ВИЩА ШКОЛА РЕГІОНУ ЯК ОБ’ЄКТ СОЦІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

Краткое описание

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

Куделя Павло Олександрович

УДК 316.43.378.1

ВИЩА ШКОЛА РЕГІОНУ ЯК ОБ’ЄКТ СОЦІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

Спеціальність 22.00.04 спеціальні та галузеві соціології

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата соціологічних наук

Науковий керівник:
д. і. н., проф.
Городяненко Віктор Георгійович

Дніпропетровськ 2003

З М І С Т

вСТУП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

3

РОЗДІЛ 1

Теоретико-методологічні основи соціального управління освітою . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

16

1.1.

Теоретичне осмислення проблем соціологічного вивчення освіти. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

16

1.2.

Особливості функціонування вищої освіти як соціального інституту. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

33

РОЗДІЛ 2

Модернізація управління вищою освітою у форматі регіональних перетворень. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

55

2.1.

Регіоналізація вищої школи як один із шляхів реформування системи освіти . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

55

2.2.

Соціологічний аналіз ставлення викладачів вищої школи до її реформування. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

76

РОЗДІЛ 3

Соціальні технології регіонального управління вищою освітою. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

93

3.1.

ВНЗ як соціальні організації; оцінка потенціалу управління та самоврядування. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

93

3.2.

Сутність та моделі соціальних технологій управління вищою освітою. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

114

3.3.

Технології соціологічного діагностування в регіональному управлінні освітою. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

132

ВИСНОВКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

155

ЛІТЕРАТУРА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

162

Вступ

Актуальність теми. на початку третього тисячоліття наукова розробка проблем вищої освіти набуває особливої значимості і гостроти. В умовах переходу людства до постіндустріальної цивілізації незмірно підвищується роль освіти в соціальному розвитку. Вона все більшою мірою стає найважливішим чинником суспільного прогресу. Розвиваючи людину, її моральні та психологічні якості, підвищуючи її освіченість і культуру, освіта є найважливішою передумовою створення наукового, економічного, соціокультурного та духовного потенціалу суспільства. Освіта основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта є стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету і конкурентоспроможності держави на міжнародній арені” відзначається в Національній доктрині розвитку освіти в Україні [78, 8].
Розбудова державності України, відродження її культурних здобутків у поєднанні із загальноцивілізаційними процесами розвитку підіймають проблеми освіти на вищий щабель. Нині вона стає провідним національним пріоритетом, бо держава та нація без сучасної освітньої системи позбавлені майбутнього, нездатні до відтворення культурних цінностей, забезпечення конкурентоспроможності на світовому ринку економічних та інтелектуальних ресурсів, відновлення і збереження демократичних інститутів. Для сучасної України освіта, завдяки її інтелектуальній та моральній енергії, може стати умовою та одним з гарантів забезпечення історичного переходу нації до нового демократичного із соціально орієнтованою економікою суспільства. Рівень освіти є, за стандартами ООН, одним з основних показників якості розвитку країни, а науково-технологічний та інноваційний розвиток цілком слушно розглядається фахівцями як головний чинник безпеки України [19, 49-53 ].
Від дієвої участі широкого і могутнього потенціалу вищих навчальних закладів у трансформаційних процесах країни в значній мірі залежить успіх ринкових реформ і якість державотворення, адже сучасна вища школа являє собою не тільки розгалужений навчальний центр, але і багатопрофільний науково-виробничий комплекс. У той же час вища освіта України має чимало проблем, які ускладнюють реалізацію її функцій. Ці проблеми пов’язані як з внутрішніми умовами перехідного етапу розвитку українського суспільства, так і з впливом загальносвітових тенденцій.
За останнє десятиріччя радикально змінилась система підготовки фахівців: держава відмовилась від тотального централізованого контролю за всіма аспектами функціонування і розвитку вищої школи; на зміну прямому плануванню підготовки і розподілу випускників прийшли ринкові механізми регулювання цих процесів, змінилась структура і співвідношення спеціальностей; зростає загальна кількість вищих навчальних закладів та кількість студентів, що в них навчаються. Одержують подальший розвиток інноваційні напрямки функціонування освіти, зокрема такі, як варіантність організаційно-правових форм освітньої діяльності; варіантність форм одержання освіти; варіантність типів освітніх закладів; створюються сприятливі умови для поєднання в освітньому процесі вимог державного замовлення і вільного професійного вибору. Водночас, - як відзначається в Національній доктрині розвитку освіти в Україні, - стан справ у галузі освіти, темпи та глибина перетворень не повною мірою задовольняють потреби особистості, суспільства і держави. Глобалізація, зміна технологій, перехід до постіндустріального, інформаційного суспільства, утвердження пріоритетів сталого розвитку, інші властиві сучасній цивілізації риси зумовлюють розвиток людини як головну мету, ключовий показник і основний важіль сучасного прогресу, потребу в радикальній модернізації галузі, ставлять перед державою, суспільством завдання забезпечити пріоритетність розвитку освіти і науки, першочерговість розв’язання їх нагальних проблем” [78, 8].
Однією з них є проблема управління. Держава ослабила свій регулюючий вплив на процеси підготовки фахівців, переклавши цю проблему на плечі ВНЗ та самих фахівців. Неорганізований ринок праці не в змозі своєчасно пристосувати структуру робочої сили до змін попиту на неї. Нинішня ситуація у сфері підготовки фахівців з вищою освітою, коли не враховуються потреби економіки та попиту на ринку праці, вимагає комплексного підходу до вирішення цієї проблеми з боку як держави, так і місцевих органів управління, служб зайнятості, організацій-роботодавців, самих вищих навчальних закладів. Зараз ніким не аналізується відповідність попиту і пропозиції фахівців на регіональних ринках праці з урахуванням існуючих та найближчих змін у відтворенні трудового потенціалу. Недостатньо координуються зусилля управлінських структур, служб зайнятості та ВНЗ у плані працевлаштування випускників.
Період фрагментації в галузі вищої освіти не може довго тривати. Він був неминучий та необхідний і дав неоціненний досвід справді демократичних пошуків структурної та змістової перебудови, покликав до життя інноваційні форми підготовки фахівців, відкрив перед молоддю широкі можливості для самоутвердження в нових умовах життя. Разом з тим не можна не помітити і негативних сторін цього періоду вільного плавання”: втрату чітких орієнтирів суспільної доцільності в підготовці кадрів для економіки та інших сфер суспільства, розбалансування механізмів оновлення професорсько-викладацького складу, часом втрату нормативних основ діяльності системи, якості підготовки фахівців.

