БЛИЗЬКОСХІДНА ПОЛІТИКА ІЗРАЇЛЮ В КОНТЕКСТІ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ІЗРАЇЛЬСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

На правах рукопису

Федченко Євген Миколайович

УДК 327(569.4)

БЛИЗЬКОСХІДНА ПОЛІТИКА ІЗРАЇЛЮ В КОНТЕКСТІ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ІЗРАЇЛЬСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Спеціальність 23.00.04 – Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Науковий керівник
Гура В.К.
д.і.н., професор

Київ-2003

ЗМІСТ

РОЗДІЛ 1 ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ 15

РОЗДІЛ 2 РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА ІЗРАЇЛЮ В УМОВАХ ЗІТКНЕННЯ ЕТНО-КОНФЕСІЙНИХ ІДЕОЛОГІЙ 28

2.1 Засади сіоністської ідеології як основа формування закономірностей регіональної політики єврейської держави. 28

2.2. Головні чинники трансформації концепції національної безпеки та регіональної політики Ізраїлю на першому етапі державного розвитку (1948-1972). 49

2.3. Еволюція підходів ізраїльського керівництва до концепції національної безпеки та регіональної політики Ізраїлю в 1973-1992 рр. 65

РОЗДІЛ 3. СПРОБИ ПЕРЕГЛЯДУ ЗАСАД РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ІЗРАЇЛЮ ПІД ТИСКОМ РЕАЛІЙ ОДНОПОЛЮСНОГО СВІТУ 90-Х РОКІВ 87

3.1. Проблеми відповідності принципів регіональної політики ізраїльського керівництва забезпеченню її ефективності: між перевагами миротворчого реалізму і традиціями силового примусу. 87

3.2. Радикалізація засад політичної діяльності ізраїльського керівництва на рубежі сторіч: “національна безпека” проти “регіонального миру”. 112

3.3. Регіональна політика Ізраїлю в контексті стратегії встановлення Pax Americana на Близькому і Середньому Сході: синхронізація цілей і засобів забезпечення “національних інтересів”. 127

РОЗДІЛ 4 ГЛОБАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОЇ СИТУАЦІЇ НА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ПЕРСПЕКТИВУ ТРАНСФОРМАЦІЇ АРАБО-ІЗРАЇЛЬСЬКОГО КОНФЛІКТУ 139

4.1. Стратегія боротьби з тероризмом як чинник перетворення США з зовнішнього арбітра на провідну ендогенну силу політичних змін в арабо-ісламському регіоні. 139

4.2. Стан і перспективи регіональної політики Ізраїлю в умовах практики американської збройної експансії в мусульманському світі. 153

