ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВЕКСЕЛЬНОГО ОБІГУ В УКРАЇНІ

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО
РЕГУЛЮВАННЯ ВЕКСЕЛЬНОГО ОБІГУ 10
1.1. Еволюція джерел правового регулювання вексельного обігу. 10
1.2. Вексельний обіг та його стадії. 25

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОКРЕМИХ СТАДІЙ
ВЕКСЕЛЬНОГО ОБІГУ 38
2.1. Видача векселя. 38
2.2. Акцепт переказного векселя. 59
2.3. Індосамент як спосіб передачі прав за векселем. 87
2.4. Проведення платежу за векселем. 111

РОЗДІЛ 3. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ПОРУШЕННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ
УЧАСНИКІВ ВЕКСЕЛЬНОГО ОБІГУ 136
3.1. Протест векселя. 136
3.2. Цивільно-правова відповідальність учасників вексельного обігу. 163

ВИСНОВКИ 1877

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 200

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Соціально-економічні перетворення, що мають місце на сучасному етапі в Україні, обумовлюють необхідність у докорінному реформуванні законодавства нашої держави. У першу чергу, сказане стосується цивільного законодавства, яке покликане бути основою для формування громадянського суспільства та функціонування ринкової економіки в Україні. Неодмінним інститутом сучасної економічної системи є цінні папери. Відповідно, виникає необхідність у подальшому удосконаленню нормативно-правових актів, що регулюють обіг цінних паперів, зокрема векселів.
Практика застосування законодавства про вексельний обіг свідчить про цілу низку проблем як теоретичного, так і прикладного характеру, які вимагають якнайшвидшого вирішення. Проте подальше удосконалення законодавства, що регулює вексельний обіг, має опиратися на наукові дослідження в цій сфері.
В українській цивілістичній літературі за останні роки проблемам цивільно-правового регулювання вексельного обігу була приділена певна увага. У цьому відношенні варто відзначити дисертаційні дослідження С.М.Бервено „Правові аспекти вексельного обігу в Україні” (Харків, 1997), І.Ф.Сидорова „Виконання вексельних зобов’язань” (Київ, 2003), В.В.Воловика „Вексель як об’єкт цивільних прав” (Київ, 2004), О.М.Єфімова “Правовідносини у сфері обігу векселів в Україні” (Київ, 2005). Дана проблематика одержала висвітлення і в таких роботах: Кузнєцова Н.С., Назарчук І.Р. „Ринок цінних паперів в Україні: правові основи формування та функціонування” (Київ, 1998), Бервено С.М., Яроцький В.Л. „Правове регулювання вексельного обігу в Україні” (Харків, 1999), Єфімов О.М. „Вексельний обіг в Україні” (Київ, 2003) та ін. Проте, чимало проблем, що пов’язані з вексельним обігом, залишаються невирішеними і потребують теоретичного аналізу з позицій нового чинного законодавства України.
На сьогодні необхідність у подібних дослідженнях посилюється з огляду на прийняття у 2003 році нового Цивільного кодексу України, який заклав якісно нові концептуальні підходи у регулюванні цивільних відносин. Враховуючи, що 23 лютого 2006 року був прийнятий новий Закон України „Про цінні папери та фондовий ринок”, постає необхідність у теоретичному переосмисленні питань правового регулювання вексельного обігу.
У зв’язку з цим проблеми цивільно-правового регулювання вексельного обігу є актуальними, а їх дослідження випливає із потреб сучасної цивільно-правової науки і практики.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації відповідає темам науково-дослідної роботи кафедри цивільного права і процесу юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка „Проблеми удосконалення цивільного законодавства в умовах інтеграції України в Європейське співтовариство” на 2002-2004 рр. (номер державної реєстрації 0103U005937) та „Вдосконалення цивільного законодавства в світлі нового Цивільного кодексу України” на 2005-2008 рр. (номер державної реєстрації 0105U004945).
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є наукове обґрунтування теоретичних положень щодо цивільно-правового регулювання вексельного обігу та формулювання практичних пропозицій, спрямованих на удосконалення законодавства України про вексельний обіг та практики його застосування.
Для досягнення сформульованої вище мети поставлено такі завдання:
- дослідження еволюції вексельного законодавства України;
- визначення поняття вексельного обігу та його стадій;
- аналіз питань, пов’язаних із видачею векселя;
- дослідження акцепту переказного векселя;
- аналіз індосаменту та його видів;
- дослідження проблем платежу за векселем;
- аналіз правових наслідків порушення вексельного зобов’язання.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані з вексельним обігом.
Предмет дослідження – цивільні правовідносини, що виникають при видачі, акцепті, індосаменті векселя, здійсненні платежу за ним, а також законодавство, яке їх регулює, та практика його застосування.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є діалектичний метод пізнання. В роботі також використано інші методи, зокрема історико-правовий (при дослідженні еволюції джерел правового регулювання вексельного обігу), формально-юридичний (при аналізі змісту норм законодавства про вексельний обіг), порівняльно-правовий (при порівнянні індосаменту і цесії) та ін.
Теоретичну базу дослідження склали праці таких вчених-юристів: М.М.Агаркова, С.М.Бараца, І.А.Безклубого, С.М.Бервено, В.А.Бєлова, С.М.Братуся, А.А.Вишневського, В.В.Воловика, В.М.Гордона, В.В.Грачова, О.В.Дзери, Л.Ю.Добриніної, В.А.Дозорцева, П.Ю.Дробишова, О.М.Єфімова, Л.Г.Єфімової, О.С.Іоффе, А.І.Камінки, В.Д.Каткова, В.М.Коссака, О.О.Красавчикова, Є.О.Крашеніннікова, Н.С.Кузнєцової, І.М.Кучеренко, Л.А.Лунца, В.В.Луця, Р.А.Майданика, Г.К.Матвеєва, Д.І.Мейєра, І.Р.Назарчука, Н.О.Нерсесова, І.Б.Новицького, Л.А.Новосьолової, Є.А.Павлодського, Л.В.Панової, В.В.Посполітака, І.В.Рукавишнікової, А.М.Савицької, І.Ф.Сидорова, А.І.Улінського, А.Ф.Федорова, С.Я.Фурси, П.П.Цитовича, Б.Б.Черепахіна, В.Б.Чувакова, Я.М.Шевченко, О.С.Яворської, В.Л.Яроцького та ін.
