КИРИЛЕНКО ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ. ПІЗНЬОТРИПІЛЬСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ КИЇВСЬКОГО ПОДНІПРОВ’Я В КОНТЕКСТІ КУЛЬТУР СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Краткое описание

КИРИЛЕНКО ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ. Назва дисертаційної роботи: "ПІЗНЬОТРИПІЛЬСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ КИЇВСЬКОГО ПОДНІПРОВ’Я В КОНТЕКСТІ КУЛЬТУР СХІДНОЇ ЄВРОПИ"

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
КАФЕДРА АРХЕОЛОГІЇ ТА МУЗЕЄЗНАВСТВА
На правах рукопису
КИРИЛЕНКО ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ
УДК 94:903’1(477.41)(4-11)
ПІЗНЬОТРИПІЛЬСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ КИЇВСЬКОГО ПОДНІПРОВ’Я
В КОНТЕКСТІ КУЛЬТУР СХІДНОЇ ЄВРОПИ
07.00.02 – всесвітня історія
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
Науковий керівник:
Рижов Сергій Миколайович
кандидат історичних наук, доцент
Київ – 2017
2
ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ 4
ВСТУП 5
РОЗДІЛ 1. СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА
ТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ 11
1.1. Історіографія та історія вивчення пізньотрипільського населення
Київського Подніпров’я 11
1.2. Джерельна база і методи її дослідження 43
РОЗДІЛ 2. ПРИРОДНЕ ОТОЧЕННЯ, МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА І
ПРОСТОРОВА ПОВЕДІНКА ПІЗНЬОТРИПІЛЬСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ
КИЇВСЬКОГО ПОДНІПРОВ’Я 54
2.1. Природно-кліматичні умови Київського Подніпров’я і Східної Європи в
3600/3500 – 3000/2900 рр. до н.е. 54
2.2. Керамічний посуд як індикатор культурних і хронологічних
трансформацій 67
2.3. Виробничий інвентар як показник господарства і адаптації до
навколишнього середовища 99
2.4. Особливості житлового будівництва і структура пізньотрипільських
поселень 111
2.5. Просторова поведінка пізньотрипільського населення: специфіка
заселення регіону 127
РОЗДІЛ 3. СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК НАСЕЛЕННЯ
КИЇВСЬКОГО ПОДНІПРОВ’Я І СХІДНОЇ ЄВРОПИ В ДРУГІЙ
ПОЛОВИНІ IV ТИС. ДО Н.Е. 138
3.1. Роль давніх колективів Східної Європи у формуванні пізньотрипільського
населення Київського Подніпров’я 138
3.2. Господарська адаптація в умовах кліматичних змін 154
3
3.3. Суспільний лад і культурні зв’язки населення Київського Подніпров’я з
колективами Східної Європи 164
3.4. Світоглядні уявлення пізньотрипільського населення 174
ВИСНОВКИ 192
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 201
ДОДАТОК А. Реєстр пізньотрипільських пам’яток Київського Подніпров’я 237
ДОДАТОК Б. Мапи 251
ДОДАТОК В. Схеми, таблиці, діаграми 257
ДОДАТОК Г. Ілюстрації 264
4
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
АКП – Археологічний комплекс пам’яток
ВУАК – Всеукраїнський археологічний комітет
ІІМК – Інститут історії матеріальної культури
ІА АН – Інститут археології Академії наук України
НА ІА НАНУ – Національний архів Інститут археології Академії наук України
НФ ІА НАНУ – Наукові фонди Інститут археології Академії наук України
НМІУ – Національний музей історії України
ФДКМ – Фастівський державний краєзнавчий музей
ОКМ – Остерський краєзнавчий музей
ПКМ – Полтавський краєзнавчий музей
ПХДІКЗ – Переяслав-Хмельницький державний історико-культурний
заповідник
КІС – Культурно-історична спільність
ККА – Культура кулястих амфор
КЛП – Культура лійчастого посуду
КВЛРК – Культура волино-люблінської розписної кераміки
СКШК – Середньодніпровська культура шнурової кераміки
СТК – Східно-Трипільська культура
ЗТК – Західно-Трипільська культура
ТК – Трипільська культура
ПТК – Пізньотрипільська культура
ПТП – Пізньотрипільські пам’ятки
ПП – Пізньотрипільське(кі) поселення
ЛГП – Локальна група пам’яток
КП – Київське Подніпров’я
ГІС – Геоінформаційна система
ДРХ – Дрібна рогата худоба
ВРХ – Велика рогата худоба
КК – Керамічний комплекс
5
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Київське Подніпров’я в середині IV тис.
