ІТАЛІЙСЬКИЙ РЕГІОНАЛІЗМ У КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Краткое описание

Міністерство освіти і науки України
Львівський національний університет імені Івана Франка

На правах рукопису

Калитчак Роман Григорович

УДК 321.01+327.39](4)

ІТАЛІЙСЬКИЙ РЕГІОНАЛІЗМ У КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем
та глобального розвитку

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Науковий керівник
Зінько Ігор Зіновійович,
кандидат економічних наук,
доцент

Львів – 2004

ВСТУП..............................................................................................................................3
1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНОГО РЕГІОНАЛІЗМУ...............................................................................12
1.1. Основні підходи до визначення поняття "регіон"................................................12
1.2. Сутність і форми політичного регіоналізму.........................................................25
1.3. Теоретичні засади й особливості еволюції європейського політичного регіоналізму....................................................................................................................43
1.4. Інституційний вимір європейського регіоналізму...............................................69

2. СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ ІТАЛІЙСЬКОГО РЕГІОНАЛІЗМУ.............................................................................................................77
2.1. Регіональні відмінності як детермінанта організації італійської держави........77
2.2. Основні регіоналістські концепції другої половини ХІХ ст. – першої половини ХХ ст................................................................................................................................84
2.3. Теоретичні основи та практичні форми реалізації регіоналізму в період Першої Республіки.......................................................................................................101

3. ВПЛИВ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ НА РОЗВИТОК СУЧАСНОГО ІТАЛІЙСЬКОГО РЕГІОНАЛІЗМУ............................................................................116
3.1. Європейський чинник у формуванні концептуальних основ італійського регіоналізму..................................................................................................................116
3.2. Північна Ліга в контексті європейського регіоналізму.....................................129
3.3. Регіональна політика ЄС як складова розвитку Італії.......................................138
3.4. Європейський вимір функціонування італійських регіонів..............................147

ВИСНОВОК..................................................................................................................162

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ....................................................................174

ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Інтеграційна парадигма розвитку Європейського континенту зумовлює безпрецедентне переформатування адміністративно-територіальної системи здійснення влади, детермінує формування своєрідної системи взаємодії між трьома щаблями врядування: регіональним, державним і наднаціональним. Також вона суттєво впливає на реконфігурацію ролі регіонів у європейському просторі. Особливого значення набуває з'ясування нових базових імперативів співвідношення держави та суспільства. При цьому регіон перетворюється на один із провідних чинників, який здатен гарантувати гармонійний, збалансований і стабільний розвиток суспільства. Він утверджується як один із носіїв ідеї Об'єднаної Європи та, відповідно, прагне формалізувати свій європейський статус.
У цьому контексті вигідно вирізняється Італія. Держава належить до країн із сильною регіональною ідентичністю – з потужним історичним підґрунтям, істотними культурними та лінгвістичними відмінностями, несхожими політичними цінностями, суттєвими диспропорціями в соціально-економічному розвитку. Отже, Італію радше творить множинність територій та досі властивий міцно вкорінений партикуляризм у всіх сферах життя. Своєю чергою, це впливає на державотворчий процес, перетворює регіоналізм на невід'ємну компоненту політичного дискурсу й обумовлює необхідність розвивати Італійську Республіку в регіональному форматі.
Італійська Республіка не залишилась осторонь загальносвітових трансформаційних процесів, які вимагають вчасно та гнучко адаптуватися до нових реалій і здійснити негайну інституційну модернізацію. Закономірно, що нового звучання набуває питання, в які організаційно-практичні форми виллються взаємовідносини окремих регіонів з Італійською державою та європейськими інституціями за умов поглиблення інтеграційних процесів.
Звідси об'єктивна необхідність визначити рольову функцію регіоналізму у внутрідержавних і загальноєвропейських процесах. Вона дозволить нам збагнути логіку сучасного суспільно-політичного процесу в Італії та слугуватиме базисом для розуміння – яким чином може розвиватися ця держава далі.
Актуальність дослідження також зумовлена потребою врахувати досвіду інших держав, зокрема Італії, при виробленні та реалізації оптимальної моделі взаємодії різних щаблів урядування в Україні. Оскільки наша держава прагне масштабно інтегруватися в наднаціональні структури, слід вивчити особливості формування нової інституційної архітектоніки на Європейському континенті.
Ступінь дослідження проблеми. Вивчивши та проаналізувавши літературу за темою дисертаційного дослідження, можемо стверджувати, що особливості розвитку італійського регіоналізму у взаємозв'язку з європейською інтеграцією досі недостатньо досліджені. Значно більше в українській, а надто в зарубіжній, науці є розробок із проблематики політичного регіоналізму взагалі й італійського зокрема. Становлення регіоналізму в різних країнах відбувалося в абсолютно незалежний спосіб – і відповідні тематичні публікації, як правило, були доступними лише для своїх співгромадян. Дослідження, що набули міжнародного розголосу, з'явились аж у середині ХХ ст. Йдеться про праці перших європейських регіоналістів А. Марка, Д. де Ружмона, П. Рюфрея, Р. Лафона, А. Спінеллі тощо. Упродовж 70-80-х років у низці робіт ключовим елементом регіоналізму розглядали етнолінгвістичну компоненту (Г. Еро, С. Сальві, Ф. Естербауер, Ю. Хатценбіхлер). У 90-х роках переважали праці, в яких регіон вважали найкращим організаційним рішенням для сучасного глобалізованого суспільства (Інститут Аньєллі, дослідники К. Охмае, М. Сторпер, А. Скот, Л. Сепульведа Рамірес, Е. Куннінгем, К. Тріджілья).
Пріоритетним напрямом дослідницької діяльності залишається проблематика європейського регіоналізму. З-поміж важливих світових здобутків слід згадати праці М. Кітінга, Д. Лугліна, Л. Гуг, Г. Гранрю, К. Гарві, І. Бусигіної, Ж. Лябас. Проблематикою розвитку регіоналізму в контексті європейської інтеграції також займаються С. Боррас-Аломар, Д. Андерсон, А. Бенц, Б. Б'янкері, І. Іванов, Ф. Шарпф, Г. Гожеляк, Г. Маркс, Б. Коглер-Кох, А. Куклінскі, Д. Пуджол, Т. Зонова, І. Семененко, П. Ван Готен, М. Петерсон.
Перші спроби обґрунтувати доцільність регіонального формату розвитку Італії сягають середини ХІХ ст. (В. Джоберті, Д. Феррарі, К. Каттанео). Теоретико-методологічні основи цього явища закладені переважно в працях першої половини ХХ ст. (Л. Стурцо, Е. Луссу, О. Дзукаріні, Г. Сальвеміні, А. Оліветті, Г. Амброзіні). Більшість досліджень італійських учених у період Першої Республіки спрямовані на узагальнення попереднього наукового доробку та пошук нових оптимальних форм розвитку регіоналізму (А. Баньяско, П. Бонора, Е. Ротеллі, С. Сальвеміні, М. Чардо, Р. Руффіллі й інші). Ситуація докорінно змінилася впродовж останнього десятиліття, коли було опубліковано значну кількість наукової та насамперед науково-популярної літератури. Однак увагу переважно приділяють детальному розгляду економічних, правових, історичних та інших специфічних аспектів регіоналізму (А. Барбера, М. Мільйо, Р. Бйорчо, І. Д'яманті, П. Перуллі, С. Тріджілья, Ф. Піццетті, С. Романо, Г. Русконі, С. Сальві, Г. Онето). Тенденція до виокремлення тільки певних аспектів характерна для іноземних дослідників (Р. Путнам, Ю. Лісовський, Н. Гоффе, А. Булл, Д. Хайн, В. Місюда, А. Мургадас, Д. Ірл, П. Хіль).
