МІНГАЗУТДІНОВА ГАЛИНА ІГОРІВНА. ПОЛІТИТКА США ЩОДО ЦЕНТРАЛЬНОЇ АЗІЇ (1993 – 2015 рр.)

Краткое описание

МІНГАЗУТДІНОВА ГАЛИНА ІГОРІВНА. Назва дисертаційної роботи: "ПОЛІТИТКА США ЩОДО ЦЕНТРАЛЬНОЇ АЗІЇ (1993 – 2015 рр.)"

Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Мінгазутдінова Галина Ігорівна
УДК 94(73:5 – 191.2):327 «1992/2015»
Політика США щодо Центральної Азії (1993 – 2015 рр.)
Спеціальність 07.00.02 – всесвітня історія
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
науковий керівник: Грищенко Тарас Арнольдович,
кандидат історичних наук, доцент
Київ – 2016
2
Зміст.
Вступ……………………………………………………………………………….. 3
Розділ І. Ступінь наукової розробки проблеми та джерельна база
дослідження.….......................................................................................................9
1.1. Ступінь наукової розробки проблем дослідження………………….......9
1.2. Джерельна база дисертаційного дослідження………………………….33
Розділ ІІ. Теоретичний контекст політики США щодо регіону в
постбіполярний
період…………………………………………………………………………….42
2.1. Історико-географічні характеристики Центральної Азії як чинник
політики США щодо регіону………………………………………………………42
2.2. Центральна Азія в американських світополітичних концепціях та
регіональних проектах ХХ – поч.. ХХІ ст………………………………………..56
Розділ ІІІ. Проблеми міжнародної безпеки в центральноазійській політиці
адміністрацій Б.Клінтона, Дж.В.Буша та Б.Обами…………………………...74
3.1. Проблема ядерної зброї та звичайних озброєнь в регіональній політиці
Вашингтону…………………………………………………………………………74
3.2. Співробітництво США з державами регіону з питань протидії
міжнародному тероризму та підтримки військово-політичної операції в
Афганістані………………………………………………………………………….87
Розділ IV. Центральна Азія в геополітичному змаганні Сполучених Штатів з
євразійськими державами (1993 – 2015
рр.)…………………………...…………………………………………………106
4.1. Позиція Вашингтону щодо центрально-азійських аспектів відносин в
трикутнику США – Росія – Китай………………………………………………106
4.2. Сировинно-енергетичний потенціал Центральної Азії як чинник
політики США щодо регіону……………………………………………………..141
Висновки……………………………………………………………………….154
Додатки…………………………………………………………………………164
Список джерел та літератури…………………………………………………170
3
Вступ.
Актуальність теми. Розпад СРСР створив умови політичного вакууму в
Центрально-Азійському регіоні, передовсім з огляду на швидкоплинну й
фактично неочікувану у своїй стрімкості суверенізацію радянської Середньої
Азії. Незважаючи на те, що де-факто колишні союзні республіки якийсь час ще
залишалися у сфері впливу "центру" в особі Російської Федерації, проте
насправді в регіон стали проникати й закріплюватися там Туреччина, Іран,
Китай, Пакистан, Індія та Сполучені Штати Америки.
Великою мірою поява нових претендентів на вплив у регіоні була
пов'язана із прагненням реалізації інтересів згаданих акторів світової політики,
в першу чергу, економічних. Так, Туреччина слугувала транзитним пунктом у
нафтошляху "Баку–Тбілісі–Джейхан", Набукко та Південнокавказькому потоці;
Китай поширював свій вплив насамперед з огляду на інтереси в галузі
енергетики та нафтовидобування; Іран плекав перспективу створення
Каспійсько-Перського нафтопроводу. Хоча відносини США із регіоном не
були настільки комплексними та всеохоплюючими, як у, приміром, Китаю чи
Росії, після розпаду СРСР Вашингтон суттєво підняв рівень власного
економічного, політичного та стратегічного впливу.
За словами З.Бжезінського, «наразі США виступають єдиною
наддержавою світу, а Євразія є центральною світовою ареною. Тож розподіл
сил на євразійському просторі набуває надзвичайної важливості для першості
та історичного спадку Сполучених Штатів у світі».1
Зовнішньополітична
стратегія США, яка у багатьох випадках ґрунтується на теоретичних викладках
класиків геополітики, виходить в даному разі з того, що Євразія є частиною
«Хартленду»,2
«суперконтинентом» земної кулі, яка відіграє роль осі.3 Держава,
що стане домінувати на суперконтиненті, буде впливати у двох із трьох

1 Brzezinski Z. The Grand Chessboard. American Primacy and Its Geostrategic Imperatives / Z. Brzezinski. – Basic
Books, 1997. – p. 194.
