ОНОМАСТИЧНА СИСТЕМА ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ (на матеріалі французьких романів XIX-XX століть)

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ЛИТВИН Людмила Василівна

УДК 81’373.2:821.133.1

ОНОМАСТИЧНА СИСТЕМА ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ
(на матеріалі французьких романів XIX-XX століть)

Спеціальність 10.02.05 романські мови

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філол. наук,
доцент
Смущинська І.В.

Київ 2006

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК СКОРОЧЕНЬ ІЛЮСТРАТИВНИХ ДЖЕРЕЛ.................................................4
ВСТУП .................................................................................................................................5
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ХУДОЖНІХ ВЛАСНИХ ІМЕН...................................................................................................................................13
1.1. Передісторія формування наукового вивчення онімії художнього твору. Ономатопоетика як особлива галузь мовознавства ......................................................13
1.2. Проблема класифікації власних імен.......................................................................22
1.2.1. Основні семантичні опозиції .........................................................................22
1.2.2. Іменування суб’єктів і їх підтипи: історія вивчення ...................................28
1.2.3. Класифікація іменувань об’єктів ...................................................................33
1.3. Проблема значення власного імені ..........................................................................40
1.4. Поетонім як особливий вид імені власного ............................................................56
Висновки до РОЗДІЛУ 1 ..................................................................................................63
РОЗДІЛ 2. ХУДОЖНІЙ ОНОМАСТИКОН ТА ОСНОВНІ ТИПИ ХУДОЖНІХ ІМЕН...................................................................................................................................66
2.1. Художній ономастикон, його місце серед інших ономастичних систем .............66
2.2. Імена художніх суб’єктів: структурно-семантична характеристика ....................67
2.2.1. Реально-мовна антропоніміка художнього твору ........................................68
2.2.2. Зоонімія художнього твору ............................................................................77
2.2.3. Референційність іменувань суб’єктів ............................................................79
2.2.4. Інтертекстуальні імена ...................................................................................84
2.2.5. Власне авторські імена ...................................................................................89
2.3. Просторово-часові оніми як назви художніх об’єктів..........................................105
2.3.1. Топоніми ........................................................................................................105
2.3.1.1. Назви природно-географічних об’єктів ...................................................105
2.3.1.2. Назви соціально-географічних об’єктів ...................................................108
2.3.2. Хрононіми художнього твору ......................................................................119
2.3.3. Назви артефактів ...........................................................................................122
2.3.3.1. Артіоніми ....................................................................................................122
2.3.3.2. Назви власне артефактів ............................................................................126
Висновки до РОЗДІЛУ 2 ................................................................................................129
РОЗДІЛ 3. ПРАГМАТИКА ВЛАСНОГО ІМЕНІ В ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ І ЙОГО ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ.......................................................................................................133
3.1. Oсновні функції поетонімів у художньому авторському контексті....................133
3.1.1. Стилістична функція як провідна функція художнього твору .................133
3.1.2. Номінативна функція поетонімів ................................................................140
3.1.2.1. Функція ідентифікації ...............................................................................152
3.1.3. Характеризуюча функція поетонімів ..........................................................153
3.1.3.1. Синонімія (плюралізм номінації) як характерна особливість художніх поетонімів ................................................................................................................155
3.1.3.2. Семантизація власного імені у художньому тексті ................................159
3.1.4. Шляхи вираження функцій поетонімів ......................................................164
3.1.4.1. Фонетичні та графічні засоби реалізації функцій поетонімів ...............164
3.1.4.2. Граматичні та лексико-семантичні засоби реалізації функцій поетонімів.................................................................................................................167
3.2. Інші типи художніх імен та їх функції ..................................................................170
3.2.1. Функції актантів-неосіб у художньому творі .............................................170
3.2.2. Імена-фон у творах та їх функції .................................................................175
3.2.3. Імена-характеризатори та їх особлива роль у художньому тексті ...........181
Висновки до РОЗДІЛУ 3 ................................................................................................190
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ ................................................................................................193
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ................................................................199
ДОДАТКИ .......................................................................................................................221

ПЕРЕЛІК СКОРОЧЕНЬ ІЛЮСТРАТИВНИХ ДЖЕРЕЛ

BaC Balzac H. de . Les Chouans
BaP Balzac H. de . Peau de chagrin
Baz Bazin H. Qui j’ose aimer
Ca Camus A. L’étranger
DuE Duras M. L’Amante anglaise
DuT Duras M. L’Amant
Fl Flaubert G. Madame Bovary
Hu Hugo V. Les misérables
Mau Maupassant Gui de. Une vie
QuC Queneau R. Le chiendent
QuZ Queneau R. Zazie dans le métro
Sa Sand G. La petite Fadette
Si Simenon G. Maigret, Lognon et les gangsters
St Stendhal. Le Rouge et le Noir
Tr Triolet E. Roses à crédit
ViE Vian B. L’écume des jours
ViH Vian B. L’herbe rouge
ZoA Zola E. Assommoir
ZoN Zola E. Nana
ZoT Zola E. Thérèse Raquin

ВСТУП

Імена це необхідний засіб пізнання і спілкування. Позначаючи предмети й їх сукупності, імена пов’язують мову з реальним світом [див.: 89, с. 37].
Історія філології як науки сягає тих далеких часів, коли на терені різних шкіл античної філософії обговорювалися важливі питання про походження власних імен: звідки вони беруться, як пов’язані з означуваними суб’єктами та об’єктами, і яка природа цього зв’язку природна чи встановлена людьми?
