ОБ’ЄДНАННЯ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП .......................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОБ’ЄДНАНЬ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ В УКРАЇНІ ТА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ...................................................................................................................13
1.1. Загальна характеристика об’єднань юридичних осіб..................................13
1.2. Проблема правосуб’єктності об’єднань юридичних осіб...........................35

РОЗДІЛ 2 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН УЧАСНИКІВ ГРУПИ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ.................................................................................................50
2.1. Правова природа та критерії залежності у об’єднаннях юридичних осіб..............................................................................................................................50
2.2. Правова природа холдингових правовідносин................................................70
2.3. Правовий статус дочірніх юридичних осіб......................................................85
2.4. Цивільно-правова відповідальність та захист прав у відносинах основної і дочірньої юридичних осіб......................................................................................104

РОЗДІЛ 3 ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ОКРЕМИХ ВИДІВ ОБ’ЄДНАНЬ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ...............................................................................................131
3.1. Холдинг як група юридичних осіб.................................................................131
3.2. Особливості статусу промислово-фінансових груп......................................146
3.3. Непідприємницькі об’єднання юридичних осіб............................................159

ВИСНОВКИ............................................................................................................178
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...........................................................196
ДОДАТОК А Проект Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо статусу основної та дочірньої юридичних осіб, а також об’єднань юридичних осіб)”…………………………………...….221

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Домінуючі позиції в сучасній економіці займають крупні об’єднання юридичних осіб. Їх широке розповсюдження висунуло перед наукою проблему необхідності вирішення низки проблем, пов’язаних, передусім, з можливістю основної організації здійснювати управління діяльністю інших учасників групи. У зв’язку з цим потребують переосмислення окремі аспекти інституту юридичної особи, оскільки воля залежної юридичної особи може формуватися основною організацією групи.
Як свідчить світовий досвід, об’єднання юридичних осіб є одним з механізмів забезпечення економічного зростання. Вони відіграють провідну роль у реалізації широкомасштабних проектів, розвитку науково-технічного прогресу, диверсифікації виробництва, забезпеченні створення робочих місць тощо. Об’єднання юридичних осіб є також найбільш конкурентоспроможними як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках.
Проте з діяльністю об’єднань пов’язані і певні ризики для більш слабких учасників таких відносин – у зв’язку з можливістю виникнення економічної залежності між суб’єктами, що потребує законодавчого врегулювання шляхом встановлення додаткових засобів забезпечення їх рівності.
В Україні відбувається становлення національного цивільного законодавства, переосмислення багатьох проблем правового регулювання майнових та немайнових відносин. Прийнято Цивільний кодекс України як основоположний акт цивільного законодавства. Потребує розробки величезний масив спеціальних нормативно-правових актів у його розвиток. Зокрема, на сьогодні ще не прийнято закони про акціонерні товариства та про товариства з обмеженою відповідальністю. Норми ж, які регулюють окремі аспекти діяльності об’єднань юридичних осіб, розосереджені по численних нормативних актах різної галузевої належності. Між ними існують суттєві розбіжності, що свідчить про відсутність відповідної концептуальної бази. Тому перед правовою наукою постає завдання забезпечити теоретичну основу регламентації об’єднань юридичних осіб.
На сьогодні в Україні зареєстровані і здійснюють діяльність понад шість тисяч об’єднань, які за своєю сутністю є надбудовними утвореннями з невизначеним правовим статусом, що не відповідає світовим стандартам. Це породжує ряд проблем не лише у зовнішньоекономічній діяльності, а й на міждержавному рівні. Наприклад, колізії виникли під час створення “Міжнародного консорціуму з управління і розвитку газотранспортної системи України” за участі НАК “Нафтогаз України” і російського “Газпрому” у формі товариства з обмеженою відповідальністю – у зв’язку з тим, що консорціум за чинним законодавством України є окремою організаційно-правовою формою.
Окреслена проблема повинна вирішуватися з урахуванням зарубіжного досвіду – на основі здійснення порівняльно-правового аналізу. Вибір нами для дослідження законодавств Великої Британії, Німеччини і Франції обумовлений тим, що вони є провідними країнами світу, законодавство яких може розглядатися як певний стандарт, а правопорядок Російської Федерації є найближчим до вітчизняної правової системи. А з іншого боку – між ними існують суттєві відмінності щодо правового регулювання об’єднань юридичних осіб, зіставляючи які ми маємо можливість обрати найбільш оптимальні конструкції, з урахуванням практики їх впровадження. Крім того, здійснення порівняльно-правового аналізу є актуальним і з точки зору розширення економічних зв’язків українських підприємців із зарубіжними партнерами. При цьому увага нами приділяється також вирішенню даної проблеми на рівні Європейського Союзу, оскільки законодавство про компанії віднесено до пріоритетної сфери першого етапу виконання Загальнодержавної Програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС.
У зв’язку з провідною роллю в економіці об’єднання юридичних осіб є предметом численних досліджень. Однак вони в основному стосуються економічних аспектів діяльності об’єднань. Відповідні ж правові питання ще не отримали глибокого і системного аналізу.
У вітчизняній науці в цьому контексті можна виділити лише дисертаційну роботу С.М. Грудницької “Правовий статус об’єднань підприємств в промисловості”, однак дане дослідження проводилось з позиції господарського права в аспекті аналізу діяльності таких об’єднань, як асоціація, корпорація, консорціум та концерн, сутність відносин у яких не відповідає природі приватного права. У інших роботах, зокрема, О.М. Вінник “Теоретичні аспекти правового забезпечення реалізації публічних і приватних інтересів в господарських товариствах”, О.Р. Кібенко “Сучасний стан та перспективи правового регулювання корпоративних відносин: порівняльно-правовий аналіз права ЄС, Великобританії та України” висвітлюються лише окремі аспекти їх правового становища.
Тому дане дослідження покликане усунути прогалину в цивільно-правовому регулюванні об’єднань юридичних осіб.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тематика дисертаційного дослідження є складовою комплексної програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” та планової теми дослідження Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Міжнародні правові, політичні та економічні засади розвитку України” (ТЗ НДР № 01БФ048-01), а також науково-дослідної роботи кафедри міжнародного приватного та митного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у формуванні теоретичної бази, необхідної для розробки цілісної системи цивільно-правового регулювання об’єднань юридичних осіб, на основі порівняльно-правового аналізу.
Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних основних завдань:
– встановити вихідні положення, що визначають цивільно-правовий статус об’єднань юридичних осіб, їх співвідношення із суміжними категоріями, з’ясувати сутність, поняття та види об’єднань у праві України та зарубіжних країн, проаналізувати питання їх правосуб’єктності;
– визначити сутність залежності в об’єднаннях юридичних осіб та критерії її наявності, а також встановити правову природу та галузеву належність відносин між учасниками групи юридичних осіб, виявити їх специфіку порівняно з іншими цивільними правовідносинами;
– висвітлити сутнісні характеристики правового статусу дочірніх юридичних осіб;
– визначити правову природу, сутність, види та обґрунтувати підстави цивільно-правової відповідальності та засоби захисту прав у відносинах учасників об’єднання юридичних осіб;
– встановити специфіку правового статусу окремих видів об’єднань юридичних осіб;
– сформулювати конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства України.
Об’єктом дисертаційного дослідження є сукупність відносин, які виникають у зв’язку з діяльністю об’єднань юридичних осіб.
Предметом дисертаційного дослідження є проблеми цивільно-правового регулювання відносин, які складаються між учасниками об’єднань юридичних осіб, а також з їх акціонерами (учасниками) та кредиторами у зв’язку з діяльністю об’єднань юридичних осіб.
Методологічну основу дослідження складають загальнонаукові методи дослідження – діалектичний, аналізу та синтезу, дедукції та індукції, історичний, системно-структурний, а також спеціальні методи наукового пізнання – формально-логічний, порівняльно-правовий.
Діалектичний метод застосовувався при дослідженні розвитку теорій щодо самостійності юридичної особи від її учасників, а також при вирішенні питань правосуб’єктності об’єднань юридичних осіб, правового статусу їх окремих видів – керуючись первинністю матеріальних передумов (суспільних відносин) стосовно їх правового регулювання. Дедукція та індукція – при здійсненні дослідження від загальних проблем об’єднань юридичних осіб до окремих аспектів їх діяльності і навпаки. Системно-структурний метод використовувався для відокремлення категорії об’єднання від суміжних категорій, а також для здійснення класифікації об’єднань. За допомогою формально-логічного методу було сформульовано основні поняття, а також висвітлено суперечності у чинному законодавстві. Аналіз та синтез сприяли встановленню основних теоретичних положень роботи і формулюванню пропозицій щодо вдосконалення законодавства. Порівняльно-правовий метод дозволив визначити положення зарубіжного законодавства, прийнятні для впровадження у правову систему України.
Теоретичною основою дослідження є праці дореволюційних вчених В.Ю. Вольфа, А.І. Камінки, І.О. Покровського, Г.Ф. Шершеневича, вітчизняних та російських вчених Г.Є. Авілова, С.С. Алексєєва, С.М. Братуся, А.В. Венедиктова, О.М. Вінник, А.С. Довгерта, О.С. Іоффе, О.Р. Кібенко, Н.С. Кузнєцової, М.І. Кулагіна, І.М. Кучеренко, Г.К. Матвєєва, О.М. Садикова, Н.О. Саніахметової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, Є.О. Суханова, Ю.К. Толстого, Р.О. Халфіної, О.В. Харенко, а також зарубіжних вчених П. Безара, А. Віандьє, Е. Вімірша, І. Гійона, Е. Гувера, М. Козіана, Р. Нірка, Ж. Ріперта, К. Хопта та інших.
Нормативно-правову базу дослідження склали: законодавство України, Великої Британії, Німеччини, Франції, Російської Федерації, Європейського Союзу, модельні законодавчі акти для країн СНД, а також проекти законів України та зарубіжних країн.
Емпіричною базою дослідження є судова практика України та зарубіжних країн, а також статистичні дані щодо діяльності об’єднань юридичних осіб.
Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вона є першим в Україні цілісним порівняльним дослідженням цивільно-правових проблем статусу об’єднань юридичних осіб, а також у тому, що в дисертації розроблено теоретичну базу, понятійний апарат правового регулювання їх діяльності. Вперше науково проаналізовано проблеми їх правосуб’єктності, правової природи відносин між учасниками об’єднання юридичних осіб, а також юридичної відповідальності у цих відносинах.
Найважливіші науково-теоретичні положення, отримані в результаті дисертаційного дослідження, які містять наукову новизну, полягають у наступному.
1. Вперше запропоновано до обсягу поняття об’єднання юридичних осіб включати дві категорії – групи юридичних осіб та непідприємницькі об’єднання юридичних осіб – відповідно до мети об’єднання та наявності статусу юридичної особи, що обумовлює різні завдання їх правового регулювання. Удосконалено поняття групи юридичних осіб як сукупності юридичних осіб, об’єднаних на підставі можливості основної організації визначати прийняття рішень дочірньої чи дочірніх юридичних осіб, а також сукупності незалежних юридичних осіб, об’єднаних під єдиним управлінням. Сформульовано поняття непідприємницького об’єднання юридичних осіб (асоціації), як непідприємницького товариства, створеного юридичними особами з метою координації та сприяння діяльності учасників. Доведено, що корпорація, консорціум, концерн за Господарським кодексом України є економічними категоріями, а не організаційно-правовими формами об’єднань юридичних осіб.
2. Визначено новий підхід до класифікації об’єднань юридичних осіб: за критерієм наявності права чи фактичної можливості у основної організації групи здійснювати управління діяльністю дочірніх юридичних осіб вертикальні групи поділяються на правові групи та фактичні. Правовими є групи, утворені на підставі договору чи системи участі в статутному капіталі, всі інші групи є фактичними.
3. Вперше поставлено та вирішено питання правосуб’єктності групи юридичних осіб: група не має правосуб’єктності ні у сфері цивільного права, ні у галузях публічного права. Проте категорія група юридичних осіб має правове значення – не як суб’єкт права, а як засіб юридичної техніки, як збірне поняття, що спрощує посилання на комплекс взаємовідносин між організаціями.
4. Доведено, що для встановлення точних критеріїв наявності залежності між організаціями необхідне використання спростовної презумпції її існування у випадку володіння основною організацією більшістю голосів у органах управління дочірньої юридичної особи.
5. Вперше поставлено та вирішено питання визначення холдингових правовідносин як правовідносин з приводу управління основною організацією діяльністю дочірніх організацій групи, що полягає у можливості визначати прийняття їх рішень на основі участі основної організації у статутному капіталі дочірніх юридичних осіб чи володіння відповідним пакетом акцій. Встановлено їх сутність – холдингові правовідносини є різновидом корпоративних правовідносин із специфікою можливостей уповноваженого суб’єкта зі здійснення управління. Холдингові правовідносини є цивільними немайновими, але не особистими, а відносними правовідносинами.
6. Аргументовано позицію про те, що відсутня необхідність у встановленні двох ступенів залежності і, відповідно, у розмежуванні залежних і дочірніх юридичних осіб. Приватне право в даному випадку повинно регулювати лише такі відносини, у яких одна юридична особа має можливість визначати прийняття рішень іншої (дочірньої) юридичної особи, що передбачає розробку додаткових засобів захисту.
