контролю над озброєннями, зміцнення довіри у військовій галузі, усталення континентальної безпеки. Того часу були розроблені й підписані Договір про звичайні збройні сили в Європі, документи «третього покоління» про заходи зміцнення довіри й безпеки, Договір про відкрите небо та інші угоди, які перетворили категорії транспарентності та передбачуваності, вживані до того переважно щодо військової сфери, на основу оперативної політики 53 (наразі - 55) держав-членів НБСЄ.
Постановка питання про рольову функцію ОБСЄ набуває важливого значення і у зв’язку з тим, що ця Організація переживає наразі непрості часи. Певні кризові явища у діяльності ОБСЄ, про наявність яких було, зокрема, зазначено на засіданні Бюро Парламентської асамблеї та десятій нараді міністрів закордонних справ країн-членів цієї організації в грудні 2002 року в Порто, свідчать про необхідність ретельного структурного аналізу всіх основних сторін діяльності ОБСЄ перш за все впродовж останнього (так званого пост-конфронтаційного) десятиліття, у тому числі - накопичених суперечностей, які призвели до глухого кута у вирішенні ряду актуальних на сьогодні питань. Постконфронтаційність не тільки продемонструвала свою умовність, але й була поставлена під сумнів багатьма гострими конфліктами вже на початку 21-го століття.
Тому доцільним і слушним є наше прагнення систематизувати основні рольові особливості ОБСЄ, чітко визначити, як і в якому напрямку вона розвивалася останнім часом, наскільки така еволюція відповідала наявним домовленостям та зобов’язанням держав-учасниць, які перспективи має наразі гельсінкський процес тощо. Розв’язання цього багатоскладного завдання розглядаємо в комплексі з іншими проблемами, які не знайшли адекватного вирішення в політології або мають суперечливі й часом протилежні оцінки.
Об’єктивне, науково обґрунтоване визначення та уточнення місця, ролі та можливих подальших шляхів розвитку ОБСЄ відносимо до ключових наукових завдань, які розв’язуються у даній дисертації. Інший напрям постановки проблеми, яка розв’язується у цій роботі, - з’ясування реальних та пошук додаткових можливостей ОБСЄ для процесу формування української зовнішньополітичної стратегії не лише в Європі, а в усій Північні півкулі. Хоча Президентом України проголошена теза про пріоритетність «європейського вибору», поступове інтегрування до євроатлантичних структур, насправді все ще залишається доволі віддаленою метою. Головна причина цієї віддаленості зазвичай слушно подається в рамках недотримання Україною критеріїв і вимог ЄС і НАТО, однак ми вважаємо недостатнім і дещо звуженим такий підхід з огляду на дедалі помітніше зростання ролі традиційної державної і регіональної безпеки в сучасних міжнародних відносинах.
Тим часом, ОБСЄ виступає практично єдиною трансатлантичною структурою безпеки, де Україна має повноправне членство. У цьому контексті дана організація цілком логічно повинна розглядатися як найбільш важливий і навіть основний багатосторонній інструмент просування українських національних інтересів у міжнародних відносинах на євроатлантичному терені.
Зв’язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Тематика дисертаційної роботи є складовою частиною комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Розбудова державності України» (№ 0196U015204), Інституту міжнародних відносин Київського національного університету «Розробка міжнародно-правових, політичних та економічних основ розбудови Української держави» (№ 97128). Дослідження виконано у відповідності з науковою темою кафедри міжнародних організацій та дипломатичної служби ІМВ Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Головною метою дисертації є визначення рольової функції ОБСЄ в системі сучасних міжнародних відносин у зв’язку із змінами в характері міжнародної, регіональної і національно-державної безпеки після розпаду СРСР і соціалістичної системи. Процеси, які відбуваються на євразійському просторі, дедалі виразніше входять в функціональні повноваження і коло діяльності ОБСЄ, безпосередньо зачіпаючи інтереси Української держави. Тому паралельно такою ж головною метою вважаємо розробку критеріїв оцінки реального значення цієї Організації для забезпечення миру і стабільності на євразійському просторі з урахуванням всіх аспектів і складових, аналізу ефективності її механізмів.
Проголошена мета обумовлює відповідно низку більш конкретних завдань:
• на основі критичного аналізу основних напрямів сучасної міжнародно-політичної науки визначити концептуальні засади, внутрішні та зовнішні чинники функціонування цієї унікальної трансатлантичної структури безпеки.
• на підставі критеріїв наявної практики визначити відповідність фактичних місця та ролі ОБСЄ офіційно задекларованим нею положенням;
• визначити співвідношення ОБСЄ щодо інших структур безпеки на європейському континенті, її роль після розширення НАТО та ЄС;
• виявити обставини і причини зростаючої важливості триваючого процесу подальшого становлення ОБСЄ як всеохоплюючої організації безпеки;
• проаналізувати та з’ясувати сутнісні і формальні проблеми в діяльності ОБСЄ, що стають на заваді підвищенню її ефективності;
• сформулювати низку пропозицій щодо можливого удосконалення процесу ОБСЄ у найближчій перспективі.
Об’єктом дослідження виступають новітні відносини безпеки в євразійському регіоні світу, охоплювані «гельсінкським процесом» у контексті підвищення ролі безпекового чинника у його традиційному воєнно-політичному вимірі.
Предметом дослідження є концептуальні засади функціонування та практична діяльність ОБСЄ, спрямована на забезпечення євразійської безпеки через багатосторонню дипломатію.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють переважно 90-і роки ХХ століття, коли кардинальні зрушення та якісні зміни на глобальному та регіональному (європейському) рівні призвели до суттєвого реформування НБСЄ. Саме 90-і роки стали часом народження й розвитку, що продовжується, принципово нової, інституціолізованої структури трансатлантичної безпеки, більш адаптованої до відповідей на нові виклики світового процесу - ОБСЄ.
ОБСЄ є доволі новим утворенням, офіційне оформлення якого відбулося лише наприкінці 1994 р., але яке було реально започатковане ще за часів холодної війни і так званої «розрядки», з підписанням в 1975 році Прикінцевого Акта Гельсінкської Наради з безпеки й співробітництва в Європі.