Ф. Компанья й А. Кіті-Бателлі вперше винесли проблематику регіоналізму за рамки Італійської держави на наднаціональний рівень, ввели її в контекст інтеграційних процесів. Природно, що наукове зацікавлення цим питанням суттєво зросло у 90-х, коли активізувалася інституціональна інтеграція. Однак італійських учених радше цікавлять економічні або правові аспекти взаємодії регіонального та наднаціонального щаблів врядування (М. Машіа, Б. Маріні, К. Дезідері, С. Тріподі, А. Маттйоні, Д. Сачердоті, Р. Ронца, Д. Рінольді, Г. Пірцйо Аммассарі, М. Бароцці, Б. Лювера, Г. Берті). Практично відсутні цілісні дослідження в політологічному річищі.
Упродовж останнього десятиліття посилився інтерес до політичного регіоналізму серед українських дослідників (І. Зінько, А. Круглашов, І. Танчин, В.Зуєва, В.Поповкін). Деяким аспектам регіоналізму присвячені публікації А. Колодій, Ю. Римаренка, Є. Кіш, М. Долішнього, С. Максименка, В. Семиноженка, В. Кременя, В. Симоненка, М. Льендел, Н. Романюк, Р. Колишко та інші.
Завершуючи короткий огляд праць, зазначимо, що бракує політологічних досліджень розвитку італійського регіоналізму в контексті європейських інтеграційних процесів. А це спонукає до проведення їх надалі.
Джерельна база. Автор використав першоджерела та широке коло наукової літератури українською, італійською, англійською, французькою, російською, польською, іспанською та португальською мовами. Отже, джерельну базу становлять роботи, які умовно можна розділити на декілька типів:
• нормативно-правові й інші офіційні документи Італійської Республіки та Європейського Союзу;
• статистичні й інші джерела довідкового характеру;
• науковий доробок італійських, інших європейських та американських теоретиків політичного регіоналізму;
• тематичні публікації вітчизняних дослідників регіоналізму;
• праці вітчизняних і зарубіжних політологів, правників, істориків, економістів, соціологів, етнографів, політичних діячів з означеної наукової проблеми.
Зв'язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження узгоджується з комплексною науковою темою, яку розробляє кафедра країнознавства та міжнародного туризму Львівського національного університету імені Івана Франка – "Політичний регіоналізм у контексті європейської інтеграції".
Мета і завдання дослідження. Дисертаційне дослідження має на меті здійснити комплексний аналіз італійського регіоналізму як політичного феномена з виявленням впливу європейських інтеграційних процесів на його розвиток. Відтак у дисертації поставлено такі завдання:
- сформувати понятійно-категоріальний апарат дослідження політичного регіоналізму;
- проаналізувати, систематизувати та класифікувати концептуально-теоретичні підходи до політичного регіоналізму;
- виявити особливості розвитку європейського регіоналізму в контексті інтеграційних процесів;
- проаналізувати та систематизувати основні чинники регіональної диференціації в Італії; простежити еволюцію італійського регіоналізму та з'ясувати його теоретичні основи й організаційно-практичні форми реалізації;
- визначити на концептуальному рівні вплив європейської інтеграції на розвиток італійського регіоналізму та показати роль інтеграційних процесів у практико-політичний сфері функціонування італійських регіонів;
- виявити вплив італійського регіоналізму на теорію політичного регіоналізму та практику вирішення регіональних проблем у сучасній Європі й окреслити перспективи розвитку регіонального щабля врядування в рамках ЄС.
Об'єктом дослідження є італійський регіоналізм як складова сучасного суспільно-політичного розвитку в контексті загальноєвропейських інтеграційних процесів.
Предметом дослідження виступають теоретичні засади, форми практичної реалізації, суспільні функції й особливості еволюції італійського регіоналізму у взаємозв'язку з інтеграційними процесами на Європейському континенті.
Методологічна основа дослідження. Вихідною базою методології наукового дослідження стали як загальнонаукові, основні, так і специфічні для політичних наук методи. Так, при дослідженні генезису й еволюції політичного регіоналізму як складного суспільно-історичного явища було використано методи історичного та логічного аналізу, синтезу і дедукції, поєднано методи конкретного й абстрактного теоретичного моделювання, класифікації і типологізації, що дозволило сформувати теоретико-методологічну основу дослідження.
У дисертаційній роботі використано низку методів, які належать до трьох груп: загальнологічної, компаративно-історичної та системної. Вони дозволили пізнати суть, теоретичні підстави та форми реалізації італійського регіоналізму. Так при зіставленні різних визначень суті та структури явища політичного регіону і політичного регіоналізму як суспільного процесу було застосовано інституційно-порівняльний метод. Для аналізу регіоналізму в системі соціальних і політичних інститутів, з'ясування ієрархії цих структур і пошуку взаємозалежності і взаємозв'язку окремих політичних явищ використано метод структурно-функціонального аналізу. Системний метод уможлив розгляд регіоналізму як цілого, як системи з її структурними компонентами та зв’язками. Методи історичних досліджень застосовували при висвітленні суспільно-історичного контексту еволюції як політичного регіоналізму взагалі, так і італійського зокрема. Для з’ясування змісту і форм регіональних відмінностей у розвитку сучасного італійського суспільства було використано статистичні та соціологічні дані.
Застосовані в роботі методи уможливили різнобічне висвітлення проблеми і надали роботі характеру комплексного дослідження.
Суть наукової новизни отриманих результатів у тому, що:
– вперше у вітчизняній політичній науці на основі широкого кола джерел і літератури, значної частини яких досі не залучали у науковий обіг, здійснено цілісне й комплексне дослідження особливостей розвитку італійського політичного регіоналізму у взаємозв’язку з інтеграційними процесами на Європейському континенті;
– реалізовано політологічний підхід до конкретизації змісту категорій “регіон” і “регіоналізм”; виділено основні регіонотворчі чинники, що слугують базисом для трансформації певної територіальної громади в регіон як окрему одиницю політичної системи; виокремлено й обґрунтовано два основні напрями розвитку політичного регіоналізму на концептуальному рівні – ідеалістичний і прагматичний;
– доведено тенденцію поступального зміцнення регіональної компоненти в європейському вимірі та подано власне бачення її ролі в процесі формування нової парадигми розвитку Європейського континенту;
– визначено чинники, які зумовлюють суттєву регіональну диференціацію політичного простору Італії; виділено основні особливості італійського регіоналізму в його історичному розвитку;
– виокремлено основні функції, якими наділяють ідею Об’єднаної Європи в контексті розвитку італійського регіоналізму; показано вплив окремих течій італійського регіоналізму, зокрема позицій Північної Ліги, на еволюцію італійського та європейського регіоналізму; проаналізовано вплив регіональної політики ЄС на забезпечення стабільного розвитку італійських регіонів і з’ясовано роль інтеграційних процесів в утвердженні італійських регіонів як повноправних суб’єктів політичного процесу;
– на прикладі Італії показано взаємосумісність і взаємозалежність поглиблення інтеграційних процесів і зростання значимості регіону для формування дієвих організаційних форм управління суспільним розвитком у Європі.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів у тому, що вони привносять нове в царину досліджень української політичної науки, зокрема, щодо комплексного вивчення ідейних настанов політичного регіоналізму та практичних форм їх реалізації в контексті європейської інтеграції, сприяють кращому розумінню сучасних суспільно-політичних тенденцій розвитку Італійської держави зокрема та Європейського континенту загалом, закладають базу для подальшого розвитку схожих досліджень.