до н.е. стало крайнім північно-східним ареалом поширення традицій
культурно-історичної спільності Кукутені-Трипілля, місцем формування
особливих груп пізньотрипільського населення, складеного за активної участі
носіїв культур Південно-Східної Європи, в тому числі періоду ранньої бронзи,
на фінальному етапі існування.
Завдяки новим методам дослідження і розширенню джерельної бази, стала
можливою переоцінка питань появи, існування і зникнення досліджуваного
феномена. Комплексний підхід дозволив уточнити мікрохронологію розвитку, а
порівняння з сусідніми колективами Східної Європи – вичленувати елементи
культурного симбіозу. Активні обміни і контакти, що помітні в археологічних
матеріалах, безперечно вказують на інкорпорованість пізньотрипільського
населення в сферу культурних процесів, що сформували тогочасні колективи
всієї Європи періоду енеоліту – початку доби бронзи. На території сучасної
Київщини етнокультурні процеси відобразилися в матеріалах, головним чином,
Трипілля, що межувала з культурами Середній Стіг, Малиця, люблінськоволинською, лійчастого посуду, Полгар, Баден, Пивиха та іншими (Додаток Б:
Б. 1). Приплив інокультурних груп населення і симбіоз з місцевими общинами,
особливо активізувався в кінці IV тис. до н.е., в період зміни епох.
Тому, трипільська культура саме на пізньому етапі існування зазнала
найбільшої варіабельності рис. Це дозволило в межах усього ареалу виділити
близько дев’яти її окремих груп [Дергачев, 1980], що, на думку частини
дослідників, існували у формі племінних об’єднань [Дергачев, 1980; Круц,
1997]. Тому, крім природних особливостей, місцевість Київське Подніпров’я
виділено й за ареалами поширення тут в 3600-2900 рр. до н. е. послідовно
існуючих лукашівської (3600-3300 рр. до н.е.) і софіївської (3200-2900 рр. до
н.е) груп давнього населення. Встановлено, що між періодами їхнього
існування була нетривала перерва, що маркує межу між пізнім етапом (кінець
6
етапу С І або фаза С І – С ІІ) і фінальним етапом С ІІ. Саме дослідженнями
софіївських кремаційних могильників було обґрунтовано потребу виділення
фінальної стадії трипільської культури [Захарук, 1952]. Дехто із дослідників,
В.М. Даниленко висував гіпотезу неолітизації, як ключового фактору змін
[Даниленко, 1953], вже тоді піддали сумніву теорію еволюційного розвитку від
лукашівських до софіївських традицій, яку відстоював В.О. Круц, пояснюючи
трансформацію переважно впливами культури Пивиха [Круц, 1977, с. 153-155].
Остаточне закінчення атлантичного періоду і перехід до суббореалу, що
відбулось в кінці IV тис. до н.е. з початком Хаджибейської регресії, призвело до
значної аридизації клімату на початку ІІІ тис. до н.е. [Герасименко, 2010, с.
162]. З цим пов’язані всеохоплюючі культурні і соціальні трансформації
суспільств в 3300-3200 рр. до н.е., що відобразилися в поширенні на території
Правобережної і частково Лівобережної України, «загального
пізньотрипільського горизонту» з ареалу Пруто-Дністровського межиріччя.
Потреба перегляду усталеного бачення преісторичних процесів фіналу
енеолітичної епохи, зокрема в Київському Подніпров’ї, загострилась з
відкриттям і вивченням нових пам’яток, а також розширенням методів
дослідження, уточненням хронології.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертацію виконано у межах науково-дослідної теми історичного
факультету №16БФ046-01 «Україна в загальноєвропейських історичних
процесах: пошуки цивілізаційного вибору». Тематика дисертації відповідає
дослідницьким напрямкам «процес антропо- та соціогенезису, перехід від
варварства до цивілізації», «матеріальний побут, економіка, їх місце в
історичному розвитку та взаємодія з іншими формами суспільного життя»,
«культурні і духовні форми суспільного розвитку», «етнокультурні зв’язки»
паспорту спеціальності 07.00.02 – всесвітня історія.
