ФУНКЦІОНУВАННЯ КУЛЬТУРНОЇ ТРАДИЦІЇ У СОЦІАЛЬНОМУ ПРОСТОРІ : ПРИНЦИП КУЛЬТУРНОЙ ТРАДИЦИИ В СОЦИАЛЬНОМ ПРОСТРАНСТВЕ

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 316. 733

Настояща Катерина Василівна

ФУНКЦІОНУВАННЯ КУЛЬТУРНОЇ ТРАДИЦІЇ
У СОЦІАЛЬНОМУ ПРОСТОРІ
22.00.01- теорія та історія соціології

Дисертаційна робота на здобуття наукового ступеня
кандидата соціологічних наук

Київ-2005

ЗМІСТ

Вступ
1. Теоретико-методологічні засади дослідження культурної традиції
1.1 Історико-соціологічна ретроспектива вивчення культурної традиції.
1.2 Функціональний та структуралістській підходи до культури.
1.3 Структурно-функціональний аналіз культурної традиції.
1.3.1 Центральна зона культури, як складова культурної
традиції.
1.4 Топологічний аналіз культурної традиції.
2. Функціонування культурної традиції у соціальному просторі
2.1 Соціальна група субкультури: топологічний аналіз
структурної архітектоніки.
2.1.1 Соціальна група субкультури, як агент соціальних змін-
ініціатор інноваційно-інституалізаційних процесів.
2.1.2 Функціональна діяльність субкультур створення і
апробація різноманітних культурних форм.
2.2 Центр і періферія соціального простору: еліти суспільства і
маргінальні субкультури.
. 2.3 Теоретико- методологічний концепт функціонування культурної
традиції.
Висновки
Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми. Сучасні глобалізаційні процеси викликають в культурах суспільств тенденції секуляризації і трансформації автентичних культурних форм. Однак і привнесені інокультурні зразки, здебільше, розповсюджуються лише за умов відповідної корекції, яка змінює саму їх якість. Таким чином, оновлення і зміни, не провокуючи зростання соціальної ентропії, скоріше, виступають фактором розвитку суспільства. Можливо, що саме завдяки цим процесам ми досі фіксуємо незаперечну унікальність культур різних суспільств, кожна з яких займає своє неповторне місце в оригінальній мозаїці світового культурного простору. Багатоманітність же культур, сусідство різнотипних суспільств спонукає до активного інформаційного взаємообміну поміж ними. Культурна ж специфічність кожного окремого суспільства в ході крос-культурних контактів виступає одним із факторів, що ініціюють міжкультурну взаємодію.
Саме культурна традиція, як базовий елемент системи культури, який є механізмом відтворення цілісності і специфічності останньої, фактором її збереження, має безпосереднє відношення до цих всіх процесів, виступаючи, як можна припустити, коректором інноваційних тенденцій, задаючи алгоритм їх перебігу. З огляду на це актуалізується і значимість вивчення соціальних механізмів культурної традиції, як аналізу тих факторів і зв’язків, які задають параметри соціокультурній динаміці.
Тому, в руслі дослідження функціонування культурної традиції у соціальному просторі сучасного суспільства постає соціальна проблема, в контексті якої, ставляться питання щодо зв’язку культурної традиції з інновацією та інституалізацією, ролі культурної традиції у процесах соціальних змін і трансформацій, впливу традиції на структуризацію соціального простору та акти соціальної взаємодії. Першочерговим є питання і щодо агентів дії культурної традиції у соціальному просторі (соціальні групи субкультур), ролі останніх у процесах суспільного конструювання соціальної реальності.
Відповідно наукова проблема полягає у відсутності соціологічних знань щодо соціальних механізмів дії культурної традиції у соціумі, як з точки зору функціонування культурної традиції, як базового елементу системи культури, так і з боку впливу культурної традиції на організацію простору суспільства і його динаміку.
Ступінь наукової розробки теми. Термін культурна традиція”, в межах соціологічного тлумачення, довгий час зберігав негативну конотацію чогось сталого, консервативного, перешкоджаючого змінам та інноваціям, що певною мірою було спростовано концепцію культурної традиції” Е.Шилза, хоча вона і не змогла вивести цю категорію за межі означеного класичного” для соціології розуміння. В працях більшості соціологів, як класиків так і сучасників домінує саме цей класичний” підхід до культурної традиції, який однак не можна назвати не результативним, адже він зіграв свою позитивну роль у багатьох напрямках соціологічного теоретизування. Так класичне розуміння культурної традиції зайняло своє належне місце в соціологічних концепціях Ф.Тьоніса, Г.Зіммеля, М. Вебера, Е.Дюркгейма, К.Маркса, В.Парето, Т.Парсонса і багатьох інших класиків соціології, ставши основою дихотомії: традиційне суспільство - сучасне суспільство.
Хоча класичний для соціології підхід до культурної традиції був і залишається цілком доцільним, сучасні соціокультурні реалії вимагають його перегляду, тим більше, що до цього заохочує і обсяг знань нагромаджених сучасною традиціонологією, які потребують для власного розгляду, саме, соціологічного підходу. Необхідність уваги соціологів полягає не тільки в тому, що питання, які ставляться сучасною традиціонологією, так чи інакше, торкаються предметного поля соціології, а і пов’язана з тим, що сформована в межах культурології, концепція культурної традиції, будучи більш адекватною соціокультурним реаліям сьогодення нівелює класичне для соціології бачення цього явища, демонструючи нові можливості для соціологічного конструювання.