ВИСНОВКИ 166

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ 171

ВСТУП

Важко переоцінити важливість Близького Сходу і з огляду на географічне розташування, і зосередженість енергетичних ресурсів, і потенційну привабливість регіону як ринку споживання озброєнь. Важко також знайти регіон, якому за останні 50 років було б присвячено більше наукових праць та матеріалів у періодичних виданнях, аніж проблемі миру на Близькому Сході. Адже свого часу саме цей регіон президент США Ейзенхауер назвав “найбільш стратегічно важливою територією у світі”. Утім, залишається ціла низка проблем, які залишилася поза увагою науковців або через постійну еволюцію конфлікту у цьому регіоні, або через ідеологічну ангажованість розгляду причин та наслідків близькосхідного протистояння.
У цьому дослідженні регіональна політика Ізраїлю була розглянута шляхом виділення трьох принципових для близькосхідної проблематики етапів. По-перше, це деколонізація та процес державотворення на Близькому Сході, коли й було закладено передумови для виникнення цього конфлікту. На цьому етапі основною рушійною силою конфлікту виступає націоналізм.
Другий етап – це холодна війна. В цей період сторони близькосхідного конфлікту зводять націоналізм на рівень державної політики, зміцнюють на неформальному рівні ідеологію конфесійної солідарності (відчуженості) та адаптуються до клієнталістських схем навколо двох полюсів планетарного впливу. На початку цього етапу відбувається ще одна важлива подія – Сполучені Штати під час Суецької кризи 1956 року приходять на зміну Британії та Франції, які свого часу на етапі колонізації та після її завершення відігравали провідну роль у регіоні і багато в чому заклали підґрунтя для численних конфліктів, які тривали і після виходу цих країн із регіону. Отже, на цьому, другому етапі конфлікту держави та рухи у регіоні групуються навколо двох принципових гравців холодної війни, при цьому групування відбувається за ідеологічною ознакою та підігрівалося політичною та фінансовою підтримкою одного з двох полюсів, які в обмін на цю підтримку отримують значний політичний вплив на ситуацію у регіоні, в тому числі й на перебіг конфліктів.
Третій етап характеризується припиненням холодної війни і підпорядкуванням розробки умов вирішення конфлікту “бінарному (за своєю позицією щодо близькосхідного врегулювання) ядру” полюса-переможця, в якому США підходили до розв'язання проблеми переважно з позицій врахування інтересів Ізраїлю, а держави Західної Європи – арабських країн. Однак, з переведенням проблеми з площини міжсистемного протистояння на рівень внутрішньосистемних розбіжностей; з висуненням на передній план провідною групою світових держав єдиної стратегічної мети (створення глобального економічного простору), але різних тактичних цілей (боротьба за лідерство на цьому просторі і, зокрема, за першість на регіональних близькосхідних ринках); із дезактуалізацією політичних критеріїв світовлаштування як таких на тлі їх підпорядкування неоліберальній економічній домінанті, перспектива врегулювання конфлікту розчинилася в процесах формування “нового світового устрою”.
На тлі спроб первинної синхронізації стратегій розвитку країн Близького Сходу з провідними світовими тенденціями 90-х років ХХ століття, у багатьох держав регіону виокремлюються ознаки більш раціонального сприйняття дійсності, що у першу чергу позначається на розумінні важливості кардинальних змін у ставленні до самого факту існування Держави Ізраїль, а також зміщенні акцентів у бік економічної співпраці, що може прийти на зміну ідеологічному протистоянню. Поступово стає зрозумілим, що “у довготерміновому плані нездатність арабських держав завдати поразки сильнішому Ізраїлю, а також висока ціна війни та конфліктів, втомила арабські держави і примусила їх шукати вихід із конфлікту” [194, p.423]. Усе це знаходить втілення у концепції ізраїльського політика та дипломата Шимона Переса, яка отримала назву “нового Близького Сходу”, де Перес доводить можливість економічних переваг для усіх близькосхідних країн у разі встановлення миру у регіоні та об’єднання їх зусиль на регіональному ревні: “Ізраїль також повинен зробити свій внесок у регіональне відродження. Це буде Близький Схід без війн, без фронтів та без ворогів, без балістичних ракет та ядерних боєголовок. Близький Схід, де люди, товари та послуги можуть вільно пересуватися з одного місця до іншого. Близький Схід, де кожен зможе вільно молитися своєю мовою – арабською чи івритом. Близький Схід, де нації прагнуть економічної рівності, але заохочують культурний плюралізм” [149, p.418].
Саме вирішення проблеми палестинців є одним із ключів до появи перспективи миру на Близькому Сході, що могло б дезактуалізувати протистояння між Ізраїлем та арабським оточенням. На користь такого спрямування розвитку подій спрацьовував і чисто “атлантичний” цивілізаційний розрахунок про зверхність економічних інтересів над особливостями культурно-історичного розвитку та етнокультурними розбіжностями, який змушені були сповідати (імітувати) арабські лідери в умовах знищення старої системи світових орієнтаційних координат. На зміну протистоянню по вісі “Ізраїль – арабський світ” приходять багатосторонні відносини Ізраїлю з різними країнами: з одними – кращі (як з Єгиптом чи Йорданією), з іншими – гірші (як з Іраном, Іраком і Сирією). Але разом з цим і палестинсько-ізраїльський конфлікт переходить у зовсім іншу площину і з часом змінює свій масштаб від регіонального до майже внутрішньо ізраїльського питання за опосередкованого впливу громадської думки інших близькосхідних країн.
Певні зміни відбуваються у цей час і в самому Ізраїлі, де також починають з’являтися політичні та соціальні передумови для початку ведення ефективного діалогу з палестинцями, так само як і з’являються політичні сили, здатні на відхід від традиційних засадничих положень сіонізму, на яких базується політична та військова сутність існування держави Ізраїль, і яка значною мірою й обумовлювала конфліктний характер регіональної політики Ізраїлю. Хоча ці сили є досить нечисленними і характеризуються не стільки наявністю бачення нового характеру відносин з арабами, скільки мають чітке розуміння безальтернативності мирного вирішення конфлікту.
1990-і роки стають надзвичайно плідними для створення передумов для “так званого” мирного процесу, “так званого” тому, що як ми пізніше зможемо побачити з цієї роботи, реально цей процес так і не розпочався. Утім, 1993 рік міг стати проривом у відносинах між євреями та палестинцями, а також Ізраїлем і регіональним оточенням. У вересні 1993 року у Вашингтоні Ізраїль та Палестина підписують угоду Осло (пізніше за нею закріпилося назва Осло-І), у жовтні 1994 року з’являється ізраїльсько-йорданський мирний договір, а у вересні 1995 року з’являється угода Осло-ІІ. Для мирного процесу за ці три ключові роки зроблено, здається, більше, ніж за усі попередні десятиліття після заснування держави Ізраїль. Для палестинців ці угоди давали можливість максимально наблизитися до питання щодо статусу та контурів майбутнього палестинського утворення, для Ізраїлю ці угоди давали можливість покласти край 50-річному колоніальному пануванню над двома мільйонами палестинців. Втім, після підписання угод сторони мали лише загальне бачення суми тактичних кроків, котрими була кожна з цих угод. Одначе, жодна з них навіть не утворювала теоретичної можливості остаточного вирішення палестинського питання, а була лише загальною канвою для подальших переговорів щодо статусу палестинського утворення, його адміністративної структури, місцерозташування, кордонів. Ці ж угоди приховали у собі і небезпеку подальшої ескалації конфлікту, оскільки ані історично, ані політично багато хто в ізраїльському, так само як і в палестинському політикумі виявився не здатним сприйняти реальність мирного процесу та необхідність поступок для його реалізації.