7. Вперше здійснено цілісний аналіз проблеми цивільно-правової відповідальності у відносинах учасників групи юридичних осіб. Доведено, що для встановлення деліктної відповідальності основної організації у зв’язку із здійсненням управління діяльністю дочірньої немає підстав через відсутність протиправності. Відсутні підстави і для солідарної відповідальності основної організації поряд з дочірньою, оскільки зобов’язаною стороною є дочірня організація. Обґрунтовано доцільність встановлення субсидіарної відповідальності основної організації за зобов’язаннями дочірньої за наявності таких підстав: недостатність майна дочірньої організації для задоволення вимог кредиторів, зловживання правом або можливістю управління основною організацією і вина основної організації.
8. Доведено, що зловживанням правом є дії особи по нерозумному і недобросовісному здійсненню права, а також на шкоду інтересам інших осіб. Зловживання правом включає правопорушення, а також порушення інтересів (як у відносинах між основною організацією і дочірньою). Шкода, завдана дочірній організації, полягає у невідповідності її волі, сформованої під впливом основної організації (через органи управління дочірньої), її ж інтересам, що зумовлює обмеження свободи волі і дієздатності дочірньої організації. Тому повинна обмежуватися і її деліктоздатність.
9. Удосконалено поняття холдингової компанії як юридичної особи, яка безпосередньо або через інших осіб володіє акціями (частками у статутному капіталі) інших, однієї або більше, дочірніх юридичних осіб і володіє більшістю голосів у їх органах управління. Специфіка холдингу полягає у тому, що основна організація групи є акціонером (учасником) дочірніх організацій. Встановлено, що юридична регламентація холдингів не повинна бути специфічною по відношенню до інших об’єднань юридичних осіб.
10. Вперше доведено, що промислово-фінансові групи (ПФГ) в Україні не відносяться до груп юридичних осіб, оскільки головне підприємство ПФГ не має статусу основної організації групи, і учасники ПФГ не є його дочірніми організаціями, відносини економічної залежності між ними не виникають. Зі створенням ПФГ пов’язуються переважно публічно-правові наслідки.
11. Аргументовано позицію про те, що непідприємницьке об’єднання юридичних осіб (асоціація) є окремим видом непідприємницького приватнокорисного товариства, виходячи з мети та характеру членства в об’єднанні. Асоціація не повинна мати управлінських прав по відношенню до учасників. Визначено основні положення їх статусу.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що встановлені автором вихідні положення можуть слугувати основою для здійснення окремих наукових досліджень статусу об’єднань юридичних осіб. Прикладне значення висновків дисертації пов’язане з можливістю їх використання для вдосконалення законодавства України – при розробці законів про акціонерні товариства, про товариства з обмеженою відповідальністю, про непідприємницькі організації чи спеціального закону про об’єднання юридичних осіб. На основі обґрунтованих автором пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства України було розроблено та внесено до Верховної Ради України проект Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо статусу основної та дочірньої юридичних осіб, а також об’єднань юридичних осіб)” – реєстраційний № 9267 від 30.03.2006 р., зокрема, щодо поняття дочірньої юридичної особи, відповідальності основної юридичної особи за зобов’язаннями дочірньої, поняття холдингу, а також непідприємницького об’єднання юридичних осіб (асоціації), регулювання взаємної участі та самоконтролю.
Результати дослідження можуть використовуватись у практиці учасників цивільного обороту та судовій практиці, а також у навчальному процесі та подальших дослідженнях у цьому напрямку.
Апробація результатів дисертації. Основні наукові і прикладні висновки дисертаційного дослідження доповідались автором на чотирьох конференціях: Науково-теоретичній конференції молодих вчених Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, м. Київ, квітень 2003 р.; ХІ Міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів і молодих учених “Ломоносов-2004” (секція – “Юридичні науки”) – м. Москва, Московський державний університет імені М.В. Ломоносова, квітень 2004 р.; Міжнародній науково-практичній конференції студентів та аспірантів “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” – м. Київ, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, квітень 2004 р.; Конференції молодих вчених “Актуальні проблеми міжнародних відносин”, м. Київ, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, жовтень 2005 р. Основні положення дисертації були апробовані під час обговорення на засіданні кафедри міжнародного приватного та митного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Публікації. Основні наукові положення, теоретичні висновки і практичні рекомендації дисертації викладені у 8 наукових публікаціях, з яких 6 – у фахових виданнях ВАК України: “До питання про концепцію об’єднання юридичних осіб у праві України та європейських країн” (2003 р.), “Дискусійні питання поняття холдингу у законодавстві та у правовій науці” (2004 р.), “Проблема правосуб’єктності об’єднань юридичних осіб” (2004 р.), “Правова природа холдингових правовідносин” (2004 р.), “Критерії залежності юридичних осіб” (2004 р.), “Проблема цивільно-правової відповідальності у відносинах між основною та дочірньою юридичними особами: порівняльно-правовий аналіз” (2006 р.), “Теоретические вопросы зависимости юридических лиц в гражданском праве” (2004 р.), “Група компаній у національному законодавстві європейських країн. Реалії та перспективи правового регулювання на рівні ЄС. Реалії та перспективи правового регулювання на рівні ЄС” (2004 р.).

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проведений аналіз доктрини, законодавства та правозастосовчої практики України та зарубіжних країн дає підставу для формулювання наступних висновків.
Необхідність правового регулювання об’єднань юридичних осіб обумовлюється, передусім, можливістю обмеження автономії волевиявлення їх учасників. Існування економічної залежності між юридично самостійними суб’єктами зумовило перегляд традиційних доктрин незалежності юридичної особи від її учасників, принципу самостійної відповідальності юридичних осіб тощо. Можливість виникнення відносин залежності закладена у самій природі юридичної особи (механізмі формування її волі).
“Об’єднання підприємств” за ГКУ є наступниками об’єднань планової економіки з адміністративними функціями регулювання та контролю діяльності учасників. Корпорація, консорціум, концерн, трест, синдикат, картель, пул, стратегічний альянс і т. ін. є економічними категоріями, а не організаційно-правовими формами об’єднань і не повинні обумовлювати специфіку у їх правовому регулюванні.
Об’єднання юридичних осіб – збірне родове поняття, яке означає такі форми координації чи узгодження діяльності юридичних осіб, які зумовлюють особливості у їх цивільно-правовому регулюванні порівняно з традиційними формами.
Поняття об’єднання юридичних осіб включає дві категорії – групи юридичних осіб і непідприємницькі об’єднання юридичних осіб. Відмінність між ними полягає: по-перше, у меті об’єднання; по-друге, у самому статусі об’єднання – непідприємницькі об’єднання є окремими суб’єктами права, групи ж є сукупністю юридичних осіб. Відповідно, у них різні завдання правового регулювання: по відношенню до груп – захист прав більш слабкої сторони таких відносин, а щодо непідприємницьких об’єднань – розробка їх оптимальної правової форми.
