ЄВРОПЕЙСЬКЕ СПІВРОБІТНИЦТВО У СФЕРІ ЗАХИСТУ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

На правах рукопису

КАРНАУХОВА АНТОНІНА МИХАЙЛІВНА

УДК: 327.39 (44+430)

ЄВРОПЕЙСЬКЕ СПІВРОБІТНИЦТВО У СФЕРІ ЗАХИСТУ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА

Спеціальність 23.00.04 - Політичні проблеми міжнародних
систем і глобального розвитку

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук

Науковий керівник
Коппель Олена Арнольдівна
доктор історичних наук, професор

Київ – 2008

ЗМІСТ

ВСТУП С. 3

РОЗДІЛ 1 Концептуально - теоретична та джерельно-документальна база дослідження С. 11
1.1 Концептуально-методологічні засади дослідження С. 11
1.2 Стан наукової розробки теми та джерельно-документальна
база дослідження С. 29
РОЗДІЛ 2 Еволюція міжнародного екологічного співробітництва
в Європі С. 46
2.1 Періодизація міжнародного співробітництва в сфері захисту навколишнього природного середовища С. 46
2.2 Становлення системи екологічної безпеки в європейських
країнах С. 59
2.3 Розвиток, пріоритети та перспективи загальноєвропейського
процесу “Довкілля для Європи” С. 78
РОЗДІЛ 3 Місце та роль України у європейському природоохоронному співробітництві С. 107
3.1 Основні пріоритети України в галузі міжнародного
європейського природоохоронного співробітництва С. 107
3.2 Екологічна політика України в системі двосторонніх
міжнародних відносин С. 121
3.3 Регіональний-багатосторонній рівень співробітництва України в сфері захисту навколишнього природного середовища С. 142
ВИСНОВКИ С. 165
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ С. 180

