РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЯК СУБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ ЗА ТЕМОЮ
ТА ВИЗНАЧЕННЯ ПРОБЛЕМАТИКИ
11
РОЗДІЛ 2 ПРАВОВА ПРИРОДА І ВИДИ РЕЛІГІЙНИХ
ОРГАНІЗАЦІЙ ЯК СУБ’ЄКТІВ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА
34
2.1. Поняття релігійної організації 34
2.2. Цивільна правоздатність та дієздатність релігійних організацій 70
2.3. Види релігійних організацій 97

РОЗДІЛ 3 ОСНОВНІ ОЗНАКИ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
ЯК СУБ’ЄКТІВ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

119
3.1. Майно та майнові права релігійних організацій 119
3.2. Організаційна структура релігійних організацій 147
3.3. Індивідуалізація релігійних організацій 159
ВИСНОВКИ 178
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 188

ВСТУП

Актуальність теми. Сучасна суспільно-політична ситуація в Україні, кардинальні зміни, які відбуваються в духовній сфері життя соціуму та особистості, суперечливі процеси “релігійного відродження”, відносини між державою і церквою, конфліктний характер міжконфесійних відносин особливо актуалізували в суспільній свідомості одну з головних проблем, що посідає окреме місце в системі прав і свобод людини – проблему свободи совісті. Незалежна Україна визнала свободу віросповідання однією з найголовніших свобод людини, які має гарантувати та захищати держава, що прямо закріплено в Конституції України від 28 червня 1996 р., у ст. 3 якої встановлено, що людина, її життя і здоров’я, честь та гідність, недоторканність і безпека визнані в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Зокрема кожен має право на свободу світогляду і віросповідання, що включає в себе свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Засобами реалізації такого права визнано церкву і релігійні організації, які відокремлені від держави (ст. 35 Конституції України). Спілки людей з колективного здійснення свободи совісті, які називаються релігійними організаціями, і досі є певною terra incognitа у вітчизняному цивільному праві.
Провідні вчені-романісти стверджують, що саме колегії релігійного характеру (жрецькі колегії Стародавнього Риму) слугували прообразами юридичних осіб взагалі. Однак за більш ніж двотисячну історію існування їх місце в правовій системі держави визначалось і визначається неоднозначно, а їх правове становище обумовлено нормами як приватного, так і церковного права. Суспільно-політичні процеси в Україні з моменту отримання незалежності докорінно змінили ставлення до релігії та до релігійних громад. Навіть державні діячі звертаються у своїх справах за благословенням церкви. Отже, ці зміни стосовно місця церкви в суспільстві потребують наукового осмислення й виваженого підходу.
З моменту прийняття Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” як засобу реалізації політики соціального партнерства між державою і релігійними громадами він виявив низку внутрішніх суперечностей, а з прийняттям нового Цивільного кодексу України стали виявлятися й зовнішні суперечності. Легітимне поняття релігійної організації не охоплює їх функціональні ознаки як специфічних суб’єктів права. Досить неоднозначна їх дієздатність, специфіка залежності їх діяльності від внутрішніх настанов культу та визнаних світових релігійних центрів. Не зовсім зрозумілою є майнова основа їх діяльності, правова природа пожертв та зборів за відправлення культових обрядів (хрестин, вінчання, похорон, входин тощо). Їх майнова відокремленість має певну специфіку, яка досі ніким не встановлена. Відсутнє правове поле припинення релігійних організацій. Наведене зумовлює актуальність проблематики, необхідність дослідження правового становища релігійних організацій, а отже і вибір його напрямків, предмета, об’єкта та задач.
На підставі викладеного можна зробити висновок, що питання, пов’язане зі взаємодією держави і релігійних організацій як засобом реалізації права на свободу світогляду і віросповідання, що має істотну цінність, є актуальним із теоретичної та практичної точок зору, а тому є всі підстави для його дослідження на рівні дисертаційної роботи.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації затверджена 19 вересня 2004 р. рішенням Вченої ради Національного університету внутрішніх справ. Обраний напрям дослідження тісно пов’язаний з викладанням курсів цивільного права, підприємницького права. Дисертацію виконано відповідно до досліджень юридичної науки, затверджених загальними зборами Академії правових наук України, розділу 1 тематики пріоритетних напрямків фундаментальних і прикладних досліджень вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України на період 2002 – 2005 рр., затверджених наказом МВС України від 30.06.2002 №635, п. 1.7 Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ (протокол №4 від 5 січня 2001 р.) та комплексної цільової програми кафедри цивільно-правових дисциплін НУВС “Удосконалення цивільно-правового механізму регулювання приватних відносин в умовах адаптації національного законодавства”.
Мета та задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є встановлення на підставі системного аналізу чинного законодавства та юридичної практики правового становища субінституту релігійних організацій як суб’єктів цивільного права, а також розроблення рекомендацій щодо його вдосконалення.
У зв’язку з цим задачами, що постали перед автором є: аналіз позитивного права та визначення його концептуальних засад стосовно регулювання діяльності релігійних організацій; уточнення легітимного та доктринального визначення дефініції релігійної організації як суб’єкта цивільного права; проведення класифікації цих суб’єктів цивільного права залежно від юридично значимих ознак; установлення особливостей загальної та спеціальної правоздатності релігійних організацій; визначення правового режиму їхнього майна; розроблення пропозицій щодо вдосконалення чинного цивільного та спеціального законодавства, а також рекомендацій стосовно практики його застосування.
Об’єктом дослідження є цивільні правовідносини за участю релігійних організацій та їх правове становище як суб’єктів цивільного права.
Предметом дослідження є норми актів цивільного законодавства та церковного права, що визначають правове становище юридичних осіб та релігійних громад, наукова доктрина, правозастосовча та судова практика, інші публікації.
Методи дослідження. Основою дослідження є загальнонауковий діалектичний метод із системно-структурним підходом до вивчення матеріалу та одержаних унаслідок цього висновків, а також спеціальні наукові методи логічного, порівняльного та історичного аналізу, які в сукупності були застосовані для з’ясування правової природи і видів релігійних організацій як суб’єктів цивільного права, а також визначення основних ознак релігійних організацій як юридичних осіб.
При цьому, метод історичного аналізу застосовувався, головним чином, для проведення аналізу законодавства СРСР та ряду зарубіжних країн у сфері охорони права на свободу світогляду та віросповідання, визначення тенденцій та характеру їхнього розвитку, а також для аналізу позитивного права та визначення його концептуальних засад стосовно регулювання діяльності релігійних організацій.
