МУДРИЦЬКА Карина Олександрівна. ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА СТРАТЕГІЯ ФРАНЦІЇ ЗА ПРЕЗИДЕНТСТВА НІКОЛЯ САРКОЗІ

Краткое описание

МУДРИЦЬКА Карина Олександрівна. Назва дисертаційної роботи: "ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА СТРАТЕГІЯ ФРАНЦІЇ ЗА ПРЕЗИДЕНТСТВА НІКОЛЯ САРКОЗІ"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
МУДРИЦЬКА КАРИНА ОЛЕКСАНДРІВНА
УДК 327.44
ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА СТРАТЕГІЯ ФРАНЦІЇ
ЗА ПРЕЗИДЕНТСТВА НІКОЛЯ САРКОЗІ
23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем
та глобального розвитку
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук
Науковий керівник
доктор історичних наук, професор
Манжола Володимир Андрійович
Київ – 2015
2
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………….3
РОЗДІЛ 1. Концептуально-теоретичні засади та джерельна база
дослідження…………………………………………………………………....11
1.1. Теоретико-методологічна основа роботи……………………………..11
1.2. Стан наукової розробки теми. Джерельна база дослідження………..32
Висновки до розділу 1………………………………………………………50
РОЗДІЛ 2. Концептуальний рівень зовнішньополітичної стратегії Франції
за президентства Ніколя Саркозі……………………………………………..53
2.1. Трансформація зовнішньополітичної стратегії Франції за
президентства Ніколя Саркозі……………………………………………...53
2.2. Безпекова складова модифікованої зовнішньополітичної стратегії
Франції……………………………………………………………………….83
Висновки до розділу 2……………………………………………………..109
РОЗДІЛ 3. Оперативний рівень реалізації зовнішньополітичної стратегії
Франції………………………………………………………………………..113
3.1. Північноатлантичне партнерство в стратегії Франції………………113
3.2. ЄС у французькій зовнішньополітичній стратегії…………………..130
3.3. Кризове регулювання у зовнішньополітичній стратегії Франції…..158
Висновки до розділу 3……………………………………………………..177
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….182
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………...193
3
ВСТУП
Актуальність теми дослідження зумовлена потребою комплексного
вивчення процесу трансформації та адаптації зовнішньополітичного курсу
Французької Республіки до реалій ХХІ ст.
Сучасна міжнародна система перебуває в процесі постійних видозмін, є
більш гнучкою і непередбачуваною у порівнянні з попередньою системою
біполярного протистояння. Франція, будучи однією з провідних країн цієї
системи, здійснює помітний вплив на її розвиток та відіграє одну з
вирішальних ролей в подальшій трансформації європейського політичного
простору. Французьким вищим політичним колам притаманне особливе
бачення світу, власна інтерпретація тенденцій та процесів, які відбуваються в
ньому, а також своєрідне бачення місця і ролі Франції в світі. Французькі
політичні діячі та експерти постійно висувають регіональні та глобальні ідеї і
проекти, за допомогою яких вони намагаються розширити вплив Франції та
забезпечити її інтереси на міжнародній арені.
Н. Саркозі прийшов до влади під гаслами «розриву» з політикою
попередників, що могло означати кардинальну зміну зовнішньополітичного
позиціонування та стратегії Франції на міжнародній арені. В цьому контексті
наукова актуальність дослідження зовнішньополітичної стратегії Франції за
президентства Н. Саркозі зумовлена необхідністю аналізу видозміни її
концептуальних основ і практичних механізмів у порівнянні з стратегією
Ж. Ширака, а також її відповідності принципам голлізму, які протягом
тривалого часу здійснювали вагомий вплив на зовнішню політику П’ятої
Республіки.
Практична актуальність даної теми визначається важливістю аналізу
ефективності залучених механізмів та обраних кроків Франції на
міжнародній арені для оцінки результативності її зовнішньополітичної
стратегії за каденції Н. Саркозі, а також для розуміння особливостей
4
сучасного розвитку європейської та у певній мірі глобальної системи, на які
Франція здійснює відповідний вплив.
Проблематика французької зовнішньої політики періоду президентства
Н. Саркозі у вітчизняній науковій літературі є недостатньо вивченою.
Дослідження досвіду реалізації стратегії Парижа на міжнародній арені може
бути корисним для розробки зовнішньополітичної стратегії України в цілому.