Об’єкт дослідження – пізньотрипільське населення Київського
Подніпров’я лукашівської і софіївської локально-хронологічних груп, що
7
існувало в контексті пізнього енеоліту – ранньої бронзи Східної Європи і
відоме, переважно, за археологічними джерелами.
Предметом дослідження є культурно-історичні процеси і трансформації в
середовищі пізньотрипільського і сусідніх суспільств, в часи завершення
енеолітичної епохи і переходу до доби бронзи.
Метою роботи є дослідження системи заселення, господарювання,
структури і світогляду пізньотрипільського населення Київського Подніпров’я,
а також пов’язаних з цим культурно-історичних процесів в межах Східної
Європи, в 3600-2900 рр. до н.е.
Відповідно до мети, визначено наступні завдання дослідження:
- визначити стан наукової розробки проблеми, охарактеризувати
джерельну базу і методи дослідження;
- з’ясувати особливості природно-кліматичних умов, в яких існувало
пізньотрипільське населення Київського Подніпров’я;
- дослідити пізньотрипільські керамічні комплекси як джерело
реконструкції шляхів заселення регіону і культурної взаємодії із синхронними
колективами;
- проаналізувати виробничий інвентар пізньотрипільського населення;
- охарактеризувати особливості топографії, системи заселення, розмірів і
характеру забудови пізньотрипільських поселень;
- реконструювати процес формування пізньотрипільського населення та
культурну взаємодію з населенням інших культурних утворень Східної Європи;
- розкрити особливості господарської адаптації пізньотрипільського
населення;
- відтворити особливості соціальної організації пізньотрипільського
населення;
- реконструювати світогляд пізньотрипільського населення, що
відобразився в особливостях матеріальної культури і поховального обряду;
Хронологічні межі роботи охоплюють час 3600/3500-3000/2900 рр. до н.е.
Нижня межа обумовлена появою поселень, утворених на основі перехідних від
8
розвиненого до пізнього Трипілля комплексів етапу С І. Верхній рубіж
пов’язаний з часом повного зникнення залишків пізньотрипільського населення
в Київському Подніпров’ї, як самостійного культурного явища.
Географічні межі дослідження охоплюють історико-географічний
регіон Східна Європа, в межах сучасних Молдови, Словаччини, Польщі,
Румунії і Угорщини, де існували культури Малиця, люблінсько-волинська,
лійчастого посуду, Полгар, Баден. Більш глибокий аналіз стосується області
безпосереднього поширення пізньотрипільських пам’яток – північної частини
середньої течії Дніпра: регіону Київське Подніпров’я. З півночі він обмежений
впадінням річок Прип’ять і Десна, а з півдня – Стугни, Трубежу та частково
Росави. На сході – басейном середньої течії річки Остер, а на заході – басейном
середньої течії Ірпеня. (Додаток Б: Б.1).
Методологічною основою дослідження стали загальнонаукові принципи
історизму, системності, об’єктивності і комплексності оцінки, що реалізовані
через застосування методів: порівняння, типології, статистики, картографії,
просторового і морфологічно-технологічного аналізів.
Наукова новизна отриманих результатів полягає у таких положеннях.
Вперше:
- вивчено керамічні комплекси з лукашівських поселень – Білогородка,
Романків 3, і софіївських – Софіївська Борщагівка, Гатне, Видубичі (мис
Чайка), а також введено їх до наукового обігу;
- досліджено пізньотрипільські поселення Київського Подніпров’я
методами просторового аналізу.
Уточнено:
- поняття «пізнє Трипілля»;
- класифікацію пізньотрипільських керамічних комплексів в процесі
дослідження колекцій з поселень Євминка 1, Кощіївка 8, Кирилівські висоти,
Мала Снітинка та інших;
- періодизацію і шляхи заселення Київського Подніпров’я
пізньотрипільським населенням;
9
- існування хронологічної перерви між лукашівським і софіївським
етапами;
- роль носіїв синхронних культур Східної Європи в процесі утворення
пізньотрипільських колективів;
- специфіку розташування поселень згідно особливостей топографії;
- реєстр пізньотрипільських пам’яток в межах Київської, Чернігівської і
частково Житомирської областей;
- процес трансформації і зникнення пізнього Трипілля, спричиненого
кліматичними змінами та інокультурними впливами.