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Підтримка екологічної безпеки та сталого розвитку стає важливим аспектом міжнародних відносин в Європі і визначає напрямок розвитку європейського співробітництва, спрямованого на забезпечення спільної екологічної політики. Зважаючи на масштабність і важливість екологічних проблем, значною мірою обумовлених диспропорціями в розміщенні продуктивних сил та нераціональним природокористуванням, все більше уваги європейськими країнами приділяється питанням екологічної безпеки, її місця та ролі в системі національної безпеки, та пов’язаним з нею аспектам міжнародної стабільності.
Використання політичних механізмів з метою становлення системи екологічної безпеки, т. зв. політика екологічної безпеки, представляє собою цілеспрямовану діяльність міжнародних організацій, національних урядів, неурядових громадських організацій, юридичних і фізичних осіб щодо зменшення гостроти екологічної кризи.
За сучасних умов, коли відбуваються кардинальні зміни у взаємовідносинах суспільства й природи, продовжується широка екологізація людської свідомості, включення природоохоронних настанов у структуру прийняття рішень з усіх питань індустріально-технологічного і соціально-економічного розвитку, міжнародне співробітництво переміщається в площину екологічної взаємодії, спільного пошуку адекватних відповідей на існуючі глобальні виклики. В такій ситуації відбувається формування нового вектору розвитку міжнародних відносин в Європі, в основу якого покладено співробітництво у сфері захисту навколишнього природного середовища, і який розвивається під впливом глобальних екологічних проблем та процесів.
Європейське природоохоронне співробітництво, яке покликане як на національному, так і на регіональному рівнях знизити гостроту глобальних екологічних проблем, потребує наукового розуміння сутності та вироблення ефективних заходів щодо його оптимізації.
Європейський простір, унаслідок свого географічного розташування та історичного розвитку, опинився під значним впливом глобальних тенденцій, які охопили більшість держав світу, та призвели до появи нових викликів загальній безпеці.
Пошук ефективних засобів адаптації європейської спільноти до глобальних екологічних перетворень та адекватної моделі міжнародних відносин щодо попередження екологічних загроз стає одним із основних завдань політики європейських держав на найближчу перспективу.
Актуалізація екополітичної проблематики у міжнародних відносинах в Європі набуває особливого звучання для України як у зв’язку з її належністю до Європейського простору – одного з екологічно небезпечних і техногеннонасичених, так і з огляду на політику держави, спрямовану на інтеграцію у європейські правові, політичні і економічні системи та наближення до європейських норм і стандартів.
Україна була однією з республік колишнього Радянського Союзу, індустріальна і військово-промислова політика якого мало опікувалася проблемами охорони навколишнього природного середовища. Україна має сумний досвід екологічних катастроф і небезпек, що загрожують не лише навколишньому середовищу, але й існуванню всього живого на Землі.
За таких умов європейське співробітництво у сфері захисту навколишнього природного середовища перетворюється на важливий засіб запозичення нашою державою природоохоронного досвіду розвинутих країн, а також дозволяє долучитися до глобальної системи формування механізму природокористування та захисту довкілля.
Європейське природоохоронне співробітництво на сучасному етапі можна розглядати як вагомий внесок у завершення ідеологічного, політичного і економічного розколу Європи.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження виконане у рамках Комплексної програми науково-дослідницьких робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми сталого державного розвитку України”, наукової теми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Інтеграція України у європейські правові, політичні та економічні системи” (номер державної реєстрації 06БФ048-01) і, зокрема, її підрозділу 1 – “Європейський вектор зовнішньої політики України в контексті процесів міжнародних відносин”.
Мета і завдання дослідження визначені з урахуванням наукової проблеми, актуальності обраної теми та стану її наукової розробки.
Метою цього дослідження є з’ясування причин, факторів і особливостей процесу становлення нового регіонального режиму через формування парадигми розвитку міжнародних відносин в Європі, що базується на співробітництві у сфері захисту навколишнього природного середовища.
В контексті сформульованої мети, спираючись на комплексний аналіз численного фактичного матеріалу, поставлено такі пріоритетні завдання:
• визначити місце і роль екологічних проблем у комплексі глобальних проблем сучасності;
• розробити наукову періодизацію становлення міжнародного природоохоронного співробітництва в Європі, зокрема в країнах-членах Європейської економічної комісії ООН;
• виявити особливості розвитку загальноєвропейського процесу “Довкілля для Європи”, його ролі у формуванні системи міжнародного екологічного співробітництва в Європі;
• провести аналіз теоретичних і практичних засад участі України у міжнародному природоохоронному співробітництві;
• систематизувати пріоритети і національні інтереси України у процесі формування глобальної системи екологічної безпеки.
Об’єктом дослідження є система міжнародного природоохоронного співробітництва.
Предметом дослідження є загальноєвропейський процес “Довкілля для Європи” та його роль у формуванні системи міжнародного природоохоронного співробітництва в Європі.
Хронологічні рамки роботи визначено з урахуванням комплексності політичних, економічних, політико-культурних, наукових та історичних чинників у процесі формування засад міжнародної природоохоронної політики в Європі. Вони охоплюють період з 1991 року до 2003 року. Нижня межа визначена руйнацією Ялтинсько-Потсдамської системи і розпадом соціалістичного блоку та початком нового етапу розвитку міжнародного співробітництва, який характеризується відмовою від міжнародного протистояння на користь налагодження ефективного міжнародного співробітництва у галузі збереження навколишнього природного середовища. Верхня межа обумовлена становленням загальноєвропейського процесу “Довкілля для Європи” та включенням до загальноєвропейської природоохоронної системи пострадянських країн, результатом якого стало проведення Київської зустрічі міністрів охорони довкілля європейських країн в рамках процесу “Довкілля для Європи” (21-23 травня 2003 року).
Просторові рамки дослідження охоплюють країни-члени Європейської економічної комісії ООН, що зумовлено характером становлення і формування загальноєвропейського процесу “Довкілля для Європи”.
Методологічні основи дослідження містять у собі комплекс загальнонаукових методів дослідницької роботи, які базуються на здобутках не лише політичної науки, але й політичної історії, політекономії, формальної і діалектичної логіки з використанням притаманних їм дедуктивних та індуктивних методів.