Власні імена існують з давніх-давен, функціонують повсюдно і виникають та вживаються масово, тому їх вивчення дозволяє істотно відновлювати факти історії народу та історії мови, досліджувати процеси номінації, аналізувати функціональне навантаження власних назв.
Актуальність теми. Багато письменників і дослідників відмічали важливу роль, яку відіграють у літературному творі художні власні імена поетоніми. Вивчення функціонування власних імен у художньому тексті / дискурсі залишається актуальним, оскільки, по-перше, вписується в загальну проблематику лінгвопоетики як молодої галузі мовознавства, розкриває специфічні особливості художньо-літературного мовлення, які не можуть вважатися остаточно з’ясованими, по-друге, проливає світло на віртуальні можливості французької мови, оскільки сама сутність художнього мовлення сприяє виявленню його глибинних потенцій.
У цілому розгорнутому тексті літературного твору власне ім’я функціонує як важливий і органічний елемент його стилістичної системи, виконуючи активну роль у створенні загальної образності твору”. Оскільки художній текст є функціонально замкненою системою естетично організованих мовленнєвих засобів, власне ім’я набуває багатьох смислових зв’язків, складних асоціацій і конотацій, які утворюють його індивідуально-художню семантику. Оцінні конотації, що йдуть від системи мови і мовленнєвого узусу, зазнають змін у художньому тексті і стають текстуальними під впливом системних зв’язків власного імені з парадигматичним і синтагматичним контекстом твору.
Поетоніми є однією з універсальних категорій художнього тексту, яка бере участь у реалізації авторської концепції світосприйняття, оскільки ономастична лексика, крім номінацій, створює історичний, культурний фон текстових подій, наповнює його різнохарактерним образним змістом. Тому ономатопоетика як особливий напрям ономастичних досліджень становить на сьогоднішній день одну з актуальних галузей мовознавства.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах наукової теми Європейські мови та культури в контексті глобалізації світових процесів” (код 01 БФ 0147-01), що затверджена Міністерством освіти і науки України і розроблялася в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
У плані з’ясування основних парадигматичних і синтагматичних особливостей власного імені системний підхід передбачає: а) виявлення і систематизацію повного інвентаря ономастичних текстових засобів; б) типологічний опис складу власних імен за тематичними групами і розрядами, з залученням ономастичних й оказіональних утворень; в) урахування усіх варіантів і способів ономастичної (і не-ономастичної) номінації по відношенню до одного денотата (референта); г) дослідження взаємозв’язку власних імен з назвою тексту і його ключовими словами і основними концептами (роль власних імен в організації концептуального змісту і проспекції); д) класифікацію власних імен за їх роллю в розвитку семантики і композиції усіх рівнів тексту, його експліцитного та імпліцитного змісту, організації цілісності і зв’язності. Такі аспекти доповнюються аналізом вживання власних імен у лінійному ряду в рамках речення, складного синтаксичного цілого абзацу і тексту. При цьому увага зосереджена також на: а) типах вживання власних імен (одиничні і групові, номінативно-образні, переносні, перифрастичні, узагальнено-символічні), їх зв’язках з апелятивами, іншими власними іменами, мікротемами оповіді й основною макротемою; б) реалізації стилістичних функцій; в) способах введення ономастичного компоненту в контекст і вживання його в різних формах художнього мовлення.
Отже, основною метою нашого дослідження стало: з’ясувати склад, сутність та особливості функціонування французьких художніх поетонімів. Така мета передбачає вирішення наступних завдань:
1. визначити лінгвістичний статус поетоніма;
2. дослідити лексико-семантичний склад французьких поетонімів;
3. виділити і проаналізувати основні структурно-семантичні типи поетонімів, їх особливу роль у художньому контексті;
4. установити основні джерела походження поетонімів;
5. дослідити конотативні особливості поетонімів, зумовлені впливом художнього контексту;
6. з’ясувати основні прагматико-стилістичні функції поетонімів та засоби їх реалізації;
7. розглянути способи їх введення у художній контекст.
Таким чином, основним об’єктом дослідження вважаємо онімію французьких художніх творів, яка, як система особливого типу, створюється сукупністю елементів окремих авторських ономастиконів, що виступають важливими складовими структур кожного художнього тексту, і яка є функціонально-похідною та фрагментарною відносно ономастичної системи французької національної мови.
Предметом аналізу стали лексичні, структурно-семантичні і функціонально-стилістичні особливості французьких поетонімів, які є також одним із основних засобів прояву індивідуального стилю письменника.
Матеріалом дослідження слугували 10000 власних імен, вибраних методом суцільної вибірки з прозових творів видатних французьких письменників ХІХ-ХХ століть (20 джерел), творчість яких увійшла до скарбниці світової літератури. ХІХ століття представлене творами В.Гюго, Стендаля, О. де Бальзака, Жорж Санд, Г.Флобера, Гі де Мопассана, Е.Золя. ХХ століття це твори Е.Тріоле, Р.Кено, А.Камю, Б.Віана, Ж.Сіменона, Е.Базена, М.Дюрас.
Методи дослідження. Описовий метод був використаний для інвентаризації, систематизації та класифікації онімів художнього твору; метод семного аналізу дав можливість інтерпретувати значення онімних одиниць; контекстуально-інтерпретаційний метод був застосований для визначення конотативного навантаження поетонімів; дистрибутивний та трансформаційний для зіставлення та аналізу використання узуальних та оказіональних одиниць авторського ономастикону (зокрема, дистрибутивний аналіз дозволив виявити здатність онімів отримувати додаткове емоційно-оцінне навантаження залежно від їхнього мікроконтексту).