Прикінцевий акт проголосив норми, правила та принципи її діяльності. Новий етап ознаменувала Паризька Хартія для нової Європи 1990 року, що визначила систему загальних цінностей, якими мали керуватися у своїх взаєминах країни-учасниці. Три наступні самміти – в Гельсінкі (1992 р.), Будапешті (1994 р.) та Лісабоні (1996 р.) остаточно визначили нові правила поведінки, надавши їм офіційного та практичного характеру. На межі тисячоліть ОБСЄ істотно розширила діяльність і зміцнила свої позиції головного інструменту попередження, запобігання, розв’язання конфліктів в Євразії та подолання їх наслідків.
Методи дослідження. У процесі роботи над обраною темою авторка виходила з принципів об’єктивності, системності й детермінізму, що, в сукупності, зробило можливим цілісний аналіз еволюції, розвитку і трансформації «гельсінкського процесу». Безпосередньою методологічною базою даного дослідження стало творче поєднання низки взаємопроникаючих методів, кожен з яких застосовується відповідно до різних аспектів загальної проблеми, яка розглядається у роботі. Виходячи із специфіки об’єкта дослідження, автор обирає в якості основних методів аналізу системний, порівняльний, проблемний та емпірико-аналітичний. Метод геополітичного аналізу надав змогу адекватного бачення та об’єктивної оцінки євразійського середовища безпеки, його еволюції, внутрішніх та зовнішніх чинників. Робота з документальними джерелами - офіційними документами саммітів НБСЄ / ОБСЄ та її постійно діючих органів, архівами МЗС України та ін. проводилася на основі контент-аналізного методу. Еволюційний аспект «гельсінкського процесу», без якого неможливим було б ані адекватне розуміння останніх подій і тенденцій, ані їхнє екстраполювання на перспективну модель безпеки, розглянуто з одночасним застосуванням історичного методу та емпірико-теоретичного моделювання.
В цілому при дослідженні проблеми використовувався кожен з наведених методологічних підходів, позаяк лише комплексне їх застосування може забезпечити всебічний та цілісний аналіз цієї актуальної з наукової та практичної точки зору проблеми.
Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у комплексному дослідженні внутрішніх механізмів, форм та напрямів діяльності Організації з безпеки й співробітництва в Європі у контексті глибинних перетрубацій у середовищі як національної, регіональної, євразійської, так і світової безпеки.
Представлено об’єктивну узагальнюючу картину еволюції «гельсінкського процесу» з погляду його внутрішньої сутності та взаємозв’язку з зовнішніми обставинами світового та європейського розвитку впродовж останньої чверті ХХ століття.
Висвітлено комплекс т.зв. «проблемних питань» у діяльності ОБСЄ, які не знаходять поки що належного вирішення, а також суб’єктивні й об’єктивні причини подібного стану речей.
Запропоновано низку практичних рекомендацій щодо удосконалення роботи ОБСЄ, підвищення її ефективності в умовах нового світопорядку, зокрема, транзитивної моделі європейської та міжнародної безпеки.
Доведено, що необхідною умовою збільшення ролі ОБСЄ з питань безпеки є якнайширша співпраця та координація зусиль між державами-учасницями й іншими європейськими та трансатлантичними організаціями, зокрема, різними організаціями безпекового характеру.
Практичне використання результатів дисертаційного дослідження визначається його актуальністю, новизною та сукупністю положень, які виносяться на захист.
Зокрема, що стосується науково-теоретичного аспекту, то в дослідженні реалізуються деякі проблемні питання діяльності ОБСЄ, які не були достатнім чином розглянуті у наявних працях, і водночас закладаються підвалини для подальшого вивчення проблематики «гельсінкського процесу» в його розвитку та можливій трансформації.
Щодо суто прикладного аспекту, то результати дослідження, з нашої точки зору, цілком можуть стати у пригоді тим державним структурам, які безпосередньо займаються питаннями безпеки в українській зовнішній політиці, зокрема - Управлінням: Євроатлантичного співробітництва; Політичного аналізу та інформації; Контролю над озброєннями та ВТС МЗС України, Раді національної безпеки та оборони, Головної служби зовнішньої політики Адміністрації Президента України тощо.
Нарешті, у практичній значущості дисертації присутній і навчальний аспект, адже представлені матеріали, висновки і оцінки, що вони робляться у роботі, можуть бути відповідним чином використані у підготовці і доповненні нормативних та спеціальних курсів, присвячених проблемам безпеки, а також діяльності міжнародних організацій. Зокрема, це стосується таких навчальних предметів, як «Міжнародні відносини та зовнішня політика», «Міжнародна та європейська безпека», «Європейські міжнародні організації», «Міжнародні організації та глобальні проблеми сучасності», «Зовнішня політика України» тощо.
Апробація дослідження. Проміжні результати дослідження, низка його положень і висновків були неодноразово оприлюднені у виступах на наукових конференціях, що вони проводилися в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка протягом 2000-2001 рр., а саме – виступ на науково-теоретичній конференції аспірантів і студентів інституту міжнародних відносин 18 жовтня 2001року та на науково-практичній конференції 17 квітня 2001 року на тему: "Проблеми миротворчої діяльності міжнародних організації". Крім того, матеріал, представлений у дисертації, включаючи його оціночні та аналітичні аспекти, творчо використовувався при підготовці та читанні навчальних курсів «Європейські міжнародні організації» та «Міжнародні організації та глобальні проблеми сучасності», які забезпечуються кафедрою міжнародних організацій та дипломатичної і консульської служби. Основні положення дисертації знайшли відображення у п’яти наукових статтях у фахових виданнях.
Структурно робота складається із вступу, переліку скорочень, чотирьох розділів, тринадцяти підрозділів, висновків, списку використаних джерел (199 найменувань українською, російською, англійською мовами) та додатків. Загальний обсяг дисертації - 204 сторінок, в т.ч. основна частина – 187 сторінок, список використаних джерел та літератури – 13 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Закінчення «холодної війни», зникнення політико-ідеологічного розколу по осі “Схід-Захід” та формалізоване прийняття єдиної системи цінностей на європейському і євразійському просторах суттєво змінили функції, роль та перспективи гельсінкського процесу. Одним за наслідків таких змін стали помітні ускладнення у розподілі сфер відповідальності між численними європейськими інтеграційними структурами. Організаційне забезпечення безпекового елементу європейського розвитку далеко не за всіма параметрами відповідає змінам геополітичного характеру. Хоча керівні структури НАТО та ЄС час від час демонстрували здатність гнучко реагувати на еволюцію у сфері безпеки, нові виклики сучасності ставлять до них додаткові вимоги. На тлі підвищення значимості традиційного (воєнно-політичного) виміру безпекової проблеми зазнають змін рольові функції таких організацій, як Організація з безпеки і співробітництва в Європі. Відсутність належного статутного забезпечення процесу адаптації ОБСЄ до означених вище змін мало вплинула на підвищення її рольової функції у гарантуванні миру і стабільності не тільки в традиційному європейському, але й у ширшому, перш за все євразійському вимірі.