Для аналізу ступеню наукової розробки теми, класифікації наукових шкіл та формулювання основних понять та концепцій дослідження автор в роботі використовує елементи порівняльного, логіко-аналітичного та діалектичного методів. Вирішити завдання вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, розробку або уточнен¬ня змісту та обсягу понять, встановлення взаємозв’язку і субординації понять, їх місця в понятійному апараті теорії допомагає метод термінологічного аналізу і метод опера¬ціоналізації понять. Ці методи в роботі використовуються, зокрема, для визначення понять “екологічна безпека”, “глобалізація”, “глобальні проблеми”.
Системний підхід є ключовим методологічним підходом дослідження специфіки формування та функціонування європейської системи охорони навколишнього природного середовища. В цьому контексті системність проявляється як узгодження певних складових явищ і процесів, які в своїй сукупності формують єдність і цілісність, а також виступає як абстрактна наукова концепція, що використовується для забезпечення комплексності отриманих висновків. Орієнтація на системний підхід у дослідженні (структура, взаємозв’язки елементів та явищ, їх супідрядність, ієрархія, функціонування, цілісність розвитку, динаміка си¬стеми, сутність та особливості, чинники та умови) взята автором для дослідження сутності процесу започаткування та становлення системи європейського екологічного співробітництва та загальноєвропейського процесу “Довкілля для Європи”.
В роботі автор широко застосовує історичний підхід, який використовується для вивчення історичного досвіду, аналізу та оцінювання історичних подій, фактів у контексті їх виникнення, становлення і розвитку, пов’язаних із започаткуванням європейського співробітництва в сфері захисту навколишнього природного середовища.
У межах історичного підходу активно застосовується по¬рівняльно-історичний метод, як сукупність пізнавальних засобів, процедур, які дозволяють виявити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються, визначити їхню генетичну спорідненість (зв’язок за походженням), загальне й специфічне в їхньому розвитку.
Проблемно-історичний підхід застосовано під час вивчення сутнісних ознак та специфіки основних етапів розвитку міжнародного природоохоронного співробітництва, визначення його найбільш вірогідних просторових та функціональних моделей і тенденцій.
Метод порівняльного аналізу широко використано під час дослідження особливостей кожного з етапів міжнародного співробітництва у сфері охорони навколишнього природного середовища, визначенні закономірностей еволюції поглядів людини на глобальні проблеми довкілля.
Для дослідження процедур, що застосовуються для накопичення й систематизації матеріалу, використано метод аналізу ситуації. Зокрема це стосується вивчення документів і порівняння екологічних ініціатив у зовнішній політиці. Деякою мірою використовується еволюційний підхід, говорячи про аналіз процесу екологізації зовнішньої політики України.
На заключному етапі дослідження правомірно було застосувати прогностичні методи, які використано у побудові можливого сценарію розвитку екологічної політики у європейських державах.
Наукову новизну дослідження визначає авторський підхід до аналізу проблеми становлення та розвитку міжнародного природоохоронного співробітництва в Європі. Досліджено розвиток європейського співробітництва у сфері охорони навколишнього природного середовища, місце екологічних проблем у комплексі глобальних проблем сучасності, роль міжнародного співробітництва у вирішенні актуальних питань захисту навколишнього природного середовища на прикладі започаткування та розвитку такого співробітництва в Європі.
Основними положеннями, що визначають наукову новизну дослідження, є такі:
- вперше у вітчизняній політології на основі залучення і комплексного аналізу широкого кола джерел, значна частина яких вперше була введена до наукового обігу, здійснено всебічне дослідження процесу формування системи європейського співробітництва у сфері захисту навколишнього природного середовища;
- запропоновано авторську періодизацію розвитку міжнародного природоохоронного співробітництва, виявлено як спільні тенденції у розвитку міжнародного природоохоронного співробітництва, так і специфічні риси європейського співробітництва у сфері захисту навколишнього природного середовища;
- вперше у вітчизняній політології досліджено формування, становлення та розвиток загальноєвропейського процесу “Довкілля для Європи”, його роль для запровадження екологічної політики в державах з перехідною економікою;
- запропоновано авторську класифікацію національних пріоритетів України у галузі міжнародного природоохоронного співробітництва в Європі;
- узагальнено позитивний і негативний досвід України у формуванні багатостороннього і двостороннього співробітництва у сфері захисту навколишнього природного середовища.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів визначає політична актуальність і наукова новизна дослідження.
Положення та висновки дисертації можуть бути використані вітчизняною дипломатією, зовнішньополітичними органами виконавчої влади України, дипломатичною службою України у процесі розробки стратегії удосконалення участі нашої держави в глобальній системі міжнародного природоохоронного співробітництва, зокрема Верховною Радою України, Міністерством закордонних справ України, Міністерством охорони навколишнього природного середовища України, Міністерством економіки України.
Матеріали дослідження можуть бути використані під час розробки нормативних курсів з міжнародних відносин, світової політики, міжнародних систем та глобального розвитку, зовнішньої політики України, зокрема при розробці та викладанні курсів “Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики”, “Історія дипломатії”, “Роль ООН у сучасному світі”.
Основні положення і висновки дисертації у тій її частині, яка має переважно науково-теоретичний і практичний характер, вже використані автором для вироблення зовнішньополітичних настанов і механізмів участі України у міжнародному природоохоронному співробітництві під час роботи в Міністерстві закордонних справ України.
Апробація результатів дослідження. Основні результати пройшли апробацію і були оприлюднені у виступах на міжнародних та національних наукових конференціях, таких як: “Сучасний стан навколишнього природного середовища промислових та гірничопромислових регіонів. Проблеми та шляхи вирішення” (17-21 травня 2004 р., м. Алушта), Друга молодіжна наукова конференція “Довкілля - 21 сторіччя. Перехід до сталого розвитку” (12-13 жовтня 2004 р., м. Дніпропетровськ), Міжнародний семінар з екологічної дипломатії (14-26 серпня 2005 р., м. Йоенсу, Фінляндія), “Екологічна безпека: проблеми і шляхи вирішення” (12-16 вересня 2005 р., м. Алушта). Результати досліджень оприлюднено на щорічних наукових конференціях Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Публікації. Основні наукові результати дисертаційного дослідження опубліковані у 4 статтях у провідних наукових фахових виданнях, затверджених переліком ВАК України та 4 матеріалах і тезах наукових конференцій.