Незважаючи на динамічні зміни вищої освіти, схема управління цією системою, як відзначають її дослідники, залишається на рівні вимог тоталітарного, неефективного суспільства. Перспективним напрямком вдосконалення управління вищою освітою, як показує світовий досвід, є регіоналізація. Регіональний чинник стає нині одним з визначальних у сталому розвитку суспільства.
Однією з стратегічних проблем розвитку України, - підкреслює В.Г.Городяненко, - є активна регіоналізація, яка повинна бути направленою на розмежування повноважень столиці і областей, органічне перетворення бюджетної та податкової систем, пошук консолідуючих цінностей та створення на їх основі єдиної соціально-політичної спільноти” [33, 131]. Регіоналізація освіти передбачає відмову від монопольного диктату держави з Центру.
Вища освіта тісним чином пов’язана з регіональними умовами, в яких вона функціонує. Управління, як відзначається в Національній доктрині розвитку освіти в Україні, має враховувати регіональні особливості, тенденції до зростання автономії державних закладів, конкурентоспроможності освітніх послуг. У доктрині також відзначається, що нова система управління сферою освіти повинна бути відкритою і демократичною, передбачати забезпечення державного управління з урахуванням громадської думки, внаслідок чого змінюються навантаження, функції, структура і стиль центрального та регіонального управління освітою; модернізація управління освітою передбачає децентралізацію управління, перерозподіл функцій та повноважень між центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та навчальними закладами, перехід до програмно-цільового управління, створення системи моніторингу ефективності управлінських рішень, їх впливу на якість освітніх послуг [78, 9]. Це робить актуальним дослідження реального стану та розробку нових моделей управління вищою освітою не тільки на загальнодержавному, а і на регіональному рівні.
Проблема дисертаційного дослідження визначається протиріччям між існуючим в Україні централізовано-галузевим управлінням вищою освітою та зростаючими потребами регіоналізації цього управління, впровадженням інноваційних соціальних технологій стійкого розвитку. Ці потреби зумовлюються загальною тенденцією демократизації всього суспільного життя та специфічними особливостями регіонів країни, які склались історично як форма територіальної організації соціальної структури суспільства, соціальних зв’язків та відносин, соціальних інститутів та процесів.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертація виконана на кафедрі теорії і історії соціології Дніпропетровського національного університету. Вона виконувалась у рамках кафедральної комплексної наукової теми Людина в умовах зміни соціальних інститутів” та за технічними завданнями трьох держбюджетних тем, затверджених Міністерством освіти і науки України, що були реалізовані кафедрою за участю автора: Джерела формування духовних цінностей і соціальних орієнтацій молоді Дніпропетровського регіону”, (керівник В.Г.Городяненко, № держреєстрації 019V026477, 1997 р.); ”Соціальний статус і особливості професійної соціалізації студентської молоді” (керівник В.Г.Городяненко, № держреєстрації С198V3753, 1999 р.); Соціальні стратегії та адаптивна поведінка студентської молоді” (керівник В.Г.Городяненко, № держреєстрації 0100U005234, 2002 р.); а також Міжнародного дослідницького проекту INTAS Молодь: соціокультурні орієнтації, проблеми зайнятості, безробіття, соціального захисту” (1999-2000 рр.) та Мегапроекту МВФ Вища школа ХХІ століття лідерство для прогресу” (2000-2002 рр.).