Наукова новизна одержаних результатів. Вперше предметом аналізу стала онімія французьких художніх текстів і її особливості як системи особливого типу, що формується на основі окремих авторських ономастиконів. Вперше проводиться цілісне дослідження французької художньої ономастичної системи ХІХ-ХХ століть, а не аналіз окремих груп французьких онімів. При цьому основна увага спрямована на з’ясування як формальних авторських моделей творення імені, так і семантичних, а саме щодо можливості розростання іменного конотату та контекстних особливостей власне поетоніма, як особливого мовленнєвого варіанта французького власного імені.
Теоретичне значення роботи. Дослідження значного фактичного матеріалу дозволяє зробити обґрунтовані висновки про системний характер французької художньої онімії, закономірності контекстуального творення французького поетоніма, можливості його введення у художній контекст; з’ясувати основні формальні і семантичні моделі творення імені, його семантико-конотативного збагачення; виділити основні типи імен за їхньою художньо-функціональною ознакою, що робить певний внесок у розробку проблем ономатопоетики і лінгвопоетики, сприяє уточненню певних положень і поглибленню теоретичних засад французької лексикології та стилістики.
Практичне значення отриманих результатів. Одержані результати можуть бути використані у підготовці нормативних курсів з лексикології та стилістики, спецкурсів з поетики і герменевтики, семінарів із загальної та літературної ономастики, теорії номінації, лексичної семантики, лінгвокраїнознавчого аналізу тексту, для написання курсових, дипломних та магістерських робіт.
Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дослідження були предметом наукових доповідей та обговорювалися на 10 конференціях: Культурний потенціал мовного знака і концептосфера етносу”(17 жовтня 2001 р., Київський національний університет імені Тараса Шевченка), Наукова спадщина професора Є.Литвиненко та завдання сучасної романістики” (25 вересня 2002 р., Київський національний університет імені Тараса Шевченка), Міжнародній науковій конференції за участю молодих учених Мовно-культурна комунікація: напрямки і перспективи дослідження” (9 квітня 2003 р., Київський національний університет імені Тараса Шевченка), Міжнародній науковій конференції студентів та молодих учених Політ 2003” (10-11 квітня 2003 р., НАУ), Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих вчених Актуальні проблеми філології” (15 квітня 2003 р., Дніпропетровськ, ДНУ), Всеукраїнській науково-практичній конференції АВІА-2003: Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: Проблеми та перспективи” (23-25 квітня 2003 р., НАУ), V Всеукраїнській науково-практичній конференції Гуманітарна освіта у технічних вищих навчальних закладах: Проблеми та перспективи” (24-26 березня 2004 р., НАУ), I Міжнародній науково-практичній конференції Загальні питання філології” (18-19 березня 2004 р., Дніпродзержинськ, Дніпродзержинський державний технічний університет), VІ Всеукраїнській науково-практичній конференції Гуманітарна освіта в профільних вищих навчальних закладах: проблеми і перспективи” (16-18 березня 2005 р., НАУ), VII Всеукраїнській науково-практичній конференції Гуманітарні проблеми становлення сучасного фахівця” (29-31 березня 2006 р., НАУ). За час роботи над дисертацією її матеріали обговорювалися на засіданнях кафедри французької філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Публікації. З теми дисертаційного дослідження було опубліковано 10 праць, із яких 6 робіт статті у фахових наукових виданнях.
Положення, що виносяться на захист:
1. Французька художня онімія є функціональною складовою і похідною ономастичної системи французької мови, що формується елементами індивідуально-авторських ономастиконів, утворених, у свою чергу, онімами кожного конкретного художнього твору. Вона є незамкненою лексичною підсистемою з розгалуженою перемінною периферійною складовою, що постійно збагачується за рахунок появи нових імен.
2. Поетонім складовий елемент авторського художнього ономастикону виступає номінацією як суб’єкта (антропонім, зоонім), так і об’єкта (топонім, назва артефакту) або часового відрізку (хрононім) художньої оповіді. З точки зору форми може відтворювати реально-мовні імена, а може бути авторським новотвором, який у художньому творі набуває власної семантики або ж збагачує її за рахунок прагматико-стилістичної домінанти. За їхньою семантикою існують поетоніми: загальномовні, безреферентні; референційні, які позначають реальних осіб та широковідомі об’єкти, що тим чи іншим чином включаються до художнього тексту; вигадані, власне текстові, які мають 2 підтипи інтертекстуальні поетоніми та авторські новотвори.
3. За функціональною роллю в художньому тексті поетоніми можуть бути іменами-актантами, що називають головних дійових осіб творів (люди, тварини, об’єкти), іменами-фоном, які виступають тлом розгортання подій, елементами оточуючого середовища, та іменами-характеризаторами, які не є актантами твору, проте входять до складу стилістичних прийомів, характеризуючи тим чи іншим чином персонажа, об’єкт чи подію. Залежно від типу поетоніма варіюються способи його вживання у художньому контексті: для позначення актантів використовуться антропоніми, зооніми, топоніми, хрематоніми; для позначення фону топоніми, хрематоніми, зооніми, космоніми, хрононіми; у ролі характеризаторів можуть виступати антропоніми, хрематоніми та оказіонально топоніми, зооніми. Характерною особливістю імен-актантів є синонімічна варіантність іменування, яка полягає у використанні лексико-семантичних, структурних варіантів іменування та його контекстуальних еквівалентів.