Знайшовши первинне переосмислення в антропології, етнології (Ф.Боас, М.Мід, Б.Малиновський, К.Леві-Строс) та сходознавстві, де вперше було заявлено про лабільність культурної традиції, її здатність до трансформації і унікальну роль у системі культури, пов’язану із специфікою функцій, феномен культурної традиції” був грунтовно проаналізований і в межах радянської культурології (Є.Маркарян, В.Власова, Є.Абрамян, К.Чистов і т.д), в межах якої була доведена креативність культурної традиції, її безпосередній зв’язок з інновацією та механізм саморуху. Саме радянською культурологією було поставлено питання щодо безпосереднього взаємозв’язку культурної традиції із суспільними відносинами, соціальною структурою і стратифікацією, трансформаційними соціальними процесами, а також явищами субкультурного розмаїття та ієрархізації соціальних інститутів, що виокреслюють предметне поле соціології.
Але, якщо радянські традиціонологи лише поставили проблему, намітивши перші кроки у її розв’язанні, то американський соціолог С.Ейзенштадт пішов далі, поклавши явище культурної традиції в основу своєї концепції суспільства. Саме С.Ейзенштадт запропонував, власне соціологічну концепцію культурної традиції, залучив для обгрунтування структурно-функціональної цілісності цього феномена ще нове для наукового обігу поняття центральної зони культури”, яке визначалося як змістооб’єднуючий центр” системи культури, її ядро”. Звичайно розгляд цього, ще не достатньо операціоналізованого для соціології поняття, потребує ґрунтовного аналізу в рамках окремої дисертаційної роботи, однак, враховуючи необхідність його залучення для дослідження феномену культурної традиції ми не можемо залишити його поза увагою.
Провівши структурно-функціональний аналіз феномену культурної традиції, автор звертається, власне, до топологічного аналізу, який виводячи культурну традицію у соціальний простір суспільства, дозволяє ґрунтовно дослідити механізми функціонування останньої. Так до дослідження залучається феномен соціального простору, який розглядається в руслі концепції суспільства П.Бурдьє. Саме теорія соціального простору французького соціолога задає понятійно-категоріальний апарат аналізу просторової організації суспільства, при розробці теоретичних положень якої використані здобутки і класичної соціології, зокрема, роботи П.Сорокіна. До роботи, також, залучені концептуальні напрацювання теоретиків постмодерністської парадигми (Ж.Бодрійяра, Ф.Ліотара, М.Кастельса, Р.Барта), особливо приділена увага соціологічному контексту процесів символізації, міфологізації, симулякрізації і секуляризації.
В руслі обгрунтування тенденцій, обумовлюючих соціокультурну динаміку суспільства, використовуються надбання спеціальних соціологічних теорій і сучасної культурології. Так, в контексті розгляду субкультурної взаємодії аналізуються концепції П.Штомпки, У.Ганерсона, Я.Флієра, Л.Іоніна, та інших.
Об¢єктом дослідження постає функціонування культурної традиції у соціальному просторі суспільства та зображення його в соціології.
Предметом дослідження є соціальний механізм функціонування культурної традиції як базовий елемент культури суспільства.
Мета роботи: здійснити концептуалізацію функціонування культурної традиції у соціальному просторі суспільства на основі поєднання структурно-функціонального і топологічного її аналізу.
У відповідності до поставленої мети дисертаційного дослідження були визначені такі завдання:
- проаналізувати існуючі концепції культурної традиції;
- провести структурно-функціональний аналіз культурної традиції;
- провести топологічний аналіз культурної традиції в контексті її функціонування ;
- окреслити вузлові компоненти концепції функціонування культурної традиції у соціальному просторі;
- розробити систему понять для розгортання ідеї дії соціального механізму культурної традиції;
- побудувати теоретико-методологічний концепт функціонування культурної традиції у соціальному просторі.
Методами дослідження є загально-наукові методи: міждисциплінарний, метатеоретизування, історичний і діалектичний, що використовуються на тлі структурно-функціональної дослідної технології та системно-структурного підходу як методологічних інструментаріїв соціологічної концептуалізації.
Фактичний матеріал на якому виконана робота відображає спектр міждисциплінарних підходів у дослідженні фактичного масиву культури. До дисертаційного дослідження залучено теоретичні джерела: культурологічні, соціологічні, етнологічні, філософсько-культурні наукові праці, статистичні матеріали, висновки конкретних соціологічних та соціокультурних досліджень. До аналізу включено і найсучасніші наукові доробки дані останніх дисертаційних робіт.
У дисертаційній роботі автор спирався на теоретико-методологічні засади, окреслені в працях зарубіжних та вітчизняних науковців. Так, теоретичну базу розгляду феноменів "культурної традиції" і центральної зони культури” склали праці радянських традиціонологів та концепція С.Ейзенштадта. Для аналізу соціального простору були застосовані постмодерний підхід та поняття теорії полів П.Бурдьє.