Група юридичних осіб – сукупність юридичних осіб, об’єднаних на підставі можливості основної організації визначати прийняття рішень дочірньої чи дочірніх юридичних осіб, а також сукупність незалежних юридичних осіб, об’єднаних під єдиним управлінням. Сутність групи юридичних осіб полягає у можливості прийняття єдиних рішень в межах групи.
За критерієм наявності економічної залежності між юридичними особами чи їх самостійності групи класифікуються на вертикальні та горизонтальні. Відповідно до наявності права чи фактичної можливості у основної організації групи здійснювати управління діяльністю дочірніх організацій вертикальні групи поділяються на правові групи та фактичні. Правовими є групи, утворені на підставі договору чи системи участі в статутному капіталі, всі інші групи є фактичними.
Обсяг поняття групи не є ідентичним у аналізованих законодавствах зарубіжних країн, що обумовлюється різною метою їх правового регулювання.
Законодавство Англії та Франції застосовує роз’єднано-функціональний підхід – не передбачає загальної регламентації груп, а регулюють статус окремих компаній групи та їх взаємовідносини між собою і з третіми особами. Метою регулювання груп є, в основному, забезпечення прозорості їх діяльності через інформаційні заходи. Проте суди цих країн у окремих випадках ігнорують самостійність юридичних осіб компаній в межах групи.
У Німеччині завдання правового регулювання груп юридичних осіб полягає у захисті економічно залежних учасників таких відносин і створенні спеціальних правових форм організації груп. У Росії головний наслідок визнання товариства дочірнім пов’язаний з виникненням у певних випадках відповідальності основного товариства за зобов’язаннями дочірнього.
На рівні ЄС створено непідприємницькі об’єднання юридичних осіб – Європейське об’єднання за економічними інтересами. Усестороння регламентація груп передбачалась у проекті Дев’ятої Директиви ЄС про групи компаній.
Ключові дискусійні проблеми права груп: 1) обсяг самого поняття група: питання необхідності регулювання горизонтальних груп і договірних груп; 2) встановлення критеріїв наявності економічної залежності; 3) правові наслідки, пов’язані з віднесенням сукупності організацій до категорії “група юридичних осіб” (специфіка юридичної відповідальності та захисту прав у таких відносинах).
Вирішення питання правосуб’єктності є різним для двох категорій об’єднань – непідприємницьких об’єднань юридичних осіб і для груп юридичних осіб. Надання об’єднанням статусу юридичних осіб (і, відповідно, правосуб’єктності) є доцільним лише щодо непідприємницьких об’єднань, які є не сукупностями юридичних осіб, а автономними щодо своїх учасників організаціями.
“Об’єднання підприємств” у тому вигляді, в якому вони врегульовані у ГКУ, є надбудовними щодо підприємств-учасників структурами, які існували як адміністративні утворення в умовах планової економіки і не повинні мати місце на сучасному етапі.
Визнання групи юридичною особою не тільки не обумовлюється матеріальними передумовами, а і суперечить їм. Група юридичних осіб не може мати власних органів управління і засновуватись на підставі установчих документів (статус групи виникає фактично), а також мати відокремлене майно, власні зобов’язання і нести самостійну юридичну відповідальність, а також виступати в цивільному обороті від свого імені.
Групи юридичних осіб не мають правосуб’єктності ні у сфері цивільного права, ні у галузях публічного права. Проте категорія група юридичних осіб має не лише економічне, а і правове значення – не як суб’єкт права, а як засіб юридичної техніки, як збірне поняття, що спрощує посилання на комплекс взаємовідносин між організаціями.
Критерії залежності юридичних осіб дозволяють юридично ідентифікувати існування даного фактичного явища. Економічна залежність – збірне умовне поняття, яке означає наявність фактичної залежності між організаціями безвідносно до підстав виникнення – виходячи з наслідків, які вона породжує.
Економічна залежність – міжгалузева категорія, що характеризується специфікою форм та змісту відносин у різних галузях законодавства. У кожній з галузей об’єктивно встановлюються різні конструкції залежності у зв’язку з неідентичністю мети правового регулювання даного явища.
Афілійованість означає наявність між особами певного зв’язку, який породжує визначені правові наслідки. Афілійованість в цивільному праві охоплює вужче коло правових зв’язків, ніж у інших галузях права. В цивільному праві необхідність їх регламентації обумовлена можливістю обмеження автономії волевиявлення у таких відносинах.
У законодавствах зарубіжних країн не створено уніфікованого правового регулювання економічної залежності – застосовується різний підхід, що базується на різній методологічній основі. Ключовими проблемами є наступні.
Вирішальна роль може надаватись праву основної організації на управління діяльністю дочірньої (юридичний критерій – у Англії та Росії) чи фактичному здійсненню контролю (економічний критерій – у Німеччині). Пріоритетним може визначатись володіння часткою у статутному капіталі (пакетом акцій) дочірньої організації (Росія) або ж контроль над певною кількістю голосів у її органах управління (Англія).
Для встановлення точних критеріїв наявності відносин залежності необхідне використання спростовної презумпції її існування у випадку володіння основною юридичною особою більшістю голосів у органах управління дочірньої юридичної особи.
Підставами для виникнення відносин залежності є: наявність істотної участі у статутному капіталі іншої юридичної особи, “перехресні директорати”, особисті та сімейні зв’язки, укладення відповідного договору і т.ін. На основі системи участі та з договору виникає право на управління діяльністю дочірньої юридичної особи, з інших підстав – фактична можливість здійснення управління.
При регулюванні системи участі у статутному капіталі необхідно враховувати не лише випадки безпосередньої (прямої) участі основної організації групи у статутному капіталі дочірніх юридичних осіб, а і непрямої та спільної участі. Здійснення управління при володінні переважною часткою статутного капіталу повинно презюмуватися.
В Україні встановлення відносин залежності на основі договору про підпорядкування (як у Німеччині та Росії) не є легітимним. Такі договори призводять до виникнення не лише економічної, а і юридичної нерівності, їх зміст повинен включати відповідні компенсаційні засоби.
Відносини залежності між юридичними особами встановлюються у випадку наявності у однієї (основної) юридичної особи права чи можливості прямо чи опосередковано визначати прийняття рішень іншої (дочірньої) юридичної особи.
Холдингові правовідносини існують лише за наявності у основної організації права на управління діяльністю дочірніх юридичних осіб. Таке право може виникати на основі участі у їх статутному капіталі або володіння відповідним пакетом акцій. У випадку існування іншої фактичної можливості (а не права) здійснення управління холдингові правовідносини не виникають.