Вивчення ж євроінтеграційної складової французької стратегії набуває
особливого значення з огляду на те, що Україна проголосила інтеграцію до
Європейського Союзу своїм стратегічним пріоритетом, а позиція Франції в
цьому плані є однією з найбільш вагомих.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Наукове дослідження виконано в межах комплексної програми науководослідних робіт Інституту міжнародних відносин Київського національного
університету імені Тараса Шевченка «Модернізація суспільного розвитку
світових процесів глобалізації» (затвердженої на Вченій раді Київського
національного університету імені Тараса Шевченка від 20 червня 2011 року,
протокол № 13) та науково-дослідної теми Інституту міжнародних відносин
Київського національного університету імені Тараса Шевченка № 11БФ048-
01 «Україна в міжнародних інтеграційних процесах» (зокрема, її підрозділу 1
«Україна в сучасних політичних та безпекових процесах»).
Основною метою роботи є з’ясування концептуальних засад, цілей та
інструментів реалізації зовнішньополітичної стратегії Франції за
президентства Н. Саркозі.
Мета дослідження потребує розв’язання наступних дослідницьких
завдань:
1. з’ясувати концептуальні засади та цілі зовнішньополітичної стратегії
Франції за каденції Н. Саркозі;
2. виявити ключові особливості безпекової складової зовнішньої політики
Франції;
5
3. визначити значення ядерного фактору для стратегії Парижа на
міжнародній арені;
4. з’ясувати місце НАТО і США у зовнішньополітичній стратегії Франції;
5. встановити ключові механізми реалізації стратегії в євроінтеграційній
складовій;
6. розкрити роль кризового регулювання для зовнішньої політики
Парижа.
Об’єктом дослідження є зовнішня політика Франції.
Предметом дослідження виступає зовнішньополітична стратегія
Франції за президентства Н. Саркозі в контексті подальшої адаптації
голлістської доктрини до умов сучасної системи міжнародних відносин.
Наукове питання, яке вирішується в роботі, полягає у дослідженні
адаптації концептуальних засад зовнішньополітичної стратегії Франції до
умов ХХІ ст. і в аналізі ефективності основних механізмів та інструментів її
реалізації в умовах трансформації міжнародного і європейського середовища.
Методологія дослідження. Для вирішення завдань даного
дисертаційного дослідження були використані загальнофілософські,
загальнонаукові та спеціальні методи дослідження. Методологічна структура
дослідження передбачає аналіз зовнішньополітичної стратегії Франції за
каденції Н. Саркозі на двох рівнях: концептуальному і практичнополітичному.
Гносеологічно-історичний підхід використовувався при аналізі генези та
особливостей зовнішньополітичних настанов Французької Республіки, які
лягли в основу її зовнішньополітичної стратегії за каденції Н. Саркозі.
Системний підхід забезпечив дослідження зовнішньої політики Франції в
період президентства Н. Саркозі як комплексного явища та дозволив
визначити структуру зовнішньополітичної стратегії, її особливості та
механізми реалізації. Структурно-функціональний аналіз допоміг у
6
визначенні рівнів інституційної структури євроінтеграційної та безпекової
складових зовнішньополітичної стратегії Франції.
Метод порівняння був використаний для встановлення спільного і
відмінного у зовнішньополітичному курсі Ж. Ширака та Н. Саркозі, а також
для порівняння значення інституційних і двосторонніх механізмів для
реалізації цілей зовнішньополітичної стратегії Франції.
Дескриптивний аналіз був необхідним для встановлення і оцінки
конкретних фактів і подій в процесі реалізації зовнішньополітичних цілей
Франції, а причинно-наслідковий аналіз допоміг при з’ясуванні ефективності
тих чи інших інструментів стратегії для реалізації її цілей.
Дослідження рівня двосторонніх відносин Франції з Німеччиною,
Великою Британією і США здійснювалось за допомогою проблемноісторичного підходу і ретроспективного аналізу, що дозволило визначити
їхні основні тенденції, особливості та проблемні питання.
Визначити концептуальні засади модифікованої Н. Саркозі
зовнішньополітичної стратегії Франції допоміг аналіз французьких
дискурсів, в яких містяться основні ідеї щодо бажаної організації світового
політичного простору, а також бачення місця і ролі Франції на міжнародній
арені французькою політичною елітою.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що у
дисертації вперше в українській міжнародно-політичній науці комплексно
досліджено зовнішньополітичну стратегію Франції за президентства
Н. Саркозі. Поглиблено аналіз новітніх тенденцій теорії і практики реалізації
зовнішньої політики держави в міжнародних відносинах, зокрема на
глобальному і регіональному рівнях.