2 Mackinder H. The Geographical Pivot of History / H.Mackinder // The Geographical Journal, Vol. 23, No 4 (Apr.
1904). – p. 431.
3 Brzezinski’s Geostrategic Scheme for Euroasia // Executive Intelligence Review. – Volume 24, No 49, December 5,
1997. – p. 30.
4
найбільш економічно розвинених регіонах планети: Західній Європі, Східній
Азії, та на Близькому Сході.
Актуальність теми дослідження підсилюється рішенням керівництва
США здійснити нарощування військової присутності в Афганістані у 2015 –
2016 рр., доступ до якого став можливим завдяки співробітництву Вашингтону
з країнами Центральної Азії на початку ХХІ ст.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційна робота є складовою частиною наукових планів кафедри нової та
новітньої історії зарубіжних країн історичного факультету Київського
національного університету імені Тараса Шевченка та виконана в межах
науково-дослідної теми «Українська нація в загальноєвропейському вимірі:
історія і сучасність» (реєстраційний номер 11 БФ 046-01), що пов’язана з
наукво-дослідною темою «Модернізація суспільного розвитку України в
умовах світових процесів глобалізації» Київського національного університету
імені Тараса Шевченка.
Об’єктом дослідження є зовнішня політика Сполучених Штатів Америки
у постбіполярний період.
Предметом дослідження виступає політика Сполучених Штатів Америки
щодо країн пострадянської Центральної Азії наприкінці ХХ – на початку ХХІ
століття.
Хронологічні рамки дисертації охоплюють роки президентських
каденцій трьох американських президентів – Б.Клінтона, Дж.В.Буша та
Б.Обами у 1993 – 2015 рр., тобто час перебудови концептуальних підходів
керівництва США до колишніх пострадянських держав, адже саме в цей час
відбувся перехід від розгляду країн Центральної Азії як «периферії внутрішньої
політики Російської Федерації» до їх визнання важливим регіоном для США в
Євразії. Іноді автор свідомо виходить за встановлені хронологічні рамки з
метою визначення причинно-наслідкових зв’язків певних процесів та явищ, а
також з метою уточнення історико-географічних понять та деяких
світополітичних концепцій.
5
Географічні межі дослідження охоплюють п’ять країн пострадянської
Центральної Азії: Казахстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан та
Киргизстан, а також Сполучені Штати.
Мета дослідження – на основі всебічного аналізу широкого кола джерел
та наукового доробку вчених дослідити політику США щодо п’яти країн
Центральної Азії протягом 1993 – 2015 рр.
У процесі дослідження автор передбачає реалізацію таких завдань:
* з’ясувати ступінь вивчення проблем дослідження та проаналізувати
його джерельну базу;
* розкрити історико-географічний та соціально-політичний контекст
розуміння терміну «регіон Центральної Азії»;
* визначити й охарактеризувати основні етапи розвитку політики США
щодо країн Центральної Азії у період президентських каденцій Б.Клінтона, Дж.
В.Буша та Б.Обами;
* з’ясувати основні параметри, головні механізми та пріоритети реалізації
цієї політики;
* здійснити порівняльний аналіз політики США та інших провідних країн
- гравців регіону;
* запропонувати оцінку центральноазійської політики США з огляду на її
ефективність та здійснити прогнозування на грунті історичного досвіду.
Методологія дослідження. Методологічна база дисертації визначена
предметом дослідження і ґрунтується на використанні загальнонаукових
принципів і методів, конкретно наукових та спеціальних методів вивчення
обраної теми.
Методологічну основу пропонованого дисертаційного дослідження
складають принципи історизму, плюралізму, всебічності, цілісності та
об’єктивності пізнання.
Принцип історизму покликаний сформулювати засади історичного
підходу щодо вивчення тенденцій та причин змін інтересу відносно
центральноазійського регіону з боку політичних кіл Сполучених Штатів
Америки в рамках окресленого історичного періоду та дати можливість
6
розглянути предмет дослідження відносно конкретної історичної ситуації.
Даний принцип вимагає аналізу всієї сукупності причин та мотивів
принципової зміни ролі Центральної Азії в зовнішньополітичній стратегії США
наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. Крім того, даний принцип є ключовим у
рамках проблематики дослідження еволюції концепту Центральної Азії в
історичному контексті.
