Кобиринка Галина Степанівна Наголос у структуруванні українського діалектного континууму

Краткое описание

Кобиринка Галина Степанівна, старший науковий співробітник відділу діалектології, Інститут української мови НАН України. Назва дисертації: «Наголос у структуруванні українського діалектного континууму». Шифр та назва спеціальності 10.02.01 українська мова. Спецрада Д 26.173.01 Інституту української мови

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису
КОБИРИНКА ГАЛИНА СТЕПАНІВНА
УДК 811.161.2’28:801.612
ДИСЕРТАЦІЯ
Наголос у структуруванні українського діалектного континууму
10.02.01 - українська мова
Подається на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело Г. С. Кобиринка
Науковий консультант - Гриценко Павло Юхимович,
доктор філологічних наук, професор
КИЇВ - 2020

ЗМІСТ
УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ 24
ВСТУП 25
РОЗДІЛ 1
АКЦЕНТУАЦІЯ ЯК РОЗДІЛ МОВОЗНАВСТВА 33
1. 1. Акцентуація у пізнанні структури і генези української мови: об’єкт,
диференційні риси, евристичний потенціал 33
1. 2. Методи дослідження наголошування 46
1. 3. Термінологічний апарат акцентології 56
Висновки до розділу 1 67
РОЗДІЛ 2.
УКРАЇНСЬКИЙ ДІАЛЕКТНИЙ НАГОЛОС: ДЖЕРЕЛА ВИВЧЕННЯ 71
2. 1. Джерела дослідження діалектної акцентної системи 71
2. 2. Діалектні тексти як джерело пізнання акцентуації українських
діалектів 74
2. 3. Лінгвістичні атласи як джерело дослідження просторової поведінки
наголосу 80
2. 4. Словники як джерело вивчення тенденцій наголошування в діалектному
континуумі 92
2. 5. Діалектологічна програма-питальник у пізнанні акцентної
системи 106
2. 6. Писемні пам’ятки як джерело дослідження динаміки
наголошування 127
Висновки до розділу 2 133
РОЗДІЛ 3.
НАГОЛОШУВАННЯ В УКРАЇНСЬКОМУ ДІАЛЕКТНОМУ ПРОСТОРІ:
ІМЕННИЙ СЕГМЕНТ СТРУКТУРИ ГОВІРОК 137
3. 1. Наголошування іменників в українських говірках 140
3. 2. Наголошування займенників різних структурних і семантичних класів
в українських говірках 161
3. 2. 1. Поведінка наголосу в прийменниково-займенникових
конструкціях 167
3. 3. Наголошування числівників в українських говірках 177
3. 4. Наголошування прикметників різних структурних і семантичних класів в
українських говірках 181
3. 5. Рефлекси праслов’янських акцентних парадигм у сучасних українських
акцентних типах іменних частин мови 211
3. 6. Чинники, які впливають на зміну наголосу 220
3. 7. Наголошування як диференційна ознака в українському діалектному просторі 227
3. 8. Оприявнення функцій наголосу в українських говірках 247
Висновки до розділу 3 258
РОЗДІЛ 4.
ПАРОКСИТОНЕЗА В УКРАЇНСЬКИХ ГОВІРКАХ 266
4. 1. Парокситонний наголос на тлі вільного рухомого наголосу 266
4. 2. Походження парокситонези в українських говірках 277
4. 3. Прийоми аналізу явища парокситонези на тлі вільного і рухомого
українського наголосу 281
Висновки до розділу 4 286
РОЗДІЛ 5.
АКЦЕНТУАЦІЯ В ПОРТРЕТУВАННІ УКРАЇНСЬКИХ ГОВІРОК 289
5. 1. Наголос як засіб визначення материнської основи говірки 292
5. 2. Акцентна система редуктивної говірки 305
5. 3. Наддунайська говірка крізь призму акцентних диференційних
рис 314
5. 4. Тенденції наголошування у східнослобожанських говірках 318
5. 5. Берестейсько-пинські говірки як частина загальноукраїнського
континиуму 325
Висновки до розділу 5 335
РОЗДІЛ 6.