Наукова новизна отриманих результатів полягає:
· Поглиблено рівень структурно-функціонального аналізу культурної традиції, розпочатий попередніми дослідниками. Переведено проблематику функціонування культурної традиції в соціологічну сферу теоретизування. Систематизована функціональна багатоманітність культурної традиції;;
· Вперше проведено топологічний аналіз культурної традиції, як дослідження якісних, властивостей поля культури, які є одночасно й індикаторами динаміки інноваційно-інституалізаційних процесів, триваючих в соціальному просторі;
· Поглиблено соціологічну інтерпретацію поняття центральної зони культури”. Визначено, що центральна зона культури” є результатом історико-культурного життя спільноти (етносу) і представляє собою інтегральну, позаперсональну систему харизматичних значень”;
· Вперше проведено топологічний аналіз культурної традиції, як дослідження диспозицій агентів поля культури, які є одночасно індикаторами і факторами динаміки інноваційно-інституалізаційних процесів триваючих в соціальному просторі. В цьому контексті описано соціальні механізми культурної традиції, у якості яких постає діяльність агентів поля культури - соціальних груп різних типів субкультур;
· Вперше запропоновано системну класифікацію типів субкультур суспільства. Визначено, що у соціальному просторі можна розрізняти субкультури інституціональні, меморіальні і не інституціональні соціально активні субкультури. Доведено, що саме активні субкультури, які формуються із соціальних рухів є агентами соціальних змін, активними ініціаторами інноваційно-інституалізаційних процесів. Інструментом діяльності активної субкультури є її соціальна група, яка на відміну від груп інших типів субкультур є жорстко структурованою референтною групою, з високим рівнем соціального контролю і між особистісних зв’язків;
· Удосконалено соціологічну інтерпретацію поняття культурної форми, як продукту діяльності субкультури. Визначено, що культурні форми можуть бути предметними, знаковими і нормативними, орієнтованими на інтелектуальне, психо-емоційне, або предметно-знакове сприйняття, а також бути міфом (формою ідеї), предметом (як символом), або ритуалом (культурною інсценіровкою);
· Вперше розроблений теоретико-методологічний концепт культурної традиції як гіпотетичної, імовірнісної моделі її функціонування, яка висвітлює здатність соціальної системи до постійної переструктурації, гнучкості, мобільності, відкритості і при цьому збереженні цілісності, органічності і культурної унікальності.
Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел (321 найменувань). Повний обсяг дисертації 169 сторінок. Список використаних джерел займає 25 с.
Практичне значення роботи: полягає в тому, що в ній опрацьовані теоретичні засади соціологічного аналізу культурної традиції, запропоновано новий концепт - "інноваційно-інституалізаційні процеси", що виводить теоретичну дискусію в межах структурно-функціонального підходу на новий рівень пояснення соціального механізму культурної традиції. Актуальний теоретичний науковий результат полягає у розробці гіпотетичної моделі функціонування культурної традиції, яка являє собою логіко-методологічний і категоріальний інструментарій соціологічного вивчення соціокультурних процесів.
Опрацьований матеріал роботи та досягнуті результати можуть бути використані:
· для розробки конкретних методик соціокультурних досліджень;
· як основа для подальших теоретичних досліджень механізмів соціальних трансформацій і факторів соціокультурної взаємодії;
· як теоретична основа для підготовки лекційних матеріалів із загальної соціологічної теорії, соціології культури, етносоціології та соціології політики.
Апробація результатів дисертації.
- Міжнародна наукова конференція Символ, міф, обряд: традиції і
сучасність” Академія мистецтв України, Інститут мистецтвознавства,
фольклористики і етнології НАНУ, Київ, 2000;
- Всеукраїнська наукова конференція, присвячена ювілею С.Б.Кримського
Ноосфера, і глобальні проблеми сучасності”, Інститут філософії імені
Г.Сковороди, Київ, 2000;
- Круглий стіл ”Етнопедагогіка в умовах сьогодення”, УЦНК Музей Івана Гончара, Інститут мистецтвознавства, фольклористики і етнології НАНУ, Київ, 2000;
- Наукова конференція студентів та аспірантів факультету соціології та
психології, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2000;
- Наукова конференція студентів та аспірантів факультету соціології та психології, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2001;
- ХХІ Міжнародна конференція молодих фольклористів пам¢яті
А.Горковенко Механізм передачі культурної традиції ”Російський
інститут історії мистецтв, Державний республіканський центр
російського фольклору, Санкт-Петербург, 2001;
- Наукова конференція студентів та аспірантів факультету соціології та
психології, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2002.
Публікації. Основні результати дисертації відображені у 4-х публікаціях: з них у фахових виданнях 3 публікації; у інших наукових збірках 1 публікація.

Список литературы

ВИСНОВКИ
У суспільному житті сучасних постіндустріальних країн все більше виокреслюється домінуюче значення культурних факторів, наукова увага до яких, пов¢язана із загальною ситуацією постмодерну у культурі, що виносить культурні цінності на перший план життєвих інтересів людини.
На макрорівні реалії постмодерної доби онаочують себе тотальністю глобалізаційних процесів для культур постіндустріальних суспільств, в кордонах яких, при цьому, відбувається і активізація локальних культурних процесів, які на терені власного соціального простору суттєво змінюють форму явищ супутніх глобалізації, створюючи принципово нову якість, відмінну від привнесеного зразку. Сучасне українське суспільство, як і всі інші пострадянські суспільства, стало площиною впливу світових соціокультурних тенденцій, доповнивши собою перелік суспільств, які глобалізуються. Тому і проблематика соціального механізму культурної традиції, як фактору самозбереження унікальної сутності кожної культури в умовах тотальної секуляризації і профанації автентичних культурних форм, триваючих на тлі загальної масовізації культури, постає гостро актуальною.