Метод логічного аналізу використовувався при дослідженні змісту норм, що регулюють відносини щодо діяльністі релігійних організацій, а також для уточнення легітимного та доктринального визначення дефініції релігійної організації як суб’єкта цивільного права.
Метод системно-структурного аналізу служив для з’ясування основних ознак релігійної організації як суб’єкта цивільного права, а також для проведення класифікації релігійних організацій як суб’єктів цивільного права, залежно від юридично значимих ознак.
Використання методу порівняльного аналізу дало змогу встановити особливості правоздатності та правового режиму майна релігійних організацій.
Емпіричним підґрунтям дослідження є положення актів цивільного зако-нодавства України та міжнародно-правових актів. Автором опрацьовано значну кількість не тільки юридичної, але й спеціальної літератури з питань філософії, економіки і релігієзнавства, практичного досвіду взаємодії між церквою і державою та його вплив на дотримання прав людини на свободу віросповідання, матеріалів періодичних видань.
Теоретичною основою дослідження є праці таких вітчизняних та зарубіжних фахівців у галузі цивільного права, як Т.Ю. Архирейська, М.В. Іллічев, І.А. Куніцин, Г.П. Лупарьов, Ю.А. Розенбаум, Г.Г. Черемних, С.М. Братусь, І.П. Грешников, О.С. Йоффе, О.О. Красавчиков, Ю.К. Толстой, В.І. Борисова, В.М. Кравчук, Н.С. Кузнецова, І.М.Кучеренко, Є.О. Мічурін, І.В. Спасибо-Фатєєва, Р.Б. Шишка та ін.
Деякі з них присвячено аналізу забезпечення конституційних прав громадян на свободу совісті та віросповідання (Т.Ю. Архирейська, І.А. Куніцин, Г.П. Лупарьов, Ю.А. Розенбаум, Г.Г. Черемних та ін.). Значна кількість досліджень стосується також розроблення інституту юридичної особи (С.М. Братусь, І.П. Грешников, О.С. Йоффе, О.О. Красавчиков та ін.). Але комплексні дослідження участі релігійних організацій у цивільних правовідносинах в Україні досі відсутні, тому що специфіка правового становища релігійних організацій як суб’єктів цивільного права окремо на монографічному рівні досі не розглядалась.
У цивілістичній літературі лише останнім часом ця проблематика від-найшла відображення в роботах І.М. Кучеренко, а поряд із нашою темою майже аналогічна затверджена в ОНЮА Кривенко Ю.В., але зіставлення планів досліджень дає підстави вважати, що їх напрями відрізняються.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим ком-плексним цивілістичним дослідженням, присвяченим феномену релігійної організації з позиції релігійних доктрин та легітимної конструкції юридичної особи взагалі та об’єднань фізичних осіб зокрема.
Обґрунтовано, що для забезпечення прозорості діяльності релігійних організацій чинне законодавство повинне містити ряд принципових положень: легітимності діяльності лише тих організації, що зареєстровані та діють у встановленому порядку, урахування церковних та інших концесійних вимог лише для централізованих концесій. Усі інші, що діють у підпіллі і поширюють вчення, що становлять загрозу для людини і суспільства, повинні бути припинені. Дістала подальшого розвитку теза, що корпоративна сутність релігійних організації має ряд особливостей, які проявляються у їх правоздатності, яка є функціональною, дієздатності та меті діяльності – задоволення релігійних потреб людей у забезпеченні свободи віросповідання через колективні форми відправлення релігійних культів.
Найбільш вагомими результатами дисертаційного дослідження автор уважає такі.
1. Уперше запропоновано положення, що для забезпечення прозорості діяльності релігійних організацій статтю 7 Закону України ”Про свободу совісті та релігійні організації” варто доповнити застереженням про те, що зазначене в ч. 1 правило не поширюється на релігійні об’єднання, що не належать до ієрархічної та інституційної структури. Це, на наш погляд, аніскільки не суперечить свободі совісті, а лише запобігає появі нових “месій”.
2. Уперше встановлено, що релігійної організації формується загальним чи спеціальним дозволом. Релігійна організація може вчиняти правочини, стосовно яких не потрібні спеціальні рішення, та ті, на які вона в установленому порядку отримала спеціальні дозволи, а тенденція визнання за юридичними особами загальної правоздатності та дієздатності в Цивільному кодексі України в цивільних кодексах інших країн є виправданою.
3. Зроблено висновок про відсутність у релігійної організації власного інтересу. Вона здійснює свою діяльність в інтересах засновників. Проведення в законодавстві положень про власний інтерес релігійної організації призведе до внутрішніх суперечностей та можливості релігійної організації діяти супроти волі та інтересів її засновників.
4. Уточнено, що специфіка дієздатності релігійної організації проявля-ється на режимі її майна. На сакральне рухоме та нерухоме майно не можуть бути звернені стягнення по вимогах кредиторів. Важливою рисою правового режиму майна релігійних організацій є те, що він має міжгалузевий характер і до того встановлений як нормами світського, так і нормами канонічного характеру.
5. Установлено, що при передачі майна релігійній організації визначально йдеться про пожертву, і тут виникають її зобов'язання з використання переданих цінностей за їх цільовим призначенням.
6. Визначено напрям ідентифікацій релігійної організації як суб’єкта цивільного права і зокрема її сутнісних, характерних та юридично значущих ознак. Таких можуть бути два рівні: 1) як юридичних осіб взагалі чи їх відокремлених підрозділів, 2) як різновиду перших і других. Очевидно, що перша група ознак підпадає під визначення юридичної особи взагалі, а друга визначає окремі види юридичних осіб.
7. Розроблено авторське поняття релігійної громади як “структурного підрозділу централізованої релігійної організації громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб”. У такій редакції могла б бути викладена ч. 1 ст. 8 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”. Додатково слід уточнити, що членами релігійної громади можуть бути й інші особи, які беруть участь у її діяльності і виконують свої зобов’язання.
8. Пропонується з метою обмеження втручання у здоров’я дитини на законодавчому рівні чітко визначити віковий критерій членства в релігійній громаді та здійснення обрядів з утручанням у здоров’я.
9. Обґрунтовано доцільність у ст. 20 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” передбачити правила, що центральні релігійні центри та управління є поручителями за грошовими зобов’язаннями релігійних громад та інших підпорядкованих їм установ. Якщо релігійна організація не є централізованою, то забезпечення її зобов’язань здійснюється в установленому порядку.
