ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПОРУКИ

Краткое описание

ЗМІСТ
Вступ………………………………………………………………………4-12

Розділ І. Історія становлення та розвитку інституту поруки. Сучасне європейське законодавство про поруку ......................................................13-56
1.1. Порука у римському приватному праві..............................................13
1.2. Порука у законодавстві країн Європи на сучасному етапі (Франція, Німеччина, Нідерланди) ..........................................................................................27
1.3. Розвиток інституту поруки у праві Української держави................39
Висновки до 1-ого розділу.............................................................................52

Розділ ІІ. Загальна характеристика правовідносин поруки................................................................................................................57-128
2.1.Поняття, ознаки та функції поруки........................................................57
2.2. Види поруки.............................................................................................80
2.3. Суб’єкти у правовідносинах поруки. Їх права та обов’язки..............100
2.4. Правові підстави припинення поруки..................................................110
Висновки до 2-ого розділу...........................................................................122

Розділ ІІІ. Договір поруки..................................................................129-185
3.1. Поняття та ознаки договору поруки....................................................129
3.2. Зміст і форма договору поруки............................................................141
3.3. Виконання договору поруки. Відповідальність поручителя..............................................................................................................154
3.4. Правові наслідки виконання поручителем зобов’язання, забезпеченого порукою..........................................................................................166
Висновки до 3-ого розділу...........................................................................180

Висновки...............................................................................................186-195
Список використаної літератури.....................................................196-216

ВСТУП
Актуальність теми. В Україні в умовах здійснення економічних реформ, які, безперечно, є підвалиною побудови правової держави та громадянського суспільства, спостерігається підвищення ролі зобов’язань у цивільному обігу і поряд з цим значно збільшується кількість випадків їх невиконання. Тому cуб’єкти цивільних правовідносин сьогодні проявляють все більшу заінтересованість у застосуванні різного роду гарантій виконання зобов’язань, значення яких незмінно зростає. З цією метою у цивільному праві розроблена складна і різноманітна система способів забезпечення виконання зобов’язань, провідне місце серед яких займає традиційний, відомий ще з часів римського права інститут поруки.
Сьогодні цивільний обіг засвідчує велику потребу у використанні цього забезпечувального інструменту на практиці, особливо при укладенні кредитних договорів. Його функціональне призначення в сучасних умовах важко переоцінити.
У той же час законодавство і доктрина певною мірою відстають від потреб цивільного обігу. Головним чином це пов’язано з тим, що в радянській цивілістиці порука не посіла достойного місця, оскільки в правозастосовчій практиці радянського періоду історії нашої держави вона не одержала поширення через невідповідність принципам планування. Останні ґрунтовні дослідження інституту поруки були здійснені наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.ст. у працях А.М. Нолькена “Вчення про поруку за римським правом та новітніх законодавствах” у 2-х томах (1884 р.) та І.Б. Новицького “Порука. Науково-практичний коментар” (1927 р.).
На сучасному етапі розвитку юридичної науки в Україні поруці як способу забезпечення виконання зобов’язань також приділяється недостатня увага в порівнянні з іншими інститутами цивільного права. Сьогодні в Україні немає жодного монографічного дослідження, присвяченого особливостям правового регулювання поруки як способу забезпечення виконання зобов’язань. Праці по цій темі обмежуються поодинокими статтями у періодичних виданнях, які носять несистемний характер, стосуються лише невеликого кола проблем, в основному практичного характеру. Виняток становить дисертація П.М.Федосєєва “Інститут поруки за римським правом та його рецепція у цивільному праві України” (2002 р.), предметом дослідження якої є порука у римському праві. Частково питанням правового регулювання поруки у проекті ЦК України приділяв увагу Ю.І.Чалий у дисертації на тему “Договір банківського кредиту і правові засоби забезпечення повернення кредитних грошей” (1997 р.).
У ЦК України, який набрав чинності з 1 січня 2004 р., матеріально-правові норми, що регулюють відносини поруки, сформульовані більш повно і систематизовано. Тобто уже з певністю можна констатувати, що сьогодні визначена законодавча основа досліджуваного інституту як самостійного способу забезпечення, яка дозволила частково вирішити проблеми із правовим регулюванням інституту поруки і практикою його застосування. Проте загалом нормативне регулювання відносин поруки потребує подальшого вдосконалення та уніфікації. До того ж багато положень ЦК України не знайшли свого теоретико-правового обґрунтування. Останнім часом під впливом змін, пов’язаних із переходом до ринкової економіки, постала потреба у переосмисленні правової природи, змісту, функціонального призначення, а також перебудови забезпечувальних механізмів поруки, застосування нових підходів на практиці.
Вищезазначені обставини обумовили необхідність комплексного дослідження інституту поруки у цивільному праві України та вирішення проблем, пов’язаних з застосуванням поруки як способу забезпечення виконання зобов’язань учасниками цивільного обігу.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження проводилося в межах бюджетної теми юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Формування механізму реалізації та захисту прав та свобод громадян України” (номер теми 01-БФ-042-01; номер державної реєстрації 019 U007725).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є системний аналіз поруки у цивільному праві України, а також удосконалення правового регулювання відносин поруки та правозастосовчої практики.
Для досягнення вказаної мети необхідно вирішити наступні завдання:
встановити історичні тенденції розвитку поруки у римському праві та законодавстві, що діяло на території Української держави;
вивчити досвід правового регулювання поруки у законодавстві країн СНД та Європейського Союзу на сучасному етапі;
визначити поняття цього цивільно-правового інстиуту, виділити його характерні ознаки, функціональне призначення і місце в системі цивільного права;
розробити доктринальне підґрунтя договору поруки - його ознак, форми, істотних умов, порядку виконання, відповідальності;
виявити найбільш ефективний механізм компенсації витрат, понесених поручителем у процесі виконання зобов’язання за договором поруки;
розробити загальнотеоретичні та практичні рекомендації щодо вдосконалення законодавчого регулювання поруки та її застосування у договірній та судовій практиці.
Об’єктом дослідження є відносини, що виникають у зв’язку із застосуванням поруки як способу забезпечення виконання зобов’язань.
Предметом дослідження є загальнотеоретичні дослідження, що стосуються проблем правового регулювання поруки в цивільному праві, а також чинне законодавство України та практика його застосування, цивільне законодавство країн СНД, Франції, Німеччини, Нідерландів.
Методологічну основу дисертаційного дослідження складають сучасні методи наукового пізнання: загальнонауковий діалектичний метод та спеціальні наукові методи історичного, порівняльно-правового, системно-структурного аналізу, а також аналітико-синтетичний метод, метод узагальнення, моделювання тощо.