Набули подальшого розвитку:
- реконструкція палеоекономіки, суспільного устрою і світогляду
лукашівського і софіївського населення;
- кореляція рис матеріальної культури окремих груп пізньотрипільського
населення відносно місць і періоду їхнього проживання.
Практичне значення дисертації полягає у можливості використання
результатів дослідження при написанні навчальних посібників, монографій і
спеціалізованих статей, присвячених преісторії, археології, а також суміжних
областей наук. Результати роботи можуть стати основою для подальших
досліджень трипільської та інших культур енеоліту-ранньої бронзи Східної
Європи. Дане дослідження є цінним для пам’яткоохоронної діяльності, адже
містить інформацію про існуючі і зруйновані об’єкти археології.
Апробація дослідження здійснена під час виступів на міжнародних і
всеукраїнських наукових конференціях: присвяченій 120-тій річниці відкриття
Трипільської культури в Україні (Київський обласний археологічний музей,
Трипілля, Київська область, 21-22 листопада 2013 р.), XXІX і XXX
Жешувських археологічних конференціях «Badania archeologiczne prowadzine
na terеnie poludniowo-wschdniej Polski, zachodniej Ukrainy і polnocnej Slowacji»
(Жешув, Польща, 25-26 березня 2014 р., 17-18 березня 2015 р.), «Дні науки
історичного факультету» (Київ, 24 квітня 2014 р.), «Шевченківська весна»
(Київ, 22 березня 2014 р.), «Методичні проблеми пам’яткоохоронних
10
досліджень» (Київ, 2-3 жовтня, 2014 р.), «Культура Кукутень в контексті
неоліту-енеоліту Європи» (П’ятра Нямц, Румунія, 15-17 жовтня 2014 р.),
«Тенденції та перспективи розвитку науки і освіти в умовах глобалізації»,
(Переяслав-Хмельницький, Київська область, 2 травня 2015 р.).
Публікації. Основний зміст і результати дослідження відображені у 21
публікаціях: 5 наукових статтях (з яких 4 статті у фахових періодичних
виданнях України; 1 стаття у фаховому періодичному виданні України,
індексованому в міжнародні бази даних); 14 публікаціях апробаційного
характеру (матеріали і тези конференцій); 1 науковій статті у збірнику, що
присвячений проблемам трипільської культури, а також окремому розділі
колективної монографії.
Структура дисертації обумовлена об’єктом, предметом, метою та
завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів,
висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Загальний
обсяг дисертації – 278 сторінок, з яких основна частина – 200 сторінок, список
використаних джерел та літератури – 36 сторінок, додатки – 42 сторінки.

Список литературы

ВИСНОВКИ
В результаті дослідження пізньотрипільського населення Київського
Подніпров’я, проведеного із залученням широкого кола археологічних джерел і
розглядом об’єкта дослідження в контексті синхронних культурних колективів
Східної Європи, були сформульовані такі висновки.
Аналіз історіографії і результатів археологічних досліджень, показав, що
трактування походження і місця об’єкта дослідження відносно синхронних
культур Східної Європи, змінювалося в залежності від рівня розвитку
історичної науки. Незважаючи на часткову вивченість феномену пізнього
Трипілля Київського Подніпров’я, завдяки розвитку знань і поширенню нових
підходів, методик, а також постійному поповненню джерел, дана проблематика
вимагає переоцінки і перегляду основних положень.
За 120 років досліджень було відкрито і частково досліджено 112 давніх
поселень, стоянок, могильників і місцезнаходжень матеріалів, що віднесені в
межах регіону Київське Подніпров’я до пізнього етапу існування культурноісторичної спільності Кукутень-Трипілля. Із моменту перших відкриттів кінця
XIX ст., постала проблема трактування феномену населення «мальованої
кераміки із берегів Дніпра». Формування принципів археологічної науки
сприяло спростуванню автохтонної теорії В.В. Хвойки, на користь
цивілізаційного підходу, закладеного ще Ф.К. Вовком. Вчений вперше довів
спільність місцевого неоліту-енеоліту із старожитностями Південно-Східної
Європи і Малої Азії, а також поширення звідти відтворюючого господарства.