Емпіричною базою дослідження є практика використання векселів у господарському обороті, а також матеріали судової практики вирішення спорів, пов’язаних з вексельним обігом.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є комплексним науковим дослідженням, в якому одержали подальше теоретичне вирішення проблеми цивільно-правового регулювання вексельного обігу в Україні. За результатами проведеного дослідження сформульовано наступні основні теоретичні положення та пропозиції, які виносяться на захист:
- запропоновано авторське визначення поняття „вексельний обіг” – це цивільні правовідносини, що виникають у зв’язку із видачею векселя, акцептом переказного векселя, переданням прав за векселем, авалем векселя та платежем за векселем. Розмежовуючи поняття „вексельний обіг” і „обіг векселя”, дисертант дійшов висновку, що останнє поняття є вужчим і означає перехід прав на вексель від одного векселедержателя до іншого на підставі правочину чи іншого юридичного факту;
- визначено, що початковою стадією вексельного обігу є видача векселя. При цьому видача векселя розглядається у роботі як односторонній правочин, а не як договір. Одержала подальший розвиток проблема впливу видачі векселя на зобов’язання за договором, на основі якого видано вексель;
- зроблено висновок про те, що в контексті вексельного обігу акцепт варто розглядати з двох позицій: 1) як напис; 2) як юридичний факт. При цьому додатково обґрунтовано, що акцепт як юридичний факт є одностороннім правочином. У дисертації одержала подальший розвиток проблема правової природи переказного векселя, виданого на самого векселедавця. Наведено аргументи на користь того, що за своєю суттю такі векселі є переказними, а тому на них поширюються положення вексельного законодавства про акцепт.
- вперше запропоновано, виходячи з необхідності розмежування індосаменту і цесії, внести зміни до ч.4 ст.197 Цивільного кодексу України, виклавши друге речення в такій редакції: „Особа, яка передає право за цінним папером, відповідає лише за недійсність відповідної вимоги і не відповідає за її невиконання”. В результаті аналізу питання про момент виникнення у індосата відповідних прав за векселем, дисертантом додатково обґрунтовано, що для виникнення у індосата відповідних прав та обов’язків необхідне вчинення на векселі передавального напису (індосаменту) та передача векселя індосату;
- доведено, що непред’явлення векселедержателем векселя до платежу не має своїм правовим наслідком погашення векселя чи припинення вексельного зобов’язання. Зобов’язання щодо платежу за векселем вважається виконаним з моменту зарахування коштів на рахунок векселедержателя. Лише після цього платник вправі вимагати вручення йому векселя з розпискою про отримання платежу;
- зроблено висновок про те, що векселедержателеві слід надати більше можливостей у виборі місця вчинення протесту про неоплату. У цьому аспекті варто було би надати можливість векселедержателеві звернутися за вчиненням протесту про неоплату також за своїм місцезнаходженням (місцем проживання). Додатково обґрунтовується необхідність розмежування протесту векселя і вчинення нотаріусом виконавчого напису на векселі. Запропоновано ст.8 Закону України„Про обіг векселів в Україні” викласти у такій редакції: „Стягнення заборгованості за опротестованим векселем здійснюється на підставі виконавчого напису нотаріуса”;
- виходячи із розмежування понять “зобов’язання” і “відповідальність”, зроблено висновок, що у вексельному праві не існує солідарної відповідальності всіх вексельних боржників, а є лише відповідальність основних боржників (векселедавця простого і акцептанта переказного векселів) і зобов’язання другорядних вексельних боржників (індосантів, авалістів, векселедавця переказного векселя), яке по своїй природі не є вексельною відповідальністю.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при викладанні відповідних тем з навчальних дисциплін „Цивільне право України (ч.1)”, „Господарське право України”, при розробці спецкурсів „Вексельне право”, „Правове регулювання обігу цінних паперів”, а також для підготовки підручників, навчальних посібників тощо. Сформульовані в роботі теоретичні положення та практичні рекомендації можуть бути використані у правотворчості та застосовуватись у судовій та нотаріальній практиці при вирішенні питань, які пов’язані з вексельним обігом.
Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження обговорювались на засіданнях кафедри цивільного права і процесу Львівського національного університету імені Івана Франка.
Основні положення дисертаційного дослідження оприлюднені на таких конференціях: Науково-практична конференція „Розбудова правової держави в Україні: проблеми та перспективи” (м. Тернопіль, 2000 р.); Міжнародна наукова конференція „Проблеми права на зламі тисячоліть” (м. Дніпропетровськ, 2001 р.); VII Регіональна науково-практична конференція „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 2001 р.); Науково-практична конференція „Розбудова правової держави в Україні: проблеми та перспективи” (м. Тернопіль, 2001 р.); Регіональна міжвузівська наукова конференція молодих вчених і аспірантів „Проблеми вдосконалення правового регулювання щодо забезпечення прав і основних свобод людини і громадянина в Україні” (м. Івано-Франківськ, 2001 р.); VIII Регіональна науково-практична конференція „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 2002 р.); Регіональна міжвузівська наукова конференція молодих вчених і аспірантів „Проблеми вдосконалення правового регулювання щодо забезпечення прав і основних свобод людини і громадянина в Україні” (м. Івано-Франківськ, 2002 р.); Міжнародна наукова конференція студентів та аспірантів „Проблеми правознавства очима молодих вчених” (м. Хмельницький, 2002 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція „Актуальні проблеми цивільного права та практики його застосування в сучасний період” (м. Хмельницький, 2002 р.); Науково-практична конференція „Нові Цивільний і Кримінальний кодекси – важливий етап кодифікації законодавства України” (м. Івано-Франківськ, 2002 р.); І Міжнародна наукова конференція „Проблеми адаптації цивільного законодавства України до права ЄС” (м. Хмельницький, 2005); XII Регіональна науково-практична конференція „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 2006 р.); IV Міжнародна науково-методична конференція „Римське право і сучасність” (м. Одеса, 2006 р.); Міжнародна науково-практична конференція „Розвиток цивільного законодавства України: шляхи подолання кодифікаційних протиріч” (м. Київ, 2006 р.); XІII Регіональна науково-практична конференція „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 2007 р.).