Положення дослідження, які мають прикладний характер, можна використати на різних рівнях державних органів влади України для вирішення низки проблем регіонального порядку, пошуку адекватної моделі динамічного та гармонійного розвитку українських регіонів, а також у процесі розробки довгострокової стратегії інтеграції України в загальноєвропейські наднаціональні структури. Матеріали та висновки дисертації допоможуть при розробці спецкурсів для студентів політології, міжнародних відносин, країнознавства, державного управління, слугуватимуть основою для написання монографій, предметом яких міг би бути комплексний розгляд особливостей взаємодії регіонального та наднаціонального щаблів врядування в загальноєвропейському контексті.
Апробацію результатів дисертації проведено під час обговорення на кафедрі країнознавства та міжнародного туризму та на кафедрі міжнародних відносин і дипломатичної служби Львівського національного університету імені Івана Франка та здійснено у навчальному процесі, під час виступів співшукача на міжнародній науково-практичній конференції в рамках ІІІ тижня італійської мови у світі “Мова – це історія народу. Це шлях цивілізації і культури” (м. Львів, 21 жовтня 2003 р.), на звітній конференції університету за 2003 р. підсекція міжнародних відносин та дипломатичної служби (м. Львів, 15 лютого 2004 р.)
Окремі положення і висновки дослідження були апробовані при читанні магістерського курсу “Європейські політичні інститути та процеси”.
Публікації. Результати дисертації висвітлено в чотирьох статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.
Структура дисертаційного дослідження. Специфіка теми, сформульовані автором мета і завдання визначили послідовність викладу матеріалу та структуру дисертації. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури.
У першому розділі подано теоретичні основи та методологію дослідження політичного регіоналізму. Зокрема, розглянуто найпоширеніші підходи до визначення поняття "регіон", запропоновано власну дефініцію; виокремлено основні регіонотворчі чинники; з'ясовано сутність політичного регіоналізму, проаналізовано, систематизовано та класифіковано концептуально-теоретичні підходи та практико-політичні форми реалізації регіоналізму, подано власне трактування політичного регіоналізму; досліджено європейський регіоналізм в його історичному розвитку, визначено його теоретичні засади, проаналізовано різноманітні форми концепції "Європа регіонів", обґрунтовано взаємозв'язок між посиленням інтеграційних процесів на Європейському континенті та зміцненням регіональної компоненети; детально розглянуто інституційний вимір європейського регіоналізму.
Другий розділ присвячено проблематиці італійського регіоналізму. Так, виокремлено основні чинники регіональних відмінностей, проаналізовано процес формування концептуального каркасу італійського регіоналізму в хронологічному контексті, з'ясовано політико-правові форми його реалізації на практиці, відзначено перші результати впливу європейської інтеграції на італійський регіоналізм.
Зміст третього розділу розкриває особливості розвитку італійського регіоналізму у взаємозв'язку з інтеграційними процесами на Європейському континенті. Детально описано вплив ідеї Об'єднаної Європи на розвиток італійського регіоналізму на концептуальному рівні, з'ясовано значення Північної Ліги в загальноєвропейському контексті, проаналізовано регіональну політику ЄС як складову сталого розвитку, показано роль інтеграційних процесів у практико-політичний сфері функціонування італійських регіонів.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Особливий характер сучасних світових трансформаційних процесів, зокрема поглиблення європейської інтеграції, спонукають шукати концептуальні рішення для впровадження ефективних механізмів врядування та водночас обумовили появу якісно нових організаційно-практичних втілень щодо артикуляції соціополітичного простору. Поступово відмирає безальтернативна домінація національної держави – вакуум синхронно заповнює інший тип відносин, що уможливлює забезпечення інституційного плюралізму. Важливою складовою системи політичного правління на національному та субнаціональному рівні стає регіон, котрий поступово трансформується з одиниці адміністративно-територіального устрою у політичний регіон зі значно більшими повноваженнями вирішення не лише соціально-економічних, екологічних і культурних, але й політичних завдань території. Ця тенденція має стійкий і послідовний характер, набуває легітимного забезпечення, що дозволяє політичному регіону ставати учасником міжнародних відносин при забезпечені чіткого правового статусу у своїй державі. При цьому цей процес підвищення суспільного рангу регіону аж до надання йому у перспективі статусу політичного стосується майже всіх європейських країн – не лише федеративних держав, але й міцних у своїх унітарних традиціях країн.
Зокрема, тенденція до реорганізації усталених форм співіснування між різними щаблями врядування чітко простежується на прикладі Італійської Республіки. Там регіон перетворюється на одну із детермінант територіально-адміністративної структури держави, набуває більшого значення як у національному, так і в наднаціональному вимірах.
Своєю чергою, це актуалізує потребу науково осмислити та визначити роль регіоналізму у внутрідержавних і загальноєвропейських процесах. Відповідно, метою дисертаційної роботи було комплексно дослідити італійський регіоналізм як політичне явище, при цьому врахувати вплив європейських інтеграційних процесів на його розвиток. Мети досягнуто завдяки виконанню таких дослідницьких завдань: сформовано понятійно-категоріальний апарат дослідження політичного регіоналізму; здійснено аналіз, систематизацію та класифікацію концептуально-теоретичних підходів до політичного регіоналізму; виокремлено особливості розвитку європейського регіоналізму в контексті інтеграційних процесів; вивчено основні чинники регіональної диференціації в Італії; досліджено еволюцію італійського регіоналізму та з'ясовано його теоретичні основи й організаційно-практичні форми реалізації; виявлено на концептуальному рівні вплив європейської інтеграції на розвиток італійського регіоналізму; визначено роль інтеграційних процесів у політичній сфері функціонування регіонів в Італії; з'ясовано перспективи розвитку регіонального щабля врядування в Європейському Союзі.
Зважаючи на поставлену мету та визначені завдання, дисертаційне дослідження базувалося на загальнонаукових, основних і специфічних для політичних наук методах. Зокрема, використовуючи принцип системності та комплексності, отримали змогу вивчати регіоналізм як цілісність. Особливості розвитку регіоналізму в різних політичних реальностях розкрито завдяки інституційно-порівняльному методу. Для аналізу регіоналізму в системі соціальних і політичних інститутів, з'ясування ієрархії цих структур і пошуку взаємозалежності і взаємозв'язку окремих політичних явищ застосовано метод структурно-функціонального аналізу. Історичний метод дозволив дослідити політичні процеси в конкретних взаємозв'язках з погляду їх генезису й тенденцій розвитку в майбутньому.
Отже, виконуючи поставлені завдання дисертаційного дослідження, ми комплексно розглянули та проаналізували особливості розвитку італійського регіоналізму у взаємозв'язку з інтеграційними процесами на європейському континенті. Це дало змогу зробити такі науково-теоретичні, методологічні та практичні висновки:
1. У політологічному розумінні регіон можна визначити як територіальну спільнота, що, зважаючи на притаманні їй особливості, прагне до виокремлення (або вже досягла його) в межах просторової структури суспільства та конституювання як автономна політична одиниця. Зазначимо, що концентрація суми цих особливостей має обов'язково досягти критичного ступеня, щоб зумовити формування регіону. Базисом для трансформації певної територіальної громади в регіон як окрему одиницю політичної системи можуть слугувати виокремлені нами регіонотворчі чинники фізико-географічного, етнолінгвістичного та релігійного, історичного, ідеологічного, соціально-економічного й адміністративного характеру.
