СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКЕ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО В АНГЛОМОВНОМУ (АВСТРАЛІЯ, КАНАДА, США) НАУКОВОМУ СВІТІ: МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ

Краткое описание

Дрогобицький державний педагогічний університет
імені Івана Франка

На правах рукопису

ЧОБАНЮК МАРІЯ МИКОЛАЇВНА

УДК 809.1

СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКЕ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО В АНГЛОМОВНОМУ (АВСТРАЛІЯ, КАНАДА, США) НАУКОВОМУ
СВІТІ: МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ

Спеціальність: 10.01.06 теорія літератури

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата
філологічних наук

Науковий керівник:
Андрусів Стефанія Миколаївна,
доктор філологічних наук, професор

Дрогобич 2007

ЗМІСТ

ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1 УКРАЇНОЗНАВЧИЙ ДИСКУРС АВСТРАЛІЙСЬКОГО ТА
ПІВНІЧНОАМЕРИКАНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА
1.1. Літературознавство української еміграції
1.1.1. Етапи розвитку українського літературознавства на еміграції,
центри, установи, видання, постаті 9
1.1.2. Дискусії 36
1.2. Літературний процес ХХ століття в осмисленні
західного літературознавства
1.2.1. Українська література 20-х років в інтерпретації західних
науковців 48
1.2.2. Погляди заокеанських україністів на літературний
процес другої половини ХХ століття 63
РОЗДІЛ 2 УКРАЇНІКА ЯК ОБ’ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ В
АВСТРАЛІЙСЬКІЙ ТА ПІВНІЧНОАМЕРИКАНСЬКІЙ НАУЦІ ПРО
ЛІТЕРАТУРУ
2.1. Особа та творчість Т.Шевченка крізь призму міфологічної
критики та структурної антропології
2.1.1. Літературознавчі горизонти міфологічної критики 69
2.1.2. Творчість Т.Шевченка як міфологічний феномен 75
2.1.3. Позиція міфологічної критики у питанні про інтерпретацію
творчості Т.Шевченка 84
2.2. Українська література з погляду рецептивної естетики:
Марко Павлишин "Канон та іконостас"
2.2.1. Інтерпретаційні горизонти Марка Павлишина 100
2.2.2. Модель "риторичної ситуації" в осмисленні М.Павлишина 104
2.2.3. Рецепція української літератури ХХ століття у книжці
М.Павлишина "Канон та іконостас" 109
2.3. Історія української літератури у світлі постколоніальної
критики: Мирослав Шкандрій "В обіймах імперії. Російська та
українська літератури новітньої доби"
2.3.1. Мирослав Шкандрій як літературознавець 131
2.3.2. М.Шкандрій про місце і роль української літератури в
імперському дискурсі 136
2.3.3. Український колоніальний контрдискурс у праці М.Шкандрія 150
ВИСНОВКИ 165
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 174
ДОДАТКИ 192

ВСТУП

Останнє десятиліття в українському літературознавстві ознаменувалося зростанням уваги до сучасних методів аналізу художнього твору, до поглиблення філософічності в інтерпретації творів мистецтва. Процес подальшого розвитку материкової науки про літературу залежить від переосмислення попереднього історичного досвіду, нового незаанґажованого прочитання вже відомих творів та необхідністю залучення до цього процесу наукових набутків західних україністів. Інтеграція інтелектуальних і мистецьких цінностей, створених українцями в усьому світі, не тільки кількісно збагачує українську культуру, а й змінює якісно, змушує до переоцінки багатьох явищ у контексті загальноєвропейського та універсального досвіду.
У такому річищі у сучасному материковому літературознавстві відбувається осмислення досвіду зарубіжної україністики. Історія української діаспори і, зокрема, її літературно-мистецьке життя багатоаспектне суспільно-культурне явище. Публікація й вивчення літературознавчих досліджень, створених у західному світі, одне з першочергових завдань сучасної української науки про літературу. "Перед нами невідкладне завдання об’єктивно осмислити й оцінити творчі надбання українських митців у минулому й сучасному, зробити його надбанням на рідних землях, виправити ту шкоду, якої завдано насильницьким відлученням більшовицьким режимом від материкової культури майже всього того, що створили в еміграції українські письменники, композитори, художники, вчені у різних галузях науки і культури" [140, 3].
Проблема "еміграція і література" потребує комплексного системного підходу з урахуванням доробку світової науки про літературу. Необхідно не тільки простежити тематику праць зарубіжних учених, а й осмислити їх місце в західному та українському літературознавстві. Більшість українців-науковців, закинутих долею історії в далекі світи, своєю наполегливою працею утверджували в світі українське слово, знайомили з ним світову громадськість. Творчість західних славістів заслуговує на увагу сучасних дослідників, адже Україна, її доля, рідна мова завжди були в центрі уваги їх літературознавчих зацікавлень
Тексти літературознавців-україністів відзначаються об’єктивним аналізом конкретних проблем літературного процесу, вивченням творчості знакових постатей та явищ української культури, в тому числі заборонених в Радянській Україні. Це праці Б.Кравціва, Ю.Лавріненка, Ю.Луцького, Л.Онишкевич, Я.Пеленського, Я.Розумного, Б.Рубчака, Л.Рудницького, О.Тарнавського, І.Фізера, Ю.Шереха, О.Черненко та молодшого покоління, уже англомовних літературознавців: Г.Грабовича, О.Ільницького, М.Павлишина, М.Шкандрія.