Зокрема, використання в дисертації історичного методу дозволило автору дослідити динаміку розвитку інституту поруки у римському праві та у законодавстві, що діяло на території Української держави. Особливого значення надано порівняльно-правовому методу, за допомогою якого проведено аналіз положень сучасного національного законодавства та законодавства країн СНД та Європейського Союзу в сфері регулювання правовідносин поруки з метою виявлення його позитивних рис та недоліків.
Системно-структурний метод застосовувався, зокрема, при здійсненні класифікації поруки на види, а також визначенні її місця в системі цивільного права України. Метод аналізу був використаний при вивченні судової практики та при дослідженні норм чинного законодавства, дозволив виявити у ньому прогалини, сформулювати пропозиції щодо його вдосконалення, а метод синтезу – для визначення загальних особливостей і тенденцій правового регулювання поруки та при формулюванні висновків. Використання методу узагальнення дозволило на основі виділених ознак визначити ключові поняття, що стосуються інституту поруки. Метод моделювання дозволив не тільки уявити типові конструкції побудови відносин, що складаються між поручителем, кредитором і боржником на всіх стадіях існування зобов’язального правовідношення, але й запропонувати оптимальні шляхи їх правового регулювання.
Теоретичну основу дисертації склали праці відомих українських та зарубіжних вчених дореволюційного, радянського та сучасного періодів. Зокрема, істотний вплив на одержані автором результати, висновки та практичні рекомендації мали наукові дослідження М.М.Агаркова, Ч.Н.Азімова, К.Н.Аннєнкова, Ю.Барона, В.А.Бєлова, Д.В.Бобрової, Т.В.Боднар, М.І.Брагінського, С.М.Братуся, В.В.Вітрянського, Б.М.Гонгало, Г.Дернбурга, Д.В.Дождєва, О.В.Дзери, Л.Еннекцеруса, О.С.Іоффе, О.О.Кота, О.О.Красавчикова, Н.С.Кузнєцової, С.Н.Ландкофа, В.В.Лунца, В.В.Луця, Г.К.Матвєєва, Д.І.Мейєра, І.Б.Новицького, Л.О.Новосьолової, І.С.Перетерського, О.А.Підопригори, К.П.Побєдоносцева, Й.О.Покровського, Р.Саватьє, С.В.Сарбаша, М.М.Сібільова, Є.О.Суханова, І.Н.Трєпіцина, П.М.Федосєєва, Є.О.Харитонова, В.М.Хвостова, Б.Б.Черепахіна, Я.М.Шевченко, Г.Ф.Шершеневича та інших учених.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в Україні на рівні дисертаційного дослідження здійснюється системний аналіз інституту поруки у цивільному праві, розглядаються теоретико-правові проблеми визначення поняття поруки як способу забезпечення виконання зобов’язань і як договору, а також питання динаміки правовідносин поруки, що охоплюють правові зв’язки трьох суб’єктів – кредитора, поручителя і боржника. Ці питання розглядаються через призму підвищення ефективності правового регулювання поруки, а також удосконалення договірної та судової практики.
У дисертаційному дослідженні обґрунтовано нові науково-теоретичні положення, найважливішими з яких є такі:
Вперше:
1. З урахуванням наступності у праві доведено, що на всіх історичних етапах існування поруки як в римському праві, так і в праві Української держави, підхід щодо розуміння змісту основного обов’язку поручителя як виконання зобов’язання за боржника не викликав жодних сумнівів. Така ж позиція відображена у сучасному зарубіжному законодавстві.
2. Запропоновано диференційований підхід до визначення змісту основного обов’язку поручителя, що випливає з договору поруки: за умови, що поручитель в силу об’єктивних обставин, суб’єктивної характеристики, особливостей своєї діяльності, а також в залежності від специфіки самого зобов’язання боржника спроможний виконати зобов’язання останнього перед кредитором (сплатити суму боргу, виконати роботи, надати послуги, вчинити інші дії тощо), на нього може бути покладений обов’язок виконати основне зобов’язання боржника, а також обов’язок нести відповідальність за невиконання останнім зобов’язання, забезпеченого порукою, у формі відшкодування збитків (шкоди) та/або сплати неустойки. Якщо таке виконання є об’єктивно неможливим (особистісний характер основного зобов’язання, утримання від вчинення певних дій тощо), поручитель лише несе відповідальність у формі відшкодування збитків (шкоди) та/або сплати неустойки.
3. Сформульовано загальне правило, згідно із яким поручитель зобов’язаний здійснити виконання замість боржника, а також відшкодувати збитки (шкоду) в повному обсязі та/або сплатити неустойку, якщо в договорі не буде вказано інше. Виняток складають зобов’язання, що носять особистий характер; негативні зобов'язання, предметом яких є утримання від вчинення певних дій; а також зобов’язання, предметом яких є індивідуально-визначена або незамінна річ. У разі їх забезпечення порукою поручитель зобов’язаний лише відшкодувати збитки (шкоду) та/або сплатити неустойку. На нього не може бути покладено обов’язок здійснити виконня замість боржника.
4. На основі аналізу правової природи поруки в роботі обґрунтовується наступне її визначення: порука – це акцесорне договірне зобов’язання, згідно з яким поручитель поручається перед кредитором третьої особи (боржника) за виконання останнім його обов’язку, а у разі його невиконання чи неналежного виконання зобов’язується виконати обов’язок боржника та/або нести цивільно-правову відповідальність у формі відшкодування збитків (шкоди) та/або сплати неустойки.
5. Спростовано положення про те, що порукою можуть забезпечуватися лише зобов’язання, які вже існують на даний момент, яке було вироблено судовою практикою на підставі неправильного тлумачення норми ст. 191 ЦК УРСР про те, що порукою можуть забезпечуватися лише дійсні вимоги. Доведено, що порука може бути встановлена як одночасно з виникненням основного зобов’язання, так і після цього. Немає підстав заперечувати можливість укладення договору поруки до укладення основного договору (забезпечення майбутнього права вимоги) за умови, що на момент звернення кредитора до поручителя це право вимоги (зобов’язання) реально існує, певним чином індивідуалізоване і дійсне.
6. Запропоновано визначення фінансової поруки як особливого виду фінансових послуг, що надаються фінансовими установами, юридичними особами або фізичними особами – підприємцями (поручителі), які поручаються перед кредитором третьої особи (боржника) виконати основне грошове зобов’язання, сплатити неустойку, проценти за користування чужими грошовими коштами, відшкодувати збитки (шкоду) замість боржника і надають поручительські послуги систематично на платній основі з метою отримання прибутку.
7. Обґрунтовано положення про те, що виконання договору поруки поручителем безпосередньо пов’язане із настанням юридичного факту, змістом якого є відсутність належного виконання зобов’язання боржником у визначений строк. Поряд із цим для покладення на поручителя обов'язку нести цивільно-правову відповідальність за боржника у формі відшкодування (збитків) шкоди та/або сплати неустойки необхідно додатково встановлювати підстави притягнення боржника до цивільно-правової відповідальності.