Ступінь наукової розробки проблеми. Тема дисертації має міждисциплінарний характер. Проблеми, що розглядаються в ній, стосуються як соціології освіти, так і соціології управління та соціології регіонів.
Соціологічні проблеми освіти активно досліджуються як зарубіжними, так і вітчизняними вченими. Класична концепція соціології освіти була започаткована на початку 20-х рр. ХХ ст. Л.Уордом, Е.Дюркгеймом, Дж.Дьюі, М.Вебером та отримала розвиток у другій половині минулого століття в працях Ф.Альтбаха, М.Арчера, Р.Будона, К.Дженкса, Ф.Кумбса, Ф.Майора, М.Троу, А.Турена та ін.
У СРСР соціологія освіти як самостійна галузь науки сформувалась тільки в 60-70-ті рр. того ж століття. В цій галузі виник ряд наукових шкіл, зокрема, московська, ленінградська, прибалтійська, башкирська, свердловська, київська, харківська та інші. Соціологія вищої школи була в центрі уваги таких дослідників, як М.А.Аітов, В.Т.Лісовський, Л.Я.Рубіна, М.М.Руткевич, Ф.Р.Філіппов, Ю.О.Чернецький, В.Н.Шубкін, О.О.Якуба та ін. В той час інтенсивно розроблялись проблеми соціальної мобільності через канали освіти, досліджувались життєві плани та ціннісні орієнтації учнівської та студентської молоді. Було проведено ряд масштабних досліджень, що дозволило накопичити значний емпіричний матеріал з різних соціальних проблем освіти, який, на жаль, через існування багатьох догматичних стереотипів та ідеологічних обмежень не завжди одержував глибоке теоретичне узагальнення.
У ході радикальної трансформації суспільства сформувались передумови, що сприяли значному підвищенню статусу, функцій, теоретичної та прикладної ефективності соціології освіти. В Росії в цій галузі в останні роки з’явились фундаментальні роботи В.Я.Нечаєва, Г.Ю.Зборовського, В.І.Жукова Ф.Е.Шерегі та ін. В Україні соціальні проблеми вищої школи активно розробляються В.П.Андрущенко, В.І.Астаховою, К.В.Астаховою, В.С.Бакіровим, В.І.Воловичем, В.М.Вороною, І.М.Гавриленком, М.Ф.Головатим, В.Г.Городяненком, К.М.Левковським, М.П.Лукашевичем., С.О.Макєєвим, О.І.Навроцьким, В.М.Ніколаєвським, В.М.Пічею, Л.Г.Сокурянською, І.Є.Тараповим, Ю.О.Чернецьким, Н.Й.Черниш, І.І.Шеремет та ін.
Однак проблеми управління освітою не часто стають предметом окремої уваги дослідників. Початок досліджень цих проблем в західній соціології пов’язаний з концепцією соціальних систем” (Ч.Бернард, Г.Саймон, А.Етціоні). Там ця проблематика є предметом наукових інтересів таких вчених, як М.Андерсен, П.Блау, Г.Вейн, Т.Діл, Дж.Кемпбел, Р.Ларсен, Дж.Мейер, М.Мескон, Е.Х’юз та ін. У вітчизняній соціології проблеми управління освітою почали розроблятись тільки в останні роки. Серед авторів цих розробок слід назвати таких вчених, як В.І.Астахова, В.І.Вихрова, В.І.Волович, І.М.Гавриленко, Л.В.Губерський, Л.М.Герасіна, К.В.Корсак, А.І.Кривий, Г.П.Клімова, В.І.Луговий, О.І.Навроцький, В.Л.Оссовський, В.І.Паніотто, В.Є.Пилипенко, І.М.Попова, О.Л.Сидоренко, Є.І.Суїменко, В.Ф.Чорноволенко та ін.
З потребами удосконалення управління освітою тісно пов’язані питання соціальних технологій. Осмисленню технологій соціального простору присвячені праці Г.Т.Галієва, О.Г.Гладишева, В.П.Каширіна, В.М.Князєва, В.І.Красікова, В.М.Іванова, Г.І.Іконнікової, В.І.Патрушева, В.І.Подшивалкіної, С.В.Смірнова та ін. Окремі різновиди технологій, що використовуються у соціальному управлінні освітою, досліджуються в роботах І.В.Бестужева-Лади, І.Ф.Дев’ятко, В.П.Карпова, А.С.Кулагіна, В.І.Паніотто, В.Г.Попової, О.Л.Скідіна, Є.В.Тавокіна, Ж.Т.Тощенка та ін. Але соціальні технології в працях цих дослідників розглядаються в основному стосовно окремих організацій, або ж національної освіти в цілому. Проблеми розробки та використання соціальних технологій регіонального управління вищою освітою в умовах її модернізації практично ще не були предметом спеціального дослідження. Певним виключенням можуть бути роботи М.В.Бірюкової, однак в них автор зосереджує увагу на питаннях прогнозування вищої школи.
Ще менш розробленими є проблеми регіоналізації управління вищою освітою. В західній соціології змінилось декілька парадигм осмислення регіональної реальності, які знайшли відображення в регіональній політиці і практиці міжрегіональної інтеграції (ринкової, інституційної, сітьової”). Відповідні процеси відбуваються і в Росії: регіоналізм там став однією з важливих моделей соціологічного підходу до вивчення сучасних соціальних процесів. Є певні розробки в цьому напрямку і в українській соціології. Слід згадати хоча б науково-практичну конференцію Соціальні технології регіонального розвитку”, яка відбулась у грудні 2002 року в Дніпропетровську. Але, як відзначив на цій конференції І.Ф.Кононов, враховуючи регіональну гетерогенність України, рівень відрефлексованості цих проблем в українській соціології є явно недостатнім [29,141]. Назріла необхідність в аналізу регіональних особливостей соціального управління вищою освітою. Адже між розвитком інфраструктури регіону та системою освіти існує нерозривний зв’язок.
Таким чином, можна зробити висновок, що проблема соціального управління вищою освітою регіону, її певні аспекти все частіше привертає увагу вітчизняних вчених. Але в повному об’ємі вона ще не розглядалась в жодному дослідженні, що, враховуючи зростаюче теоретичне і практичне її значення, в умовах поглиблення реформування вищої школи в Україні, і визначило мету та задачі даної дисертаційної роботи.
Наукове дослідження соціального управління освітою в регіоні вимагає комплексного підходу з опорою на відповідну методологію, соціологічну теорію освітніх організацій, теоретичні розробки та досвід впровадження сучасних соціальних технологій управління освітою.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертації є дослідження стану та виявлення можливостей вдосконалення соціального управління вищою школою регіону в умовах здійснення освітньої реформи.
Для досягнення поставленої мети були поставлені такі задачі:
- здійснити аналіз теоретичного осмислення феномену освіти та визначити методологічні підходи до її вивчення;
- визначити особливості функціонування вищої освіти як соціального інституту в умовах трансформації суспільства;
- обґрунтувати регіоналізацію як один із важливих шляхів реформування вищої освіти;
- розкрити сутність та визначити прикладні можливості різних моделей соціальних технологій управління вищою освітою в регіоні;
- розробити систему заходів, спрямованих на застосування соціальної діагностики в управлінні вищою освітою регіону.
Об’єктом дослідження є вища школа Дніпропетровського регіону у форматі модернізації управління.
Предметом дослідження обрано особливості процесу соціального управління вищою школою регіону.
Методи дослідження. У роботі використовувались: порівняльно-історичний метод дослідження (при виявленні сутності та специфічних особливостей теоретичних підходів до феномену освіти); компаративний аналіз (при дослідженні особливостей функціонування вищої освіти як соціального інституту); системний аналіз (при розгляді системи вищої освіти регіону); структурно-функціональний аналіз (при розкритті проблем реформування вищої освіти); методи соціального прогнозування, моделювання та діагностування (при визначенні суті соціальних технологій та перспектив їх використання в управлінні вищою освітою регіону); методи соціологічного опитування викладачів, студентів, керівників вищої школи.
Теоретико-методологічні засади та емпірична база дослідження складають досягнення як вітчизняної, так і зарубіжної класичної та сучасної соціологічної, філософської та педагогічної думки. Зокрема, для теоретичного осмислення феномену освіти, особливостей функціонування вищої освіти як соціального інституту використовуються конкретно історичний, порівняльний, функціональний методи дослідження. Аналізуючи вищу школу як сукупність соціальних організацій, автор використовує системний підхід, положення теорії обміну, інтеракціонізму, теорії комунікації, конфліктології та інших напрямків сучасної соціології. Проблеми реформування вищої школи, її регіоналізації та управління розглядаються переважно на основі використання структурно-функціонального аналізу. У своїй роботі автор також опирається на сучасні концепції П.Бурдьє, Ф.Кумбса, Н.Смелзера, М.Троу, П.Штомпки та інших відомих зарубіжних соціологів, на праці вітчизняних соціологів, філософів, економістів, педагогів, присвячені вивченню як теоретичних проблем освіти, так і проблем соціального управління освітніми закладами, механізмів регулювання їх діяльності, а також узагальненню та концептуальному осмисленню практики використання існуючих соціальних технологій.
Емпіричною базою дисертації стали дані загальнодержавної статистики та статистики по Дніпропетровській області, матеріали поточного архіву Дніпропетровської облдержадміністрації, соціологічні дослідження проблем вищої школи, які проводились кафедрою теорії і історії соціології ДНУ за участю автора впродовж 19962003 рр. Головними методами одержання соціологічної інформації були: анкетування студентів та викладачів вищих навчальних закладів Дніпропетровського регіону; експертні оцінки керівників ВНЗ. Для вивчення емпіричної інформації застосовувались кореляційний, типологічний, факторний та інші види соціологічного аналізу.