Принцип плюралізму надає можливість всебічно висвітлити проблему
дослідження та відкинути заангажованість в оцінках діяльності Вашингтону в
Центральній Азії.
Принципи всебічності та цілісності передбачають комплексний підхід до
дослідження кожного складника теми, що розглядається, як взаємопов’язаних
частин пропонованого дослідження.
Принцип об’єктивності пізнання гарантує наукову неупередженість у ході
співставлення різних точок зору щодо наукового розгляду проблеми, що
досліджується. Такий підхід передбачає розгляд різних за походженням та
змістом джерел, спростування або відкидання існуючих стереотипів та
упереджень. Автор прагне об’єктивно оцінити позицію Вашингтону стосовно
Центральної Азії та проаналізувати всі фактори, що вплинули на формування
політичного курсу США щодо регіону.
З метою реалізації поставлених завдань із загальнонаукових методів були
використані такі як аналіз, синтез, індукція та дедукція. Із конкретно наукових
– проблемно-хронологічний та порівняльно-історичний, а також статистичний
та математичний.
Для вивчення складових частин предмета дослідження, а саме політики
США щодо кожної з п’яти країн пострадянської Центральної Азії, було
застосовано метод аналізу, а для формування загальної картини зовнішньої
політики США в регіоні – метод синтезу. Також, вивчаючи конкретні проблеми
в рамках окресленої теми, такі як енергетична політика США в країнах
Центральної Азії, взаємодія Вашингтону з правлячими режимами регіону в
рамках антитерористичних заходів у Афганістані, конкурентна боротьба
Вашингтону із традиційними зовнішніми акторами в центральноазійському
7
регіоні – Пекіном та Москвою, використовувалися методи індукції та дедукції,
які допомогли логічно впорядкувати отримані висновки.
Застосування проблемно-хронологічного методу дозволило визначити
основні напрямки та форми державної політики США щодо країн Центральної
Азії в хронологічній послідовності. Виявлення загальних тенденцій
зацікавленості різних міжнародних акторів різних епох у контролі над регіоном
Центральної Азії було здійснено із задіянням порівняльно-історичному методу.
Завдяки математичному та статистичному методам було проведено аналіз
енергетично-ресурсного потенціалу Центральної Азії, який викликав особливий
інтерес у зовнішніх гравців, здійснено конвертацію одиниць виміру обсягу
природних ресурсів, які містяться в надрах Центральної Азії.
Для розширення методологічного інструментарію історичного
дослідження до нього в рамках міждисциплінарних зв’язків було додано такі
методи, притаманні політології та науці про міжнародні відносини, як
структурно-функціональний, системний, аналітико-прогностичний тощо.
Таким чином, застосування загальнонаукових підходів, конкретно
наукових та спеціальних методів дозволило всебічно та об’єктивно
проаналізувати політику Вашингтону щодо Центральної Азії наприкінці ХХ –
на початку ХХІ ст.
Наукова новизна. Вперше в українській історичній науці на базі
комплексного аналізу історіографії, широкого спектру джерел було досліджено
еволюцію політики Вашингтону щодо пострадянської Центральної Азії,
сформульовано теоретичні оцінки інтересів США до регіону, окреслено місце
Центральної Азії в американській зовнішній політиці в обраний в дослідженні
період. На основі документів та картографічних зображень сформульовано
межі регіону Центральна Азія, у якому розгорнулася сучасна діяльність США.
Було вперше здійснено огляд перспектив політики США в Центральній Азії у
світлі українських подій 2014 року та проаналізовано позицію керівників
центральноазійських держав у рамках подій, пов’язаних з анексією Криму та їх
вплив на відносини зі США та провідними акторами в регіоні. У роботі більш
повно в порівнянні з наявними працями показано розвиток теоретичних
8
підходів політики США в регіоні та її історичні витоки, на яких ґрунтується
американська стратегія кінця ХХ – початку ХХІ століть.
Практичне значення дисертації полягає у тому, що її фактичний
матеріал, результати та висновки можуть використовуватися з метою
підготовки узагальнюючих праць з всесвітньої історії та історії міжнародних
відносин, навчальних курсів та підручників для вищої школи. Положення
дисертації стануть у нагоді для розробки аналітичних матеріалів, орієнтованих
на оцінку та прогнозування як зовнішньої політики США, так і міжнародних
відносин у центральноазійському регіоні.