2. Політичний регіоналізм – це система поглядів та ідей, що намагається обґрунтувати доцільність утвердити регіон як повноправного суб’єкта політичного процесу та діяльність, що спрямована на досягнення цієї мети. При цьому, по-перше, плюралізм позицій і багатовимірність трактування регіоналізму свідчить про його теоретико-наукову значимість, актуалізує регіоналізм як одну з організаційних форм для певного соціуму в політико-правовій сфері та перетворює його на невід'ємний елемент новітнього політичного дискурсу; по-друге, провідною ідейною настановою регіоналізму залишається адаптація регіону як базового структурного елемента суспільства; по-третє, політичний регіоналізм розвивається на концептуальному рівні у двох магістральних напрямах: з однієї боку – в ідеалістичному, він, як правило, детермінований історичною невідповідністю соціополітичної стуктуризації простору до реалій регіонального партикуляризму та вбачає в регіоні найбільш адекватну форму організації для спільнот, які на підставі низки особливостей, насамперед етнолінгвістичних, прагнуть виокремитися в межах певного соціуму; з іншого боку – у прагматичному, що вирізняється адміністративною раціональністю й економічною доцільністю, намагається враховувати трансформаційні процеси, спричинені глобалізацією, та розглядає регіон як найкраще організаційне рішення для сучасного суспільства, як оптимальний рівень для ефективного забезпечення сталого розвитку; по-четверте, на практичному рівні становлення регіоналізму відбувається у двох основних формах: висхідний регіоналізм, його часто ініціюють самі регіональні спільноти, він має на меті посилити роль регіону; низхідний регіоналізм, що отримує вирішальний імпульс для розвитку згори та спричинений потребою інституційної модернізації, при цьому "ініціативними центрами" можуть виступати як держави, так і наднаціональні структури; по-п'яте, політичний регіоналізм заперечує безальтернативну домінацію держави, прагне тотальної деетатизації або виступає за її поступову трансформацію в регіональному форматі; по-шосте, радикальні форми регіоналізму містять значний дезінтеграційний потенціал і можуть слугувати суттєвим чинником нестабільності.
3. За умовах поглиблення інтеграційних процесів і поступової втрати державою виключної ініціативи в європейському будівництві регіональна проблематика перестала бути внутрішньонаціональною прерогативою й увійшла в загальноєвропейський політичний дискурс. Тому спостерігаємо, як динамічно та якісно зростає значення європейського регіоналізму, що наполягає на утвердженні регіону як автономного суб'єкта суспільно-політичного процесу. Він прагне перебрати на себе частину владних повноважень, впливати на формування й здійснення європейських політик, хоче набути більшого значення в інституційній структурі ЄС.
Нині розвиток європейського регіоналізму відбувається в різноспрямованих і суперечливих напрямах, загалом це можна подати за допомогою двох основних моделей. З одного боку – модель "Європа регіонів". В інтеграційних процесах вбачає нагоду змінити баланс сил на континенті й уможливити регіонам стати окремою незалежною компонентою європейського простору. Виконуючи роль одного з орієнтирів для формування концептуального каркасу розвитку регіонального виміру, вона не змогла утвердитись як домінуюча модель європейської політичної інтеграції. Залишилася лише гіпотетичною альтернативою. У цьому контексті слід застерегти від неконтрольованого та непропорційного перерозподілу владних повноважень на користь регіонів, що реально могло б заохочувати сепаратистські настрої та призвести до розпаду всього європейського політичного простору на безліч слабких і дрібних утворень - до його суцільної атомізації.
З іншого боку, набуває поширення модель "Європа через регіони". Вирізняється поміркованістю, прагненням увібрати та синтезувати в собі позитив різних форм регіоналізму, вдосконалити та пристосувати їх до сучасних реалій. Її ідейна настанова – утвердити регіон як повноцінного та рівноправного партнера у триступеневій структурі ЄС, щоб забезпечити інституційний плюралізм. Реалізація цієї моделі могла б стати оптимальним вирішенням, що дозволяє врахувати значущість регіону та гарантувати гармонійне, збалансоване та узгоджене функціонування в межах Європейського Союзу всіх трьох рівнів урядування.
Надалі слід дотримуватися раціонального поступального підходу до інституційної модернізації Європейського Союзу в контексті прогресуючої тенденції до зміцнення регіону, що, по-перше, увів у європейський простір нову форму територіальної організації; по-друге, модифікував традиційне співвідношення різних владних ланок; по-третє, виступив одним із чинників успішного соціально-економічного розвитку; по-четверте, вплинув на формування пріоритетних напрямів розвитку ЄС; по-п'яте, зробив абстрактну ідею "Об'єднаної Європи" більш привабливою, наблизив її до європейської громадськості. Регіональний рівень не здобув переваги над наднаціональним і національним. Не зміг утвердитися повноправною альтернативою державі - така перспектива межує з утопізмом. Нині регіони відіграють радше комплементарну функцію, причому як усередині держави, так і в межах Європейського Союзу. У них наявний потенціал, щоб організуватися в дієвий рівень для реалізації європейських політик.
4. Активізація й інституційне оформлення діяльності субнаціональних регіонів у європейському просторі чи не найкраще свідчать про те, як зростає значимість регіоналізму. Процес взаємодії регіональних спільнот на наднаціональному щаблі у Європі, який на початковому етапі відрізнявся повільністю та фрагментарністю, набуває все більш системного та водночас варіантного характеру. Принциповою особливістю є посилення дієздатності й ефективності інституційних каналів просування регіонами своїх інтересів і подальше їх урізноманітнення саме в межах Європейського Союзу. Динамічний розвиток інституційних форм європейського регіоналізму ще раз підтверджує, що необхідно зважати на нові реалії інтеграційних процесів.
5. Аналіз регіональних відмінностей італійського суспільства продемонстрував їхню потужність, тривалість, багатовимірність і взаємопов'язаність. Своєю чергою, у сукупності вони становлять надійний базис для подальшого зміцнення регіональної складової в національному та наднаціональному вимірах, перетворюються на одну з важливих детермінант формування та розвитку територіально-організаційної структури Італійської держави.
6. У середині ХІХ ст. основним підґрунтям розвитку Італійської держави визнали принципи жорсткої централізації, що мали б гарантувати цілісність країни. Адаптований унітаризм був життєво необхідним концептом, покликаним на початковому етапі консолідувати досить аморфну внутрішню єдність держави. Однак неспроможність, а радше небажання політичної еліти на певному етапі усвідомити, що доцільно поступово відмовитися від централістської моделі та запровадити нові, альтернативні форми управління політичним простором, зумовило значні структурні деформації інституційної системи країни та посилило відцентрові тенденції.
Саме в період створення Італійської держави зароджується регіоналізм як ціннісно-раціональна орієнтація на регіональні пріоритети. Водночас він уособлював протестну реакцію на тріумфуючі еґалітарські тенденції централізму й закликав запровадити регіональний рівень урядування.