У процесі дослідження одержано наукові результати, що містять
наукову новизну і характеризують особистий внесок автора в розробку
окреслених проблем:
7
Вперше:
- досліджено процес трансформації зовнішньополітичної стратегії Франції за
каденції Н. Саркозі в контексті подальшої адаптації голлістської доктрини до
умов ХХІ ст.;
- запропонована авторська концептуально-теоретична модель дослідження
зовнішньополітичної стратегії держави на міжнародній арені.
Удосконалено:
- положення про спадкоємність і оновлення концептуальних засад і
практичних механізмів зовнішньої політики Франції в реаліях ХХІ ст.;
- визначення імперативів, принципів, цілей та завдань зовнішньополітичної
стратегії Франції за президентства Н. Саркозі, зокрема встановлено, що
метою французького глобального проекту продовжує виступати
мультиполярна конфігурація співвідношення сил, в якій Н. Саркозі прагнув
закріпити місце Франції в «західній сім’ї» на противагу «новим зростаючим
потугам»;
- дослідження концептуалізації та впровадження інноваційного проекту
«стратегії національної безпеки», що зумовлено трансформацією
французького підходу до категорії «безпека» і пов’язано з поєднанням її
внутрішнього та зовнішнього вимірів в контексті «континууму безпеки»;
- положення про відновлення рівноваги між ядерними і звичайними силами у
військово-політичній стратегії Франції при збереженні французькою
політичною елітою консервативного підходу до ядерної стратегії.
Набуло подальшого розвитку:
- обґрунтування того, що важливим завданням Франції на міжнародній арені
продовжує виступати включення «нових зростаючих потуг» до існуючих
багатосторонніх механізмів на прийнятних для Заходу умовах та уникнення
створення ними власних механізмів регулювання міжнародних відносин;
- аналіз євроінтеграційної стратегії Франції, в якій все більшого значення
набувають різні концепції диференційованої інтеграції, зокрема модель
8
«авангардних груп», які на практиці Н. Саркозі намагався реалізувати в сфері
військово-політичної інтеграції;
- визнання того факту, що Франція прагне перетворити ЄС на механізм
проекції сили на міжнародній арені, особливо у важливій для неї сфері
кризового регулювання;
- аналіз обмежених результатів курсу Франції на її реінтеграцію до
військових структур НАТО та на покращення відносин із США;
- визначення сучасних тенденцій розвитку французької стратегічної
культури;
- дослідження подальшої трансформації концептуального і практичного
підходу Франції до кризового регулювання.
Хронологічні межі дослідження включають період одного
президентського строку Н. Саркозі – від травня 2007 року до травня 2012
року. Прив’язка хронологічних рамок до президентської каденції обумовлена
структурою влади Французької Республіки, яка наділяє її президента
надзвичайно широкими повноваженнями в сфері формулювання та реалізації
зовнішньої та безпекової політики держави. Крім того, з ініціативи
Н. Саркозі були прийняті нові стратегічні документи, які визначають
зовнішньополітичні цілі та стратегії реалізації цих цілей, а сам президент
запропонував деякі новації зовнішньополітичного курсу П’ятої Республіки.
Разом з тим зовнішньополітична стратегія Франції за каденції Н. Саркозі
розглядається автором в контексті подальшої адаптації принципів
голлістської доктрини до умов глобалізованого світу, що також обумовлює
необхідність її співставлення з зовнішньополітичним курсом Ж. Ширака, за
президентства якого відбувалась трансформація зовнішньополітичних засад
П’ятої Республіки відповідно до становлення постбіполярної системи
міжнародних відносин.
Практичне значення одержаних результатів. Теоретичні і практичні
положення та висновки даного дисертаційного дослідження можуть бути
9
використані для подальших досліджень планування і здійснення зовнішньої
політики держав, зокрема в процесі корекції зовнішньополітичних засобів,
які використовуються для реалізації цілей держави на міжнародній арені, в
залежності від змін і неочікуваних подій у міжнародному середовищі.
Результати дослідження можуть стати основою для подальшого вивчення
зовнішньої та європейської політики Франції, процесів європейської
інтеграції, а також організації міжнародно-політичного світового простору.