Втім, оскільки ані у самих угодах, ані під час подальших переговорів не було з’ясовано і процесу вирішення таких важливих питань як повернення палестинських біженців, статус Єрусалиму, подальша доля єврейських поселень на територіях, що мають відійти під юрисдикцію Палестини, – було втрачено шанс для прориву у розв’язанні конфлікту між євреями та палестинцями. Врешті-решт угода Осло, яка була наслідком і, можливо, результатом першої палестинської інтифади, була фактично похована під уламками наступної інтифади 2000 року, а увесь мирний процес, початком якого прийнято вважати саме 1993 рік, вичерпав свої можливості для врегулювання конфлікту, і багато хто як в Ізраїлі, так і в Палестині, вважає його мертвим.
Не останню роль у підриві мирного процесу відіграла і природа миру, яку Ізраїль пропонував палестинцям. За уявленнями ізраїльських політиків, у тому числі й тих, хто належав до ліберального табору, представленого політиками на кшталт Переса чи Рабіна, це мав бути мир з постійною військовою присутністю Ізраїлю на Західному березі та у секторі Газа, з інтенсифікацією процесу розбудови поселень на окупованих територіях та зі зволіканням із остаточним вирішенням палестинського питання, а отже фактично modus vivendi співіснування євреїв та палестинців жодним чином не змінився з підписанням угод. Головною перепоною на шляху вирішення цього питання стала нездатність певних потужних сил в Ізраїлі відмовитися від практики та догматичної історичної риторики минулого і більш прагматично сприймати бажання та прагнення палестинців. Девід Хартман, один з провідних сучасних теоретиків іудаїзму, наголошує на тому, що “для релігійної сіоністської спільноти, мирний процес зруйнував фундаментальну частину їхнього релігійного сприйняття Держави Ізраїль. Відходячи від біблійної карти Ізраїлю та руйнуючи біблійну важливість національного ренесансу, ви підриваєте волю нації виживати” [99, p.10]. Саме таке неоднозначне ставлення до доцільності та характеру миру з палестинцями серед різних політичних партій, а також різних груп ізраїльського суспільства, також буде розглянуто у дисертації.
Отже, і після започаткування процесу Осло на різних рівнях ізраїльського політикуму, а також усього суспільства, продовжувалося культивуватися, якщо скористатися терміном професора Едварда Саїда, “орієнталістичне” сприйняття палестинців як варварів, схильних лише до насильства або ж взагалі терористів, з якими діалог не може вестися на рівних, на політичному та дипломатичному рівні, а лише шляхом використання військової сили. Більше того, такий же образ палестинців активно використовувався офіційною ізраїльською пропагандою і для лобіювання своїх інтересів на міжнародній арені.
Останній із розділів цієї роботи буде присвячено розгляду позарегіональних впливів не лише на мирний процес, а точніше – на його провал, а на усю складність сприйняття Сходу, і у даному випадку Близького Сходу з боку Заходу. Зокрема, особливої уваги заслуговує роль і вплив Сполучених Штатів на розвиток ситуації на Близькому Сході, який зазнав надзвичайних трансформацій і динаміки у період після 11 вересня 2001 року, що придало додаткового імпульсу і нової конфігурації американській політиці у регіоні. У контексті цього дослідження можна простежити історичну ретроспективу змін позицій Вашингтона та застосування різних тактик і доктринальних підходів, які за певного розвитку обставин могли зробити додатковий внесок у припинення майже піввікової війни між євреями та арабами. Втім, як ми розглянемо далі, позарегіональні впливи на мирний процес інколи були малоефективними, а частіше, політика цих позарегіональних гравців, що виходила виключно зі своїх власних інтересів в дусі класичної Realpolitik, взагалі мала зворотній ефект – лише додавали додаткової напруги у конфлікті, що і буде продемонстровано не лише через призму палестино-ізраїльського конфлікту, а й конфлікту навколо Іраку, що набув конфігурації “хрестового походу”, обумовленого необхідністю пошуку нової парадигми для визначення світоустрою та перерозподілу ролей у цій схемі. У роботі зовнішня політика Ізраїлю аналізується не лише через традиційний підхід трактування арабо-ізраїльського конфлікту як конфлікту, який має під собою ідеологічну основу і довготривалість якого було зумовлена активним втручанням у регіон таких наддержав як СРСР та США, а через аналіз етно-конфесійних протиріч між ізраїльтянами та палестинцями. У роботі аналізуються наступні передумови появи можливості діалогу між Ізраїлем та арабами на рівні, який можна спостерігати сьогодні: поява Нового світоустрою, деідеологізація світової політики, глобалізація світової економіки, еволюція арабського націоналізму та інтегризму.
Важко переоцінити роль у мирному діалозі і окремих постатей, як, наприклад, Іцхака Рабіна, який, вдало скориставшись превагами нових реалій, зміг не лише заручитися підтримкою ізраїльського істеблішменту щодо ідеї в першу чергу економічних переваг миру з арабами, але також зміг сконсолідувати навколо цієї ідеї значну частину ізраїльського суспільства в цілому, що свідчило про радикальний злам у менталітеті ізраїльтян, які в основній своїй масі більше не розглядали можливість продовження мирного діалогу з арабами як загрозу для подальшого існування Держави Ізраїль. Це не лише довело арабському світові хибність подальшого трактування Ізраїлю як запеклого ворога, це змінило бачення Ізраїлю арабським світом, це продемонструвало реальну можливість появи блискучих перспектив в першу чергу економічної співпраці в рамках близькосхідного регіону.
Таким чином актуальність дисертаційного дослідження зумовлена: необхідністю пошуку шляхів припинення конфлікту на Близькому Сході, вирішальним впливом Ізраїлю на ситуація в цьому регіоні, новою парадигмою близькосхідної політики США в контексті глобалізації та антитерористичної кампанії внаслідок подій 11 вересня 2001 року, недостатністю вивченості цієї проблеми в українській політичній науці.
Зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в межах планової тематики Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, зокрема, наукової теми відділу Азії й Африки за 1999-2000 роки “Взаємовплив внутрішньої і зовнішньої політики афро-азіатських країн у подоланні соціальних криз і регіональних конфліктів ”, номер державної реєстрації ІІ. 93/04.99 та теми відділу Азії і Африки за 2001-2002 роки “Закономірності і перспективи еволюції відносин Північ-Південь в контексті глобальних викликів ХХІ століття”, номер державної реєстрації ІІ. 93/04.01.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є з’ясувати як і які внутрішні та зовнішні чинники впливали на зміст, характер та зміни у ізраїльській регіональній політиці шляхом вивчення передумов виникнення конфлікту між палестинцями та ізраїльтянами, а також шляхом встановлення характеру цього конфлікту на різних етапах протистояння та встановлення ступеня впливу на нього “третіх”, позарегіональних держав.
Об’єктом дослідження дисертаційного дослідження є міжнародні відносини на Близькому Сході у період від виникнення Держави Ізраїль і до моменту зміни парадигми політики на Близькому Сході та щодо нього у результаті війни в Іраку 2003 року.
Предметом дослідження є ізраїльська регіональна політика та внутрішні і зовнішні фактори, що вплинули на її формування на різних етапах.
Відповідно до поставленої мети визначено сукупність основних завдань, спрямованих на їх досягнення:
• з’ясувати характер впливу офіційної ідеології Ізраїлю – сіонізму – на формування політики Тель-Авіву щодо оточення;
• дослідити залежність між регіональною політикою Ізраїлю та сприйняттям імперативів національної безпеки цієї держави;
• проаналізувати вплив внутрішніх політичних процесів на зміну концептуальної парадигми близькосхідної політики Ізраїлю та з’ясувати дихотомічні відмінності у ставленні різних партій та груп, а також окремих політиків в Ізраїлі до мирного врегулювання;
• дослідити вплив військової еліти як основної ізраїльської еліти на просування мирного процесу;
• проаналізувати вплив насилля з боку палестинців під час інтифад на зміни у процесі прийняття рішень в Ізраїлі;
• всебічно дослідити вплив зовнішніх чинників на ізраїльську політику – в першу чергу позиції США у контексті незаперечної підтримки Тель-Авіву, його позиціонування як форпосту західної цивілізації на Близькому Сході та просування глобалізації у регіоні;