Практичне значення одержаних результатів полягає, насамперед, у тому, що на підґрунті положень і висновків дисертаційного дослідження зроблено низку пропозицій щодо уточнення положень окремих статей Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, які можуть бути використані в процесі підготовки нових законодавчих актів та навчально-методичних посібників, для науково-практичного використання в діяльності релігійних організацій та органів державної влади та місцевого самоврядування України, а також при викладанні навчальних курсів “Цивільне право”, спецкурсу “Об’єднання громадян”. Частина сформульованих у дисертації положень має дискусійний і постановний характер і може слугувати для подальших наукових досліджень.
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Дисертація підготовлена на кафедрі цивільно-правових дисциплін Харківського національного університету внутрішніх справ, де проведено її обговорення.
Теоретичні висновки, сформульовані в дисертаційному дослідженні, доповідалися та обговорювалися на: І Міжнародній науково-методичній конференції “Сучасні проблеми адаптації цивільного законодавства до стандартів Європейського Союзу” (м. Хмельницький, 3-4 грудня 2004 р.), II звітній конференції професорсько-викладацького складу Одеського юридичного інституту НУВС (м. Одеса, 22-23 квітня 2005 р.), науково-практичній конференції, присвяченої пам’яті професора О.А. Пушкіна “Актуальні проблеми цивільного права та процесу” (м. Харків, 21 травня 2005 р.), Міжнародній науково-практичній конференції молодих науковців “Четверті осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 21-22 жовтня 2005 р.), III звітній конференції науково-педагогічного складу Одеського юридичного інституту ХНУВС (м. Одеса, 28-29 квітня 2006 р.).
Публікації. Основні теоретичні та практичні результати дисертаційного дослідження знайшли відображення в п‘яти наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, що входять до переліку наукових видань, затверджених ВАК України.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Повноцінне забезпечення права на свободу совісті є необхідною передумовою розвитку демократичного суспільства. В усій історії формування української нації, її культури, світогляду, моделей поведінки очевидним є релігійний вплив. Сьогодні у конфесійному середовищі України спостерігається стійке зростання інституційної мережі релігійних організацій, активізується участь конфесій у публічному житті країни, стабільно високим є авторитет
релігійних структур у суспільстві.
Наразі інститут юридичної особи розвивається на засадах універсалізації та уніфікації його правового регулювання, як відображення загальної тенденції до уніфікації приватного права на ідеї його адаптації до вимог Європейського Союзу. Релігійні організації як різновид об’єднань громадян мають у принципі корпоративну природу і створюються задля спільного задоволення потреби у віросповіданні. Вони, як юридичні особи, мають функціональне призначення і значну специфіку: стабільні підходи до визначення їх організаційно-правових форм та функціонального призначення, не підпорядкованість у повній мірі регулюванню нормами світського права, переважне домінування норм церковного чи канонічного права, спеціальний правовий режим майна релігійних організацій, взаємодію об’єднань релігійних громад та їх організаційну структуру та субординацію, прояв індивідуальних ознак то-що.
Релігійні організації як юридичні особи є різновидом об’єднань громадян і на них поширюються конституційні та цивільно-правові засади їх утворення, діяльності та припинення. Перше перебуває у сфері публічного інтересу як конституційне право реалізації свободи людини щодо свободи віросповідання, а реалізація здійснюється у приватному інтересі і охоплюється приватним правом, основу якого складає право цивільне.
Релігійні організації самостійно чи за допомогою держави, органів місцевого самоврядування, політичних партій, підприємців та інших осіб ведуть господарську діяльність, зокрема з реставрації чи побудови культових споруд. Отже, вони є учасниками цивільних правовідносин, а останнім часом досить активними, що спричиняє проблеми на державному та регіональному рівнях.
Для забезпечення прозорості діяльності релігійних організацій чинне законодавство повинне сформувати ряд принципових положень: легітимності діяльності лише тих організації, що зареєстровані та діють у встановленому законом порядку, урахування церковних чи інших концесійних вимог лише для централізованих концесій. Усі інші, що діють у підпіллі і поширюють вчення, що становлять загрозу для людини і суспільства мають бути припинені. Це, на наш погляд, аніскільки не суперечить свободі совісті, а лише запобігає появі нових “месій”.
Термін “фізичні особи” підкреслює принцип рівності учасників цивіль-них правовідносин і особливо фізичних осіб та їх право на об’єднання. Звідси використання терміна “громадянин” може мати місце лише щодо фізичних осіб – громадян України і лише тоді, коли їм надано можливість мати особливі суб’єктивні права та юридичні обов’язки.
Уважаємо за доцільне ст. 7 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” доповнити застереженням про те, що зазначене в ч.1 правило не поширюється на релігійні об’єднання, що не належать до ієрархічної та інституційної структури.
Наразі не варто актуалізувати питання на конструкції правосуб’єктності, що може шкодити науці, навчальному процесу та практиці. Ототожнювати правоздатність як абстрактну можливість до набуття суб’єктивних прав і дієздатність як можливість своїми діями набувати суб’єктивні права та юридичні обов’язки в принципі є невиправданим кроком. У них своє призначення і свої механізми. Те, що стосовно юридичних осіб правоздатність та дієздатність виникає одночасно в момент реєстрації, ще нічого не значить, як і не може мати вирішальне значення, на наш погляд, практика перерахування у засновницьких документах основних видів та напрямків їх діяльності.
Конструкція релігійної організації як юридичної особи повинна максимально забезпечувати досягнення мети її створення засновником (засновниками), задовольняти імперативам чинного законодавства, бути прозорою у своїй діяльності. За такої конструкції може бути досягнуто компроміс інтересів зацікавлених осіб і релігійна організація не може чиєюсь злою волею діяти на шкоду її засновникам та суспільству.
Відмова від застосування в законодавстві терміна “церква” як загального типологічного для різноманітних організаційно-правових форм об’єднань віруючих є цілком виправданим за декількома причинами:
1) окрім християнства в Україні діють й інші конфесійні організації (мусульманські, буддійські, іудейські), що у буквальному розумінні мають свої власні назви. Навіть і близька православ’ю течія – католицизм – і та культові споруди називає костьолами. Ми вже не говоримо про інші терміни, наприклад, молитовний будинок, синагога чи мечеть;
2) цивільне законодавство виходить із загального поняття об’єднання громадян;
3) у законодавстві, на загальному рівні, повинна бути забезпечена рів-ність усіх фізичних осіб на свободу віросповідання. Певні обмеження можуть бути проведені лише самими релігіями;
4) окремо повинні бути присутні ознаки загального та спеціального. Якщо ми говоримо про організацію як юридичну особу, то в подальшому законодавець слушно повинен дотримуватися єдності підходу до певного категоріального ряду на рівні окремих організаційно-правових форм;
5) назва релігійної організації лише відображає встановлені підходи до того чи іншого виду об’єднання і рівень його авторитарності серед віруючих. Тому на рівні законодавства немає особливої потреби вторгатися в канонічні постулати і регулювати ці організаційно-правові форми. Інакше це б означало намагання держави втрутитись у справи церкви і порушити основоположний принцип їх взаємовідносин.
