Житков Олександр Анатолійович Аграрне питання та земельні реформи в Україні доби Визвольних змагань (1917 - 1921 рр.): історіографія

Краткое описание

Житков Олександр Анатолійович, доцент кафедри істо­рії України Центральноукраїнського державного педагогіч­ного університету імені Володимира Винниченка: «Аграрне питання та земельні реформи в Україні доби Визвольних змагань (1917 - 1921 рр.): історіографія» (07.00.06 - істо­ріографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисци­пліни). Спецрада Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису

ЖИТКОВ ОЛЕКСАНДР АНАТОЛІЙОВИЧ
УДК 930.1 (477) “1917 / 1921” (043.3)
ДИСЕРТАЦІЯ
АГРАРНЕ ПИТАННЯ ТА ЗЕМЕЛЬНІ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ
ДОБИ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ (1917 – 1921 рр.): ІСТОРІОГРАФІЯ
07.00.06 – історіографія,
джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни
Подається на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
__________________________ О. А. Житков
Науковий консультант: Капелюшний Валерій Петрович – доктор
історичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії
педагогічних наук України
Київ – 2018

ЗМІСТ
Перелік умовних скорочень……………………………………………………... 22
ВСТУП.....................................................................................................................24
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛА, МЕТОДОЛОГІЯ
ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1. Історіографія історії аграрних відносин в українських землях………......30
1.2. Джерельна база дослідження………………………………………..……….42
1.3. Теоретико-методологічні основи вивчення проблеми..……....................... 54
Висновки до розділу 1 …………………………………………………………....62
РОЗДІЛ 2. СЕЛЯНСЬКЕ ПИТАННЯ ПОРЕФОРМЕНОЇ ДОБИ В
РАКУРСІ ПРОБЛЕМНОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ
2.1. Аграрні відносини в українських землях……………………………………65
2.2. Аграрний чинник соціальних трансформацій …………………………........98
2.3. Земельне питання в громадсько-політичній думці ………….………......... 125
Висновки до розділу 2 ……………………………………………………………148
РОЗДІЛ 3. АГРАРНО-СЕЛЯНСЬКИЙ НАРАТИВ ВИЗВОЛЬНИХ
ЗМАГАНЬ 1917 – 1921 рр.
3.1. Виклики аграрної революції й земельна політика Центральної ради…….151
3.2. Аграрні відносини в Українській Державі …………………………….….. 204
3.3. Земельні реформи Директорії, ЗУНР–ЗОУНР ..…………………..………. 239
Висновки до розділу 3 ……………………………………………………………277
РОЗДІЛ 4. НЕОКОЛОНІАЛЬНА ПОЛІТИКА МЕТРОПОЛІЙ В УКРАЇНІ
4.1. Аграрна складова діяльності Тимчасового уряду ….…….......................... 280
4.2. Німецько-австрійський чинник земельних реформ….…………................ 296
4.3.“Воєнний комунізм” в українському селі …..…...…………………….……307
4.4. Аграрні проекти урядів А. Денікіна, П. Врангеля……………………..…...341
Висновки до розділу 4 ……………………………………………………………375
ВИСНОВКИ……………………………………………………………….……...378
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…………….…393
ДОДАТКИ
Додаток А. Список опублікованих праць за темою дисертації………………..545

Список литературы

ВИСНОВКИ
Комплексне дослідження праць аграрного та селянознавчого характеру як
важливих чинників формування сучасного історичного наративу Визвольних
змагань 1917 – 1921 рр. дає змогу зробити такі узагальнення та висновки.
1. Історіографія аграрних відносин, земельних реформ національних
урядів, колоніальної політики Тимчасового уряду, РФСРР та Білого руху в
українських етнічних землях комплексно не висвітлювалася. Ця важлива
проблема залишається маловивченою в сучасній історичній науці.
2. Джерельна база, використана в дисертації, є репрезентативною та
систематизованою з поділом на 10 груп джерел: 1) архівні документи;
2) документи та матеріали особового походження; 3) періодичні видання;
4) монографічні та узагальнювальні видання; 5) матеріали конференцій,
симпозіумів та круглих столів; 6) дисертаційні дослідження та автореферати
дисертацій; 7) навчальні посібники; 8) рецензії на наукові праці та видання;
9) науково-бібліографічні покажчики; 10) бібліографічні тематичні огляди та
анотовані бібліографічні покажчики наукової літератури.