Наукова новизна одержаних результатів.
У дисертаційному дослідженні вперше проводиться комплексний аналіз управління вищою освітою регіону на новому етапі освітньої реформи в Україні, розкриваються сутність, місце роль і особливості застосування новітніх соціальних технологій у сфері управління вищою школою. Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній:
- проаналізовано співвідношення цілей, задач та функцій вищої школи, розглянуто їх динаміку в умовах соціальної трансформації;
- переосмислено сутність та характер управління освітою у зв’язку з формуванням нової її парадигми;
- обґрунтовано регіоналізацію управління як фундаментальну складову демократизації всього суспільного життя, а регіональну політику у сфері вищої освіти розглянуто як поступове перенесення центру ваги розвитку освіти в регіони і формування при цьому необхідної методологічної, правової, організаційної бази. При цьому повинна забезпечитись єдність українського освітянського простору та розвиток науково-освітніх комплексів у регіонах;
- вдосконалено (з урахуванням особливостей нового етапу модернізації суспільства) модель регіональної системи вищої освіти, уточнено критерії та принципи її реалізації;
- виділено різні моделі управлінських стосунків в організаціях вищої освіти, проаналізовано їх особливості та перспективність;
- виявлено шляхи ефективного впровадження нових технологій в управління вищою школою регіону, управління вищим навчальним закладом, зокрема;
- здійснено теоретико-методологічне обґрунтування та виявлено прикладні можливості застосування соціологічної діагностики в управлінні вищою освітою регіону;
- дістало подальшого розвитку та апробовано на практиці запропоновану О.Л.Скідіним (стосовно освітньої установи) технологію використання комплексного опитування основних суб’єктів навчального процесу при проведенні соціальної експертизи ефективності функціонування вищої школи (на прикладі регіону).
Дисертаційна робота також накреслює шляхи та засоби подальшого дослідження управління вищою освітою в період її модернізації.
Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що висновки і рекомендації роботи можуть бути використані для розробки та вдосконалення нормативних документів стосовно регіонального управління вищою освітою; нормативних та методичних матеріалів для формування в регіоні органів громадського управління та контролю над діяльністю вищих навчальних закладів; для формування регіональних систем інформаційного забезпечення сфери освіти, моніторингу її функціонування і розвитку, а також систематичного розповсюдження серед населення інформації про результати діяльності вищих навчальних закладів. Теоретичний аналіз соціальних технологій управління дає підстави для їх використання керівниками освітніх закладів у процесі оптимізації своєї управлінської практики. Крім того, здійснені в дисертації розробки можуть бути застосовані при викладанні у вищих навчальних закладах таких навчальних курсів, як загальна соціологія, соціологія освіти, соціологія управління, соціологія регіонів, соціальне прогнозування. Теоретичні положення та висновки, що містяться в дисертації, можуть бути використані для подальшого теоретичного аналізу теоретичних проблем вищої освіти і, зокрема, управління освітою регіону.
Апробація результатів дисертації. Деякі положення та висновки дисертаційної роботи були викладені на Харківських соціологічних читаннях 2002 року, на Міжнародній науково-практичній конференції Соціальні технології регіонального розвитку”, що відбулась у 2002 році в Дніпропетровську, Міжнародній науково-практичній конференції Соціологія міста: наукові проблеми та соціальні технології”, м. Дніпропетровськ, 2001 р., а також на теоретико-методологічних семінарах кафедри теорії і історії соціології Дніпропетровського національного університету.
Основні положення дисертації були викладені в трьох публікаціях, здійснених у виданнях, що входять до переліку спеціалізованих видань соціологічних наук, затверджених ВАК України.
Структура дисертації.
Дисертація складається із вступу, трьох розділів, семи параграфів, висновків, списку використаної літератури. Основний зміст роботи викладений на 161 сторінках тексту, 12 сторінок складає список використаних джерел 145 найменувань. Загальний об’єм дисертації 174 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Масштабні соціально-економічні та політичні трансформації, що відбуваються в українському суспільстві, зумовлюють зміни і в системі вищої освіти.
Сьогодні в Україні продовжується реформування освітньої системи, її кардинальне оновлення, спрямоване на досягнення визначених в програмних документах цілей. Одержують подальший розвиток інноваційні напрямки функціонування освіти.
Регіоналізація освіти оголошується одним з принципів освітніх реформ, що здійснюються в багатьох країнах. Децентралізація управління на регіональному рівні викликана специфічними особливостями географічного положення окремих регіонів, умовами їх економічного розвитку, соціальними і демографічними умовами, а також традиціями та існуючою практикою. У розвинутих країнах, розуміючи важливість освіти для економічного розвитку регіонів, органи управління інтегрують плани розвитку освіти в плани регіонального економічного розвитку. Система освіти найтісніше пов’язана із соціально-економічними, соціокультурними, політичними і природно-географічними умовами, в яких вона функціонує.
Основними критеріями регіонального розвитку системи вищої освіти є: відповідність вищої школи попиту ринку праці з урахуванням державного, регіонального і локального рівнів; раціональність розміщення навчальних закладів у відповідності до соціальних, економічних і екологічних особливостей регіону; інтеграція регіональної системи освіти у двох напрямках: всередині системи між навчальними закладами різних рівнів і поза нею між науковими, виробничими та іншими установами та організаціями; етнокультурний критерій, який враховує національний склад населення регіону, культурні традиції, релігійні вірування та характеристики побуту.