АКЦЕНТОВАНІ ВИДАННЯ ЛІТЕРАТУРНИХ ТЕКСТІВ У ПІЗНАННІ ЛІТЕРАТУРНО-ДІАЛЕКТНОЇ ВЗАЄМОДІЇ 338
6. 1. Відображення акцентуаційних рис в альманасі «Хата» за редакцією
П. О. Куліша 338
6. 2. Відображення південно-західних акцентуаційних рис у «Граматиці
руської мови» С. Смаль-Стоцького і Ф. Ґартнера 353
6. 3. Віддзеркалення діалектного довкілля на акцентному рівні в поетичному
мовленні І. Я. Франка 359
6. 4. Південно-західний тип наголошування як літературна норма 367
Висновки до розділу 6 377
ВИСНОВКИ 380
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 387
Умовні скорочення джерел ілюстративного матеріалу 426
Перелік населених пунктів, у яких зібрано діалектний матеріал 431
ДОДАТКИ
Додаток А. Акцентологічний питальник 432
Додаток Б. Кадастр акцентуаційних явищ 433
УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ
а. п. - акцентна парадигма; а. т. - акцентний тип; жін. р. - жіночий рід; чол. р. - чоловічий рід; середн. р. - середній рід; одн. - однина; мн. - множина; відм. - відмінок; наз. - називний відмінок; род. - родовий відмінок; дав. - давальний відмінок; зн. - знахідний відмінок;
ор. - орудний відмінок; м. - місцевий відмінок; кл. - кличний відмінок;
ос. - особа;
мин. ч. - минулий час; теп. ч. - теперішній час; майб. ч. - майбутній час;
[ст. п.] - старше покоління;
[мол. п.] - молодше покоління; реєстр. сл. - реєстрове слово.
ВСТУП
Діалектна мова як одна з основних форм національної мови, що акумулює та відображає мовно-духовний код народу, його етнічної самобутності, як інструмент ідентифікації людини в інформаційному просторі у ХХІ ст. перебуває в центрі уваги мовознавців. Цьому сприяє зміна наукової аксіології - сприймання діалектів як феномену природного функціонування мови, джерела збагачення літературної мови, пізнання історії мови, етнопсихології.
Українська діалектологія, розвиваючись у синхронному і діахронному аспектах, має значні теоретико-практичні здобутки у вивченні фонетичних, морфологічних процесів, лексико-семантичної організації слів, ареалогічних співвідношень і взаємозв’язків, про що свідчать численні дескриптивні, лінгвогеографічні, лексикографічні, текстографічні праці Ф. Т. Жилка, С. П. Бевзенка, Й. О. Дзендзелівського, К. Ф. Германа, П. Ю. Гриценка, І. В. Сабадоша, А. М. Поповського, Г. І. Мартинової, К. Д. Глуховцевої, Н. О. Руснак, М. П. Лесюка, Г. Л. Аркушина, Л. Д. Фроляк, В. М. Мойсієнка, А. О. Колесникова та ін. мовознавців.
До сьогодні створено велику, якісно нову емпіричну базу української діалектології, яка є підґрунтям для формулювання і розв’язання складних проблем сьогодення, зокрема створення кадастру діалектних явищ і їх наукової інтерпретації; здійснення зіставного та історико-типологічного аналізу діалектних явищ у національному та загальнослов’янському просторах; укладання зведеного словника українських діалектів.
Методологічною основою діалектологічних досліджень слугує теза П. Ю. Гриценка про те, «що з усієї складної структури діалектної мови необхідно досліджувати, для чого і за допомогою яких дослідницьких прийомів і процедур студіювати цей феномен» [Гриценко 2014: 145].
В українській діалектології не дослідженою залишається акцентологічна система, її особливості в говірках, тенденції рухомості / нерухомості наголошування, чинники зміни наголосу в діалектному мовленні. Відсутність емпіричної бази діалектної акцентології унеможливлює простежити процеси становлення акцентних явищ, формування тенденцій і закономірностей наголошування в українській літературній мові.
Діалектне наголошування в різних говірках спорадично привертало увагу мовознавців. Із різною повнотою окремі аспекти діалектного наголошування розглянуто в студіях І. С. Свєнціцького, Б. В. Кобилянського, С. Рабій, П. П. Чучки, А. Д. Очеретного, І. Ф. Омельяненка, Я. О. Пури, Г. П. Клепікової, З. Штібера, К. Дейни, Я. Ріґера, W. £ukasik-Szulowska, E. Wolnicz-Pawlowska, В. П. Латти, Д. Г. Гринчишина, П. Є. Ткачука, Н. Й. Марчук, О. Ковач, К. М. Іваночка, В. П. Кирилича, Г. С. Кобиринки, Д. А. Марєєва, М. В. Гнатюк, Г. В. Сікори та ін.