До наукового обігу вперше залучено архівні документи та маловивчені
історіографічні джерела, які дозволяють усебічно розкрити тему дослідження.
Комплекс неопублікованих (архівних) джерел складають документи
вищих органів влади та управління (фонди ЦДАВО), місцевих виборних
селянських організацій, політичних партій, окремих історичних діячів (фонди
ЦДАВО, ДАДО, ДАКО, ДАХО). У дисертації було використано матеріали 16
архівних справ 11 фондів центральних та обласних державних установ України.
Дослідницьку базу історії аграрної політики національних урядів доби
Визвольних змагань 1917 – 1921 рр. формували джерела суспільно-політичного
змісту, юридичні документи, які регулювали земельні відносини, а також акти
земельного законодавства УЦР, Гетьманату, РФСРР, УСРР, Білого руху. Це
передусім універсали, закони та постанови Центральної ради, розпорядження
Генерального Секретаріату, Ради Народних Міністрів УНР. Оприлюднення
379
таких матеріалів відбувалося шляхом публікації в періодичній пресі,
щотижневиках громадсько-політичного характеру. Основні три групи
періодики складали видання центральних державних і партійних органів;
губернські; міські та повітові газети. За підрахунками істориків, кількість
періодичних видань у роки Української революції сягала 795 назв. Серед
питань соціально-економічного характеру, які висвітлювалися на сторінках
газет, домінували опубліковані урядові документи, матеріали дискусій,
присвячених аграрній реформі, публікації представників економічної думки.
Важливим історичним джерелом дослідження аграрної політики
української влади були інформаційні бюлетені, періодична преса та збірники
постанов і розпоряджень галузевих міністерств Генерального Секретаріату.
Цінними серед них є “Збірник законів, обіжних та інших розпоряджень по
справам земельним в Українській Народній Республіці”, “Вісник Народного
міністерства земельних справ”, “Бюлетень продовольчих справ УНР”. Окремі
розпорядження урядів УНР у 1918 році публікувало Міністерство внутрішніх
справ. За потреби урядові документи тиражувалися на місцевому рівні.
У дисертаційному дослідженні також використані зібрання документів,
присвячені окремим етапам українського державотворення 1917 – 1921 років.
Зокрема, у двотомнику “Українська Центральна Рада: Документи і матеріали”,
зібранні “Український національно-визвольний рух. Березень – листопад
1917 р.: Документи і матеріали” (2003 р.) публікувалися протоколи засідань
Малої Ради, Ради Міністрів, сесій Центральної ради, відозви до громадян
України ухвали та постанови урядів, закони, інші матеріали, які репрезентували
стан обговорення та принципи розв’язання земельного питання доби революції.
Здобутком археографії вітчизняної історії Визвольних змагань є
опубліковане видання “Західно-Українська Народна Республіка 1918 – 1923 рр.:
Документи і матеріали у 5-ти томах”. Том третій цього зібрання містить
оригінальні документи і матеріали, які розкривають характер соціальноекономічних процесів, що відбувалися в Галичині за доби ЗУНР–ЗОУНР.
380
Джерела до вивчення аграрних реформ та аграрного законодавства
Центральної ради, Української Держави П. Скоропадського, Директорії УНР, а
також урядів А. Денікіна й П. Врангеля (усього 65 документів) були видані без
купюр Г. Клунним у збірці “В боротьбі за селянство: Земельне законодавство
контрреволюційних урядів за час революції на Україні” (1926 р.).
Дисертаційний фонд наукового дослідження теми складає 131 назву. За
підрахунками науковців, у пострадянський період розвитку вітчизняної
історіографії в Україні було захищено 173 дисертації з історії Визвольних
змагань, а кількість наукових праць, у яких ґрунтовно розглядалися проблеми
соціально-економічної політики національних урядів, перевершила 1,5 тисяч
найменувань. Вітчизняна історіографія характеризується наявністю численних
досліджень історії земельних відносин у межах українських етнічних територій
модерного часу, історії аграрного законодавства Української Центральної ради,
Гетьманату П. Скоропадського, Директорії, ЗУНР та ЗОУНР, матеріалами з
історії земельної політики РФСРР та земельних проектів Білого руху,
поширюваних в окупованих землях Української Народної Республіки.