Упродовж останніх десятиліть, після здобуття Україною незалежності, праці цих вчених доходили до нас різними шляхами. З одного боку, українська діаспора передавала на Батьківщину книжки як приватним особам, так і в бібліотеки (постали нові бібліотеки діаспорної літератури у багатьох великих містах). З іншого завдяки опублікуванню низки важливих праць закордонних українознавців в Україні: "Історія української літератури" Дмитра Чижевського (1994), статей та монографій Івана Фізера ("Психолінгвістична теорія Олександра Потебні", 1993), Юрія Луцького ("Між Гоголем і Шевченком", 1998, "На перехресті", 1999, "Літературна політика в радянській Україні", 2000, "На сторожі", 2002; у львівському видавництві "ВТНЛ Класика" вийшла друком книжка "Роки сподівань і втрат", 2004, що містить автобіографію Ю.Луцького та його Щоденник), Григорія Грабовича ("Шевченко як міфотворець", 1992, доповнене видання 1998), "До історії української літератури", 1997), вибраних розвідок Леоніда Плюща ("Екзод Тараса Шевченка", 2001), Остапа Тарнавського ("Відоме й позавідоме", 1999), Марка Павлишина ("Канон та іконостас", 1997), Олега Ільницького ("Український футуризм 1914 1937", 2003), Мирослава Шкандрія ("В обіймах імперії. Російська та українська літератури новітньої доби", 2004, "Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років", 2006) та інших.
Актуальність теми дослідження. Засвоєння досвіду діаспорної україністики для нас важливе у багатьох аспектах. По-перше, західні вчені мали змогу користуватися архівами, матеріали яких були заборонені у підрадянській Україні і недоступні для материкових науковців. По-друге, у своїх дослідженнях зарубіжні літературознавці використовували західні теорії та методології, що, своєю чергою, теж було заборонено у радянській науці про літературу. Осмислення інтерпретаційних стратегій та методологій, на які спиралися філологи діаспори, є актуальною проблемою українського літературознавства, оскільки дає можливість розширити наукові горизонти сучасного українознавства.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертації узгоджено з науковим планом та загальним профілем літературознавчих досліджень ("Сучасні тенденції розвитку термінології у галузі природничих і гуманітарних наук та шляхи її перекладу рідною мовою") кафедри іноземних мов та компаративістики Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Тема затверджена на засіданні Бюро Наукової Ради НАН України з проблеми "Класична спадщина та сучасна художня література" (протокол № 4 від 14 грудня 2004 року).
Об`єктом дисертації є літературознавчі розвідки Ю.Луцького, І.Фізера, О.Ільницького, Г.Грабовича, М.Шкандрія, М.Павлишина, а також праці, які репрезентують найавторитетніші на Заході методології дослідження літератури: міфологічну (архетипну) критику ("Шевченко як міфотворець" Г.Грабовича), рецептивну естетику ("Канон та іконостас" М.Павлишина), постколоніальну критику ("В обіймах імперії. Російська та українська літератури новітньої доби" М.Шкандрія).
Предмет наукової роботи теоретико-літературознавчий дискурс в англомовній україністиці кінця ХХ початку ХХІ століття, передовсім у країнах поселення післявоєнної еміграції Сполучених Штатах Америки, Канаді, Австралії, до створення якого були причетні переважно такі вчені українського походження: Г.Костюк, Ю.Лавріненко, Ю.Шерех, Ю.Луцький, І.Фізер, Г.Грабович, О.Ільницький, М.Шкандрій, М.Павлишин та інші.
Метою дослідження є аналіз та спроба систематизації методологій і дослідницьких стратегій у літературознавчих текстах Юрія Луцького, Івана Фізера, Григорія Грабовича, Марка Павлишина, Олега Ільницького, Мирослава Шкандрія.
Зазначена мета передбачає вирішення таких завдань:
конспективно викласти історію українського літературознавства в англомовних країнах (Австралія, Канада, Сполучених Штатах Америки);
осмислити український літературний процес ХХ соліття через призму літературознавчого дискурсу західних науковців;
з'ясувати особливості аналізу творчості Т.Шевченка у контексті міфологічної критики в англомовному світі;
проаналізувати спосіб прочитання текстів української літератури під кутом зору рецептивної естетики на основі дослідження Марка Павлишина "Канон та іконостас";
дослідити інтерпретаційний потенціал постколоніальної критики у праці Мирослава Шкандрія "В обіймах імперії. Російська та українська літератури новітньої доби";
з'ясувати, як зазначені методології взаємодіють із сучасним українським літературознавством;
простежити особливості впливу західних методологій та дослідницьких стратегій на розвиток сучасної української гуманістики;
Наукова новизна. Дисертаційна праця є першим системним дослідженням історії українського літературознавства в англомовному світі (Австралія, Канада, США), зокрема у ракурсі зіставлення та аналізу трьох основних західних методологій (міфологічної критики, рецептивної естетики, постколоніальної критики), що слугує взірцем формування багатоаспектного наукового дискурсу у галузі літературознавчо-культурологічних студій.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані при підготовці загальних лекційних курсів, семінарів, розробці спецкурсів бакалаврських і магістерських програм вищої школи, спецкурсів з проблем української еміграції, а також при створенні нових підручників і навчальних посібників з історії зарубіжного, вітчизняного літературознавства та критики.
