РЕАЛІЗАЦІЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА НА ЗВЕРНЕННЯ ЗА ЗАХИСТОМ СВОЇХ ПРАВ І СВОБОД ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………... 3

РОЗДІЛ 1 Поняття і зміст конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини

1.1. Поняття конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини..
12

1.2. Зміст конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини…..
26

Висновки до розділу………………………………………………………………. 44

РОЗДІЛ 2 Конституційне регулювання форм і процедур звернення людини та громадянина за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини

2.1. Конституційне регулювання судової і несудової форм звернення людини та громадянина за захистом своїх прав і свобод на національному рівні, як необхідна передумова звернення до Європейського Суду з прав людини……………………………………….

47

2.2. Конституційне регулювання індивідуального звернення людини та громадянина за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини…………………………………………………………………

65

2.3. Конституційне регулювання процедури звернення людини та громадянина за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини……………………………………………………………...….

86

Висновки до розділу………………………………………………………………. 109

РОЗДІЛ 3 Удосконалення діяльності національних судів і правоохоронних органів щодо практики реалізації конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини

3.1. Дотримання судами і правоохоронними органами конституційних вимог щодо реалізації права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини…..

112

3.2. Удосконалення практики звернень людини та громадянина в Україні за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини…..
136