Прикладне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть
становити інтерес для Міністерства закордонних справ України, інших
органів державної влади України при формуванні та впровадженні
зовнішньополітичної стратегії України, розвитку співпраці з ЄС і НАТО,
однією з ключових країн в яких є Франція, а також для розвитку
двосторонніх українсько-французьких відносин.
Наукові матеріали та висновки дисертаційного дослідження можуть
бути використані при підготовці та викладанні у вищих навчальних закладах
таких нормативних і спеціальних курсів як «Зовнішня політика країн
Західної Європи», «Міжнародні відносини та світова політика»,
«Європейський Союз в міжнародних відносинах», «Міжнародна та
європейська безпека», «Аналіз і прогнозування зовнішньої політики»,
«Ядерна політика в сучасному світі», «Зовнішньополітичні стратегії та
доктрини в сучасному світі», «Національна безпека України» тощо.
Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного
дослідження було апробовано на міжнародних науково-практичних
конференціях, зокрема: на Конференції молодих вчених «Актуальні
проблеми міжнародних відносин» (м. Київ, 24 жовтня 2013 р.), на ІІІ
Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми
міжнародних відносин: політичні, економічні, правові аспекти» Львівського
національного університету імені Івана Франка (м. Львів, 25 жовтня 2013 р.),
на ХХХ Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми
10
суспільних наук: соціологія, політологія, філософія, історія»
(м. Новосибірськ, Росія, 5 листопада 2013 р.), на Міжнародній науковопрактичній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених
«Шевченківська весна» (м. Київ, 2 квітня 2015 р.).
Публікації. Основні положення дисертації опубліковано у 10 наукових
працях загальним обсягом 4,55 д. а., з яких 5 наукових праць у фахових
виданнях (3,25 д. а.) та 2 – в іноземних наукових виданнях.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів,
висновків і списку використаних джерел (412 найменувань українською,
російською, французькою та англійською мовами). Загальний обсяг
дисертаційного дослідження складає 240 сторінок, із яких 192 сторінки
складають основну частину роботи, 48 сторінок – список використаних
джерел.

Список литературы

ВИСНОВКИ
В результаті дослідження зовнішньополітичної стратегії Франції за
президентства Ніколя Саркозі були зроблені наступні висновки:
1) В «антагоністичному» мультиполярному світі «відносної
могутності», який формувався в результаті «великодержавної політики»,
головна мета зовнішньополітичної стратегії Франції за каденції Н. Саркозі
полягала в сприянні становленню кооперативної мультиполярної структури
світу на основі принципів багатосторонньої дипломатії, колективної
відповідальності головних акторів, колегіального управління глобальними
ризиками і загрозами та колективної безпеки. Мультиполярність продовжує
сприйматись у французькій стратегії найкращим способом організації
світового політичного простору, в якому Франція здатна буде забезпечити
свої цілі та інтереси. Однак, «модель мультиполярності» Н. Саркозі
відрізняється від «голлістської моделі». Метою де Голля було перетворення
Європи на чолі з Францією на третій полюс мультиполярного світу на
противагу біполярній структурі «холодної війни», яка будувалась навколо
двох «наддержав». В «мультиполярній моделі» Н. Саркозі Франція належить
до «західної сім’ї», тобто підтримує «союз» США та об’єднаної Європи на
противагу «новим зростаючим потугам».
В той же час Париж прагне закріпитись в якості одного із лідерів
Європейського Союзу, який стане автономним центром впливу і сили в цій
«мультиполярній моделі». В цьому плані «мультиполярність Саркозі»
наближається скоріше до поліцентричності. Вибір позиціонування Франції в
«західній сім’ї» може бути обумовлений як матеріальними факторами
(економічні, фінансові, інвестиційні, наукові, військові показники «західних
країн»), так і нематеріальними чинниками (культурні, релігійні, історичні,
соціальні). Водночас надзвичайно важливими в цьому контексті є
структурно-інституційні фактори, що пов’язано з домінуванням «західних
183
держав» в наявних багатосторонніх механізмах, до яких Франція прагне
«включити» «нові зростаючі потуги» на прийнятних для неї умовах. З цією
метою Франція закликала до реформування багатьох міжнародних
організацій та їхніх органів (зокрема розширення Ради Безпеки ООН), а
також стала ініціатором скликання «Великої Двадцятки» для регулювання
світової фінансово-економічної кризи.