Роль соціального управління у вирішенні сучасних проблем надзвичайно велика. Соціальна система може мати всі ресурси для свого розвитку, але відсутність налагодженого управління, яке опиралось би на інтелектуальні технології, сучасну інформаційно-аналітичну базу, автоматично відкине її до розряду відстаючих. Україна платить непомірно високу ціну за зниження якості управління. Нині ж, в умовах фінансової та економічної стабілізації країни, а також створення нормативно-правової бази розвитку вищої освіти, відкриваються нові можливості для наступного етапу її модернізації оновлення і осучаснення. Нові задачі вимагають і нових підходів до управління вищою освітою. У сучасних умовах розвиток освіти перестає бути виключною справою держави і стає полем багатоаспектної партнерської взаємодії центральних і регіональних державних органів з органами місцевого самоуправління, студентами та їх сім’ями, державними і недержавними освітніми закладами, педагогами, потенційними роботодавцями, громадськими об’єднаннями.
Новий механізм управління освітою вимагає розвитку автономії навчальних закладів, яка повинна здійснюватись на основі: по-перше, внутрішнього академічного контролю (підвищення ролі вчених рад, прозорість фінансової і адміністративно-господарської діяльності для колективів освітніх закладів); по-друге, зовнішнього контролю (вдосконалення системи ліцензування, атестації та акредитації освітніх установ, участь замовників в формуванні критеріїв оцінки діяльності освітніх установ і в реалізації контрольних процедур, формування опекунських рад); по-третє, послаблення регламентації фінансово-господарської діяльності освітніх установ за умови виконання ними вимог державних освітніх стандартів.
В умовах динамічних соціальних змін у світовій практиці управління все частіше використовується інноваційний метод освоєння соціального простору його технологізація. Соціальні технології розглядаються як інтелектуальний ресурс, використання якого дозволяє не тільки вивчати і передбачати різні соціальні зміни, але і активно впливати на практичне життя, одержувати ефективний прогнозований соціальний результат. Світовий досвід свідчить, що з допомогою соціальних технологій можна своєчасно вирішувати конфліктні ситуації, приймати оптимальні управлінські рішення сталого розвитку.
Подальше реформування вищої освіти, потреби в її демократизації викликають необхідність впровадження в управлінський процес сучасних соціальних технологій. У той же час, сфера вищої освіти регіону не тільки потребує радикальних змін в підходах до управління, але і являє собою найбільш придатний об’єкт для технологізації управління. Технологізація управління у сфері вищої освіти, як правило, передбачає використання системи конкретних технологій, зокрема діагностики реального стану об’єкта управління, інформаційного забезпечення управлінського процесу; розробки вірогідних сценаріїв, можливих варіантів досягнення цілі; аналізу альтернатив, визначення оптимальних операцій; вибору рішення на основі використання моделювання, ділової гри чи експерименту; контролю та оцінки ефективності застосування управлінської технології.
Впровадження в управління вищою освітою сучасних соціальних технологій, зокрема таких, як соціальна діагностика, соціальне моделювання та прогнозування це веління часу, рішучий поворот управлінської практики від традиційної довільності в підготовці та прийнятті управлінських рішень до науково обґрунтованих програмно-цільових підходів. Перехід практики освітнього менеджменту на рівень соціальних технологій є результатом нового підходу не тільки до практики управління, але і соціологічної науки в цілому, яка, дякуючи адекватному поєднанню фундаментального та прикладного знання, дедалі більше стає безпосередньою продуктивною силою суспільства.
Соціальні технології концентрують в собі природу управління взагалі і відіграють роль інструменту підвищення його ефективності. Вони є засобом, що дисциплінує менеджера, стандартизує його дії, регламентує управлінську поведінку. Навіть не досить досвідчений керівник при використанні сучасних управлінських технологій може здійснювати ефективне управління. Адже для здійснення типових завдань соціальна технологія, при внесенні необхідних коректив, легко переноситься з одного об’єкта на інший.
Проведені дослідження показують, що особливо важливу роль у вдосконаленні управління освітою відіграє соціальна діагностика. Причому стан та проблеми конкретних вищих навчальних закладів повинні оцінюватись не тільки ззовні, але і зсередини. Оцінка діяльності навчального закладу представниками різних соціальних груп освітньої організації, являючись формою здійснення зворотного зв’язку в процесі управління, є необхідним елементом у технології соціальної діагностики. Оцінка стану вищої освіти має здійснюватись комплексно, із залученням представників основних її спільнот (суб’єктів) керівників вищої освіти (управлінського персоналу), викладачів та студентів. Залучення керівників, викладачів і студентів вищих навчальних закладів до соціологічного діагностування дозволяє одержати відносно надійну інформацію як про стан справ, так і про можливі перспективи не тільки конкретної освітньої організації, але і вищої освіти регіону в цілому. Це не тільки підвищує ефективність управління освітою, але і сприяє демократизації відносин у цій сфері.
Є різні точки зору щодо того, яким експертам слід більше довіряти. Ми вважаємо, що кожна з гомогенних груп експертів вищої школи (і викладачі, і студенти, і представники адміністрації) має як свої певні переваги, так і слабкі сторони. Тому слід іх використовувати в комплексі, коли вони взаємодоповнюють одна одну. Оцінка діяльності навчального закладу представниками різних соціальних груп цієї організації важлива як для самодіагностики навчального закладу, так і для визначення ефективності управління вищою школою взагалі. Ми також вважаємо, що крім самодіагностики для успішного конкурентного розвитку навчальних закладів слід створити і зовнішню систему незалежної оцінки їх діяльності, обнародування її результатів.