Теоретико-методологічна основа ґрунтується на дослідницьких принципах системного, історичного, порівняльно-типологічного аналізу. Використані в дисертації методи дослідження зумовлені специфікою завдання, а також станом теоретичного осмислення проблеми. Теоретико-методологічною базою дисертації послужили праці Г.Бгабга, У.Еко, В.Ізера, К.Леві-Строса, М.Папвлишина, Е.Саїда, С.Слемон, Ґ.Ч.Співак, Г.Тіффін, І.Фізера, Н.Фрая, Ю.Шереха, Г.Р.Яусса, а також українських літературознавців С.Андрусів, О.Веретюк, О.Галича, О.Глотова, М.Гнатюка, Р.Грoм’яка, Т.Гундорової, М.Зимомрі, М.Ільницького, О.Куцої, Б.Лановика, З.Лановик, М.Лановик, В.Марко, Є.Мелетинського, М.Моклиці, Л.Мороз, М.Наєнка, Л.Оляндер, І.Папуші, Т.Салиги, Л.Сеника, А.Ткаченка, М.Ткачука та інших.
Апробація дослідження. Основні положення дисертації були викладені в доповідях на наукових конференціях та семінарах: всеукраїнській науковій конференції студентів та молодих учених "Перспективи та проблеми наук в умовах глобалізації" (Тернопіль, 2005); міжнародному науковому семінарі "Проблема "людина і влада" у літературі та культурі ХХ століття" (Дрогобич, 2006); всеукраїнській науково-практичній конференції "Українське слово мовами народів світу" (Дрогобич, 2007), міжнародній науково-практичній конференції "Парадигма "sacrum and profanum" в літературі та культурі" (Дрогобич, 2007), VII всеукраїнській науково-теоретичній конференції "Українська література: духовність і ментальність" (Кривий Ріг, 2007).
Основні положення дисертаційної роботи опубліковано в 8 статтях, з них 6 у наукових фахових виданнях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків, двох додатків і бібліографії. Загальний обсяг 202 сторінки. Основний текст 173 сторінки. Список літератури становить 238 найменувань.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Історія літературознавства української діаспори є багатоаспектним суспільно-культурним і політичним явищем, в якому літературознавчі студії посідають важливе місце. Участь західних славістів у науково-культурному житті України в останні роки стає дедалі активнішою і помітнішою, істотно впливаючи на формування концепцій і спонукаючи до перепрочитання класичної української літератури, так і аналізу сучасного літературного процесу.
Літературознавство української діаспори бере свій початок в Україні і лише через історичні обставини згодом стало зарубіжним. Після Другої світової війни в країнах Європи сформувалися своєрідні центри українського літературознавства. Важливу роль у консолідації зусиль українських гуманітаріїв, що опинилися поза межами Батьківщини, відіграв Мистецький Український Рух (МУР, Німеччина, 1945 1948), який намагався бути в еміграційному середовищі універсальним репрезентантом української літератури. Учасники тогочасного літературного процесу підкреслювали особливу роль саме критики, тих дискусій, які велися з приводу завдань літератури. Чільне місце в організації літературного життя українського зарубіжжя, уже в північній Америці, посідають об’єднання українських письменників "Слово", Українська вільна академія наук (УВАН), Наукове Товариство імені Тараса Шевченка (НТШ), журнал "Сучасність". Вони провадять велику наукову, просвітницьку та видавничу діяльність.
Українське еміграційне літературознавство і літературна критика поступово трансформується в наукові студії при університетах та наукових інститутах (у США та Канаді після Другої світової війни у зв’язку з напливом повоєнної еміграції, в Австралії 70 80-і роки ХХ століття), які мають суто академічний характер. У багатьох університетських центрах США (Гарвардський, Іллінойський, Нью-Йоркський, Каліфорнійський, Ратгерський, Лассальський та інші), Канади (Саскачеванський, Манітобський, КІУС та інші), Австралії (ун-т ім.Монаша у Мельбурні, ун-т ім.Макворі у Сіднеї) є можливість вивчати українську мову та літературу, вони здійснюють вагому дослідницьку і видавничу роботу.
Літературознавчі праці західних науковців виводять українську літературу в широкий світ і привертають до неї увагу англомовного читача і дослідника. Але щоб англомовна книжка здобула доступ до бібліотек і зацікавлених читачів, стала предметом критичного обговорення, вона мусить бути не тільки високоякісною, а й має з’явитися у престижному видавництві ("Publishers’ Weekly", "Harvard Ukrainian Studies" та інші), що, на жаль, сьогодні трапляється нечасто.