Упродовж першої половини ХХ ст. формується концептуальний каркас італійського регіоналізму як автономної політичної течії, яка обґрунтовує доцільність визнати регіон одним з основних елементів конструювання держави, який гарантував би збалансований розвиток багатосегментарного італійського суспільства. Регіоналісти вважали згубними для італійського суспільства концентрацію влади в єдиному центрі та розбудову держави за одномірною моделлю. Їх об'єднувало бажання забезпечити повноцінне оновлення суспільства шляхом утвердження регіонального формату розвитку Італії. Регіоналісти вимагали обов'язково зважати на наявні внутрішні відмінності, законодавчо формалізуючи статус регіон. А його розглядали як свідчення інституційного плюралізму, ефективний інструмент впровадження нових методів управління, оптимальний простір реалізації вільного та всебічного розвитку особистості, необхідну умову для утвердження повноцінної демократії.
Після Другої світової війни демонтували гіперцентралізовану територіально-адміністративну систему, конституційно оформили принцип автономії та формально визнали регіон одним з елементів конструювання держави – все це знаменувало якісно новий етап у становленні італійської демократії та закладало основні підвалини для подальшої перебудови інституційної системи держави. У той же час упродовж кількох десятиліть ідеї італійського регіоналізму, не реалізувавши своєї юридичної цінності, залишалися незатребуваними.
Практична реалізація конституційних положень у 70-х роках засвідчила, що переосмислено роль регіонів в архітектоніці Італійської держави. Одним із вирішальних факторів формалізації політико-правового статусу регіонів стали інтеграційні процеси на континенті. Вони надали необхідного імпульсу для впровадження відмінного від державного щабля врядування як відповіді на виклики сучасності. Водночас слід зауважити, що в роки Першої Республіки вплив європейської інтеграції на розвиток італійських регіонів усе ж залишався доволі обмеженим. Адже наднаціональні інституційні структури розбудовувалися повільно, а тому були ще слабкими.
Часткове переміщення вектора управлінського впливу в регіони в період Першої Республіки не завжди супроводжувало ефективне розв'язання державних і регіональних проблем. Концептуальна невизначеність і правова неврегульованість форм регіонального управління, брак практичного досвіду регіоналізації та низка інших суб'єктивних факторів зумовила чимало труднощів і проблем у становленні регіонального врядування. Зокрема, спостерігали стійку тенденцію до перетворення регіону з політико-програмного на бюрократично-партійний інститут. Іншою особливістю стала проблема регіональної консолідації, адже живучість поділу всередині країни простежується й у відмінностях функціонування самих регіонів. Отже, для Італії базовим імперативом стала потреба модернізувати інституційну систему та відповідно сформувати дієву моделі політико-адміністративних, економічних і соціальних взаємовідносин "центр-регіони", запровадити більш ефективну регіональної політику, створити сприятливіші умов для присутності регіонів у загальнонаціональному просторі та їх участі в європейських інтеграційних процесах.
7. Починаючи з 90-х років, європейський чинник поступово перетворюється на одну із детермінант сучасного розвитку Італії, а його значимість для становлення італійського регіоналізму стає все відчутнішою в період Другої Республіки.
На концептуальному рівні ідею Об'єднаної Європи в контексті розвитку італійського регіоналізму розглядають: по-перше, як оптимальний вимір для зміцнення регіональної компоненти, як стимул для її подальшого динамічного розвитку та як засіб для поширення демократичних цінностей; по-друге, як основу для розбудови докорінно нової системи адміністративно-територіальної організації суспільства, яку, з одного боку, розглядали як дієвий супротив уніформізму, що спроможний забезпечити інституційний плюралізм, а з іншого, як гаранта від сепаратистських тенденцій; по-третє, як панацею для вирішення суто італійських проблем, як можливість перекласти тягар відповідальності за внутрішні негаразди на інший інституційний щабель; по-четверте, як альтернативу національній державі та як природного партнера регіону; по-п'яте, як єдино можливий вимір для практичної реалізації радикальних регіоналістських проектів, що передбачають тотальне переформатування як італійського, так і європейського простору та, як правило, межують з утопізмом, мають деструктивний характер.
8. Феномен Північної Ліги в контексті європейського регіоналізму красномовно засвідчив, наскільки інтенсивно поширюються ідеї Об'єднаної Європи як узгодженої сукупності регіонів. Підтвердив, що регіоналістські рухи прагнуть докорінно трансформувати європейський простір і утвердити абсолютно нові форми адміністративно-територіальної організації суспільства. Незважаючи на всю свою контроверсійність, зміцнення позицій Північної Ліги по-перше, спонукало осмислити регіональну компоненту в Італійській державі зокрема та в розбудові Європейського Союзу загалом; по-друге, надало необхідний імпульс для поширення ідеї доцільності регіоналізму для сталого розвитку суспільства в Італії та в Об'єднаній Європі; по-третє, виступило орієнтиром для наслідування та мобілізації інших політичних рухів регіоналістського спрямування на Європейському континенті; по-четверте, довело, що тривала невизначеність рольової функції регіонального чинника у внутрідержавних і загальноєвропейських процесах надалі може призвести до виникнення дезінтеграційних тенденцій.
9. Для успішного просування європейської інтеграції та для досягнення збалансованого розвитку Італійської Республіки важливого значення набуває регіональна політика Європейського Союзу. По-перше, вона є важливим інструментом зменшення дисгармонії в соціально-економічному розвитку італійських регіонів і загалом зміцнення внутрішньої згуртованості Європейського Союзу; по-друге, є виявом солідарності та водночас практично демонструє переваги європейської інтеграції; по-третє, стимулює мобілізувати внутрішні ресурси, щоб досягти загальноєвропейських стандартів розвитку; по-четверте, є одним із шляхів поширення інституційного плюралізму в Італії та врахування регіонального чинника центральними органами влади; по-п'яте, є одним з оптимальних вимірів для економічної діяльності; по-шосте, є можливістю якісного зростання регіону, зміцнення та вдосконалення його організаційної системи; по-сьоме, є однією з форм безпосередньої взаємодії та взаємовпливу субнаціонального (регіонального) та наднаціонального (європейського) рівнів і виходу на загальноєвропейську арену.
10. Усе чіткіше окреслюються взаємообумовлені тенденції до набуття італійськими регіонами більшого значення в рамках ЄС. Водночас якісно зростає значущість європейського виміру в діяльності регіонів як суб'єктів суспільно-політичного процесу. Регіони усе дужче розширюють свої можливості участі у європейських справах. Упродовж незначного проміжку часу відбулися відчутні зрушення: по-перше, регіони набули значних повноважень (їх закріплено в Конституції) щодо взаємодії з Європейським Союзом у питаннях, які належать до регіональної сфери компетенції; по-друге, вони зміцнили важелі свого впливу на підготовчий і виконавчий етапи реалізації європейських політик; по-третє, розширили кількісно та якісно й інституційні, і неформальні канали для підтримання безпосередніх відносин із європейськими інституціями та для просування своїх інтересів у межах Європейського Союзу; по-четверте, розвинули та диверсифікували інструментарій співробітництва з регіонами інших держав щодо європейських питань; по-п'яте, спостерігається динамічне зростання активності італійських регіонів або принаймні їх частини у європейському просторі як автономних політичних суб'єктів; по-шосте, утвердилися як суттєвий чинник демократизації європейського простору; по-сьоме, перетворилися на важливу ланку практичної демонстрації переваг європейської інтеграції та надали їй "людського виміру" завдяки своїй присутності в повсякденному житті громадян; по-восьме, виступили протидією відцентрових тенденцій і водночас реалізувалися як одна з найбільш адекватних форм організації для спільнот, які на підставі низки особливостей прагнуть до виокремлення в межах певного соціуму.