8. Доведено, що перекладення на боржника матеріальних витрат поручителя, понесених у зв’язку з виконанням договору поруки, на підставі норм ЦК України повинен здійснюватися за допомогою інституту суброгації (переведення прав кредитора), а не регресу (зворотньої вимоги). Такий підхід законодавця, на думку авторки, найбільш оптимально відповідає інтересам поручителя як з теоретичної, так і практичної точок зору.
9. Здійснено поділ правомочностей поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, на два види:
а) права, що переходять до поручителя в порядку суброгації. До них віднесено, по-перше, права кредитора, пов’язані із основним зобов’язанням: право на отримання грошової суми, сплаченої замість боржника, право на отримання виконання від боржника або його грошовий еквівалент, якщо поручитель не зацікавлений (втратив інтерес) у безпосередньому виконанні; і, по-друге, права, що забезпечували виконання основного зобов’язання, до яких віднесено неустойку, заставу, притримання, завдаток (у формі рухомого майна), поруку (якщо основне зобов’язання було забезпечене кількома поручителями) і гарантію (якщо в гарантії передбачено, що право вимоги кредитора (бенефіціара) до гаранта може передаватися іншим особам);
б) права, не пов’язані з переходом прав кредитора до поручителя, тобто ті, що мають самостійний характер і ґрунтуються на загальних положеннях цивільного законодавства: право на отримання процентів за користування чужими грошовими коштами на суму, виплачену кредиторові (при забезпеченні грошових зобов’язань) та право застосувати до боржника заходи цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків (шкоди) та/або стягнення неустойки.
Удосконалено:
1. Класифікацію поруки на види, яку запропоновано проводити за наступними критеріями:
а) за характером відносин між поручителем і боржником та критерієм відплатності порука може бути комерційною (фінансовою) та некомерційною;
б) враховуючи обсяг зобов’язання поручителя, виділено повну та часткову поруку;
в) залежно від змісту основного обов’язку поручителя запропоновано розрізняти взаємозамінну поруку або поруку - виконання, компенсаційну або поруку - відповідальність та заміщаючо-компенсаційну поруку;
г) беручи до уваги черговість заявлення вимог кредитора, виділено солідарну та субсидіарну поруку;
д) враховуючи множинність осіб на стороні поручителя у договорі поруки пропонується розглядати такі види поруки як співпорука, порука за поруку (подвійна порука) та зворотна порука.
2. Визначення договору поруки як двостороннього правочину, який укладається з метою врегулювання відносин між кредитором і поручителем. Згода боржника на укладення договору поруки не вимагається. Договір поруки за участі трьох суб’єктів – кредитора, поручителя і боржника – є змішаним, який містить ознаки як договору поруки, так і договору про надання послуг. Підстави для кваліфікації такого договору як багатостьороннього, а точніше трьохстороннього правочину відсутні.
Дістали подальший розвиток положення про те, що:
1. Договір поруки є одностороннім, консенсуальним та безвідплатним. Доведено, що незважаючи на зміни у правовому регулюванні інституту поруки, які відбулися у зв’язку із набуттям чинності ЦК України, така правова оцінка зберігає своє значення.
2. За своєю правовою природою як законний (6 місяців та 1 рік), так і договірний строк, передбачений ст. 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим). Кредитор має право звернутися до поручителя з вимогою про виконання, в тому числі заявити позов, в межах зазначеного строку, оскільки із його закінченням припиняється матеріальне право.
3. За порушення умов договору поруки поручитель повинен нести самостійну майнову відповідальність у формі відшкодування збитків (шкоди) та/або стягнення неустойки, яка нараховується на суму основного боргу, вартості недопоставленого товару, невиконаних робіт, ненаданих послуг і т.д.
Обґрунтовано і сформульовано понад 10 пропозицій та рекомендацій, спрямованих на удосконалення чинного законодавства і практики його застосування, які також складають наукову новизну дослідження.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у тому, що вони можуть бути основою подальших наукових досліджень способів забезпечення зобов’язань взагалі та поруки зокрема, сприяти вдосконаленню законодавства України у сфері регулювання правовідносин поруки. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані у навчальному процесі, при підготовці підручників і навчальних посібників, методичних рекомендацій з курсів цивільного права для викладачів та студентів юридичних спеціальностей, у практичній діяльності загальних та господарських судів України, а також можуть бути корисними для учасників цивільного обігу, які укладають договори поруки, юристів-практиків.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації доповідалися на таких наукових конференціях і семінарах: Міжнародна науково-практична конференція студентів та аспірантів “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (м. Київ, 10-11 квітня 2003 р.); Міжнародна наукова конференція молодих вчених “Другі осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 14-15 листопада 2003 р.); Всеукраїнська наукова конференція “Юридичні читання молодих вчених” (м. Київ, 23 квітня 2004 р.); IV міжвузівська науково-практична конференція “Правова система України: сучасний стан та перспективи розвитку” (м. Рівне, 9 червня 2004 р.); Міжнародна науково-практична конференція студентів та аспірантів “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (м. Київ, 13-14 квітня 2005 р.); Всеукраїнська наукова конференція “Другі юридичні читання” (м.Київ, 18 травня 2005 р.); Науково-методологічний семінар аспірантів та пошукувачів юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, 18 січня 2006 р.).
Результати дисертаційного дослідження обговорювалися і були схвалені на засіданні кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Публікації. Основні наукові положення дисертаційного дослідження викладені дисертанткою в семи наукових публікаціях, у тому числі в чотирьох наукових статтях і в трьох тезах виступів на наукових конференціях.
Структура дисертації обумовлена метою і предметом дослідження. Дисертація складається із вступу, переліку умовних скорочень, трьох розділів, 11 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації складає 216 сторінок, з них 195 основного тексту. Список використаних джерел включає 280 найменувань на 21 сторінці.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Дисертаційне дослідження інституту поруки у цивільному праві дозволяє зробити наступні висновки, що представляють, на нашу думку, теоретичну значимість і практичну цінність.
2. Порука є традиційним, одним із найдавніших інститутів цивільного права з тисячолітньою історією. Виникнення поруки слід віднести до найбільш ранніх етапів становлення та розвитку римської держави VI-V ст.ст. до н. е. Протягом цього часу вона існувала у різноманітних формах, що не дозволяє зводити їх лише до стипуляції.
Проведені дослідження дозволили нам виділити чотири етапи в розвитку цього правового інституту та відповідні їм форми поруки: давній (староримський) - obligatio vindicis, vadimonium, obligatio praedis; докласичний - sponsio і fidepromissio, класичний - fidejussio, посткласичний - fidejussio, сonstituum debit alieni, receptum argentarii, mandatum quality catum.