Попри вагомість попередніх досліджень про діалектний наголос, актуальною проблемою в сучасній україністиці досі є характеристика акцентуаційного явища в просторі, пояснення цінності локалізованих фактів наголошування в говірках, їх значення у структурі говірки, говору, наріччя. Сьогодні важливим завданням є не лише окреслення ареалів функціонування визначеного явища, а й доповнення, уточнення його наукової інтерпретації. Відсутність ґрунтовних досліджень діалектної акцентології спонукає до дослідження наголосу як структурної одиниці, з’ясування релевантних рис і процесів, які репрезентують діалект як цілість. Цінними для вивчення української діалектної акцентуації є говірки всіх трьох наріч, адже в кожному з них можна виявити архаїчні риси, ступінь їх збереження, а також наслідки впливів інших діалектів, мов.
Інша проблема українського мовознавства - парокситонеза в українському континуумі, її функціонування на тлі вільного, рухомого наголосу, генеза цього явища. У сучасному мовознавстві відсутня єдина інтерпретація постання парокситонного наголошування в українському мовному просторі. Очевидним є те, що назріла потреба у створенні спеціальних праць про діалектну акцентологію. Теоретичним підґрунтям узагальнювальної праці про діалектний наголос стали вагомі здобутки в царині слов’янської акцентології загалом (праці Г. Гірта, Ф. де Сосюра, Х. Станга, Є. Куриловича, В. М. Ілліча-Світича, В. А. Дибо, А. А. Залізняка, В. В. Колесова, С. Л. Ніколаєва, Р. В. Булатової, Г. І. Замятіної та ін.) й української історичної та сучасної акцентології зокрема (праці О. О. Потебні, І. І. Огієнка, Л. А. Булаховського, З. М. Веселовської, В. Г. Скляренка, В. М. Винницького, Н. Ф. Клименко, В. Б. Задорожного, П. В. Мацькова, Б. Р. Пристая, К. М. Іваночка, С. С. Пономаренка), у яких висвітлено становлення акцентології як науки, окреслено її основні закони, реконструйовано акцентуацію різних морфологічних класів від пізньопраслов’янського періоду до сучасного стану.
Актуальність теми дисертаційної роботи зумовлена потребою дослідити діалектний наголос як чинник формування архітектоніки українського діалектного простору, його диференціації, оскільки, по-перше, для створення повного опису діалекту як системи необхідні ґрунтовні відомості про всі її рівні; по-друге, комплексне дослідження словесного діалектного наголосу поглиблює розуміння фонетики, морфології, лексикології та стилістики; по-третє, свідчення про український діалектний наголос слугує цінним матеріалом для порівняльно-історичних студій слов’янських мов, зокрема акцентології; по-четверте, опис варіювання наголосу в говірках пояснює закономірності кодифікації акцентної норми.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Проблематика дослідження пов’язана з темами «Сучасні українські діалекти: дескриптивний та лексикографічний аспекти вивчення» (номер державної реєстрації 0110U002450), «Діалектне явище в континуумі національної мови та міжмовних зв’язках» (номер державної реєстрації 0115U002255), «Українські діалекти в синхронії та діахронії» (номер державної реєстрації 0120U000186), над якими працюють співробітники відділу діалектології
Інституту української мови НАН України. Тему докторської дисертації затвердила вчена рада Інституту української мови НАН України (протокол № 11 від 9 грудня 2014 р.).
Мета дисертаційної праці - дослідити роль наголосу в диференціації українського діалектного континууму; виявити і пояснити різноманітні риси наголошування в різних сегментах структури діалектів; визначити акцентуаційні риси, які диференціюють та інтегрують український діалектний простір.