Публікації. Результати наукового дослідження висвітлено в 16 публікаціях, в т.ч. 6 – у фахових виданнях, 10 – інші опубліковані праці, які додатково відображають наукові результати дисертації.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження дозволило сформулювати наступні висновки і пропозиції:
1. У юридичній літературі неоднозначно вирішується питання еволюції векселя і джерел його правового регулювання. Більшість авторів виділяють три періоди становлення векселя на європейському континенті – італійський, французький та німецький. Поряд з цим висловлена й інша точка зору, що в даному випадку варто вести мову про історичні типи векселів, кожен з яких свого часу займав панівне становище. На думку автора, у наведених двох позиціях йдеться про одні й ті ж самі речі, але в різних площинах. Адже основою для традиційного виділення трьох етапів розвитку векселя було те, що кожен з цих етапів, будучи прив’язаним до певної країни, характеризувався відповідними особливостями правової конструкції векселя. Іншими словами, італійський, французький та німецький періоди характеризувались відповідним типом векселя.
2. На сьогоднішній день в літературі поширеним є поділ усіх країн, в залежності від їх вексельного законодавства на три групи: 1) країни, законодавство яких засноване на Женевській системі вексельного права; 2) країни англо-американської системи вексельного права ; 3) інші країни, які не належать ні до женевської, ні до англо-американської системи вексельного права. На думку автора, більш точним є інший поділ, запропонований російським вченим Є.О.Васильєвим, що передбачає виділення четвертої групи – країн, вексельні закони яких у своїй основі мають старе французьке право, що діяло у Франції до женевської уніфікації. Адже на сьогоднішній день залишились ряд країн, вексельне законодавство яких побудоване на французькому законодавстві, що діяло до прийняття Женевських конвенцій 1930 р., а тому є всі підстави для виділення цих країн в окрему групу.
3. Вексельне законодавство, яке діє на території України, базується на Женевській системі вексельного права. При цьому починаючи від здобуття Україною незалежності можна виділити наступні періоди у становленні законодавства про вексельний обіг:
1) Період до 2000 року, який характеризувався тим, що правове регулювання вексельного обігу здійснювалось переважно підзаконними нормативно-правовими актами. В цей період основним законодавчим актом у сфері вексельного обігу було Положення про переказний і простий вексель 1937 р. Дія цього нормативно-правового акта в Україні обумовлювалась Постановою Верховної Ради “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР”.
2) Період з 2000 року і до сьогоднішніх днів характеризується тим, що відносини у сфері вексельного обігу починають регулюватись на рівні законів. З 6 січня 2000 року для України набрали чинності Женевські вексельні конвенції 1930 року, до яких Україна приєдналась законами від 6 липня 1999 року. У 2001 році прийнятий Закон України “Про обіг векселів в Україні”, який закріпив дію на території України УВЗ з одночасним визначенням особливостей його застосування в Україні. При цьому судова практика зайняла неоднозначну позицію, щодо моменту набрання чинності УВЗ на території України. В більшості справ Верховний Суд України виходив з того, що УВЗ в Україні діє з 6 січня 2000 р. Проте, на думку автора, така позиція є недостатньо обґрунтованою, оскільки Женевська конвенція лише зобов’язує державу, що приєдналась до неї, ввести на своїй території УВЗ, а не вводить автоматично його.
4. На основі дослідження поняття “вексельний обіг” автор дійшов висновку про доцільність його розмежування з поняттям “обіг векселя”. Обіг векселя означає рух вже існуючого (виданого) векселя як цінного паперу в рамках цивільного обороту. Обіг векселя – це перехід прав на вексель від одного векселедержателя до іншого на підставі правочину чи іншого юридичного факту. На відміну від поняття “обіг векселя”, поняття “вексельний обіг” є ширшим за змістом і не обмежується самим лише переходом прав на вексель від одного векселедержателя до іншого. Вексельний обіг – це цивільні правовідносини, що виникають у зв’язку із видачею векселя, акцептом переказного переданням прав за векселем, авалем векселя та платежем за векселем. З метою вдосконалення термінології пропонується закріпити вказані вище визначення у Законі України “Про обіг векселів в Україні”. Виходячи з наведеного вище та враховуючи сферу регулювання Закону України “Про обіг векселів в Україні”, автор вважає, що більш точною назвою вказаного закону була б наступна – Закон України “Про вексельний обіг в Україні”. З цих же міркувань потребує доопрацювання преамбула вказаного закону, де передбачено, що обіг векселів полягає у видачі переказних та простих векселів, здійсненні операцій з векселями та виконанні вексельних зобов’язань у господарській діяльності. По-перше, в даному випадку більш точно вести мову не про “обіг векселів”, а про “вексельний обіг”. По-друге, у наведеному вище визначенні робиться необґрунтована вказівка на сферу господарської діяльності. Адже виходячи із ст.3 цього ж закону, сфера вексельного обігу не обмежується лише відносинами, пов’язаними з господарською діяльністю.
5. Початковою стадією вексельного обігу є видача векселя. При цьому, оскільки вексель відноситься до неемісійних цінних паперів, щодо нього не можуть вживатись поняття “розміщення”, “випуск”, “емісія”, “емітент”. Відповідно, пропонується внести наступні зміни у законодавство:
- визначення боргових цінних паперів, до яких належить і вексель, в абзаці 3 ч.1 ст.195 Цивільного кодексу України та п.2 ч.5 ст.3 Закону України “Про цінні папери та фондовий ринок” слід викласти в такій редакції: „боргові цінні папери, які посвідчують відносини позики і передбачають зобов’язання емітента (особи, що видала цінний папір) сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов’язання”;
- назву ст.164 Господарського кодексу України варто замінити на “Умови та порядок розміщення (видачі) цінних паперів суб’єктами господарювання”, а ч.7 цієї статті викласти в такій редакції: “Суб’єкти господарювання мають право у порядку, встановленому законом, видавати векселі – боргові цінні папери, які посвідчують безумовне грошове зобов’язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю)”.