Незалежно від форми поруки підхід щодо розуміння змісту основного обов’язку поручителя як виконання зобов’язання за боржника не викликав жодних сумнівів.
2. Основні положення про поруку, сформульовані ще в римському праві, знайшли своє відображення в усіх без винятку сучасних кодифікаціях цивільного права. Багато норм зарубіжного законодавства про поруку є актуальними на сучасному етапі української державності і можуть бути імплементовані до правового поля України, особливо зважаючи на пріоритет гармонізації (зближення) законодавства України з правом країн Європейського Союзу.
3. Україна має свій унікальний історичний досвід розвитку інституту поруки, пов’язаний із значним впливом візантійського права. Деякі особливості, які були притаманні інституту поруки в українському, а також дореволюційному російському праві, що застосовувалося на території України, не втратили свого значення і в умовах сьогодення можуть бути використані для подальшого вдосконалення законодавства України про поруку.
4. При визначенні змісту основного обов’язку поручителя у доктрині цивільного права склалися два підходи – розуміння поруки у широкому (порука-виконання) та у вузькому (порука-відповідальність) значенні. Обидва погляди на правову природу поруки мають ряд недоліків, які можуть бути усунені при застосуванні диференційованого підходу. Він дозволить застосовувати один із вказаних варіантів в залежності від виду зобов’язання, що забезпечується.
За загальним правилом, при забезпеченні більшості зобов’язань, поручитель за договором поруки зобов’язаний здійснити виконання замість боржника, а також відшкодувати збитки (шкоду) в повному обсязі, якщо в договорі не буде вказано інше.
Водночас при забезпеченні деяких видів зобов’язань (зобов’язань, що носять особистий характер; негативних зобов'язань, предметом яких є утримання від вчинення певних дій; а також зобов’язань, предметом яких є індивідуально-визначена або незамінна річ) порука-виконання не допускається. У таких випадках поручитель зобов’язаний лише відшкодувати шкоду та сплатити неустойку в разі невиконання або неналежного виконання боржника.
З огляду на зазначене, з метою усунення неоднозначності у визначенні правової природи поруки, пропонуємо внести зміни до ч. 2 ст. 554 ЦК України, виклавши її у такій редакції: «Якщо інше не встановлено договором поруки, поручитель несе обов’язки перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи:
1) сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків – у разі забезпечення грошових зобов’язаннях;
2) сплату неустойки, відшкодування збитків – у разі забезпечення зобов’язань, що носять особистий характер, негативних зобов'язань, предметом яких є утримання від вчинення певних дій, а також зобов’язань, предметом яких є індивідуально-визначена або незамінна річ;
3) виконання основного зобов’язання, сплату неустойки, відшкодування збитків – у всіх інших випадках».
5. Характерними ознаками поруки визначено наступні: 1) договір як єдина підстава виникнення правовідносин поруки; 2) її акцесорний (додатковий) характер; 3) дійсність вимоги, що забезпечується порукою; 4) солідарний характер відповідальності поручителя і боржника у випадку невиконання останнім свого обов’язку; 5) можливість застосування поруки для забезпечення виконання будь-яких зобов’язань, як договірних, так позадоговірних, в тому числі і додаткових (сплата процентів, відшкодування збитків, спричинених невиконанням зобов’язання тощо).
6. Доведено, що порука може бути встановлена як одночасно з виникненням основного зобов’язання, так і після цього. Не заперечується також можливість укладення договору поруки раніше за основний договір (забезпечення майбутнього права вимоги) за умови, що на момент звернення кредитора до поручителя це право вимоги (зобов’язання) реально існує, певним чином індивідуалізоване і дійсне.
Відтак, з метою формування однакової судової практики доцільно було б доповнити ст. 553 ЦК України частиною 4 наступного змісту: «Договір поруки може бути укладено також для забезпечення зобов’язань, що виникнуть у майбутньому та умовних зобов’язань».
7. Функціональне призначення поруки залежить від стадії існування цього забезпечувального правовідношення: до моменту порушення основного зобов’язання порука спрямована на стимулювання боржника до виконання взятих на себе обов’язків, а з моменту невиконання чи неналежного виконання, - на забезпечення і захист інтересів кредитора та компенсацію його майнових втрат.
8. На основі здійсненого аналізу правової природи поруки, виявлення її характерних ознак та функціонального призначення в системі зобов’язань пропонуємо наступне визначення: порука – це акцесорне договірне зобов’язання, згідно з яким поручитель поручається перед кредитором третьої особи (боржника) за виконання останнім його обов’язку, а у разі його невиконання чи неналежного виконання зобов’язується виконати обов’язок боржника та/або нести цивільно-правову відповідальність у формі відшкодування збитків (шкоди) та/або сплати неустойки.
9. Проведено класифікацію поруки на види за такими критеріями: 1) за характером відносин між поручителем і боржником та критерієм відплатності порука може бути комерційною (фінансовою) та некомерційною; 2) враховуючи обсяг зобов’язання поручителя виділено повну та часткову поруку; 3) залежно від змісту основного обов’язку поручителя існує взаємозамінна порука, або порука - виконання, компенсаційна, або порука-відповідальність та заміщаючо-компенсаційна порука; 4) беручи до уваги черговість заявлення вимог кредитора, виділено солідарну та субсидіарну поруку; 5) за суб’єктним складом запропоновано розглядати такі види поруки як співпорука, порука за поруку (подвійна порука) та зворотна порука.
10. Визначено правову природу фінансової (комерційної) поруки, яка є найпоширенішим та найперспективнішим видом поруки в сучасних умовах з своїми специфічними ознаками, об’єктом цивільно-правового регулювання, суб’єктним складом. Сформульовано наступне її визначення: фінансова порука – особливий вид фінансових послуг, що надаються фінансовими установами, юридичними особами або фізичними особами – підприємцями (поручителі), які поручаються перед кредитором третьої особи (боржника) виконати основне грошове зобов’язання, сплатити неустойку, проценти за користування чужими грошовими коштами, відшкодувати збитки замість боржника і надають поручительські послуги систематично на платній основі з метою отримання прибутку.
Наведене стало підґрунтям для висновку про те, що Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” поширюється лише на відносини щодо надання фінансової поруки, тоді як у п. 7 ст. 4 вказаного Закону мова йде про надання будь-яких порук. Переслідуючи мету уникнення зловживань у правозастосовчій практиці, оcобливо з боку контролюючих органів, а також приведення понятійного апарату у відповідність із ЦК України, запропоновано п. 7 ст. 4 Закону викласти у такій редакції: “Надання гарантій та фінансових порук”, а ст. 1 Закону відповідно доповнити визначенням поняття “фінансова порука”.