11. Динамічний розвиток італійського регіоналізму на сучасному етапі підтвердив тенденцію до зростання значимості субнаціональних регіонів, довів її загальноєвропейський характер і взаємозв'язок з інтеграційними процесами. Став практичною демонстрацією ідейних, інституційних і нормативних переваг та недоліків регіоналізму, послужив прикладом проведення регіональної реформи для інших країн-членів ЄС, зокрема з Центрально-Східної Європи, загалом вплинув на врахування регіонального чинника в розбудові Об'єднаної Європи. Наголосимо, що теоретичний доробок італійського регіоналізму, пристосувавши основні ідейно-політичні настанови до конкретних реалій, став продуктивним внеском у розвиток політичного регіоналізму.
12. Позаяк поступово формується єдиний європейський простір, перед італійськими регіонами відкриваються все нові виміри для активізації їхньої діяльності. У них з'являються додаткові можливості утверджувати регіональний щабель урядування як третю повноцінну інституційну ланку. Це стає ще одним, достатньо потужним мотиваційним рушієм для якісного зростання значимості регіону як суб'єкта політичного процесу, виносить регіоналістську проблематику за межі Італійської держави на наднаціональний рівень. Водночас усе більш упорядковані риси набувають зусилля регіонів законодавчо визначити своє місце та роль в об'єднувальних процесах на континенті. Регіони наполегливо прагнуть отримати можливість лобіювати свої інтереси серед європейських інституцій. Перші кроки на цьому шляху вже зроблено. Про це свідчать зміни щодо взаємоузгодження загальнодержавного та регіонального векторів розвитку, внесені в Конституцію Італії, а також несміливі спроби інституціоналізувати взаємозв'язок між регіональним і загальноєвропейським щаблями урядування.
Поглиблення європейських об'єднувальних процесів засвідчило, що вони сумісні із підвищенням ролі регіональної компоненти. Відтак було каталізовано тенденції до регіоналізації європейського простору, яку спрямували в річище інтеграції, а не дикого сепаратизму. Структурні зрушення, які зачепили Італію, доволі гармонійно вписуються у загальноєвропейську логіку інституційних перетворень. Не загрожують руйнацією держави як цілісного утворення та свідчать про поступальний характер становлення ефективних інституційних форм, що ефективно відповідали б викликам сьогодення. Закономірно, що це вимагатиме часу, визначення нових засад функціонування і створення ефективної та збалансованої системи взаємодії між регіонами, Італійською державою та Європейським Союзом.
Практичне значення одержаних результатів у тому, що їх можна використовувати в наукових цілях – для дослідження теоретичних засад політичного регіоналізму, а також на практиці, зокрема, під час розробки довгострокової стратегії інтеграції України в загальноєвропейські наднаціональні структури та для планування й прогнозування регіонального розвитку нашої держави.
Одержаними результатами можна скористатися для підготовки фахівців у сфері міжнародних відносин, країнознавста, політології, державного управління та для розробки відповідних спецкурсів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Бусыгина И. Концептуальные основы европейского регионализма. Западная Европа. // Европа. Вчера, сегодня, завтра. – М.: Экономика, 2002. – C.395-403.
2. Бусыгина И. Настоящее и будущее «Европы регионов» (проблемы европейского регионализма) // Мировая экономика и международные отношения. – 1993. – № 9. – С.78-86.
3. Вюртенбергер Т., Колишко Р. Деякі концептуальні положення реформування державної влади: регіональний аспект. – К.: Українсько-європейський консультативний центр, 2001. – 30 с.
4. Гоффе Н. Италия: проблема Юга и региональная политика. – М.: Наука, 1983. – 126 с.
5. Данилевич И.В. Автономизация Испании // Полис. – 1995. – № 5. – С.121-130.
6. Декларація щодо регіоналізму в Європі. – Базель: Асамблея Європейських Регіонів, 1996 – 12 с.
7. Дені де Ружмон. Європа у грі. Шанс Європи. Відкритий лист до Європейців: Пер. з франц. – Львів: Центр гуманітарних досліджень Львівського Держуніверситету ім. І.Франка, 1998. – 274 с.
8. Дністрянський М. Перспективи вдосконалення територіального політико- адміністративного устрою України: методичні прикладні аспекти // Регіональна економіка. – 1997. – № 2. – С.92-100.
9. Дністрянський М. Територіальний політико-адміністративний устрій України: об’єктивні проблеми, територіальні реалії і політичні спекуляції // Державність. – 1994. – № 1-2. – С.10-11.
10. Договір про Європейський Союз // В. Опришко та ін. Право Євпропейського Союзу: загальна частина. – К.: КНЕУ, 2002. – С.177-204.
11. Договір про заснування Європейського Співтовариства // В. Опришко та ін. Право Європейського Союзу: загальна частина. – К.: КНЕУ, 2002. – С.205-359.
12. Долішній М. Україна – ЄС: перспективи регіональної інтеграції // Вісник Тернопільської академії народного господарства: Спеціальний випуск. – 2001. – С.136-142.
13. Европейский федерализм: современные тенденции / отв. ред. Твердохлеб А. – М.: ИНИОН, 2000. – 84 с.
14. Європейська Рамкова Конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями // На шляху до Європи: український досвід єврорегіонів / за ред. С. Максименка, І. Студеннікова. – К.:Логос, 2000. – С.186-190.
15. Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС: Пер. з франц. – К.: Основи, 1996. – 420 с.
16. Зінько І. Актуальні проблеми регіоналістики як науки // Вісник Львівського університету. Серія Міжнародні відносини. – 2001. – № 5. – C.16-22.
17. Зінько І. Внутрішні регіональні чинники європейської політики України // Україна і Центральна Європа: проблеми та перспективи інтеграції. Матеріали міжнародної конференції. – Львів: ЦПД, 1999. – С.64-74.
18. Зонова Т. От Европы государств к Европе регионов? // ПОЛИС. – 1999. – № 5. – C.155-164.
19. Зуєва В. Політична регіоналістика: політологічний аналіз // Нова парадигма. Альманах наукових праць. – Запоріжжя, 2001. – Вип. 25. – С.112-122.
20. Иванов И. Европа регионов // Мировая экономика и международные отношения. – 1997. – № 9. – С.5-19.
21. История Италии: В 3 т. / под ред. К. Мизиано. – М.: Наука, 1970. – Том 2. – 604 с.
22. История Италии. В 3 т. / под ред. С. Дорофеева. – М.: Наука, 1971. – Том 3. – 538 с.
23. Казанская Г.В. Особый случай корсиканской автономии // Полис. – 1995. – № 5. – С.136-138.
24. Каспрук В. Новий територіальний устрій для України // Підтекст. – 1998. – № 29 (16-22 верес.). – С.5-7.
25. Кірсенко М. Розбудова державних структур в Україні // Україна – проблема ідентичності: людина, економіка, суспільство. – К.: Стилос, 2003. – С.314-332.
26. Кіш Є. Реґіональна політика Европейського Союзу: стратегічні імперативи для України. // Ї. – 2002. – № 23. – С.133-158.
27. Колишко Р. Регіональна політика: умови оптимального функціонування регіону //Український правовий часопис. – 2003. – № 3. URL: http://www.ueplac.kiev.ua/publications/review/3.6u.pdf.
28. Колодій А. Про поліетнічність України: кількісний та якісний вимір Україна – проблема ідентичності: людина, економіка, суспільство. – К.: Стилос, 2003. – С.239-265.