6. Одним із найбільш дискусійних в літературі є питання про момент виникнення вексельного зобов’язання. У цьому відношенні було обґрунтовано цілу низку теорій, які можна поділити на дві групи: 1) договірні теорії; 2) теорії одностороннього волевиявлення. Законодавство України більшою мірою трактує видачу векселя як одностороннє волевиявлення векселедавця, а не як договір. Виникнення прав за векселем у першого векселедержателя має місце тоді, коли складений вексель набувається у власність останнього. Тому вексельне законодавство України у вирішенні питання щодо виникнення векселя і вексельного зобов’язання більшою мірою тяжіє до такого різновиду креаційної теорії, як теорія доставлення власності.
Аналіз понять “складання” і “видача” векселя дав підстави автору зробити висновок, що складання є складовою видачі векселя.
7. Не зважаючи на те, що Закон України “Про обіг векселів в Україні” дозволив зобов’язуватися та набувати права за векселями фізичним особам незалежно від наявності в них статусу суб’єкта підприємницької діяльності, немає достатніх підстав для висловленого в літературі положення про те, що в Україні векселездатність збігається із загальною цивільною дієздатністю суб’єктів цивільних правовідносин. Чинне законодавство України обмежує можливість використання векселів окремими суб'єктами (органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, установи та організації, які фінансуються за рахунок відповідних бюджетів, державні підприємства та акціонерні товариства, у статутному фонді яких частка держави перевищує 50 відсотків).
8. На сьогоднішній день в юридичній літературі відсутня єдність поглядів щодо впливу видачі векселя на зобов'язання за договором, який передбачає видачу векселя в якості оплати за переданий товар (виконані роботи, надані послуги). Закон України "Про обіг векселів в Україні" однозначно вказує, що у разі видачі векселя припиняється зобов'язання з основного договору і виникає зобов'язання за векселем. Виходячи зі змісту ст.4 Закону України "Про обіг векселів в Україні", видача покупцем (замовником) векселя є з його боку виконанням договірного зобов’язання. Тому його зобов’язання в даному випадку припиняється належним виконанням (ст.599 Цивільного кодексу України).
9. На думку автора, у законі слід конкретизувати вимоги до векселя, який видається як розрахунок за передані товари, виконані роботи чи надані послуги. Тому ст.4 Закону України "Про обіг векселів в Україні" слід доповнити реченням такого змісту: "У договорі, який передбачає розрахунок векселями, має бути визначено вид векселя, найменування (ім’я) трасанта і трасата для переказного векселя (векселедавця – для простого векселя), суму векселя, строк і місце платежу, а також інші умови, щодо яких за заявою хоча би однієї сторони має бути досягнуто згоди".
10. Поняття акцепту в контексті вексельного права варто розглядати з двох позицій: 1) як напис і 2) як юридичний факт. По-перше, акцепт можна розглядати, як відповідний напис на переказному векселі, зроблений платником (трасатом). Тобто йдеться про суть акцепту з формальної (юридико-технічної) точки зору. По-друге, акцепт є юридичним фактом, з настанням якого пов’язується виникнення у платника (трасата) зобов’язання платити за векселем. Акцепт як юридичний факт за своєю природою є правочином. В частині, не врегульованій спеціальними положеннями вексельного законодавства, до нього застосовуватимуться загальні положення про правочини (глава 16 Цивільного кодексу України). Акцепт є одностороннім правочином. При цьому закреслення трасатом вчиненого напису є його відмовою від вчиненого одностороннього правочину – акцепту.
11. Досліджуючи правові наслідки обмеженого акцепту, автор приєднується до точки зору, згідно з якою обмежений акцепт векселя має вексельно-правові, а не загально-цивільні наслідки. Водночас, ст.13 Закону України „Про обіг векселів в Україні” обмежила коло осіб, які можуть вносити зміни до векселя. На думку автора, ст.13 Закону України „Про обіг векселів в Україні” слід виключити як таку, що суперечить УВЗ.
12. Стаття 3 УВЗ передбачає можливість складення векселя, виданого на самого векселедавця, тобто векселедавець вказує самого себе як платника. Такі векселі у літературі часто називаються переказними-простими. При цьому по-різному вирішується питання про те, чи такі векселі слід кваліфікувати як переказні і поширювати на них вимоги щодо акцепту, чи вважати їх простими векселями. На думку автора, переказні векселі, видані на самого векселедавця, за своєю природою є переказними векселями, і на них повинні поширюватися всі норми УВЗ про переказні векселі, в тому числі, про акцепт.
13. Проаналізовані автором матеріали використання векселів суб’єктами підприємницької діяльності дозволили виявити випадки, коли, наприклад, закреслено підпис акцептанта, поставлено лише печатку без підпису, підпис вчинено за допомогою факсиміле. Для попередження виникнення спорів на практиці треба передбачити статтю в Законі України "Про обіг векселів в Україні" наступного змісту: "Якщо в акцепті закреслено підпис акцептанта або замість підпису проставлено тільки печатку юридичної особи, що акцептує вексель або підпис проставлені за допомогою факсиміле, вважається, що в акцепті відмовлено".
14. Згідно із ст. 29 УВЗ, трасат може письмово сповістити про свій акцепт векселедержателю, або будь-кому з осіб, що підписали вексель і таке повідомлення має силу акцепту. Законодавством не регулюється який саме спосіб надіслання повідомлення повинен бути. На нашу думку, це питання слід вирішити по аналогії надсилання важливих документів – рекомендованим листом. А тому доречно ст.2 Закону України "Про обіг векселів в Україні" доповнити пунктом 1-1) такого змісту: "письмове повідомлення, про яке йдеться в абзаці 2 статті 29 Уніфікованого закону, надсилається рекомендованим листом”.