Упродовж своєї історії українське літературознавство за кордоном зазнало певної світоглядної еволюції. Центральною темою розроблюваної в діаспорі історії української літератури була творчість Тараса Шевченка. У літературознавчому доробку західних науковців знаходимо праці, присвячені дослідженню художньої спадщини видатних письменників ХІХ половини ХХ століття (І.Франка, Лесі Українки, О.Кобилянської та інших), представників підрадянської літератури та сучасних митців (Ю.Андруховичеві, О.Забужко, В.Діброві та іншим). До доробку діаспорних літературознавців зараховуємо і переклади творів українських класиків та сучасних літераторів, які головно мали на меті ознайомити англомовного читача та дослідників з українською літературою, встановити літературні зв`язки між українською літературою і літературами англомовного світу. За кілька десятиліть ситуація в українському літературознавчому дискурсі в Америці змінилася: відходить покоління людей, які намагалися „жити Україною” на американському континенті. Молоде покоління літературознавців і критиків, яке здобуло фахову освіту в американських чи канадських вузах, здебільшого влилося в академічну філологію цих країн.
Найяскравіші українознавчі праці, найчільніші постаті зарубіжного україністичного літературознавства пов’язані саме з північноамериканським, менше австралійським науковим дискурсом. Літературознавчі дослідження Ю.Луцького, І.Фізера, Г.Грабовича, О.Ільницького, М.Шкандрія, М.Павлишина та інших відзначаються глибоким аналізом багатьох проблем літературного процесу, творчості письменників, які були, є і будуть невід`ємною частиною української культури та літератури. Особливий інтерес для них становить український ренесанс 20 30-х років, літературна дискусія 1925 1928, творчість письменників-шістдесятників, літературна політика в Радянській Україні у часи хрущовської та горбачовської відлиг.
Прикметно, що заокеанські літературознавці вважають М.Хвильового символом своєї доби в історії української літератури. Західні науковці намагалися віддати належне і письменникам-авангардистам. Перебіг дискусії від 1925 до 1928 року, на думку вчених, дає можливість простежити, які були справжні настрої української інтелігенції. Для багатьох це виявилося останнім шансом сказати вільне слово на свій захист.
Літературознавці з Північної Америки розглядали футуризм як оригінальне літературне явище, що залишило після себе велику кількість цікавої літератури, а також як історичну подію, без якої не можна осмислити і зрозуміти найважливіші періоди української культури 1910 1920-х років. Для О.Ільницького український "футуризм" синонім усього авангарду. Науковець приписує українському футуризмові як рухові певну місію: змінити орієнтацію української літератури й ввести її в ХХ сторіччя. Цим літературознавець пояснює його нетривалу орієнтацію на масовість, постійні полеміки з традицією та поширення "впливу" на культурній арені. О.Ільницький вважає, що футуристи своїм радикалізмом проклали шлях іншим письменникам-новаторам. М.Шкандрій говорить про велике значення футуризму у розвитку українського мистецтва. Заслугами футуристів у живописі науковець вважає відкидання ілюзіонізму і законів перспективи та зосередженість уяви на формальних властивостях творів.
Досліджуючи літературу 1971 1981 рр., заокеанські вчені дійшли висновку, що партійна політика не в змозі викорінити неконформістські тенденції в українській літературі.
Літературознавчі дослідження західних україністів є взірцем фахового літературознавства. Вивчення запропонованих ними методологій має велике значення для українських науковців, адже зарубіжні вчені могли користуватися недоступними для нас архівами, матеріалами, що були заборонені в Радянській Україні, а також вивчати найновіші теоретико-методологічні здобутки світового літературознавства і гуманістики. Осмислення інтерпретаційних стратегій та методологій, на які спираються західні україністи (міфологічна (архетипна) критика, рецептивна естетика, постколоніальна критика), стає важливою актуальною проблемою української науки про літературу.
Праці західних науковців вирізняються цікавою, часом несподіваною, однак системно-обґрунтованою інтерпретацією літературних творів. Г.Грабович першим заговорив про міфологізм у творчості Т.Шевченка. Він вважав, що Т.Шевченко у сучасному світовому культурному контексті залишається цілком унікальним митцем і водночас "істинним міфотворцем", "носієм міфу". Структури поетового мислення Г.Грабович розкриває на рівні символів і метафор, а ключ до її складності знаходить в символічному ладі його поезії, всеохопну модель якого складає міф. Центром міфологічного мислення Т.Шевченка Г.Грабович вважає опозицію "ідеальна спільнота суспільна структура", в якій простежує ставлення митця до влади і соціального устрою.
Поява праці Г.Грабовича українською мовою викликала конструктивну полеміку в українському літературознавстві. Проти міфологічної концепції творчості Т.Шевченка виступили Я.Дзира, Б.Стебельський, В.Шевчук, П.Іванишин та інші. Вони вважають, що Г.Грабович та його однодумці розглядали поезію Т.Шевченка, нехтуючи існування Української держави в козацькі часи, етнічною єдністю нашої нації, її духовним життям, намагалися довести, що в історичних віршах немає історичної основи.