4. Як специфічна ознака художнього твору й авторського стилю, поетонім вирізняється наступними специфічними рисами: образністю, семантичною мінливістю, контекстуальною зумовленістю, наявністю яскравої внутрішньої форми. Поетоніми в художніх текстах виступають семантично значущими, завдяки тісному зв’язку з денотатом художнім образом. Їм властиві наступні типи значень: денотативно-референційне, сигніфікативно-символічне, конотативно-прагматичне. Семантизація поетонімів відбувається шляхом онімізації, апелятивації, вторинної номінації, семантичної конденсації.
5. Основною функцією поетонімів вважаємо стилістичну, яка реалізується у двох основних проявах інформаційно-стилістичному, що включає номінативну, ідентифікуючу, описову, локалізуючу, фонову, соціальну функції, та емоційно-стилістичному, що включає характеризуючу, експресивну, алюзивну, символічну, емоційно-оцінну функції, що реалізуються через використання фонетико-графічних, граматико-морфологічних, лексико-семантичних та синтаксичних засобів.
Структура дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів з висновками до кожного з них, загальних висновків. Робота викладена на 242 сторінках і включає 198 сторінок основного тексту, список використаної наукової літератури із 311 найменувань, список джерел ілюстративного матеріалу (20 позицій), 8 додатків.
У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації та її актуальність, визначається головна мета дослідження та конкретні завдання, об’єкт, предмет, методи лінгвістичного аналізу, розкривається наукова новизна, теоретична та практична цінність роботь, формулюються основні положення, які виносяться на захист.
У першому розділі подається історія виникнення ономатопоетики як науки, розглядаються основні класифікації ономастичного матеріалу, аналізуються найпоширеніші погляди на проблему значення власного імені вітчизняних та зарубіжних дослідників, з’ясовується сутність поетоніма як одиниці художнього мовлення.
Другий розділ присвячений аналізу основних груп поетонімів, виділенню їх семантичних особливостей, структурних моделей.
У третьому розділі розглядаються основні стилістичні функції поетонімів, їх функціонально-стилістичні особливості у французьких текстах, способи їх введення.
У додатках подається глосарій власних імен, класифікація поетонімів французької художньої прози, список історичних референційних імен, форми введення персонажів, структурні типи імен.

Список литературы

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Французька художня онімія є відкритою системою, що є функціонально-похідною і фрагментарною по відношенню до ономастичної системи французької мови, яка формується елементами індивідуально-авторських ономастиконів, що в свою чергу виступають важливою складовою художнього тексту.
Ономастична система вважається незамкненою, оскільки до її складу постійно включаються нові іменування, що з часом можуть набути широкого вжитку, або зникають, відходячи до периферії. У кожного автора існує власний авторський ономастикон, що утворюється сукупністю поетонімів як елементів ономастичних просторів його творів. Художній ономастикон французької прози ХІХ-ХХ століть складається з окремих авторських ономастиконів і входить до мовного ономастикону цього періоду. Звідси випливає те, що мовний ономастикон лексичної системи французької мови ХІХ-ХХ століть буде включати всі поетоніми з творів авторів цього періоду (у нашому випадку поетоніми творів французьких авторів ХІХ-ХХ століть).
Художній ономастикон є системою, що представлена групами поетонімів, які виділяються за різними критеріями, як смисловими, так і суто формальними. При створенні класифікації французьких поетонімів зазначеного періоду основними виявилися наступні опозиції: імена суб’єктів / назви об’єктів, реальні імена / вигадані імена, імена-актанти / імена-фон / імена-характеризатори. За референційною ознакою поетоніми було поділено на реальні імена та авторські новотвори, які в свою чергу поділяються на ономастичні узуальні лексичні засоби й оказіональні, контекстуальні, індивідуально-авторські, куди відносяться ситуативні називні найменування і різного роду прізвиська як суто мовленнєва категорія власних імен. Виділено 5 основних семантичних груп поетонімів: антропоніми, зооніми, назви природних об’єктів (топоніми), хрононіми, назви артефактів.
Поетонімами, як правило, позначаються не реальні, а існуючі у творчій свідомості автора і (через текст твору) в сприймаючій свідомості читачів ідеальні образи вигаданих або реальних об’єктів чи суб’єктів, названих власними іменами. Виділено основні риси поетоніма, що відрізняють його від мовного оніма: 1) поетонім не називає реальну особу чи об’єкт, оскільки позначає існуючі у творчій свідомості автора ідеальні образи вигаданих або реальних суб’єктів / об’єктів; 2) поетонімам є притаманною смислова динамічність, оскільки вони розвивають свій сигніфікат з рухом оповіді; 3) поетонім, крім узуальних конотем, завжди має розгалужену конотативну сферу, створену контекстом твору; 4) поетонім є образним; 5) семантика поетоніма виникає на основі пресупозицій позакомунікативного оніма і є імплікацією, яка з’являється в рамках контексту; 6) поетонім отримує широке контекстуальне наповнення; 7) вживання поетоніма у художньому творі є завжди недовільним, зумовленим різними факторами: жанром, літературним напрямом твору, творчою манерою письменника, його життєвим досвідом; 8) автор, як правило, активізує внутрішню форму поетоніма.
Іменування, які автори запозичують з реального ономастикону, зберігають соціально-мовленнєві конотації загального вжитку і співвідносяться з реальним носієм. Тому реальні іменування ми поділили на загальномовні та референційні, що безпосередньо позначають особу, об’єкт, поняття. До загальномовних віднесено іменування, характерні для національної мови, а також етноніми. Референційні імена представлені іменуваннями історичних осіб, реальними топонімами та назвами артефактів.