В цьому плані відношення Парижа до багатосторонніх механізмів
змінилось: якщо за часів де Голля міжнародні інституції не відігравали
значної ролі для реалізації французького глобального проекту, то в умовах
постбіполярного світу багатосторонні механізми розглядаються Францією як
необхідний інструмент збалансування впливу США і «нових зростаючих
потуг». І хоча в Парижі усвідомлюють, що багатосторонні механізми далеко
не завжди є ефективними, вони представляють собою можливість
встановлення однакових правил і процедур регулювання міжнародних
відносин для всіх учасників та виступають для Франції єдиною
альтернативою для врівноваження силових та економічних факторів.
Разом з тим, в центрі французького глобального проекту за каденції
Н. Саркозі опинилась не концепція мультиполярності, а феномен
глобалізації, що пов’язано переважно з причинами внутрішнього характеру.
Метою Франції в цьому плані виступає адаптація до різноманітних викликів
глобалізації, що на внутрішньодержавному рівні пов’язано з реформуванням
і реорганізацією органів влади, а на міжнародному рівні – з концепцією
«керованої глобалізації». Головна ідея цієї концепції полягає в спрямуванні
зусиль на реформування сучасного глобалізованого світу з тим, щоб
забезпечити сталий розвиток планети через раціональне і ефективне
природокористування, а також шляхом нейтралізації або принаймні
мінімізації глобальних проблем. Найкращим засобом протидії негативним
аспектам глобалізації та тривожних тенденцій у французькій стратегії також
виступає концепція багатосторонньої дипломатії.
184
2) Концептуальні видозміни безпекової складової зовнішньополітичної
стратегії Франції розпочались ще в 1990-х роках, але вони були закріплені в
офіційних документах лише частково. За каденції Н. Саркозі приймається
нова Біла книга з національної безпеки і оборони, яка вже чітко відображає
трансформацію «центральної парадигми» французької стратегічної культури:
загрози асоціюються не з конкретною країною (як колись з Німеччиною або
СРСР), а з феноменами транскордонного характеру, особливе місце серед
яких належить тероризму. У французькому військово-політичному дискурсі
разом з традиційним для нього поняттям «національної оборони» з’являється
і утверджується в якості центральної категорії поняття «національної
безпеки», в рамках якого безпека розглядається комплексним і глобальним
явищем. Розподіл на «внутрішній» і «зовнішній» виміри безпеки замінюється
«континуумом безпеки», тобто їхньою взаємозалежністю.
На практично-організаційному рівні ця концептуальна трансформація
проявилась у створенні «стратегії національної безпеки», яка включає
характерну для французької стратегічної культури «оборонну стратегію» та
поєднує в єдину систему п’ять взаємозалежних «стратегічних функцій»:
«інформація та передбачення», «попередження», «стримування», «захист» та
«інтервенція».
Функція «інформація та передбачення» є однією з головних інновацій
та пріоритетів у безпековій сфері періоду президентства Н. Саркозі, що
обумовлено двома факторами. По-перше, вона є відображенням нового
широкого підходу до категорії «безпека», що включає прямі і непрямі
транскордонні загрози, ефективність боротьби з якими значним чином
залежить від точної та якісної інформації. По-друге, рівень технологічного
забезпечення збору і аналізу інформації (передусім це стосується супутників)
не відповідав сучасним потребам Франції, тому значні фінансові потоки
передбачалось спрямувати на необхідні технології та оснащення.
185
3) В часи «холодної війни» ядерна стратегія лежала в основі зовнішньої
політики П’ятої Республіки, гарантуючи Франції не лише безпеку, а й
«національну незалежність», підтримання статусу великої держави та
автономність і свободу у прийнятті політичних рішень. З розпадом
біполярної системи та значною трансформацією міжнародного стратегічного
контексту на перший план виходить не ядерний потенціал як відображення
військової потужності держави, а її здатність до проекції сили на відстань. У
Франції відбулось концептуальне і практичне відновлення рівноваги між
ядерними і звичайними силами: якщо у часи «холодної війни» звичайні
озброєння були додатковими до ядерних та вбудовувались у ядерне
стримування, то у нових геостратегічних умовах звичайні озброєння
набувають власної стратегічної ролі, відображенням чого стало створення
стратегії національної безпеки.