На перших порах після завершення «холодної війни» Європа увійшла до смуги відносно хитких і непрозорих в структурному плані міждержавних взаємин. Характерною деталлю в цьому сенсі є переосмислення сучасними політиками та фахівцями-теоретиками швидких змін європейської та світової ситуації впродовж останнього десятиліття з наголосом на такій складовій, як відповідність програм і дій подіям реальної політики.
Річ у тім, що на початку 90-х років перехід світової системи міжнародних відносин від біполярного протистояння до поліцентричної структурної моделі та розстановки сил здавався майже неминучим; наприкінці ж десятиліття вірогідність такого варіанту стала вбачатися досить низькою. Зараз ще не можливо стверджувати про наявність у світовій політичній думці чіткого визначення остаточних контурів нового європейського світопорядку, який пануватиме протягом ХХІ століття. Проте наше дослідження дає підстави вважати, що впродовж тривалого періоду міжнародні відносини характеризуватимуться домінуванням нового, колективного - «євроатлантичного» центру сили. Звісно, в даному разі ми маємо на увазі відносно вузьке коло найбільш потужних в економічному і воєнно-політичному вимірах країн Західної Європи та Північної Америки. Події початку 21-го століття підтверджують, що між провідними акторами трансатлантичної співдружності можуть виникати досить серйозні суперечності, однак у стратегічному аспекті вони зберігають і ще тривалий час зберігатимуть єдність в оцінках і підходах. Роль ОБСЄ як органу узгодження позицій та знаходження спільної мови за сучасних умов не обмежується впливами і значимістю вказаних провідних акторів. Більше того, ця організація дедалі виразніше демонструє спроможність адекватно враховувати позиції середніх і малих держав євразійського простору.
Важливо зважати на постійно діючий науково-політологічний концепт, котрий полягає у тому, що будь-яка система безпеки визначається загрозами та викликами їй, з одного боку, і засобами їхнього відвернення, локалізації чи ліквідації, з другого боку. За умов пост-конфронтаційного часу багатосторонні структури безпеки змушені реагувати на прояви небезпек, які помітно відрізняються від тих, що виглядали і були звичними у період «холодної війни» і навіть «ранньої перебудови». Реальна можливість масштабного міждержавного зіткнення стала наразі суто гіпотетичною. Проте на зміну йому вже досить давно прийшли локальні і регіональні суперечки, у тому числі збройні, які раніше традиційно трактувалися як «внутрішні справи». Витікаючи з національної чи етноконфесійної нетерпимості або ж експансіоністських намірів (перш за все щодо своїх сусідів) і будучи одним з головних джерел нестабільності для окремих держав, вони насправді є одним з найсерйозніших викликів загальноєвропейській і євразійській безпеці. Водночас ці конфлікти можуть бути результатом спроб створення нової системи європейської безпеки через нав’язування гегемоністських підходів, що неминуче несе за собою відтворення нових ліній поділу, виникнення чергових сфер впливу.
Головні джерела нестабільності в Європі коріняться також в економічних труднощах та політичній нестійкості деяких посттоталітарних демократій. Одним з пріоритетів у процесі створення системи колективної безпеки в Європі з цієї причини є повноцінне залучення країн ЦСЄ та пострадянського простору до інституцій європейської і трансатлантичної безпеки. Перебуваючи у стані фундаментальної трансформації, вони плекають надії і прагнуть досягти такого стану, котрий дозволив би їм адаптуватися до еволюції європейського процесу, взаємозміцнюватися і взаємовдосконалюватися.
Процес, започаткований чверть століття тому у Гельсінкі, являв собою довгострокову інституціалізацію НБСЄ та її творче адаптування до поточних реалій європейської політики й безпеки, які більшими чи меншими темпами, але майже постійно змінювалися впродовж останніх 25 років. Первісно, у 1975-1985 рр., порядок денний гельсінкського процесу складали переважно права людини і проблеми т.зв. «третього кошику» НБСЄ (контакти між людьми, інформація, культура і освіта); на наступній стадії, у 1986-1992 рр., місце людського виміру посіли військові аспекти безпеки (заходи зміцнення довіри й безпеки, договори ЗЗСЄ та про відкрите небо тощо). Починаючи з 1992 р., самміти і поточна діяльність НБСЄ / ОБСЄ стали зосереджуватись на трьох основних питаннях:
1) просування спільних політико-гуманітарних цінностей, які були закладені свого часу Паризькою «Хартією для нової Європи»;
2) попередження конфліктів та кризовий моніторинг;
3) формування нової моделі колективної безпеки.
Нова концепція безпеки і стабільності стала вже практично рівною мірою включати в себе права людини, політичні, військові, економічні та екологічні компоненти. Окрема важлива роль гельсінкського процесу стала полягати у сприянні демократичному розвиткові та повній інтеграції всіх без винятку держав-учасниць до системи спільних цінностей ОБСЄ.
ОБСЄ практикує широкий і всеосяжний підхід до питань безпеки. Їхнє комплексне вирішення є головною метою діяльності ОБСЄ, притому різні аспекти розглядаються як взаємопов’язані та взаємозалежні. Впродовж усього часу існування Організації країни-члени активно сприяли зміцненню додаткових заходів у різних сферах безпеки - політичній, військовій, економічній, соціальній. Ще одним прикладом того, що ОБСЄ базується на розумінні безпеки як всеосяжної категорії з виразним акцентом на попередженні й полагодженні конфліктів воєнно-політичного гатунку, є якраз участь Організації у всіх стадіях розвитку конфліктів - від раннього виявлення та можливого відвернення до сприяння їхньому розв’язанню та постконфліктної реабілітації.
Як вже зазначалося вище, одним з ключових питань цього дослідження є як визначення самої ролі ОБСЄ в сучасних міжнародних відносинах - перш за все, на євразійському просторі, так і відповідність фактичних місця та ролі ОБСЄ офіційно задекларованим нею положенням.