Потрібно відзначити, що в сучасному українському літературознавстві міфологічна критика знайшла багато своїх прихильників. Про це свідчать праці О.Козлова, Т.Мейзерської, Я.Поліщука, О.Забужко, Т.Пінчука та інших. У суперечностях і дискусіях, які точилися навколо праці Г.Грабовича, поняття міфологічного мислення сприймається не тільки як закономірне, але й необхідне для дослідження різних творчих і культурних процесів. Дослідження Григорія Грабовича суттєвий внесок у сучасне шевченкознавство, воно зацікавить усіх, хто вивчає літературний міф у широкому контексті, незважаючи на його дискусійність.
Критичні україно- і англомовні публікації Марка Павлишина про українську літературу останніх десятиліть відзначаються оригінальністю, стилістичною відшліфованістю суджень і точністю оцінок. Їх можна розглядати як взірець незаанґажованої ідеологічними ритуалами критики. Найприкметніша риса критики М.Павлишина можливість толерантного, незалежного від будь-яких упереджень трактування твору, творчості, літератури загалом.
За своїми літературознавчими орієнтаціями М.Павлишин близький до рецептивної естетики, до німецьких літературознавчих теорій. Науковця завжди цікавить текст у розрізі діалогу з контекстом. Теоретичне бачення літературного процесу М.Павлишин пов’язує з принципами риторики, яка передбачає і рецепцію (публіку), і ритора (письменника), і виховний наслідок їхньої "співпраці". За останні роки поширилося переконання, що всі тексти, включно з літературними, мають риторичний характер. Тому літературознавець розглядає їх за допомогою "моделі риторичної ситуації", в якій бере участь оратор і публіка. Щоб зрозуміти літературу як процес риторичного аргументування, М.Павлишин звертає увагу не тільки на "продуцента літератури" автора, але також і на "споживача" публіку. Для
М.Павлишина ефективним засобом переконування публіки є подання їй нових аргументів так, ніби їхній зміст уже давно знайомий, і відтак правдивий. До такої форми аргументування критик відносить "чесноту", яку називає терміном optum: відповідність до ситуаці. М.Павлишин добре усвідомлює, де за конкретним явищем, зокрема й колишньої радянської літератури в Україні, проступає "причина" (політична ситуація, з обов’язку чи підсвідомо сповідувана письменником). У зв’язку з тим перед нами в іншому світлі постають автори, як О.Гончар, П.Загребельний, М.Руденко, Є.Гуцало та інші.
Інтерпретуючи твори відомих українських авторів (В.Винниченка, О.Бердника, О.Гончара, М.Руденка, П.Загребельного, Є.Гуцала, В.Шевчука, І.Калинця, В.Стуса, Ю.Андруховича та інших), М.Павлишин завжди збирає та аналізує факти, групує та встановлює зв’язок між ними, вибудовує цілісну систему. Науковець зосереджує увагу на аргументаційній площині твору, вводить його в риторичний контекст. Це і є спробою "переконати" публіку, запропонувати їй певний спосіб думання. Для розкриття такої літературної "аргументації" М.Павлишин використовує поняття читацького "горизонту сподівань" сукупності понять та читацьких звичок, заздалегідь передбачених у творі як спільну власність читацької публіки, до якої він спрямований.
Інтерпретаційні пропозиції М.Павлишина, цілісність його критичного стилю не лише зацікавлюють, а становлять й значну для нашого літературного мислення концепцію. В українському літературознавстві рецептивна естетика стала об’єктом теоретичного осмислення в наукових розвідках Г.Сивоконя, Р.Гром`яка, Г.Клочека, М.Ігнатенка, М.Яценко, В.Смілянської, М.Зубрицької та інших українських науковців.
Тема "постколоніалізму" в сучасній українській літературі ідеологічно і мистецьки важлива, позаяк спрямована на самоусвідомлення національної літератури, а отже на стратегію її подальшого розвитку. В основі цієї проблеми переплітаються маргінесне становище багатьох літератур щодо "провідних", "авторитетних", виборювання права національної самототожності в контексті загальнолюдського, інтернаціонального. Українській літературі ще з часів російської імперії доводилося не те що дбати про "перегони" з "центром", а виживати в буквальному розумінні культури як життя, зокрема й особливо національної мови як першооснови існування культури та літератури. Оскільки постколоніальна критика порушує проблеми етнічності, національної ідентичності, культурної універсальності, культурної гібридності та культурної відмінності, проблеми мови, історії, висвітлює суперечності, двозначності, властиві літературним текстам, автори яких намагаються звільнитися від колоніальної залежності, то її дослідження
можуть стати засадничими при розшифруванні культур Російської імперії, Радянського Союзу та країн, що утворилися після його розпаду. Досвід постколоніальних студій може бути використаний під час дослідження структур імперського домінування російської культури в неросійських культурах, а також у дослідженні антиколоніальних та постколоніальних витоків у колонізованих культурах. Такі проекти мають важливе значення для культурної деколонізації і колишніх колоній, і їх колонізаторів. Прихильники постколоніальної теорії зазначають, що імперські режими намагаються утвердитися всіма доступними способами. Один з них культура з її невід`ємною частиною літературою.