15. Закон України „Про обіг векселів в Україні” передбачає у ст.4, що у разі видачі (передачі) векселя відповідно до договору припиняються грошові зобов’язання щодо платежу за цим договором та виникають грошові зобов’язання щодо платежу за векселем. Проте наведена норма закону говорить лише про видачу і передачу векселя, але не про акцепт. Думається, що така позиція є непослідовною, оскільки норма ст.4 закону мала б за логікою стосуватися і акцепту переказного векселя. Тому пропонуємо внести наступні зміни у Закон України „Про обіг векселів в Україні”: доповнити частину 3 ст.4 наступним реченням: „Такі ж правові наслідки настають у разі акцепту переказного векселя”.
16. Досліджуючи питання про способи передачі прав на цінні папери, автор акцентує увагу на суперечностях, які містить ст.163 Господарського кодексу України у співставленні її з відповідними положеннями ст.197 Цивільного кодексу України та Закону України “Про цінні папери та фондовий ринок”. В даному випадку слід виходити з того, що види цінних паперів залежно від способу легітимації управомоченої особи є загальними для всіх сфер (в тому числі, і сфери господарювання) і закріплені у ст.197 Цивільного кодексу України та ст.3 Закону України „Про цінні папери та фондовий ринок”. Тому з метою усунення суперечностей у правовому регулюванні передання прав за цінними паперами, зокрема, векселями, пропонується ч.3 ст.163 Господарського кодексу України виключити.
17. Досліджуючи співвідношення між індосаментом і цесією автор притримується позиції про самостійність вказаних понять. При цьому недостатньо обґрунтованою є висловлена в літературі точка зору, що на відміну від індосаменту, цесія має своїм предметом перенесення зобов’язальних, а не речових прав, прав з паперу, а не прав на папір. Враховуючи, що індосамент і цесія є самостійними цивільно-правовими категоріями, потребує змін ч.4 ст.197 Цивільного кодексу України – пропонується виключити слово „(індосант)” з другого речення ч.4 ст.197 Цивільного кодексу України, виклавши його в такій редакції: “Особа, яка передає право за цінним папером, відповідає лише за недійсність відповідної вимоги і не відповідає за її невиконання”.
18. В літературі дискусійним є питання про те, з якого моменту виникають права і обов’язки в осіб при вчиненні індосаменту. Дисертантом відстоюється точка зору, за якою для передання прав за векселем на підставі індосаменту необхідне не тільки вчинення самого напису (індосаменту), але і передача векселя індосату. У цьому аспекті позитивним було б закріплення у законодавстві України норми, яка б чітко регулювала питання передання прав за векселем. Автор пропонує доповнити Закон України „Про обіг векселів в Україні” статтею наступного змісту:
„Передача прав за векселем.
Права за векселем передаються шляхом вчинення на ньому векселедержателем (індосантом) передавального напису (індосаменту) і вручення векселя індосантом індосату.
Якщо векселедавець помістив на векселі слова „не за наказом” чи інший рівнозначний вислів, то права за таким векселем передаються в порядку відступлення права вимоги (цесії).
Якщо останній індосамент є бланковим, то для передання прав за таким векселем достатньо вручення векселя іншій особі.”
19. Згідно ст. 12 УВЗ – індосамент повинен бути безумовним і будь-яка обмежуюча його умова вважається ненаписаною. Тому щоби запобігти виникненню спорів на практиці автор вважає за необхідне внести в Закон України "Про обіг векселів в Україні" таку статтю:
“При вчиненні індосаменту ненаписаними вважаються застереження:
- "без обороту на мене" чи інше рівнозначне застереження;
- застереження, що знімає з індосанта відповідальність за платіж;
- застереження, що обмежує індосамент, зокрема, вказує на частковий індосамент.
- будь-яке застереження , що ставить вексель та виконання зобов’язань за ним в залежність від настання певних умов.”
20. Аналізуючи передоручний індосамент, автор не погоджується із висловленою в літературі точкою зору, що передоручитель (індосант) не може з власної волі відкликати вчинений індосамент. У законодавстві потрібно закріпити конструкцію відносин між індосатом та індосантом, що виникають у випадку вчинення передоручного індосаменту. Для цього у ч.3 ст.237 Цивільного кодексу України серед підстав виникнення представництва варто передбачити також “вчинення передоручного індосаменту векселя”.
21. Дослідження заставного індосаменту дозволило авторові приєднатися до точки зору про те, що для виникнення у індосата прав за заставним індосаментом потрібне вчинення на векселі відповідного напису та передачі такого векселя індосату. Також звертається увага на певну непослідовність у ч.5 ст.197 Цивільного кодексу України. Закріплюючи у вказаній статті положення про повний та передоручений індосамент, законодавець нічого не говорить про заставний індосамент. Враховуючи, що заставний індосамент є самостійним різновидом індосаменту, автор пропонує доповнити абзац 2 ч.5 ст.197 Цивільного кодексу України реченням наступного змісту: „Індосамент може також посвідчувати лише право застави на цінний папір (заставний індосамент)”.
22. В результаті аналізу питання щодо передачі прав за векселем за договором факторингу дисертантом зроблено висновок, що коли за договором факторингу клієнт передає (чи зобов’язується передати) факторові право вимоги за векселем, механізм цесії не застосовується. Винятком є випадок, коли на векселі є напис „не за наказом” чи рівнозначний йому. За загальним правилом, коли предметом договору факторингу є право грошової вимоги за векселем, передача цього права здійснюється шляхом вчинення на векселі передавального напису (індосаменту) і передачі індосованого векселя факторові. Якщо за договором факторингу передається право вимоги за векселем, на якому останній індосамент є бланковим, для переходу відповідних прав до фактора достатньо самого лише вручення йому векселя.