Апробація результатів дисертації. Основні матеріали та положення
дослідження оприлюднені у доповідях на міжнародних і всеукраїнських
наукових конференціях: «Південна Україна в міжнародних відносинах: історія і
сучасність» (Миколаїв, 2013), «Реструктуризація глобального простору:
історичні імперативи та виклики» (Київ, 2014), «Еволюція світового розвитку:
глобальні виклики і глобальна дипломатія» (Київ, 2014), «ХІІ Міжнародна
наукова конференція «Шевченківська весна - 2014: історія» (Київ, 2014),
«Перша міжнародна міждисциплінарна конференція» (Одеса, 2015), «Проблеми
миру й безпеки в Європі та світі: концептуальні засади й політичні реалії другої
половини ХХ – початку ХХІ століття» (Ніжин, 2015), «VIII Волинська
всеукраїнська історико-краєзнавча конференція» (Житомир, 2015), «Україна і
США: досвід та перспективи співпраці» (присвячена пам’яті професора
Б.М.Гончара) (Київ, 2016), «Президентські вибори в США 2016 року: наслідки
для України та світу» (Київ, 2016).
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження відображено
в семи наукових публікаціях, у тому числі в одній статті в зарубіжному
науковому виданні. Окремі положення та результати дослідження додатково
відображені у шести публікаціях тез і виступів на наукових конференціях.

Список литературы

Висновки.
Аналіз історіографії засвідчив, що окреслена проблематика не знайшла
належного висвітлення в історичній науці. Автори монографій, статей та
дисертаційних робіт, що працювали над даною проблематикою, розглядали
Центральну Азію в орбіті зовнішньої політики США переважно з
політологічного погляду. Попри великий масив джерел з даної теми, левова
частка наукових розвідок стосується саме політологічного та геополітичного
аспекту відносин Вашингтону з колишніми радянськими республіками
Центральної Азії. Дисертаційні дослідження українських та зарубіжних
здобувачів, що розглядають відносини США та Центральної Азії в означений
період, переважно захищалися в рамках дисципліни «Міжнародні відносини»
або вивчали проблему в коротких хронологічних межах.
Крім того, велика частина розглянутих наукових робіт зосереджена на
окремих аспектах діяльності США в центральноазійському регіоні, насамперед
це військово-політичне співробітництво з окремими країнами Центральної Азії
в рамках антитерористичної операції в Афганістані на початку ХХІ століття, що
великою мірою пов’язано зі стрімким зростанням стратегічного інтересу
Вашингтону до країн Центральної Азії як до важливого плацдарму та
транзитного центру в контексті боротьби з міжнародним тероризмом. Також
велику кількість робіт іноземних дослідників присвячено здебільшого
детальному розгляду двосторонніх відносин США та Казахстану.
Говорячи про наукові праці, присвячені конкурентному співіснуванню
Сполучених Штатів з іншими провідними зовнішніми гравцями в Центральній
Азії – Китаєм та Росією – в означених хронологічних рамках, що написані
китайськими та російськими науковцями, не можна не відзначити наявність
певного суб’єктивізму оцінок діяльності Вашингтону через призму інтересів
вищезгаданих країн. Це, безумовно, позначається на загальній цінності робіт
такого типу в рамках теми дослідження та спонукає до перегляду ряду позицій
та суджень, що висловлюються в таких працях. Крім того, цей масив наукових
праць переважно характеризується політологічними та геополітичними
методами розгляду відносин США з країнами Центральної Азії, тож історична
155
наука не може претендувати на достатній доробок у вивченні цієї актуальної
проблематики.
Разом з тим встановлено, що наявна джерельна база є достатньою для
дослідження обраної теми. Адже в мемуарах та джерелах мемуарного
характеру, а також у публікаціях державних документів міститься достатній
пласт інформації, здатний сформувати максимально неупереджену картину
історії відносин США із країнами пострадянської Центральної Азії. Цінним
джерелом дослідження окремих аспектів співпраці між керівництвом
Сполучених Штатів та держав Центральної Азії виступають періодичні видання
(доступні переважно в електронному форматі), що висвітлюють діяльність
США в регіоні в період, обраний для дослідження.
З’ясовано, що поняттю «Центральна Азія» як історико-географічному
феномену притаманний швидше культурно-цивілізаційний, аніж понятійнокатегорійний контекст, оскільки в основі історичної центральноазійської
ідентичності перш за все лежали зв'язки релігійного, племінного та
територіального порядку. У так званому кабінетному тлумаченні протягом ряду
історичних епох Центральна Азія змінила як мінімум десять узагальнюючих
назв (Туран, Східний Іран, Сіюй, Мавераннахр, Тартарія, Велика та Мала
Бухарії, Туркестан, Середня Азія, Центральна Азія), неодноразово географічний
обсяг регіону зазнавав перегляду, адже стабільного розмежування територій
Центральної Азії саме з політичного погляду протягом століть фактично не
існувало.