Праця канадського літературознавця Мирослава Шкандрія "В обіймах імперії. Російська та українська літератури новітньої доби" є взірцем постколоніальних студій. У ній науковець на літературному матеріалі робить спробу подивитися на українсько-російські взаємини через призму постколоніальних теорій. Такий погляд висвітлює декілька цікавих і важливих аспектів в історії обох культур, дозволяє по-новому інтерпретувати відомі художні твори, місце і роль багатьох митців у розвитку антиколоніальних і постколоніальних дискурсів. Предметом його аналізу є формування і розвиток імперського дискурсу в творах класиків російської літератури й "оборонного антиімперського контрдискурсу" в українській літературі.
Об’єктом імперського дискурсу можуть бути не лише віддалені колонії, а й прилеглі території. М.Шкандрій доводить, що літературний образ України в російській літературі територіально був аналогічним до образів інших російських прикордонних земель: Кавказу, Сибіру, Середньої Азії, Польщі. Російська література початку ХІХ століття зображувала ці землі як імперські пограниччя, фемінізуючи їх та пов’язуючи їх з усім застарілим, сільським, жорстоким і примітивним. Культура ж метрополії розглядалася як вища, модерніша, перспективніша. Такі образи України та українців (партнери в будівництві імперії ("малороси"), як зрадливі вороги ("мазепинці") або як колонізовані маси ("хохли"), у російській літературі відповідали моделям, сформованим колоніальним та антиколоніальним дискурсами в інших частинах світу.
У другій половині ХІХ століття українська і російська літератури мали свою специфіку, існування двох домінантних конкурентних дискурсів (імперського в російській літературі та національно-визвольного в українській) становило вагомі причини такої розбіжності. Українська література у другій половині ХІХ століття поступово перестає бути частиною "загальноросійської", формуючи свій канон, інституції (критику, видавництво, часописи), читача і свій самостійний, відмінний від імперського, дискурс. Цьому процесу, на думку М.Шкандрія, прислужилася творчість Г.Квітки-Основ’яненка, І.Нечуя-Левицького, П.Мирного, Л.Боровиковського, М.Гоголя, Т.Шевченка, А.Свидницького, І.Франка, Лесі Українки та інших українських митців.
Потужним антиколоніальним спротивом українського контрдискурсу ХХ століття проти неоімперського російського дискурсу є літературна дискусія 1925 1928 рр. Твори М.Хвильового вважаються викликом імперії та гегемонії. Романи В.Домонтовича порушують проблеми моральних аспектів легітимного використання влади. У поезії Є.Маланюка утверджується "психологічна незалежність" як обов’язкова умова антиколоніальної політики. Творчість Т.Осьмачки, У.Самчука, І.Багряного, Ю.Клена, В.Барки, а особливо В.Стуса це переконливий приклад літератури, яка не мириться з радянським режимом. Твори Р.Іваничука, Є.Гуцала засвідчують повернення в літературу репресованої національної ідеї. Український постмодернізм має могутній антиколоніальний компонент (контркультурні твори, що роками поширювалися через самвидав та розвиток химерного роману в прозовій творчості). Ґрунтових досліджень (за винятком окремих статей Г.Сивоконя, О.Федунь та інших), присвячених постколоніальній критиці, у сучасній українській філологічній науці поки що немає.
Українська наука про літературу і сам її дискурс за останнє десятиліття зазнали незначних змін. Літературознавці сходяться на тому, що відбулася переорієнтація українського літературознавства з академічного до інтерпретаційного типу. Нові методології і термінологія поступово входять в українське літературознавство та оновлюють його. Урахування концепцій і методологічних пропозицій таких дослідників, як І.Фізер, Ю.Луцький, Г.Грабович, О.Ільницький, М.Шкандрій, М.Павлишин та інших, котрі вивчають українську літературу із "західної перспективи", може стати важливою актуальною проблемою української науки про літературу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрусів С. М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.: Монографія. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2000, Тернопіль: Джура, 2000. 340 с.
2. Андрусів С. Проблеми національної ідентичності // Слово і Час. 1997. № 3. С. 1823.
3. Андрусів С. Сучасне українське літературознавство: тексти і контексти // Слово і Час. 2004. №5. С. 48 53.
4. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. Львів: Літопис, 2003. 831 с.
5. Барабаш Ю. Про дифузійні процеси і явища в історії українського письменства // Слово і Час. 2001. № 5. С.24 29.
6. Барський Р. Постмодерність // Енциклопедія постмодернізму. К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2003. С. 327.
7. Бгабга Г. Націєрозповідність (передмова до книги „Нація і розповідь) // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. Львів: Літопис, 2003. С. 738 740.
8. Бобков Б. Постколониальные исследования // Новейший философский словарь: 2-е изд., переработ. и дополн. Мн. Интерпрессервис; Книжный Дом, 2001. 1280 с.
9. Бойчук Б. Українська література між параметрами: Україна й діаспора // Українські проблеми. 1998. № 2. С. 116 119.
10. Висоцька Н. Література США та ідеї мультикультуралізму // Вікно в світ. 1999. № 5. С. 122 132.
11. Галич О. Літературознавство на рубежі тисячоліть: напрями, школи, течії // Українська мова та література. 2003. Ч. 34. С. 3 8.