23. Платіж за векселем дисертант розглядає як виконання вексельного зобов’язання векселедавця простого векселя чи акцептанта переказного векселя. При цьому немає підстав визначати платіж за векселем як правочин.
24. Непред’явлення векселедержателем векселя до платежу не має своїм правовим наслідком погашення векселя чи припинення вексельного зобов’язання. Якщо йдеться про вексель із строком платежу за пред’явленням чи у визначений строк від пред’явлення, то зі змісту ст.ст.53, 78 УВЗ випливає, що векселедержатель втрачає права вимоги щодо боржників, зобов’язаних в порядку регресу, але не щодо основних вексельних боржників (векселедавця простого векселя і акцептанта переказного векселя). При цьому на векселі зі строком платежу на визначений день або у визначений строк від складання ст.53 УВЗ не поширюється.
25. Зобов’язання щодо платежу за векселем вважається виконаним з моменту зарахування коштів на рахунок векселедержателя. Лише після цього платник вправі вимагати вручення йому векселя з розпискою про отримання платежу.
26. На практиці актуальним є питання щодо місця вчинення протесту векселя. У цьому аспекті позитивним моментом є закріплення у чинній зараз Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами на території України положення про те, що протест векселів про неоплату вчиняються нотаріусами за місцем знаходження платника або за місцем платежу (доміцильовані векселі, тобто векселі, які підлягають оплаті у третьої особи). Водночас, з метою підвищення ефективності вексельного законодавства векселедержателеві слід надати більше можливостей у виборі місця вчинення протесту в неоплаті. У цьому аспекті варто було би надати можливість векселедержателеві звернутися за вчиненням протесту в неоплаті також за своїм місцем знаходження. Тому п.295 вказаної Інструкції пропонується викласти в такій редакції: “Протест векселів про неоплату вчиняються нотаріусами за місцезнаходженням (місцем проживання) платника або за місцем платежу (доміцильовані векселі, тобто векселі, які підлягають оплаті у третьої особи) або за місцезнаходженням (місцем проживання) векселедержателя за вибором останнього; протест векселів про неакцепт та недатування акцепту, протест про непред’явлення примірника векселя, надісланого для акцепту, держателю векселя, протест про неакцепт за другим примірником векселя, протест про неплатіж за другим примірником векселя – за місцезнаходженням (місцем проживання) платника; протест про непередавання оригіналу векселя законному держателю копії векселя – за місцезнаходженням (місцем проживання) держателя оригіналу векселя; протест про відмову у проставленні векселедавцем датованої відмітки про пред’явлення йому векселя – за місцезнаходженням (місцем проживання) векселедавця”.
27. Пропонується уточнити перелік документів, які повинні подаватися нотаріусові для вчинення виконавчого напису. Відповідно, п.11 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, слід викласти у такій редакції: „Для одержання виконавчого напису подаються:
а) оригінал або копія опротестованого векселя (у випадку засвідченого факту втрати оригіналу чи відповідних ситуацій пп. 4-7 ст. 92 Закону України „Про нотаріат”);
б) акт про протест векселя.
28. Варто розмежовувати протест векселя і вчинення виконавчого напису на векселі. Суть протесту полягає у засвідчені факту порушення прав законного держателя векселя, а суть виконавчого напису полягає в тому, що він є виконавчим документом, який підлягає примусовому виконанню державною виконавчою службою. Тому некоректним є формулювання ст.8 Закону України „Про обіг векселів в Україні”. Пропонується ст.8 Закону України „Про обіг векселів в Україні” викласти у такій редакції: „Стягнення заборгованості за опротестованим векселем здійснюється на підставі виконавчого напису нотаріуса”.
29. У Законі України „Про нотаріат” слід закріпити перелік підстав для відмови у вчиненні протесту. У зв’язку з цим абзац 2 ст.92 цього закону варто викласти в такій редакції: „Нотаріус відмовляє пред’явнику векселя у вчиненні протесту, якщо:
а) вексель не містить усіх обов’язкових реквізитів передбачених діючим законодавством;
б) пред’явник векселя не є його законним держателем чи не має необхідних повноважень, на пред’явлення векселя для протесту;
в) вексель містить застереження „без протесту”, „обіг без витрат” чи інший рівнозначний вираз, що звільняє держателя від вчинення протесту.
Не вчинюється протест в неплатежі, якщо уже вчинено протест в неакцепті”.
30. У Законі України „Про обіг векселів в Україні” доповнити положенням в такій редакції: „Нотис – це лист-повідомлення при порушенні вексельних зобов’язань. Нотис може бути надіслано будь-яким учасником рекомендованим листом із датою вручення”.
Також слід у другій частині даної статті викласти випадки, коли нотифікація не проводиться, це такі випадки:
а) всім особам зобов’язаним за векселем коли вексель містить застереження "не за наказом" чи інший рівнозначний вислів;
б) тим особам, хто не індосував, а просто передав вексель шляхом простого вручення;
в) в інших випадках передбачених вексельним законодавством.”
31. Автором критично проаналізовано запропоновану в літературі теорію “солідарної вексельної відповідальності”. При цьому відправною точкою стало розмежування понять “зобов’язання” і “відповідальність”. На думку дисертанта, у вексельному праві не існує солідарної відповідальності всіх вексельних боржників, а є лише відповідальність основних боржників (векселедавця простого і акцептанта переказного векселів) і зобов’язання другорядних вексельних боржників (індосантів, авалістів, векселедавця переказного векселя), яке по своїй природі не є вексельною відповідальністю.
СПИСОК
ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Цитович П.П. Курс вексельного права // Труды по торговому и вексельному праву. В 2 т. – М.: Статут, 2005. – Т.2. – 346 с.
2. Табашников И. Прошлое векселя: Историко-юридическое исследование. – Одесса, 1891. - 266 с.
3. Барац С.М. Курс вексельного права в святи с ученим о векселях и вексельних операціях. – СПб, 1893. – 778 с.
4. Бервено С.Н., Яроцкий В.Л. Правовое регулирование вексельного обращения в Украине. – Харьков: Право, 2001. – 512 с.