Список литературы

Висновки

Підсумовуючи здійснений в попередніх розділах аналіз основних проблем розвитку людства, становлення екологічної політики та формування нової парадигми взаємовідносин між навколишнім природним середовищем і суспільством, можна констатувати, що міжнародне співробітництво є по суті одним з вирішальних напрямів діяльності людини в контексті подолання екологічної кризи та запобігання незворотній деградації природних ресурсів.
Зумовлена дана позиція декількома факторами, які, в своїй сукупності, перетворюють міжнародні зусилля в екологічній сфері в основоположні принципи розвитку світового суспільства і, тим самим, визначають основні складові, глибину і характер формування глобальної системи екологічної політики.
Чому екологічні проблеми стають тією складовою, яка впливає на формування сучасних міжнародних відносин, на якому етапі вони починають відігравати провідну роль у визначенні рівня взаємовідносин між окремим державами та групами держав.
Стрімка глобалізація, яка охопила майже всі сфери розвитку суспільства, на даному етапі доповнюється збільшенням світової диспропорції у промисловому виробництві та використанні природних ресурсів. Все це призводить до загострення старих та виникнення нових осередків напруги та нестабільності між окремими державами та групами країн, в основу яких покладені фактори природничого характеру та розподілу ресурсного потенціалу.
Уразливість людини внаслідок різкої зміни екології свого існування та основних характерних рис оточуючого його навколишнього середовища, а також неможливість пристосуватися до нових незворотних перетворень зробили проблему захисту та попередження деградації довкілля однією з актуальних в контексті сучасних глобальних проблем.
Автором робиться висновок про те, що процес глобалізації і стан навколишнього природного середовища мають тісний взаємозв’язок. Роль глобалізації і її вплив на погіршення довкілля є очевидними і полягає у виснаженості природних ресурсів, що використовуються для підтримки подальшого розвитку світової економіки. Водночас, даний зв’язок не є однобічним. Стан довкілля так само впливає на глобалізацію, адже саме в ньому даний процес черпає ресурси для свого подальшого розвитку.
З даної парадигми випливає соціоприродний характер глобальних екологічних проблем, який полягає у поєднанні природних процесів з антропогенною діяльністю людства. Суперечності в оцінці характеру перетворень на планеті – носять вони циклічний прогнозований характер чи змінюються під впливом діяльності людини – не є першочерговим питанням. Яким би не був характер даних змін, глобальні екологічні проблеми потребують вжиття невідкладних заходів з метою їх усунення та попередження.
Глобальні екологічні проблеми можна охарактеризувати як проблеми, які виникають із протиріч між соціальним характером розвитку людства та здатністю природи забезпечити умови його існування. Вирішення глобальних екологічних проблем означає усунення об’єктивних і суб’єктивних причин їх кризового загострення.
Водночас, оскільки глобалізація є об’єктивним незворотнім явищем, зусилля міжнародної спільноти та цілі міжнародного співробітництва мають бути направлені на вирішення, а не на збільшення диспропорцій, які розколюють світове суспільство.
Протягом сторіч людство в своїй діяльності виробило три схеми поведінки перед обличчям потенційних загроз – це пристосування, яке веде за собою культурні і екологічні зміни в суспільстві; врегулювання, коли основні дії направлені на подолання конкретних негативних наслідків; попередження, превентивні дії, які направлені не на боротьбу з наслідками, а на їх недопущення.
На даному етапі саме третя модель поведінки, превентивні заходи, може адекватно та ефективно відповісти на глобальні проблеми сучасності, до яких відноситься екологічна криза.
Водночас, оскільки екологічна криза є явищем глобальним, то б то торкається життєвих інтересів всього людства, всіх без виключення держав чи народів, а також кожної окремої людини, для свого вирішення вона вимагає консолідованих превентивних дій всього світового суспільства і, тим самим, виступає об’єктивним фактором розвитку сучасних міжнародних відносин.
Діяльність суспільства щодо зменшення екологічної вразливості еволюціонувала від одиничних заходів з вирішення конкретної проблеми через розробку комплексу заходів, які переслідують декілька різноманітних цілей, до формування нової парадигми глобального розвитку світового суспільства, що базується на критеріях сталого розвитку.
Людство ще до сьогодні, незважаючи на актуалізацію природоохоронних проблем і визнання їх пріоритетними, перебуває у полоні технократичних ілюзій. Разом з тим, загроза екологічного колапсу свідчить про вичерпність можливостей саморегуляції біосфери за умови зростання інтенсивності забруднення і виснажливого використання природних ресурсів.
Функцію регулятора має взяти на себе суспільство, але марно думати, що з екологічною кризою можна легко справитися лише за допомогою техніко-економічних важелів. Потрібна зміна всієї орієнтації свідомості людства з метою збереження в природі екологічної рівноваги.
В ході розвитку усвідомлення нагальності вирішення проблем, пов’язаних зі сталим використанням природних ресурсів та охороною довкілля, людство пройшло довгий шлях, який умовно можна поділити на декілька етапів.
В дослідженні автором робиться спроба виокремити основні характерні риси розвитку та еволюції міжнародного співробітництва в галузі охорони навколишнього природного середовища та реалізації превентивних заходів деградації довкілля.
Протягом першого етапу розвитку міжнародних відносин в сфері захисту навколишнього природного середовища, який охоплює початок 20 ст., в центрі співробітництва знаходяться питання захисту зникаючих видів рослин і тварин, а також збереження природничих ареалів, що підпадають під вплив подальшої індустріалізації і урбанізації. З даним періодом пов’язана і перша спроба об’єднати зусилля різних країн з метою створення єдиної міжнародної структури захисту навколишнього природного середовища.
Другий етап розвитку екологічного співробітництва, який охоплює 50-60 роки, характеризується стрімким збільшенням кількості регіональних і глобальних екологічних домовленостей та механізмів регулювання використання природних ресурсів, появою міжнародних екологічних організацій і інституцій.
Наріжним каменем співробітництва в зазначеній сфері залишалася ідеологія “невиправданого споживання”, яка пов’язувалася із перевищенням певного рівня споживання ресурсів та технологічним навантаженням на біосферу. Основним заходом на шляху подолання екологічної кризи констатувалося необхідність удосконалення технологій та регулювання використання природних ресурсів.
Головні результати інституційних змін даного періоду відобразилися в появі соціальних теорій загальної деградації довкілля і неефективності екологічних реформ, які мали місце до цього. “Неомарксистські”, теорії “деіндустріалізації” починають домінувати серед наукових розробок, які мають на меті пояснити і зрозуміти природу екологічної кризи та стагнації екологічних реформ.
Окрім цього, даний період характеризується появою міжнародних екологічних організацій, створення яких пов’язується з діяльністю ООН, яка все більше уваги починає приділяти питанням захисту навколишнього природного середовища.
На цьому етапі розвитку міжнародного природоохоронного співробітництва основна увага приділялася біофізичним аспектам захисту природи, а саме, захисту дикої флори і фауни, попередженню деградації ґрунтів і забруднення води, при цьому людина і вплив її діяльності на стан довкілля розглядалися в якості основної причини виникнення зазначених проблем.