Так, Пункт 22 Декларації Гельсінкського самміту 1992 р. «НБСЄ та управління процесом перемін» передбачає, що Нарада є форумом для проведення діалогу, переговорів та співробітництва, який визначає спрямування процесу формування нової Європи та стимулює цей процес. У Декларації Будапештського самміту 1994 р. за Організацією закріплюється центральна роль у побудові безпечної та стабільної спільноти НБСЄ, єдиної та вільної. У Пункті 3 згаданого документу підкреслюється, що Нарада з безпеки й співробітництва в Європі є тією структурою в галузі безпеки, яка охоплює всі держави від Ванкувера до Владивостока, а її учасники сповнені рішучості надати НБСЄ нового політичного імпульсу, що дозволить їй відігравати кардинальну роль у знайденні відповідей на новітні виклики ХХІ століття. Як було підкреслено далі, НБСЄ повинна бути форумом для обговорення проблем, що викликають занепокоєність держав-учасниць. Тут беруться до уваги і розгляду інтереси в галузі безпеки і вживаються дії щодо захисту цих інтересів. При цьому констатується готовність і надалі підвищувати роль ОБСЄ як інструменту для об’єднання зусиль згаданих держав у вирішенні проблем безпеки.
Означені вище положення знайшли також своє відображення і розвиток у підсумкових документах наступних саммітів. Так, згідно з Декларацією Лісабонської зустрічі на найвищому рівні 1996 р., ОБСЄ покликана відігравати ключову роль у справі зміцнення безпеки і стабільності в усіх її вимірах. Ця думка - у розширеному вигляді - підтверджується Хартією європейської безпеки, схваленою на Стамбульському самміті 1999 р. В ній зазначалося, що ОБСЄ є регіональною угодою за змістом Глави VIII Статуту Організації Об’єднаних Націй, однією з основних організацій з мирного врегулювання суперечок в її регіоні та одним з ключових інструментів раннього попередження, відвернення конфліктів, кризового моніторингу та постконфліктної реабілітації. ОБСЄ - це представницька, всеохоплююча організація для проведення консультацій, прийняття рішень та співробітництва в її регіоні.
Згадані нами формулювання, які взаємодоповнюються, однозначно визначають центральну і кардинальну роль ОБСЄ як системоутворюючого форуму, що спрямовує процеси європейського розвитку, а також інструменту об’єднання зусиль держав трансатлантичного терену у вирішенні проблем безпеки. Показовим є зв’язок ОБСЄ з ООН, її роль своєрідного «містка» між європейською, євразійською та глобальною безпекою.
Роль і місце ОБСЄ, означені у цих документах, не слід розцінювати як «самопроголошені», адже подібні оцінки даються також і у цілій низці документів НАТО та ЄС. Так, приміром, §21 «Декларації євроатлантичної безпеки і співробітництва», прийнятої на історичному Мадридському самміті НАТО в липні 1997 р., характеризує ОБСЄ як «найбільш всеохоплюючу загальноєвропейську організацію безпеки» і відводить їй суттєву роль у забезпеченні миру, стабільності та безпеки в Європі.
Разом з тим, Організація наділена комплексом специфічних рис, які інколи неоднозначно визначають її унікальність та особливості функціонування. Так, ОБСЄ не має міжнародної правосуб’єктності. У неї відсутній статут, або будь-яка інша правова база у вигляді, приміром, міжнародного договору. Вона не має чітких документально зафіксованих процедур, єдиного регламенту роботи, що змушую спиратися насамперед на прецеденти та практику. Рішення ж ОБСЄ мають політичний, а не юридичний характер. Втім, незважаючи на це, Організація має реальну здатність до дії у декількох «вимірах», маючи на увазі нормотворення, політичний діалог та «польову» діяльність (місії, групи з нагляду за виборами тощо).
Здатність до нормотворення реалізується на базовому рівні, де закладаються основи взаємин між державами в регіоні ОБСЄ, встановлюються норми і принципи, що повинні забезпечувати довгострокову стабільність на європейському континенті. Ці норми і принципи розроблялися протягом тривалого багатостороннього діалогу і є оформленими у вигляді політичних зобов’язань, які не сконцентровані, а фактично розпорошені по численних документах ОБСЄ.
У своїй діяльності ОБСЄ доводиться зустрічатися з вибірковим підходом держав до зобов’язань, що вона їх накладає. З усього комплексу прийнятих формулювань виокремлюються т.зв. «обов’язкові для виконання», а решта нібито відводиться на другий план. До перших здебільшого відносяться положення, які стосуються оперативної роботи у «східному секторі» простору ОБСЄ, перш за все, пов’язані з конфліктними ситуаціями та гуманітарно-правозахисними питаннями. Таке подекуди штучне звуження практичних функцій ОБСЄ призводить до географічно-функціонального дисбалансу, заважаючи реальному становленню Організації як впливового та універсального форуму, який має забезпечувати безпеку і стабільність на всьому трансатлантичному терені.
Ще однією формою вибірковості в ОБСЄ є так зване «селективне цитування», яке дозволяє досить вільно трактувати нові зобов’язання Організації. Класичним прикладом в цьому сенсі є посилання на право держав-учасниць ОБСЄ «вільно обирати шляхи забезпечення своєї безпеки, включаючи союзні договори по мірі їх еволюції». Таке право дійсно закріплене в документах ОБСЄ, включаючи Статтю 8 Хартії європейської безпеки; але в тій самій статті воно обмежується зобов’язанням «не зміцнювати свою безпеку за рахунок безпеки інших держав». Відтак, в ході численних дискусій у форматі ОБСЄ щодо ключового моменту новоутворюваної системи європейської безпеки (розширення НАТО на Схід) країни Заходу та ЦСЄ воліли оперувати лише першою частиною згаданого положення, в той час як Росія робила акцент на другій. Зрештою, «селективне цитування» стало одним з чинників, що призвів до невирішеності цього принципового питання континентальної безпеки, яке, здавалося б, обов’язково повинно було отримати однозначну відповідь в рамках загальноєвропейського форуму.