Холдингові правовідносини є різновидом корпоративних правовідносин із специфікою можливостей уповноваженого суб’єкта зі здійснення управління.
До корпоративних прав акціонерів (учасників) належать лише право на участь в управлінні, право на інформацію та право контролю за діяльністю товариства (управлінські права) – у зв’язку з їх виникненням безпосередньо з факту членства в товаристві. Для виникнення інших – майнових прав акціонерів (учасників) – права на отримання дивідендів та частини майна, що залишилось після ліквідації товариства, необхідні додаткові юридичні факти.
Корпоративні правовідносини не є майновими, оскільки вони виникають не з приводу матеріальних благ. Вони не є абсолютними у зв’язку з їх встановленням між індивідуально визначеними суб’єктами, їх зміст не полягає в утриманні від дій, а також корпоративні права є відчужуваними.
Корпоративні та холдингові правовідносини є немайновими, але не особистими, а відносними немайновими. Вони не є організаційними, оскільки мають самостійну цінність, яка полягає у наданні можливості їх носіям брати участь в управлінні організацією.
Об’єктом холдингових правовідносин є управляючий вплив уповноваженого суб’єкта (основної організації групи) на діяльність дочірніх юридичних осіб, а не контроль, який є лише однією з можливостей при здійсненні управлінської діяльності. Холдингові правовідносини є цивільними, вони не належать до адміністративних чи інших публічних правовідносин.
Холдинговими є правовідносини з приводу управління основною організацією діяльністю дочірніх організацій групи, що полягає у можливості визначати прийняття їхніх рішень на основі участі основної організації в статутному капіталі дочірніх чи володіння відповідним пакетом акцій.
Існування на сьогодні в України організаційно-правової форми дочірнього підприємства як підприємства, створеного одним засновником, не відповідає вимогам ринкової економіки та світовим стандартам. Дочірні юридичні особи не повинні бути особливою організаційно-правовою формою. Ця категорія має використовуватися для позначення відносин економічної залежності між юридичними особами.
У законодавстві та правовій науці України існує двозначність у визначенні статусу дочірньої юридичної особи. Законодавство про облік та звітність уже закріпило його загальноприйняте розуміння, а приватне право, яке повинно бути первинним по відношенню до інших галузей, ще оперує застарілою конструкцією “дочірнього підприємства”.
Самостійність юридичної особи від її учасників у різних теоріях та на різних етапах суспільного розвитку кваліфікувалась неоднозначно. Зрештою, у законодавстві і доктрині утвердився принцип самостійного існування організацій по відношенню до своїх учасників. Проте виникнення відносин економічної залежності між юридичними особами в межах групи призвели до констатації того, що організація є самостійною щодо своїх учасників лише відносно.
Необхідно встановити конструкцію дочірньої юридичної особи, як такої, що перебуває у фактичній залежності від іншої юридичної особи на основі можливості визначати прийняття її рішень через систему участі у статутному капіталі та інші механізми.
Дочірня організація є юридичною особою з відповідними атрибутами, і її положення як залежної – справа факту, а не специфічного статусу. Наявність фактичного становища залежності повинна враховуватись лише у випадках, якщо необхідні додаткові засоби забезпечення рівності учасників таких відносин, і стосовно конкретного випадку.
Встановлення права основної організації давати обов’язкові для виконання вказівки дочірній не відповідає сутності відносин між автономними суб’єктами права. Закріплення такого права в статуті є обмеженням дієздатності дочірньої організації.
Відсутня необхідність у встановленні двох ступенів залежності – простої і вирішальної, і, відповідно, у розмежуванні залежних і дочірніх юридичних осіб (законодавства України, Росії, Франції). Приватне право у цьому випадку повинно регулювати лише такі відносини, за яких одна особа має можливість визначати прийняття рішень іншої особи (відносини “основна юридична особа – дочірня”), які передбачають розробку додаткових засобів захисту, а не відносини “деякого впливу”.
Встановлення цивільно-правової відповідальності і захист інтересів у відносинах групи є основною метою правової регламентації груп. Це досягається визначенням винятків із принципу самостійної відповідальності юридичних осіб.
У Великій Британії і Франції відповідальність основної організації групи регулюється не на законодавчому рівні, а судовою практикою (доктрина “підняття корпоративної вуалі”). Основна компанія може притягатися до відповідальності за зобов’язаннями дочірньої за умови неправомірного використання нею обмеженої відповідальності дочірньої юридичної особи.
На законодавчому рівні можуть встановлюватись три види відповідальності основної організації групи у зв’язку із здійсненням управління діяльністю дочірньої: 1) відшкодування збитків дочірній юридичній особі (Німеччина, Росія); 2) солідарна відповідальність разом з дочірньою (Росія); 3) субсидіарна відповідальність за зобов’язаннями дочірньої (Україна, Росія).
Для встановлення деліктної відповідальності основної організації немає підстав у зв’язку з відсутністю протиправності – порушення цивільного права дочірньої юридичної особи. Її мета отримання доходу (прибутку) є не цивільним правом, а інтересом. Встановлення обов’язку основної організації здійснювати управління в інтересах дочірньої юридичної особи було б обмеженням свободи підприємницької діяльності. Відсутній і безпосередній причинний зв’язок між діями основної організації і збитками дочірньої. Збитки виникають у результаті здійснення правочинів самою дочірньої організацією, а не основною, але під її впливом – через органи управління дочірньої.
Відсутні підстави і для солідарної поряд з дочірньою відповідальності основної організації, оскільки зобов’язаною стороною є дочірня організація.
Найбільш обґрунтованим є встановлення випадків субсидіарної відповідальності основної організації. Відповідальність основної організації повинна встановлюватися за підстав, аналогічних субсидіарній відповідальності батьків за шкоду, завдану неповнолітніми дітьми: недостатність майна основного боржника для задоволення вимог кредиторів, неналежні дії додаткового боржника і вина додаткового боржника.
Здійснення неналежного управління діяльністю дочірньої юридичної особи є зловживанням правом на управління з боку основної організації. Зловживанням правом є дії особи по нерозумному і недобросовісному здійсненню права, а також на шкоду інтересам інших осіб. Зловживання правом включає правопорушення (порушення прав) і порушення інтересів (у відносинах між основною організацією та дочірньою).
Шкода, завдана дочірній організації, полягає у невідповідності її волі, сформованої під впливом основної організації (через органи управління дочірньої), її ж інтересам, що зумовлює обмеження свободи волі (і дієздатності) дочірньої організації. Тому повинна обмежуватися і деліктоздатність особи.
У фактичних групах юридичних осіб може мати місце зловживання не правом, а фактичною можливістю управління основною організацією.