Висновки до розділу………………………………………………………………. 163

Загальні висновки…………………………………………………………………. 167

Список використаних джерел…………………………………………………….. 176

Додатки…………………………………………………………………………….. 190
ВСТУП

Актуальність теми. Сучасний розвиток українського суспільства в сфері захисту прав людини з прийняттям Основного Закону держави отримав новий імпульс. Адже після 1996 року, з упровадженням в національну правову систему норм найвищої юридичної сили, перед кожною особою було відкрито нові можливості щодо реалізації конституційного права на звернення за захистом власних прав і свобод, порушених посадовими чи службовими особами державних органів, органів місцевого самоврядування. Забезпечення прав і свобод людини, згідно зі ст.3 Конституції України, стало для держави головним обов’язком.
Розвиток суспільства вимагає від держави запровадження принципово нових, більш дієвих гарантій забезпечення прав і свобод кожної людини незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак. Такий підхід, що ґрунтується на реальному підвищенні ефективності діяльності нашої держави в галузі захисту прав людини та схвалення цієї діяльності українським суспільством, без сумніву, дав можливість у випадку порушення прав і свобод людини та громадянина запровадити принципово нову форму захисту - право на звернення людини, згідно зі ст.55 Конституції України, до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Самі випадки порушення прав людини є не лише особистою трагедією індивіда, а ще й загрозою для нормального функціонування самого суспільства, оскільки порушується встановлений правопорядок, не належним чином реалізується політика держави щодо визнання пріоритету найвищої цінності людини в нашому суспільстві.
В Україні, згідно з Конституцією, цінність людини, її права і свободи є головним пріоритетом в діяльності держави. Визначаючи нову політику щодо захисту прав особи, слід підкреслити, що у більшості випадків норми міжнародного права, які захищають права людини, стали частиною національного законодавства України (ч.1 ст.9 Конституції України). Серед цих норм особлива увага звертається на способи захисту порушених прав як у судовому, так і в несудовому порядку. До того ж національне законодавство України розширило конституційно-правові форми звернення людини та громадянина за захистом власних прав і свобод (ст.55 Конституції України), внаслідок чого особа дістала реальну можливість захистити свої права і свободи не лише на національному, а й на міжнародному рівні. За даними Міністерства юстиції України станом на 10 липня 2001 року кількість звернень до Європейського Суду з прав людини про порушення Українською державою своїх конвенційних зобов’язань становила 1725, з них 786 було зареєстровано, 36 направлено до Уряду для підготовки зауважень, 6 визнано прийнятними до розгляду, 1061 – неприйнятними.
Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена ще й тим, що, незважаючи на значну кількість наукових праць, присвячених різним аспектам захисту прав людини, практично все ще відсутні комплексні дослідження, в яких аналізуються проблеми, пов’язані з реалізацією конституційного права на звернення громадян щодо їх захисту в Європейському Суді з прав людини. Дослідження зазначених проблем є складовою розвитку теорії та практики конституційного права. Все це й зумовило вибір теми дисертаційного дослідження, підкреслює її актуальність і новизну.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження повністю відповідає проголошеному Конституцією України курсові на побудову демократичної, соціальної і правової держави, в якій реально забезпечується здійснення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, де держава і людина несуть взаємну відповідальність згідно з правовим законодавством. До того ж ця праця повністю узгоджується з Концепцією захисту прав людини і громадянина в Україні, що розробляється Міністерством юстиції України. Дисертація виконана згідно з загальним планом науково-дослідної роботи Юридичної академії МВС і входить у сферу досліджень актуальних проблем розвитку сучасного конституційного права по темі: «Реалізація конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини». Тематика дисертації також відповідає тематичним планам навчальних дисциплін: “Теорія держави та права”, «Конституційне право України», «Міжнародне право», «Конституційні права, свободи та обов’язки громадян», які викладаються в Юридичній академії Міністерства внутрішніх справ.
Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження є вдосконалення механізму реалізації конституційного права на звернення людини та громадянина щодо їх захисту в Європейському Суді з прав людини, а також обґрунтування низки теоретичних і практичних питань, пов’язаних з формою судового та несудового захисту прав і свобод людини.
Тому головна увага в дисертаційному дослідженні зосереджена на вирішенні таких завдань:
- визначення поняття конституційного права людини і громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини;
- розкриття змісту вищезазначеного субєктивного права;
- характеристика несудової та судової форми реалізації права людини на звернення за захистом своїх прав і свобод у різні державні та міжнародні інстанції;
- обгрунтування правових і організаційних аспектів, пов’язаних з правом людини та громадянина в Україні на індивідуальне звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини;
- узагальнення процедури звернення до Європейського Суду з прав людини і стан її функціонування в Україні;
- оцінка діяльності судових та правоохоронних органів України щодо дотримання ними положень Конституції України, які закріплюють права та свободи людини і громадянина;
- аналіз практики звернення громадян України за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини.
Об’єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини, пов’язані з конституційним правом людини та громадянина на звернення до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Предметом дисертаційного дослідження є реалізація конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини.
Методи дослідження. При виконанні дисертаційного дослідження використовувався діалектичний метод пізнання, який виходить з того, що: по-перше, конституційне право людини і громадянина на звернення до Європейського Суду з прав людини знаходиться в органічному зв’язку з нормами національного та міжнародного права, а також з державою; по-друге, механізм реалізації зазначеного права постійно вдосконалюється (розвивається). Для формулювання дефініції поняття досліджуваного нами конституційного права на звернення використовувався метод порівняльного правознавства, а також формально-логічні методи: аналіз і синтез. Для визначення змісту зазначеного суб’єктивного права використовувався спеціально-юридичний метод. З метою з’ясування питання щодо посилання суддів м. Донецька на рішення Європейського Суду з прав людини, під час розгляду ними кримінальних та цивільних справ, використовувались системно-функціональний та соціологічний методи анкетування.
Нормативну базу даного дисертаційного дослідження становлять: Конституція України, міжнародно-правові акти з прав людини, нормативно-правові акти України та зарубіжних країн стосовно досліджуваної теми. Висновки і положення цього дисертаційного дослідження грунтуються на емпіричних даних, запозичених із статистичної звітності, судової та адміністративної практики.
Теоретичною базою дисертаційного дослідження є праці українських вчених, а також вчених-правознавців інших країн СНД, присвячені розвитку теорії та практики конституційного права, включаючи сферу дії міжнародного права в галузі захисту прав людини. Зокрема, це праці В.Г. Буткевича, В.Н. Денисова, В.І. Євінтова, О.А. Лукашової, Б.Г. Манова, М.І. Матузова, А.П. Мовчана, С.В. Черниченка. Проблеми імплементації міжнародних стандартів з прав людини висвітлюються в дослідженнях М.В. Буроменського, Л.Г. Гусейнова, Л.Г. Заблоцької, С.В. Ісаковича, В.А. Карташкіна, А.С. Мацка, Р.А. Мюллерсона та ін. Цю проблематику досліджували й такі відомі вітчизняні науковці в галузі прав людини, як А.З. Георгіца, С.П. Головатий, І.П. Голосніченко, Р.А. Калюжний, В.В. Копєйчиков, В.М. Корецький, С.Л. Лисенков, П.О. Недбайло, А.Ю. Олійник, В.Ф. Погорілко, П.М. Рабінович, Ю.М. Тодика, О.Ф. Фрицький, С.В. Шевчук, Ю.С.Шемшученко, Н.Г. Шукліна та ін.
Наукова новизна одержаних результатів полягає насамперед у тому, що в ньому вперше в науці конституційного права України проведено комплексний аналіз питань, пов’язаних з удосконаленням механізму реалізації конституційного права громадян на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини.
Виходячи з цього, наукову новизну роботи висвітлюють такі теоретичні положення, які сформульовані здобувачем у ході дисертаційного дослідження:
- сформульована і обґрунтована вперше в науці конституційного права дефініція поняття "право на звернення до Європейського Суду з прав людини": це надана та гарантована державою через норми Конституції України та міжнародних договорів України юридична можливість активних дій субєктів правовідносин, формою виразу яких є скарга, викликана неправомірними діями або бездіяльністю посадових чи службових осіб державних органів, органів місцевого самоврядування, яка подається у чітко визначений термін до Європейського Суду з прав людини за умови вичерпання всіх правових засобів захисту на національному рівні і невдоволення рішенням компетентного державного органу стосовно відновлення порушених прав чи свобод людини в Україні
- аналіз змісту суб’єктивних прав, закріплених Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, а також факультативними протоколами до неї, свідчить про те, що він має навіть не чотири, а як вперше пропонує дисертант - п’ять взаємозв’язаних структурних елементів: додатковим структурним елементом, який характеризує зміст цих прав “є можливість використання, в разі необхідності, механізму міжнародного захисту зазначених прав і свобод”
- обґрунтовується теза про те, що до гарантій здійснення та захисту прав громадян на життя, здоров’я, свободу і особисту недоторканність належать не лише способи, передбачені національним законодавством України, але й міжнародно-правові способи захисту суб’єктивних прав, зокрема, право на звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ;
- відстоюється положення про те, що передбачене ч.4 ст.55 Конституції України право на звернення є універсальним субєктивним правом, оскільки суспільні відносини, пов’язані з його реалізацією, регулюються як конституційним законодавством та іншими законодавчими актами нашої держави, так і процедурними нормами міжнародного права;
- обґрунтовується теза про видову специфіку звернення громадян за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини, яка полягає в тому, що громадяни отримують це право тільки після того, як використані всі національні засоби правового захисту, тобто після прийняття рішення у справі відповідними судовими органами України;
- автор пропонує доповнити національне законодавство України нормами, які гарантували б поновлення порушених прав і свобод людини та громадянина, а також відшкодування завданої цими порушеннями матеріальної та моральної шкоди. З цією метою рекомендується доповнити Закон України «Про звернення громадян» ст.11 і викласти її в такій редакції: “У разі незгоди з рішенням судового органу, який є кінцевою інстанцією, що вичерпує всі національні засоби правового захисту в Україні, кожен має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна”;
- висловлюється думка про необхідність створення на державному рівні, під егідою обласних управлінь юстиції, управлінь юстиції міст Києва та Севастополя, Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, центрів правової допомоги, аналогічних Центрові Правничих Студій (м. Київ), з метою сприяння громадянам в реалізації їхнього конституційного права на звернення до Європейського Суду з прав людини;
- аналізуючи правову основу діяльності судових органів України в галузі захисту прав людини, автор обґрунтовує необхідність розширювального тлумачення ст.129 Конституції України (судді при здійсненні правосуддя повинні підкорятися не лише закону, але й рішенням Європейського Суду з прав людини на рівні закону);
- висвітлюючи практику діяльності судових та правоохоронних органів України, автор підкреслює, що вищезазначені органи у своїй діяльності зобов’язані враховувати судову практику Європейського Суду з прав людини, а тому слід на державному рівні визначити офіційні джерела для оприлюднення рішень Європейського Суду з прав людини;
- проаналізувавши процесуальне законодавство Української держави, автор робить висновок, що, як правило, кінцевою інстанцією, яка вичерпує національні засоби захисту прав і свобод людини, не є якийсь один універсальний судовий орган. В залежності від галузевої приналежності норм, що регламентують діяльність державних органів, які вирішують правові суперечки, кінцевою інстанцією є різні ланки судової системи України: від місцевого суду при провадженні справ, які віднесені до його компетенції, до Верховного Суду України, що діє у межах своїх повноважень, до яких заявник має право (гарантовану можливість) звертатися особисто, через захисника або законних представників у касаційному порядку;
- обґрунтовується теза про те, що державні органи повинні вживати необхідних і ефективних заходів, спрямованих на поновлення порушених прав (свобод) скаржника, а не очікувати рішення Європейського Суду з прав людини по суті справи. З цією метою пропонується національне процесуальне законодавство України доповнити нормою, згідно з якою реєстрація звернення до Європейського Суду з прав людини вважалась би підставою для ініціювання перегляду судового рішення в порядку виключного провадження, якщо приводом для такого звернення стало невдоволення рішенням суду касаційної інстанції;
- з метою підвищення рівня професійної правосвідомості представників національних судових та правоохоронних органів, автор пропонує ввести в освітню програму юридичних вузів України нову навчальну дисципліну “Прецедентне право Європейського Суду з прав людини”, програмою якої передбачалось би вивчення найважливіших для правозастосовчої практики Української держави рішень цієї авторитетної судової інстанції.
Практичне значення одержаних результатів. Основні положення та висновки даного дисертаційного дослідження можуть бути враховані в роботі щодо подальшого вдосконалення національного законодавства, пов’язаного з механізмом реалізації конституційного права на звернення громадян до міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, в діяльності судових та правоохоронних органів нашої держави в галузі захисту прав людини; використовуються в навчальному процесі Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ з дисциплін: “Теорія держави та права”, «Конституційне право України», «Міжнародне право», «Конституційні права, свободи та обов’язки громадян», а також сприятимуть ефективному захисту прав і свобод людини та громадянина не лише в Європейському Суді з прав людини, а передусім на національному рівні.
Апробація результатів дисертації проводилася в процесі читання лекцій і проведення семінарських занять з курсів “Конституційне право України”, «Конституційні права, свободи та обов’язки громадян» для студентів Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ. Про основні положення і висновки дисертаційного дослідження доповідалося на засіданнях кафедри загальноправових дисциплін Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ та кафедри конституційного права Національної академії внутрішніх справ України; їх було обговорено також на науково-практичній конференції, присвяченій 50-річчю Загальної декларації прав людини (м. Донецьк, 1998р.); на Міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми удосконалення законодавства і практики його застосування з урахуванням прогнозу злочинності» (м. Луганськ, 1999р.); на науково-практичній конференції “Політико-правові аспекти захисту прав людини в контексті діяльності правоохоронних органів” (м. Харків, 2000р.); на міжвузівській науково-практичній конференції “Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності” (м. Донецьк, 2001р.); на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції, присвяченій 10-річчю незалежності України “Молода Українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне минуле та майбутнє демократичної правової держави Україна” (м. Львів, 2001р.).
Публікації. Результати дисертації опубліковані:
1. Липачова Л.М. Імплементація норм міжнародного права з міжнародного судового захисту прав і свобод людини у національне законодавство України // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Зб. наук. статей. - Донецьк, 1999. - №1.- С.220-228.
2. Липачова Л.М. Стан правового забезпечення права громадян України на звернення до відповідних міжнародних судових установ за захистом своїх прав і свобод // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. - 1999.- Вип.3. - С.28-32.
3. Липачова Л.М. Щодо проблеми звернення громадян України до міжнародних формувань за захистом своїх прав // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. - 2000. - Вип.1. - С.24-28.
4. Коваль М.В., Липачова Л.М. Поняття та умови реалізації в Україні права на звернення людини та громадянина за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Інституту держави та права ім. В.М. Корецького НАН України. - 2001. – Вип.13. - С.125-131.
5. Липачова Л.М. Зміст конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ імені 10-річчя незалежності України. – 2002. – Вип.1. – С.133-142.
Структура дисертації складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та додатків.