• з’ясувати вплив подій 11 вересня 2001 року та антитерористичної кампанії на формування нових умов на Близькому сході, а також на формування нової системи позарегіональних впливів на регіон в умовах пост-іракської світової системи.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційної роботи є загальнонаукові методи: емпіричний, аналітичний, компаративістський, історичний, дескриптивний.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у тому, що вперше в українській політичній науці було досліджено у комплексі вплив внутрішніх та зовнішніх факторів, що впливали у різні періоди на формування та імплементацію ізраїльської близькосхідної політики на різних стадіях – від часів заснування Держави Ізраїль і до антитерористичної кампанії, що розпочалася після терактів 11 вересня 2001 року, що і визначає нижню та верхню хронологічні межі даного дисертаційного дослідження. Також новизна цієї теми полягає у тому, що велика увага приділяється останнім подіям, що формували політичне та історичне тло цього конфлікту, тобто фактично основна частина дослідження концентруватиметься навколо останнього етапу зовнішньої політики Ізраїлю з посиланням на ті історичні події, постаті та концепції, які сформували Ізраїль та його оточення такими, якими вони є сьогодні і з урахуванням чого робляться прогнози щодо можливості врегулювання цього конфлікту як ключа до появи тривалого миру у регіоні.
Основні положення дисертаційної роботи, що визначають її наукову новизну, полягають у наступному:
• визначено основні внутрішні та зовнішні чинники, що впливали на процес формування ізраїльської регіональної політики та виокремлено основні етапи її формування;
• дано всебічний аналіз угод Осло та їх неоднозначний вплив на стосунки з палестинцями та встановлено їх лише формально-рамковий характер для створення палестинської державності, яка так і не з’явилася de facto;
• з нових позицій проаналізовано причини та наслідки інспірованої за участю ізраїльських правих інтифади 2000 року як точки відкату відносин Ізраїлю з оточенням до стану, що передував підписанню угод Осло;
• вивчено роль ізраїльських військових у процесі нормалізації відносин з палестинцями;
• вперше в українській політичній науці досліджено вплив подій 11 вересня 20001 року на ситуацію на Близькому Сході та показано зв’язок наслідків цих терактів та зміни парадигми американської політики у регіоні, в тому числі й в руслі підтримки Ізраїлю з боку США;
• доведено, що курс на нормалізацію відносин Ізраїлю з оточенням є залежною величиною від американських прерогатив у регіоні, які є набагато ширшими за інтереси самого Ізраїлю і первинними щодо них;
• показано сутність палестино-ізраїльського конфлікту як одного з багатьох периферійних конфліктів, чия пост-колоніальна генеза та майбутнє вирішення лежать цілком поза самим регіоном.
Практичне значення одержаних результатів. Висновки дисертації можуть бути враховані та використані українськими зовнішньополітичними установами при виробленні стратегії зовнішньої політики України для Близького Сходу, що враховувала би динамічність змін у регіоні, різні інтереси різних країн Близького Сходу та позарегіональні впливи в регіоні. Також результати цих досліджень були використані у підготовці навчальних курсів “Вступ до міжнародних відносин” та “Проблеми Близького Сходу” для кафедри політології Національного Університету “Києво-Могилянська академія”, а також можуть бути використані для розробки та викладання аналогічних курсів у інших вищих навчальних закладах.
Апробація результатів дисертації. Основні положення роботи обговорювалися на засіданні відділу Азії і Африки інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, були оприлюднені у доповіді на науковій конференції “Екстремізм та націоналізм у період після 11 вересня 2001 року”, зорганізованій Національним університетом “Києво-Могилянська Академія” у жовтні 2002 року, у доповіді “Альтернативні підходи до визначення майбутнього Близького сходу після війни у Іраку” на “круглому столі”, що прохоив у Києві у лютому 2003 року. Результати дисертаційного дослідження знайшли відображення в чотирьох наукових статтях.
1. Федченко Євген Миколайович. Інтифада нового зразка. Ізраїльсько-політичний конфлікт у вимірі етноконфесійних уявлень про політичну раціональність // Політка і Час.–2000.–№ 11-12.–С.25-38.
2. Федченко Євген Миколайович. Сіонізм проти постсіонізму // Політка і Час.–2001.– № 2.–С.43-48.
3. Федченко Євген Миколайович. Політика у погонах. Ізраїль: суспільство, влада, армія // Політка і Час.–2002.– № 2.–С.73-79.
4. Федченко Євген Миколайович. Ірак та Палестина: взаємозалежність двох військово-політичних кампаній в контексті загальносвітової антитерористичної боротьби // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Зб. наук. праць. – 2002. – Випуск 33(частина 1).–С.73-78.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проведений дисертантом аналіз близькосхідної політики Ізраїлю в контексті стратегії розвитку ізраїльського суспільства дає підстави для таких висновків:
1. Ґенеза палестино-ізраїльського конфлікту як ключового моменту регіональної політики Ізраїлю була обумовлена домінуючою на той час теорією розбудови “залізної стіни” військової сили, через яку араби не зможуть проникнути, а застосування сіоністами сили як головного важелю вирішення проблеми державотворення в регіональному вимірі стає не тільки домінуючою, але й безальтернативною практикою.
2. Насильство починає генерувати нову реальність, в якій формувалися нові покоління теоретиків подальшого розвитку Ізраїлю, котрі вже виходили з базової передумови про перманентну ворожість навколишнього оточення. Тому, увійшовши в “державницький” етап історії сіонізму, його провідні діячі вбачають тотожність між стратегією національного розвитку Ізраїлю та проблемою його національної безпеки, підпорядковуючи при цьому першу другій.
3. Формування державної ідеології в Ізраїлі на початковому етапі державності відбувалося на засадах базових і нових сіоністських постулатів про досягнення громадської єдності перед лицем спільного ворога, про зверхність культурно-моральних цінностей єврейської спільноти над аналогами оточуючого неєврейського середовища, про геополітичну унікальність ізраїльського соціуму як бастіону демократії в арабському світі, про культ армії як головного елементу забезпечення життєспроможності суспільства та його інтегруючого засобу, про відродження великого Ізраїлю в його давньо-історичних кордонах за рахунок території сусідніх арабських країн. Відчуття небезпеки держави, теоретично створеної для того, аби відвернути повторення трагедії Голокосту, зумовило і процес вироблення систем регіональної політики та національної безпеки, яка мала перетворити біблійний народ-жертву у сучасний народ-переможець за допомогою військових важелів. Таким чином було закріплено дихотомічний підхід “свій-чужий”, який носив релігійно-міфологічний та геополітично-військовий характер.
4. Розвиток відносин Ізраїлю та оточення відбувався не шляхом усвідомлення існуючих розбіжностей у відносинах Ізраїлю з сусідніми країнами та усунення зовнішньої загрози, а шляхом зведення цієї реальності до крайніх ступенів військового напруження, завдяки яким базова теза сіоністської ідеології про ворожість до євреїв оточуючого неєврейського середовища набула абсолютної відповідності дійсності – як відповідь на ворожість Ізраїлю. Регіональна політика Ізраїлю в 1948-1972 рр. була спробою встановити однополюсне регіональне домінування, безальтернативність якого остаточно закріпилася в результаті Шестиденної війни 1967 року.
5. Після війни 1967 року на рівень національних пріоритетів було зведено завдання освоєння завойованого життєвого простору шляхом побудови єврейських поселень на окупованих територіях. Як нове спрямування зусиль суспільства, воно вкорінювалося у громадську свідомість у вигляді неодмінної складової життєздатності ізраїльської держави, а спротив арабського населення цих територій трактувався у якості “вимушеного зла”, котре слід подолати.