Тим не менш ядерний фактор продовжує займати важливе місце в
зовнішній політиці сучасної Франції. Ядерне стримування лежить в основі її
глобальної стратегії на міжнародній арені, адже забезпечує не лише безпеку
Франції, а й можливість до проекції сили (стратегія «контршантажу»). Попри
певне скорочення французького ядерного потенціалу він підтримується на
належному рівні в рамках принципу «строгої достатності». Вчасно і постійно
проводиться модернізація і технологічне вдосконалення всієї необхідної
техніки (підводні човни, літаки, ракети, боєзаряди).
Але, хоча французька політична і військова еліта все ще знаходиться
під сильним впливом ядерного мислення і притримується консервативного
підходу щодо ядерних сил, на рівні дискусій відбувається обговорення
декількох тем, які в майбутньому можуть принести суттєві зміни у
французьку ядерну стратегію та відповідно трансформувати роль ядерного
фактору для зовнішньої політики Франції. Серед них необхідно назвати
наступні: європеїзація французького ядерного стримування; доля повітряної
складової ядерних сил; модель «стримування сильним слабкого».
186
4) Для Франції НАТО є необхідним інструментом забезпечення
безпеки євроатлантичного простору, а також дієвим механізмом для
проведення багатонаціональних операцій. Майже протягом всієї історії П’ята
Республіка мала особливий «неінтегрований» статус в цьому оборонному
союзі, що розцінювалось як один з центральних елементів голлістської
спадщини. Розпад біполярної та становлення постбіполярної системи
міжнародних відносин призвели до трансформації Альянсу та його участі в
операціях з врегулювання криз. Франція, не будучи офіційно представленою
у військових структурах НАТО, тим не менш долучалась до військових дій
Альянсу. Все це ставило питання про доцільність збереження
«неінтегрованого» статусу Франції в ньому. З метою пом’якшення позиції
США щодо автономної європейської оборони, а також посилення
європейської ідентичності всередині Альянсу було прийнято рішення про
необхідність реінтеграції Франції до військових структур НАТО. Цей процес,
ініційований ще Ж. Шираком, був завершений за каденції Н. Саркозі.
Офіційні цілі, які ставила собі Франція в цьому процесі, були
реалізовані лише частково: французькі генерали отримали високі посади у
військовому командуванні, але навряд чи можна говорити про збільшення
впливу Парижа на розробку і прийняття рішень в НАТО, що
продемонструвала розробка нової стратегічної концепції Альянсу («Активне
залучення, сучасна оборона»). В тому, що стосується розвитку СПБО,
розрахунок Франції на підвищення підтримки та інтересу європейських
партнерів до військових механізмів ЄС в результаті зміни свого положення в
НАТО не виправдався, оскільки головні проблеми в цьому плані є набагато
глибшими і різноплановими.
Але дійсною метою реінтеграції варто назвати необхідність міцного
закріплення Франції в «західній сім’ї» та забезпечення повноправної участі
Франції в операціях з врегулювання криз. В Парижі не відмовляються від
187
стратегічної мети набуття ЄС власного військового механізму, але з огляду
на сучасні умови вона (мета) виявляється довгостроковою.
США у французькій стратегії визначаються вирішальним фактором
майбутнього світового управління. Від конструктивної діяльності
Вашингтона в значній мірі залежить ефективність більшості багатосторонніх
інститутів, що є необхідною умовою становлення кооперативної
мультиполярності. Крім того, для реалізації багатьох ініціатив Франції
бажаною є підтримка або позитивна реакція США.
Н. Саркозі проголосив покращення франко-американських відносин
одним з «розривів» і здійснив для цього ряд кроків, зокрема збільшив
французький контингент в Афганістані. Але суттєвого покращення між
партнерами не відбулось, не в останню чергу через прихильність Н. Саркозі
традиційним французьким підходам у багатьох міжнародних питаннях
(наприклад, позиція щодо Єрусалима як «столиці двох держав» – Ізраїлю та
Палестини), що є причиною суперечностей між Парижем і Вашингтоном.
Франція характеризує свої відносини із США формулою «союз, але не
підкорення», що передбачає підтримання відносин солідарності з
Вашингтоном, але коли це не суперечить інтересам Парижа.
5) У французькому глобальному проекті об’єднаній Європі відводиться
місце одного з полюсів рівноваги в мультиполярному світі, а також роль
механізму проекції сили. Проте у Парижі визнають, що для дійсного
становлення ЄС в якості впливового актора міжнародних відносин необхідне
набуття відповідних інструментів, зокрема створення власного військовополітичного механізму.