Попри означені бар’єри, в НБСЄ / ОБСЄ розроблені та зафіксовані важливі міжнародні зобов’язання, які сприяли збереженню миру та стабільності на європейському континенті за часів блокового протистояння і «холодної війни». По завершенню даного історичного періоду на Організацію покладалися особливі сподівання. І справді, на початку і в середині 90-х років ОБСЄ мала реальні шанси стати основою системи загальноєвропейської безпеки. У Паризькій «Хартії для нової Європи» 1990 р. визначені три цілі, задля досягнення яких має працювати ОБСЄ: тверда відданість демократії, основаній на правах людини і основних свободах, процвітання через економічну свободу та соціальну справедливість, рівна безпека для всіх країн на просторі ОБСЄ. Базисом для реалізації означених цілей було проголошено «хрестоматійні» десять принципів Гельсінкського Прикінцевого Акту.
У подальшому, в Декларації Будапештського самміту 1994 р. (зокрема, її Пункті 7) було відзначено, що спираючись на НБСЄ, будуть розбудовуватись відносини реального партнерства в галузі безпеки між всіма державами-учасницями, незалежно від того, чи є вони членами інших організацій, що займаються питаннями безпеки. При цьому слід керуватися прийнятою в ОБСЄ концепцією всеохоплюючої безпеки і принципом її неподільності, а також зобов’язанням не забезпечувати інтереси національної безпеки за рахунок інтересів інших. Демократичні цінності НБСЄ мають основоположне значення для реалізації мети побудови співдружності націй, вільної як від старих, так і нових розподільчих ліній, у якій повною мірою поважатимуться суверенна рівність і незалежність всіх держав, не існуватиме жодних сфер впливу і вживатимуться енергійні заходи щодо захисту прав людини та основних свобод для всіх людей.
Основний зміст цих положень здобув свій розвиток у Хартії європейської безпеки, в якій було зафіксовано, що на межі ХХІ століття глави держав і урядів країн-учасниць ОБСЄ заявляють про свою тверду відданість справі формування вільного, демократичного і більш єдиного регіону ОБСЄ, де держави-учасниці співіснують у мирі одна з одною, а люди й спільноти живуть в умовах свободи, процвітання і безпеки. Учасники Стамбульського самміту 1999 р. зафіксували наступні зобов’язання: будувати відносини у відповідності з концепцією загальної та всеохоплюючої безпеки, керуючись принципами рівноправного партнерства, солідарності та транспарентності. Безпека кожної держави-учасниці нерозривно пов’язана з безпекою інших. Людський, економічний та військово-політичний виміри розглядаються як єдине ціле. Всі ці зобов’язання мають сумлінно виконуватися, про що також було однозначно заявлено у Стамбулі.
Наразі в Європі існує достатня кількість структур безпеки, то ж навряд чи є доцільним вести мову про створення якихось нових інституцій. Три провідні структури в цій галузі - ОБСЄ, НАТО та ЄС - й надалі відіграватимуть центральну роль у забезпеченні континентальної безпеки. При цьому вони будуть здатні виконувати свої функції у даному напрямку, відвертаючи або обмежуючи регіональні чи локальні конфлікти, з урахуванням низки умов:
а) існуюча багатоярусна система не має призвести до появи різних рівнів безпеки в Європі;
б) залучення США до європейської безпеки в якості одного з її компонентів є неминучим, оскільки будь-яка нестабільність в Європі негативно впливає на національні інтереси США;
в) найбільшою військовою потугою в Європі залишається Росія, відтак вироблення і практичне впровадження концепції кооперативної безпеки є неможливим без розбудови всеохоплюючого співробітництва і партнерства як блокових, так і позаблокових держав, з РФ;
г) спільна система політико-гуманітарних цінностей та «кодекс поведінки», маючи велике корпоративне значення в рамках самої ОБСЄ, відіграють суттєву практичну роль у запровадженні кооперативної безпеки, загалом.
За всієї важливості структурних та процедурних змін в рамках ОБСЄ, даний факт не позбавляє держави необхідності приймати рішення, адекватні існуючим та потенційним загрозам, сприяти впровадженню зобов’язань, вже прийнятих у відповідності з міжнародним правом.
Важливість подальшого процесу становлення ОБСЄ як всеохоплюючої організації безпеки, на наш погляд, зумовлена наступними чинниками:
По-перше, для реалізації нової концепції безпеки потрібні певні «відправні точки», які були б універсальними і загальними для всіх. Серед принципів ОБСЄ це - демократія, забезпечення прав людини, верховенство закону, ринкова економіка, соціальна справедливість і відповідальність за збереження довкілля, тобто поняття, які не заперечуються в жодній з країн-учасниць.
По-друге, основою ОБСЄ є рівноправ’я для всіх її членів, що ставить країни у рівне становище, незалежно від рівня їхнього соціально-економічного розвитку, надає можливість широкого діалогу з різноманітних проблем, у тому числі економічних.
По-третє, військові або військово-політичні союзи не здатні забезпечити всеохоплюючу безпеку, оскільки поєднують військовий потенціал обмеженого кола держав задля протистояння спільному противникові. Потенційний противник, в свою чергу, також шукає союзників для ефективного протистояння, що аж ніяк не сприяє зміцненню довіри між великими групами держав. Спільноти ж беруть за основу загальні цінності і своєю активністю сприяють транспарентності і довірі у взаєминах.
По-четверте, ОБСЄ вбачається єдиною дійсно загальноєвропейською організацією попередження конфліктів і гарантій стабільної безпеки. Після 1990 р. вона придбала низку нових постійно діючих органів - Постійну та Керівну Ради, Бюро з демократичних інститутів і прав людини, Центр з попередження конфліктів, Верховний комісар у справах національних меншин тощо. Крім того, Організацією надіслані місії спостерігачів до всіх зон конфліктів у Центрально-Східній Європі та на пострадянському терені. Це робить її дієздатною й за формальними межами Організації. Нарешті, у відповідності з Главою VIII Статуту ООН, ОБСЄ включено в якості «регіональної угоди» до глобальної системи колективної безпеки.
Однак ОБСЄ переживає нині непрості часи. Віденська зустріч міністрів закордонних справ країн-учасниць в листопаді 2000 р. у черговий раз не змогла досягти консенсусу з цілої низки питань. Так, не було узгоджено загальнополітичну декларацію, яка планувалася; не вдалося домовитися про нову шкалу внесків, внаслідок чого продовжує діяти лише тимчасовий механізм фінансування; невирішеною залишилася проблема правосуб’єктності Організації. Головна причина такого стану – відсутність чіткого статутного визначення повноважень на тлі певного неузгодження рольової функції багатьох європейських структур.