Поставлена мета зумовила розв’язання таких завдань:
- схарактеризувати історичне підґрунтя акцентології як окремого розділу мовознавства та її термінологічного апарату;
- узагальнити спостереження мовознавців щодо особливостей наголошування в українських говірках;
- визначити джерельну базу для дослідження діалектної акцентології;
- розробити прийоми укладання програми-питальника для збирання матеріалу з діалектної акцентології;
- визначити акцентуаційні риси, які диференціюють український діалектний простір, укласти їх реєстр;
- проаналізувати парокситонезу як акцентуаційне явище на тлі вільного, рухомого наголосу в українському діалектному просторі;
- дослідити природу постання акцентуаційних рис словоформ різних граматичних класів та морфемної будови;
- визначити чинники, які можуть впливати на рухомість наголосу;
- зіставити сучасні акцентні типи окремих класів словоформ із праслов’янськими акцентними парадигмами;
- з’ясувати роль наголосу як диференційного засобу в граматиці, лексиці;
- змоделювати акцентуаційні портрети українських говірок;
- виявити літературно-діалектну взаємодію на акцентуаційному рівні. Об’єкт дослідження - українське діалектне мовлення.
Предмет дослідження - наголошування у словоформах різних граматичних класів та морфемної структури в українських діалектах.
Джерелами дослідження слугували лінгвогеографічні, лексикографічні, дескриптивні праці про українські діалекти; записи діалектного мовлення 1996-2014 рр., матеріали фонотеки діалектного мовлення відділу діалектології Інституту української мови НАН України; дослідження з історичної акцентології, зокрема Л. А. Булаховського, В. Г. Скляренка, В. М. Ілліча-Світича, В. В. Колесова, де представлено реконструкцію праслов’янських акцентних парадигм; для виявлення віддзеркалення діалектного підґрунтя в працях поч. ХХ ст. опрацьовано граматику С. Смаль-Стоцького і Ф. Ґартнера «Граматика руської мови» (1914), словник Є. Желехівського та С. Недільського «Малоруско -нїмецкий словар» у 2 т. (1886), Б. Грінченка «Словарь української мови», а також альманах «Хата» за редакцією П. О. Куліша (1860).
Методи дослідження. Для інвентаризації та опису одиниць аналізу використано описовий метод; для зіставлення виявлених сучасних акцентних типів із реконструйованими праслов’янськими акцентними парадигмами - порівняльно-історичний метод; для дослідження поведінки наголосу в монологічному мовленні застосовано текстологічний аналіз; для з’ясування поширення функціонування акцентуаційного явища чи риси в українському континуумі - ареалогічний метод.
Системний аналіз здійснено за реєстром акцентуаційних явищ. Більшість лексем для спостереження виявлено на підставі суцільної вибірки з діалектного тексту; деякі лексеми дібрано з огляду на їх фіксацію в різноаспектних діалектних працях, пам’ятках писемності та дослідженнях українських говірок.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше з’ясовано роль наголосу у формуванні диференціації українського діалектного континууму, утворенні й функціонуванні говірки як окремої діалектної системи; визначено реєстр акцентуаційних явищ, які інтегрують та диференціюють український діалектний простір; простежено розвиток тенденцій наголошування в просторі та часі; визначено чинники - внутрішньомовні (фонетичні, морфологічні) і позамовні (прагматика, вплив літературної мови, діалектів, вікова характеристика діалектоносіїв), які впливають на мовну практику діалектоносіїв; розроблено прийоми укладання акцентологічного питальника; увиразнено значення діалектних свідчень у нормуванні літературного стандарту, закріпленні регіональних акцентних рис як загальнонародних нормативних.
Теоретичне значення роботи полягає у визначенні ролі наголошування у формуванні структури діалектного континууму; у поглибленні теорії та методології дослідження діалектів; у розвитку прийомів вивчення діалектної акцентуації; в оцінці чинників змін місця наголосу в словоформі; в уточненні визначення парокситонного наголошування, його місця на тлі рухомого наголошування.
Практичне значення. Теоретичні узагальнення дисертації можуть бути використані для створення нових праць з української діалектології, акцентології, для написання підручників для університетів, у викладанні курсів «Українська діалектологія», «Українська мова», «Українська акцентологія», розробленні спецкурсів і спецсемінарів із «Діалектної акцентології»; для укладання сучасних нормативних словників і словників українських народних говорів; для уточнення та обґрунтування сучасних акцентуаційних норм літературної мови. Укладений акцентологічний питальник може слугувати для збирання та опрацювання діалектного матеріалу.