Так у вітчизняній соціології досить відчутною є відсутність знань щодо зв’язку культурної традиції з інновацією та інституалізацією, ролі культурної традиції у процесах соціальних змін і трансформацій, впливу традиції на структуризацію соціального простору та акти соціальної взаємодії. Першочерговим є питання і щодо агентів дії культурної традиції у соціальному просторі, ролі останніх у процесах суспільного конструювання соціальної реальності.
Напрацьовані ж в традиціоналогії знання і концепції, досить суттєво зачіпляють предметне поле соціології, постійно ставлячи питання щодо обумовленості соціальних процесів і явищ функціонуванням культурної традиції. Розв¢язання ж цього питання вже не може бути вирішено тільки засобами культурології, потребуючи суто соціологічного інструментарію і, хоча вже є соціологічні концепції, об’єктом яких постає саме культурна традиція, загалом означене предметне поле залишається майже не розробленим в соціології, потребуючи негайної наукової уваги.
Тому, аналізуючи культурну традицію і залучаючи для цього весь спектр знань, накопичених традиціонологією, автор розглядає її як принципово соціологічну категорію, переводячи культурологічну тематику у площину соціологічного бачення, в ракурсі якого первинні характеристики культурної традиції змінюють свою тональність.
Так, трансчасовість, як ознака культурної традиції є характерною для темпорального підходу до культури, який має витоки ще в давньогрецькій науці і на терені класичної філософії і соціології продовжений працями багатьох дослідників. Однак ця ознака культурної традиції і в сучасному соціологічному дискурсі вичерпує все функціональне розмаїття культурної традиції у суспільстві, зводячи роль першої лише до ролі статичного провідника суспільних цінностей через ланцюги” поколінь. Як вже зазначалось вище, подібні уявлення щодо культурної традиції, (які можна назвати класичними), є вже в чомусь безумовно одномірними. Адже, з’єднуючи минуле з майбутнім, культурна традиція виступає не лише в ролі статичного передавача інформації, а є, перш за все, активним її носієм, який не тільки зберігає останню (адже мова йде про сакральну матрицю” культури, її генетичний код”), але і адекватно її відтворює, оновлючи відповідно новим умовам.
Жодна галузь сучасної науки не розвивається локально і самодостатньо. Джерелом розвитку наук, механізмом вироблення нового знання постають процеси взаємного обміну ідеями і теоріями між науками. Запозичуючи ті чи інші нові терміни і поняття, кожен дослідник розробляє їх в рамках власної концепції, чим не просто удосконалює їх функціонально, а і нарощує” цим ту масу понятійної інтерпретації, яка властива вже усталеним категоріям. Поняття центральної зони культури”, яке визначає собою центральну ідею культури, її генетичний код”, не є загальновизнаним у сучасній світовій науці, для вітчизняної ж соціології воно є майже незнаним, тому і спроба соціологічної інтерпретація цього терміну уявлялась автору актуальною, тим більше, що цього вимагав і алгоритм розробки обраної проблематики.
Неофункціоналістський синтез у поєднанні з постструктуралістскою дослідною технологією створив ефективні засади для проведення топологічного аналізу культурної традиції, що постало методологічним підгрунттям для якісної соціологічної концептуалізації функціонування культурної традиції у соціальному просторі, в даній роботі. Сам же топологічний аналіз культурної традиції став тим адекватним дослідним інструментарієм, якій дозволив відтворити цілісну картину дії культурної традиції у соціальному просторі, визначити її соціальні механізмі і основні індикатори динаміки. І якщо в загальному змісті топологія є поняття, що визначає розділ науки, то в нашому випадку це сам простір культури суспільства, який ми в ракурсі просторової проблематики називаємо соціокультурним виміром. Саме тому завданням топологічного аналізу постало дослідження якісних, топологічних властивостей культурних явищ, індикаторів динаміки інноваційно-інституалізаційних процесів, як певних просторово-часових координат діяльності культурної традиції.
Так культурна традиція діє в соціальному просторі в певних часових і просторових координатах. І якщо часовими координатами є: минуле-теперішнє і теперішнє з переходом в майбутнє, то просторові координати це соціальні групи різних субкультур суспільства, що підтримують і передають цю традицію. Таким чином, було виявлено і доведено, що саме культурна традиція є ініціатором інноваційно-інституалізаційних процесів, суб’єктами яких постають соціальні групи субкультур суспільства.
Діяльність соціальних груп субкультур в свою чергу є нічим іншим, як тим соціальним механізмом яким оперує культурна традиція у соціальному просторі і який постає у власній сукупності плином інноваційно-інстутиалізаційних процесів. Адже саме в просторі соціальних груп субкультур народжуються” нові культурні форми - новації, які подалі, транслюючись у соціальний простір наслідуються всіма іншими соціальними групами суспільства. Так новація, закріплюючись в більшості соціальних груп суспільства стає стереотипом, що безпосередньо і являє собою плин інноваційно-інституалізаційних процесів, саморух культурної традиції. Таким чином, на соціально-конкретному рівні, суб’єктом культурної традиції виступають люди і соціальні групи людей, як членів певного суспільства, які, як наслідують певні норми і правила, так і змінюють останні власною інноваційною поведінкою.