11. Суб’єктами (учасниками) у правовідносинах, що виникають з приводу поруки, є кредитор, поручитель та боржник по основному зобов’язанні, якими можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, автономна республіка Крим, територіальна громада, органи місцевого самоврядування.
12. Згідно із чинним ЦК України суб’єкти у правовідносинах поруки наділені достатнім обсягом прав з метою захисту їх майнових інтересів. Зокрема, закріплення за поручителем права на отримання винагороди, покликане зменшити ризики поручителя, пов’язані з наданням поруки.
13. Порука припиняється на загальних підставах, закріплених у главі 50 ЦК України. До спеціальних же підстав припинення поруки слід віднести наступні: 1) припинення забезпеченого нею основного зобов’язання; 2) закінчення строку дії поруки, який надається кредитору для пред’явлення вимоги поручителю; 3) заміна боржника (переведення боргу на іншу особу) без згоди поручителя поручитися за нового боржника; 4) відмова кредитора прийняти належне виконання боржника чи поручителя після настання строку виконання зобов’язання, забезпеченого порукою.
14. Зміни основного зобов’язання, що призвели або можуть призвести до збільшення обсягу зобов’язання поручителя без його згоди не слід розглядати як підставу припинення поруки, оскільки на практиці це може призвести до зловживань з боку поручителя і боржника. Більш доцільним вбачається підхід, згідно з яким у випадку зміни основного зобов’язання без згоди поручителя, якщо це спричиняє або може спричинити погіршення його майнового становища, поручитель залишається зобов’язаним на початкових умовах.
Відтак, із ч. 1 ст. 559 ЦК України слова “а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності” необхідно було б виключити, і водночас доповнити ЦК України статтею 558-1 такого змісту:
“1. У випадку зміни основного зобов’язання, що призвело до збільшення обсягу зобов’язання поручителя, без його згоди, зобов’язання поручителя зберігається на попередніх умовах.
2. Якщо кредитор відмовиться від права на переважне задоволення своїх вимог або від права на забезпечення цих вимог (права застави, іпотеки, права по відношенню до одного із співпоручителів), обсяг зобов’язання поручителя за рішенням суду може бути зменшено з урахуванням суми забезпечення, від якої відмовився кредитор”.
15. Традиційною підставою припинення поруки є строк, який згідно із ЦК України може бути передбачений в договорі (договірний строк) або визначений в законі (законний строк). Договірний строк застосовується до всіх без винятку зобов’язань: як з визначеним строком виконання основного зобов’язання боржника, так і у випадках, коли строк виконання зобов’язання не вказаний або визначений моментом пред’явлення вимоги. Законний строк (ч.4 ст.559 ЦК України) диференціюється: 6-місяців – для зобов’язань з визначеним строком виконання та 1 рік – для зобов’язань, строк виконання яких не визначений або визначений моментом пред’явлення вимоги.
16. За своєю правовою природою як законний (6 місяців та 1 рік), так і договірний строк, передбачений ст. 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), протягом якого поручитель вважається зобов’язаним здійснити виконання за боржника на користь кредитора, а кредитор має право звернутися з вимогою про виконання.
17. Вимогу до поручителя про виконання взятого ним зобов’язання, в тому числі і позовну, має бути пред’явлено в межах зазначеного строку.
18. Незважаючи на зміни у правовому регулюванні інституту поруки, що відбулися у зв’язку із набуттям чинності ЦК України, правова оцінка договору поруки як одностороннього, консенсуального та безвідплатного зберігає своє значення.
19. Договір поруки є двостороннім правочином, що укладається з метою врегулювання відносин між кредитором і поручителем. Виникнення або навпаки припинення будь-яких прав та обов’язків боржника ґрунтуються виключно на законі та реалізуються на підставі сукупності юридичних фактів: наявність договору поруки між кредитором і поручителем; невиконання боржником свого зобов’язання перед кредитором; виконання, здійснене поручителем за боржника.
Згода боржника на укладення договору поруки не вимагається. Проте, зважаючи на необхідність врахування волі та захисту інтересів боржника, при визначенні ступеня його участі при укладенні договору поруки доцільно покласти на кредитора та поручителя обов’язок інформувати боржника у письмовій формі про факт укладення договору поруки.
20. Договір боржника з майбутнім поручителем не можна визначати як договір поруки. За правовою природою його доцільно відносити до типу договорів про надання послуг. Предмет вказаного договору складають поручительські послуги, які включають обов’язок виконавця (майбутнього поручителя) укласти договір поруки.
21. Договір поруки за участі трьох суб’єктів – кредитора, поручителя і боржника – є змішаним, що містить ознаки як договору поруки, так і договору про надання послуг. Підстави для кваліфікації такого договору як багатостьороннього, а точніше трьохстороннього правочину, відсутні.
Враховуючи загальну тенденцію до законодавчого закріплення існуючих відносно усталених конструкцій змішаних договорів, в ЦК України доцільно було б передбачити констукцію договору поруки за участі всіх трьох участників поручительських правовідносин в якості самостійного виду цивільно-правового договору.
22. Обов’язковою вимогою при укладенні договору поруки є досягнення згоди по всіх істотних умовах. Наслідком недотримання цієї вимоги є визнання договору поруки неукладеним, що для учасників договору поруки і насамперед для кредитора означає, що основне зобов’язання позбавляється додаткових засобів забезпечення його виконання.
Зважаючи на відсутність в ЦК України спеціальних норм стосовно істотних умов договору поруки, слід застосовувати ч. 1 ст. 638 ЦК України, яка дозволяє зробити висновок про те, що договір поруки можна вважати укладеним при узгодженні умови про предмет, якщо жодною із сторін не заявлено вимогу про умови, щодо яких необхідно досягти згоди. При цьому слід враховувати, що предмет договору поруки на етапі його укладення можна характеризувати лише як визначуваний за певними критеріями. Відому індивідуалізацію він отримує лише на стадії виконання.
23. Предмет в договорі поруки можна визначити через наступні елементи:
1) вичерпний перелік дій, які зобов’язаний вчинити поручитель у випадку невиконання основного обов’язку боржника;
2) вказівка на зобов’язання боржника, що забезпечується порукою;
3) реквізити основного договору, а саме: відомості про кредитора і боржника, предмет основного договору, строк його виконання, умови відповідальності, визначені для боржника тощо.
24. Для договору поруки встановлена письмова форма під загрозою його недійсності. Письмова форма буде дотриманою, якщо його зміст зафіксований не лише в одному або кількох документах, підписаних сторонами, а й у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, а також якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Здійснення конклюдентних дій при укладенні договору поруки не допускається ні зі сторони кредитора, ні зі сторони поручителя.