Особистий внесок здобувача полягає в опрацюванні діалектних матеріалів, їх теоретичному осмисленні; здійсненні системного опису ролі наголосу у структуруванні українського діалектного континууму. Авторка самостійно зібрала, систематизувала, описала діалектний матеріал, сформулювала наукові положення, зробила висновки.
Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення й одержані результати дослідження викладено в доповідях на міжнародних і всеукраїнських наукових, науково-практичних конференціях, симпозіумах, пленумах, читаннях, круглих столах: «Лінгвістичний атлас: проблеми створення та інтерпретації» (м. Львів, 2005), «Західнополіський діалект у загальноукраїнському та всеслов’янському контекстах» (м. Луцьк, 2006), «Мовне й культурне явище в діалектному просторі» (м. Львів, 2007), «Діалектне суміжжя як об’єкт діалектологічних досліджень» (м. Умань, 2007), «Діалектна мова: сучасний стан і динаміка в часі» (м. Київ, 2008), «Актуальные проблемы русской диалектологии и исследования старообрядчества» (м. Москва, 2009), «Північноукраїнське наріччя в історії української мови» (м. Житомир, 2010), «Слобожанська беседа» (м. Луганськ, 2010), «Фразеологізм і слово у тексті і словнику» (м. Дрогобич, 2010), «Діалект у лінгвокульторологічному просторі» (м. Дрогобич, 2010), «Лексикографічний досвід Б. Д. Грінченка на загальнослов’янському тлі» (м. Київ, 2013), «Діалекти в синхронії та діахронії: загальнослов’янський контекст» (м. Київ, 2014), «Dialog der Sprachen - Dialog der Kulturen. Die Ukraine aus globaler Sicht» (м. Мюнхен, 2015), «Актуальні проблеми діалектології. Діалект і пам’ятка» (м. Львів, 2015), «Актуальные проблемы русской диалектологии. К 100-летию издания Диалектологической карты русского языка в Европе» (м. Москва, 2015), «Походження й розвиток української мови та її говорів» (м. Житомир, 2015), «Трансформація діалектного континууму і проблеми лінгвоекології. До 30-річчя Чорнобильської трагедії» (м. Київ, 2016), «Лінгвалізація світу» (м. Черкаси, 2016), «Грищенківські читання» (м. Ніжин, 2016), «Ареалогія й ономастика» (м. Ужгород, 2016), «Наукові діалектологічні читання пам’яті професора Миколи Никончука» (м. Житомир, 2017), «Збереження і розвиток української мови в лінгвально неоднорідних регіонах України» (м. Ізмаїл, 2017), «“Культура слова” і час: до 50-річчя видання» (м. Київ, 2017), «Українська термінологія і сучасність» (м. Київ, 2019), «Актуальні проблеми дослідження говірок у контексті сучасної мовної ситуації в Україні» (м. Глухів, 2019), «Діалектний часопростір. Світлої пам’яті Наталі Хобзей» (м. Львів, 2019), «Слов’янські діалекти в синхронії та діахронії» (м. Київ, 2019), ХХІІІ Круглий стіл зі слов’янської діалектології (ZOOM; 2020), «Слобожанська беседа - 13. Лінгвістика тексту і вивчення української ментальності» (Microsoft Teams; м. Старобільськ, 2020), «Діалект: статус, евристичний потенціал, прагматика» (Київ, 2020), «J^zyk w regionie - region w j$zyku IV» (Microsoft Teams; Poznan, 2020).
Публікації. Основні положення та результати дослідження відображено в 51 наукових працях, із них: індивідуальна монографія «Українське діалектне наголошування: об’єкт і прийоми пізнання» (Кам’янець-Подільський: ТОВ «Рута», 2020. 392 с. 22,79 ум. друк. арк.); 21 опубліковано у виданнях, визначених ДАКом України як фахові, 9 статей опубліковано в закордонних виданнях. Додатково відображають наукові результати дисертації 14 статей, 6 тез доповідей.
Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, шістьохрозділів, висновків, списку використаної наукової літератури та переліку опрацьованих джерел (387 позицій), переліку умовних скорочень, переліку населених пунктів, у яких авторка збирала діалектний матеріал, та додатків: Додаток А. Акцентологічний питальник; Додаток Б. Кадастр акцентуаційних явищ. Загальний обсяг праці становить 433 с., обсяг основного тексту - 386 с.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Вивчення наголосу українських діалектів засвідчило:
Система українського діалектного наголосу формувалася впродовж століть, тому зберігає сліди змін різного часу. Відмінності наголошування в українському мовному просторі привертали увагу віддавна, зокрема й авторів перших українських граматик; дослідники послуговувалися термінологією, яка формувалася на греко-латинському, а згодом - на власне українському підґрунті.
Діалектологи наголос розуміли як важливе мовне явище у структурі мови. Окрім часокількісних характеристик та експірації, які впливають на якість голосних і приголосних у наголошених і ненаголошених словах, звертали увагу на рухомість словесного наголосу, відсутність закріплення за складом, морфемою. За особливостями синтагматичної та парадигматичної акцентуації діалектологи намагалися членувати український діалектний простір, основним критерієм диференціації була наявність рухомого чи нерухомого наголосу.
Пошуки шляхів пізнання діалектної акцентної системи, окреслення наголосу у структурі говірок та формуванні діалектної диференціації зумовили застосування різних підходів у збиранні й систематизації свідчень про діалектне наголошування. Для розкриття багатогранності наголосу як структурного явища в говірках обґрунтовано доцільність і перспективність паралельного використання різних джерел - текстографічних, лінгвогеографічних, лексикографічних, дескриптивних діалектних, історичних праць; з’ясовано, що кожне із джерел інформації має межі використання та свої евристичні переваги щодо виявлення особливостей словесного наголосу, окреслення специфіки функціонування в говірках, варіантність, динаміку, а також ілюструє оприявнення типових функцій наголосу як феноменальної риси мовлення.
Збирання матеріалу за різними методиками, використання різноаспектних джерел, застосування різних прийомів дослідження забезпечує комплексне вивчення ролі наголосу у структуруванні діалектного континууму, розкритті діалекту як соціопсихолінгвокультурного явища.
Запропоновано методику укладання програми-питальника для записування лінгвальної інформації про діалектний наголос, яка полягає в урахуванні діалектних рис, що об’єднують і диференціюють українські говірки. Лексеми, словоформи, які внесено до реєстру програми-питальника, сигналізують про протиставлення українського діалектного простору відповідно до поведінки наголосу в окремих словоформах, рідше - у словозмінній парадигмі; про риси, тенденції, особливості наголошування; діалектну основу українського літературно-нормативного наголошування.
На підставі діалектних свідчень укладено кадастр акцентуаційних явищ, за якими український діалектний простір, з одного боку, інтегрований, а з іншого, - здиференційований за наголошуванням окремих слів (іменників, прикметників, числівників, займенників) та їхніх граматичних форм; визначено акцентуаційні маркери в українському діалектному континуумі.
В українському діалектному просторі в говірках із вільним, рухомим наголосом, не фіксованим за складом чи морфемою, діють закономірності, тенденції наголошування, які за поширенням у говірках та інтенсивністю проявлення є різними, зокрема: а) загальноукраїнські, що діють на всьому українському просторі; б) що діють в українському обширі із різною інтенсивністю як варіантні; в) які мають обмежений спектр дії за територіальним поширенням (виявлено лише в окремих говірках, діалектах, наріччях).
Загальноукраїнськими закономірностями в наголошуванні, які функціонують в українському діалектному просторі, є: 1) різномісний наголос, який може стояти на будь-якому складі чи морфемі; 2) переносити наголос в іменниках з флексії в однині на корінь у множині в іменниках жін. р., середн. р., сп. р. (м’ет'ла - М ’етл ’и1); 3) переносити наголос в іменниках із флексії на корінь у зн. відм. одн. іменників жін. р. (во'да - 'воду); 4) зберігати наголос вихідної форми у словозмінній парадигмі якісних та відносних прикметників.