Для притягнення основної організації групи до субсидіарної відповідальності необхідна наявність її вини у формі умислу чи необережності. Вина основної організації не повинна презюмуватися.
Холдинг є різновидом об’єднання юридичних осіб, а саме – вертикальною групою юридичних осіб. Його специфіка порівняно з іншими об’єднаннями полягає у тому, що основна компанія холдингу є акціонером (учасником) дочірніх організацій.
Доцільність виділення холдингу з-поміж інших видів вертикальних об’єднань обумовлюється загальноприйнятим застосуванням цієї категорії у світовій практиці та законодавстві (зокрема, і у Статуті Європейської компанії).
Однак, регламентація холдингів не повинна бути специфічною по відношенню до інших об’єднань юридичних осіб. Тому існує необхідність не у законі про холдингові компанії, а в законі, який би регулював статус усіх об’єднань юридичних осіб. Такий закон повинен мати не рамковий характер, а комплексно охоплювати усі аспекти функціонування об’єднань або, принаймні, вирішити проблему співвідносності правового регулювання об’єднань юридичних осіб різними галузями права.
І холдингова компанія, і її дочірні організації можуть набувати будь-яких організаційно-правових форм, при яких учасники беруть участь в управлінні створеними ними організаціями.
З точки зору завдань правового регулювання недоцільно виділяти такі види холдингів, як “чистий (фінансовий) холдинг” та “змішаний холдинг” в залежності від компетенції – здійснення чи нездійснення холдинговою компанією самостійної підприємницької діяльності.
В Україні законодавчого врегулювання потребують проблеми “перехресного володіння” акціями (частками у статутному капіталі) та “самоконтролю”, що можуть зумовлювати фіктивність капіталів і втрату контролю за призначенням (звільненням) посадових осіб організацій. Такі відносини потребують обмеження можливості зловживань, а не заборони.
Законодавство України і Росії визначає ПФГ як специфічне об’єднання юридичних осіб, спеціально призначене для поєднання виробничого капіталу з банківським. Проте, ПФГ в Україні не відносяться ні до груп юридичних осіб, ні до непідприємницьких об’єднань. Для головного підприємства ПФГ характерною є економічна (виробнича) специфіка, а не юридична. Головне підприємство не може бути “виключним” представником ПФГ, оскільки організація, яка сама не є суб’єктом права, не може мати представника. Головне підприємство ПФГ не має статусу основної організації групи, і учасники ПФГ не є його дочірніми організаціями, відносини економічної залежності між юридичними особами не виникають.
Відносини між учасниками ПФГ є зобов’язальними правовідносинами між учасниками договору про спільну діяльність, і, відповідно, не існує потреби у законодавчому закріпленні додаткових засобів захисту прав учасників ПФГ та їх кредиторів.
Зі створенням ПФГ не пов’язуються ніякі специфічні цивільно-правові наслідки ні для головного підприємства, ні для учасників ПФГ.
У статусі ПФГ є ознаки утворення як приватного права, так і публічного. З одного боку, ініціатива створення ПФГ належить підприємствам – ПФГ створюються на добровільних засадах, діють на основі договору про спільну діяльність. З іншого боку, мета ПФГ – не лише приватнокорисна, а й публічна – реалізація державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурна перебудова економіки України, ПФГ не просто реєструються, а і створюються постановою КМУ.
Практика цивільного обороту України засвідчила юридичну недоцільність і економічну необґрунтованість ПФГ. Специфіка ПФГ лежить у площині публічного права, а не приватного – наданні податкових пільг.
Російським законодавством визначено два види ФПГ – у якості основного і дочірніх товариств та на основі договору про спільну діяльність. Перший вид є фактично групою юридичних осіб. Однак, практикою економічного обороту Росії спростовано доцільність регламентації такого виду ФПГ, які за своєю сутністю є групами юридичних осіб.
ФПГ є утворенням приватного права – мета ФПГ відмінна від публічної мети ПФГ України і є приватнокорисною, відсутній публічний характер створення ФПГ – виключно їх державна реєстрація, а не створення за рішенням держави. Однак, особливості ФПГ також не дають підстав для віднесення їх до особливого виду об’єднань юридичних осіб в Росії.
У зарубіжних країнах відсутнє специфічне регулювання ФПГ. Поняття ФПГ визначається за економічною складовою відносин, які можуть включати також різні зв’язки між організаціями, пов’язані із різноманітними механізмами координації їх діяльності.
Державне стимулювання співробітництва між підприємцями повинно здійснюватися шляхом надання окремих пільг і регламентуватися спеціальним законодавством, а не через створення окремої організаційно-правової форми ПФГ спеціально під її державне стимулювання.
Практика розвинутих країн свідчить про доцільність запровадження конструкції непідприємницького об’єднання юридичних осіб. У зарубіжних країнах непідприємницькі об’єднання є особливими правовими формами організацій – ФОЕІ та ЄОЕІ.
ФОЕІ є окремим видом юридичної особи. Їх специфіка полягає у меті – сприяння виробничій і комерційній діяльності членів, не будучи безпосередньо пов’язаною з отриманням прибутку. За правовим режимом членства та відповідальності ФОЕІ посідає проміжне становище між французькими асоціаціями і товариствами.
ЄОЕІ являє собою непідприємницьке об’єднання, яке має наднаціональний характер і функціонує в межах ЄС. Мета і в цілому статус ЄОЕІ аналогічні ФОЕІ. В Росії статус некомерційного об’єднання мають асоціації. Їх мета полягає у координації підприємницької діяльності членів і захисті спільних майнових інтересів.
За законодавством України непідприємницькі об’єднання (асоціації) мають регламентуватися в межах організаційно-правової форми непідприємницького приватнокорисного товариства, виходячи з мети та характеру членства.
Обсяг правоздатності асоціації визначає мета її створення. Асоціація не повинна мати управлінських прав по відношенню до учасників. Сутнісною ознакою асоціації є мета її діяльності – сприяння економічній діяльності її членів, відповідно – членами асоціації повинні бути підприємницькі організації.
Асоціація повинна мати право здійснювати будь-які види підприємницької діяльності, що не суперечать її меті. Виходячи з того, що приватнокорисні організації мають за мету саме задоволення інтересів своїх членів, недоцільно обмежувати членів асоціації у праві розподілу отриманого нею прибутку. Необхідно також передбачити додаткову (субсидіарну) відповідальність учасників за зобов’язаннями непідприємницького об’єднання юридичних осіб.
На основі розроблених теоретичних положень пропонуємо внести наступні зміни до законодавства України:
Ч. 1 ст. 100 ЦКУ виключити.