Сучасне ж найменування регіону з’явилося в західній науковій думці у
ХХ столітті, замінивши собою попередню узагальнюючу назву регіону
Туркестан, що її використовували західні наукові кола протягом ХІХ – початку
ХХ ст. Майже одночасно зі зміною термінології в західній науці радянська
термінологія сприйняла поняття «Середньої Азії» для позначення колишнього
Туркестану. І якщо новий термін «Центральна Азія» мав саме географічне
підгрунтя та почав набирати популярності та широкого вжитку ще в ХІХ
столітті, то його аналог в радянській науці «Середня Азія» виступав виключно
як атрибуту економічного районування територій та не брав до уваги історико-
156
географічний та багатогранний цивілізаційний контексти. Після розпаду
СРСР сзідноєвропейська наука сприйняла понятійний аппарат щодо окреслення
регіону Центральної Азії, запороваджений західною науквою школою
(географічні рамки сфоромваних центральноазійських країн, однак, були
успадковані від радянського адміністративно-територіального розмежування та
вподальшому не зазнали змін).
Встановлено, що протягом 1993 – 2015 рр. Характер порлітики США
щодо пострадянських країн Центральної Азії зазнавав змін у залежності від
ступеню інтересу Вашингтону до регіону. Зокрема, на початку 1990-х рр. ХХ
ст. за часів першої президентської каденції Б.Клінтона поява нових незалежних
країн на теренах колишнього СРСР викликала в Сполучених Штатів
насамперед економічний, правовий, регіонально-політичний та безпековий
інтереси. У першому випадку США зазначали необхідність досягнення
центральноазійськими країнами економічного лібералізму, у другому –
дотримання прав людини, у третьому – важливість нових країн в їхньому
потенціалі щодо зрушень регіональних конфліктів на релігійному та етнічному
грунті у Туреччині, Афганістані, Ірані, Китаї та Пакистані та важливість
контролю над міжетнічними конфліктами, у четвертому - запобігання
виробництву та розповсюдженню зброї масового знищення, що її виробляли за
радянських часів у тому числі на території Центральної Азії. Знаковим у
центральноазійсько-американських відносинах цього періоду безумовно став
1994 рік, коли Казахстан погодився на відчуження ядерного арсеналу та
передачу його американським спеціалістам для консервації.
Протягом середини – кінця 1990-х рр. (за другої каденції Б.Клінтона)
інтерес Вашингтону до країн Центральної Азії поступово знижувався. Великою
мірою це було пов’язано з виходом на передній план країн Каспійського
басейну та Близького Сходу як основних джерел нафтогазових ресурсів,
необхідних для економіки США та їхніх союзників. У цей час Центральна Азія
відігравала роль другорядного постачальника нафти та газу, тоді як більшу
увагу привертав, зокрема, Азербайджан. Натомість у ці роки поступово
збільшувалася економічна присутність Китаю в Центральній Азії на противагу
157
США (не в останню чергу, знову ж таки, в нафтогазовій галузі
співробітництва).
Прихід до влади нового президента, Дж.В.Буша, позначився докорінною
зміною ставлення керівництва США до регіону Центральної Азії. У контексті
проголошення Вашингтоном боротьби проти міжнародного терроризму після
подій 11 вересня 2001 року зросла необхідність у забезпеченні співпраці
американських військ із регіональними союзниками – сусідами епіцентру
терористичного осередку в Афганістані. А через своє географічне положення
п’ять колишніх радянських центральноазійських республік якраз-таки являли
собою один з основних форпостів війни проти тероризму на теренах цієї країни.
По-перше, три центральноазійські держави з п’ятьох мають спільний кордон
з Афганістаном, а по-друге, усі п’ять держав у різному співвідношенні мають
зв’язки з «центром тероризму» на мовному, культурному, історичному,
політичному та етнічному рівнях. Тож перетворення Центральної Азії з
«заднього подвір’я зовнішньої політики Росії» на стратегічну базу
антитерористичних операцій під проводом США було невідворотним в рамках
обставин, що складалися. Із приходом адміністрації Б.Обами та запланованим
на 2016 рік збільшенням контингенту американських військових у Афганістані
важливість прикордонних азійських держав залишалася незмінною.