Логічним завершенням, а також початком наступного третього етапу, який охоплює 70-ті роки, стало проведення в 1972 році Стокгольмської конференції ООН з охорони довкілля.
Зазначений захід в цілому став результатом усвідомлення людством того, що питання захисту та покращення стану навколишнього природного середовища набули першочергового значення та перетворилися на глобальну необхідність. Їх вирішення потребує скоординованих зусиль кожної країни та вжиття невідкладних заходів як на регіональному, так і на міжнародному рівнях.
Стокгольмська зустріч стала основоположною в контексті започаткування міжнародного співробітництва в галузі охорони навколишнього природного середовища. 26 принципів та План дій, який містив 109 рекомендацій, схвалені в ході Стокгольмської конференції, були покладені в основу реформування природоохоронного напрямку в діяльності міжнародного співтовариства та на довгі роки стали єдиними критеріями, на яких базувалося формування національної “екологічної” політики всередині держав.
Четвертий етап розвитку міжнародного екологічного співробітництва відноситься до 80-90 рр. і пов’язаний з підготовкою протягом 1983-1987 рр. доповіді Міжнародної комісії з навколишнього середовища і розвитку під керівництвом Г.Х.Брундтланд “Наше спільне майбутнє”.
У забезпеченні збереження природних багатств на основі екологічно, соціально та економічно збалансованих підходів полягає основна філософія сьогоденного бачення людством шляхів вирішення проблем збереження навколишнього природного середовища.
Саме зазначеній доповіді ми завдячуємо появі в міжнародному лексиконі нового терміну – “сталий розвиток”, який трактується як “розвиток, спрямований на задоволення потреб нинішнього покоління, який не позбавляє майбутні покоління можливості задовольняти свої власні потреби”.
Подальшого розвитку зазначений підхід набув в ході підготовки та проведення у 1992 році в Ріо-де-Жанейро Конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку.
Таким чином, головною відмінною рисою даного етапу стала остаточна трансформація поглядів суспільства на проблеми природи “екологічної” кризи, ролі людини в даному процесі та напрямку діяльності, пов’язаної з її подоланням.
Протягом цього періоду відбулося структурування відповідних понять на глобальному рівні, яке проявилося у комплексному підході до проблем охорони, відтворення та раціонального використання природних ресурсів і екосистем з метою підтримання їх сталості, оптимальної й постійної продуктивності; взаємозв’язок збереження біорізноманіття і сталого розвитку через знаходження компромісу між економічними, екологічними і соціальними складовими суспільного розвитку.
П’ятий етап розвитку міжнародного екологічного співробітництва, останнє десятиріччя 20 ст., без перебільшення можна пов’язати з розпадом соціалістичного блоку та припиненням глобального протистояння двох таборів. Хоча до цього часового відрізку відноситься і Конференція в Ріо-де-Жанейро, практично вона було продовженням попереднього періоду, в той час як характерною ознакою нового етапу було саме припинення ідеологічного протистояння.
В умовах послаблення гостроти протистояння двох блоків основна увага у сфері національної безпеки в країнах “нової демократії” перемістилася у царину пиродно-техногенних та екологічних проблем, а подальший розвиток відносин передбачає відмову від міжнародного протистояння на користь налагодження ефективної міжнародної співпраці, в тому числі, в галузі збереження навколишнього природного середовища.
В ході конференції в Ріо-де-Жанейро було вперше порушено ідею про те, що різні держави здійснюють різний внесок у процес деградації навколишнього природного середовища і несуть хоча і спільну, але диференційовану відповідальність за проблеми збереження довкілля.
В цьому контексті всі держави можуть розглядатися як такі, що в своєму розвитку проходять через певний перехідний період до політики дотримання більш сталого розвитку. Але точки відліку в розвинутих країнах і державах з перехідною економікою різні, звідси і шляхи досягнення сталого розвитку різні.
Принцип міжнародної відповідальності за стан навколишнього природного середовища був закріплений в укладених міжнародних конвенціях і угодах природоохоронного спрямування та підтверджений в ході міжнародних зустрічей і конференцій.
Він полягає в тому, що будь-яка держава несе персональну відповідальність за свою діяльність, яка пов’язана з потенційним ризиком для інших держав, та може завдати непоправної шкоди довкіллю в глобальному контексті.
З даного тлумачення випливає необхідність для кожної країни визначитися щодо свого місця в глобальній системі захисту навколишнього природного середовища, своєї ролі у формуванні механізмів регулювання впливу на довкілля в планетарному масштабі та своєї відповідальності за ті заходи, які вживаються з метою подолання деградації природних ресурсів.
Коли ми ведемо мову про глобалізацію світових тенденцій, місце і роль екологічних проблем в спектрі глобальних проблем сучасності, їх вплив на соціально-економічну та політичну ситуацію і навпаки, ми дещо забуваємо, що розвиток суспільних процесів все ж таки не є глобальним і універсальним.
Так само, цілком обґрунтованою є позиція деяких європейських наукових шкіл, відповідно до якої міжнародний екологічних рух на даному етапі не здатен охопити всі верстви населення і інтереси всіх держав, а також адекватно відповісти на існуючі проблеми кожної місцевості і громади світу.
Цим пояснюється розмежованість екологічних настанов і міркувань, розшарування інтересів між високорозвинутими державами і країнами, що розвиваються.
Людські пріоритети в сфері охорони навколишнього природного середовища є різними в різних країнах та частинах світу, що зумовлено і географічним розташуванням, і рівнем забезпеченості природними ресурсами, і політичними аспектами, і історичною приналежністю до того чи іншого типу розвитку.
В якості прикладу можна навести радянський період в історії України, який відбувався у фарватері забезпечення спільних інтересів СРСР та ігнорування тенденцій міжнародного руху в сфері охорони навколишнього природного середовища. Замкненість на внутрішніх процесах, обмежених суто радянським простором, в кінцевому випадку призвели до значних диспропорцій у виробництві і економічному розвиткові, невизначеності свого місця в глобальному міжнародному екологічному співробітництві.
Іншою не менш важливою перешкодою на шляху створення єдиної міжнародної системи захисту довкілля були і залишаються економічні диспропорції розвитку. В ході майже всіх міжнародних конференцій і самітів природоохоронного спрямування постають питання щодо необхідності диференційного підходу до визначення відповідальності різних держав за кризову екологічну ситуацію в світі.
Зазначене проявляється у появі наукових ідей, відповідно до яких розвинуті країни, відносна частка впливу яких на довкілля значно більша, мають взяти на себе більшість витрат, пов’язаних з попередженням незворотної деградації довкілля.
Разом з цим, в основі сталості міжнародної системи співробітництва в сфері захисту навколишнього природного середовища лежить, передусім, баланс інтересів різних учасників міжнародної системи та дотримання міжнародного екологічного права.