12. Гаспаров М. Рецептивная критика // Литературная энциклопедия терминов и понятий. М.: Под ред. А.Н.Николюкина. Институт науч. информации по общественным наукам РАН. "Интелвак", 2001. 1600 с.
13. Гнатюк М. Роль діаспорного літературознавства у формуванні світового українознавства // У майбутнє в ім’я України // Матеріали ІV Всесвітнього форуму українців. Київ, 2001. С. 4 5.
14. Гординський Я. Літературна критика підсовєтської України: Монографія. Львів: Українська Могилянсько-Мазепинська Академія наук, 1939. 165с.
15. Грабович Г. Гоголь і міф України // Сучасність. 1994. № 9. С. 77 95.
16. Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. К.: Основи, 1997. 604 с.
17. Грабович Г. "Між словом і схемою" (У пошуках Шевченкового тексту) // Сучасність. 1993. № 11. С. 105 127, № 12. С. 145 153.
18. Грабович Г. Недооцінений Костецький // Критика, вересень 2000. С. 28 29.
19. Грабович Г. Питання кризи й перелому в самоусвідомленні української літератури // Слово і Час. 1992. 3 1. С. 38 44.
20. Грабович Г. Самовизначення й відосередження: "Хіба самому написать..." Шевченка і проблема писання // Сучасність. 1998. № 3. С. 107 130.
21. Грабович Г. Символічна автобіографія у прозі Миколи Хвильового // Критика, червень 2003. С. 20 23.
22. Грабович Г. Суб’єктивна філософія історії літератури // Слово і Час. 2000. № 1. С. 64.
23. Грабович Г. Шевченко в колажах із кон`юктурою: доба незалежності // Критика, жовтень 1998. С. 7 15.
24. Грабович Г. Шевченко як міфотворець: Семантика символів у творчості поета: Монографія. Пер. з англ. С.Павличко. К.: "Рад. Письменник", 1991. 212с.
25. Грабович Г. Шевченко, якого не знаємо (З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета) // Слово і Час. 2001. № 3. С. 3.
26. Гріффітс Т., Тіффін Г. Відповідь імперії // Ільницький О. Гоголь і постколоніальний контекст // Критика, березень 2000. С. 9 13.
27. Гром’як Р. Естетика і критика. Філософсько-естетитчні проблеми художньої критики.: Монографія. К., "Мистецтво", 1975. 223 с.
28. Гундорова Т. Історіографічна формула Григорія Грабовича // Сучасність. 2001. № 6. С. 116 129.
29. Гундорова Т. Літературний канон і міф // Слово і Час. 2001. №. 5. С. 15 24.
30. Гундорова Т. Методологічний тиск // Критика, грудень 2002. С. 14 17.
31. Гундорова Т. Феномен Стусового "жертво слова" // Дискурс раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 342с.
32. Джушка Д., Добсон С. Леві-Строс Клод // Енциклопедія постмодернізму. К.: Вид-но Соломії Павличко "Основи", 2003. С. 232 234.
33. Дзира Я. Поетичне слово генія: історична основа чи міфологічне тло? // Літературна Україна, 23 травня, 1996. С. 4.
34. Дзюба І. "Застукали сердешну волю..." (Шевченків "Кавказ" на тлі непроминального минулого) // Сучасність. 1995. № 3. С. 80 94.
35. Дзюба І. Марко Павлишин: крізь "постмодерні окуляри" і без них // Павлишин М. Канон та іконостас. К.: Час, 1997. С. 5 26.
36. Дюрінґ С. Література двійник націоналізму? // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. Львів: Літопис, 2003. С. 744 754.
37. Еко У. Реторика та ідеологія ( фрагмент з книги „Відсутня структура” ) // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.. / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 2003. С. 539 548.
38. Еко У. Надінтерпретація текстів // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.. / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 2003. С. 549 563.
39. Енциклопедія постмодернізму / За ред. Ч.Вінквіста та В.Тейлора; Пер. з англ. В.Шовкун; Наук. ред. пер. О.Шевченко. К.: Вид-но Соломії Павличко "Основи", 2003. 503 с.
40. Элиаде М. Аспекты мифа. М.: Академический Проект, 2000. 222с.
41. Жбанков М.Р. Миф // Новейший философский словарь: 2-е изд., переработ. и дополн. Мн. Интерпрессервис; Книжный Дом, 2001. С. 634.
42. Жулинський М. "Міфологічний" метод Джорджа Грабовича // Всесвіт. 1988. № 5. С. 157 159.
43. Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу: Монографія. К.: Факт, 2001. 160 с.
44. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період: Монографія. К.: Наукова думка, 1992. 196 с.
45. Землянова Л. Американское литературоведение ХХ столетия (теоретические парадигмы, конфронтации, компромиссы) // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 10; Журналистика. М., 2002. № 2. С. 87 95.
46. Зимомря М., Білоус О. Опанування літературного досвіду (Переємність традиції сприйняття творчості Т.Шевченка): Монографія. Дрогобич.: Коло, 2003. 280 с.