Це викликало потребу аналізу базових сторін діяльності ОБСЄ, перш за все, впродовж останнього десятиліття, у тому числі суперечностей, які призвели до глухого кута у вирішенні ряду актуальних на сьогодні питань. Для цього були розглянуті основні особливості ОБСЄ, як і в якому напрямку вона розвивалася останнім часом, наскільки така еволюція відповідала наявним домовленостям та зобов’язанням держав-учасниць, що за перспективи має наразі гельсінкський процес, таке інше.
ОБСЄ діє на великій території, головним чином, в регіонах, які стали ареною конфліктів та збройних сутичок внаслідок руйнації соціалістичної системи та її лідера - Радянського Союзу. Саме до них відносяться всі пострадянські республіки та, переважною мірою, балканські країни. Сьогодні можна говорити про те, що механізм функціонування ОБСЄ, попри його активність і розгалужену організаційну систему, все ж залишається не досить ефективним у запобіганні потенційним конфліктам. Водночас, аналіз діяльності місій показує, що Організація прагне діяти доволі гнучко і мобільно, і що питання ефективності, можливо, пов’язане з обмеженістю її повноважень. До того ж, сьогоднішні світові реалії доводять, що питання конкретних політичних амбіцій та військово-стратегічних інтересів, як і раніше, стоять вище абстрактної «загальної безпеки». Вважаємо, що ОБСЄ може сконцентрувати свої зусилля на низці інших напрямків, таких як, приміром, захист довкілля, відвернення екологічної катастрофи, боротьба із злочинністю, а також пост-конфліктна реабілітація, коли сам по собі механізм відвернення конфліктів виявляється недієздатним.
Серед блоків головних проблем, що вони постають і залишаються актуальними для сьогоднішньої ОБСЄ, можна, на нашу думку, виділити і такі:
- Зоні дії ОБСЄ недостає умов для формування ефективного середовища безпеки. Вона охоплює демократичні та авторитарні держави, поширюючись від сучасних багатих західноєвропейських та північноамериканських суспільств до бідних, традиційних суспільств Середньої Азії. В цій зоні відсутня гомогенність, насправді спільні - навіть на пересічному рівні - цінності, багатосторонні, інтенсивні контакти, чого, в ідеалі, потребує реальна спільнота безпеки.
- ОБСЄ як система колективної безпеки уявляється недієздатною з погляду наявності обов’язкового для такої системи примусового компоненту. Хоча вона дійсно може за допомогою своїх механізмів кризового врегулювання і навіть всупереч волі якоїсь держави провести розслідування її дій як таких, що ставлять під загрозу мир або порушення принципів ОБСЄ на її території («консенсус мінус один»), як тільки настає фаза вживання конкретних заходів, всі 55 членів, включаючи зацікавлену країну, повинні дати на це свою згоду. Інакше кажучи, виникає аналогія з Радою Безпеки ООН, де консенсус навіть п’яти постійних членів досягається не завжди просто.
- НАТО та ЄС випереджають ОБСЄ у військовому та економічному сприянні вирішенню питань європейської безпеки різного рівня. Однак ОБСЄ має найбільш прогресивні інструменти виявлення основ нестабільності. Довгострокові місії ОБСЄ на місцях та інститут Верховного комісара у справах національних меншин сприяють реалізації захисту прав меншин, вчасному виявленню етнонаціональних конфліктів та посередництву для недопущення ескалації насильства, а також встановлення взаєморозуміння між ворогуючими сторонами після призупинення ескалації. Втім, практичний ефект від застосування такого інструменту є наразі низьким. Існує потреба невідкладного всебічного вивчення означеного питання, в тому числі, можливо, через створення спеціальної комісії з подальшою доповіддю Керівній Раді.
- Доцільним вбачається розгляд питання щодо активізації діяльності ОБСЄ в галузі екологічної безпеки, адже воно є безумовно спільним для всіх країн-учасниць. У природоохоронній сфері важливою була б активізація зусиль з розвитку екологічної програми дій для ЦСЄ, схваленої у 1993 р., а також підвищення рівня безпеки АЕС та інших ядерних об’єктів. Країнам-учасницям ОБСЄ слід активніше залучатися до реалізації Програми ООН із захисту довкілля (ЮНЕП), сумлінно дотримуватися міжнародних екологічних угод. Враховуючи першорядне значення і терміновість розв’язання екологічних проблем, варто було б запропонувати прийняття чогось на кшталт «Програми невідкладних дій» або «Хартії про захист довкілля» та утворення спеціального Бюро зі співробітництва, нагляду та оцінки виконання існуючих зобов’язань в екологічній галузі. Одночасно міг би бути розроблений механізм покарання за порушення встановлених норм у цій сфері.
- Існують «резерви» у військово-політичній галузі. Зокрема, це стосується необхідності якісного розвитку й удосконалення такої важливої категорії ОБСЄ, як заходи зміцнення довіри й безпеки. Доцільним вбачається включення до зони їх охоплення морського простору, поширення дії постійно оновлюваного Віденського документу на територію всіх держав-учасниць ОБСЄ, включаючи США, Канаду та азійську частину Росії. Подальшого розвитку і розширення територіальної сфери вимагає адаптований на Стамбульському самміті ОБСЄ Договір ЗЗСЄ, до якого наразі входять лише 30 держав з 55. Крім того, до нової редакції ДЗЗСЄ варто було б включити положення щодо скорочення тактичної ядерної зброї в зоні дії ОБСЄ із застереженням про обов’язковість знаходження такої зброї лише в межах національних територій ядерних держав.
- Залишається практично не реалізованим і відтак актуальним розгортання таких напрямів діяльності ОБСЄ, як боротьба із злочинністю, моральний та ін. виміри. Так, в рамках «криміногенного» виміру могли б проводитися Ради міністрів внутрішніх справ, безпеки, прокуратури, інших правоохоронних органів із залученням представників Інтерполу та Європолу. В разі визнання корисним такого започаткування, слід порушити питання про утворення Агентства з боротьби із злочинністю в рамках ОБСЄ.