Обов’язковість нотаріального посвідчення договору поруки згідно із чинним законодавством не вимагається, проте сторони на свій розсуд можуть посвідчити такий договір у нотаріуса. Це дозволить у випадку, коли зобов’язання боржника носить безспірний характер, стягнути з поручителя відповідну суму на підставі виконавчого напису нотаріуса безвідносно до судового розгляду в порядку, передбаченому Законом України “Про нотаріат” від 2 вересня 1993 року № 3425-XI та постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172, якою затверджено “Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів”.
25. Виконання договору поруки безпосередньо пов’язане із настанням заперечного юридичного факту, змістом якого є відсутність належного виконання зобов’язання боржника у визначений строк.
Для покладення на поручителя лише обов’язку виконати зобов’язання за боржника (якщо такі дії складають зміст його обов’язку згідно із договором поруки) наявності цього факту достатньо.
У той же час для покладення на поручителя обов'язку нести цивільно-правову відповідальність за боржника у формі відшкодування збитків (шкоди) та/або сплати неустойки, крім вищевказаного заперечного юридичного факту, необхідно встановлювати наявність підстав притягнення боржника до цивільно-правової відповідальності: протиправність діяння боржника, наявність шкоди у кредитора, причинний зв’язок між протиправністю і шкодою та вина у сукупності (повний склад цивільного правопорушення) - для відшкодування збитків або лише протиправність та вина (усічений склад) – для стягнення неустойки. Якщо немає підстав притягувати до відповідальності боржника, то не повинен виконувати зобов’язання за договором поруки і поручитель.
При виникненні обставин, за яких боржник звільняється від виконання (неможливість виконання, прострочення кредитора) поручителя теж слід звільняти від виконання.
З метою заповнення прогалини з приводу умов (підстав) покладання на поручителя обов’язку боржника, а також однакового застосування норм цивільного законодавства на практиці пропонуємо доповнити ст. 554 ЦК України частиною другою наступного змісту: «Поручитель звільняється від відповідальності за невиконання або неналежне виконання боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, за наявності обставин, за які боржник не відповідає».
26. Поручитель може виконати зобов’язання замість боржника з власної ініціативи (добровільне виконання) або ж із застосуванням примусу (примусове виконання), яке передбачає дві форми: у безспірному порядку або за рішенням місцевого (господарського) суду.
27. У ЦК України процедура пред’явлення вимог кредитора до поручителя досить-таки спрощена: кредитор без будь-яких достатньо серйозних перешкод може звернутися за виконанням до поручителя, що сприяє оперативному захисту порушених інтересів кредитора. Так, при субсидіарній поруці перед тим, як звернутися до поручителя, кредитор повинен заявити вимогу до основного боржника. Відмова останнього від її задоволення або неотримання на неї відповіді в розумний строк дають кредитору право на звернення до поручителя (ч.2 ст. 619 ЦК України). При солідарній поруці кредитор має право одразу після невиконання чи неналежного виконання зобов’язання боржником звернутися за виконанням безпосередньо до поручителя, навіть не заявляючи йому попередніх вимог.
28. Стадія виконання для договору поруки не є обов’язковою. Якщо боржник здійснить виконання основного зобов’язання самостійно, то порука як акцесорне зобов’язання припиняється, оминаючи цю стадію.
29. За порушення умов договору поруки поручитель повинен нести самостійну майнову відповідальність у формі відшкодування збитків та стягнення неустойки, що нараховується на суму основного боргу, вартості недопоставленого товару, невиконаних робіт, ненаданих послуг тощо. Поручителя слід вважати таким, що прострочив виконання свого обов’язку за договором поруки по закінченні розумного строку (наприклад, 7 днів, за аналогією із ст. 530 ЦК України) після отримання письмової вимоги кредитора.
З метою уникнення суперечностей на практиці пропонуємо доповнити ст. 555 ЦК України ч. 3 такого змісту: “Поручитель несе самостійну відповідальність за невиконання договору поруки, якщо протягом 7 днів з моменту отримання письмової вимоги кредитора зобов’язання не приступить до виконання”.
30. Цивілістикою вироблено два можливих способи перекладення на боржника матеріальних витрат поручителя у зв’язку з виконанням договору поруки – переведення прав кредитора (суброгація) або зворотня вимога (регрес).
Провівши системний аналіз норм ЦК України, на сьогодні є всі підстави стверджувати, що законодавець здійснив вибір на користь суброгації, про що свідчить чітке визначення у п.3 ч.1 ст.512 ЦК України серед підстав заміни кредитора у зобов’язанні юридичного факту виконання обов’язку боржника поручителем та використання формулювання “перехід прав кредитора” у ч. 2 ст. 556 ЦК України, що також дозволяє зробити висновок про застосування до післяпоручительських правовідносин ст.ст. 514, 516-519 ЦК України.
31. Підставою заміни кредитора є юридичний факт виконання третьою особою (поручителем) зобов’язання боржника. Причому ця заміна здійснюється автоматично в силу прямої вказівки закону у ч. 2 ст. 556 ЦК України. Відтак, жодних інших дій для переходу прав від кредитора до поручителя, який виконав зобов’язання за боржника, вчиняти не потрібно.
32. Поручитель, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, крім прав, що перейшли до нього в порядку суброгації, має також права, що ґрунтуються на загальних положеннях цивільного законодавства і мають самостійний характер. До них слід віднести право на отримання процентів за користування чужими грошовими коштами на суму, виплачену кредиторові (при забезпеченні грошових зобов’язань) та право застосувати до боржника заходи цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків, яких зазнав поручитель у зв’язку із відповідальністю за боржника, а також стягнення неустойки, якщо така була передбачена в договорі про надання поручительських послуг.
З метою однакового застосування норм ЦК України, пропонуємо ч. 2 ст. 556 ЦК України доповнити абз. 2 такого змісту: «Поручитель також вправі вимагати від боржника сплати процентів на суму, виплачену кредитору, та відшкодування збитків, заподіяних у зв'язку з виконанням договору поруки».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - Ст. 141.
2. Цивільний кодекс України від 16. 01. 2003 р. // Відомості Верховної Ради України.- 2003. - № 40.- Ст. 356.
3. Цивільний кодекс УРСР від 16 грудня 1922 р. з постатейними матеріалами і додатками. – К.: Держ. видавн. політ. літ. УРСР, 1950.
4. Цивільний кодекс Української РСР 18.06. 1963 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1963. - №30. - Ст. 463.
5. Цивільний кодекс України. Проект від 25 серпня 1996 р., прийнятий Верховною Радою України в першому читанні 5 червня 1997 р. // Українське право. – 1999. – № 2.
6. Цивільний процесуальний кодекс України від 18. 03. 2004 р. // Голос України від 18.05.2004 р.
7. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року № 436-VI // Відомості Верховної Ради України.- 2003. - № 18, 19-20, 21-22.- Ст. 144.
7-1. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28. 12. 1960 р. // Відомості Верховної Ради УРСР.- 1961. - № 2.- Ст. 15.
8. Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 року № 2121-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 5-6. - Ст.30.
9. Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 року № 2343-XII в редакції Закону № 784-XIV від 30 червня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 42-43. - Ст.378.
10. Закон України “Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 року № 606-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. - № 24. – Ст. 207
11. Закон України “Про іпотеку” від 5 червня 2003 року № 898-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - N 38.- Ст.313.
12. Закон України “Про заставу” від 2 жовтня 1992 року № 2654-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 47. - Ст.642.
13. Закон України “Про космічну діяльність” від 15 листопада 1996 року № 502/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - № 1. - Ст. 2.
14. Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 01 червня 2000 року № 1775-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2000. - № 36. - Ст.299.
15. Закон України “Про місцеве самоврядування” від 21 травня 1997 року № 280-97 // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - № 24. – Ст. 170.
16. Закон України “Про нотаріат” від 2 вересня 1993 року № 3425-XI // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 39. – Ст. 383.
17. Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 року № 697-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 20. - Ст.249.
17-1. Закон України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 20. - Ст. 82.
18. Закон України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.2000 р. № 2181-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 10. – Ст. 44.
19. Закон України “Про страхування” від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 18. - Ст. 78.
20. Закон України “Про телебачення і радіомовлення” від 21 грудня 1993 року № 3759-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 10. - Ст. 43.
21. Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12 липня 2001 року № 2664-III // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 1. - Ст. 1.
22. Закон України “Про цінні папери та фондовий ринок” від 23 лютого 2006 року № 3480-ІV // Офіційний вісник України. – 2006. - № 13. - Ст.857.
22-1. ЗУ “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 року № 698-XII (втратив чинність на підставі прикінцевих положень ГК України, крім ст.4) // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 14. - Ст.16.
23. Постанова Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172 “Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів” // Офіційний вісник України. - 1999. - № 26. - С. 69.
24. Інструкція про вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 року № 20/5 // Офіційний вісник України.- 2004. - № 10. - С. 315.
25. Постанова Національного банку України № 368 від 28.08.2001 р. “Про затвердження Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні” // Офіційний вісник України. - 2001. - № 40. – С. 83.
26. Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 22 січня 2004 р. № 21 “Про затвердження Положення про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами” (у редакції від 24.06.2005 р. № 4241, затвердженій розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України «Про надання послуг з фінансового лізингу юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами») // Офіційний вісник України. – 2004. - № 16. - С. 278.
26-1. Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 31 березня 2006 р. № 5555 «Про можливість надання юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, фінансових послуг з надання коштів у позику та надання поручительств» // Офіційний вісник України. - 2006. - № 17. - С. 113.
27. Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28.08.2003 р. № 41 “Про затвердження Положення про Державний реєстр фінансових установ”// Офіційний вісник України. - 2003. - № 38. – С. 193.
28. Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 30.01.2004 р. № 33 “Про затвердження переліку видів послуг, які можуть бути зазначені у додатку до свідоцтва про реєстрацію фінансової установи, що видається фінансовій компанії” // www.dfp.gov.ua/law.php?iid=261&lang=ua.
29. Роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 29.04.1994 р. № 02-5/293 “Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань” // Бюл. законодавства і юридичн. практики України. – 1998. – № 3. – С. 59-63.
30. Роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 06.10.94 № 02-5/706 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з укладенням та виконанням кредитних договорів”.
31. Інформаційний лист Вищого арбітражного суду України від 22.11.1994 р. № 01-8/847 “Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів”.
32. Інформаційний лист Вищого арбітражного суду України від 07.03.96 № 01-8/106 “Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів”.
33. Оглядовий лист Вищого арбітражного суду України № 01-8/97 від 31.01.2001 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням і виконанням кредитних договорів”.
34. Оглядовий лист Вищого арбітражного суду України № 01-8/637 від 30.05.2001 р. “Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань”.
35. Лист арбітражного суду м. Києва від 17.01.2001 р. “Про визнання договорів неукладеними: причини і наслідки (огляд арбітражної практики і чинного законодавства)”// Вісник податкової служби України. –2001. - № 1.
36. Постановление Пленума Верховного Суда РФ и Пленума Высшего Арбитражного Суда РФ от 8 октября 1998 г. № 13/14 «О практике применения положений Гражданского кодекса Российской Федерации о процентах за пользование чужими денежными средствами».
37. Информационное письмо Президиума Высшего арбитражного суда РФ от 20. 01. 1998 г. «Обзор практики разрешения споров с применением арбитражными судами норм ГК РФ о поручительстве» // Ваш партнер – консультант. – 1998. - № 7.
38. Архів Верховного Суду України за 2002 р. Справа № 06-6126кс01.
39. Архів Верховного Суду України за 2002 р. Справа № 06-3328кс01.
40. Архів Верховного Суду України за 2002 р. Справа № 06-275кс01.
41. Архів Верховного Суду України за 2002 р. Справа № 3-1004 К 02-39/18.
42. Архів Верховного Суду України за 2002 рік. Справа № 3-307к02.
43. Архів Верховного Суду України за 2003 р. Справа № 06-6506кс02.
44. Архів Верховного Суду України за 2003 р. Справа № 3-804к03/39/18.
45. Архів Верховного Суду України за 2004 р. Справа № 06-6465кс03.
46. Архів Верховного Суду України за 2004 рік. Справа № 06 -1440 кс 03.
47. Архів Верховного Суду України за 2004 рік. Справа № 6-6465кс03.
48. Архів Верховного Суду України за 2005 р. Справа № 6-6247к04.
49. Архів Верховного Суду України за 2005 р. Справа № 06-18898кс03
50. Агарков М.М. Избранные труды по гражданскому праву: В 2 т. – М.: АО “Центр БрИнфоР”, 2002. – Т.1: Обязательства по советскому гражданскому праву. - 490 с.
51. Агарков М.М. К вопросу о договорной ответственности // Вопросы советского гражданского права: Сборник. – М.-Л., 1945. – С.114-155.
52. Азімов Ч.Н. Забезпечення виконання зобов’язань: Навчальний посібник. – Харків: Нац. юр. акад. України, 1995. - 49 с.
53. Алексеев С.С. Право: азбука–теория–философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 712 с.
54. Андрусишин Б.І., Гуз А.М. Пам’ятки історії держави і права України. Київська Русь. – К., 2003.- 60 с.
55. Анненков К. Система русского гражданского права: В 4 т. – СПб., 1901. - Т.3: Права обязательственные. - 490 с.