5. Немировский И.Б., Хомяк Б.В. Особенности вексельного права в Украине. – К.: Аверс, 1999. – 240 с.
6. Ильин В.В., Макеев А.В., Павлодский Е.А. Вексельное право. Общие положения и юридический комментарий. – М., 1998. – 152 с.
7. Белов В.А. Очерки по вексельному праву. – М.: ЮрИнфоР, 2000. – 460 с.
8. Нерсесов Н.О. Избранные труды по представительству и ценным бумагам в гражданском праве. – М.: Статут, 1998. – 286 с.
9. Федоров А.Ф. Вексельное право. – Одесса, 1906. – 701 с.
10. Конвенція, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі № 358 // Цінні папери України. – 2001. – № 21. – C.10-16, 21-24.
11. Конвенція про врегулювання деяких колізій законів про переказні і прості векселі № 359 // Цінні папери України. – 2001. – № 21. – С.24-26.
12. Конвенція про гербовий збір стосовно переказних і простих векселів № 360 // Цінні папери України. – 2001. – № 21. – С.26-28.
13. Ерпылёва Н.Ю. Вексель в международном банковском праве: сравнительный анализ женевской и англо-американской систем // Законодательство и экономика. – 2003. - № 9. – С.74-82.
14. Кремер Ю.О. Особенности англо-американского законодательства о векселях // Государство и право. – 1997. - № 3. – С.94-97.
15. Яворська О.С. Вексельне право та його особливості // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства в Україні: Збірник наукових статей. – Випуск VI. – Івано-Франківськ, 2001. – С.104-108.
16. Уруков В.Н. Российское вексельное законодательство и практика его применения. Дисс. … канд.юрид.наук. – М., 1999. – 205 с.
17. Гражданское и торговое право зарубежных государств: Учебник / Отв.ред. Е.А.Васильев, А.С.Комаров. – 4-е изд., перераб. и доп. В 2-х т. – Т.ІІ. – М.: Междунар. отношения, 2005. – 640 с.
18. Конвенція ООН про міжнародні переказні і міжнародні прості векселі, підготовлена Комісією ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) (Нью-Йорк, 1988 р.) // Ежегодник ЮНИСТРАЛ. – 1988. – Т.19. – С.300-331.
19. Положення про векселі, затверджене Постановою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету від 26 квітня 1922 р. // С. У. УССР. – 1922. – № 20. – Ст. 321.
20. Положення про векселі, затверджене постановою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету та Ради народних комісарів УРСР від 26 червня 1929 р. // С. З. УССР. – 1929. – № 18. – Ст. 148.
21. Положення про переказний і простий вексель, затверджене постановою Центрального виконавчого комітету Союзу РСР та Ради народних комісарів Союзу РСР від 7 серпня 1937 р. № 104/1341 // СЗ СССР. – 1937. – № 52. – Ст.221.
22. Закон України "Про цінні папери і фондову біржу" від 18 червня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 38. – Ст.508.
23. Постанова Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. "Про застосування векселів у господарському обороті України" // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 35. – Ст.516.
24. Постанова Кабінету Міністрів України та Національного банку України від 10 вересня 1992 р. № 528 "Про затвердження правил виготовлення і використання вексельних бланків" // Банківська справа в Україні. – 1998. – Т.3. – С.68-69.
25. Постанова Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 46. – Ст.621.
26. Кузнєцова Н.С., Назарчук І.Р. Ринок цінних паперів в Україні: правові основи формування та функціонування. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 528 с.
27. Закон України “Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі” від 6 липня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 34. – Ст. 290.
28. Закон України “Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі” від 6 липня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 34. – Ст. 291.
29. Закон України “Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів” від 6 липня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 34. – Ст. 292.
30. Лист Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року № 01-8/104 // Вісник Вищого арбітражного суду України. – 2000. – № 2. – С.75.
31. Лист Національного банку України від 27 січня 2000 року № 18-211/224-550 // Вісник законодавства України. – 2000. – № 6. – Ст.18.
32. Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 1 жовтня 2002 р. // Господарське судочинство в Україні: Судова практика: обіг цінних паперів / За ред. І.Б.Шицького. – К., 2006. – С.356-359.
33. Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 18 березня 2002 р. // Господарське судочинство в Україні: Судова практика: обіг цінних паперів / За ред. І.Б.Шицького. – К., 2006. – С.311-317.
34. Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 22 квітня 2002 р. // Господарське судочинство в Україні: Судова практика: обіг цінних паперів / За ред. І.Б.Шицького. – К., 2006. – С.334-339.
35. Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 17 вересня 2002 р. // Господарське судочинство в Україні: Судова практика: обіг цінних паперів / За ред. І.Б.Шицького. – К., 2006. – С.345-347.
36. Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 18 березня 2003 року // Господарське судочинство в Україні: Судова практика: обіг цінних паперів / За ред. І.Б.Шицького. – К., 2006. – С.395-397.
37. Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 30 вересня 2003 року // Господарське судочинство в Україні: Судова практика: обіг цінних паперів / За ред. І.Б.Шицького. – К., 2006. – С.417-425.
38. Закон України “Про обіг векселів в Україні” від 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 24. – Ст.128
39. Закон України “Про цінні папери та фондовий ринок” від 23 лютого 2006 року // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 31. – Ст.268.
40. Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – Ст.356.
41. Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18, № 19-20, № 21-22. – Ст.144.
42. Закон України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" від 30 жовтня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 51. – Ст.292.
43. Закон Республіки Казахстан „Про вексельний обіг в Республіці Казахстан” від 28 квітня 1997 р. // Грачев В.В. Акцепт векселя. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – C.278-289.
44. Яроцький В.Л. Цінні папери в механізмі правового регулювання майнових відносин (основи інструментальної концепції). Монографія. – Харків: Право, 2006. – 544 с.
45. Яроцький В. Деякі аспекти дослідження механізму цивільно-правового регулювання: сфера випуску та обігу цінних паперів // Вісник Академії правових наук України. – 2004. - № 1(36). – С.65-73.