Здійснений аналіз науково-бібліографічних покажчиків свідчить, що
близько 19% усіх академічних праць з історії Визвольних змагань
висвітлювали в тій чи тій мірі трансформацію аграрних відносин у
Наддніпрянській Україні та західноукраїнських землях 1917 – 1921 рр.
Провідне історіографічне значення на етапі становлення соборної
української історіографії мали праці М. Грушевського. Зокрема, соціологічний
аналіз визвольного руху, здійснений М. Грушевським, передбачав розвиток
потенціалу українського селянства як етнічної основи творення національної
державності, продуцента матеріальних благ в аграрному суспільстві, що
віддзеркалювала ідейна канва його творів, опублікованих ученим і політиком у
збірці праць, яка мала символічну назву “На порозі Нової України”.
Соціалістичні проекти аграрних реформ репрезентували програмні документи
політичних партій, щонайперше, УСДРП та УПСР, а також праці
В. Винниченка, М. Порша, М. Ковалевського, М. Шаповала, інших, менш
381
відомих, представників політичних сил. Водночас, на сторінках преси, у
брошурах публікувалися матеріали, написані українськими політиками,
громадськими діячами, урядовцями, які висловлювали розбіжні думки щодо
шляхів розв’язання земельного питання в Україні. У цьому плані привертають
увагу науково-популярні праці Д. Антоновича, М. Байера, Б. Мартоса,
О. Синявського, П. Сиротенка, які вбачали вихід зі складної ситуації
економічної кризи, у якій перебувало сільське господарство Наддніпрянщини,
не в здійсненні “чорного переділу”, а, щонайперше, розвитку виробничої
кооперації, зміцненні селянського господарства, а також використанні
досягнень агрономії, залучення сільськогосподарської техніки. Спираючись на
статистичні дані щодо обсягу земельного фонду, вони доводили, що в 9
українських губерніях наявної казенної, удільної, монастирської та
поміщицької “нетрудової землі” (43915138 тис. дес.) не вистачало для ліквідації
земельного голоду. Таким чином, ідея “соціалізації ґрунтів” дискредитувала
себе ще на початку земельної реформи Центральної ради. Альтернативою їй
був проект земельних перетворень на основі визнання приватної власності на
землю, обґрунтований у програмних документах УДХП.
Загальновизнаною проблемою сучасного наукового підходу є залучення
нових масивів документів, які дозволять тематично й концептуально збагатити
досліджувану проблему. Зокрема, важливим чинником є укладання сучасної
збірки земельних законів національних урядів, радянського режиму РРФСР та
Української СРР, проектів аграрних реформ цивільних адміністрацій та
командування ЗСПР у різні часи очолюваного А. Денікіним та П. Врангелем.
3. Вивчення історії аграрних відносин в українських етнічних землях, які
перебували в складі Російської та Австро-Угорської імперій, зумовлено
накопиченням наукових праць, присвячених дослідженню проблеми витоків
аграрних реформ доби Визвольних змагань 1917 – 1921 років у пострадянський
період розвитку вітчизняної історіографії. Розв’язання аграрного питання
розглядалося вітчизняними дослідниками як невідмінна умова їхнього
соціально-економічного та національного визволення. Дослідники
382
виокремлюють аграрну домінанту в становленні виробничої інфраструктури
України, похідні та супутні ознаки розвитку “українського суспільства” на
початку ХХ століття, які мали специфічні риси: відсутність значного прошарку
українців серед представників міської буржуазії; селянський аграрний світогляд
населення; релігійність у формі східного православ’я; традиції індивідуального
господарювання; провінційність мислення політичної еліти українців.
У російській дореволюційній історіографії аграрна тематика була
представлена працями відомих дослідників О. Русова, П. Лященка,
М. Огоновського, П. Маслова. Значення аграрно-селянського питання в
державницькій ідеології зростає з появою російського лібералізму. Провідними
в наукових колах стають ідеї російської державності, аграрно-соціальних
реформ, можливостей розвитку конституційного процесу в Російській імперії.