29. Корнієнко М. Обласна /регіональна/ автономія: федералізація чи децентралізація? // Українське право. – 1996. – № 1. – С.16-23.
30. Коровкин В. Европейская интеграция й региональная политика // Мировая экономика и международные отношения. – 1998. – № 10. – С.93-101.
31. Круглашов А. Від „Європи націй” до „Європи регіонів” // Політика і час. – 2003. – № 10. – С.69-78.
32. Круглашов А. Спокуси та небезпеки регіоналізації // Регіони Східної Європи: інтеграційні очікування та конфронтаційні небезпеки. Матеріали Міжнародної наукової конференції, Чернівці, 18 – 19 вересня 2000. – Чернівці: БУКРЕК, 2000. – С.14-23.
33. Лисовский Ю. Италия: от фашизма к демократии. – М.: Наука, 1990. – 288 с.
34. Лисовский Ю. Южный вопрос и социальные конфликты в Италии. – М.: Наука, 1979. – 374 с.
35. Льендел М. Спеціальні інститути розвитку територій: європейський досвід // Інститути та інструменти розвиткутериторій. На шляху до європейських принципів. – К.: Міленіум, 2001. – С.67-149.
36. Макарычев А. Влияние зарубежных концепций на развитие российского регионализма: возможности и пределы заимствования. URL: http://www.kennan.yar.ru/materials/profi2/part1/sect45.htm.
37. Мармазов В., Піляєв І. Рада Європи: політико-правовий механізм інтеграції. – К.: Юридична книга, 2000. – 472 с.
38. Мельник В., Скочиляс Л. Політична регіоналістська: предметне поле і теоретико-методологічні основи // Вісник Львівського університету. Серія філософські науки. – 2002. – № 4. – С.131-137.
39. Народы мира: историко-этнографический справочник / Гл. ред. Ю. В. Бромлей. – М.: Сов. энциклопедия, 1988. – 624 с.
40. Петерсон М. Доречність регіоналізму в європейському кон¬тексті: деякі проблемні аспекти // Нова Україна та нова Європа: час зближення. Матеріали міжнародного семінару. – Львів, 1997. – С.30-41.
41. Поповкін В. Регіонально-цілісний підхід в економіці. – К.: Наук. думка, 1993. – 219 с.
42. Програма Партії регіонів України. URL: http://www.partyofregions.org.ua/programm/.
43. Регіональна політика в країнах Європи. Уроки для України (Проект Київського центру Ін-ту Схід-Захід). / Максименко С., Кіш Є. – К.: Логос, 2000. – 31 с.
44. Римаренко С. Етнонаціональний фактор територіальних трансформацій в Україні // Україна – проблема ідентичності: людина, економіка, суспільство. – К.: Стилос, 2003. – С.132-136.
45. Семененко И. Группы интересов в Европейском союзе: региональный аспект // Мировая экономика и международные интересы. – 1998. – № 4. – С.26-34.
46. Семиноженко В. Український регіоналізм в умовах глобалізації. URL: http://www.semynozhenko.net/documents/2001/10/20.html.
47. Симоненко В.К. Регионы Украины: Проблемы развития. – К.: 1997. – 263 с.
48. Словник іншомовних слів / за редакцією Мельничука О. – К.: УРЕ, 1977. – 775 с.
49. Танчин І. Галицький сепаратизм: між минулим і майбутнім // Регіони Східної Європи: інтеграційні очікування та конфронтаційні небезпеки. Матеріали Міжнародної наукової конференції, Чернівці, 18 – 19 вересня 2000. – Чернівці: БУКРЕК, 2000. – С.211-215.
50. Хомра О., Негель Л., Русанова Т. Єврорегіони за українською участю: досягнення та невикористані можливості // Стратегічна панорама. – 1999. – № 3. – С.69-74.
51. Элкок Э. Южно-тирольская автономия.(versione russa). – Bolzano: Ufficio Stampa della Giunta provinciale, 2001. – 26 c.
52. Яхимович З. Концепция федерализма и политические реалии Рисорджименто // Опыт европейского федерализма. История и современность. отв. ред. Полякова Е. – М.: ИВИ РАН, 2002. – С.7-20.
53. Aldecoa F. and Keating M. Paradiplomacía. Las actividades exteriores de los gobiernos subestatales. – Madrid: Marcial Pons, 2000. – 238 p.
54. Ambrosini e Sturzo: la nascita delle regioni / a cura di N. Antonetti e U. De Siervo. – Bologna: Il mulino, 1998. – 275 p.
55. Anderson J. Skeptical reflections on a Europe of the Regions: Britain, Germany, and the ERDF // Journal of Public Policy. – 1990. – Vol.10, № 4. – P.417- 447.
56. Argullol Murgadas E. La vía italiana a la autonomía regional. – Madrid: Instituto de Estudios de Administracion Local, 1975. – 414 p.
57. Assemblée des Régions d’Europe. – Strasbourg: Service Presse & Communication / Mediacom, 2002. – 16 p.
58. Autonomie con l’Europa: città e regioni verso l’integrazione europea / a cura di Marini B., Roma G. – Milano: Angeli, 1998. – 316 p.
59. Badiello L. Le Regioni a Bruxelles: ruolo e funzioni degli uffici di collegamento // Impresa e Stato. – 2000. – № 54, n. 3. – P.19.
60. Bagnasco A. Tre Italie. La problematica territoriale dello sviluppo italiano. – Bologna: Mulino, 1977. – 255 p.
61. Bagnasco A., Oberti M. Le trompe-l’oeil of regions // Regions in Europe P. Le Gales & C. Lequesne. – London: Routledge, 1998. – P.150-165.
62. Barbera A., Miglio G. Federalismo e secessione. – Milano: Mondadori, 1997. – 388 p.
63. Barozzi M. L’euregio Tirolo, un passo verso la Mittelleuropa // Limes. – 1996. – № 1. – P.37-45.
64. Barozzi M. Trentino-Alto Adige: requiem per una regione? // Limes. – 1997. – № 2. – P.97-106.
65. Bartole S. Dal regionalismo delle Regioni al regionalismo delle etnie // Le Regioni. – 2000. – № 6. – P.963-968.
66. Bassani L. I concetti del federalismo. – Milano: Giuffre, 1995. – 562 p.
67. Benz A., Eberlein B. The Europeanization of regional policies: patterns of multi-level governance // Journal of European Public Policy. – 1999. – № 2. – P.329-348.
68. Berti G. Governo tra Unione Europea e autonomie territoriali // Le Regioni. – 2002. – № 1. – P.9-20.
69. Berti G. Regionalismo europeo nella prospettiva del Trattato di Maastricht // Le Regioni. – 1992. – № 5. – P.1203-1216.
70. Biancheri B. Europa e Regioni: dagli esiti fallimentari della Conferenza di Nizza alle prospettive della Convenzione // Confronti. – 2002. – №2. – P. 118-126.
71. Biancheri B. La Convenzione europea tra sussidiarietà ed efficienza // Confronti. – 2003. – №1. – P.119-128.
72. Biblioteca padana // Quaderni padani. – 1996. – №8. – P.44-46.
73. Biorcio R. La Lega Nord e la transizione italiana // Rivista italiana di scienza politica. – 1999. – №1, aprile. – P.55-87.
74. Biorcio R. La Padania promessa. – Milano: Saggiatore, 1997. – 277 p.
75. Biorcio R. La questione settentrionale e l'identità italiana // L'identità italiana: emigrazione, immigrazione e conflitti etnici. – Roma: Edizioni Lavoro, 1999. – P.201-218.