47. Зорівчак Р. Сприйняття творчості Шевченка в літературних та наукових колах США // Слово і Час. 2001. № 9. С. 8 20.
48. Зубрицька М. Homo legens: Читання як соціокультурний феномен. Львів: Літописб 2004. 352 с.
49. Іванишин П. Вульгарний "неоміфологізм": від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка: Монографія. Дрогобич: ВФ "Відродження", 2001. 174 с.
50. Іванишин П. Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти): Монографія. Дрогобич: ВФ "Відродження", 2005. 174 с.
51. Ізер В. Процес читання, феноменологічне наближення // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 2003. С. 349 367.
52. Історії мистецтв та їх історії. Інтерв’ю з Марком Павлишиним і Вірляною Ткач (розмовляла С.Матвієнко) // Література плюс. 2002. № 7. С. 2 3.
53. Ільницький М. Мале літературне відродження (Українська повоєнна еміграційна критика) //диво слово. 2000. №4. С. 2 7.
54. Ільницький О. Відлучення від футуризму // Слово і час. 1992. № 3. С. 39 43.
55. Ільницький О. Гоголь і постколоніальний контекст // Критика, березень 2000. С. 3 13.
56. Ільницький О. Конфлікт між козацьким і селянським світоглядом у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" // Слово і Час. 1990. № 4. С. 51 56.
57. Ільницький О. Трансплантація модернізму: сумніви одного читача // Сучасність. 1995. № 10. С. 111 115.
58. Ільницький О. Український футуризм 1914 1930 / Пер. з анг. Р.Тхорук. Л.: Літопис, 2003. 445 с.
59. Ільницький О. Український футуризм 1914 1930 // Семенко М. За консолідацію пролетарських сил в українській літературі С. 286.
60. Ільницький О. Шевченко і футуристи // Сучасність. 1989. № 5. С. 83 93.
61. Козлов А. Миф // Литературная энциклопедия терминов и понятий / Под ред. А.Н.Николюкина. М.: НПК "Интелвак", 2001. С. 560 561.
62. Козлов А. Мифологическая критика // Литературная энциклопедия терминов и понятий / Под ред. А.Н.Николюкина. М.: НПК "Интелвак", 2001. С. 562 566.
63. Козлов А. Основные течения литературоведческой мысли США ХХ столетия // США. Канада: Экономика, политика, культура. 2000. № 8. С. 80 91.
64. Козлов О. Міф і літературознавча думка США // Вікно в світ. 1999. № 5. С. 167 178.
65. Колісник Р. Слово про "Слово" (Об’єднання українських письменників в еміграції "Слово" // Всесвіт, 1996. № 4. С. 155 157.
66. "Контакт із українською наукою був не легким". Інтерв’ю з Григорієм Грабовичем (розмовляла Н.Сняданко) // Львівська газета. 2004. № 224 (548). С. 2 3.
67. Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. Дослідження, критика, полеміка: Монографія. Нью-Йорк, 1980. 284 с.
68. Костюк Г. Зустрічі і прощання. Едмонтон: Альбертський ун-т, 1987. Кн.І. 744 с.
69. Костюк Г. На магістралях доби. Статті на суспільно-політичні теми. Торонто, Балтімор: Українське видавництво "Смолоскип" ім. В.Симоненка. 292 с.
70. Костюк Г. Сталінізм в Україні: Монографія. К.: Час, 1995. 490 с.
71. Лановик Б. Українська еміграція: Від минувшини до сьогодення. Тернопіль: "Чарівниця", 1999. 512 с.
72. Леві-Строс К. Міт та значення // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 2003. С. 448 464.
73. Леви-Стросс К. Первобытное мышление. М.: Республика, 1994. 452 с.
74. Леві-Строс К. Структурна антропологія / Пер. з фр. З.Борисюк. К.: Основи, 1997. 387 с.
75. Лівшиць Б. Незвичайний погляд // Ільницький О. Відлучення від футуризму // Слово і час. 1992. № 3. С. 39 43.
76. Лотман Ю. Внутри мыслящих миров. М.: Языки русской культуры, 1999. 235 с.
77. Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченком: Монографія. К.: Час, 1998. 211с.
78. Луцький Ю. Нарис мого життя // Дзвін. 2002. № 4. С. 105 117.
79. Луцький Ю. На перехресті: Монографія. Луцьк: Ініціал, 1999. 160 с.
80. Луцький Ю. На сторожі: Монографія. К.: Критика, 2002. 112 с.
81. Луцький Ю. Останні вільні дебати. Літературна дискусія 1925 1929 рр. // Українська мова та література. 2002. Ч. 34. С. 5 8.
82. Луцький Ю. Про віддаль від себе // Сучасність. 1992. № 5. 138 141.
83. Луцький Ю. Про книжку, про родину, про безнадійних дурнів // Українська мова та література. 2002. Ч. 34. С. 9 10.
84. Луцький Ю. Роки сподівань і втрат: Монографія. Л.: „ВТЛН Класика”. 345 с.
85. Луцький Ю. Роздуми над ВАПЛІТЕ // Сучасність. 1982. Ч. 5. С. 111 114.
86. Луцький Ю. У праці й суперечностях // Слово і Ч