Суспільний резонанс в Україні мали історичні студії представників
національно-автономістської течії визвольного руху: М. Грушевського,
М. Порша, О. Мицюка, М. Туган-Барановського. На автентичному матеріалі
науковцями досліджувалися процеси мобілізації земельної власності,
формування селянських господарств “фермерського типу”, спроможних
конкурувати з поміщицькою монополією на вирощування збіжжя.
Висловлювалися думки щодо змісту назрілої реформи поземельних відносин.
Науково вартісними є статистично-економічні нариси істориків, які містять
дані про міграційні процеси в період здійснення реформи П. Столипіна,
заробітчанство та вплив процесу відходництва на аграрну сферу економіки
українських губерній пореформеної доби. Водночас проблеми трансформації
аграрного суспільства в контексті висвітлення еволюції “селянської економіки”
в другій половині ХIХ – на початку ХХ ст., ролі та значення общини, змісту
урядової політики, які дискутувалися в історіографії УРСР 1950–1960-х рр. не
отримали очікуваного розвитку на рівні історичного аграрного дискурсу.
Висвітлення важливих гуманітарних наукових проблем у СРСР
допускалося лише крізь призму партійності, що суперечило принципам
історизму, об’єктивності наукових досліджень, спонукало авторів до
383
постійного переписування історичного наративу в пошуках оптимальної версії
висвітлення історичних подій наближеної до ідеологічного лекала,
сформованого в партійних постановах. Ця практика змусила відмовитися
істориків від деяких схем, що пояснювали розвиток капіталістичних відносин в
Російській імперії початку ХХ ст.. Зокрема, науковці А. Корелін та К. Шацілло
вдалися до аналізу економічних процесів без використання догмату
“революційної ситуації”. Їхні переконання в тому, що будь-які форми розвитку
ринкового господарства, поміж ними індивідуальні, завжди ефективніші від
праці керованого ззовні селянського колективу, базувалися на розбіжному
потрактуванні політики царського уряду, яка втілювалася в проектах міністра
внутрішніх справ Росії В. К. Плеве (збереження общини) й міністра фінансів
С. В. Вітте (створення прошарку селян, власників землі). Історики дійшли
висновку, що відміна кріпосного права сама по собі не розв’язувала більшість
економічних проблем селянського господарства. Історичний вибір між
ринковою моделлю й ручним керуванням був вираженням суперечностей
економічного розвитку російського й українського села початку ХХ століття.
Вітчизняні історики М. Герасименко, С. Злупко, Я. Хонігсман,
І. Гриценко, В. Ботушанський, В. Свєжинський, В. Ілько, які плідно
досліджували аграрні відносини в західноукраїнських землях наприкінці ХIХ –
на початку XX століття, дійшли висновку, що в економічному відношенні
українська провінція була аграрно-сировинним придатком розвинутих районів
Австро-Угорської імперії, частиною загального ринку збуту окремих видів
промислових товарів, що вироблялися в багатонаціональній державі.
Спираючись на аналіз таких показників як розміри наділу селянського двору,
вартість землі, ціна орендної платні та найманої праці, автори розкривали
причини кризи дрібного селянського господарства Галичини, Буковини та
Закарпаття, яка була основною причиною трудової еміграцію українців до
Північної Америки та Канади.
У пострадянській історіографії відбулися суттєві зрушення в дослідженні
джерел мобілізації земельної власності, правового статусу орендарів, селян-
384
виробників сільгосппродукції, районування сільськогосподарських культур,
деякі інші. Водночас, на об’єктивне вивчення очікують проблеми участі
російського уряду в державних проектах лібералізації економіки, зокрема,
аграрної сфери в частині кредитування “фермерських” господарств, створення
правових умов функціювання ринку сільськогосподарських товарів, діяльності
селянських кооперативних об’єднань з реалізації продукції, виробленої в
селянському господарстві, захисту інтересів безпосереднього виробника.