Носіями ж інноваційної, нонконформістської поведінки, агентами соціальних змін часто виступають харизматичні лідери, і такі пасіонарні, інноваційні особистості, як неординарні, обдаровані митці, науковці, політики, громадські діячі, які спочатку розповсюджують свій вплив на окреме соціальне коло, або соціальний рух. Соціальне коло, в свою чергу, очолюючись лідером, перетворюється в структуровану референтну соціальну групу і утворює локальну самобутню субкультуру, яка до того ж займає активну соціальну позицію.
Подібний тип субкультур, який названий нами активною не інституціональною субкультурою, або культурною моделлю” відрізняється структурною архітектонікою своєї соціальної групи від інших типів субкультурних утворень - інституціональних і меморіальних субкультур. Визначено, що саме не інституціональні субкультури є агентами соціальних змін, активними ініціаторами інноваційно-інституалізаційних процесів.
В соціальній же реальності безперервно триває цілий конгломерат різноспрямованих інноваційно- інституалізаційних процесів (соціальних змін), які триваючи на різних рівнях соціального простору, власною сукупністю відтворюють буттєвість культурної традиції, яка в цьому контексті уявляється механізмом переструктурації простору, а отже і фактором розвитку суспільства, як умовою збереження центральної зони культури”.
Саме центральна ідея” культури (яку можна уявити і як менталітет спільноти, його соцієтальну психіку) задає культурній традиції параметри інновацій, які подалі підлягають інституалізації. Таким чином, серед великого розмаїття інновацій, наявних у суспільстві на даний момент часу, інституалізуються лише деякі. А саме ті, які за законом самозбереження системи відповідають мінімальному зростанню рівня соціальної ентропії. Таким чином, інституалізуються лише ті культурні форми, які відповідають параметрам центральної зони культури”, тобто привносячи оновлення, не суперечать основній ідеї” культури.
Однак, основним науковим результатом концептуалізації функціонування культурної традиції, стало створення концепції соціального механізму культурної традиції, що втілилось у побудову теоретико-методологічного концепту останньої.
Цей теоретико-методологічний концепт ґрунтується на перегляді класичного бачення культурної традиції. Так, в авторській концепції остання уявляється не тільки як базовий елемент системи культури, а постає, перш за все, як трансчасовий, багатолінійний, гнучкий, креативний конгломерат інноваційно-інституалізаційних процесів у суспільстві, які в свою чергу задають параметри суспільному конструюванню реальності, як векторам структуризації соціального простору. Здатність суспільної системи до постійної переструктурації, гнучкості, мобільності, відкритості і, при цьому, цілісності, органічності і культурної унікальності, завдяки і попри, безперервному плину соціальних змін є функціональним призначенням культурної традиції. Так, висловлюючись метафорично, культурну традицію можна уявити імунною системою організму суспільства, яка не тільки протидіє захворюванням і знешкоджує віруси, але і загартовує організм профілактичними процедурами і щепленнями.
Динаміка ж культурної традиції в свою чергу обумовлюється внутрішньою будовою останньої. А саме, особливостями її структурної організації, як наявності: 1/ ”центральної зони культури”, як символічної матриці культури, яка локалізує у собі її харизматичні змісти”, 2/двох однопорядкових складових традиції креативної та консервативної, між якими постійно точиться функціональний конфлікт, який і є механізмом саморуху культурної традиції.
Підсумовуючи все вищесказане і формулюючи кінцевий висновок проведеного дисертаційного дослідження, слід сказати, що в цьому контексті соціологічна концептуалізація культурної традиції є актуальною і для вітчизняного державотворення, адже як правильно замічає В.Б.Євтух: ”Консервація традицій і звичаїв, які були виразником української етнічності у попередні віки, без урахування змін, пов'язаних з часовим простором, прагнення трансплантувати їх у сьогодення - усе це не йде на користь державотворчим процесам. Навпаки, такий підхід їм шкодить, адже побудова української самостійної держави є не стільки спробою утвердити все українське”, скільки дати можливість цьому (звичайно ж не всьому) українському”, нормально функціонувати в навколишньому світі, взаємодіяти з ним, а не штучно зміцнювати створене гетто [92, c.118]”. Саме тому перегляд класичного” розуміння культурної традиції є актуальним для вітчизняної соціології, відкриваючи можливості подальшого соціологічного аналізу соціокультурної динаміки під новим ракурсом - з позиції постійної переструктурації соціальної системи, за законом збереження мінімального росту соціальної ентропії. Що, за думкою автора, являє собою, ніщо інше, як творчий початок соцієтальної якості, в основі якого лежить добре знаний українським філософам принцип софійності та кордоцентричності буття, як сила вседолаючої Любові.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Абрамян Э.Г. Инновация и стереотипизация как механизмы развития этнической культуры // Методологические проблемы этнических культур: Материалы симпозиума. Ереван, 1978. С.93-98.
2. Абрамян Э.Г. У истоков культурной традиции.Ташкент, Из-во ФАН” Узбекской ССР, 1968. 126 с.
3. Аверинцев С.С. Аналитическая психология К.-Г.Юнга и закономерности творческой фантазии // Вопросы литературы. 1970. №3. С.113-143.