Тенденції, які діють із різною інтенсивністю в українському обширі: 1) збереження наголосу форми наз. відм. одн. чи мн. в іменниках: найчастіше проявляється в тих говірках, у яких наголос не диференціює форми однини і множини; 2) перенесення наголосу із кореня на закінчення в іменниках у формах множини: частково функціонує в поліських (к'в ’етка - к'в ’етки, 1 паска - 'паск ’і), як варіант у деяких надсянських (ко'п ’ійка - ко'п ’ійки), бойківських ('хата - 'хати) говірках; тенденція до поляризації однини і множини охоплює і запозичені іменники з польської мови, які мають іншу акцентну систему (Іторба - тор'би); 3) наголошування вставного голосного у формі род. відм. мн. іменників жін. р. І відм. (д’і'вок,р’іе'чок): спорадично спостережено в поліських говірках (|д’іевок, 1 качок, р ’іечок), які можна пояснити дією іншої тенденції - зберігати наголос наз. відм. одн.
До тенденцій наголошування, що зафіксовані лише в окремих мовно - територіальних утвореннях, належать такі. У південно-західному наріччі поширені: 1) пропарокситонне наголошування іменників середн. р. на -ан’а-, -ован’а- (ч ’итан ’а); повноголосних форм іменників жін. р. із колишньою циркумфлексовою інтонацією (борода, 'голова) - вирізняє закарпатські та надсянські говірки; прикметників із преф. най- (май-), за-, які виражають міру, ознаку (|наїменшиї, 'задобрий) - говірки карпатської групи, говірки межиріччя Дністра і Дунаю закарпатського типу; 2) парокситонне наголошування: іменників жін. р. із суф. -ин-, що означають м’ясо тварин (кур’а'тина) - вирізняє закарпатські говірки околиць Ужгорода; іменників власних назв чол. р. (|Вас’ко, 'Мирон, 'Митро, 1М’іс’ко, 'Олег, 'Олес’, 'Роман, С'лауко); у словозмінній парадигмі наголос нерухомий - пропарокситонний ('Вас ’кови, 'Мирону, 'Митре, 'М’іс’ку, 'Олегом, 'Олес’у, 'Роману, Слауком) - закарпатські, бойківські, надсянські, наддністрянські говірки; у власній назві Володимир - нерухомий наголос на тому самому сегменті в непрямих відмінках (Володимира, Володимиру, Володимиром) - бойківські, надсянські, наддністрянські говірки; збірні числівники із суф. -еро- (се'меро, шестеро); 3) окситонне наголошування: іменників чол. р. з суф. -ар- (-яр-) (л ’і'кар, муЫ ’ер, пеКар), у словозмінній парадигмі для збереження а. т. наголос переноситься на закінчення (л ’іка}ра, пекара) - наддністрянські говірки; іменників жін. р. із суф. -ин-, що означають збірні поняття (родиНа, л ’ішч ’иба) - закарпатські говірки околиць Ужгорода; власних чоловічих назв у непрямих відмінках (Андріба, Богдана, Богдабу, Богдабови; Ивабом, Тара'са, Тара'су, Тарабом); прикметників із суф. -н-, -к-, -ськ-, -ств- (йасбий, solotkui, б ’ідбий) - закарпатські, бойківські говірки.
У поліських говірках поширені: ініціальне наголошування особових, зворотного займенників у формі род. відм. одн. та зн. відм. одн. (1мене, 'себе) та перенесення наголосу на закінчення в прийменниково-займенникових конструкціях (до мебе, до себе, за йобо, за йебі); якісних прикметників (т’ажкиї), якісних прикметників із суф. -еньк- (б’ілен’киї); перетягування наголосу на прийменник у новому фонетичному слові, попри те, що українській мові не властиво переносити наголос на прийменник (бере 1за груд ’і) - правобережнополіські говірки.
Аналіз тенденцій наголошування, акцентуаційних рис, які функціонують в ареалах різної величини (наріччі, говорі, говірці), підтверджує існування двох акцентних систем - півночі і півдня, чи київсько-поліської та галицько- подільської (за визначенням Ю. В. Шевельова), як варіантів однієї української акцентної системи з вільним, рухомим наголосом; найбільше диференційних рис зафіксовано в говірках південно-західного наріччя, які здебільшого можна пояснити не лише внутрішньомовними процесами, а й зовнішніми впливами, зокрема взаємодією цих говірок із мовами, діалектами, яким властива інша акцентна система.