76. Bonora P. Regionalità: il concetto di regione nell’Italia del secondo dopoguerra (1943-1970). – Milano: Franco Angeli, 1984. – 126 p.
77. Borras-Alomar S. Towards a Europe of Regions? Visions and Reality from a Critical Perspective // Regional Politics and Policy. – 1994. – Vol. 4, № 2. – P.1-27.
78. Bossi U. Vento del Nord. – Milano: Sperling & Kupfer, 1992. – 204 p.
79. Bossi U. Il mio progetto. – Milano: Sperling & Kupfer, 1996. – 163 p.
80. Breno Un capitombolo italiano // Quaderni padani. – 2001. – № 35. – P.2-7.
81. Breno Noi chiesa padana // Quaderni padani. – 1998. – № 18. – P.1-3.
82. Bull A. Regionalism in Italy // Regionalism in Europe. – Oxford: Intelect. – 1994. – P.69-85.
83. Bullmann U. The Politics of the Third Level // Regional & Federal Studies. – 1996. – Vol.6, № 2. – P.3-19.
84. Caravita B. La riforma del titolo V della Costituzione: prime osservazioni di contenuto e di metodo // Confronti. – 2002. – № 1. – P.49-73.
85. Cassetti L. Italian regionalism and multilevel governance after the recent constitutional reforms. URL: http://www.federalismi.it.
86. Cattaneo R. Perché un Club delle Regioni // Confronti. – 2002. – № 2. – P.99-111.
87. Ciardo M. Regionalismo e crisi dello Stato di diritto. – Pisa: Tip. V. Lischi e F., 1963. – 90 p.
88. Ciamaga L. Polityka regionalna // Unia Europejska. – Warszawa: PWN, 1997. – S.125-147.
89. Chiara Barlucchi M. Quale secessione in Italia? // Rivista italiana di scienza politica. –1997. – Vol.27, № 2. – P.345-371.
90. Chiti-Batelli A. La dimensione europea delle autonomie e l’Italia. – Milano: Franco Angeli, 1984. – 346 p.
91. Clark M. Modern Italy 1871-1982. – London and New York: Longman, 1984. – 444 p.
92. Club delle Regioni: il testo della Dichiarazione di Bellagio // Confronti. – 2003. – № 1. – P.78-81.
93. Compagna F. L’Europa delle regioni. – Napoli: Esi, 1968. – 180 p.
94. Corti M. I collanti di uno «stato senza la nazione»: il comunismo in Italia // Quaderni Padani. – 1996. – № 4. – Р.25-33.
95. Corti M. L’autodeterminazione nel Diritto internazionale // Quaderni Padani. – 1996. – № 7. – Р.3-5.
96. Costituzione della Padania // Quaderni Padani. – 1996. – № 25-26. – Р.80-83.
97. Costituzione della Repubblica Italiana // Il libro dei fatti. – Roma: Adnkronos, 2000. – P.220-232.
98. Cotta M. European integration and the Italian political system // Italy and EC membership evaluated. – London: Pinter Publishers, 1992. – P.204-215.
99. Cuocolo F. Vent’anni di autonomia regionale fra concentrazione e decentramento // Quaderni regionali. – 1990. – № 1. – P.3-16.
100. Dal regionalismo alla regione / a cura di Ettore Rotelli. – Bologna: Il Mulino, 1973. – 361 p.
101. Della Peruta F. La federazione nel dibattito politico risorgimentale: 1814-1847. //Federalismo, Regionalismo, Autonomismo. Esperienze e proposte a confronto / a cura di Albertoni E . – Palermo: Edi-print, 1989. – vol. 1. – Р.55-79.
102. Desideri C., Santantonio V. Building a Third Level in Europe: Prospects and Difficulties in Italy // Regional & Federal Studies. – 1996. – Vol.6, № 3. – P.96-116.
103. Diamanti I. La Lega. Geografia, storia e sociologia di un nuovo soggetto politico. – Roma: Donzelli, 1996. – 128 p.
104. Dichiarazione di Venezia // Quaderni Padani. – 1996. – № 25-26. – Р.101.
105. Earle J. Italy in the 1970s. – Newton Abbot and Vancouver: David and Charles, 1975. – 208 p.
106. Falcon G. Regionalismo e federalismo di fronte al diritto comunitario. // Le Regioni. – 1992. – № 5. – P.1231-1246.
107. Federalismo e Autonomia in Italia dall’Unità a oggi // a cura di C. Petraccone. – Roma: Laterza, 1995. – 338 p.
108. Federalismo e regionalismo in Italia: prospettive di riassetto politico-amministrativo / a cura di Bencardino F. – Napoli: Edizioni scientifiche italiane, 1997. – 209 p.
109. Flory T. Le mouvement régionaliste français: sources et développement. – Paris: Presses universitaires de France, 1966. – 132 p.
110. Galimberti C. I movimenti autonomisti // Quaderni padani. – 2001. – № 34. – Р.9-15.
111. Geografia politica delle regioni italiane a cura di P. Coppola. – Torino: Einaudi, 1997. – 516 p.
112. Gil P. La autonomía regional y la reforma constitucional italiana. // Federalismo e regionalismo. Memoria del VII Congreso Iberoamericano del derecho constitucional. – México: UNAM, 2002 – P.575-591.
113. Gil Ibañez A. Análisis de situación y opciones respecto a la posición de las regiones en el ámbito de la UE. Especial atención al Comité de las Regiones // Horizonte 2004. Serie de Documentos de Trabajo del Instituto de Estudios Europeos. – 2001. – № 6. – 43 p.
114. Global modernities / edited by Mike Featherstone, Scott Lash, and Roland Robertson. – London; Thousand Oaks, Calif.: Sage Publications, 1995. – 292 p.
115. Gorzelak G., Jałowiecki B. Strategie polskich regionów w procesie integracji europejskiej // Samorząd Terytorialny. – 1999. – № 1-2. – S.29-62.
116. Gouzy J.-P. Des lendemains de la deuxième guerre mondiale à la fin des Golden Sixties Alexandre Marc. // L’Europe en formation. – hiver 2000-printemps 2001. – № 319-320. – Р.31-62.
117. Granrut du C. Europe, le temps des Régions. – Paris: Librairie Générale du Droit et de la Jurisprudence, 1994. – 204 p.
118. Graziano P. Europeanisation and Regional Governance in Southern Italy: local development policies in Calabria and Apulia. Relazione presentata al Congresso annuale della Società Italiana di Scienza Politica. Sessione “Europeizzazione: l’impatto dell’Unione Europea su istituzioni, processi, politiche degli stati membri”. – Napoli: Facoltà di Sociologia, Università Federico II, 28-29 settembre 2002. – 30 p.
119. Gualini E. Multi-level governance and the institutionalization of the European policy space: reflections on the reform of state-local relationships in regional policy in Italy. – Amsterdam: AME Amsterdam study centre for the Metropolitan Environment, 2001. – 33 p.
120. Guccione E. Dal federalismo mancato al regionalismo tradito. – Torino: G. Giappichelli, 1998. – 136 p.
121. Guccione E. Municipalismo e federalismo in Luigi Sturzo. – Torino: SEI, 1994. – 92 p.
122. Häberle P. Federalismo, regionalismo e piccoli stati in Europa // Il federalismo europeo e la democrazia europea a cura di G. Zagrebelsky – Roma: La Nuova Italia Scientifica, 1994. – P.67-89.
123. Harvie C. The Rise of Regional