6. В 1970-х роках поштовхом для еволюції концепції національної безпеки та перспектив утримання контролю за регіональною ситуацією стала війни Йом Кіппур, яка спричиняє посилення націоналістичного компоненту в концепції гарантування регіональної безпеки та запровадження нових моделей протистояння та силових методів гарантування поточних інтересів національної безпеки.
7. Інтифада 1987 року призвела до появи нових реалій, коли Рабін починає усвідомлювати безперспективність військового протистояння народному повстанню, яке можна контролювати, але не можна зупинити. Рабін намагається змінити ситуацію на краще (для самого Ізраїлю), не ставлячи при цьому під загрозу національних інтересів країни, тобто розпочинає мирний процес з огляду на ті ж націоналістичні міркування, наслідком реалізації яких у військовій та політичній площині й стала інтифада. Єдиний спосіб дій, у який Ізраїль знову зміг би оволодіти стратегічною ініціативою і в справі національної безпеки, і в справі досягнення регіональної рівноваги, полягав у масштабних мирних ініціативах. Перспектива досягнення національної безпеки та регіонального миру на звичайних засадах міжнародного права так і не була зреалізована остаточно в рамках процесу, започаткованого Угодами Осло, оскільки вони входили у глибокий конфлікт з свідомістю більшості ізраїльського населення. Для нього беззаперечна істина полягала в тому, що всі успіхи в становленні, затвердженні та самозбереженні Ізраїльської держави були пов'язані із силовою практикою відносин з оточенням. Іншого історичного досвіду ізраїльське суспільство просто не мало. Поява нових підходів до творення регіональної політики Ізраїлю бачилася багатьом як відкриття дороги до повного руйнування життєздатності ізраїльської державності.
8. В уряді Шарона логіка пошуку приводів для дискредитації ідеї порозуміння і злагоди з палестинцями та наближення таким чином до міцного регіонального миру повністю витісняє логіку пошуку шляхів до цього миру. Ізраїль вдається до політичного інфантилізму, інтерпретуючи об’єктивні перепони на шляху досягнення взаємодії з керівництвом ОВП як головний доказ на користь силового варіанта забезпечення національної безпеки. Ізраїльська влада провокує екстремістські палестинські формування до проявів ворожості та терористичної діяльності, на підставі чого звинувачує лідерів ОВП в потуранні тероризмові, чим ставить останніх у безвихідь вимушеного призупинення пошуку взаємопорозуміння з самою ізраїльською владою.
9. По мірі відмови від переговорів, основний наголос Шароном робився на військове придушення палестинського повстання, а основною інституцією, що відповідає за проведення політики щодо палестинців, стають Сили Оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ). Втім, як і під час попередньої інтифади, армія не в змозі лише силовим шляхом ефективно вирішувати “палестинську” проблему і вести несиметричну військову кампанію проти палестинського руху спротиву. Військове керівництво, об’єднавшись з “яструбами” з уряду, все більш активно втручається у процес переговорів з палестинцями, фактично зриваючи його і тим самим знову повертаючись до старих, допереговорних імперативів силової регіональної політики.
10. В світлі подій 11 вересня 2001 року, Ізраїль як стратегічний партнер США виявися єдиною регіональною силою, котра на основному проміжку своєї історії була втягнута у той рівень збройного протистояння з арабськими країнами, до якого США підходили тільки після 11 вересня 2001 року. А вогнище ізраїльсько- палестинського конфлікту створювало в нових умовах окремий конкретний привід для легітимізації проблеми зовнішнього силового підключення. Після 11 вересня 2001 року посилюється зв'язок між ізраїльською політикою на палестинських землях та її підтримкою з боку американської адміністрації, оскільки США неухильно підтримують більшість ізраїльських ініціатив і надають фінансову допомогу та військову техніку, що приймає участь у війні проти палестинців.
11. Після проголошення Вашингтоном “війни з тероризмом”, не можливо не помітити співпадіння інтересів США та Ізраїлю: задум Вашингтону щодо насадження в арабському світі проамериканської лояльності будь-якими засобами співпадати з довготерміновими інтересами “стратегічно лояльного” Ізраїлю. В умовах цього задуму палестинська боротьба за державність може підпасти під каральні міри як збройний прояв “антиамериканської нелояльності” і, природно, впишеться в схему придушення як окремий випадок “арабського тероризму”, що вже знайшло втілення в усуненні Арафата від переговорного процесу.
12. “Дилема безальтернативності” для Близького Сходу, ознакою котрої є “згода” або “незгода” з новою американською регіональною політикою, розповсюджується і на еволюцію арабо-ізраїльських (ізраїльсько-палестинських) відносин. Все, що в них суперечитиме узгодженій американсько-ізраїльській позиції в питанні досягнення арабо-ізраїльського врегулювання – підлягатиме усуненню. Непередбачуваність наслідків такої політики полягає в тому, що під її вплив підпадають, перш за все, урядові кола близькосхідних країн і вивільняється політична енергія чисельних організацій ісламського фундаменталізму, котрі виступають проти західних впливів в ісламському світі і проти своїх “вестернізованих” урядів. Отримавши останній могутній імпульс стосовно зовнішньої загрози, ці організації можуть вдатися до спротиву, адекватному своєму розумінню масштабів цієї загрози.
13. І хоча підтримка американцями виключно Ізраїлю не сприяла б залученню до проамериканського табору арабських країн регіону і могла б створити умови для колективного спротиву країн арабського світу вирішувати проблему перекроювання карти Близького Сходу силовим методом, у випадку реалізації американських планів “збройного” наведення ладу в близькосхідному регіоні, найскладніші цілі досягнення арабо-ізраїльського врегулювання a priori здатні реалізуватися на ізраїльських умовах як побіжні, другорядні завдання американської експансії, що відповідає власним планам ізраїльських “яструбів” щодо стабілізації регіонального становища країни з позиції сили.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1. Абу Мазен (Махмуд Аббас). Путь в Осло. – М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 1996. – 306 c.
2. Бар-Зохар, Микаэль. Бен-Гурион. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. – c. 124-125.
3. Там же. – с.140-141
4. Там же. – с.150
5. Там же. – с.156
6. Там же. – с.186
7. Там же. – с.305
8. Бодрияр, Жан. Америка. – Санкт-Петербург: Владимир Даль, 2000. – С. 184
9. Воробьев В.П. Государство Израиль: правовые основы возникновения и статус личности. – М.: Изд-во “Национальное обозрение”, 2001. – 167 с.
10. Гасратян С.М. Религиозные партии Государства Израиль. – М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 1996. – 192 c.
11. Гура В.К., Глобалізація і проблема людини // Політика і час. – 2001. – №2. – С. 14-19.
12. Жаботинський, Володимир (Зеєв). О Железной стене // Рассвет. – Берлин, 1923.
13. Жаботинський, Володимир (Зеєв). Этика железной стены // Рассвет. – Берлин, 1923.
14. Жижек, Славой. Добро пожаловать в пустыню реального-ІІ. – М.: Фонд “Прагматика культуры”, 2002. – С.47.
15. Лакер, Вальтер. История сионизма. – М.: Крон-Пресс, 2000. – С. 188-189.
16. Там же. – С.315
17. Меир, Голда. Моя жизнь. Автобиография / Пер. с иврита Р. Зерновой. – Иерусалим: Биб-ка “Алия”, 1985. – 506 c.
18. Поляков К., Хасянов А. Палестинская национальная автономия: опыт государственного строительства. – М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 2001. – 176 c.
19. Пырлин Е. 100 лет противоборства // Генезис, эволюция и современное состояние и перспективы решения палестинской проблемы. – М.: Росспэн, 2001. – 479 c.
20. Равив Д., Мелман Й. История разведывательных служб Израиля / Пер. с англ. яз. Ю. Кобякова. – М.: Международные отношения, 2000. – 526 c.
21. Саїд, Едвард В. Оріенталізм. – К.: Основи, 2001. – 511 c.
22. Сатановский Е.Я. Израиль в современной мировой политике. М.: Ин-тут изучения Израиля и Ближнего Востока, 2001. – 156 c.
23. Федорченко А.В. Участие израиля в мировых интеграционных процессах//Ближний Восток и современность. – 1997. – №4. – С. 57 – 75.