З огляду на теоретичні підходи США до Центральної Азії початок ХХІ
століття став часом загального переосмислення Вашингтоном структури
пострадянського простору, що тягло за собою утворення нових
адміністративних структур американської зовнішньополітичного відомства.
Якщо за часів СРСР загальною проблематикою як європейських, так і азійських
республік займався відділ Державного департаменту з питань Європи, то
починаючи з 2001 року цими питаннями опікується Державний Департамент з
питань Східної Азії. Такі новації відображали як зміни в геополітичній
концептуалізації Вашингтону, так і оцінках важливості регіону в світовій
політиці.
Основними механізмами впливу з боку США на країни Центральної Азії
протягом каденцій трьох президентів – Б.Клінтона, Дж.В.Буша та Б.Обами -
158
виступали лобіювання внутрішніх економічних та демократичних реформ,
спрямування приходу енергетичних концернів до регіону та військове
співробітництво. З метою контролю над звичайними та ядерними озброєннями
на території пострадянської Центральної Азії було запроваджено програму
Нанна – Лугара, суть якої полягала у запобіганні поширення реальних зразків
зброї масового ураження, конвенційних озброєнь та підтримки функціонування
будь-якої інфраструктури, призначеної для створення таких типів озброєнь.
Протягом 90-х рр. ХХ ст. США також приділяли багато уваги відверненню
нестабільності в регіоні в рамках загального зовнішньополітичного курсу,
направленого на підтримку загальних миру та безпеки. У цей час закладаються
підвалини таких важливих складників діяльності США в регіоні, як контроль
над поширенням зброї масового ураження, боротьба з міжнародним
тероризмом та міжнародною злочинністю.
У цей же час США прагнули здійснювати фінансову підтримку Центральної
Азії в контексті економічних реформ і таких, що спрямовані на просування
демократії в регіоні. Керівництво Штатів докладало чимало зусиль для
заохочення інвестицій з боку провідних американських компаній в Центральну
Азію та розпочало розбудову співробітництва у військовій сфері з країнами
регіону як на урядовому рівні, так і по лінії НАТО, зокрема в останньому
випадку через реалізацію програми Партнерства заради миру.
За допомогою цих важелів впливу Вашингтон планував здійснити
досягнення наступних цілей: встановити двосторонні контакти з країнами
Центральної Азії, домогтися просування в регіоні демократичних цінностей,
обмежити вплив Москви на Центральну Азію (зокрема, зменшити можливість
Росії здійснювати політичний агресивний вплив на свою традиційну зону
інтересів на пострадянському просторі) та зменшити, а в ідеалі звести до нуля
загрозу поширення зброї масового знищення. З іншого боку, вищезгадані
механізми впливу на Центральну Азію могли спричинити ряд негативних
наслідків для США, серед яких – потенційно надто сильна прив’язка до
автократичних та нестабільних правлячих режимів Центральної Азії,
159
загострення відносин з Москвою та небезпека втягнення до внутрішніх
міжетнічних конфліктів.
З’ясовано, що практична діяльність США у Центральній Азії зіштовхується
з регіональними амбіціями двох традиційних зовнішніх гравців регіону –
Китаю та Росії, таким чином відносини між трьома міжнародними акторами
створюють параметри для нової «Великої гри» в стратегічно важливому регіоні.
Тож будь-який сценарій подальшого розвитку регіональних відносин напряму
залежить від того, наскільки злагодженими, або ж, навпаки, наскільки
загостреними є взаємини між Вашингтоном, Пекіном та Москвою. Важливим
також є й те, чи об’єднуються двоє регіональних гравців для короткострокової
мети з витіснення третього гравця зі стратегічно важливих територій. Попри
наявність ряду споріднених пріоритетів усіх трьох акторів у Центральній Азії
(як-от знищення зброї масового ураження, боротьба з міжнародним
тероризмом, запобігання локальним військовим конфліктам), кожен з них
обстоює блок своїх життєво важливих інтересів у Центральній Азії. Якщо США
зацікавлені зберегти власне глобальне лідерство та використовувати його для
гарантії національної безпеки та еволюції, то Китай прагне встановити
стратегічні відносини з найпотужнішими державами світу та зберегти
добросусідські відносини з прилеглими до його кордонів країнами; для Росії в
цьому трикутнику важливим є мати вплив на рівні зі США у створенні нового
світового порядку. Формулювання подальшого розвитку «Нової великої гри»
неможливе без аналізу корінних причин зацікавленості кожного з гравців у
Центральній Азії.