Україна, яка досить тривалий час знаходилася у фарватері соціалістичного ставлення до проблем захисту навколишнього природного середовища, з моменту проголошення своєї незалежності опинилася перед необхідністю розбудови власної екологічної політики із визначенням її засад та основних принципів, а також місця в системі глобальних механізмів регулювання та управління природоохоронною діяльністю.
Екологічна політика за роки незалежності України в цілому сформована. Затверджено низку природоохоронних нормативно-правових актів, які визначають правовідносини в зазначеній сфері. Створено основні інституційні та регулюючі механізми як на національному рівні, так і на рівні окремих регіонів.
За роки становлення незалежності України в основному сформовано засади державної екологічної політики, визначено довгострокову стратегію розв’язання екологічних проблем. Вирішення проблем у сфері охорони довкілля має стати пріоритетним напрямком і невід’ємною складовою державної політики у здійсненні соціально-економічних реформ, формуванні умов сталого розвитку країни.
Збереження довкілля та його відновлення є неодмінною умовою розбудови громадянського суспільства та соціального розвитку. З урахуванням цього і здійснюється екологічна політика, спрямована на збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захист життя і здоров’я населення, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів.
Проте розрив між рівнями соціально-економічного розвитку індустріальних країн і країн, що розвиваються, нині досяг таких масштабів, що обидві сторони сприймають його як фундаментальну загрозу міжнародній стабільності на Землі. Саме тому високорозвинуті держави розглядають сталий розвиток як стратегію, що дає можливість скоротити масштаби цього розриву та зменшити рівень обумовленого ним соціального напруження у відносинах з країнами, що розвиваються.
За цих умов однією з найважливіших проблем, яку необхідно розв’язати Україні, є визначення її позицій і підходу до розвитку екологічної політики у сфері міжнародних відносин, розробки науково обґрунтованої політико-правової бази участі у міжнародному природо - і ресурсоохоронному співробітництві.
Відсутність в країнах що розвиваються достатнього досвіду у вирішенні екологічних проблем роблять міжнародне співробітництво та міжнародні ініціативи на кшталт процесу “Довкілля для Європи” необхідним, а іноді і єдиним засобом запозичення світового досвіду у розв’язанні диспропорцій економічного розвитку і природокористування та залучення до новітніх методів більш сталого господарювання.
Україна на сьогодні є активною учасницею природоохоронних ініціатив як на двосторонньому-транскордонному, так і на багатосторонньому-регіональному рівнях.
При цьому, основні пріоритети України в сфері розвитку міжнародного природоохоронного співробітництва, на думку автора, мають базуватися на наступних напрямках:
• системне вдосконалення та приведення у відповідність правової, нормативно-методичної та інституціональної бази України в сфері захисту навколишнього природного середовища з європейською та міжнародною практикою;
• реалізація стратегії сталого розвитку України та залучення України до “колективного партнерства в інтересах впровадження змін і досягнення спільної мати сталого розвитку”. [Декларація та план виконання рішень. – К.: Офіс ООН, 2005. – С.68-69];
• інтеграція екологічної політики України до екологічних програм європейської спільноти;
• залучення до розбудови системи екологічної безпеки Європейського регіону як складової системи підтримання міжнародної стабільності;
• участь у подальшому розвитку багатосторонніх природоохоронних домовленостей та роботі міжнародних екологічних інституцій;
• налагодження ефективної транскордонної та двосторонньої взаємодії з метою подолання існуючих та попередження можливих двосторонніх екологічних проблем в майбутньому.
В умовах все ще триваючого переходу України на засади сталого розвитку та через брак достатніх фінансових ресурсів для його адекватного впровадження, міжнародне співробітництво перетворюється на рушійну силу реформ та інституційних перетворень в сфері охорони навколишнього природного середовища.
Формування вектору розвитку національної екологічної політики більшою мірою відбувалося на міжнародному рівні через глобальні, регіональні і двосторонні домовленості, програми і стратегії.
Участь України в даному співробітництві сприяє, з одного боку, формуванню основних напрямів розвитку національної екологічної політики та реалізації двосторонньої і транскордонної взаємодії в галузі охорони навколишнього природного середовища. З іншого боку, зазначена діяльність впливає на зміцнення інституціонального потенціалу, забезпечує посилення нормативно-правової та методологічної бази, а також сприяє залученню фінансових ресурсів до розв’язання нагальних екологічних проблем України.
Разом з цим, треба пам’ятати, що в екологічній сфері існує ціла низка зовнішніх загроз, які здатні негативно впливати на формування національної екологічної політики і зумовлюються внутрішніми тенденціями розвитку нашої держави. В комплексі зазначених проблем основне місце займають такі:
- низька пріоритетність проблем охорони навколишнього природного середовища в комплексі внутрішніх проблем держави;
- порівняно низький рівень соціально-економічного розвитку, який ставить в залежність екологічну ситуацію в державі від вектору економічного розвитку. В цьому контексті, перехід до моделі сталого розвитку в Україні пов’язаний, передусім, зі ступенем економічної міцності держави, її регулюючими функціями і здатністю об’єктивно впливати на внутрішні макро і мікроекономічні процеси в державі;
- природоохоронні установи в Україні характеризуються слабкістю фінансових і людських ресурсів, обмеженими важелями впливу;
- прорахунки в недооцінці потенційних можливостей і переваг для України від активної і повноправної участі в міжнародному природоохоронному співробітництві;
- невикористання свого екологічного потенціалу, як країни, яка пережила одну з жахливіших екологічних катастроф людства. Втрата можливості зайняти позицію лідера в процесі формування регіональної екологічної політики та розподілу фінансових ресурсів країн-донорів.
Перелічені вище загрози багато в чому обумовлені неадекватним розумінням процесу виникнення нових нетрадиційних проблем міжнародних відносин, які мають місце сьогодні, і в основу яких покладені тенденції до загострення екологічної катастрофи, глобального характеру її складових і невідкладністю вжиття на міжнародному рівні відповідних превентивних заходів подолання екологічних негараздів.
Так звана, “екологічна дипломатія”, яка є об’єктивною реальністю в більшості країн європейського регіону, не знайшла свого адекватного втілення не лише у внутрішній політиці України, а й у науково-теоретичних розробках проблематики охорони навколишнього природного середовища.
Разом з цим, останнім часом ця галузь дипломатичної діяльності фактично перетворилася на специфічну та важливу складову міжнародного співробітництва як у багатосторонньому, так і двосторонньому форматі.
Наочним прикладом в цьому контексті є досвід зовнішньополітичного супроводження відновлення Україною судноплавства в українській частині дельти р. Дунай.
Злагоджена міжнародна діяльність українських установ з метою охорони навколишнього природного середовища дозволяє не лише оперативно реагувати на зовнішні виклики подібні румунському, але й використовувати екологічну дипломатію в якості засобу впливу на сусідів України.