Було встановлено, що реальні імена та авторські новотвори (як за формою, так і семантикою) можуть набувати семантичного значення протягом розгортання сюжету, тоді як інтертекстуальні імена, тобто імена, запозичені з інших творів одного й того ж письменника або з творів інших письменників можуть розширювати своє семантичне значення. При цьому відбувається перенесення відомих імен на нові художні образи за допомогою таких стилістичних прийомів як алюзія і літературна ремінісценція (повернення до одноіменної ономастичної номінації у змалюванні нових типів і характерів). Встановлено, що більшість авторів ХІХ століття використовують інтертекстуальні іменування з метою характеристики, у порівняльних конструкціях та стилістичних фігурах, іноді розширюючи або звужуючи об’єм значення такого інтертекстуального іменування. Автори ХХ століття використовують інтертекстуальні поетоніми для іменування актантів, актуалізуючи їх пресупозиційні семи (зокрема Б.Віан та Р.Кено). Говорячи про мовні іменування, зокрема іменування персонажів, зазначимо, що характеристика персонажа створюється не лише його офіційним ім’ям, але й через уживання різних варіантів іменування та контекстуальних еквівалентів, які оцінюють не лише персонажа, а й відображають його взаємовідносини з іншими персонажами. Головні дійові особи мають щонайменше 2 варіанти іменування офіційне та прізвисько. Якщо персонаж відрізняється багатогранністю характеру або своєї діяльності, йому притаманною є велика кількість варіантів іменувань та контекстуальних еквівалентів. Крім цього розмаїття іменувань персонажів є засобом структурної організації художнього твору засобом його когезії.
Аналіз поетонімів французької художньої прози ХІХ-ХХ століть показав, що склад поетонімів творів ХІХ та ХХ століть певною мірою відрізняється. Для творів ХІХ століття характерним є вживання загальномовних антропонімів, зоонімів, реальних топонімів, хрематонімів, а також великої кількості інтертекстуальних поетонімів у різних стилістичних фігурах у ролі характеризаторів. Твори ХХ століття представлені в більшості випадків вигаданими антропонімами, зоонімами, рідше топонімами, утвореними на зразок реальних. Інтертекстуальні поетоніми зустрічаються рідше в ролі характеризаторів, а скоріше позначають актантів твору, маючи, крім пресупозицій, ще й авторське значення, яке актуалізується контекстом твору. Є твори, де інтертекстуальних іменувань взагалі немає.
Склад поетонімів художнього твору зумовлюється також літературним напрямом твору та художньою манерою кожного автора. Так, для творів авторів романтичного напряму характерним є вживання іменувань, що відображають національний колорит, традиції народу, на перший план висувається етимологія імені. Твори авторів реалізму характеризуються загальномовними іменуваннями персонажів та назвами об’єктів, зокрема відтворюється соціальна картина суспільства, вживаються імена, характерні для різних прошарків діючих осіб. Для натуралістичного напрямку характерним виявилося застосування реальних іменувань, в яких на перший план висувається фонетична експресія, а також іменувань, що характеризують соціальне походження персонажа. Психологічні романи містять значну кількість варіантів та контекстуальних еквівалентів іменувань персонажів. Творча манера кожного письменника також має своє відображення у виборі іменувань у творі. Так, якщо у творі антропоніми є вигаданими, так само вигаданими є зооніми, топоніми. Це ж можемо сказати і про реальні іменування.
Поетонім характеризується різними типами значень (денотативним, сигніфікативним, конотативним, асоціативним, структурним). Для нього головним виступає співвіднесення з суб’єктом / об’єктом, поза зв’язком з яким поетонім не мислиться. Поетонім повинен співвідноситися з певною особою, об’єктом, предметом, явищем тощо. Вирішальну роль у правильному тлумаченні значення поетоніма відіграє контекст, оскільки для позначення суб’єктів та об’єктів автори можуть застосовувати різні групи поетонімів у стилістичних цілях, що є проявом їхнього індивідуально-авторського стилю. Так, найпоширенішою групою для іменування суб’єктів та об’єктів виявилися антропоніми (ними позначають осіб, тварин, рослини, об’єкти, артефакти). Інші групи поетонімів, зокрема топоніми, зооніми, хрематоніми, хоча рідко, можуть використовуватися авторами для позначення осіб.
Семантика поетоніма є більш складною, ніж семантика загальномовного оніма. Конотативні можливості поетонімів можуть зумовлюватися фонетико-графічною формою, словотвором, граматичними категоріями, синтаксичними конструкціями, контекстом. Аналіз показує, що найбільше творча манера авторів проявляється у створенні антропонімів. Для цього широко застосовуються апелятивні назви, суфікси, артиклі, вказівні та займенникові прикметники, фонетичні засоби (алітерація, асонанс, редуплікація складів, апокопа, афереза). Таким чином, при створенні антропонімів (зоонімів) автори вживають або мовні моделі творення іменувань, або створюють свої без урахування таких моделей. Топоніми у художніх творах є переважно реальними назвами або утворюються на зразок реальних, виступаючи відтворенням реальних іменувань зі зміною певних літер, проте сама модель топоніма залишається мовною. Хрононіми та назви артефактів, за виключенням кількох випадків, є реальними назвами, оскільки тісно пов’язані з річчю, яку позначають і вживаються у творах у ролі характеризаторів речей, обстановки, часу.
Поетоніми відрізняються принциповою смисловою динамічністю, оскільки мають властивість розвивати свій сигніфікат і конотат з рухом оповіді. Будучи залежним від акта художньої комунікації, що постійно створює, перетворює і поновлює інформацію, що ним передається, поетонім має якість безперервної семантичної мінливості, здатність до нескінченного змістового насичення.