Список литературы

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Проведене дисертаційне дослідження на тему: “Реалізація конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини” дозволяє сформулювати ряд теоретичних положень і практичних рекомендацій.
1. Закріплення в національному праві України міжнародно-правових стандартів забезпечення прав і свобод людини, а також реалізація положень Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод є свідченням встановлення в Україні фактичного нового внутрішнього правопорядку в галузі захисту прав і свобод людини. Подібна ситуація змінить погляди на право і дасть можливість ввести в теорію та практику юриспруденції рецепцію природного права, дасть можливість застосувати нові та динамічні принципи і методи тлумачення юридичних норм, які закріплюють права та свободи людини, змінить стиль написання судових рішень і дасть поштовх для розвитку конституційної юрисдикції стосовно прав і свобод людини та громадянина. Більше того, відчутно зростає значення саме конституційного права громадян на звернення за захистом своїх прав і свобод до міжнародних судових установ. Воно стає стимулюючим джерелом змін у становленні внутрішнього правопорядку.
Еволюційний розвиток прав та свобод людини завжди супроводжувався використанням права на звернення і саме через звернення людина має змогу з’ясувати зміст абсолютних чи факультативних прав і свобод.
2. Право на звернення до Європейського Суду з прав людини – це надана та гарантована державою через норми Конституції України та міжнародних договорів України юридична можливість активних дій суб’єктів, формою виразу яких є скарга, викликана неправомірними діями або бездіяльністю посадових чи службових осіб державних органів, органів місцевого самоврядування, яка подається у чітко визначений термін до Європейського Суду з прав людини за умови вичерпання всіх правових засобів захисту на національному рівні і невдоволення рішенням компетентного державного органу стосовно відновлення порушених прав чи свобод людини в Україні.
Виходячи з вищенаведеної дефініції “конституційного права на звернення до Європейського Суду з прав людини”, можна виділити такі його суттєві ознаки:
- юридична можливість активних дій суб’єктів (фізичної особи, групи осіб), формою виразу яких є скарга, викликана неправомірними діями або бездіяльністю посадових чи службових осіб державних органів, органів місцевого самоврядування, наслідком яких є порушення конвенційних прав людини;
- вказана можливість надана та гарантована державою через норми Конституції, Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод, а також факультативних протоколів до неї, ратифікованих Україною у встановленому порядку;
- зазначена можливість, пов’язана з поданням скарги, обмежена шестимісячним терміном з моменту вичерпання всіх правових засобів захисту на національному рівні;
- реалізація цієї можливості має на меті поновлення порушених конвенційних прав і свобод людини.
3. Порівняльний аналіз Основного Закону національних держав колишнього соціалістичного табору засвідчив той факт, що в більшості з них не знайшло свого прямого закріплення конституційне право на звернення кожного за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини. Виняток становлять лише Російська Федерація та Україна.
4. Аналіз змісту суб’єктивного права на звернення до Європейського Суду з прав людини свідчить про те, що він має навіть не чотири, а п’ять взаємозв’язаних структурних елементи, а саме:
а) можливість певної поведінки самого уповноваженого, яка реалізується шляхом особистого звернення потерпілого або звернення через своїх законних представників до Європейського Суду з прав людини. Зазначеній можливості відповідає необхідність здійснення певної поведінки або утримання від неї з боку зобов’язаної сторони (держави). Остання, в особі її державних органів, зобов’язана не перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню цього права, а також повинна вжити необхідних ефективних заходів для поновлення порушеного права;
б) можливість вимагати належної поведінки від зобов’язаної сторони (Європейського Суду з прав людини). Зазначеній можливості уповноваженої сторони кореспондує обов’язок Європейського Суду з прав людини прийняти від фізичної особи будь-яку скаргу щодо порушення конвенційних прав і свобод людини, щоправда лише за умови дотримання відповідних критеріїв прийнятності такої скарги;
в) можливість застосування у разі необхідності механізму державного примусу, яка реалізується шляхом звернення за допомогою до держави, котра повинна вжити необхідних юридичних заходів примусу до осіб, винних у порушенні конституційного права людини і громадянина, на звернення до Європейського Суду з прав людини. Зазначеній можливості відповідає необхідність зобов’язаної сторони понести передбачену законом юридичну відповідальність. Аналіз діючого кримінального та адміністративного законодавства України засвідчив той факт, що державою не створені юридичні гарантії забезпечення конституційного права громадян на звернення до Європейського Суду з прав людини, оскільки не встановлена юридична відповідальність за його порушення;
г) можливість використання у разі необхідності механізму міжнародного захисту конвенційних прав і свобод людини, яка пов’язана із застосуванням заходів міжнародного впливу до держави-відповідача, порушниці Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Зазначеній можливості кореспондує юридичний обов’язок зобов’язаної сторони, який полягає у необхідності держави-відповідача вжити заходів компенсаційного характеру стосовно потерпілого та загального характеру стосовно потенційних потерпілих;
д) можливість користування відомим соціальним благом, яким є конституційне право людини і громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини. Зазначеному суб’єктивному праву кореспондує юридичний обов’язок держави не перешкоджати індивідуальному суб’єкту, потерпілому від чиновницького свавілля, користуватися його правом на оскарження в Європейському Суді з прав людини рішення компетентних державних органів.
Отже, додатковим структурним елементом, який характеризує зміст не лише цього права, але й інших суб’єктивних прав, передбачених Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, а також факультативними протоколами до неї є можливість використання у разі необхідності механізму міжнародного захисту конвенційних прав і свобод людини.
Сучасний розвиток прав людини супроводжується активним використанням конституційного права людини і громадянина на звернення до Європейського Суду з прав людини, яке змінює загальнотеоретичне уявлення про зміст суб’єктивного права, суттєво збагачуючи його. Щоправда, це стосується лише прав і свобод людини, які передбачені Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, а також факультативним протоколом до неї.
5. Пріоритет прав і свобод людини в діяльності державних органів на рівні конституційної юрисдикції дозволяє змістовніше підходити до реалізації права на звернення (ст.55 Конституції України) та гарантує нові, більш широкі можливості захисту прав і свобод фізичних осіб. Саме завдяки означеному праву кожний індивід безпосередньо або через своїх законних представників має можливість звернутись за захистом своїх прав і свобод як до національних, так і до міжнародних інстанцій. А отже, право на звернення громадян на національному та міжнародному рівнях є складовою частиною спеціального юридичного механізму захисту прав і свобод людини, який постійно вдосконалюється.