Звідси, необхідною передумовою успішної участі України в процесі формування глобальної екологічної політики має бути, наряду з підписанням та ратифікацією Україною міжнародних природоохоронних конвенцій, наполеглива та системна робота Міністерства охорони навколишнього природного середовища України з їхніми секретаріатами, участь в організованих ними заходах, виконання фінансових зобов’язань, із залученням відповідних закордонних дипломатичних установ України, посилення координуючої ролі Міністерства закордонних справ України в здійсненні зовнішніх зносин Міністерством охорони навколишнього природного середовища та іншими причетними до охорони довкілля міністерствами та відомствами.
Пасивна участь України в процесі формування природоохоронного співробітництва міжнародної спільноти загрожує нашій державі втратою позицій в двосторонньому і багатосторонньому переговорному процесі з екологічної проблематики, можливості впливати на хід формування глобальної стратегії сталого розвитку та обстоювати свої національні інтереси в ході зазначеного процесу, нав’язуванням незрозумілих неадекватних пріоритетів, які не кореспондуються з внутрішніми перевагами і національними цінностями нашої держави.
Лише зрозумівши наявні загрози і кореспондувавши їх з вжиттям ефективних заходів на національному рівні, Україні вдасться стати активним учасником глобальної системи захисту навколишнього природного середовища, формувати її і адекватно забезпечувати підтримку своїх національних інтересів в галузі збереження та сталого використання природних ресурсів.
Не ми саме винні в тому, що трапилось і не від нас іноді залежить щось змінити. Винні не ми, але саме ми відповідаємо за те, що зробимо з нашим минулим, який рахунок встановимо нашим похвалам і гріхам, як розповімо про них собі і які уроки з цього винесемо.
Запропонований авторський підхід може бути корисним в діяльності державних органів та інституцій, залучених до формування зовнішньополітичного курсу української держави, вдосконаленні й ефективній реалізації європейської політики України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Родионова И. А. Глобальные проблемы человечества / И. А. Родионова. — М. : Аспект Пресс, 1995. — 159 с.
2. Социализм и прогресс человечества: глобальные проблемы цивилизации / под общ. ред. И. Т. Фролова. — М. : Политиздат, 1987. — 447 с.
3. Костин А. И. Экополитология и глобалистика / А. И. Костин. — М. : Аспект Пресс, 2005. — 414 с.
4. Глобальная экологическая перспектива 2000 : докл. ЮНЕП о состоянии окружающей среды в конце тысячелетия. — М. : Интердиалект +, 1999. — 398 с.
5. Strong M. Hunger, poverty, population and environment : The hunger project millennium lecture / М. Strong. — India, 1999. — Режим доступу: http:www.thp.org/reports/strong499.htm. — Назва з екрану.
6. Кинг А. Первая глобальная революция : докл. Римского клуба / Кинг А., Шнайдер Б. — М. : Прогресс-Пангея, 1991. — 344 с.
7. Mabogunje A. State of the Earth / А. Mabogunje. — Oxford : Oxford University Press, 1997. — 428 р.
8. Практика глобализации: игры и правила новой эпохи / [Братимов О. В., Горский Ю. М., Делягин М. Г., Коваленко А. А.] ; под ред. М. Г. Делягина ; Ин-т проблем глобализации (ИПРОГ). — М. : Инфра-М, 2000. — 341, [1] с.
9. Лукінов І. І. До стабілізації еколого-економічного і соціального розвитку / І. І. Лукінов // Проблеми сталого розвитку України : зб. наук. доп. / НАН України, Наук. рада НАН України з пробл. навколиш. середовища і розвитку [та ін. ; ред. В. В. Волошин]. — К., 2001. — С. 21—41.
10. Global Environment Outlook 3 : / рroduced by the UNEP GEO team. — London : Earthscan Publications Ltd, 2002. — 420 р.
11. Risky choices, soft disasters : Global Environment Change. — Режим доступу: http://www.gecko.ac.uk/doc-a/index.html. — Назва з екрану.
12. Коппель О. А. Міжнародні системи. Світова політика : навч. посібник [для студентів, магістрів, аспірантів гуманіт. ф-тів вищ. закладів освіти] / О. А. Коппель, О. С. Пархомчук. — К. : ФАДА, ЛТД, 2001. — 223, [1] с.
13. Scholte JA. What Is Globalization? The Definitional Issue—Again / Jan Aart Scholte // CSGR Working Paper. — 2002. — № 109. — C. 3—4. — Режим доступу: http://www2.warwick.ac.uk/fac/soc/csgr/research/abstracts/abwp10902. — Назва з екрану.
14. Валлерстайн И. Мир, в который мы вступаем: 2000—2050 гг. / И. Валлерстайн. — М. : Аспект Пресс, 2000. — 230 с.
15. Світова організація торгівлі: перспективи та виклики для України / за ред. Н. Ясько ; Укр. центр міжнар. інтеграції. — К. : УЦМІ, 2005. — 104 c.
16. Global resources and international conflicts: Environmental factors in strategic policy and action / еd. A. Westing. — New York : Oxford University Press, 1988. — 250 р.
17. Боков В. А. Основы экологической безопасности : учеб. пособие [для вузов] / В. А. Боков, А. В. Лущик. — Симферополь : СОНАТ, 1998. — 223 c.
18. Зубаков В. А. Экологический кризис и будущее человечества / В. А. Зубаков // Известия Всесоюзного географического общества. — 1990. — Вып. 2. — C. 27—32.
19. План действий "Устойчивые Нидерланды" // Зелёный мир. — 1995. — № 14. — С. 5—11.
20. Шимаи М. Глобализация как источник конкуренции, конфликтов и возможностей / М. Шимаи // Проблемы теории и практики управления. — 1999. — № 1. — С. 15—23.
21. Зубаков В. А. ХХ век: сценарии будущего : анализ последствий глобал. экол. кризиса / В. А. Зубаков // Зелёный мир. — 1996. — № 9. — C. 10—15.
22. Екологічні проблеми людства та міжнародне співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища : конспект лекції / [уклад.: Чаус І. В., Іванова М. Г.] ; Київ. держ. торг.-екон. ун-т. — К. : КДТЕУ, 1995. — 19 с.
23. Экологическая антология : экол. произведения зап. авторов : [пер. с англ.] / совет.-амер. гуманит. инициатива "Golubka" ; [редкол.: Г. Уорнер и др.]. — М. : Моск. журн., 1992. — 267, [3] с.
24. Екологічна обстановка в сучасному світі / Беренштейн Л. Ю., Моргун В. А., Шмарчук В. А. [та ін.]. — К. : НАН України, Ін-т історії України, Укр. акад. іст. наук, Нац. аграрний ун-т, 2000. — 244 с.
25. Добровольский Г. В. Тихий кризис планеты / Г. В. Добровольский // Вестник РАН. — 1997. — Т. 67, № 4. — C. 313—320.
26. Индекс экологического благополучия // Зеркало недели. — 2000. — 18—24 марта.
27. Стегний А. Екологія планети: що турбує землян / А. Стегний // Дзеркало тижня. — 1999. — 5—11 груд.
28. Федотов А. В. Глобалистика: начала науки о современном мире : курс лекций / А. В. Федотов. — М. : Аспект Пресс, 2002. — 224 с.
29. Marsh G. P. Man and Nature / George P. Marsh. — Cambridge : The Harvard University Press, 1965. — 245 р.
30. Вернадский В. И. Живое вещество и биосфера : [сборник] / В. И. Вернадский ; отв. ред. [и авт. вступ. ст.] А. Л. Яншин ; [Рос. АН, Комис. по разраб. науч. наследия акад. В. И. Вернадского, Ин-т геохимии и аналит. химии им. В. И. Вернадского]. — М. : Наука, 1994. — 669, [2] с. — (Библиотека трудов академика В. И. Вернадского / гл. ред. А. Л. Яншин).
31. Войткевич Г. В. Основы учения о биосфере : кн. для учителя / Г. В. Войткевич, В. А. Вронский. — М. : Просвещение, 1989. — 159, [1] с.
32. Вернадский В. И. Биосфера и ноосфера / В. И. Вернадский. — М. : Наука, 1989. — 258, [3] с.
33. Carson R. Silent Spring / Rachel Carson. — Boston : Houghton Mifflin, 1962. — 315 р.
34. Пределы роста / Медоуз Д. Х., Медоуз Д. Л., Рандерс Й., Беренс У. — М. : Прогресс, 1991. — 300 с.
35. Медоуз Д. Х. За пределами роста / Медоуз Д. Х., Медоуз Д. Л., Рандерс Й. — М. : Прогресс, 1993. — 303 с.
36. Gore A. Earth in the balance / Al Gore. — New York : Plume, 1993. — 432 р.
37. Римский клуб / под ред. Д. М. Гвишиани. — М. : УРСС, 1997. — 377 с.