Крім узуальних конотем, поетоніми завжди мають розгалужену конотативну сферу, сформовану текстом твору, яка є невід’ємною частиною їх семантики. Оскільки поетоніми мають здатність перетворюватися на поетоніми-метафори і символи, їм, на відміну від власних імен, є притаманною образність. Автор свідомо робить вибір того чи іншого імені для позначення персонажа або об’єкту, активізуючи також внутрішню форму самого іменування та контекстуальне оточення поетоніма.
Поетоніми художнього тексту виступають багатофункціональними одиницями. Виконуючи основні мовні функції, поетоніми використовуються авторами в експресивних цілях завдяки дії стилістичної функції, яка виступає основною у художньому тексті, перетворюючи власне ім’я на поетонім.
Функції поетонімів представлені 2 видами: інформаційно-стилістичними (номінативною, ідентифікуючою, локалізуючою, фоновою, соціальною, описовою) та емоційно-стилістичними (характеризуючою, експресивною, емоційно-оцінною, алюзивною, символічною). Стилістичні функції поетонімів виражаються різноманітними шляхами: за допомогою фонетичних засобів (алітерація, асонанс, апокопа, афереза, омофонія, омографія, паронімія), промовистих іменувань, контексту, граматичних засобів (морфологічних та синтаксичних), через уживання стилістичних фігур (антономазії, метафори, метонімії, епітетів тощо).
Оскільки ономастична система художнього твору представлена різними типами власних імен, які також різняться роллю в сюжеті, виявлено, що функції кожного поетоніма відрізняються. Так, іменування актантів, як правило, виконують номінативну, диференційну, соціальну, експресивну, символічну, а також можуть виконувати характеризуючу функцію, тоді як імена-фон переважно виконують локалізуючу та соціальну функції. Іменам-характеризаторам є притаманними характеризуюча, алюзивна функції.
Таким чином, поетоніми є невід’ємною складовою стилістичної структури художнього твору, а також відображенням індивідуально-авторського стилю письменника. Оскільки вони виступають ключовими елементами, навколо яких розгортаються події сюжету, поетоніми та їх контекстуальні замінники можна вважати важливими засобами організації художнього тексту.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абаев В.И. Осетинский язык и фольклор. М. Л.: Акад. наук СССР, 1949. Т.1. 601 с.
2. Аванесов Р.И. Русская диалектология. М.: Наука, 1964. 306 с.
3. Абдрахманов А.А. Этимологические исследования основная задача в топонимике // Територіальні діалекти і власні назви. К.: Наукова думка, 1965. С. 157159.
4. Азнаурова Э.С. Очерки по стилистике слова. Ташкент: Фан, 1973. 405 с.
5. Аксенов С.С. Прозвища в произведениях В.П.Астафьева // Актуальные вопросы русской ономастики: Сб. науч. трудов. К.: УМК ВО, 1988. С. 168174.
6. Актуальные вопросы русской ономастики: Сб. науч. трудов. К.: УМК ВО, 1988. 256 с.
7. Андреева Л.Н. Лингвистическая природа и стилистические функции значащих” имен (антономасии): Автореф. дис. ...канд. филол. наук: 10.02.04. М., 1965. 17 с.
8. Андреева Л.И. Семантика литературного антропонима // Русская ономастика. Рязань, 1977. С. 157160.
9. Анисимова Е.А. Номинация лица как средство формирования художественного смысла произведения: Автореф. дис. ...канд. филол. наук: 10.02.19. Гродно, 1997. 24 с.
10. Антропонимика. М.: Наука, 1970. 360 с.
11. Апресян Ю.Д. Лексическая семантика. Синонимические средства языка. М.: Наука, 1974. 367 с.
12. Аристотель. Поэтика. К.: Мистецтво, 1967. 129 с.
13. Аристотель. Риторика. М.: Лабиринт, 2000. 218 с.
14. Арнольд И.В. Статус импликации в системе текста // Интерпретация худ. текста в языковом вузе (Методика исследования): Межвуз. сб. науч. тр. Л.: Изд-во ленингр. гос. пед. ин-та, 1983. С. 314.
15. Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. М.: Языки русской литературы, 1999. 895 с.
16. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языкознания. М.: Изд-во иностр. л-ры, 1955. 413 с.
17. Балов А.К. К вопросу о древнерусских календарных именах // Этнографическое обозрение. 1893. Кн. XVIII.
18. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. (Из предистории романного слова). М.: Худ. лит., 1975. 416 с.
19. Бацевич Ф.С., Космеда Т.А. Очерки по функциональной лексикологии. Львов: Свит, 1997. 392 с.
20. Белей Л.О. Функціонально-стилістичні можливості української літературно-художньої антропонімії ХІХХХ ст. Ужгород, 1995. 120 с.
21. Белей Л.О. Українська літературно-художня антропонімія кінця XVIII XX ст.: Автореф. дис. ...д-ра филол. наук: 10.02.01. Ужгород, 1997. 48 с.
22. Беленькая В.Д. Топонимическая стилистика // Питання стилістики української мови в її взаємозв’язку з іншими слов’янськими мовами. Тези доповідей міжвуз. наук. конференції. Чернівці, 1963. С. 1617.
23. Беленькая В.Д. Топонимы в составе лексической системы языка. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1969. 168 с.
24. Белинский В.Г. Сочинения Александра Пушкина. Полное собр. соч. М: Акад. наук СССР, 1955. Т. 7. 739 с.