У ч. 2 ст. 1219 ЦКУ слова “право на участь у товариствах” замінити словами “права, які випливають із участі особи в товариствах”. А слова “та право членства в об’єднаннях громадян” виключити, та викласти ч. 2 в наступній редакції:
2) права, які випливають із участі особи в товариствах, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами.
У ст. 118 ЦКУ “Залежне господарське товариство” ч. 1 виключити та змінити назву ст. 118 на “Обов’язок інформування про придбання значних пакетів акцій (часток у статутному капіталі)”. У ч. 2 після слів “в порядку, встановленому законом” доповнити словами “та проінформувати про це акціонерне товариство чи товариство з обмеженою відповідальністю”; а після слів “набуло” доповнити словами “чи здійснило відчуження” і викласти ч. 2 в наступній редакції:
2. Господарське товариство, яке придбало або іншим чином набуло чи здійснило відчуження двадцяти або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю чи двадцяти або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства, зобов’язане оприлюднити цю інформацію в порядку, встановленому законом, та проінформувати про це акціонерне товариство чи товариство з обмеженою чи додатковою відповідальністю.
Доповнити ст. 118 частиною 3 у наступній редакції:
3. До виконання обов’язків, передбачених ч. 2 цієї статті, господарське товариство не вправі здійснювати права, які випливають із володіння такими акціями або часткою у статутному капіталі.
ЦКУ доповнити статтею “Дочірня юридична особа” у наступній редакції.
Стаття “Дочірня юридична особа”.
1. Юридична особа є дочірньою, якщо інша (основна) юридична особа має право або можливість прямо чи опосередковано визначати прийняття рішень такої юридичної особи.
2. Вважається, що юридична особа є дочірньою у випадку, якщо інша юридична особа:
– володіє прямо та/або через інших дочірніх юридичних осіб такою кількістю акцій чи часткою у статутному капіталі іншої юридичної особи, яка дає їй можливість володіти більшістю голосів у її органах управління;
– в силу договору з іншими акціонерами чи учасниками або з інших підстав володіє більшістю голосуючих акцій чи часток у статутному капіталі такої юридичної особи;
– має фактичну можливість визначати прийняття рішень такої юридичної особи.
У Законі України “Про господарські товариства” виключити наступні положення:
У ст. 9 закону слова “дочірні підприємства” виключити.
У п. д) абз. 5 ст. 41 закону слова “включаючи його дочірні підприємства” виключити;
У п. е) абз. 5 ст. 41 закону слова “дочірніх підприємств” та “їх статутів” виключити.
У п. и) абз. 5 ст. 41 та п. в) ст. 42 закону слова “дочірніх підприємств” виключити.
Необхідно також встановити, що юридичні особи, зареєстровані як “дочірнє підприємство”, зобов’язані привести свою організаційно-правову форму та установчі документи у відповідність до положень ЦКУ.
У ч. 3 ст. 13 ЦКУ “Межі здійснення цивільних прав” після слів “не допускаються дії особи” доповнити словами “при здійсненні нею цивільних прав” і викласти ч. 3 в наступній редакції:
3. Не допускаються дії особи при здійсненні нею цивільних прав, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
ЦКУ доповнити статтею “Відповідальність основної юридичної особи за зобов’язаннями дочірньої юридичної особи” у наступній редакції:
Стаття. “Відповідальність основної юридичної особи за зобов’язаннями дочірньої юридичної особи”
1. Дочірня юридична особа не несе відповідальності за зобов’язаннями основної юридичної особи.
2. У разі недостатності майна дочірньої юридичної особи для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі на основну юридичну особу може бути покладено субсидіарну відповідальність за її зобов’язаннями, якщо такі зобов’язання виникли з вини основної юридичної особи.
3. Основна юридична особа є винною відповідно до ч. 1 цієї статті, якщо вона при здійсненні управління діяльністю дочірньої юридичної особи знала або повинна була знати, що цим завдасть шкоду дочірній юридичній особі.
4. Основна юридична особа не має права на зворотну вимогу (регрес) до дочірньої юридичної особи у зв’язку з несенням нею субсидіарної відповідальності.
Необхідно також передбачити у ЦКУ або інших спеціальних законах (про акціонерні товариства та про товариства з обмеженою відповідальністю) норми про обов’язок виконавчого органу товариства складати звіти про наявність у товариства дочірніх товариств та розміри участі в них, звіти про управління групою юридичних осіб, інформувати про це акціонерів (учасників) товариства та встановити відповідальність за невиконання такого обов’язку.
Ми пропонуємо також передбачити у законодавстві України (у законі про об’єднання юридичних осіб або у інших спеціальних законах) норми у наступній редакції.
Стаття. Поняття холдингу
1. Холдинговою компанією є юридична особа, яка безпосередньо або через інших осіб володіє акціями (часткою у статутному капіталі) інших, однієї або більше дочірніх юридичних осіб і утримує більшість голосів у їх органах управління.
2. Вважається, що холдингова компанія здійснює управління діяльністю її дочірньої (дочірніх) юридичних осіб.
3. Холдингом є сукупність холдингової компанії та однієї або більше дочірніх юридичних осіб.
Стаття. Взаємна участь. Самоконтроль
1. Товариство не вправі володіти акціями (частками у статутному капіталі) іншого товариства, якщо це товариство володіє кількістю акцій чи часткою його статутного капіталу, що перевищує 20% (взаємна участь).
2. За відсутності домовленості між такими товариствами, товариство, що володіє менш значною кількістю акцій чи часткою статутного капіталу іншого товариства, зобов’язане у строк, що не перевищує трьох місяців, здійснити відчуження належних йому акцій (частки у статутному капіталі) до розміру, що не перевищує 20%.
3. До здійснення відчуження акцій (частки у статутному капіталі) до розміру, що не перевищує 20%, голосування і визначення кворуму на загальних зборах акціонерів (учасників) товариства провадиться без урахування акцій (часток у статутному капіталі), що перевищують граничний розмір взаємної участі.
4. Виконавчий орган товариства зобов’язаний інформувати акціонерів (учасників) товариства про наявність та розмір взаємної участі у товариствах у порядку, визначеному установчими документами товариства.
5. Розміри взаємної участі у товариствах повинні вказуватися у звітності товариств у порядку, встановленому законодавством.
6. Вважається, що існує самоконтроль у випадку, коли товариство безпосередньо або через інших осіб є дочірнім товариством свого дочірнього товариства. До відносин самоконтролю застосовуються відповідні положення про взаємну участь.
Ст. 100 ЦКУ доповнити частиною 4 у наступній редакції:
4. Учасники товариства мають право відступити свою частку в статутному капіталі товариства у випадках, передбачених законом.