6. Конституційне право на звернення, у його сучасному розумінні, являє собою найбільш ефективну форму захисту прав людини, яка використовується на національному та міжнародному рівнях, гарантується Конституцією України, міжнародно-правовими договорами з участю України, українською державою та державами, які входять до Ради Європи. Конституційному праву на звернення завжди кореспондує юридичний обов’язок відповідних державних чи міжнародних органів розглянути ці звернення.
7. Право звернення, є, з одного боку, – універсальним суб’єктивним правом, оскільки дає можливість особі відстоювати інші суб’єктивні права, а з іншого, – є універсальним правовим інститутом, оскільки регулюється як конституційним законодавством та іншими законодавчими актами нашої держави, так і процедурними нормами міжнародного права.
8. Конституційне право звернення громадян за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини має характерну видову особливість, яка полягає в тому, що громадяни отримують це право тільки після того, як використані всі національні засоби правового захисту, тобто після прийняття рішення у справі відповідними судовими органами.
9. Аналізуючи загальні засади діяльності судових органів, які визначені Конституцією України, автор дійшов висновку про необхідність розширювального тлумачення ст.129 Основного Закону нашої держави (судді при здійсненні правосуддя повинні підкорятися не лише закону, але й рішенням Європейського Суду з прав людини на рівні закону). Такий підхід фактично змінює загальновизнане в теорії вітчизняної юриспруденції положення про те, що основним джерелом права в Україні є нормативно-правовий акт.
10. Практика діяльності судових і правоохоронних органів України, а також результати проведеного нами анкетування суддів місцевих судів м. Донецька ілюструють той факт, що державні органи не враховують у своїй діяльності практику Європейського Суду з прав людини, а це є свідченням невиконання Україною взятих на себе міжнародних зобов’язань. Однією з головних причин цього є брак інформації про діяльність Європейського Суду з прав людини. З метою поліпшення ситуації, що склалася, ми пропонуємо на державному рівні визначити офіційні джерела для оприлюднення рішень Європейського Суду з прав людини. Такими можуть бути визнані офіційні джерела, перелік яких наведено в Указі Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності”, а також Вісник Конституційного Суду України. Крім офіційного оприлюднення рішень Європейського Суду з прав людини, в друкованих засобах масової інформації доречним, на нашу думку, стало б впровадження не лише у Верховному Суді, але й у кожному апеляційному та місцевому суді України інформаційної системи “Право”, яка б давала можливість оперативно отримувати інформацію стосовно рішень Європейського Суду з прав людини, прийнятих останнім часом.
11. Аналіз Закону України “Про звернення громадян” показав, що в ньому не знайшло своєї подальшої реалізації положення ч.4 ст.55 Конституції України, пов’язане з правом на звернення кожного за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Враховуючи той факт, що норми Закону України “Про звернення громадян” складають конституційний інститут звернення громадян, а право на звернення до міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій є складовою цього інституту, пропонуємо доповнити зазначений закон ст.11 і викласти її в такій редакції: “У разі незгоди з рішенням судового органу, який є кінцевою інстанцією, що вичерпує всі національні засоби правового захисту в Україні, кожен має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна”.
12. Порівняльний аналіз механізмів судового захисту прав і свобод людини в редакції Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, а також в редакції протоколу № 11 “Про реорганізацію контрольного механізму 1998 року, створеного у відповідності з Конвенцією” засвідчив беззаперечну перевагу останнього, головним чином внаслідок:
- скорочення часу розгляду індивідуальних звернень громадян, завдяки запобіганню дублювання певного обсягу робіт;
- спрощення процедури їх попереднього розгляду (визнання звернень прийнятними до розгляду);
- підвищення ефективності роботи Європейського Суду з прав людини;
- підвищення авторитету цієї впливової міжнародної правозахисної інституції;
- підвищення ролі прецедентного права Європейського Суду з прав людини в державах, що традиційно належать до романо-германської правової сім’ї, де основним джерелом права є нормативно-правовий акт.
13. Слід позитивно оцінити діяльність громадської установи – Українського Центру Правничих Студій, який надає кваліфіковані послуги з питань Європейського прецедентного права та консультації щодо прийнятності заяв у Європейському Суді з прав людини (м. Страсбург), а також готує заяви для подання до Європейського Суду з прав людини, включаючи їх переклад і належне оформлення, та здійснює представництво фізичних або юридичних осіб у Європейському Суді з прав людини. Проте діяльність цього Центру не може охопити усі регіони України, та й не всі громадяни нашої держави мають змогу звернутись до цієї установи. Більше того, держава залишається осторонь від вирішення цієї, без перебільшення, важливої проблеми. Тому автором висловлюється пропозиція про необхідність створення не на громадських засадах, а на державному рівні, під егідою обласних управлінь юстиції, управлінь юстиції міст Києва, Севастополя та Автономної Республіки Крим центрів правової допомоги, аналогічних Центру Правничих Студій (м. Київ), з метою сприяння громадянам у реалізації їхнього конституційного права на звернення до Європейського Суду з прав людини.
14. Механізм реалізації конституційного права людини і громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини потребує свого вдосконалення в напрямку вирішення ряду питань, а саме:
1. Процесуальне законодавство нашої держави не дає прямої відповіді на питання, що є кінцевою інстанцією, яка вичерпує всі національні засоби правового захисту в Україні. Проведений нами аналіз процесуального законодавства України свідчить про те, що кінцевою інстанцією, яка вичерпує всі національні засоби захисту прав та свобод людини не є якийсь один універсальний судовий орган. В залежності від галузевої приналежності норм, що регламентують діяльність державних органів, які вирішують правові суперечки, кінцевою інстанцією є різні ланки судової системи України: від місцевого суду при провадженні у справах про адміністративні правопорушення, до Верховного Суду України у галузі кримінального та цивільного судочинства, до яких заявник має право (гарантовану можливість) звертатися особисто, через захисника або законних представників у касаційному порядку.