***

24. Abunimah, Ali // Jordan Times. – July 19, 2001.
25. Ibid.
26. Aburish, Said. Arafat: From Defender to Dictator. – London: Bloomsbury, 1999. – P.201
27. Abu-Zayya, Ziad. Land: The Core of the Conflict // Palestine-Israel Journal, 1999.
28. Agence France Presse. – February 26, 1991.
29. Agence France Press. – Novenber 15, 2002.
30. Agence France Press. – April 8, 2002.
31. Agence France Press. – May 8, 2002.
32. Agence France Press. – October 8, 2002.
33. Agence France Press. – October 9, 2002.
34. Ibid.
35. Agence France Press. – Oct. 8, 2002.
36. Ajami, Fouad. The Sentry’s Solitude // Foreign Affairs. – November- December, 2001.
37. Al-Ahram Weekly On-line. – 8 -14 October, 1998.
38. Al-Ahram Weekly Online, 10 – 16 October 2002.
39. Ibid.
40. Al-Mahdi, Amin // Al-Hayat. – London-Beirut. – December 6, 2000.
41. Alon, Gideon. Mofaz Blames PA Security for Attacks // Ha'aretz. – March 21, 2001.
42. Associated Press. – April 8, 2002.
43. Arens, Moshe. War and Peace in the Middle East. – Tel-Aviv: Yediot Aharonot, 1995. – P. 35-36.
44. Arens, Moshe. Oslo – a Monumental Error // Ha'aretz. – 30 May 2001.
45. Arian, Asher. National Security and Public Opinion in Israel / JCSS Study. – Jerulsalem: Jerusalеm Post. – 1988. – P.16.
46. Aronoff, Myron J. Power and Ritual in the Israel Labor Party: A Study in Political Anthropology . – Sharpe, 1993. – 288 P.
47. Avineri, Shlomo. Making of Modern Zionism. – Basic Books, 1984. – P.13.
48. Avoiding the Real Questions // Jane's Intelligence Digest. – May 23, 2002.
49. Barak, Ehud. Interview to Haaretz. – January 12, 2001.
50. Barak, Ehud. Interview to Ha’aretz. – February 2, 2001.
51. Barnea, Nahum // Yediot Ahronot. – April 14, 1995.
52. Bar-On, Mordehai. The Impasse and the Alternative // Palestine-Israel Journal. – 2001. – Vol. 4, № 3. – P.34.
53. Ibid. – P. 36
54. Bar-Tal, Daniel and Dan Jacobson, Security Beleifs Among Israelis // Psychological Analysis. – Tel-Aviv: Tami Steinmetz Center, 1996. – P.33.
55. Begin, Menahem. The Revolt. – E P Dutton, 1977. – 386 P.
56. Ben-Gurion, David. Distinction and Destiny. – Tel-Aviv: Ma’arachot, 1980. – P.142.
57. Benvenisti, Meron. Interview to Haa’retz. – March 15, 2001.
58. Benvenisti, Meron. Pity the poor soldiers // Haaretz. – March 17, 2002.
59. Benziman, Uzi. Sharon: An Israeli Caesar. – London: Robson Books, 1987. – P.119.
60. Benziman, Uzi. Immoral Imperative // Haaretz. – February 06, 2002.
61. Berrigan, Frida and William Hartung. U.S. Arms Transfers and Security Assistance to Israel // Foreign Policy in Focuse. – May 8, 2002.
62. Bishara, Azmi. 4 May 1999 and Palestinian Statehood: To Declare or Not to Declare? // Journal of Palestine Studies. – Winter 1999. – Vol. 28, № 2. – P. 5-16.
63. Blumenthal, Sidney. Letter from Washington: The Handshake // New Yorker. – October 7, 1993.
64. Brands, H. W. Into the Labyrinth: the United States and the Middle East, 1945-1993. – McGraw – Hill, 1993. – 224 P.
65. Brecher, Jeremy and Tim Costello. Globalization Today // Z magazine. – March 23, 2002.
66. Buber, Martin. Israel and the World: Essays in a Time Of Crisis. – N.-Y.: Schocken, 1963. – P. 217-218.
67. Bush’s speech on Iraq. – October 7, 2002.
68. Carlson, Tucker. Choosing our enemy //New York Magazine. – October 1, 2001.
69. Carmi, Na'ama. Oslo: Before and After // The Status of Human Rights in the Occupied Territories. – Btselem, May 1999.
70. Chen, Yitzchaki. Speech To Graduates // MERIA Journal, – 1997. – Vol. 1. – № 4. – P. 14.
71. Chomsky, Noam. The Fateful Triangle: The United States, Israel & The Palestinians. – South End Press, 1983. – P. 476.
72. Chomsky, Noam. The Israel-Arafat Agreement // Z Magazine. – October, 1993.
73. Counterpunch. – September 5, 2002.
74. Dahlan, Mohammed // Time Magazine. – February 26, 2002.
75. Davidson, Lawrence. Islamic Fundamentalism. – Westport: London, 1998. – 240 P.
76. Defining Jerusalem // Middle East Insight. – Jan-Feb. 1999, P. 27.
77. Democratic Mirage in the Middle East: Policy Brief. – Carnegie Endowment for International Peace. – October 20, 2002.
78. Dror, Yehezkel. A Grand Strategy for Israel. – Jerusalem: Academon, 1989. – P. 26.
79. El-Baz, Osama. The spirit of October // Al-Ahram Weekly. – 8 – 14 October 1998.
80. Erekat, Saeb. Interview // Washington Post. – July, 21 2000.
81. Esposito, John // Interview to Al-Ahram Weekly. – 3-9 July, 2003.
82. Ibid.
83. First Statement of the Government of Israel to the Sharm El-Sheikh Fact-Finding Committee. – Israel: Ministry of Foreign Affairs. – December 28, 2000.
84. Fischman, Alex // Yediot Aharonot. – December 4, 2001.
85. Friedman, Thomas L. From Beirut to Jerusalem. – NY: Anchor Books, 1990. – P.264
86. Friedman, Thomas L. Iraq, Upside Down // New York Times. – September, 18, 2002.
87. Gazit, Shlomo// Yediot Aharonot. – April 15, 1992
88. Ghanem, Assad, Nadim Rouhana and Oren Yiftachel. Reconstructing Ethnic Democracy // Israel Studies. – 1999. – Vol. 2, № 3. – P. 253-67.
89. Gorny, Yosef. Zionism and the Arabs, 1882-1948: A Study of Ideology. – Oxford, 1987. – P. 26-45.
90. Gresh, Alain and Dominique Vidal. An A-Z of the Middle East / translated by Bob Cumming. – St. Martin's Press, 1990. – 272 P.
91. Gresh, Alain. The PLO-The Struggle Within: Towards an Independent Palestinian State. – Zed Books, 1998. – 320 P.
92. Guttman, Nathan. Peres Warns Against Repeat of 1930s Appeasement // Ha'aretz. – September 15, 2002.
93. Ha’aretz. – October 3, 2000.
94. Haaretz. – March 5, 2002.
95. Haaretz. – December 30, 2001.
96. Haaretz. – October 09, 2002.
97. Haaretz. – May 18, 2001.
98. Haj-Yahia Y. A Study of Victims of Internal Political Violence // Peace Papers. – 1999. – Vol. 12. – Truman Institute, Hebrew University of Jerusalem. – P. 19.
99. Hartman, David. Israelis and the Jewish Tradition. – Yale University Press, 2000. – P. 10.
100. Hayehudit, Hamedinah and Nisan, Mordechai. The Jewish State and the Arab Problem. – Jerusalem: Rubin Press, 1987. – P. 119 – 200.
101. Hazony, Yoram. The Jewish State. The Struggle for Israel’s Soul. – NY: Basic Books, 2000. – 463 P.
102. Herman, Tamar. Interview // Reuters. – Nov 7, 2000.
103. Herut Press Release. – May 8, 2002.
104. Hinchcliffe, Peter and Beverley Milton-Edwards. Conflicts in the Middle East since 1945. – London: Routledge, 2001. – 130 P.
105. Hishmeh, George. The Stakes Are Much Higher // Jordan Times. – 3 Oct. 2002.
106. Husseini, Feisal // Al-Ittihad. – May 18, 1997.
107. Israel Sees Opportunity in Possible US Strike on Iraq // Christian Science Monitor. – August, 30, 2002.
108. Jane's Security Review. – 26 April 2002.
109. Jansen, Michael. Backdoor Deal // Al-Ahram. – 10 – 16 October 2002.
110. Jordan Times. – 21 May, 2002.
111. Kaplan, Robert. Post-Saddam Scenario // The Atlantic Monthly. – Nov, 2002.
112. Keilani, Musa. Jordanian Perspective: The 'hidden agenda' of a war against Iraq // Jordan Times. – 13 Oct. 2002.
113. Khalil, Nevine. Before the fall // Al-Ahram. – 10 – 16 October 2002.
114. Khamenei on Israeli-Palestinian Fighting // MEMRI: Special Dispatch. – No. 365. – 4/10/02.
115. Kimmerling, Baruch // Kol Ha’Ir. – 1 February 2002.
116. Lacqueur, Walter and Barry Rubin (eds). The Arab-Israeli Reader, a Documentary History of the Middle East. – Penguin, 2001. – 580 P.
117. Lee, Martin. Institute for Public Accuracy. – Mon, 20 May 2002.
118. Legrain, Jean-Francois. The Successions of Yasir Arafat // Journal of Palestine Studies. – Summer 1999. – Vol. 28, № 4. – P. 5-20.
119. Le Monde. – 9 janvier, 2003.
120. Levran, Aharon // IMRA. – February 21, 1997.
121. Levy, Gideon. Leaving humanity behind // Haaretz. – 29 July 2001.
122. Liss, Jonathan and Amit Ben-Aroya. Shin Bet Hunting Extremist Jews // Haaretz. – May 11, 2002.
123. Lockman, Zachary and Joel Beinin (eds), Intifada: The Palestinian Uprising Against Israeli Occupation. – South End Press, 1989. – P. 76.
124. Lynfield, Ben // Indymedia. – Jerusalem. – Feb 5 , 2002.
125. Manifesto of the Land of Israel Movement, August 1967 / translated in Rael Jean Isaac, Israel Divided: Ideological Politics in the Jewish State. – Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1976. – P.171.