Ст. 86 ЦКУ доповнити частиною 2 в наступній редакції:
2. Прибуток від здійснення підприємницької діяльності непідприємницького товариства, яке має на меті задоволення потреб його членів (приватнокорисне непідприємницьке товариство), може розподілятися між його членами у випадках, передбачених законом.
У законі про непідприємницькі організації чи у спеціальному законі про об’єднання юридичних осіб необхідно передбачити статтю в наступній редакції:
Стаття. Непідприємницьке об’єднання юридичних осіб (асоціація)
1. Асоціацією є непідприємницьке товариство, створене юридичними особами з метою координації та сприяння діяльності учасників.
2. Асоціація є приватнокорисною непідприємницькою організацією.
3. Учасниками асоціації можуть бути лише підприємницькі товариства.
4. Учасники асоціації зберігають свою самостійність та права юридичної особи.
5. Асоціація не вправі прямо чи опосередковано здійснювати управління діяльністю своїх учасників.
6. Асоціація не відповідає за зобов’язаннями своїх учасників. Учасники асоціації несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями асоціації в порядку, передбаченому її установчими документами.
7. Прибуток, отриманий асоціацією в результаті здійснення підприємницької діяльності, підлягає розподілу між учасниками у рівних частинах, якщо інше не передбачено установчими документами асоціації.
Враховуючи результати проведеного дослідження, ми пропонуємо прийняти єдиний комплексний нормативно-правовий акт, який би врегулював усі аспекти діяльності об’єднань юридичних осіб, оскільки практика їх функціонування у зарубіжних країнах засвідчила недостатність їх фрагментарного регулювання окремими нормативними актами.
На основі обґрунтованих автором пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства України було розроблено та внесено до Верховної Ради України проект Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо статусу основної та дочірньої юридичних осіб, а також об’єднань юридичних осіб)” (реєстраційний № 9267 від 30.03.2006 р.) (Додаток А).

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Akteingesetz. GmbH-Gesetz. Textausgabe mit ausfurlichen Sachregister und einer Einfuhrung von Universitatsprofessor Dr. Wolfgang Hefermehl. – Munchen: Verlage Valhen, 1993. – 604 s.
2. Суханов Е.А. Состояние и проблемы совершенствования законодательства об акционерных обществах и обществах с ограниченной ответственностью // Юридические лица: итоги и перспективы кодификации и совершенствования законодательства. Материалы международной научно-практической конференции // Журнал российского права. – 1998. – № 10/11. – C. 3-70.
3. Кулагин М.И. Государственно-монополистический капитализм и юридическое лицо: Монография. – М.: Изд-во УДН, 1987. – 176 с.
4. Cozian M., Viandier A. Droit des sociétés: novième edition. – Paris: Litec, 1996. – 681 p.
5. Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 22.05.1997 р. № 283/97-ВР // Відомості Верховної Ради України вiд 22.08.1997. – 1997 р. – № 27. – Cт. 181.
6. Про захист економічної конкуренції: Закон України від 11.01.2001 р. № 2210-III // Відомості Верховної Ради України вiд 23.03.2001. – 2001 р. – № 12. – Cт. 64.
7. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 20 “Консолідована фінансова звітність” / Затверджено Наказом Міністерства фінансів України від 30.07.1999 р. № 176 // Офіційний вісник України вiд 03.09.1999. – 1999 р. – № 33. – Cт. 224.
8. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 438-IV // Відомості Верховної Ради України вiд 02.05.2003 р. – № 18. – Cт. 144.
9. Кашанина Т.В. Корпоративное право. (Право хозяйственных товариществ и обществ): Учебник для вузов. – М.: Издательская группа НОРМА – ИНФРА-М, 1999. – 815 с.
10. Забелин П.В. Основы корпоративного управления концернами. – М.: ПРИОР, 1998. – 176 с.
11. Винслав Ю., Дементьев В., Мелентьев А., Якутин Ю. Развитие интегрированных корпоративных структур в россии // Российский экономический журнал. – 1998. – № 11-12. – C. 27-41.
12. Владимирова И. Г. Организационные формы интеграции компаний // Менеджмент в России и за рубежом. – 1999. – № 6. – C. 113-129.
13. Уткин Э.А., Эскиндаров М.А. Финансово-промышленные группы. – М.: Изд-во ЭКМОС, 1998. – 256 с.
14. Авилов Г.Е. Хозяйственные товарищества и общества в Гражданском кодексе Российской Федерации // Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика / Отв. ред. А.Л. Маковский. – Исследовательский центр частного права. – М.: Международный центр фин.- экон. развития, 1998. – 480 с. – C. 176-202.
15. Кучеренко І.М. Організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права. – Автореф. дис. ... д.ю.н. – К., 2004. – 36 с.
16. Торгове уложення Німеччини від 18 серпня 1896 р. // Германское право: Пер. с нем. – М.: Международный центр фин.-экон. развития, 1996. – Ч. ІІ: Германское Торговое уложение и другие законы. – 412 с.
17. Official Journal of the European Communities. – 1983.18.07. – № L 193.
18. Авдашева С., Дементьев В. Акционерные и неимущественные механизмы интеграции в российских бизнес-группах // Российский экономический журнал. – 2000. – № 1. – С. 13-27.
19. Guyon Y. Droit des affaires. – V. 1. – Droit commercial general et sociétés. – 9 édition. – P.: Economica, 1996. – 1014 p.
20. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 19 “Об’єднання підприємств” / Затверджено Наказом Міністерства фінансів України від 07.07.1999 р. № 163 // Офіційний вісник України вiд 13.08.1999. – 1999 р. – № 30. – Ст. 205.
21. Даль В. Толковый словарь живого великорусского язика: В 4 т. – М.: ТЕРРА, 1995. – Т. 2. – 784 с.
22. Кулагин М.И. Объединения с общей экономической целью во французском праве // Известия высших учебных заведений: Правоведение. – 1973. – № 4. – С. 69-77.
23. Шиткина И.С. Предпринимательские объединения: Учеб.-практ. пособие. – М.: Юристъ, 2001. – 382 с.
24. Портной К.Я. Правовое положение холдингов в России. – Автореф. дис. ... к.ю.н.: 12.00.03. – М., 2003. – 25 с.
25. Дахнова Е.Ю. Определение интегрированных корпоративных структур, их основные организационно-правовые формы // Юридический вестник. – 2003. – № 1. – С. 9-13.
26. Кулагин М.И. Предпринимательство и право: опыт Запада. – М.: Дело, 1992. – 144 с.
27. Бернс П. Правовое положение товариществ и обществ // Проблемы гражданского и предпринимательского права Германии: Пер. с нем. – М.: Издательство БЕК, 2001. – 336 с.
28. Комментарий части первой Гражданского кодекса Российской Федерации / М.И. Брагинский