На основі першої періодизації С.С. Магури, розвиненої Т.С. Пассек, було
обґрунтовано виділення пізнього Трипілля з локальним варіантом в межах
Київського Подніпров’я. Новий етап розвитку наукової дискусії, висновки із
якої доповнили бачення процесу завершення енеоліту і становлення доби
бронзи, пов’язані із дослідженнями і трактуваннями унікальних кремаційних
могильників софіївського типу. В результаті дискусії була обґрунтована
193
історична реконструкція Ю.М. Захарука, який вказав на посилення
патріархальності суспільства, зародження майнового розшарування, широких
торгівельних зв’язків і військових конфлікти в середовищі софіївського
населення. Ключове місце займає праця В.О. Круца «Пізньотрипільські
пам’ятки Середнього Подніпров’я», в якій обґрунтовано виділення
лукашівського типу як своєрідного сегменту пізнього Трипілля. Заслуга
В.Г. Збеновича, Т.Г. Мовші, В.О. Дергачова, полягає у виділенні загального
пізньотрипільського горизонту, що поширився на етапі С ІІ по всьому ареалу
кукутень-трипільської спільності, переважно із бринзено-жванецькими
традиціями Подністров’я, що вплинули на формування й софіївського
населення. Важливо, що В.Г. Збенович першим загострив питання, щодо теорії
В.О. Круца, про прямий еволюцій розвиток від лукашівського до софіївського
населення. Подальше обґрунтування хибності цього підходу відображено в
історичних реконструкціях М.Ю. Відейка і розробках автора.
Таким чином, сучасна історіографія переважно сформована роботами
В.О. Круца, В.О. Дергачьова, О.Г. Колеснікова (Корвін-Піотровський),
М.Ю. Відейка, Г.М. Бузян, С.М. Рижова і Е.В. Овчинникова, та працями
закордонних дослідників М. Гімбутас, Д. Меллорі, Д. Ентоні, Н.Я. Мерпертом,
А. Косько та іншими. Питаннях палеоекономіки і демографії висвітлили
С.М. Бібіков і В.О. Круц, а пізніше О.Г. Колесніков. Завдяки роботам
Г.М. Бузян було введено до наукового обігу пласт інформації, щодо
лівобережного куща лукашівських пам’яток типу Крутуха-Жолоб.
М.Ю. Відейко, С.М. Рижов, Е.В. Овчинников встановили специфіку
формування Коломийщини 1, канівського, ржищівського і григорівського
варіантів розвиненого Трипілля, населення яких контактувало з лукашівським і
вплинуло на його формування і розвиток. Питання хронології і періодизації, на
сучасному етапі виглядають так: лукашівське населення існувало на етапі С І –
3600-3300 рр. до н.е., а софіївське на етапі С ІІ – 3200-2900 рр. до н.е. З огляду
на хронологічну перерву між цими групами, М.Ю. Відейко загострив проблему
виникнення софіївських старожитностей, утворених не лише носіями
194
прийшлих подністровських традицій, а й принесених з ними ранньобронзових
культур кола Баден-Костолац-Коцофень-Чернавода Карпато-Дунайського
регіону. На противагу думці про місцеве походження, появою цих елементів
М.Ю. Відейко пояснив можливе виникнення кремаційних поховань – із
середовища культури Полгар, генетичної попередниці культури Баден.
Аналіз джерельної бази показав, що для розкриття поставлених завдань в
розпорядженні автора є достатня кількість джерел. Серед них найбільш масова
категорія – археологічні дані: керамічні комплекси, виробничий інвентар,
структура поселень: їх розміщення і особливості забудови. Методологія
дослідження сформована формальним, гіпотетичним, історичним і системним
підходами, а залучені методи включають: порівняння, вимірювання,
картографування, теоретичне моделювання, методи математичної статистики,
принципи типології і класифікації.