Можливим напрямком ідентифікації релігійної організації як суб’єкта цивільного права необхідно встановити визначення релігійної організації як суб’єкта цивільного права і зокрема її сутнісних, характерних та юридично значущих ознак. Таких може бути два рівні: 1) як юридичних осіб взагалі чи їх відокремлених підрозділів, 2) як різновиду перших і других. Очевидно, що перша група ознак підпадає під визначення юридичної особи взагалі, а друга визначає окремі види юридичних осіб. Іншими словами, ідеться про співвідношення загального і спеціального, а в межах спеціального і окремого. На такій загально методологічній основі можна підійти до поняття юридичних осіб взагалі, товариств та релігійних організацій як різновидів некомерційних товариств.
Надання непідприємницьким організаціям прав юридичної особи зумовлено потребою здійснення господарської діяльності, матеріального забезпечення їх основної діяльності і є справедливим лише частково, оскільки надання такого правового становища потрібно не лише для цих потреб, але й для організації досягнення статутної діяльності та мети створення. Проте й тут є особливості стосовно релігійних організацій. Так, якщо благодійній організації для того, щоб бути стороною у таких договорах як дарування, пожертва, статус юридичної особи потрібен, то релігійним громадам – ні.
Релігійна організація не може визнаватися самостійною організаційно-правовою формою некомерційної організації, а лише функціональним різновидом. У позитивному праві пострадянських країн простежуються різні підходи до врегулювання правового становища релігійних організації: або через легітимне визначення, або через перерахування їх різновидів, або через те й інше. Одні з них є виправданими, інші – ні, і не можуть слугувати вихідними для визначення їх правового становища в Україні. Проте негативні моменти дають можливість уникнути зроблених помилок і суперечностей з міжнародними актами в гуманітарній сфері. Здебільшого релігійна організація визначається як сутнісний соціальний різновид некомерційних організацій, а не організаційно-правова форма (товариство). З урахуванням наведених підходів поняття “релігійна організація” може бути визначене як функціональний різновид добровільної, відносно самоправної, некомерційної юридичної особи, яка створена на основі рівності з метою спільного відправлення релігійних культів та поширення релігійних переконань на основі систематизованого віровчення та наділена не забороненим законом відповідним майновим за-безпеченням своєї діяльності.
Усі засновницькі документи юридичної особи повинні бути приведені до вимог чинного законодавства і зокрема ЦК України. Законодавство по-винне містити норми права, які б усували можливість прийняття підзаконних актів, що суперечать закону. Така вимога може бути підкріплена й практичними заходами з вишколу реєстраторів юридичних осіб.
Дієздатність релігійної організації як юридичної особи формується загальним чи спеціальним дозволом. Релігійна організація як юридична особа може учиняти правочини, стосовно яких не потрібні спеціальні рішення, та ті, на які вона у встановленому порядку отримала спеціальні дозволи.
Релігійні організації як юридичні особи є самостійними учасниками цивільно-правових відносин, мають право на волевиявлення, здатні його виражати через уповноважених осіб, вправі своїми діями набувати суб’єктивних прав і створювати юридичні обов’язки, мати процесуальні права – від свого імені бути позивачами та відповідачами в судах, учасниками інших процесуальних дій, і, зрештою, нести самостійну майнову відповідальність. Проте ми не погоджуємося з тим, що ці суб’єкти можуть мати волю. Це доволі суттєва помилка деяких дослідників, що не має виправдання ані з сутності конструкції релігійної організації як юридичної особи, ані з її призначення.
У релігійної організації як юридичної особи не може бути власного інтересу. Вона здійснює свою діяльність в інтересах засновників. Якщо ми допустимо власний інтерес релігійної організації як юридичної особи та засновників, то ми незмінно породимо між ними конкуренцію, що дасть підставу релігійній організації діяти супроти волі та інтересів її засновників. Очевидно, що такого допустити ми не можемо, оскільки в такому разі підривається мета створення релігійної організації. Інтерес релігійної організації як юридичної особи є інтересом засновників фізичних осіб чи складною делегувальною конструкцією першосуб’єкта як джерела влади.
Установи релігійної освіти не є ланкою, підконтрольною державним органам, зокрема Міністерству освіти та науки України. На них не поширюється вимога про державні освітянські стандарти тощо.
На тлі загальної правоздатності юридичних осіб їм надана можливість у сфері дозвільної діяльності набути право на її здійснення передбаченим механізмом ліцензування, патентування (сертифікації, квотування тощо), а в сфері не забороненого, взагалі уникати будь-якої легалізації і посилатися на свою загальну правоздатність та загальний дозвіл чинного законодавства, що для чіткості термінології бажано назвати генеральним дозволом. Тому легалізувати ту діяльність, яка дозволена законом, підзаконними актами, а тим більше локальним нормативним актом, яким і є засновницькі документи, є, на наш погляд, нерозумним.
Виходячи із загально дозвільного принципу формування цивільної дієздатності ми можемо зробити висновок, що правоздатність і дієздатність релігійних організацій виникає одночасно – в момент внесення запису до Єдиного державного реєстру.
Обряди релігійних організацій, за які стягуються певні збори, набуває більш м’якої форми оплати – пожертви. Очевидно, що в даному разі слід говорити про надання певним ритуальним послугам канонічного характеру і відкинути їх прикриття пожертвою. Це надасть визначеності та зрозумілості цим правовідносинам. У своєму висновку ми виходимо з того, що релігійна діяльність є видом суспільно корисної діяльності, яка потребує витрат на відтворення здатності та засобів відправлення богослужінь, підтримання культових споруд, придбання ритуальних предметів тощо. Тобто йдеться про чисто економічні відносини, а їх юридичною формою може бути договір.
Уважаємо за доцільне визначити релігійну громаду як структурний підрозділ централізованої релігійної організації громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. У такій редакції б могла бути викладена ч. 1 ст. 8 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”.
Релігійні центри та управління принципово різняться від асоціацій як спілок юридичних осіб. Вони є специфічним видом релігійних організацій, що не вписуються у відомі законодавству та практиці об’єднання.
Територіальний критерій не може бути поширений на монастирі, де збираються схимники, мантійні та рясоформені монахи й послушники з різних кінців країни, а інколи і з інших країн. Проте в подальшому вони повинні бути зареєстровані за місцем проживання у певному чи найближчому від монастиря населеному пункті. Монастир не є місцевою релігійною громадою, оскільки він засновується не громадянами, а централізованими релігійними організаціями.