Для геостратегії США Центральна Азія стала важливою насамперед за
рахунок свого регіонального сусідства з епіцентром міжнародного тероризму –
Афганістаном. Вона перетворилася на частину військової стратегії
Вашингтону, воротами безперешкодного воєнного доступу до цілі та
запорукою здатності швидко здійснювати розміщення та передислокацію
військових формувань у ході боротьби з міжнародним тероризмом та в процесі
реалізації більш широких геополітичних інтересів. Іншим важливим чинником
виступив енергетичний та транзитний потенціал Центральної Азії: по-перше, в
160
регіоні сконцентрована велика кількість нафтогазових ресурсів, урану,
дорогоцінних металів тощо; по-друге, Центральна Азія є коридором постачання
нафти та газу до зовнішніх спожвачів цих матеріалів.
Росія у своєму прагненні превалювати в Центральній Азії виходила з
глибших історичних міркувань: з ХІХ ст. Російська імперія розпочала процес
приєднання територій сучасної Центральної Азії до своїх володінь. Землі
анексовувалися або перетворювалися на російські протекторати. У цю ж епоху
розгортається перша «Велика Гра» Росії із західним світом в особі Великої
Британії. На початку ХХ ст. вже радянська Центральна Азія стала своєрідною
вітриною комуністичного ладу для країн третього світу. Із розпадом СРСР
значення Центральної Азії набуває для Москви нового сенсу: відтепер тут
розпочинається прямий економічний тиск з боку колишнього колонізатора та
підсилюється прагнення витіснити з регіону США, які на початку 90-х рр. ХХ
ст. звернули увагу на регіон і почали закріплюватися в ньому в гуманітарному
та військовому сенсах. Загальний дух політики Москви в Центральної Азії
зберіг традиційний протягом століть формат по осі «колонізатор –
протекторат». Іронія історії полягала в тому, що до загострення відносин між
Росією та США в Центральній Азії зрештою призвела саме необхідність
ситуативного співробітництва в рамках протидії міжнародному тероризму, в
рамках якого в традиційній сфері впливу Москви з’явилися американські
військові бази. Таким чином, Центральна Азія у несподіваний спосіб внесла в
досліджуваний період додаткові фактори напруги в американсько-російських
відносинах.
Зв’язки Китаю та Центральної Азії також позначені в першу чергу
історичною спадщиною, однак, на відміну від російської, вона є значно
глибшою та тривалішою. Із розпадом СРСР Китай отримав змогу відновити
повноцінне співробітництво з Центральною Азією. У якості пріоритету
двосторонніх відносин між Пекіном та регіоном було визначено торгівлю та
енергетичну співпрацю. Після 11 вересня 2001 року геополітичне значення
Центральної Азії докорінно змінилося, і Китай не міг не звернути на це увагу.
Адже якщо протягом 1990-х рр. ХХ ст. втручання США в регіон обмежувалося
161
переважно взаємодією щодо економічних реформ, розвитку демократії та
дотримання прав людини, відтепер Центральна Азія стала епіцентром боротьби
з міжнародним тероризмом та стратегічним плацдармом Вашингтону та НАТО.
Більше того, одна з важливих військових баз США у Киргизстані була створена
в небезпечній близькості до китайського кордону. У цілому ж Китай сприйняв
появу американських військ у Центральній Азії як геополітичну небезпеку
безпосередньо для себе, що спонукало переглянути усю геополітичну стратегію
КНР. Розгортання американських військових баз в Центральній Азії та постійна
військова присутність США та НАТО в Центральній Азії стала своєрідною
перевіркою для становища американсько-китайських відносин. Структура
китайсько-американських відносин в Центральній Азії набула доволі
суперечливих ознак. З одного боку, у безпековій сфері, яка торкається боротьби
з тероризмом, дві держави мають спільних суперників та спільні завдання; з
іншого боку сторони плекали зовсім різні інтереси в традиційній галузі безпеки
(зокрема, у питанні протидії міжнародному тероризму Китай ставиться до
наявності американських баз в регіоні негативно). Тож, як і у випадку з Росією,
обидві держави прагнуть протидіяти тероризму, але саме це співробітництво в
результаті й породжувало дисонанс традиційних концептів безпеки.