З’ясовано, що природно-кліматичні умови Київського Подніпров’я
характеризувалися суцільним залісненням регіону, континентальним в міру
теплим і вологим кліматом кінця атлантикуму в часи існування лукашівського
населення. Встановлено, що в цей період вже сформувалася структура
грунтово-рослинного покрову близького до сучасного. Тому давні землероби
селилися переважно на лесових плато, орієнтуючись на освоєння багатих
екологічних ніш, утворених басейнами річок Ірпеня, Тетерева, Стугни, Десни і
Трубежу в місцях впадання у Дніпро. Природне багатство регіону дозволило
практикувати мисливство, рибальство і збиральництво, значення яких ще
більше загострились на етапі С ІІ, в часи переходу до суббореального
посушливого і більш холодного клімату. Аридизація і як наслідок екологічна
криза, вірогідно, посилена потужними виверженнями вулканів, погіршили
умови ведення землеробства на користь посилення ролі скотарства. За умов,
коли на початку доби бронзи значно посилились торгівельні зв’язки,
спричинені потребами солі, прикрас, олова і миш’яку для виплавки бронзи,
Київське Подніпров’я як центр пересікання потужних водних напрямків
195
транс’європейського шляху сполучення – Дніпра, Прип’яті і Десни, стало
одним із потужних центрів міжкультурних взаємодій.
Досліджено лукашівський розписний посуд і встановлено, що він потрапив
в Київське Подніпров’я з ареалу пам’яток західно-трипільської культури:
канівської і, можливо, томашівської груп пам’яток. Врізаний орнамент,
типовий для східнотрипільської лінії, поступово спростився до повного
зникнення в кінці етапу С І. З плином часу і пропорційно віддаленню на північ,
зріс відсоток кухонного посуду, а кількість вживаних форм зменшилась. Із
інокультурних впливів, що знайшли відображення у лукашівській кераміці,
відмітимо появу значної кількості (до 50%) чорнолискованої кераміки, що
маркує синкретизм з традиціями волино-люблінської розписної кераміки.
Встановлено, що софіївська кераміка проявляє спільні із усіма групами етапу
С ІІ загальнопізньотрипільські риси орнаментації, стилістики і технології
виготовлення. Початок проникнень бринзено-жванецьких і зливання з
пізньолукашівськими традиціями, відобразилося у синкретичному керамічному
комплексі поселення Кощіївка 8. Це прояв перших переселень із території
Східної Волині і Поділля, які дещо згодом сформували софіївський варіант
пізнього Трипілля. В цих керамічних комплексах помітні, хоч і слабше ніж на
пам’ятках Гординештської і Городської груп, віяння ранньобронзових культур
карпато-дунайського регіону, у вигляді «рогатих ручок» і кулястих амфор.
Повне домінування хвилястих насічок по краю вінець і поява «перлин» під
ними, вказують на інший потужний напрям впливу – із лівобережжя
Середнього Подніпров’я, зайнятого пізніми середньостогівськими племенами
культури Пивиха. Тому, за аналогією з керамічними комплексами всієї Східної
Європи, що зазнали кардинальної трансформацій в період 3300-3200 рр. до не.,
констатуємо такі ж переміни в гончарних традиціях Київського Подніпров’я,
що дозволяє відносити їх за цими проявами до доби ранньої бронзи.
Проаналізовано виробничий інвентар, що повністю відповідав потребам
палеоекономіки енеоліту – початку доби бронзи і ілюструє спільність рис зі
знаряддями землеробсько-скотарського населення Південно-Східної Європи.
196
Для обробки полів і будівництва із кістки і рогу виготовляли мотики, а для
виготовлення одягу – кістяні проколки. Крем’яні знаряддя із волинського
кременю представлені серпами, ножами на пластинах, скребачками і
наконечниками стріл. Керамічні тягарці від вертикальних верстатів слугували
потребам виготовлення тканого полотна. Наявність одиничних мідних виробів,
що слугували елементами високого статусу, пояснюється відсутністю у
лукашівського населення соціального розшарування, віддаленістю від
мідноливарного Карпатського регіону і обряду, що передбачав наявність
цінного поховального інвентарю. Софіївське населення використовувало схожі
крем’яні і кістяні вироби. Зростання значення прядіння на початку доби бронзи
відобразилося в поширенні керамічних пряслиць. Поява численних кам’яних
шліфованих сокир-молотів відображає проникнення із Карпатського регіону
баденських впливів і посилення військових конфліктів. Зростання обмінних
контактів із віддаленими регіонами Кавказу і Прибалтики відобразилося у
прикрасах, виявлених на софіївських могильниках.