З тим щоб обмежити зазначені тенденції та втручання в здоров’я дитини, уважаємо за доцільне законодавчо чітко визначити віковий критерій членства в релігійній громаді та здійснення обрядів з утручанням у здоров’я.
Різновиди релігійних організацій – історично зумовлені організаційно-правові форми об’єднань чи установ, що відрізняються між собою за завданнями, порядком створення та управління, змістом прав на майно, визначеними церковним та світським правом повноваженнями тощо. Певним чином це впливає і на їх участь у цивільних правовідносинах.
Законом чомусь підтримується ідея споживацтва релігійних організацій, що призводить до порушення порядку формування їхнього майна навіть поза рішенням власників державного майна. Зокрема, митниці безпосередньо приймають рішення і передають їм предмети культового призначення. Інша справа, коли це робиться у встановленому порядку.
Важливою рисою правового режиму майна релігійних організацій є те, що він має міжгалузевий характер і до того ж установлений як нормами світського так і нормами канонічного характеру. Регулювання відносин стосовно майна та майнових прав не замикається рамками лише певної галузі права. Багатогранність суспільних відносин і можливість їх урегулювання різними галузями права спричиняє проблему необхідності збереження одних і тих же підходів до основного об’єкта цих правовідносин. Отже, правовий режим речей, що врегульований в ЦК України, може бути застосований при регулюванні інших відносин, як і правовий режим цих речей в іншому галузевому законодавстві впливає на регулювання чисто цивільних правовідносин.
Статтею 35 Закону України “Про власність” встановлено, що “...всі види власності недержавних юридичних осіб віднесено до колективної форми власності”, а в новому ЦК України ця форма власності не знайшла свого відображення, тому дану норму слід усунути, щоб відпала формальна підстава для колективної форми власності.
Особливість правового режиму майна релігійних організацій проявляється у його чітко визначеному цільовому призначенні. Належне релігійним організаціям майно повинне використовуватися тільки для досягнення статутних цілей або інших цілей, що за своїм характером відповідають статутним. Вилучення церковного майна з обороту слугує запобіганню посяганням, звужує тіньовий ринок. У зв’язку з цим, доцільно було б прийняти міжнародний договір про заборону реалізації релігійних священних речей на ринках, аукціонах чи інших подібних торгах без проведення спеціальних експертиз та наявності дозволів світських та церковних.
Бажано у ст. 20 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” передбачити правила, що центральні релігійні центри та управління є поручителями за грошовими зобов’язаннями релігійних громад та інших підпорядкованих їм установ. Якщо релігійна організація не є централізованою, то забезпечення її зобов’язань здійснюється в установленому порядку.
Приватний режим майна релігійних організацій аніскільки не супере-чить їх особливому становищу як визначних пам’яток архітектури та тягарю їх власників утримувати це майно. У власності держави може перебувати лише майно, придбане за державний кошт чи викуплене у власника в порядку, передбаченому ст. 352 ЦК України. Звалювати на державу обов’язок по утриманню культових споруд є алогічним, зважаючи на проголошений основний принцип взаємовідносин держави і церкви.
Засновники передають майно і взамін отримують право вимоги та отримання прибутків тощо. Засновники некомерційних, у тому числі й релігійних, організацій, як інвестори, здебільшого ніякого зустрічного майнового задоволення не мають. По суті при передачі майна релігійній організації мова визначально йде про пожертву, і тут виникають зобов'язання з використання переданих цінностей за їх цільовим призначенням
Можна говорити й про особливий вид послуг – культові. Плата за їх відправлення здебільшого використовується на утримання духівництва. За релігійними правилами ця плата повинна мати характер добровільного приношення. Релігійні організації надають громадянам ритуальні послуги на відплатній основі.
Канонічне та світське право містять різні положення стосовно майна релігійних організацій. Цю прогалину слід усунути на користь релігійних організацій і культове майно слід використовувати за його спеціальним призначенням.
Єдиної структурної схеми побудови релігійних організацій немає, а їх інституційна структура визначається відповідно до внутрішніх настанов релігійного культу.
У ст. 8 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” доцільно уточнити, що членами релігійної громади можуть бути й інші особи, що беруть участь в її діяльності і виконують свої зобов’язання.
По суті організаційно-правова форма релігійної організації як юридичної особи є визначеним законом техніко-юридичним засобом об'єктивування факту існування релігійної організації як суб'єкта цивільного права, що дозволяє визначити її місце в системі суб'єктів цивільного права, функціональне призначення, здатність досягнення поставленої мети, особливості конструювання внутрішніх і зовнішніх юридично значущих організаційних зв'язків. На цьому тлі, вона має загальне розрізняльне значення, але тільки на рівні конструкції юридичної особи взагалі. Вибір організаційно-правової форми релігійної організації зумовлений видом релігії і визначається нормами актів цивільного законодавства та церковного права.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Александров В. О гражданской правосубъектности потребительских обществ и союзов (По материалам обобщения практики арбитражного суда Чувашской Республики) // Хозяйство и право. – 1998. – № 4. – С. 40 – 45.
2. Александров Н.Г. Законность и правоотношения в советском праве. – М.: 1955. – 138 с.
3. Алексеев С.С. Общие дозволения и общие запреты в советском праве. М.: Юрид. лит., 1989. - 288 с.
4. Алексеев С.С. Проблемы теории права. Курс лекций: В 2 т. Свердловск, 1972. Т.1. - 396 с.
5. Андрусяк Т. Теорія держави и права. – Львів: Фонд „Право для України”. - 1997. – 198с.
6. Антоненко Т.А. Религиозные нормы и система социально-правового регулирования общественных отношений. (Теоретико-методологический аспект) . Дис. … канд. юрид. наук. Ростов-на-Дону 1999.-150 с.
7. Архирейская Т.Ю. Правовые основы деятельности религиозных объединений в России: история и современность. Дис…. к.ю.н. – М.,–2001.
8. Бандурка О.М., Тягло О.В. Курс логіки: Підручник.-К.: Літера ЛТД. –2002. –160 с.
9. Бардашевич Н.О. К вопросу о согласовании терминологии Гражданского и Хозяйственного кодексов (на примере религиозных организаций) // Реалізація чинних Цивільного та Господарського кодексів України: проблеми та перспективи: Зб. Наук. праць (за матеріалами науково-практичної конференції, м. Київ, 24 листопада 2005р.) / Редкол.: О.Д.Крупчан (голова) та ін. -К.: НДІ приватного права та підприємництва АПрН України, 2006. -С.175-177.