2. Потребує свого вирішення і проблема, пов’язана з перешкодами, які виникають у зв’язку з умовами вичерпання всіх національних засобів правового захисту перед зверненням до Європейського Суду з прав людини. Часом органи влади шляхом затягування національних процедур можуть гальмувати або навіть зробити неможливим подання скарги. Причина неналежного відправлення правосуддя (зокрема, невиправдана затримка судових розглядів), на наш погляд, головним чином полягає в тому, що в Україні до цього часу не знайшли свого втілення в життя положення ст.ст.126, 129, 130 Конституції України. Тому, на нашу думку, доречно передбачити на законодавчому рівні конституційно-правову відповідальність Уряду України за обмеження видатків на утримання судових органів. Серед суб’єктивних причин невиправданих затримок судових розглядів можна назвати правовий нігілізм суддів України, формою прояву якого є свідоме ігнорування вимог закону. З огляду на те, що строки судового розгляду справ, скарг громадян чітко визначені нормами процесуального законодавства України і є однією з найважливіших процесуальних гарантій дотримання прав і свобод людини в Україні, вважаємо, що кожний факт їх порушення з боку представників суддівського корпусу нашої держави повинен отримувати належну правову оцінку кваліфікаційних комісій суддів та Вищої ради юстиції України.
3. Не вирішеним залишається питання про те, яким чином діяти державі, в особі державних органів, після подачі скарги до Європейського Суду з прав людини. На нашу думку, державні органи повинні вживати необхідних і ефективних заходів, спрямованих на поновлення порушених прав (свобод) скаржника, а не очікувати рішення Європейського Суду з прав людини по суті справи. З цією метою пропонуємо національне процесуальне законодавство України доповнити нормою, згідно з якою реєстрація звернення до Європейського Суду з прав людини вважалась би підставою для ініціювання перегляду судового рішення в порядку виключного провадження, якщо приводом для такого звернення стало невдоволення рішенням суду касаційної інстанції.
4. Невідповідність українського галузевого законодавства Конституції України, внаслідок якої окрема категорія громадян України не має можливості реалізувати своє конституційне право, передбачене ч.4 ст.55 Конституції України. Це стосується обмеження права на відправлення листів засуджених, а також їх цензури у разі відправлення. З метою усунення дискримінаційного положення засуджених, які відбувають покарання у виправно-трудових установах України, вважаємо за необхідне внести відповідні зміни до ст.ст.43, 44, 69 ВТК України, які б надали можливість засудженим у повній мірі реалізувати своє конституційне право на звернення до відповідних міжнародних судових установ, у тому числі й до Європейського Суду з прав людини.
5. Недосконалість національного законодавства, яке визначає правову основу діяльності судових та правоохоронних органів України. Навіть Закон України “Про судоустрій” в редакції від 21.06.2001 року, на нашу думку, не відповідає реаліям сьогодення, оскільки серед правових засад здійснення правосуддя виділяє лише Конституцію і закони України та чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Про прецеденти Європейського Суду з прав людини, які є результатом діяльності цієї авторитетної правозахисної організації, в зазначеній нормі Закону навіть не згадується. Гадаємо, що доповнення діючого законодавства відповідним положенням повинно торкнутися правової основи діяльності як судових, так і правоохоронних органів нашої держави.
6. Недостатній рівень професійної правосвідомості представників судових та правоохоронних органів України, а також адвокатів, головним чином внаслідок браку правових знань стосовно рішень, які приймаються Європейським Судом з прав людини. З метою якісного поліпшення ситуації в означеній сфері доцільними, на наш погляд, виглядають розробка та впровадження в освітню програму юридичних вузів України навчального курсу “Прецедентне право Європейського Суду з прав людини”, програмою якого передбачалось би вивчення найважливіших для правозастосовчої практики нашої держави рішень цієї впливової міжнародної інституції.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алексеев Н.А. Конституционное судопроизводство. Жалобы граждан в Конституционный Суд: Учебно-практическое пособие. – М.: Белые альвы, 1998. – 104 с.
2. Антипов В.И. Научно-практический комментарий Закона Украины «Об обращениях граждан». – Киев. – 1997. – НВЦ «Правові джерела». – 137 с.
3. Бачун О. Розгляд судами справ за скаргами громадян // Право України. – 2001. - № 4. – С.44-47.
4. Берекашвили Л.Ш. Обеспечение прав человека и законности в деятельности правоохранительных органов. Учебное пособие: – М.: МЮИ МВД России, Изд-во «Щит – М», 1999. – 164 с.
5. Бернхардт Р. Европейский Суд по правам человека в Страсбурге: новый этап, новые проблемы // Государство и право. – 1999. - № 7. – С.57-62.
6. Большой юридический словарь / Под ред. А.Я. Сухарева, В.Д. Зорькина, В.Е.Крутских. – М. ИНФРА – М, 1999. – 790 с.
7. Буроменський М. Застосування міжнародно-правових норм про права людини у внутрішньому правопорядку України // Вісник Академії правових наук України. – 1999. - № 1 (16). – С.80-85.
8. Буроменський М.В. Звернення до Європейського Суду з прав людини практика Суду і особливості українського законодавства. - Харків Фоліо, 2000.–32с.
9. Буроменский М.В. Международная защита прав человека (Документы и комментарии). – Харьков; ООО «Синтекс, ЛТД». – 1998. – 298 с.
10. Буткевич В. Права людини в Україні (щорічник 1993). – К.: “Право” Укр. Правнича Фундація, 1995. – С.20-48.
11. Буткевич В.Г. Вступне слово // Український часопис прав людини. – 1995. - № 1. – С.7-9.
12. Виправно-трудовий кодекс України: Науково-практичний коментар / Відп. ред.: В.І.Шакун. – К.: НАВСУ – “Правові джерела”. – 2000. – 335 с.
13. Волинка К.Г. Конституційне забезпечення прав і свобод особи в Україні // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 5. – К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000. – С.137-147.
14. Волинка К.Г. Механізм забезпечення прав і свобод особи: питання теорії і практики: Автореф. дис… к. юрид. н.: 12.00.01 / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 2000. – 16 с.
15. Волинка К.Г. Проблема забезпечення прав і свобод особи в Україні // Людина і політика. – 2000. - № 1. – С.64-68.
16. Волинка К.Г. Теоретичні аспекти механізму забезпечення прав і свобод особи // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 7. – К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000. – С.77-81.
17. Гамалій І.В. Діяльність міліції по забезпеченню конституційних прав і свобод громадян: Збірник наукових праць. Держава і право. – К.: Видав. Дім Юридична книга, 2000. – Вип. 5. – С.105-111.
18. Гамалій І. В. Теоретичні проблеми правового регулювання діяльності міліції щодо забезпечення реалізації конституційних прав і свобод громадян: Автореф. дис… к. юрид. н.: 12.00.01 / Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. – К., 2000. – 17 с.
19. Гіда Є. О. Загальнолюдські стандарти прав людини і забезпечення їх реалізації в діяльності міліції: Автореф. дис. к. юрид. н.: 12.00.01 / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 2000. – 16 с.
20. Головатий С. Нові можливості щодо захисту прав людини в Україні // Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 1999. - № 1. – 389 с.