Політика реформування вищої освіти ставить нові вимоги до керівників різних рівнів управлінських кадрів. Оскільки реформа в освіті пред’являє попит на управлінців нового типу, то постає питання про умови переорієнтації мислення, розвитку якісно нових управлінських умінь і навичок, здібностей аналізувати, оцінювати, прогнозувати та вчасно корегувати ситуацію. Успішне виконання управлінських функцій значною мірою залежить від низки чинників індивідуального характеру, таких як досвід керівника, його професійна компетентність, наявність спеціальних управлінських знань і навичок.
Актуальним є завдання розбудови і утвердження системи педагогічного менеджменту в практиці управління на основі високої управлінської культури, що створює умови для розкриття можливостей управлінця, від якого залежить життєдіяльність вищої школи та державної освітньої політики в Україні.
Нових підходів вимагає питання підготовки та перепідготовки управлінських кадрів вищої освіти. Кадрова політика у вищій школі повинна забезпечувати як наступність у передачі культурних традицій українського академічного співтовариства, науково-методичного досвіду та професійної компетентності від старшого покоління викладачів до нового покоління, так і активізацію інноваційної діяльності. Необхідне як бережливе ставлення до старшого покоління викладачів, так і активне залучення до роботи у ВНЗ талановитої молоді.
Світова практика свідчить, що поряд з активізацією і вдосконаленням діяльності державних органів контролю якості освіти значна роль належить суспільним органам громадського і професійного контролю за розвитком освіти. Майже всі країни світу поєднують формальний контроль (з боку державних чи інших офіційних адміністративних органів) і неформальний (громадський) контроль якості освіти.
Спираючись на досвід меценатства та традиції опікунства, які склались в Україні ще з давніх часів, а також аналізуючи досвід суспільної підтримки освіти за кордоном, можна дійти висновку про доцільність використання такої форми забезпечення діяльності навчальних закладів, як опікунські ради. Їх робота може стати ефективною як у державних, так і в недержавних ВНЗ, буде сприяти демократизації, вдосконаленню управління на регіональному рівні, розвиткові позабюджетних форм підтримки навчальних закладів. Розумне поєднання дій центральної і регіональної влади та органів місцевого самоврядування сприятиме формуванню різних напрямків фінансової, організаційної та іншої підтримки вищої освіти. Особливо доречним є створення таких рад при недержавних ВНЗ, що призводить до більш чіткої взаємодії державних органів з недержавним сектором освіти.
Так, наприклад, ради опікунів, які складалися б з представників громадськості, регіональної адміністрації, фінансових і промислових структур (тобто структур, які зацікавлені в розвитку ВНЗ), могли б здійснити конструктивний внесок в удосконалення навчального процесу, розвиток матеріальної бази.
Вважаємо, що було б доцільним передати питання акредитації громадським та професійним асоціаціям, звичайно, за найактивнішою участю Міністерства освіти і науки України. Тобто така оцінка повинна даватися ззовні по типу аудиту для забезпечення об’єктивності при оцінюванні діяльності ВНЗ. Базою для формування такої зовнішньої оцінки можуть слугувати професійні корпорації, які спроможні залучити до співробітництва фахівців найвищого рівня.
Таким чином, якщо зміни у вищих навчальних закладах України у 90-х роках були пов’язані, перш за все, зі створенням нових фінансових механізмів їх виживання, то нинішня ситуація, процеси, що відбуваються у сучасному світі, вимагають глибокого і всебічного оновлення структури і змісту вищої освіти, переосмислення самої місії і цілей вищої школи, її регіоналізації. Розробка та впровадження соціальних технологій управління вищою освітою в регіоні важлива умова переходу до сталого його розвитку, піднесення якості життя населення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Алаев Е. Социально-экономическая география. Понятийно-терминологический словарь. М.: Мысль, 1983. - С. 67- 68.
2. Американская социология. Перспективы, проблемы, методы / Под. ред. В.Г.Осипова. - М.: Прогресс, 1972. - 392 с.
3. Астахова В.И. Курс лекций по социологии образования. Харьков: ХГИ НУА”, 2003. 483 с.
4. Астахова В.И. Непрерывное образование как приоритетное направление образовательной политики украинского государства // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Збірник наукових праць. - Харків: ХНУ ім. В.Н.Каразіна, 2002. С. 497-499.
5. Астахова В. Освітянський потенціал регіону: критерії аналізу і оцінки / Структура освіти в регіоні: проблеми оптимізації. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. - Харків: Авеста, 1996. - С. 8 -10.
6. Афанасьев В.Т. Функции социальных систем // Социол. исслед. 1980. - №2. - С. 54-58.
7. Балабанов Р.В. Использование структурно-функциональной парадигмы в исследовании процесса реформирования высшего образования Украины // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Збірник наукових праць. - Харків: ХНУ ім. В.Н.Каразіна. - 2002. - С. 508-511.
8. Банди К. О реформе системы высшего образования в Японии // Социология образования. - 2002. - №7. - С. 5.
9. Барбаков О.М. Регион как объект управления // Социол. исслед. - 2002. - №. 7. - С. 96-100.
10. Барбер Б. Структура социальной стратификации и тенденции социальной мобильности //Американская социология. Перспективы, проблемы, методы. Пер. с англ. М.: Прогресс, 1972. - С. 238-245.
11. Барзилов С., Чернышев А. Регион как политическое пространство // Свободная мысль. - 1997. - № 2. - С. 3-13.
12. Бебик В. Національна освітня політика та проблеми входження України у світовий інтелектуальний простір // Проблеми та перспективи української реформації / За заг. ред. М.Ф.Головатого, Г.В.Щокіна. - К.: МАУП, 2001. - С. 119-133.
13. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования. Пер. с англ. М.: Аcademia, 1999. 956 с.
14. Бестужев-Лада И.В. Народное образование: экспертное мнение // Социол.исслед. - 1982. - №10. - С. 128-136.
15. Бестужев-Лада И.В., Наместникова Г.А. Технология прогнозных разработок социальных процессов. М.: Наука, 1992. - 96 с.
16. Бірюкова М. Національна та регіональна політика в галузі вищої освіти / Структура освіти в регіоні: проблеми оптимізації. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. - Харків: Авеста, 1996. - С. 36-38.
17. Бірюкова М. Прогностичні тенденції розвитку системи вищої освіти в Україні // Нові технології навчання: Наук.-метод. зб. - К., 1998.- Вип.22. - С.54-62.
18. Блау П.М. Неформальная организация // Американская социология. Перспективы, проблемы, методы / Под ред. Г.В. Осипова М.: Прогресс, 1972. - С. 100-105.
19. Бублик С.Г., Калитич Г.І., Лукомський В.Г. Науково-технологічний та інноваційний розвиток як головний чинник національної безпеки україни // Наука та наукознавство. - 1999. - №2. - С. 49-53.
20. Буинов А.Н. Логика системного анализа // Методологические проблемы научного исследования. Новосибирск: Наука, 1984. - С. 129-141.
21. Бурдье П. Сооциология политики: Пер. с фр. / Сост. общ. ред. и предисл. Н.А.Шматко. М.: Socio-Logos, 1993. - 336 с.
22. Бурдье П. Университетская докса и творчество: против схоластических делений // Socio-Logos-96. Альманах Российско-французского центра социологических исследований Института социологии Российской Академии наук. - М.: Socio-Logos, 1996. - С. 2-31.
23. Винограй Э.Г. Общая теория организации и системно-организаци-онный подход. - Томск: Изд-во Томского ун-та, 1989. - 336 с.
24. Вульфсон Б.Л. Управление образованием на Западе: тенденции централизации и децентрализации // Педагогика. - 1997. - № 2. - С. 110-117.
25. Гавриленко І. Соціологічний моніторинг і діагностика в освіті // Освіта і управління. - 1998. - Т.2. - № 2. - С. 7-9.
26. Гавриленко І.М., Скідін О.Л. Соціологія освіти: Навчальний посібник. - Запоріжжя: Вид-во Этта-пресс”, 1998. - 396 с.
27. Галаган А.И. Проблемы государственного контроля и автономии вузов в России и некоторых зарубежных странах // Социально-гуманитарные знания. - 1999. - № 5. - С. 175-192.
28. Герасина Л.Н., Ятченко А.Д. Вища школа: реформування в демократичному суспільстві. Х.: Акта, 1998. 272 с.
29. Гилюн А.В.Социальные технологии регионального развития (Материалы круглого стола” по социологии 20 декабря 2002 г., г. Днепропетровск ) // Грани. - 2003. - № 1. - С. 137-143.
30. Гладышев А.Г. Развитие местного сообщества: теория, методология, практика. М.: Граница, 1999. - 384 с.
31. Головаха Є., Паніна Н. Зміни мовної ситуації в Україні // Українське суспільство: моніторинг 2000 р. Інформаційно-аналітичні матеріали / За ред. В.Ворони, А.Ручки. К.: Ін-т соціології НАН України, 2000. - С. 268-275.
32. Голуб Л. Формирование региональной системы непрерывного профессионального образования // Педагогика. - 2001. - №3. - С. 48-52.
33. Городяненко В.Г. Региональные особенности интеграции украинского общества // Нова парадигма. Альманах наукових праць. Філософія. Соціологія. Політологія. - Вип. 29. Запоріжжя, 2003. - С. 131-132.
34. Гоффе Н., Цапенко И. Россия в шкуре леопарда”: социальные проблемы региональной политики // МЭ и МО. - 1996. - № 2. - С. 17-25.
35. Грішнова О. Вплив рівня освіти на зайнятість: теоретичний і емпіричний аналіз // Україна: аспекти праці. - 2001. - №6. - С. 3-11.
36. Давыдов В.В. Теория деятельности и социальная практика // Вопросы философии. - 1996. - №5. - С. 52-62.
37. Державна національна програма Освіта” (Україна ХХІ століття”) // Освіта. - 1993. - № 44-46.
38. Дудченко В.С. Инновационные игры. Таллин, 1989. - 230 с.
39. Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, метод, предназначение / Пер. с фр., составление, послесловие и примечания А.Б.Гофмана. - М.: Канон, 1995. - 352 с.
40. Зайцев А.К. Внедрение социальных технологий в практику управления // Социальное развитие предприятия и работа с кадрами. - Экономика, 1989. - С. 4-12.
41. Закон України Про вищу освіту” // Офіційний вісник України. - 2002. - № 8. - С. 1-43.
42. Закон України Про освіту” // Голос України. 1996, 26 квітня.
43. Звернення учасників наради керівників вищих навчальних закладів приватної форми власності // Персонал. - 2002. - №10. - С. 44.
44. Зельманов А.Б. Актуальные проблемы образование на современном этапе развития о6щества // Филос.науки. - 1987. - №2. - С. 30-34.
45. Иванов В.Н.Современные технологии в современном мире. - М.: Славянский диалог, 1996. - 335 с.
46. Иванов В.Н., Иванов А.В., Доронин А.О. Управленческая парадигма ХХІ века. Т.1.- М.: МГИУ, 2002. 180 с.
47. Иконникова Г.И. О понятии социальной технологии // Философские науки. - 1984. - №5. - С. 21-29.
48. Иноземцев В.Л. Класс интеллектуалов” в постиндустриальном обществе // Социологические исследования. - 2000. - №6. - С. 66-77.
49. Калафтидес Л. Образование: время перемен // Социология образования. - 2002. - №7. - С. 22-24.
50. Каныгин Ю.М., Яковенко Ю.И. Введение в социальную когнитологию. - К.: Наукова думка, 1992. - 114 с.
51. Капитонов З.А. Социология XX века. История и технология. Ростов- на-Дону, 1996. 509 с.
52. Карпичев В. Самоменеджмент: Введение в проблему // Проблемы теории и практики управления. 1994. - №3. - С. 103-106.
53. Клімова Г.П. Освіта і цивілізація. - Харків, 1996. - 152 с.
54. Ковальов О. Регіоналізація і регіональна політика в сучасних умовах / Соціально-економічні дослідження в перехідний період. Проблеми європейської інтеграції і транскордонної співпраці. Вип. ХХІХ, в 2-х т. / НАН України. Ін-т регіональних досліджень. - Львів-Луцьк, 2001. - С.151-156.
55. Комар Ю. Формування вищих навчальних закладів нового типу на регіональному рівні // Вісник Української Академії державного управління. - С. 239-244.
56. Кононов І. Регіон як наукова проблема // Освіта Донбасу. - Луганськ, 2001. - №1 (87). - С. 18-22.
57. Кооп А.В. Образование и социализм. - Таллинн: Ээсти раамат, 1983. - 145 с.