- Як узагальнююча пропозиція стосовно нових обрисів європейської безпеки, могла б бути розглянута пропозиція щодо розробки проекту Договору про колективну безпеку для всіх держав-учасниць ОБСЄ. Стрижнем такого документу могли б стати взаємні зобов’язання держав про надання рівних для всіх гарантій безпеки, включаючи автоматичну спільну відповідь в разі агресії проти будь-якої країни-учасниці.
ОБСЄ, як правило, не може бути основним і єдиним організатором миротворчості в конфліктних регіонах Євразії. Однак, координуючи зусилля з іншими міжнародними організаціями, що діють у євразійських конфліктах (ООН, ЄС, НАТО, Рада Європи, СНД і ін.), ОБСЄ закріпилась як ефективний організатор конфліктного моніторингу, переговорного посередництва, постконфліктного врегулювання й відтворення демократичних політичних механізмів у конфліктних державах і регіонах.
Перераховані фактори роблять ОБСЄ одним з важливіших, хоча поки далеко не адекватно реалізованих ресурсів регіональної миротворчості. Хоча проблемним є те, що ОБСЄ зможе залишитися ключовою організацією безпеки в Євразії в XXI столітті. Реформа ОБСЄ, почата в 1994-1996 роках, трохи підвищила внутрішню структурованість організації, але так і не вивела її на рівень загальноєвропейського «штабу» по виробленню, прийняттю і перетворенню в життя практичних рішень у відношенні кризових проблем безпеки. У тандемі «безпека і співробітництво», закріпленому в назві організації, акцент усе більш зміщається в напрямку міжнародного співробітництва, особливо в гуманітарній сфері.
Створення до 2003 року Сил швидкого реагування ЄС (міжнародного військового контингенту до 60.000 чоловік) ознаменує черговий ступінь в ерозії миротворчих функцій ОБСЄ. Однак можна глянути на еволюцію миротворчих функцій ОБСЄ і з іншого погляду: ця еволюція ще раз доводить, що надії на створення єдиної «супер-організації» відносяться до сфери політичного романтизму. Тільки у взаємодоповнені і взаємодії ОБСЄ, ООН, ЄС, НАТО, СНД і ін. можуть у принципі виконувати функції багатомірного врегулювання конфліктів.
Силовий дисбаланс, який наразі виникає на трансатлантичному терені, підсилює потенційну цінність ефективної загальноєвропейської структури безпеки, здатної повернути терези континентальної стабільності до «стану спокою». Однак існує ціла низка чинників, які обумовлюють її певну недосконалість, з погляду механізмів і результативності. Відтак, процес удосконалення ОБСЄ, який набуває нових обертів, може - в разі успіху - призвести до конструктивної конкуренції між нею та відносно замкненими європейськими структурами безпеки, внаслідок чого відбудеться «кадрове розширення» сьогоднішнього євроатлантичного клубу, коли рішення щодо ключових питань континентальної безпеки вирішуватимуться шляхом спільної дискусії із залученням всіх зацікавлених сторін.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1. Арон Р. Мир і війна між націями. - К.: Юніверс, 2000. – 688 с.
2. Бруз В.С. ООН і врегулювання міжнародних конфліктів. - К.: Либідь, 1995. – 111с.
3. Виступ Міністра закордонних справ України Б.Тарасюка в Дипломатичній академії МЗС РФ. – М.: Політика і час. - № 11-12. - 18 листопада 1998.
4. Виступ Міністра закордонних справ України Зленко А.М. на відкритті семінару ОБСЄ “Превентивні функції ОБСЄ: досвід, можливості, завдання”. - 8 жовтня 2001 р // www.mfa.gov.ua
5. Виступ Президента України Л.Д.Кучми на Лісабонському самміті ОБСЄ // Урядовий Кур`єр. - 5 жовтня 1996 р.
6. Всесвітня історія. Країни Центральної та Південно-Східної Європи в 1943-1993 рр. / За ред. В.І.Ярового. - К., 1993. - С. 65-79.
7. Волощук П. Нова архітектура "Європейського дому"// Підтекст- 1997 р.. - №12.
8. Губеpський Л.В. Порівняльний аналіз pозвитку систем безпеки у Європі та Азіатсько -Тихоокеанському регіоні. // Вісник Київського університету. Міжнаpодні відносини. - Випуск 5. - 1996. - С. 3-19.
9. Дюрозель Ж.Б. Історія дипломатії. - К.: Основи, 1995. - 903 с.
10. Інтеграційні процеси в Центральній Європі: проблеми і труднощі. Європа: ідеї та процеси. - Чернівці: Прут, Фонд Фрідріха Еберта. - 1998. - 310 с.
11. Інформація щодо результатів участі делегації України на чолі з Президентом України Л.Д.Кучмою у Стамбульському самміті ОБСЄ 18-19 листопада 1999 року. - Архів УЄА МЗС України.
12. Інформація щодо результатів участі делегації України на чолі з Президентом України Л.Д.Кучмою у Будапештському самміті ОБСЄ 4-6 грудня 1994 року. - Архів УЄА МЗС України. - С.2.
13. Уолтер, Кемп; Олеярник, Михаль; Гебалі, Віктор-Ів та ін. Довідник ОБСЄ. - Публікація під егідою Генерального секретаря організації по безпеці і співробітництву в Європі. – 2001.
14. Концепція (Основи державної політики) національної безпеки України // Національна безпека України, 1994-1996 рр.: Наукова доповідь ШСД. - К., 1997. - С.184-194.
15. Коппель О.А., Пархомчук Е.С. Міжнародні системи. Світова політика. - К.: ФАДА, ЛТД. - 2001. - 224 с.
16. Крижанівський В.В. Була б політична воля // Політика і час. - №1. - 1995.
17. Круглий стіл у Нордвіку. ОБСЄ і проблеми кримської автономії // Політика і час. - 1996. - №4.
18. Мадіссон В.В., Шахов В.А. Політологія міжнародних відносин. Навчальний посібник. - К.: Либідь, 1997. - 176 с.
19. Матеріали про НБСЄ : Політика і час. - №1. - 1995. - С. 23-32.
20. Міжнародні відносини та зовнішня політика, 1945-70-і роки / Відп. ред. В.А.Манжола. - К.: Либідь, 1999. - С. 173.
21. Міжнародні відносини та зовнішня політика. 1980-2000 роки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Либідь, 2001.- 624 с.