25. Беліцька Є.М. Конотомізація онімів як лексико-семантичний процес: Автореф. дис. ...канд. филол. наук: 10.02.15. Горлівка, 2000. 23 с.
26. Беляевская В.Г. Семантика слова. М.: Высш. школа, 1987. 123 с.
27. Березович Е.Л. Семантические микросистемы топонимов как факт номинации // Номинация в ономастике. Сб. статей / Под. ред. М.Е. Рут. Свердловск: Изд-во Уральского ун-та, 1991. С. 7590.
28. Бирилло Ж. Общественные онимы и национально-культурные ассоциации, вызываемые ими // Язык, общество, культура. Вильнюс, 1997. С. 6568.
29. Богатырев П.Г. Вопросы теории народного искусства. М.: Искусство, 1971. 544 с.
30. Болотов В.И. Актуализация антропонимов в речи: Автореф. дис. ...канд. филол. наук: 10.02.04. Л., 1971. 21 с.
31. Болотов В.И. К вопросу о значении имен собственных // Восточно-славянская ономастика. М.: Наука, 1972. С. 333345.
32. Бондалетов В.Д. Русская ономастика. М.: Просвещение, 1983. 224 с.
33. Боронина О.В. К вопросу об отфамильных прозвищах // Вопросы ономастики: Собственные имена в системе языка / Редкол. А.К.Матвеев отв. ред. и др. Свердловск, 1980. С. 111115.
34. Ботвина Н.В. Коннотативные антропонимы в русской художественной речи (на материале сатирических произведений послевоенного периода): Автореф. дис. ...канд. филол. наук: 10.02.01. К., 1988. 24 с.
35. Будагов Р.А. Литературные языки и языковые стили. М.: Высш. школа, 1967. 375 с.
36. Булаховский Л.А. Введение в языкознание. М.: Учпедгиз, 1954. 175 с.
37. Бурбело В.Б., Соломарская Е.А. Лингвистика художественного текста. К.: КГУ им. Т.Г.Шевченко, 1988. 216 с.
38. Буштян Л.М. Ономастическая коннотация: Автореф. дис. ...канд. филол. наук: 10.02.04. Одесса, 1983. 15 с.
39. Буштян Л.М. Словообразовательная основа ономастической коннотации// Актуальные вопросы русской ономастики: Сб. науч. трудов. К.: УМК ВО, 1988. C. 2229.
40. Бычкова М.Е. Родословные книги XVI-VII веков как исторический источник. М.: Наука, 1975. 215 с.
41. Виноградов В.В. Избранные работы. О языке художественной прозы. М.: Наука, 1980. С. 5797.
42. Виноградов В.В. Основные типы лексических значений // Избранные труды. Лексикология и лексикография. М.: Наука, 1977. 312 c.
43. Виноградов В.В. О теории художественной речи. М.: Высш. школа, 1971. 240 с.
44. Виноградов В.В. О языке художественной литературы. М: Гослитиздат, 1959. 655 с.
45. Виноградов В.В. Поэтика русской литературы. М.: Наука, 1976. 511 с.
46. Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. М.: АН СССР, 1963. 255 с.
47. Виноградов В.В. Язык художественного произведения // Вопросы языкознания. 1954. № 5. С. 20.
48. Винокур Г.О. О языке художественной литературы. М.: Высш. школа, 1991. 447 с.
49. Волкова Л.П. Литературная ономастика и ее особенности в драматургии первой половины ХІХ столетия (на материале пьес И.А.Крылова и А.С.Грибоедова // Питання сучасної ономастики. Дніпропетровськ, 1997. С. 8991.
50. Воробьева И.А. К вопросу о лексическом значении имени собственного // Актуальные проблемы лексикологии: Доклады лингвистической конференции. Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1971. Ч.І. 171 с.
51. Вопросы ономастики: Собственные имена в системе языка / Редкол. А.К.Матвеев отв. ред. и др. Свердловск, 1980. 160 с.
52. Восточноукраинский лингвистический сборник. Донецк, 1998. Вып. 4. 200 с.
53. Гак В.Г. Теоретическая грамматика французского языка. М.: Добросвет, 2000. 831 с.
54. Гальперин И.Р. Информативность единиц языка. М.: Высш. школа, 1971. 175 с.
55. Гальперин И.Р. Очерки по стилистике английского языка. М.: Изд-во литературы на иностр. языках, 1958. 459 с.
56. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. М: Наука, 1981. 139 с.
57. Гачев Г.Д. Содержательность художественных форм. М: Наука, 1968. 304 с.
58. Глинских Г.В. Классификация нарицательной лексики и топонимия // Вопросы ономастики. Свердловск, 1982. C. 321.
59. Голев Н.Д. Ономасиология как наука о номинации // Русское слово в языке и речи. Кемерово: КГУ, 1977. Вып. 2. С. 1322.
60. Гончарова Е.А. Топонимическая структура художественного текста // Методы изучения системы и эволюции язика: Сб. науч. трудов. Свердловск, 1988. С. 815.
61. Горбаневский М.Б. Ономастика в художественной литературе. М.: Изд-во ун-та дружбы, 1988. 87 с.
62. Горбань В.В., Иванова Н.Г. Компонентный синтез имени собственного в поэтическом тексте // Питання сучасної ономастики. Дніпропетровськ, 1997. С. 35.
63. Горе М.С. Природа семантики антропонимов в художественном тексте // Актуальные вопросы русской ономастики: Сб. науч. трудов. К.: УМК ВО, 1988. С. 148153.
69. Горожанина Л.В. Проблемы динамики топонимической системы. Минск, 1988. 22 с.