58. Красиков В.И. К вопросу об определении понятия технология” // Современная наука и закономерности ее развития. - Томск, 1988. - Вып 5. - С. 96-102.
59. Кремень В. Вища освіта стає обов’язковим етапом у житті людини // Освіта України. 2002, 11 червня.
60. Леви-Строс К. Мифологики. Т.1. Сырое и вареное. М., 2000. - 500 с.
61. Линч Д. Преподавателям следует использовать новые технологии в учебных курсах // Социология образования. -2002. - №9. - С. 21.
62. Луговий В.І. Управління освітою: Навч. посібник. - К.: Вид-во УАДУ, 1997. - 302 с.
63. Луговська В.В. Державна регіональна політика як складова адміністративної реформи // Нова парадигма. Альманах наукових праць. Випуск 25. - Запоріжжя, 2002. - С.132-135.
64. Лукашевич М.П. Соціальні технології самоменеджменту в управлінні діловою кар’єрою // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Збірник наукових праць. Харків: ВЦ Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна, 2002. - С. 399-401.
65. Лукашевич М.П. Теорія і практика самоменеджменту: Навчальний посібник. - К.: МАУП, 1999. - 360 с.
66. Лукашевич Н.П. Солодков В.Т. Социология образования: Конспект лекций / Под ред. Н.П.Лукашевича. - К.: МАУП, 1997. - 224 с.
67. Луков В.А. Социальное проектирование: Учеб. пособие. - 2-е изд. - М.: Социум, 2000. - С. 18-19.
68. Маленюк І. Приватний сектор вищої освіти України: тенденції розвитку в світовому контексті трансформаційних процесів // Вища освіта України. - 2002. - № 2. - С. 24-30.
69. Марков М. Технология и эффективность социального управления. - М.: Прогресс, 1982. - 267 с.
70. Маркс К. Капитал, т.І, кн.1. // Маркс К., Энгельс Ф. Соч., 2-е изд. - Т.23. - С. 43-784.
71. Маркс К., Капитал, т.ІІ // Маркс К., Энгельс Ф. Соч., 2-е изд. - Т.24. - С. 3-596.
72. Маркс К, Экономические рукописи 1857-1859 гг. (первоначальный вариант Капитала”). ч.І // Маркс К., Энгельс Ф. Соч., 2-е изд. - Т.46. ч.1 - С. 3-508.
73. Маркс К., Капитал, т.ІІІ, кн.3. // Маркс К. Энгельс Ф. Соч., 2-е изд. Т.25. Ч.1. - С. 29-508.
74. Методологические проблемы системного изучения деревни / Отв.ред.Т.И.Заславская, Р.В.Рывкина. - Новосибирск: Наука, 1977. 260 с.
75. Москвін О.Й., Тарасенко В.І. Діагноз соціологічний //Соціологія: короткий енциклопедичний словник / Під заг. ред. В.І.Воловича. - К.: Укр. центр духовн. культури, 1998. - С. 128-129.
76. Навроцький О.І. Вища школа України в умовах трансформації суспільства. Х..: Основа”, 2002. 240 с.
77. Навроцкий А.И. Экономические и социальные прблемы развития высшего образования в Украине // Грані. Науково-теоретичний та громадсько-політичний альманах. - Дніпропетровськ: Видавництво Грані”, 1999. - № 6. - С.87-94.
78. Національна доктрина розвитку освіти // Джерело. - 2002. - № 9-10. - С. 8-9.
79. Новиков В.М. Фінансово-кредитні питання вищої освіти // Фінанси України. - 1997. - № 1. - С. 13-26.
80. Оссовський В. Соціальна організація та соціальна інституція // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1998. - № 3. - С. 131-148 .
81. Панченко І. До питання про проблеми регіонального розвитку вищої освіти // Вища освіта України. - 2002. - №4. - С. 38-42.
82. Парсонс Т. О структуре социального действия. - М.: Академический проект, 2000. - 800 с.
83. Петров И.Г. и др. Социология: парадигмы и темы. (М.: Изд-во АНКИЛ, 1997. - 404 с.) // Социальные и политические науки. РЖ. - Сер. 11. Социология. - 1998. - № 1. - С. 56-57.
84. Підласий І.П. Діагностика та експертиза педагогічних проектів: Навч.посібник. - К.: Україна, 1998. 343 с.
85. Пірен М., Локтіонова М. Соціально-психологічне забезпечення адміністративної реформи в системі вищої школи в Україні // Збірник наукових праць УАДУ при Президентові України. - К.: Вид-во УАДУ, 1999. - Вип. 2. - Ч. 2. - С. 21-25.
86. Подшивалкина В. Социальные технологии на предприятии // Современное общество. - 1994. - № 1 (3) - С. 74-82.
87. Подшивалкина В.И. Социальные технологии: проблемы методологии и практики. - Кишинев: Центральная типография”, 1997. - 352 с.
88. Поляков М. Дніпропетровський національний університет // Освіта і управління. - 2002. - Т.5. - Число 3. - С. 118-126.
89. Попов Н.В. Место понятия социальный диагноз” в структуре интеграции социального и научного медицинского знания // Философские вопросы медицины и биологии. - 1989. - № 21. - С. 7-11.
90. Привалов Ю., Рогожин О., Саєнко Ю. Соціальна експертиза: підходи й методи // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1998. - № 1-2. - С. 70-79.
91. Приватная высшая школа в объективе времени: Украинский вариант: Монография / Под общ. ред. В.И.Астаховой. - Харьков: М-во образования Украины; ХГИ «НУА», 2000. - С. 153 -169.
92. Пригожин А.И. Проблема субъекта в центре процесса приватизации // Социологические исследования. - 1992, № 4. - С. 20-32.
93. Пригожин А.И. Социология организаций. - М.: Наука, 1980. - 257 с.
94. Проблемы зарубежной высшей школы. Вып. 2. Основные тенденции развития высшего образования в развитых зарубежных странах. - М., - 1988. - 184 с.
95. Пугачев В.П. Руководство персоналом организации: Учебник.- М.: Аспект Пресс, 1998. - 279 с.
96. Реформа и развитие высшего образования. Программный документ. ЮНЕСКО. - 1995. - С. 3.
97. Рыженко Е.С. Современные тенденции развития региональной политики Украины // Нова парадигма. Альманах наукових праць. Випуск 25. - Запоріжжя, 2002. - С. 122-124.
98. Сидоренко О.Л. Приватна вища освіта: шляхи України у світовому вимірі. - Харків: Основа, 2000. - 256 с.
99. Скидин О.Л., Огаренко В.Н. Социологическое диагностирование в образовательном менеджменте: Очерк теории и практики. - Запорожье: ЗГУ, ГУ ЗИГМУ”, 2002. - 214 с.
100. Скідін Л.О. Управління освітою: Теоретико-методологічний аналіз соціальних технологій. - Запоріжжя: ЗДГ, 2000. - 261 с.
101. Смелзер Н.Дж. Социология. Глава 14. Образование // Социологические исследования. - 1993, № 5. - С. 110-122.
102. Cмирнов Э.Л. Основы теории организации: Учеб. пособие для вузов. - М.: Аудит. ЮНИТИ, 1998. - 178 с.
103. Смирнов С.В. Становл