10. Бару М.И. Некоторые вопросы соотношения норм различных отраслей права в охране прав граждан // Сов. государство и право. –1963. –№12. –С.65-69.
11. Белов В.А. Гражданское право: Общая часть: Учебник. – М: АО “ЦентрЮрИнфоР”. – 2002.-176 с.
12. Белов В.А., Пестерева Е.В. Хозяйственные общества. –М.: Центр ЮрИнфорР, –2002, – 176с.
13. Беляев К.П. О делении юридических лиц на коммерческие и некоммерческие в гражданском законодательстве //Актуальные проблемы гражданского права / Под ред. С.С.Алексеева. –М.: Статут. –2000. –С.29-46.
14. Бондаренко Ю.В. Право и православная религия как ценностно-нормативные системы Российского общества . Дис. … канд. юрид. наук. С.-Пб. 2000.-180с.
15. Борисова В. Теорії сутності юридичної особи: історія і сучасність // Вісник Академії правових наук. –№27. –С.117-123.
16. Борисова В.І. Особливості життєвого циклу (буття) юридичних осіб // Проблема юридичної особи у цивільному праві України. Матеріали науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті проф. О.А.Пушкіна. –Харків. 21 травня. 2004р. Х., НУВС, ХЕПУ, Вид. „Прометей-Прес” – 2004, – С. 6-15.
17. Борунков Ю.Ф., Яблоков И.Н., Никонов К.И. и др. Основы религиоведения: Учеб. // Под ред. И.Н.Яблокова. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Высшая школа, – 2000, – 246 с.
18. Брагинский М. Юридические лица // Хозяйство и право. –1998. –№3. –С.9-17.
19. Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. –М.: Юрид. лит., –1950. –367 с.
20. Брюссельська декларація про закони і звичаї війни 1874 р. // Сборник нормативных актов по международному праву. М.: ЛЕГИС.- 2002. –С.123-132.
21. Валявина Е.Ю. Религиозная организация как субъект гражданского права : Дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 Санкт-Петербург, 2004.- 254 с.
22. Варьяс М.Ю. Краткий курс церковного права. – М.: МЗ Пресс, – 2001. –226 с.
23. Веберс Я.Р. Правосубъектность граждан в советском гражданском и семейном праве. Рига. 1976.-186с.
24. Ведомости Съезда народных депутатов СССР и ВС СССР. 1990, № 41, Ст. 813.
25. Венедиктова І.В. Правовий статус юридичних осіб за римським правом // Проблема юридичної особи в цивільному праві України. Матеріали науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті проф.. О.А.Пушкіна. Харків. 21 травня. 2004р. –Х., НУВС, ХЕПУ, Вид. „Прометей-Прес” –2004. –С.59- 61.
26. Вильнянський В.М. Гражданское право.
27. Винницкий Д.В. Налоговая правосубъектность организации // Журнал российского права, – 2001, – № 10, –С.. 43–54.
28. Витрук Н.В. Основы правового положения личности в социалистическом обществе. М. Юрид. лит. 1979.-198 с.
29. Вишневський А.А. Правовой режим церковного имущества по каноническому праву Римско-греческой церкви // Правоведение. –2001. –№1. – С.80-84.
30. Вінник О.М. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності // Вісник Вищого Арбітражного суду України. – 1998. –№2. –С.241-244.
31. Вольф М. Международное частное право. Изд-во ин. лит. –М.: –1948. –702 с.
32. Гайворонський В. Інститут юридичної особи в проекті цивільного кодексу України // Вісник Академії правових наук. –№21. – С.87-92.
33. Гайдеров А.А. Традиционные и религиозные факторы в формировании правовой системы России . Дис. … канд. юрид. наук. М. 2002.-190с.
34. Германское торговое уложение // Пер. Л.Л.Брайтфус. – СПб., – 1889. – 238 с.
35. Горбатенко В.П. Воля // Юридична енциклопедія. 1 т. –К.: Вид. „Українська енциклопедія” ім.. М.П.Бажана. – 1998.-516 с.
36. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №18, –№ 19-20, –№ 21-22. – Ст 144.
37. Гражданский кодекс Российской Федерации. Части первая и вторая (с алфавитно-предметным указателем). М.: Изд. группа. ИНФРА*М-НОРМА. – 1997. –560 с.
38. Гражданское право России. Часть первая: Учебник // Под ред. З.И. Цыбуленко. – М.: Юристъ. – 2000. – 464с.
39. Гражданское право Украины: Учебник для вузов системы МВС Украины: В 2-х частях. Ч.1. // А.А.Пушкин, В.М.Самойленко, Р.Б.Шишка и др.; под. ред. проф. А.А.Пушкина, доц. В.М.Самойленко. –Х., УВС, «Основа, – 1996, – 440 с.
40. Гражданское право. Том I. Учебник. Издание пятое, перераб. и доп. // Под ред. А.П.Сергеева, Ю.К.Толстого. – М.: “ПБОЮЛ Л.В.Рожников”, – 2001. – с. 173 – 174.
41. Гражданское право. Учебник. Часть 1. Изд. третье, перераб. и доп. // Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – М.: Проспект. – 1998, – 353с.
42. Гражданское право: Учебник в 2 т. Том 1. 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Издательство БЕК, – 2000, – 544 с.
43. Гражданское право: В 2-х т.: // Отв. ред. Е.А.Суханов. – М.: Издат. БЕК. 1998. –Т.1. –253 с.
44. Гражданское право: Учебник // Под ред. В.Ф. Яковлева. – М.: Изд-во РАГС, – 2003, – 503 с.
45. Грешников И.П. Субъекты гражданского права: юридическое лицо в праве и законодательстве. – СПб.: Издательство “Юридический центр Пресс”. – 2002, –331с.
46. Гуль А.А. Право и религия (на примере Афганистана) . Дис. … канд. юрид. наук М. 1994. -197c.
47. Декларація про державний суверенітет України // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1990. - №31, – Ст.429.
48. Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії чи переконань. Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 25/11/1881р. // Збірник нормативно-правових актів щодо свободи совісті та діяльності релігійних організацій: Довідковий посібник ( упорядники В.М. Петрик, В.В. Остроухов).- К.: Вид-во Європ. Ун-ту, 2002. -145 с.
49. Дозорцев П. Может ли российский гражданин верить в “иностранного” бога? // Российская юстиция, – 1998. – № 6. – С. 50 - 54.
50. Домбругова А. Науковці обговорюють методологічні засади державотворення // Юридичний Вісник. 2006, № 13, - С.37-43.
51. Жаринов С.Е. Организационно-правовые формы коммерческих организаций коммерческих организаций: парадоксы Гражданского кодекса // Законодательство. – 1998. –№12. –С.26-28.
52. Жиленкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. – Х.: Ксилон. –2002. –398 с.
53. Жилинский С.Э. Правовая основа предпринимательской деятельности (предпринимательское право). –М.: НОРМА. – 1998. – 350 с.
54. Загальна декларація прав людини. Документ ООН, прийнятий та проголошений Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948 р. // Людина. Право. Держава: Збірник правових актів. / Упорядник В.С.Торош. –Х.: НВКФ „Консул”. 1996. – С.5-12.
55. Захаров В.А. Создание юридических лиц: правовые вопросы. – М.: Норма. – 2002. –124 с.
56. Згоріла церква у Голдовичах // Урядовий кур’єр, – 2005. –№114, –С.16.
57. Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. № 2768-III ( із змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. – 2002. - № 3-4. – Ст.27.
58. Зинченко С.А. О природе правосубъектности в гражданском и предпринимательском праве // Северо-Кавказский юридический вестник. – Ростов-на-Дону, – 2000, –№ 1, –С 47 – 63.
59. Иванов В. Община как субъект права // Закон, –1999, –№ 5, –С. 87-88.
60. Известия ВЦИК Советов от 30.08.1818 г., № 186.
61. Иоффе О.С. Правоотношение по советскому гражданскому праву. Л.: –1949.-312с.
62. Иоффе О.С. Развитие цивилистической мысли в СССР. Ч. 1. Л., – 1975. -160c.
63. Иоффе О.С. Советское гражданское право. - М.: Юридическая литература, – 1967.- 494 с.
64. Каминка А. И. Основы предпринимательского права. – Пг. –1917. -345 с.
65. Каминка А.И. Акционерные компании: Юридические исследования. Т.1. –Спб., –1910. –490 с.
66. Кашковский А.П. Правоспособность организации в сфере выбора видов деятельности // “Юрист”. – №10. – 2001.-C.8-12.
67. Кодифікація приватного (цивільного) права України // За ред. проф. А.Довгерта. –К.: Український центр правничих студій. – 2000, –336 с.
68. Козлова Н.В. Понятие и сущность юридического лица. Почерк история и теории: Учебное пособие. –М.: Статут, – 2003, –320 с.
69. Козлова Н.В. Правосубъектность юридических диц. – М.: Статут. 2005. – 476 с.
70. Комментарий части первой Гражданского кодекса РФ для предпринимателей // Под ред. М.И. Брагинского, Е.А. Суханова – М.: БЕК, – 1996.-660 c.
71. Коммерческое право: Учеб. пособие для вузов // Под ред. проф. М.М. Рассолова. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, –2001, –с. 36-37.
72. Компанієць І.М. Забезпечення конституційно-правового регулювання свободи совісті. Автореф. ... дис. канд. юрид. наук. Харків. –1993. – 19c.
73. Конвенція про права дитини 1989 р. // Людина. Право. Держава: Збірник правових актів. / Упорядник В.С.Торош. –Х.: НВКФ „Консул”. 1996. – С.12 -16.
74. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст.141.
75. Кочергина Е.А. Содержание организационно-правовых форм предпринимательских обществ: интересы, функции, правове средства: Монографія. –Х.: Основа. – 2005. – 236 с.
76. Кочергіна К.О. Зміст організаційно-правових форм підприємницьких товариств: інтереси, функції, правові засоби. Автореф. ... дис. канд.. юрид. наук. Х., –2005. – 20с.
77. Кравчук В. Сутнісні ознаки юридичної особи // Предпринимательство, хозяйство и право. –1999. –№7. –С.31-32.
78. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. М.: Юридическая литература, 1985.–С.37-39.
79. Крашенинников П.В. Предисловие к работе Захарова В.А. Создание юридических лиц: правовые вопросы. - М.: Издательство НОРМА, – 2002, –С.3-8.
80. Кубко Е.Б. Совершенствование законодательства Украины и проблемы его гармонизации с законодательством зарубежных стран // Проблемы гармонизации законодательства Украины и стран Европы / Под общ. ред. Е.Б.Кубко, В.В.Цветова.-К.: Юринком Интер. –2003. –С.21 - 26.
81. Кудашкин В. Юридическая природа правоспособности субъектов гражданского права в сферах общих дозволений и запретов // Хозяйство и право, – 1999. – № 9. – С. 108 –112.
82. Кузнєцова Н. Концептуальні засади інституту юридичної особи в новому цивільному законодавстві України // Матеріали УІІІ регіональної науково-практичної конференції „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” –Львів. 2002. –С.215-217.
83. Куницын И.А. Правовой статус религиозных объединений в современной России. Дис…к.ю.н. - М.: Московский государственный социальный университет. Академия экономики и права, – 2000. -186 с.
84. Кураев А. диакон. Откуда у церкви деньги // www.ortodoks.ru.
85. Кучеренко І.М. Організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права: Монографія. –К.; Інститут держави та права ім. В.М.Корецького НАН України. – 2004. –328 с.
86. Кучеренко І.М. Правове становище релігійних організацій (цивільно-правові питання) // Держава і право: Зб. наук. праць.-К.: ІДП НАН України. - Вип. 10. – 2001. –С.278-283.
87. Ленин В.И. Полное собрание сочинений. Т.12. - М.: Политиздат, –1953, – 544с.
88. Лупарев Г.П Правовое регулирование деятельности религиозных организаций на территории СНГ (теория и практика). Автореф. дис. …д.ю.н. – М.: – 1992.-22 с.
89. Лупарев Г.П. Понятие и виды религиозных организаций в СССР // Советское государство и право, – 1991. – № 5. – С. 32-41.
90. Луць В.В., Сивий Р.Б., Яворська О.С. Акціонерне право: Навчальний посібник // За заг. ред. В.В.Луця, О.Д.Крупчана. –К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, – 2004. –256 с.
91. Мавліханова Р.В. Виробничі кооперативи як суб’єкти цивільного права. Автореф. дис. ... канд.. юрид. наук. –Х.: – 2005.-19 с.
92. Малахова И.А. Религиозная потребность: понятие и сущность. // Вопросы научного атеизма. Вып. 26. – М.: –1980, –С. 29-32.
93. Мандрика Л.М. Право власності політичних партій в Україні. Автореф. дис.... канд.. юрид. наук. – Х.: –2005.-18 с.
94. Мартинюк Э.И. Римское право и христианство // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. – Вип. 13. – Одеса: Юридична література, 2002. – С. 102 – 108.
95. Мережа церков і релігійних організацій в Одеській області станом на 01.01.2006 р. // Статистичний звіт по формі №1 відділу у справах релігій Одеської Обласної Державної Адміністрації.