126. Marcus, Joel // Haaretz. – November 24, 2000.
127. Meet the Press // Channel 2 (Israeli TV). – Oct, 4, 2002.
128. Milton-Edwards, Beverley. Islamic Politics in Palestine . – I.B. Tauris , 1999. – 272 P.
129. Monbiot, George. America's Pipe Dream // Guardian. – 23 October, 2001.
130. Morris, Benni. The Birth of the Palestinian Refugee Problem, 1947-1949. – Cambridge: Cambridge University Press, 1989. – P. 86
131. Ibid. – P. 127
132. Morris, Benni. Righteous Victims. – Knopf Alfred. – 1999. – P. 321.
133. Ibid. – P.215
134. Morris, Benni // Tikkun. – March/April 1998.
135. Mubarak, Hosni // Reuters. – March, 16, 2002.
136. Muravchik, Joshua // New York Times. – August 19, 2002
137. Nader , Ralph. Corporate Patriotism // Z magazine. – November 9, 2001.
138. Ibid.
139. Nisan, Mordechai and Hamedinah Hayehudit, The Jewish State and the Arab Problem. – Jerusalem: Rubin Press, 1987. – P. 119 and 200.
140. Oil and Gas International // Editorial . – Oct. 29, 2001.
141. Ibid.
142. O’Brien, Conor Cruise. The Siege: The Story of Israel and Zionism. – New York: Simon and Schuster, 1986. – 656 P.
143. Oren, Amir // Haaretz. – January 25, 2002.
144. Oz, Amos. Israel, Palestine and Peace. – Vintage, 1984. – P. 178.
145. Palestinian Account of Camp David II // MEMRI Inquiry and Analysis Series. – September 7, 2002.
146. Pappe, Ilan. Fear, Victimhood, Self and Other // The MIT Journal of Middle East Studies. – May 2001. – Vol. 1, № 5. – P. 4-14.
147. Pappe, Ilan. Zionism in the Test of the Theories of Nationalism and the Historiographic Method / Zionism: Contemporary Controversy / ed. Pinhas Ginossar and Avi Bareli. – Beersheba: Publishing House of Ben-Gurion Univeristy of the Negev, 1996. – P. 223-224.
148. Parenti, Michael. Terrorism Meets Reactionism // Z magazine. – October 21, 2001.
149. Peres, Shimon. Battling for peace. – London: Оrion Books, 1996. – P.418.
150. Ibid. – P. 310.
151. Ibid. – P. 142.
152. Ibid. – P. 142.
153. Ibid. – P. 310.
154. Ibid. – P. 331.
155. Ibid. – P. 402.
156. Ibid. – P. 412.
157. Ibid. – P. 348.
158. Peres, Shimon. The New Middle East. – New York: Henry Holy, 1993. – P. 81.
159. Ibid. – P. 52
160. Peres, Shimon. Interview in Ha’aretz, 7 March, 1997.
161. Peri, Yoram. Afterword to Rabin Memoir, University of California Press, 1996. – P.355.
162. Ibid. – P. 356.
163. Ibid. – P. 362
164. Peri, Yoram. The Israeli Military and Israel’s Palestinian Policy: From Oslo to Al Aqsa Intifada // Peaceworks. – November 2002. – No.47. – United States institute of Peace.
165. Pipes, Daniel. Mistakes Made the Catastrophe Possible // Wall Street Journal. – September 12, 2001.
166. Poll Reveals Palestinian Opinion on Jerusalem // The Jerusalem Monitor. – Sept/Oct. 1999. – P. 7.
167. Pryce-Jones, David. The Closed Circle: An Interpretation of the Arabs. – Paladin, 1990. – P. 464.
168. Quigley, John. Palestine and Israel: A Challenge to Justice. – Duke University Press, 1990. – P.37.
169. Rabin, Yitzhak. The Rabin Memoirs, University of California Press, Berkely, 1996. – P. 111.
170. Ibid. – P. 115.
171. Ibid. – P. 120.
172. Ibid. – P. 263.
173. Ibid. – P. 324.
174. Rabin, Itzhak. Interview // Yediot Ahronot. – Sept. 7, 1993.
175. Rabin, Itzhak. Letter // MERIA Journal. – December 1997. – Vol 1. – Number 4. – P. 13-14.
176. Rabinovitch, Itmar. The Road Not Taken. – Oxford University Press, 1991. – P. 120.
177. Reuters. – Oct, 2, 2002.
178. Reuters. – Oct, 2, 2002.
179. Ross, Denis // Interview to Jerusalem Post. – Nov 8, 2000.
180. Rothem, Dan. Forced Regime Change: Lesson from Lebanon // Eye on Iraq. – Center for Defence Information: Washington D.C. – September 27, 2002.
181. Rubin, Barry. The Future Of Palestinian Politics: Factions, Friction, And Functions // MERIA (Middle East Review of International Affairs). – September,2000. – Vol 4. – No. 3 – P. 80-93.
182. Said, Edward. The Question of Palestine. – New York: Vintage, 1980. – P. 74.
183. Said, Edward. The End of the Peace Process. – New York: Vintage, 2001. – P. 314.
184. Ibid. – P. 109.
185. Said, Edward. the Clash of Ignorance // The Nation. – October 22, 2001.
186. Said, Edward. Israel at a Loss // Al-Аhram Weekly. – October, 23, 1997.
187. Said, Edward . Suicidal Ignorance // Al Ahram. – November 24, 2001.
188. Said, Edward. Israel at a Loss // Al-Ahram Weekly. – October 23, 1997.
189. Said, Edward. The Desertion of Arafat // The New Left Review. – September-October, 2001.
190. Said, Edward. The End of Oslo // The Nation – October 30, 2000.
191. Said, Edward. Crisis for American Jews // Al-Ahram Weekly. – 16 – 22 May 2002.
192. Sawt al-Sha’b. – September 4, 1990.
193. Schiff, Ze’ev. Arafat’s strategy //Washington Рost. – October, 20, 2000.
194. Sela, Avraham. The Decline of the Arab-Israeli Conflict: Middle East Politics and the Quest for Regional Order. – SUNY Press, 1997. – 423 P.
195. Shafran, Nadav. Israel, The Embattled Ally. – Harvard University Press, 1978.
196. Ibid. – P. 228.
197. Ibid. – P. 321.
198. Ibid. – P. 174.
199. Ibid. – P. 197.
200. Ibid. – P. 617.
201. Ibid. – P. 324.
202. Shahak, Іsrael //Ahram weekly. – May, 1, 1997.
203. Sharon, Ariel. Warrior: The Autobiography of Ariel Sharon. – London: Macdonald, 1989. – P. 258-59.
204. Sharon, Ariel // Interview to Washington Post. – Oct 8, 2000.
205. Sharon interview: No military solution to the war with the Palestinians // The Jerusalem Post. – September 26, 2002.
206. Shavit, Ari // Interview with Ha’aretz. – February 2, 2001.
207. Sheffer, Gabriel. Crisis to Change: The Israeli Political Elites and the 1973 War // Israel Affairs. – Vol. 6, №1. – P. 47.
208. Shlaim, Avi. The Iron Wall, Israel and Arab World. – Norton and Company, 2001. – P.110.
209. Silberstein, Laurence J. The Postzionism Debates: Knowledge and Power in Israeli Culture. – Routledge, 1999. – P. 137.
210. Simon, Leon (ed). Ahad Ha`am: Essays, Letters, Memoirs. – Philadelphia, 1960. – P. 229.
211. Smooha, Sammy. Ethnic Democracy: Israel as an Archetype // Israel Studies. – 1997. – Vol. 6, № 2. – P. 198-241.
212. Sprinzak, Ehud. The Ascendance of Israel’s Right. – NY: Oxford University Press, 1991. – 392 P.
213. Statement from DM Ben-Eliezer’s Office. – October 6, 2002.
214. Sternhell, Zeev. The Founding Myths of Israel: Nationalism, Socialism, and the Making of the Jewish State. – Princeton University Press, 1999. – P.64.
215. Stiglitz, Joseph E. Globalization and Its Discontents. – Norton, 2002. – P.53.
216. Talking Turkey // Haaretz. – January 27, 2003.
217. Talmon, Jacob. Open Letter to Prime Minister Begin Urging Israel’s Withdrawal from the Occupied Territories. – 1980.
218. Telhami, Shibley. Calculations of Iraq’s Neighbors / Iraq: New Approaches. – Carnegie Endowment for International Peace. – August, 2003.
219. The Times. – 15 June, 1969.
220. Terrorism and the Peace Process // Background Paper. – Israeli Ministry of Foreign Affairs. – September 14, 1998.
221. Tessler, Mark. A History Of The Israeli-Palestinian Conflict. – Bloomington: Indiana University Press, 1994. – 928 P.
222. Van Creveld, Martin. Only a wall would keep them from each other’s throat // The Telegraph. – March 17, 2002.
223. Violence Puts Hopes of Peace to Fight // Financial Times. – Oct, 6, 2000.
224. Wallerstein, Immanuel. The Eagle Has Crash Landed. – Minneapolis: University of Minnesota Press, 1999. – P.
225. Wall Street Journal. – September 19, 2001.
226. Weizmann, Haim. Trial and Error. – New York, 1996. – P.111.
227. Weizmann, Ezer // Interview with Yediot Achronot/Translated in Israel Press Briefs, no. 30. – 2 November 1984.
228. Wood, Pia Christina. France and the Israeli-Palestinian Conflict: The Mitterrand Policies, 1981-1992 // The Middle East Journal. – Winter 1993. – vol.47, № 1. – P. 21- 40.
229. Ya'alon, Moshe // Interview to Ha'aretz. – August 29, 2002.
230. Yapp, Malcolm. The Near East since the First World War. – London: Longman, 1991. – 526 P.
231. Zunes, Stephen. Why the U.S. Supports Israel // Foreign Policy in Focus. – May 2002.
***