38. Хозин Г. С. Глобальные проблемы современности : критика буржуаз. концепций / Г. С. Хозин. — М. : Мысль, 1982. — 279 с.
39. Будыко М. Глобальная экология / М. Будыко. — М. : Мысль, 1977. — 235 с.
40. Чичварин В. Охрана природы и международные отношения / В. Чичварин — М. : Междунар. отношения, 1970. — 287 с.
41. Васильев В. Экология и международные отношения : проблемы окружающей среды в мировой политике и экономике / Васильев В., Писарев В., Хозин Г. — М. : Мысль, 1978. — 240 с.
42. Міщенко Ю. Екологічна криза на Україні — проблема українська чи міжнародна // Сучасність: література, мистецтво, суспільне життя. — 1990. — Чис. 3. — С. 92—98.
43. Шибко В. Я. Екологія і політика / В. Я. Шибко. — К. : Наук. думка, 1991. — 320 с.
44. Угрин Л. Я. Екологічний рух України: особливості і тенденції розвитку / Л. Я. Угрин // Вісник Львівського університету. Серія : Суспільні науки. — 1992. — Вип. 30. — С. 54—59.
45. Дмитроца О. С. Екологічна культура як фактор подолання кризи в Україні / О. С. Дмитроца // Вісник Львівського університету. Серія : Суспільні науки. —1993. — С. 53—58.
46. Проблеми сталого розвитку України : зб. наук. доп. / НАН України, Наук. рада НАН України з пробл. навколиш. середовища і розвитку [та ін. ; ред. В. В. Волошин]. — К. : БМТ, 2001. — 422 с.
47. Микієвич М. Європейське право навколишнього середовища / Микієвич М., Андрусевич Н., Будякова Т. — Львів : Екоправо-Львів, 2004. — 258 с.
48. Tolba Mostafa K. Global Environmental Diplomacy : Negotiating Environmental Agreements for the World, 1973—1992 / Mostafa K. Tolba with Iwona Rummel-Bulska. — Cambridge : MIT Press, 1998. — 230 р.
49. Костин А. И. Глобальные процессы и предметное поле политической науки / А. И. Костин // Россия. Политические вызовы XXI века : Второй Всерос. конгр. политологов, 21—23 апр. 2000 г. / [отв. ред.: М. В. Ильин, С. В. Рогачёв]. — М., 2002. — С. 653—765.
50. Scholte J. A. Globalization : A Critical Introduction / Jan Aart Scholte. — New York : Palgrave Macmillan, 2000. — 304 р.
51. Хаксли Дж. Ключ к будущему — гуманизм // Диалоги. — М., 1979. — 350 с.
52. Mol A. P. J. Globalization and Environmental Reform / Arthur P. J. Mol. — London : MIT Press, 2005. — 273 c.
53. Environment and Global Modernity / ed.: Gert Spaargaren, Arthur P. J. Mol and Frederick H. Buttel. — London : Sage Publications Ltd, 2002. — 320 р.
54. Качинський А. Б. Екологічна безпека України: системний аналіз перспектив покращення / А. Б. Качинський. — К. : НІСД, 2001. — 309 с.
55. Браун Л. Р. Мир восьмидесятых годов / Л. Р. Браун, Э. К. Вольф. — М. : Прогресс, 1989. — 473 с.
56. "Зеленые" в конце 80-х годов : реф. сб. / [ред.-сост. и авт. введ. Разумова И. В.]. — М. : ИНИОН, 1990. — 218 с. — (Серия "Социально-полититические проблемы стран развитого капитализма" / АН СССР, ИНИОН.
57. Экология и политика / К. Я. Кондратьев, В. И. Данилов-Данильян, В. К. Донченко, К. С. Лосев ; РАН, Н.-и. центр экол. безопасности, Междунар. центр по окружающей среде и дистанц. зондированию им. Ф. Нансена. — СПб. : Санкт-Петербург. н.-и. центр экол. безопасности, 1993. — 285 с.
58. Костин А. И. Прикладная экополитология / А. И. Костин, Е. И. Глушенкова // Вестник МГУ. Серия 12, Политические науки. — 2002. — № 12. — С. 113—133.
59. Высторобец Е. Л. Международное сотрудничество в области охраны окружающей среды и природных ресурсов : справ. пособие / Е. Л. Высторобец. — М. : Наука, 2000. — 430 с.
60. Economic Development and the Conservation of Nature : Resolution 1831 (XVII) General Assembly of the United Nations 18 December 1962. — New York, 1962.
61. Meadows D. The Limits to Growth : A Report for the Club of Rome’s Project on the Predicament of Mankind / Meadows D., Meadows D. — New-York : Universe Book, 1972. — 300 р.
62. Clarke R. Stockholm Plus Ten. The Decade Since the 1972 UN Environment Conference / Clarke R., Timberlake L. — London : Earthscan Publications Ltd, 1982. — 310 р.
63. Стокгольмская декларация по окружающей среде // Збірник міжнародно-правових актів у сфері охорони довкілля / відп. ред. С. Кравченко. — 2-ге вид., доповн. — Львів, 2002. — С. 10—14.
64. Вылегжанина Е. Е. Сохранение биосферы и международное сотрудничество / Е. Е. Вылегжанина. — М. : Наука, 1993. — 322 с.
65. Long B. L. International Environmental Issues and OECD 1950-2000 : An Historical Perspective / B. L. Long. — Paris : OECD, 2000. — 297 р.
66. World Commission on Environment and Development, Our Common Future. — Oxford : Oxford University Press, 1987. — 400 р.
67. Ващекин Н. П. Глобализация и устойчивое развитие / Ващекин Н. П., Мунтян М. А., Урсул А. Д. — М. : МГУК, 2002. — 586 с.
68. Наше общее будущее : докл. Междунар. комис. по окружающей среде и развитию (МКОСР) : пер. с англ. / под ред. С. А. Евтеева, Р. А. Перелета ; [предисл. Г. Харлем Брундтланд]. — М. : Прогресс, 1989. — 371, [1] с.
69. Костин А. И. Кризис цивилизации, стратегия устойчивого развития и проблема политического выбора / Костин А. И. // Вестник МГУ. Серия 12, Политические науки. — 2004. — № 5. — С. 38—62.
70. Программа действий : повестка дня на 21 век и другие док. Конф. в Рио-де-Жанейро в попул. излож. / сост. Майкл Китинг. — Женева : SRO-Kundig S. А., 1993. — 70 с.
71. Declaration of the United Nations Conference on Environment and Development. — Режим доступу: http://www.un.org/documents/ga/conf151/aconf15126-1 annex1.htm. — Назва з екрану.
72. Лосев К. С. Экологические проблемы и перспективы устойчивого развития России в ХХI веке / К. С. Лосев. — М. : Космосинформ, 2001. — 400 с.
73. Повестка дня на 21-й век : конф. ООН по окружающей среде и развитию в Рио-де-Жанейро / ООН. — [Б. м. : б. и., 1992?]. — 218 с.
74. Коптюг В. А. Конференция ООН по окружающей среде и развитию : информ. обзор / В. А. Коптюг. — Новосибирск : Наука, 1992. — 330 с.
75. Мантатов В. В. Стратегия разума: экологическая этика и устойчивое развитие / В. В. Мантатов ; Вост.-Сиб. гос. технол. ун-т. — Улан-Удэ : Бурят. кн. изд-во, 1998. — 204 с
76. Костин А.И. Экополитика и модели развития : (адаптация в Эру риска) / Вестник МГУ. Серия 12, Социально-политические исследования. — 1992. — № 4. — С. 51—61.
77. Коен Р. Безопасность на базе сотрудничества: новые перспективы международного порядка / Ричард Коэн и Майкл Михалка. — [Гармиш-Партенкирхен] : Центр им. Маршалла, 2001. — V, 91 с. — (Публикации Центра им. Маршалла ; № 3).
78. Бакунина Т. С. Становление принципа экологической безопасности / Т. С. Бакунина // Государство и право — 1995. — № 2. — С. 115—129.
79. В поисках равновесия : экология в системе соц. и полит. приоритетов / под общ. ред. Б. М. Маклерского. — М. : Междунар. отношения, 1992. — 296 с.
80. Сорокин П. Человек и общество в условиях бедствия / П. Сорокин // Вопросы социологии. — 1993. — № 3. — С. 50—59.
81. Букия Р. Д. Особенности эволюции экологического движения на Западе и проблема категориального осмысления / Р. Д. Букия, А. И Костин // Вестник МГУ. Серия 12, Политические науки. — 1998. — № 6. — С. 51—65.
82. Кукушкина А. В. Становление принципа экологической безопасности в современном международном праве / А. В. Кукушкина // Московский журнал международного права. — 1994. — № 4. — С. 86—98.
83. Couzens E. Fundamental Environmental Rights / Edmund WF Couzens // International Environmental Law-making and Diplomacy / University of Joensuu—UNEP. — Joensuu : [s. n.], 2005. — C. 199—207.
84. Rudig W. Peace and ecology movements in Western Europe / W. Rudig // West European politics. — 1988. — Vol. 11, № 1. — P. 26—39.
85. Угрин Л. Я. Екологічні організації, рухи та партії в системі суспільни