4. Аверкиева Ю.П. История теоретической мысли в американской этнографии. М.: Прогресс, 1979. 263 с.
5. Агеев В.С. Исследование межгрупповых отношений в зарубежной социальной психологии. Вестник Моск. Ун-та, сер.14; Психология.1983. №2. С.70-78.
6. Американская социологическая мысль: Тексты / Под ред. В.И. Добренькова. М.: Издание Международного Университета Бизнеса и Управления, 1996. 560 с.
7. Алексеев В, Григорьев А. Религии Антихриста. Новосибирск, 1997. 260 с.
8. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму: Пер. з англ. К.: Критика, 2001. 271 с.
9. Антология исследований культуры. Интерпретация культуры. СПб.: Университетская книга, 1997. Т.1. 728 с.
10.Арон Р. Этапы развития социологической мысли. М.: Прогресс, 1993. 608 с.
11.Арсеєнко А.Г. Глобалізація: соціальні зміни і наслідки напередодні ХХІ століття // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 1999. № 1. С. 42-58.
12.Артановский С.Н. Марксистское учение об общественном прогрессе и «эволюция культуры» Л.Уайта // Современная американская этнография: теоретические направления и тенденции. М.: Прогресс, 1963. 103 с.
13.Арутюнов С.А. Народы и культура: Развитие и взаимодействие. М.: Прогресс, 1989 160 с.
14.Арутюнов С.А., Чебоксаров Н.Н. Передача информации как механизм существования этносоциальных и биологических групп человечества // Расы и народы. М., 1972. С.216.
15.Архипова Л.Д. Роль інтерпретації в культурі: Автореф. дис. канд. філос. наук: 09 00 08/ Інститут філософії ім.. Г.С.Сковороди НАНУ. К., 2002. 16 с.
16.Ахундов М.Д. Пространство и время: от мифа к науке // Природа. 1985. №8. С.53-64.
17.Ахундов М.Д. Картина мира: от мифа к науке // Природа. 1987. №12. С.58-70.
18.Ашар П. Дискурс и социальная практика в образовании нации и государства // Этничность. Национальные движения. Социальная практика: Сб. Статей. СПб, ТОО ТЛ «Петрополис». 1995. С.287-314.
19.Багинський В. Влада міфа: онтологія проникаючої трагедії // Філософська і соціологічна думка. 1993. № 3. С 18-24.
20.Багно Е.Е. Граница как категория культуры // Русская литература. СПб., 1995. № 3. С. 6-12.
21.Балабанов С.С. Динамика духовной организации личности и общества // Вестник РТНФ. 1997. №4. С. 25-34.
22.Баньковская С.П. Эрнст Берджесс // Современная американская социология / Под ред. В.И. Добренькова. М.: Изд-во МГУ, 1994. С. 20-32.
23.Баран Я.В. Слов’янська община (за матеріалами поселення Рашків 1): Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.06 / АН України, Ін-т археології. К., 1992. 24 с.
24.Барзилов С. Провинция: элита, номенклатура, интеллигенция // Свободная мысль. М., 1996. № 1. С. 44-56.
25.Барзыкина А.И. Социальное пространство: сущность и проблемы диагностики (социологический анализ): Автореф. дис. канд. соц. наук: 22.00.01 / Рос. акад. гос. службы. М., 1997. 23 с.
26.Баркер А. Новые религиозные движения. Пер. с нем. С.-Пб.: Питер, 1997. 218 с.
27.Барсегян И.А. Традиция и коммуникация. // Философские проблемы культуры. 1998. № 8. С. 34-39.
28.Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика: Пер.с нем. М.: Прогресс, 1994. 284с.
29.Барт Р. Личный взгляд на культурные задачи и приоритеты культурной и социальной антропологии // Этнографическое обозрение. 1995. №3. С.45-51
30.Барт Р. Мифологии: Пер.с нем. М.: Изд-во им. Сабашниковых, 1996. 312 с.
31.Батанов О. Функції територіальних громад як специфічних суб’єктів конституційного права // Право України. 1998. № 8. С. 21-24.
32.Батыгин Г.С. Лекции по методологии социологических исследований: Учеб. для студентов гуманит. вузов и аспирантов. М.: АО Аспект-пресс, 1995. 285 с.
33.Бауман З. Власть без места, место без власти // Социологический журнал. 1998. № 3/4. С. 86-100.
34.Бауман З. Социологическая теория постмодерна // Человек и общество: Хрестоматия / Под ред. С.А.Макеева. К.: Ин-т социологии НАН Украины, 1999. С. 254-267.
35.Бейлс Р. Теория и исследования малых групп.// Социология сегодня. Проблемы и перспективы. М.: Прогресс, 1965. С.323-339.
36.Бейтсон Г. Некоторые особенности обмена информацией между людьми.// Концепция информации и биологические системы. М.: Мир, 1966. С.166-176.
37.Белла Р.Н. Социология религии / Американская социология: Перспективы, проблемы, методы. М.: Прогресс, 1972. С.265-281.
38.Белик А.А. Психологическая антропология: некоторые итоги развития // Этнологическая наука за рубежом: проблемы, поиски, решения. М.: АО Аспект-пресс, 1991. С.25-34.
39.Бергер П. Социологический миф // Социс. 1990. №7. С. 48-59.