232. Жаботинский, Владимир (Зеев). О Железной стене
http://a-kobrinsky.tripod.com/zv/vj-6.html
233. Жаботинский, Владимир (Зеев). Этика Железной стены
http://a-kobrinsky.tripod.com/zv/vj-7.html
234. Agreement on the Gaza Strip and Jeriho Area(May 4, 1994) http://www.mideasti.org/html/gazajeriho.htm
235. www.albayan.co.ae, Oct. 7, 2002
236. Beirut Declaration on Saudi Peace Initiative (March 28, 2002) http://www.mideasti.org/html/saudipeace.htm
237. Camp David Accords (September 17, 1978)
http://www.mideasti.org/html/campdavid1.htm
238. Declaration of Principles on Interim Self-Government Arrangements (September 13, 1993) http://www.mideasti.org/html/selfgovdec.htm
239. The Evolution of Gush Emunim, by Ian S. Lustick, http://www.sas.upenn.edu/penncip/lustick/lustick13.html#txt2
240. http://www.fas.org/asmp/profiles/worldfms.html
241. http://www.gushshalom.org/archives/article139.html
242. Herzl, Theodor. The Jewish State
http://www.us-israel.org/jsource/Zionism/herzl2.html
243. http://www.pipa.org/OnlineReports/IsrPalConflict/findings.html
244. Report of the Sharm el-Sheikh Fact-Finding Committee // Summary of Recommendations (the Mitchell Report). – April 30, 2001 http://www.mideasti.org/html/sharmfact.htm
245. Shahak, Israel. Analysis of Israeli Policies: The Priority Of The Ideological Factor, www.MiddleEast.Org
246. Trilateral Statement on the Middle East Peace Summit at Camp David (July 25, 2000) http://www.mideasti.org/html/campdavid2.htm
247. The Wye River Memorandum (October 23, 1998) http://www.mideasti.org/html/wyeriver.htm