Охарактеризовано лукашівські поселення, що за способом освоєння
ландшафту поділяються на: висотні, що займали край борових і лесових терас;
низинні на підвищеннях в заплавах рік. Перші пов’язані з розміщенням поблизу
ділянок плато зі сформованими ґрунтами для полів, а другі, переважно,
синкретичним неолітично-трипільським характером і мисливсько-рибальською
направленістю. Більшість лукашівських поселень складаються із 12-15 жител
на площі до 3 га, що розміщені по-колу або рядами. Більші за розміром лише
поселення Крутуха-Жолоб (10 га) і, вірогідно, Львівська площа. Забудовані
вони або наземними глинобитними одноповерховими житлами, можливо, крім
Крутухи-Жолоб, де простежені масивні перекриття другого поверху, або
заглибленими у землю житлами, що характерно для більш північних поселень.
Софіївський етап проявив тенденції до зростання кількості заплавних селищ і
будівництва землянок, за виключенням поселення перехідного типу Кощіївка 8,
і легких дерев’яних конструкцій на короткотривалих стійбищах. Середня
площа сезонних поселень – 0,5 га, а тривалих – до 1, 5 га. Виключенням є
197
унікальне укріплене валом поселення Козаровичі, загальна площа якого 10 га, а
оточеної частини – близько 3 га.
Результати аналізу просторової поведінки пізньотрипілського населення
підтвердили поетапність заселення регіону, а метод статистики найближчого
сусідства його кластеризацію, що ілюструє реальну суспільну організацію у
формі общин, об’єднаних спільним походженням і культурними зв’язками.
Значна площа і відповідно низька густота населення, близько 0,25 чоловік на 1
км.кв., дозволяють констатувати існування «розсіяного вождівства», як типу
організації в середовищі лукашівського населення. Створена
палеодемографічна модель передбачає, що середня кількість жителів для
лукашівських поселень складала близько 140 людей, а це 1260 чоловік на
синхронних селищах і 7560 осіб за весь час існування цього культурного
утворення. Середня кількість жителів софіївських поселень була в межах 70
чоловік, крім непомірно великого укріпленого селища Козаровичі, яке,
вірогідно, слугувало племінним центром [Кириленко, 2015а, с. 96]. З
урахуванням збільшення кількості софіївських поселень, чоловік на 1 км.кв.,
констатуємо незначне зростання густоти заселення – до 0,3 чоловік на 1 км.кв.
Реконструкція ролі синхронних колективів показала, що із самого початку
трипільське населення Київського Подніпров’я зароджувалось як субстрат
«західної» і «східної» трипільських культурних традицій. Помітна роль в
складенні місцевого Трипілля належить місцевим але нечисленним групам
неолітичного населення києво-черкаської культури. На етапі С І в середовищі
лукашівської групи фіксуємо потужні елементи волино-люблінської культури
розписної кераміки і культури Малиця. З 3300-3200 рр. до н.е в Київське
Подніпров’я почали проникати й поодинокі елементи культурного кола Баден,
що стали особливо помітними в процесі утворення софіївського варіанту.
Очевидно, що їх принесли переселенці із Буго-Дністровського межиріччя, що
відомі за пам’ятками бринзено-жванецького типу, які поглинули залишки
пізньолукашівського населення. Додатково цей культурно-антропологічний
субстрат включив елементи культури Пивиха. Вливання населення культур
198
кулястих амфор і шнурової кераміки, про що зазначали деякі дослідники, не
представлені синкретичними матеріалами із софіївських пам’яток, тому це
питання потребує подальшого вивчення.
Дослідженнями в галузі палеоекономіки було встановлено, що існуючи за
сприятливих умов Атлантичного періоду лукашівське населення продовжувало
практикувати господарські традиції розвиненого періоду – скотарство і
землеробство, що доповнювалося мисливством, рибальством і збиральництвом.
З початком етапу С ІІ Київське Подніпров’я зазнало відчутного антропогенного
впливу, що проявилося у зменшенні лісового покриву. Це співпало із
збільшенням поголів’я вівці і кози у софіївського населення, випас яких
потребував відкритих ділянок. Роль землеробства, в умовах погіршення
клімату, понизилась на користь збиральництва, скотарства і мисливства. З
огляду на зародження торгівельних відносин, шерстяна пряжа і полотно з неї
могло бути для софіївського населення продуктом обміну для отримання
мідних виробів із території карпатського мідноливарного центру.