40.Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. М.: Медиум, 1995. 336 с.
41.Беспалько И.Г. О некоторых аспектах теории установки и проблемы бессознательного // Бессознательное: Природа. Функции. Методы исслед.: В 4-х т. т.3 Тбилиси: Мецниереба, 1978-1985 С. 279-329.
42.Блау П.М. Исследования формальных организаций // Американская социология. Проблемы, перспективы, методы. / пер. с англ./.М.: Прогресс, 1972. С.93-105.
43.Блауберг И.В, Юдин Е.Г. Становление и сущность системного подхода. М.: Наука, 1973. 270 с.
44.Бодрийяр Ж. Система вещей.: Пер. с фр. М.: Рудомино, 1995. 168 с.
45.Бодрийяр Ж. Соблазн: Пер. с фр. М.: Ad Marginem, 2000. 318 с.
46.Борев В.Ю., Коваленко А.В. Культура и массовая коммуникация. М.: Наука, 1986. 158 с.
47.Бромлей Ю.В. О соотношении культурно-ареальных общностей и
48.цивилизации. // Социология и проблемы социального развития. М.:
49.Прогресс, 1978. 435 с.
50.Бурдье П. Практический смысл: Пер. с фр. А.Бикбов, К.Вознесенская /
51.Отв. ред. Н.Шматко. СПб.: Алетейя, 2001. 562 с.
52.Бурдье П. Рынок символической продукции // Вопросы социологии. 1993. № 1/2. С. 49-62, № 3. С. 50-61.
53.Бурдье П. Социальное пространство и символическая власть // THESIS: Theory a. history of econ. a. social institutions a. systems: Almanac. М. 1993. Vol. 1, № 2. С. 137-150.
54.Бичко А. К. Менталітет української нації, український менталітет // Етнонаціональний розвиток України: терміни, визначення, персоналії. К.: Наукова думка, 1993. С. 35 53..
55.Валлерстайн И. Исторические системы как сложные системы // Философские перипетии. Вестник ХГУ. № 409. 1998. С. 198-203.
56.Васильев В. Деякі роздуми з приводу терміну «менталітет» // Розбудова держави. 1994. №11. С. 35 48.
57.Васильев Л.С. Традиция и проблемы социального прогресса в истории Китая // Роль традиции в истории и культуре Китая. М., 1972. С. 38 54.
58.Васильева Э.П. Социальная структура и социальная стратификация: (Сводный реф.) // Социальные и гуманитарные науки. Отеч. и зар. л-ра. Серия 11, Социология: РЖ. М., 1994. № 1. С. 95-103.
59.Вебер М. Основные понятия стратификации // Социологические исследования. 1994. № 4. С. 147-156.
60.Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму: Пер.с нем К.: Основи, 1994. 261 с.
61.Веблен Г. Теория праздного класса: Пер. с англ. М.: Прогресс, 1984. 213 с.
62.Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание: Пер. с англ. М.: Русские словари, 1996. 416 с.
63.Веселкин Е.А. Культурная антропология США: теория и действительность (взгляд со стороны) // Этнологическая наука за рубежом: Проблемы, поиски. М..: Наука, 1987. С. 186-209.
64.Виноградский В.Г. Социальная организация пространства: философско-социологический анализ. М.: Наука, 1987. 187 с.
65.Вирост Й.С. Національна самосвідомість: проблеми визначення та аналізу // Філософська та соціологічна думка. 1989. №7 С.11-19.
66.Власова В. Б. Об исторических типах традиционной ориентации // Советская этнография. 1981. №2. С.112-118.
67.Власов А.В. Этническая сегрегация в современном городе. Проблемы гармоничного сосуществования. http: //www. niurr. gov. ua/ukr/dialog_ 1999/ vlasov. htm.
68.Власова В.Г. Традиция как социально-философская категория // Философские науки. 1980. №4. С.30-40.
69.Войтович С.О. Світ соціальних відносин в українській культурі (історико-соціологічне дослідження). К.: Ін-т соціології НАНУ, 1994. 145 с.
70.Вундт В. Миф и религия: Пер. с нем. СПб: Брокгауз; Эфрон, 1913. 416 с.
71.Вятр Е. Социология политических отношений. М.: Прогресс, 1979. 210 с.
72.Гадамер Х.-Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики: Пер. с нем. / Общ. ред. Б.Н. Бессонова. М.: Прогресс, 1988. 704 с.
73.Гегель Г.В.Ф. Философия религии (в двух томах): Пер. с нем. т.2. М.: Мисль, 1977. 573 с.
74.Геде А. Миф и философское сознание // Философские науки. 1968. №6 С.114-126.
75.Геллнер Э. Слова и вещи: Пер. с англ. М.: ИЛ, 1962. 344 с.
76.Гіденс Е. Соціологія: Пер. з англ. В Шовкун, А. Олійник / Наук. ред. О.Іващенко. К.: Основи, 1999. 726 с.
77.Головаха Е.И. Структура групповой деятельности. Социально-психологический анализ. К.: Наукова думка, 1979. 138 с.
78.Головко Б.А. Філософська антропологія: Навч. посібник К.:ІЗИН., 1977. 240 с.
79.Голан А. Миф и символ: пер с англ. М., Изд-во Русслит. 1992. 346 с.
80.Голосовкер Я.Э. Логика мифа. М.: Наука, 1987. 218 с.