22. Міжурядові регіональні організації: Навчальний посібник. - К.: ІМВ, 1998.- C. 57.
23. Мінгазутдінов І.О. Розширення НАТО та ЄС: парадокси взаємозалежності // Вісник КУ. Міжнародні відносини. - 1999. - №11.
24. На шляху до справжнього партнерства у нову епоху. Підсумковий документ зустрічі глав держав і урядів країн ОБСЄ в Будапешті 4-6 грудня 1994 р. // Політика і час. - 1995. - № 1.
25. НАТО. Довідник. – К.: Основи, 1997. – 429 с.
26. Національна безпека і оборона // Bиступ державного секретаря МЗС України Сергєєва Ю. на 10-й нараді міністерств закордонних справ країн-членів ОБСЄ у Порто.
27. Національна безпека України: історія і сучасність. / Під ред. О.М.Гончаренка. - К.: Український Незалежний Центр політичних досліджень. - 1998. – 81 с.
28. Національна безпека України: історія і сучасність/ Маслова-Лисичкина Н.П., Бодрук О.С., Врадій В.О. та інш./ Під ред. Гончаренка О.М.- К.: УНЦПД, 1993. - 81 с.
29. Організація по безпеці і співробітництву в Європі. - Щорічна доповідь Генерального секретаря про діяльність ОБСЄ. - 30 листопада 1996 р.
30. Організація по безпеці і співробітництву в Європі. - Щорічна доповідь Генерального секретаря про діяльність ОБСЄ. - 18 грудня 1997 р.
31. Організація по безпеці і співробітництву в Європі. - Щорічна доповідь Генерального секретаря про діяльність ОБСЄ. - 2 грудня 1998 р.
32. Організація по безпеці і співробітництву в Європі. - Щорічна доповідь Генерального секретаря про діяльність ОБСЄ. - 17 листопада 1999 р.
33. Перепелиця Г. У чому суть антинатівської політики Росії // Україна, Європа, світ. - 1997. - 24 серпня.
34. Північноатлантичний договір. Вашингтон, округ Колумбія, 4 квітня 1949 р. \\ НАТО. Довідник. - К.: Молодь, 1999. - С. 539-543.
35. Павличко Д. До безпечної майбутності // Політика і час. - 1993р. - №8.
36. Про модель загальної та всеохоплюючої безпеки для Європи ХХІ століття. Декларація зустрічі глав держав і урядів країн ОБСЄ в Лісабоні 18-19 листопада 1996 р. // Політика і час. - 1996. - № 11.
37. СІПРІ 2000: Щорічник: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека: Пер. з англ./ Стокгольм. Міжнародний інститут досліджень миру; УЦЕПД ім. О. Разумкова / Редкол.: А.Гриценко (голов. ред.) та ін. - К.: Заповіт, 2001. - 668 с.
38. СІПРІ 2001: Щорічник: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека: Пер. з англ./ Стокгольм. Міжнародний інститут досліджень миру; УЦЕПД ім. О. Разумкова / Редкол.: А.Гриценко (голов. ред.) та ін. - К.: Заповіт, 2002. - 760 с.
39. Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північно-Атлантичного договору // Голос України. - 11.06.1997.
40. Шергін С.О. Міжнародна система, безпека і глобальний розвиток. Конспект лекцій з курсу “Порівняльна політологія”. - К.: КУ, 1996.- 26 с.
* * *
41. Алексеев Д.М. Михайлов А.П. Европейское объединение угля и стали. - М.: Международные отношения. - 1961. – 150 с.
42. Апраксин В.О. Хельсинкский процесс: история и современность. - С-Пб: Изд. С-Пб университета, 1996. - С.23-36.
43. Афанасьевский Н. Лиссабонский саммит ОБСЕ // Международная жизнь. - №1. - 1997.- С. 13-28.
44. Барановский В.Г. Западная Европа: военная и политическая интеграция. - М.: Международные отношения. - 1986. - 216 с.
45. Барановский В.Г. Политическая интеграция в Западной Европе. - М.: Наука. - 1983. - 289 с.
46. Бжезинський 3. Як допомогти колишнім комуністичним країнам перебратися на наш берег // Політика і час. - 1993. - № 3.
47. Богатуров А.Д. Кризис миросистемного регулирования // Международная жизнь. - 1993.- № 7. - С. 30-40.
48. Богатуров А.Д. Плюралистическая однополярность и интересы России // Свободная мысль. - 1996.- № 2. - С. 25-36.
49. Ботяновский А.С. Боснийский узел // Международная жизнь. - 1996. - № 1.
50. Воронов К. Будущее Европы : безопасность через международные объединения // Мировая экономика и международные отношения. - 1998.-№3 . – С. 143-150.
51. Восток - Запад. Региональные подсистемы и региональные проблемы международных отношений. / под ред. А.Д.Воскресенского. - М.: Московский государственный институт международных отношений (Университет); «РОССПЭН», 2002. - С.4.
52. Вызов времени перемен. Итоговый документ совещания глав государств и глав правительств стран-учасниц СБСЕ.- Хельсинки, 9-10 июля 1992 г. // Международная жизнь. - 1992. - № 8.
53. Гаджиев К.С. Политическая философия. - М.: Экономика, 1999. - 606 с.
54. Гусаров Ю. Проблемы европейской безопасности в свете создания нового мирового порядка \\ МЭи МО. - № 10. – 1991. – С. 37-41.
55. Данилов Д.А. Косовский кризис: новые европейские реалии. - М., 1999. - С. 18-34.
56. Договор об обычных вооруженных силах в Европе // www.OSCE - Documents Library.
57. Доклад совещания экспертов, представляющих государства-участники СБСЕ, предусмотренные заключительным актом СБСЕ, для продолжения рассмотрения и разработки общеприемлемого метода мирного урегулирования споров, направленного на дополнение существующих средств // От Хельсинки до Будапешта: история СБСЕ/ОБСЕ в документах. 1973 - 1994. - М., 1997.- С.8.
58. Документ Московского совещания Конференции по человеческому измерению СБСЕ // Международная жизнь. - 1991. - № 9.
59. Еженедельник ОБСЕ. 1995. под редакцией Загорского А., Лутца Д. М., 1996 - С. 61.
60. Заключительный Акт Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе. Хельсинки, 30 июля - 1 августа 1975 г. - М.: Международные отношения, 19