70. Гюббенет И.В. Основы филологической интерпретации литературно-художественного текста. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1991. 206 с.
71. Датченко Ю.В. Функціонально-семантична характеристика ономастичних компонентів у поезії Миколи Чернявського // Питання сучасної ономастики. Дніпропетровськ, 1997. С. 4344.
72. Дмитренко В.А., Ребрий А.В. Специфика антропонима и его функции в тексте анекдота // Мовні і концептуальні картини світу: Зб. наук. праць. К., 2001. Вип.5. С. 5153.
73. Доннеллан К.С. Референция и определенные дескрипции // Н.З.Л. М.: Прогресс, 1982. Вып. 13. С. 134160.
74. Дорогая В.Б. Имя собственное и нарицательное в системе наименований персонажа (роман М.Горького Жизнь Клима Самгина”: Автореф. дис. ...канд. филол. наук: 10.02.01. Л., 1985. 22 с.
75. Есперсен О. Философия грамматики. М.: Изд-во иностр. л-ры, 1958. 404 с.
76. Ефимов А.И. Стилистика художественной речи. М.: Изд-во Москов. ун-та, 1957. 448 с.
77. Жучкевич В.А. Общая топонимика. Минск: Вышэйш. школа, 1968. 432 с.
78. Зайцева К.Б. Английская антропонимия и ее стилистическое использование: Автореф. дис. ...канд. филол. наук: 10.02.04. Одесса, 1979. 20 с.
79. Зайцева К.Б. Английская стилистическая ономастика. Одесса, 1973. 67 с.
80. Зарубежная литература ХХ века. Уч. для студентов филол. фак. пед. ин-тов / Под. ред. В.Н. Богословского. М.: Просвещение, 1979. 351 с.
81. Звегинцев В.А. История языкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. М.: Учпедгиз, 1960. Ч. II. 331 с.
82. Зинин С.И., Степанова А.Г. Имена персонажей в художественной литературе и фольклоре // Антропонимика. М.: Наука, 1970. С. 330354.
83. Золотарев А.М. Родовой строй и первобытная мифология. М.: Наука, 1964. 218 с.
84. Зубов М.І. Ім’я персонажа як елемент мовленнєво-образної структури художнього твору // Літературна ономастика російської та української мов: взаємодія, взаємозв’язки: Зб. наук. праць / Одеський ун-т. К.: НМК ВО, 1992. С. 413.
85. Іванова Н.І. Стилістика конотативних антропонімів у художній прозі В. Аксьонова: Автореф. дис. ...канд. филол. наук: 10.02.01. Дніпропетровськ, 2000. 21 с.
86. Имя нарицательное и собственное. М.: Наука, 1978. 207 с.
87. Иванова Е.Б. Стилистические функции собственных имен (на материале произведений К.Г.Паустовского): Автореф. дис. ...канд. филол. наук: 10.02.01. Одесса, 1987. 16 с.
88. Иванова Н.И. Художественно-выразительные функции антропонимной лексики в романе В.Аксенова Остров Крым” // Восточно-украинский лингвистический сборник. Донецк, 1998. С. 165174.
89. Ивин А.А. Логика. М.: Гранд, 1999. 319 с.
90. Илия Л.И. Грамматика французского языка. М.: Изд-во лит. на иностр. языке, 1955. 272 с.
91. Ирисханова К.М. Функционирование топонимов в художественной литературе (английский язык): Автореф. дис. ...канд. филол. наук: 10.02.04. М., 1978. 20 с.
92. Калакуцкая Л.П. О специфичности ономастики как лексической категории // Восточнославянская ономастика. М.: Наука, 1979. С. 6984.
93. Калинкин В.М. Несколько предварительных замечаний к теории поэтонима // Материалы вуз. науч. конф. Донецк: ДонГУ, 1997. С. 114116.
94. Калинкин В.М. Поэтика онима. Донецк: Донецкий гос.ун-т, 1999. 409 с.
95. Калинкин В.М. Поэтика собственных имен в произведениях романтического направления: Автореф. дис. ...канд. филол. наук: 10.02.01. Одесса, 1988. 16 с.
96. Карпенко М.В. Русская антропонимика. Консп. лекций спецкурса. Одесса, 1970. 41 с.
97. Карпенко Ю.А. Актуальные вопросы русской ономастики: Сб. науч. трудов. К., 1988. 260 с.
98. Карпенко Ю.А. Имя собственное в художественной литературе // Филогические науки. 1986. № 4. С. 3440.
99. Карпенко Ю.А. Стилистические возможности топонимических названий // Питання стилістики української мови в її взаємозв’язку з іншими слов’янськими мовами. Тези доп. міжвуз. наук. конф. Чернівці, 1963. С. 1720.
100. Карпенко Ю.О. Літературна ономастика української та російської мов: взаємодія, взаємозв’язки: Зб. наук. праць / Одеський ун-т; К.: НМК ВО, 1992. 164 с.
101. Карпенко Ю.О. Топоніміка і її місце в лексичному складі мови. Чернігів, 1962. 23 с.
102. Квятковский А. Поэтический словарь. М.: Советская энциклопедия, 1966. 366 с.
103. Князькова Е.Н. Семантика собственных имен в политической сатире В.Гюго Кары”(Возмездие”) // Ученые записки ленинградского пед. ин-та им. А.И.Герцена. Л., 1954. Т.93. С. 4764.
104. Кобозева И.М. Лингвистическая семантика. М.: Эдиториал УРСС, 2000. 350 с.
105. Колоколова Л.И. Имена собственные в раннем творчестве А.П.Чехова (литературно-художественная антр