Оптимальним сценарієм розвитку взаємодії між США, КНР і Росією в
Центральній Азії на початку ХХІ ст. було встановлення модус вівенді в рамках
регіональної політики, проте реальний результат повзучого протистояння трьох
держав у регіоні, стало посилення їхніх розбіжностей, яких об’єктивно
неможливо було уникнути з огляду на стратегічні орієнтири Сполучених
Штатів. Таким чином, зіткнення американських інтересів з російськими та
китайськими в Центральній Азії мало важливий історичний аспект. Сполучені
Штати як творець та центр «новітньої світової імперії» опинилися в стані
регіонального змагання з давніми та багато в чому «вмираючими» імперіями.
Після анексії Криму навесні 2014 року політика США в Центральній Азії
не могла не зазнати суттєвих змін через перебудову зовнішньополітичних
курсів з боку країн регіону. Оскільки довіра до одного з традиційних домінантів
у Центральній Азії – Росії – почала стрімко падати, виникла велика імовірність
162
того, що симпатії центральноазійських керівництв розділяться між США та
Китаєм. Більш незалежний у своїх зовнішньополітичних кроках Узбекистан
демонстрував свою прихильність Вашингтонові. Натомість одвічний
регіональний антагоніст цієї країни – Казахстан, попри гнучкість своєї
нинішньої позиції, зберіг значно глибші зв’язки з Китаєм. Те саме можна було
очікувати й від Туркменістану, який на тлі останніх подій міг знехтувати своїм
багаторічним нейтралітетом. Що ж стосується Киргизстану та Таджикистану,
то стало очевидним, що їхня поведінка великою мірою мала залежати від
вибору трьох інших країн Центральної Азії в питанні зовнішньої політики.
Серед безумовних досягнень політики США стосовно країн Центральної
Азії слід перш за все відзначити поглиблення військового співробітництва,
започаткованого після 2001 року. Військова сфера стала вигідною для обох
сторін співпраці: Вашингтон отримав надійних союзників у боротьбі з
міжнародним тероризмом, у той час як країни Центральної Азії дістали
можливість покращити власний імідж на міжнародній арені. Іншим
досягненням стала розробка транзитного потенціалу Центральної Азії в
питаннях поставок нафти та газу зовнішнім споживачам. Не можна не
відзначити й позитивний аспект фінансових вливань США із залученням
великих американських компаній до розгортання своєї діяльності в регіоні та
особливо в Казахстані, чий інвестиційний клімат був найбільш сприятливим.
Серед слабких сторін політики США в Центральній Азії на першому
місці, безумовно, стоїть нерозуміння історичного контексту регіону та його
культурних та ідеологічних особливостей. Цей момент є особливо
красномовним в рамках ранньої діяльності США в регіоні, що була в першу
чергу спрямована не на інтеграцію країн Центральної Азії в світову економічну
спільноту, а на проблематику прав людини та на підштовхування до
трансформації традиціоналістських автократичних режимів, проведення
прозорих демократичних виборів у завідомо консервативних державних
утвореннях, формат яких пов’язаний не стільки з радянською спадщиною
керівництва, скільки з багатовіковими традиціями державного управління та
суспільної ієрархії. Навіть після подій 11 вересня 2001 року перед створенням
163
військової присутності США та НАТО в Центральній Азії в Сенаті
продовжували обговорювати традиційні аспекти розвитку Центральної Азії, що
хвилювали США протягом останніх десяти років. Крім того, у своїй
ідеологічній політиці саме на цьому напрямкові США одразу ж суттєво
програвали Китаю, що набирав обертів у Центральній Азії та, на відміну від
США, не ставив умов щодо перебудови внутрішньої політики, натомість просто
пропонуючи вигідні контракти.
Певним чином негативною стороною на сучасному етапі розвитку
відносин США із країнами Центральної Азії можна вважати підвищений
інтерес до сировинної бази регіону. Великою мірою перетворення цього
фактору з одного з ключових на потенційно другорядний є поступове
наближення світу до кінця нафтогазової ери, коли традиційна вуглеводнева
сировинна база не матиме настільки великого значення для місця тих чи інших
держав на міжнародній арені.
Що стосується перспектив відносин між США та Центральною Азією, то
керівництву Вашингтону у подальшому треба здійснювати виважену
ідеологічну політику щодо експорту західних цінностей до регіону та звернути
більше уваги на поведінку країн Центральної Азії по відношенню до інших
зовнішніх гравців у цій стратегічно важливій частині світу і зрештою виходити
з позиції максимально прагматичної взаємодії з ними для запобігання відкритих
протистоянь із зовнішніми акторами та переслідуючи стратегічну мету
збереження та посилення свого ключового статусу в Центральній Азії.