Першим «тактичним» завданням в цьому плані було відновлення
лідерства Франції в ЄС через вихід з конституційної кризи і підписання та
ратифікацію Лісабонського договору, а також шляхом створення «Союзу для
Середземномор’я». Перший серед цих кроків у короткостроковій перспективі
повернув лідерські позиції Франції (разом з Німеччиною), хоча результати,
188
привнесені цим документом в інституційні та правові основи Європейського
Союзу в довгостроковій перспективі є доволі обмеженими, оскільки не
вирішують питання майбутнього розвитку і поглиблення євроінтеграції,
особливо у важливих для Франції сферах зовнішньої та безпекової політики.
«Середземноморський Союз» передбачав реалізацію декількох важливих
цілей: протидія нелегальній міграції, сприяння вирішенню конфліктів в
регіоні, надання «альтернативи» Туреччині тощо. Головною метою цього
проекту було підвищення лідерства Франції в цьому регіоні, що відповідно
мало зміцнити лідерство Парижа в ЄС. Однак, проект отримав неоднозначну
оцінку та слабку підтримку, що в результаті зумовило його провал.
Значною подією для Франції за каденції Н. Саркозі було головування в
ЄС в другому півріччі 2008 р. Париж виступив з пакетом чотирьох «великих»
пріоритетів, в рамках яких були досягнуті певні результати, але головну
увагу довелось зосередити на двох великих «досьє» – російськогрузинському серпневому конфлікті та на розгортанні світової фінансовоекономічної кризи.
Для Франції Росія виступає важливим партнером як в двосторонніх
відносинах, так і на міжнародній арені. Стратегія Парижа передбачала
налагодження діалогу з Москвою з метою попередження її «ізоляції» та
втримання її від агресивної політики. Н. Саркозі виступив з посередницькою
місією під час російсько-грузинської кризи і на другому етапі її регулювання
«долучив» ЄС до цього процесу, продемонструвавши таким чином
можливості ЄС в якості механізму регулювання міжнародних криз. В
подальшому Франція проводила сприятливу політику щодо Росії,
підтримуючи з нею «спеціальні відносини».
Україна для Франції є важливою країною, але не входить до її
зовнішньополітичних пріоритетів. І хоча Париж зіграв вагому роль в
поглибленні відносин між ЄС та Україною за каденції Н. Саркозі, зокрема за
його ініціативи була узгоджена форма нової посиленої угоди – «угода про
189
асоціацію» на основі формули «політична асоціація та економічна
інтеграція», така активність на українському напрямку була зумовлена
скоріше прагненням налагодити взаємини з «новими» країнами ЄС, особливо
з Польщею. Приєднання України до ЄС до 2020 р. французька сторона за
каденції Н. Саркозі визначала малоймовірним, обумовлюючи таку позицію
необхідністю спочатку провести інституціональні, бюджетні та політичні
реформи в ЄС, адже без них вступ нашої держави (як і Туреччини) може
кардинально змінити зміст європейського проекту.
В процесі регулювання кризи «єврозони», як і в багатьох інших
питаннях, політика Парижа в ЄС більш тяжіла до використання міжурядових
структур (традиційне домінування інтергувернаменталізму в
євроінтеграційній стратегії Франції), а також до моделей диференційованої
інтеграції («гнучка Європа», «авангардні групи»). Деякі ініціативи Парижа
сприймались іншими членами ЄС як бажання встановити «директорію» в ЄС
або домінування «великої п’ятірки/ шістки».
Велике значення у французькій євроінтеграційній стратегії відводиться
кризовому регулюванню (в тому числі в рамках механізму «постійного
структурованого співробітництва»), проте лідерство Франції в цій сфері
користується невеликою підтримкою, а її ініціативи не принесли очікуваних
результатів, що в кінцевому випадку обумовило застосування
двостороннього рівня як більш ефективного. В цьому контексті варто згадати
франко-британські угоди 2010 р. про військове співробітництво та розпочату
цими країнами військову операцію в Лівії.
«Внутрішнє» протиріччя євроінтеграційної стратегії Франції за
каденції Н. Саркозі посилилось: з одного боку, для зміцнення ЄС на
міжнародній арені необхідна подальша інтеграція, особливо у військовополітичній сфері, а, з іншого, це може зашкодити зовнішньополітичному
імперативу Франції – її «незалежності», що відображається у підтриманні
190
міжурядового підходу та «диференційованої інтеграції» і не сприяє
посиленню ЄС.