Потребують об’єктивного вивчення проблеми організації виробництва в
селянських господарствах “фермерського типу”, його конкурентоздатності,
розвитку внутрішнього ринку сільськогосподарської продукції, реалізації
урядом фінансово-кредитної політики держави щодо забезпечення дешевими
кредитами селянських господарств, які потребували дієвої підтримки.
4. Опрацювання програмних документів політичних партій, а також
архівних документів та матеріалів особового походження уможливило
порівняння земельних проектів тих політичних сил, які на початку ХХ століття
заявили про свою позицію щодо селянських антиурядових виступів 1902, 1904,
1905 – 1906 та 1917 рр. Відповідно в найбільшій мірі в історіографії
репрезентовано матеріали неонародницьких та соціалістичних, а в меншій –
ліберальних та консервативних політичних сил. Науковці дійшли висновків, що
в масовій свідомості селянства панівною була ідея чорного переділу земельної
власності, яка в програмних документах Української партії соціалістівреволюціонерів (УПСР), наймасовішої в 1917 році, була трансформована в
проекти соціалізації землі. Істориками охарактеризовано зміст ідеологічних
пріоритетів, визначених у програмах політичних партій, висвітлено погляди
лідерів громадської думки стосовно шляхів розв’язання земельного питання
(М. Грушевський, В. Винниченко, В. Липинський, М. Порш, М. Шаповал),
розглянуто ухвали партійних з’їздів, які вносили зміни до аграрних програм,
показано здійснення агітаційної та організаційної роботи їхніх комітетів у
селянському середовищі, зокрема на початку революційних подій 1917 року.
5. Історіографічне осмислення широкого спектру проблем соціально-
385
економічного змісту, формування земельної політики Української Центральної
ради засвідчує, що тривалий час вона “йшла” в річищі внутрішньої політики
Тимчасового уряду, намагаючись узгодити інтереси селянства з можливостями
держави. Проте відсутність реальних земельних реформ згори, селянські
заворушення спонукали Центральну раду розпочати розробку перших
земельних законопроектів, тобто ступити на популістський шлях розв’язання
аграрного питання в Україні. Переломним моментом, що зумовив зміну
аграрного курсу УНР, історики називають прихід до керівництва Генеральним
Секретарством земельних справ у грудні 1917 року представників від УПСР в
особах “аграріїв-політиків” О. Шумського та М. Ковалевського, які вважали
основним завданням земельної реформи негайний безкоштовний розподіл
поміщицьких земель з метою задоволення суспільно-політичних настроїв
селянства. Саме ці ідеї втілилися в “Тимчасовому Земельному законі”,
затвердженому на IX Сесії Української Центральної ради 1918 року.
У радянській історіографії доба Центральної ради розглядалася в рамках
теорії переростання буржуазної революції в пролетарську. Аграрний рух
українського селянства трактувався радянськими істориками переважно як
“дрібновласницька стихія”, вибух обурення заможного селянства проти УЦР,
прагнення скористатися відсутністю серйозної збройної сили і невпевненістю
влади в організованому розподілі приватної земельної власності поміщиків,
держави й церкви серед малоземельного й безземельного селянства. Радянські
історики допускали відверті перекручення фактів та фальсифікації історичних
подій, стверджуючи, що виступи селян проти поміщиків виливалися в
революційні повстання проти Центральної ради, підривали її владу на місцях,
були значною допомогою “революційному пролетаріатові” в боротьбі з
буржуазією. Розвиваючи тези В. Леніна, який стверджував, що зрівняльний
поділ землі відповідав побажанням величезної маси селян, відігравав роль
проміжної ланки переходу до колективного господарювання, радянські
історики експлуатували тему спільних виробничих практиках у громадах як
схильність селян до колективного землекористування у тих чи тих формах.
386
У радянській історіографії проводилася думка, що, окрім земельних
комітетів, ключову роль в організації українського селянства відігравали
місцеві, зокрема повітові селянські ради, створення яких активізувалося восени
1917 року. Велике значення надавалося вивченню історії нелегітимних навіть у
радянській системі місцевих органів влади, класових організацій-комітетів
бідноти та комітетів незаможних селян, які використовувалися як рушійна сила
проведення в життя більшовицького “Декрету про землю”, альтернатива
місцевим “буржуазним органам влади” Української Центральної ради