46. Хозяйственное право: Учебник / Под ред. Мамутова В.К. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 912 с.
47. Мигранов С. Некоторые проблемы правового регулирования операций с бездокументарными ценными бумагами // Хозяйство и право. – 2000. - № 12. – С.48-49.
48. Шевченко Г.Н. Понятие обращения ценных бумаг // Гражданское законодательство Российской Федерации как правовая среда гражданского общества: Материалы Международной научно-практической конференции: В 2 т. – Краснодар, 2005. – Т.2. – С.162-167.
49. Панова Л.В. Проблеми правового регулювання ринку цінних паперів в Україні. Автореф. дис. … канд..юрид.наук: 12.00.03. – Харків, 2002. – 19 с.
50. Коммерческое право / Под.ред. В.Ф.Попондопуло, В.Ф.Яковлевой. – М., 2002. – Ч.2– 471 с.
51. Лисицын А.Ю. Правовое регулирование деятельности, связанной с обращением неэмиссионных ценных бумаг // Законодательство и экономика. – 2002. - № 1. – С.15-20.
52. Локшин М.Г. Гражданско-правовое регулирование эмиссионных ценных бумаг в Российской Федерации: Автореф. дис. … канд.юрид.наук. – М., 2004. – 15 с.
53. Єфімов О.М. Правовідносини в сфері обігу векселів в Україні. Автореф.дис. … канд.юрид.наук. – К., 2005. – 20 с.
54. Братусь С.Н. О понятии гражданского оборота в советском гражданском праве // Советское государство и право. – 1949. - № 11. – С.70-74.
55. Дозорцев А.В. Объекты права государственной социалистической собственности и их классификация // Советское государство и право. – 1949. - № 1. – С.56-58.
56. Красавчиков О.А. Советская наука гражданского права (понятие, предмет, состав и система) // Ученые труды. Серия «Гражданское право» Т. VI. – Свердловск, 1961. – С.296-297.
57. Иоффе О.С. Избранные труды. В 4 т. Т.3. Обязательственное право. – СПб, 2004. – 837 с.
58. Сидоров І.Ф. Виконання вексельних зобов’язань: Автореф. дис. … канд.юрид.наук. – К., 2003. – 18 с.
59. Красько И.Е., Жушман В.П., Гагин Н.В. Акции и векселя в экономическом обороте Украины. – Харьков: Эспада, 1999. – 280 с.
60. Посполітак В.В. Глава 14 «Цінні папери» // Цивільний кодекс України. Постатейний коментар у двох частинах. Частина 1. / Кер.авт.кол. та відп.ред. проф.А.С.Довгерт, проф.Н.С.Кузнєцова. – К.: Юстиніан, 2005. – 680 с.
61. Воловик В.В. Вексель як об'єкт цивільних прав. Автореф. дис. … канд.юрид.наук: 12.00.03. – К., 2004. – 19 с.
62. Черепахин Б.Б. Труды по гражданскому праву. – М.: Статут, 2001. – 479 с.
63. Пахомов Д.С. Вексельные теории об основаниях возникновения вексельного обязательства: монизм невозможен // Юрист. – 2001. - №7. – С.11-14.
64. Гордон В.М. Вексельное право. Сущность векселя, его составление, передача и протест. – Харьков: Изд-во НКЮ УССР, 1926. – 107 с.
65. Каминка А.И. Устав о векселях: Закон от 27 мая 1902 г. с разьяснениями. – СПб., 1911. – 248 с.
66. Положення про порядок здійснення банками операцій з векселями в національній валюті на території України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 16 грудня 2002 р. № 508 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 10. – Ст.444.
67. Луць В.В. Глава 52 «Поняття та умови договору» // Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. – К.: Істина, 2004. – 928 с.
68. Бервено С.Н. Правовые аспекты вексельного обращения в Украине. Дисс. … канд.юрид.наук. – Харьков, 1997. - 190 с.
69. Порядок випуску, звалювання, акцептування, індосування та погашення векселів, що випускаються державними підприємствами та акціонерними товариствами, у статутному фонді яких частка держави перевищує 50 відсотків, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 6 березня 2002 р. № 262 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 10. – Ст.485.
70. Кучеренко І.М. Організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права: Монографія. – К.: Інститут держави і права ім.В.М.Корецького НАН України, 2004. – 328 с.
71. Дробышев П.Ю. Вексель в коммерческом обороте: Дисс. … канд. юрид. наук. - СПб., 1996. – 198 с.
72. Вормс А.Э. Влияние выдачи векселя на основную сделку // Вестник права. – 1912. - № 12. – С.781-799.
73. Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. – М., 1950. – 416 с.
74. Новоселова Л.А. Вексель: проблемы практического использования // Хозяйство и право. – 1995. - № 6. – С.91-100.
75. Васьковський О.В. Правове регулювання відносин за договором на розрахунково-касове обслуговування. Автореф.дис. … канд.юрид.наук. – Львів, 2004. – 18 с.
76. Вавин Н.Г. Взаимоотношение между векселем и основной сделкой // Вестник права. – 1914. - № 15. – С.435-458.
77. Крутицкий Н.А. Вексель как способ прекращения вексельного обязательства // Правоведение. – 2001. - № 2. – С.97-112.
78. Мельников О.О. Правовые проблемы новации долга в заемное обязательство // Вестник Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. – 2001. - №6. – С.97-102.
79. Шилохвост О. Ю. Замена исполнения и отступное в иностранном законодательстве // Вестник Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. – 1998. - №12. – С.85-95.
80. Теньков С. Спори з приводу визначення правової природи векселя у договірних відносинах (огляд судової практики) // Вісник господарського судочинства. – 2005. - № 2. – С.133-136.
81. Иоффе О.С. Обязательственное право. – М., 1975. – 880 с.
82. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга 1. Общие положения. – М.: Статут, 2001. – 848 с.
83. Рукавишникова И. Правовая природа векселя. Особенности бухгалтерского учета векселей // Хозяйство и право. – 1998. - № 1. – С.35-44.
84. Дернбург Г. Пандекты. Вы