56. Арістова А. Особливості кредитування банками фізичних осіб // Вісник Національного банку України. – 2003. - № 2. – С. 49-50.
57. Бабіч І. Проблеми визначення поняття „предмет договору” у цивільному праві та цивільному законодавстві України // Підприємництво, господарство і право. – 2005. –№ 12. – С. 29-32.
58. Багач Е. Оцінка істотності (необхідності та достатності) деяких умов цивільно-правового договору // Підприємництво, господарство і право. – 2005. - № 1. – С. 26-28.
59. Барон Ю. Система римского гражданского права. – СПб., 1910. – 244 с.
60. Бартошек М. Римское право: понятия, термины, определения. – М.: Юрид. лит., 1989. - 448 с.
61. Безклубий І. А. Банківські правочини: цивільно-правові проблеми: Монографія. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2005. – 378 с.
62. Белов В.А. Поручительство. Опыт теоретической конструкции и обобщения арбитражной практики. – М., 1998. – 234 с.
63. Белов В.А. Суброгация // Очерки по торговому праву: Сборн. научн. тр. – Ярославль, 2001. – Вып. 7. – С. 91–101.
64. Бервено С. М. Проблеми договірного права України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 392 с.
65. Бервено С. Система принципів договірного права за новим цивільним законодавством України // Юридична Україна. – 2005. - № 9. – С. 30-37.
66. Бервено С., Дзера О. До питання реальності та консенсуальності цивільно-правових договорів // Юридична Україна. – 2005. - № 4. – С. 43-48.
67. Берназюк Я. Податкова порука та банк-поручитель - нові інститути в системі права України // Підприємництво, господарство і право. – 2003. - № 6. – С. 53-57.
68. Бернгефт Ф., Колер І. Гражданское право Германии: Пер. с нем. – С.-Пб., 1910. – 408 с.
69. Богатых Е.А. Гражданское и торговое право: от древнего римского к современному российскому: В 2 ч. – М., 1996. – Ч. 1. - 191 с.
70. Боднар Т.В. Виконання договірних зобов’язань у цивільному праві. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 272 с.
71. Боднар Т.В Забезпечення виконання зобов'язань у новому Цивільному кодексі України // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали VІІІ регіональної науково – практичної конференції (13-14 лютого 2002 р.). – Львів, 2002. – С. 147-149.
72. Боднар Т.В. Зміни в суб’єктному складі договірного зобов’язання // Підприємництво, господарство і право. – 2004. - № 7. – С. 7-11.
73. Бондар Т.В. Предмет виконання договірного зобов’язання у цивільному праві // Вісник господарського судочинства. – 2005. - № 3. – С. 174-179.
74. Боднар Т.В. Строк (термін) виконання договірного зобов’язання в цивільному праві України // Вісник господарського судочинства. – 2004. – № 2. – С.207-212.
75. Боднар Т.В. Суб’єкти виконання договірного зобов’язання // Підприємництво, господарство і право. – 2004. - № 6. – С. 28-31.
76. Боднар Т.В. Теоретичні проблеми виконання договірних зобов’язань (цивільно-правовий аспект): Автореф. дис... докт. юрид. наук: 12.00.03 / КНУ імені Тараса Шевченка. – К., 2005. – 34 с.
77. Бойко І.Й. Зобов’язальне право Гетьманщини за “Правами, за якими судиться малоросійський народ” 1743 року. – Львів: Світ, 1998. – 52 с.
78. Бойко І.Й. Про цивільне право Гетьманщини за Кодексом 1743 року // Право України. – 1999. - № 3. – С. 88-90.
79. Брагинский М.И. Обязательства и способы их обеспечения: неустойка, залог, поручительство, банковская гарантия. Комментарий к новому ГК РФ. – М.: АО «Центр деловой информации», 1995. – Выпуск 1.
80. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: В 4 кн. – М.: Статут, 2000. – Кн. 1: Общие положения. - 848 с.
81. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. – М., 1976. – 215 с.
82. Варколло В. Ответственность по гражданскому праву. – М: Прогресс, 1978. – 328 с.
83. Витрянский В.В. Поручительство. Гражданский кодекс РФ с учетом изменений и новых законодательных актов // Хозяйство и право. – 1998. - № 8. – С. 3-11.
84. Витрянский В.В. Существенные условия договора в отечественной цивилистике и правоприменительной практике // Вестник Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. – 2002. - № 5.- С. 132-142.
85. Витрянский В.В. Существенные условия договора в отечественной цивилистике и правоприменительной практике // Вестник Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. – 2002. - № 6.- С. 75-83.
86. Витрянский В.В. Существенные условия договора в отечественной цивилистике и правоприменительной практике // Вестник Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. – 2002. - №7.- С. 91-101.
87. Волнухин Д. Проблемы института поручительства // Право и экономика. – 2000. – № 1. – С. 25-27.
88. Вятчин В.А., Криворогова Т.Ю. Из практики применения арбитражным судом Астраханской области отдельных положений законодательства об обеспечении исполнения обязательств при рассмотрении споров, вытекающих из договоров займа и кредита // Вестник Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. – 1998. - № 7. – С.81-88.
89. Гавзе Ф.И. Обязательственное право: Общие положения.–Минск, 1968. – 126 с.
90. Гіжевський В.К., Головченко В.В., Демський Е.Ф. Популярна юридична енциклопедія / За ред. В.С. Ковальського. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 528 с.
91. Годэмэ Е. Общая теория обязательств: Пер. с франц. - М.: Юрид. изд-во Мин. юстиции СССР, 1948. – 510 с.
92. Гольмстен А.Х. Опыт постороения общего учения о праве регресса // Юридические исследования и статьи. – СПб., 1913. – Т.2. – С. 157-186.
93. Гонгало Б. М. Общие положения учения об обеспечении обязательств и способах обеспечения обязательств // Цивилистические записки: Межвузовский сборн. научн. труд. – М.: Статут, 2001.- С. 63-104.
94. Гонгало Б. М. Учение об обеспечении обязательств. - М.: Статут, 2002. – 222с.
95. Гражданский кодекс Нидерландов / Под ред. Ф.Й.М. Фельдбрюгге. – Т. ІІІ. – Кн. 6. – Лейден, 1994. - 95 с.
96. Гражданский кодекс Нидерландов / Под ред.Ф.Й.М. Фельдбрюгге.– Т. ІІІ. – Кн. 7. – Лейден, 1994. - 54 с.
97. Гражданский кодекс Российской Федерации: Комментарий для предпринимателей. – М., 1999. – Ч.1. – 736 с.
98. Гражданский кодекс УРСР, утвержден ВУ ЦИК 16.12.1922 г. – Харьков, 1925. – 330 с.
99. Гражданское и торговое право зарубежных стран: Учебн. пособие / Под ред. В.