21. Гомьен Д., Харрис Д., Зваак П. Европейская Конвенция о правах человека и Европейская социальная Хартия право и практика. – М. Изд. МНИМП, 1998.–598 с.
22. Гом’єн Донна. Короткий путівник Європейською Конвенцією з прав людини / Пер. з англ. Т.Іваненко та О.Павличенка. – Львів: Кальварія, 2000. – 182 с.
23. Гончаренко С.В. Деякі аспекти участі України в Європейській системі захисту прав людини // Адвокат. – 1998. - № 1. – С.28-30.
24. Гончаренко С.В. Деякі питання взаємодії Європейської Конвенції про захист прав людини та національного законодавства // Адвокат. – 1997. - № 4. – С.74-76.
25. Гончаренко С.В. Європейська Конвенція про захист прав та основних свобод людини: український вимір // Адвокат. – 1997. - № 3. – С.28-31.
26. Горова О.Б. Конституційні громадянські права людини в Україні і їх забезпечення міліцією (роль міжнародно-правових норм в цьому процесі): Автореф. дис… к. юрид. н.: 12.00.02 / Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. – К., 2000. – 17 с.
27. Грибанов В.П. Основные проблемы осуществления и защиты гражданских прав: Автореф. дисс... д-ра юрид. н.: 1970. - 28 с.
28. Гримм Д.Д. Лекции по догме римского права. - Спб., 1910. – ХІV+421 с.
29. Гусейнов Л.Г. Відповідальність держав за порушення міжнародних зобов’язань у галузі прав людини: Автореф. дис. д-ра юрид. н.: 12.00.11 / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 2000. – 36 с.
30. Гусейнов Л.Г. Ответственность государств за нарушение договорных обязательств в области прав человека (на примере Европейской Конвенции о правах человека) // Московский журнал международного права. – 1998. – Спец. вып. – С.140-168.
31. Гусейнов Л.Г. Правило про вичерпання місцевих засобів правового захисту і міжнародна відповідальність за порушення прав людини // Держава і право (Зб. наукових праць: юридичні і політичні науки). – Вип. 3. – К., 1999. – С.253-261.
32. Гусейнов Л.Г. Просторові межі дії Європейської Конвенції з прав людини // Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 1999. - № 4. – С.101-108.
33. “Да здравствует Европейский Суд, осмысленный и беспощадный» // Киевский телеграф. - 2000. - № 20. – С.2.
34. Даниленко Г.М. Международная защита прав человека. Вводный курс: Учебное пособие. – М.: Юристь, 2000. – 256 с.
35. Деркач І. Забезпечення прав громадян на звернення // Юридичний вісник України. – 1999. - № 27 (211). – 32 с.
36. Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування / Пер. з англ. – К.: ”АртЕк”, 1997. – 624 с.
37. Додонов В.Н., Панов В.П., Румянцев О.Г. Международное право. Словарь-справочник / Под общей ред. акад. МАИ, д. юрид. н. В.Н.Трофимова. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 368 с.
38. Дружнє врегулювання у справі “Данія проти Туреччини”. Комюніке Секретаря Суду // Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2000. - № 2. – С.80-83.
39. Євінтов В. Пряме застосування міжнародних стандартів прав людини (коментар до статті 9 Конституції України) // Українське право. – 1998. - № 1. – С.26.
40. Европейский Суд по правам человека. Избранные решения: В 2 т. Т.2 / Председатель редакционной коллегии – д-р. юрид. н., проф. В.А.Туманов. – М.: Издательство НОРМА, 2000. – 808 с.
41. Інформаційні матеріали щодо України // Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2000. - № 1. – С.8-9.
42. Закон України “Про судоустрій” // Відомості Верховної Ради України. – 1981. - № 24. – Ст.357; 1994. - № 26; Голос України. – 2001. - № 116. – 5 липня.
43. Закон України “Про міліцію” // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - №4. – Ст.20.
44. Закон України “Про прокуратуру” // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 53. – Ст.793; 1993. - № 22. – Ст.229; № 50. – Ст.474; 1995. - № 11. – Ст.71; № 43. – Ст.313; Урядовий кур’єр. – 2001. - № 132. – 26 липня.
45. Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 10. – Ст.137.
46. Закон України “Про інформацію” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 48. – Ст.650.
47. Закон України «Про міжнародні договори України» // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 10. – Ст.45.
48. Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 11. – Ст.50; Голос України. – 2001. - № 116. – 5 липня.
49. Закон України “Про боротьбу з корупцією” // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 34. – Ст.266.
50. Закони України. Том 1. 1990-1991 (Із змінами та доп. за станом на 1 січня 1996 року). – К.: Вид-во “Право”, 1996. – 531 с.
51. Закони України. Том 2. 1990-1991 (Із змінами та доп. за станом на 1 липня 1996 року). – К.: Вид-во “Право”, 1996. – 869 с.
52. Законодавство України, що регулює діяльність судів та визначає статус суддів судів України: (За станом на 1 липня 1996р.) 2-ге вид., випр. й доп. – К.: “Право”. Укр. Правнич. Фундація, 1996. – 320 с.
53. Закон України “Про звернення громадян” // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 47. – Ст.256.
54. Закон України “Про Конституційний Суд України” // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 49. – Ст.272.
55. Закон України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав та основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції” // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - № 40. – Ст.263.
56. Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” // Відомості Верховної Ради України. – 1998. - № 20. – Ст.99.
57. Закон України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 21 червня 2001р. // Голос України. – 2001. - № 116. – 5 липня.
58. Закон України «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» від 21 червня 2001р. // Голос України. – 2001. - № 116. – 5 липня.
59. Закоморна К.О. Інститут омбудсмена як засіб забезпечення прав і свобод людини та громадянина (порівняльно-правовий аналіз): Автореф. дис… к. юрид. н.: 12.00.02 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Харків, 2000. – 16 с.
60. Зайцев Ю. Вичерпання національних засобів правового захисту: критерії кваліфікації // Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2000. - № 2. – С.199-203.
61. Зайцев Ю. Вопросы правоприменительной деятельности на Украине в контексте практики Европейского Суда по правам человека // Юридическая практика. – 1999. - № 20 (102). – 16 с.
62. Ігнатенко Г. Несудові заходи захисту прав людини: співвідношення національного та міжнародного права // Права людини в Україні (щорічник 1996). – К.: “Право” Укр. Правнича Фундація, 1998. – С.26-28.
63. Ісакович С. Механізм діяльності ООН щодо захисту прав людини // Український часопис прав людини. – 1995. - № 1. – С.23-28.
64. Кашепов В.П. Институт судебной защиты прав и свобод граждан и средства ее реализации // Государство и право. – 1998. - № 2. – С.66-71.
65. Карташкин В.А. Как подать жалобу в Европейский Суд по правам человека. – М. Издательская группа НОРМА-ИНФРА  М, 1998. – 96 с.
66. Карташкин В.А. Механизм защиты прав человека // Журнал российского права. – 1999. - № 3-4. – С.3-7.
67. Карташкин В.А. Права человека в международном и внутригосударственном праве. – М.: Институт государства и права РАН, 1995. – 133 с.
68. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні (Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини). – Київ. – 2000. – 377 с.