6) Кризове регулювання займає важливе місце серед основних
інструментів зовнішньополітичної стратегії Франції, що обумовлено як
безпековими, так і політичними та економічними інтересами цієї країни.
Участь Парижа в проведенні військових і військово-цивільних операцій
безпосередньо пов’язана з демонстрацією здатності до проекції сили на
відстань, що необхідно для підтвердження статусу «великої країни» на
міжнародній арені. Але у зв’язку з усвідомленням обмеженості власних
військових ресурсів, Франція зробила ставку на операції в рамках
багатосторонніх механізмів безпеки, що, в свою чергу, корелює з
концепціями кооперативної мультиполярності та багатосторонньої
дипломатії. Крім того, багатонаціональні операції можуть забезпечити
«легітимне» використання сили у порівнянні з односторонніми діями, які
входять у протиріччя з французьким баченням «однакових правил»
регулювання міжнародних відносин. Пріоритетом Парижа в цьому плані
виступає ЄС, оскільки, по-перше, лідерство Франції в операціях європейців є
більш ймовірним (ніж, наприклад, в місіях НАТО), а, по-друге, зміцнення
військового механізму ЄС виступає необхідною умовою набуття ним статусу
впливового міжнародного актора, що є однією з цілей французького
глобального проекту. Однак, далеко не завжди Франції вдається залучити ЄС
до кризового регулювання, що пов’язано з цілим рядом причин (недостатня
підтримка європейцями ініціатив Парижа; фінансові витрати; орієнтація
багатьох членів ЄС на НАТО і США; невизначеність конкретних цілей СПБО
і СЗПБ). До того ж, участь європейських країн в регулюванні кризи в Лівії
засвідчила про значні перешкоди концептуально-політичного та військовотехнічного характеру в цьому плані.
В рамках створеної стратегії національної безпеки в кризовому
регулюванні Франція віддає перевагу попередженню конфліктних ситуацій, у
191
зв’язку з чим розпочала процес реорганізації своєї військової присутності на
африканському континенті та на Близькому Сході, що передбачає
розміщення сил прикриття в кризових зонах, а також створення двох
передових баз в Африці та однієї в зоні Перської затоки для уможливлення
швидкого реагування на критичні ситуації. У відповідності до стратегічного
плану були створені бази в Абіджані (Кот-д’Івуар), Джибуті та в Абу-Дабі, а
в зоні Сахелю та Сахари розміщені оперативні центри (в Дакарі та Лібревілі)
та сили прикриття (Малі (Гао), Нігер, Буркіна-Фасо, Чад).
***
Проведений аналіз свідчить, що незважаючи на проголошені Ніколя
Саркозі «розриви» з політикою попередників, у зв’язку з чим можна було
очікувати кардинальних поворотів у зовнішній політиці Франції, її
зовнішньополітична стратегія за його президентства в цілому є
відображенням попереднього зовнішньополітичного курсу. Запропонована
ним стратегія виступає скоріше модифікованою і адаптованою до нових умов
міжнародного середовища версією зовнішньополітичної стратегії, яку
реалізовував Ж. Ширак. В свою чергу, остання запозичила більшість
елементів з «великої стратегії де Голля», що свідчить про значний вплив
голлістської спадщини на сучасну зовнішню політику Франції.
Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії Парижа за
каденції Н. Саркозі були побудовані на голлістських принципах, а також на
основі французької зовнішньополітичної ідентичності, головним елементом
якої виступає імператив незалежності.
В той же час, реалізація цієї зовнішньополітичної стратегії була
позначена багатьма протиріччями і «промахами», що в значній мірі пов’язано
з особливостями формулювання та здійснення зовнішньої політики за
каденції Н. Саркозі. В період його президентства відбувається надзвичайна
«персоналізація» та «президенталізація» влади. Н. Саркозі намагався
особисто займатися майже всіма питаннями зовнішньої політики, в чому
192
йому допомагали «радники» Єлисейського палацу (К. Геан, Ж.-Д. Левітт та
А. Гено), що призвело до «помилок» у зовнішній політиці.
Персональний «стиль» Н. Саркозі автор вважає одним з вагомих
факторів, які не сприяли досягненню поставлених стратегією цілей.