Зміни в діалектній акцентній системі можуть бути наслідком дій різноманітних чинників: 1) внутрішніх (фонетичні, морфологічні явища; граматичні, лексичні, стилістичні особливості слів; вплив аналогії). Зіставлення сучасних а. т. непохідних прикметників із праслов’янськими а. п. засвідчило, що сучасні а. т. є рефлексами праслов’янських а. п., зокрема, рефлексами баритонованої а. п. є кореневий а. т.; окситонованої а. п. - кореневий а. т. та флексійний а. т.; 2) зовнішніх (збереження в мовленні старшого покоління давнішого наголошування; збереження церковнослов’янської традиції; вплив української літературної мови; вплив інших мов).
Обґрунтовано доцільність розрізняти ареали за інтенсивністю проявлення парокситонового наголошування: а) лемківські говірки з постійною парокситонезою, б) українські говірки з обмеженим виявом парокситонези, яка функціонує на тлі вільного словесного наголосу; підкреслено необхідність задля глибшого дослідження запропонованого розмежування повної і часткової парокситонези застосовувати різні прийоми вивчення цього явища.
Наголос як структурна одиниця мови внаслідок рухомості, різномісності, крім фонетичного об’єднання слова, виконує різноманітні функції: розрізняє граматичні форми того самого слова (род. відм. одн. 1баби - наз. відм. мн. баби), диференціює лексичне значення (|жадний ‘1. жоден, ніхто, ні один; 2. скупий, ненаситний’ і жаданий ‘з ностальгійним прагненням чогось’); лексичне і граматичне значення (|ведро - присл. ‘сонячно’ / вед'ро ‘відро’); підкреслює функцію семантично-стилістичного розмежування словоформ: а)
пропарокситонне наголошування в надсянських говірках імені Матері Божої - 1Мар ’ійа, як світське ім’я - Mdp ’та; на всьому українському обширі усталилася диференціація за наголосом церковного свята - на Петра, як чоловіче ім’я - до
Пеитра; б) наголошувати закінчення для підкреслення важливості поняття, що зафіксовано в бойківських говірках (вели'ка дорога, в вели'кых днях, потрім'на річ); в) наголошувати заперечну частку «не» для висловлення некатегоричного заперечення і^незнам, 1неїди, 1нетреба) - у закарпатських говірках; г) уживання слів із парокситонним наголошуванням для підкреслення зневажливого значення (наїш'ли-ми с ’і ту профеиІсори) - у надсянських говірках. Смислове навантаження наголосу характерне займенниковим формам, зокрема для комунікативної інтенції в надсянських говірках зафіксовано різні форми: енклітичні займенникові форми вживаються з логічним акцентом на дії (воха'ри- му твар), а повні займенникові форми - із логічним наголосом на суб’єкті (меи|не во?з'ми за-д'рушку).
У представленні акцентуаційних портретів українських зон з’ясовано, що акцентуація є важливим аргументом у визначенні материнської основи новожитніх, перехідних та переселенських іострівних) говірок.
Наголошування, що відтворене в давніше друкованих текстах (ХІХ - ХХ ст.), є надійним джерелом вивчення локальної, регіональної чи ідіолектної акцентуації, наукова інтерпретація якої відчутно поглиблює пізнання закономірностей розвитку акцентної системи мови в її народнорозмовному та літературно-нормативному виявах, диференціації мовного континууму за моделями наголошування. На прикладі аналізу акцентованих словоформ у «Граматиці руської мови» С. Смаль-Стоцького і Ф. Ґартнера, поезії І. Франка, альманасі «Хата» розкрито як залежність авторів від їхнього мовного довкілля, так і усвідомлюване прагнення виформування єдиного літературного стандарту. Акцентні особливості, виявлені в аналізованих різностильових текстах, притаманні й сучасним українським говіркам.
Діалектний наголос - це складна системна організація з набором релевантних ознак, які формуються впродовж століть; як одиниця мови - це багатогранне явище, що перебуває у взаємозв’язку з іншими мовними рівнями; наголос є одним із засобів структурної організації слова та мовно - територіального утворення; його вивчення передбачає аналіз інтеграційних і диференційних ознак у мовному просторі.
Отже, наголос як складний у своїх оприявненнях поліфункціональний мовний феномен є важливим чинником структурування українського діалектного континууму, його диференціації / інтегрування, активної взаємодії двох основних форм існування національної мови - діалектів і літературного стандарту.