81.Игнатенко П.И., Павленко В.Н. Этнические установки и этнические стереотипы. Днепропетровск: Изд-во ДГУ, 1995. 243 с.
82.Гулыга А.В. Миф как философская проблема. // Античная культура и современная наука. М.: Прогресс, 1985. С. 46-65.
83.Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера земли. Л.: Гидрометиздат, 1990. 528 с.
84.Гуревич П.С. Культурология: Учебное пособие. М.: Прогресс, 1996.. 459 с.
85.Давидович В.Е., Жданов Ю.А. Сущность культуры. Ростов-на-Дону, 1979. 345 с.
86.Давыдов Ю. Н., Раднянская И.Б. Социология контркультуры. М.: Прогресс, 1980. 153 с.
87.Дилигентский Г.Г. Сциально-политическая психология. М.: Новая школа, 1996. 352 с.
88.Дворкин А. Л. Сектоведение. Тоталитарные секты: Опыт системного исследования. Н.- Новгород: 2000. 693 с.
89.Джемс В. Многообразие религиозного опыта: Пер.с англ. СПб: Андерсен и сыновья, 1992. 418 с.
90.Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика. Київ: Либідь”, 2001. 335 с.
91.Драченко В.И. Законы сохранения и симметрии, асимметрии на уровне общественной организации / Норил. индустр. ин-т. Норильск, 1995. Рукопись деп. в ИНИОН РАН от 28.08.95, № 50693. 9 с.
92.Дреев О.И. Роль национальных обычаев и традиций в социальной регуляции поведения. Л.: Гидрометиздат, 1982. 246 с.
93.Дуберман Ю.Е. Малые группы: структура и процессы / Обзор современных исследований в США // Социальная психология за рубежом. Вып.1. М., 1974. С.101-174.
94.Дюркгейм Э. Метод социологии // Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии // Пер. С фр. и послесл. А.Б. Гофмана М.: Наука, 1990. С.493.
95.Дяченко М., Частик О. Простір і час фольклорних світів: пам’ять генерацій // Філософська думка. 1999. № 1-2. С. 64-79.
96.Євтух В.Б. Якою має бути етнополітика української держави? // Віче. 1992. - №11. С.118-123.
97.Евтух В.Б. Концепция этносоциального развития США и Канады: Типология, традиции, эволюция. К.: 1991. 243 с.
98.Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія: Підручник. К.: Лібра. 1999. 488 с.
100.Евсюков В.В. Мифы о мироздании. М.: Наука, 1986. 112 с .
101.Ерасов Б.С. Социальная культурология: Пособие для студентов высших учебных заведений. В 2-х ч. М.: Мысль, 1994. 340 с.
102.Ефимов А. Элитные группы, их возникновение и эволюция. Знание
сила. 1988.№1. С.56-64.
103.Журавлев О.В. О понятии пограничной этнической идеологии //
Русская литература. СПб., 1995. № 3. С. 23-80.
104.Забужко О. Культурна притомність нації // Сучасність. 1994. №3. С. 23 -34.
105.Здравомыслов А. Социология конфликта: Учебное пособие для студентов высших учебных заведений. М.: Аспект-Пресс, 1996. 317 с.
106.Зборовский Г.Е. Пространство и время как формы социального бытия. Свердловск: Свердловский юридич. ин-т, 1974. 223 с.
107.Зиммель Г. Избранное. Т. 1. Философия культуры: Пер.с нем. М.: Юрист, 1996. 671 с.
108.Зимбардо Ф., Ляйппе М. Социальное влияние: Пер.с англ. СПб.: Питер, 2000. 448 с.
109.Звонкова Н.В., Скляров К.А. Универсальный характер морали в пространстве культуры // Вестник Санкт-Петербург. Универс. 1993. №3 С. 45 - 54.
110.Знойко О.П. Міфи київської землі та події стародавні. К.: Молодь, 1989. 304 с.
111.Иванов Д.В. Чет и нечет. Асимметрия мозга и знаковых систем. М.: Радио и связь, 1978. 185 с.
112.Ильенков Э.В. Философия и культура. М.: Аспект Пресс, 1991. 435 с.
113.Инкельс А. Личность и социальная структура. // Социология сегодня. Проблемы и перспективы: Пер. с англ М.: Прогресс, 1965. С.271-301.
114.Ионин Л.Г. Социология культуры. М.: Логос, 1996. 280 с.
115.Ионин Л.Г. Новая магическая эпоха // Постмодерн: новая магическая эпоха: Сб. статей / Под ред. Л.Г.Ионина. Харьков: Харьковский национальный ун-т им. В.Н. Каразина, 2002. С. 221-236.
116.Ионин Л.Г. Основания социокультурного анализа: Учебн. пособие. М.: Издательство Московского Университета, 2000. 238 с.
117.Каган М.С. Искусство в системе культуры (к постановке проблемы). М.: Советское искусствоведение, 1978. 263 с.
118.Казмиренко В.П. Социальная психология организаций: Монография. К.: МЗУУП, 1993 384 с.
119.Кандрашина Е.Ю., Литвинцева Л.В., Поспелов Д.А. Представление знаний о времени и пространстве в интеллектуальных системах. М.: Наука, 1989. 326 с.
120.Карались Я. Интеллигенция в современном мире // Интелл