69. Климович О. Система національних засобів захисту прав людини (в контексті положень Конвенції про захист прав і основних свобод людини) // Право України. – 2001. - № 1. – С.34-36.
70. Кодекс Украины об административных правонарушениях (с изменениями и доп. по состоянию на 1 февраля 2000 года). – «Фортуна-пресс», 2000. – 240 с.
71. Конвенція про захист прав людини та основних свобод (із поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11) // Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 1999. - № 2. – С.15-32.
72. Кононенко О. Правосвідомість судді і перспективи впровадження міжнародних норм у сфері прав людини в практику судового захисту // Право України. – 2001. - № 2. – С.60-62.
73. Конституційне законодавство України (законодавчі акти, коментар, офіційне тлумачення) Збірник нормативних актів / Авт.-упоряд. С.В.Лінецький, М.І.Мельник, А.М.Ришелюк. – К. Атіка, 2000. – 896 с.
74. Конституції нових держав Європи та Азії / Упоряд. С.Головатий. – К. Укр. Правн. Фундація. Вид-во “Право”, 1996. – 544 с.
75. Конституція України Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996р. – Агентство “Книга Пам’яті України”, 1996. – 80 с.
76. Конституція України: Офіц. текст: Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина: Навч. посібник / Авт.-упоряд. М.І.Хавронюк. – К.: Парламент. вид-во: 1999. – 544 с.
77. Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. - Спб., 1910. – 354,Х с.
78. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. – К.: Атіка, 2001.– 160 с.
79. Кросс Р. Прецедент в английском праве / Под общ. ред. Д.М.Решетникова. – М.: Юрид. лит., 1985. – 238 с.
80. Круїс К. Процесуальні гарантії в Європейській Конвенції з прав людини (стаття 6) та Конституції України // Вісник Конституційного Суду України. – 2001. - № 2. – С.48-53.
81. Ліщина І. Регулювання реалізації рішень Європейського Суду з прав людини // Право України. – 2001. - № 5. – С.42-43.
82. Малинникова Л. Проблеми забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина в процесі здійснення державно-правової реформи в Україні // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. - № 6. – С.69-72.
83. Манов Б.Г. ООН и содействие осуществлению соглашений о правах человека. – М.: Наука, 1986. – 112 с.
84. Марцеляк О.В. Контрольно-наглядові органи в конституційно-правовому механізмі забезпечення основних прав і свобод громадян України: Автореф. дис... к. юрид. н.: 12.00.02 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Харків, 1997. – 24 с.
85. Мар’яновський Г. Можливості неурядових організацій у судовому захисті громадян // Права людині в Україні (щорічник 1997). – К.: “Право” Укр. Правнича Фундація, 1999. – С.33-35.
86. Матузов Н.И. Личность. Права. Демократия. – Саратов: Изд-во Саратовского университета, 1972. – 291 с.
87. Мацко А. Судовий контроль за діяльністю правоохоронних органів // Права людини в Україні (щорічник 1997). – К.: “Право” Укр. Правнича Фундація, 1999. – С.29-32.
88. Международные акты о правах человека. Сборник документов. – М. Издательская группа НОРМА-ИНФРА  М, 1999. – 784 с.
89. Международная правосубъектность (некоторые вопросы теории) / Коллектив авторов: Д.И.Фельдман, доктор юрид. наук и др. – М.: Юрид. лит. – 187.с.
90. Международное право в документах: Учебное пособие / Сост.: Н.Т.Блатова, Г.М.Мелков – 3-е изд., перераб. и доп. – М., 2000. – 824 с.
91. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. – М., 1991. – 160 с.
92. Мюллерсон Р.А. Соотношение международного и национального права. – М.: Междунар. отношения, 1982. – 132 с.
93. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України: за станом законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 15 серпня 1997р. / Відп. редактори В.Ф.Бойко, В.Г.Гончаренко. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – 624 с.
94. Новіцкі М. Практика звернень до Європейської Комісії з прав людини: аналіз проблем і труднощів // Права людини в Україні (щорічник 1997). – К.: “Право” Укр. Правнича Фундація, 1999. – С.52-59.
95. Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах / Под ред. проф. М.Н.Марченко. Том 2. Теория права. – М.: Издательство «Зерцало», 1998. – 656 с.
96. Ожегов С.И. Словарь русского языка Ок. 57000 слов / Под ред. д-ра филос. наук, проф. Н.Ю.Шведовой. – 14-е изд., стереотип. – М. Рус. яз., 1983. – 816 с.
97. Островский Я. Международная защита прав человека (Правовые аспекты деятельности ООН): Автореф. дисс... к. юрид. н. / Московский государственный институт международных отношений. - М., 1967. – 23 с.
98. Первомайський О. Європейський Суд з прав людини: захист прав людини чи втручання у справи держави // Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 1999. - № 2. – С.242-245.
99. Полешко А. Рада Європи – на захисті прав людини // Право України. – 1999. - № 7. – С.36-38.
100. Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” № 9 від 01.11.1996. / Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим: Зб. норм. актів. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 96 с.
101. Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина” № 7 від 30.05.1997 / Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим: Зб. норм. актів. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 96 с.
102. Поступове вдосконалення роботи Суду в умовах зростання його перевантаженості. Комюніке Секретаря Суду // Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2000. - № 1. – С.209-210.
103. Права і свободи людини в Україні. – К., 1999. – 76 с.
104. Права людини та інформація: Зб. наук. праць. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2001. – 144 с.
105. Права человека: Учебник для вузов / Ответ. ред. – член-корр. РАН, д.ю.н. Е.А.Лукашева. – М. Изд. НОРМА (Изд. группа НОРМА-ИНФРА М), 2000. – 573 с.
106. Присяжнюк Т. Система Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини – унікальний інструмент захисту порушених прав // Право України. – 2001. - № 6. – С.32-37.
107. Приянчук І. Правова система та внутрішньоорганізаційний механізм Ради Європи // Українське право. – 1997. - № 3 (8). – С.87-88.
108. Протас І.Б. Проблеми судового захисту прав і інтересів громадян у зв’язку з заподіянням їм шкоди незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду: Автореф. дис… к. юрид. н. – Харків, 2000. – 20 с.
109. Пушкар Е.Г. Конституционное право на судебную защиту (гражданско-процессуальный аспект). – Львов: Изд-во при Львов. ун-те «Вища школа», 1982. – 216 с.
110. Рабінович П.М. Вплив рішень Європейського Суду з прав людини на національну юридичну практику (спроба порівняльної характеристики) // Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2000. - № 1. – С.197-204.
111. Рабінович П. Ефективність впливу Конвенції про захист прав та основних свобод людини на держави – членів Ради Європи // Право України. – 2000. - № 11. – С.34-36.
112. Рабінович П., Раданович Н. Імплементація міжнародних договорів в Україні та гармонізація з ними національного законодавства (деякі загальнотеоретичні аспекти) // Вісник Академії правових наук України. – 1999. - № 1. – С.80-85.
113. Рабінович П.М. Рішення Європейського Суду з прав людини: до характеристики концептуально-методологічних засад їх обґрунтування // П