Реконструкція суспільної організації пізньотрипільського населення
ґрунтується на виділенні найнижчої організаційної ланки – кровноспорідненої
сім’ї, що є основою локальної общини. В основі лукашівської общини лежав
принцип спільної власності на землю. Планування схожих поселень по колу
свідчить про відсутність майнової нерівності, а наявність жіночих статуеток –
про сповідування культу Великої Богині і, очевидно, матрилінійне ведення
спорідненості. Роль вождя в лукашівських общинах мала ситуаційний характер,
обмежуючись часом і навичками. З огляду на малу чисельність і низьку густоту
заселення, між лукашівськими общинами або вождівствами, очевидно, існував
зв’язок у формі союзів, що укладалися і розривалися в залежності від обставин.
Суспільна організація софіївської групи відображає концептуальні зміни,
пов’язані із посиленням патріархальності і мілітарності суспільства,
викликаних виділенням племінної верхівки і групи воїнів. Це викликано
посиленням скотарства, а отже й чоловічої ролі, а також загальним
напруженням відносин між колективами Старої Європи, що стають більш
199
мобільними в умовах кліматичної кризи. Це призвело до появи майнового
розшарування, пов’язаного із виникненням приватної власності на худобу, і, як
наслідок, низки зумовлених цим конфліктів. Будівництво укріпленого
племінного центру Козаровичі і створення кремаційних могильників, доводить
існування військових сутичок і виділення общинної верхівки.
Реконструкція світогляду лукашівського населення базується, головним
чином, на багатому наборі символів розписного керамічного посуду, що
переважно походить з території Канівщини і Буго-Дніпровського межиріччя.
Геометричні фігури слугували структурними елементами в оточуючому давніх
людей хаосі, а слідування сонячному календарю і преклоніння перед
природними силами циклічного відродження, відобразилися у символах кола,
дерева і спіралі. Існування ритуалів і культів пов’язані з керносами,
керамічними «вівтарями», людськими статуетками і фігурками тварин. Жіночі
статуетки є символами родючості, а виявлення їх переважно зламаними,
свідчить про символічне принесення у жертву богам. З огляду на сповідування
культу вогню, що відобразилося у спалюванні поселень, можна лише
припустити, що поховальний обряд в середовищі лукашівського населення,
також пов’язаний із кремаціями, які не відобразилися археологічно. Перехід до
етапу С ІІ пов’язаний зі значною зміною світогляду в середовищі
пізньотрипільського населення. Це відобразилося у трансформації знакових
систем: землеробські символи Старої Європи поступово відмирають на користь
популярних у індоєвропейців знаків Сонця. А також появі поховань у формі
кремацій, переважно із супровідним інвентарем, що в ряді випадків підкреслює
виділення соціальної еліти. За браком доказів, появу цього обряду не можна
пояснити витоками лише із трипільських традицій. Тому, слідуючи фактам, що
підтверджують проникнення активних культурних впливів із території
Карпато-Дунайського регіону, припускаємо, що софіївські кремаційні
могильники також є їхніми проявами.
Процес остаточного зникнення культурних рис, притаманних софіївському
варіанту пізнього Трипілля, пов’язаний із загальними тенденціями, що
200
переважали в суспільствах раннього періоду доби бронзи. Погіршення клімату
активізувало процес пошуку кращих ареалів проживання, а отже й постійні
переселення, що викликало посилення військової напруги. В умовах активізації
товарообмінів, поширення зброї і виділення прошарку воїнів, посилюється роль
вождів, що сприяло остаточному становленню патріархального укладу в
тогочасних суспільствах Східної Європи. Переймання софіївським населенням
перелічених рис, особливо притаманних для індоєвропейських спільнот
ранньобронзових культур: ямної, кулястих амфор і шнурової кераміки,
пришвидшило розчинення залишок досліджуваного населення, переважно в
середовищі перших двох. Таким чином, в першій третині ІІІ тис. до н.е.
Трипілля як культура зникає остаточно, а Середнє Подніпров’я стає
контактною зоною згаданих культур. Це підтверджує зростання значення
регіону і висновок, що софіївське населення розчинилося в середовищі відразу
декількох ранньобронзових культур.