96. Меркулов В.В. Гражданско-правовой договор в механизме регулирования товарно-денежных отношений. Автореф. дис. … д.ю.н. – Саратов, – 1994.-19 с.
97. Милан Бартошек Римское право: Понятия, термины, определения: Пер. с чешск.. – М.: Юрид. лит. – 1989. –448 с.
98. Мильне Б.З Теория организаций: Курс лекций. –М.: ИНФРА-М.: – 1998, 176 с.
99. Минц Б.И. Понятие и роль правовых средств в хозяйственных отношениях // Правоведение. –1983. – №2. –С.66 - 70.
100. Митний кодекс України // Урядовий курєр, - 2002.- №148.
101. Мицкевич А.В. Субъекты советского права. М.: Госюриздат, 1962.-182с.
102. Міжнародне приватне право. Навчальний посібник. За ред. В.М.Гайворонського, В.П.Жушмана. К.; Юрінком Інтер. –2005. –366 с.
103. Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (1966)р. К.; 1994.
104. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966р.) К.; 1994.
105. Мілаш В.С. Договірна правосуб’єктність юридичних осіб при укладенні договорів, що опосередковують підприємницький оборот // Проблеми цивільного права: Тези наукових доповідей і повідомлень до конференції, присвяченій світлій пам’яті проф. О.А. Пушкіна . –Х., 21 травня 2001 р. –Х.: –2004. –С.63-66.
106. Мічурін Є.О. Правова сутність юридичної особи. // Проблема юридичної особи у цивільному праві України. Матеріали науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті проф. О.А.Пушкіна. Харків. 21 травня. 2004р. Х., НУВС, ХЕПУ, Вид. „Прометей-Прес” –2004. –С.36-38.
107. Мічурін Є.О. Юридичні особи за Цивільним кодексом України // Мала енциклопедія нотаріуса, –№2. – 2003. – С. 12-20.
108. Неровня О.В. Інтерес // УРЕ, Т.4, Вид. друге. Головн. ред. УРЕ. –К.: 1979.– С.407-408.
109. Никитченко Е.Э. Миланский эдикт и неорелигия в Украине // Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць. Вип. 13. Одеса: „Юридична література”, 2002. -С.88-94.
110. О религиозных организациях. Закон Латвийской Республики от 7.09.1995 г. (с изм. и доп. от 17.06.1996 г., 19.02.1998 г., 27.02.1997 г. и 15.06.2000 г.) // Протопопов А.О. Религия и закон. Правовые основы свободы совести и деятельности религиозных объединений в странах СНГ и Балтии": Сборник правовых актов. – М.: Юриспруденция, 2002. – С.194-215.
111. О свободе вероисповеданий и религиозных организациях. Закон Республики Беларусь № 2054-XII от 17.12.1992 г. (с изм. и доп., внесенными законом от 17.01.1995 г. № 3533-XII и 29.11.1999 г. № 327-З) // Протопопов А.О. Религия и закон. Правовые основы свободы совести и деятельности религиозных объединений в странах СНГ и Балтии: Сборник правовых актов. – М.: Юриспруденция, 2002. – С. 81-96.
112. О свободе вероисповедания и религиозных объединениях. Закон Республики Казахстан № 1128-XII от 15.01.1992 г (с изм. и доп., внесенными Указами Президента Республики Казахстан, имеющими силу закона, от 05.10.1995 г. № 2488, 2489; Законом Республики Казахстан от 11.07.1997 г. № 154-I) // Протопопов А.О. Религия и закон. Правовые основы свободы совести и деятельности религиозных объединений в странах СНГ и Балтии: Сборник правовых актов. – М.: Юриспруденция, 2002. - С.96-159.
113. О свободе вероисповедания. Закон Азербайджанской Республики от 20.08.1992г. (с изм. и доп. от 07.06.1996 г. № 117-ГД, 05.11.1996 г. № 188-1 ГД, 27.12.1996 г. и 10.10.1997 г. № 380 – 1 ГД) // Прототопов А.О. Религия и закон. Правовые основы свободы совести и деятельности религиозных объединений в странах СНГ и Балтии: Сборник правовых актов. - М.: Юриспруденция, –2002. – С. 62-72.
114. О свободе совести и религиозных организациях в Туркменистане. Закон Туркменистана № 491-XII от 29.05.1991 г. (с изм. и доп., внесенными Законами от 12.04.1993 г. № 835-XII; 13.10.1995 г. № 76-I; 06.12.1996 г. № 175-I) // Протопопов А.О. Религия и закон. Правовые основы свободы совести и деятельности религиозных объединений в странах СНГ и Балтии: Сборник правовых актов. – М.: Юриспруденция, 2002. –С.159-171.
115. О свободе совести и религиозных организациях. Закон Верховного Совета Республики Армения от 17.06.1991 г. // Протопопов А.О. Религия и закон. Правовые основы свободы совести и деятельности религиозных объединений в странах СНГ и Балтии: Сборник правовых актов. – М.: Юриспруденция, 2002. –С 72-81.
116. О свободе совести и религиозных организациях. Закон Республики Узбекистан от 14.06.1991 года (в редакции Закона Республики Узбекистан от 01.05.1998 г. № 618-I) // Протопопов А.О. Религия и закон. Правовые основы свободы совести и деятельности религиозных объединений в странах СНГ и Балтии: Сборник правовых актов. – М.: Юриспруденция, 2002. –С.171-194.
117. О церквях и приходах. Закон Республики Эстония от 12.02.2002 г. (провозглашен решением Президента Республики Эстония № 110 от 27.02.2002 г.) // Протопопов А.О. Религия и закон. Правовые основы свободы совести и деятельности религиозных объединений в странах СНГ и Балтии: Сборник правовых актов. – М.: Юриспруденция, 2002. –С. 215 – 216.
118. Общероссийский классификатор организационно-правовых форм (ОКОПФ) в увязке с кодами КОПФ (утв. постановлением Госстандарта РФ от 30.03.1999 г. № 97) Russian classification of organisational and legal forms // ИПК Издательство стандартов, – 1999.
119. Общероссийский классификатор организационно-правовых форм ОК 028-99. Russian classification of organisational and legal forms (утв. постановлением Госстандарта РФ от 30.03.1999 г. № 97) (с изм. № 1/99, 2/2001) // ИПК Издательство стандартов, – 1999 г.
120. Овчинникова Ю.С. Вещные права религиозных организаций Русской Православной Церкви в Российской Федерации [Электронный ресурс] : Дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 Москва, – 2002. –200 с.
121. Ожегов С. И. Словарь русского языка