Семергей Наталія Володимирівна Новітня історіографія українського національно-культурного відродження другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття : Семергей Наталья Владимировна Новейшая историография украинского национально-культурного возрождения второй половины XIX - первой трети ХХ века Semergey Natalia Volodymyrivna The latest historiography of the Ukrainian national and cultural revival of the second half of the XIX - first third of the XX century



  • Название:
  • Семергей Наталія Володимирівна Новітня історіографія українського національно-культурного відродження другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття
  • Альтернативное название:
  • Семергей Наталья Владимировна Новейшая историография украинского национально-культурного возрождения второй половины XIX - первой трети ХХ века Semergey Natalia Volodymyrivna The latest historiography of the Ukrainian national and cultural revival of the second half of the XIX - first third of the XX century
  • Кол-во страниц:
  • 561
  • ВУЗ:
  • Київського національного університету імені Тараса Шевченка
  • Год защиты:
  • 2021
  • Краткое описание:
  • Семергей Наталія Володимирівна, доцент кафедри філософії та суспільних наук, Українська медична стоматологічна академія. Назва дисертації: «Новітня історіографія українського національно-культурного відродження другої половини ХІХ першої третини ХХстоліття». Шифр та назва спеціальності 07.00.06 історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. Спецрада Д26.001.20 Київського національного університету імені Тараса Шевченка





    Українська медична стоматологічна академія
    Міністерство охорони здоров`я
    Київський національний університет імені Тараса Шевченка
    Міністерство освіти і науки України

    Кваліфікаційна наукова
    праця на правах рукопису
    СЕМЕРГЕЙ НАТАЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА

    УДК 94:008(477)“185/193”:930’6
    ДИСЕРТАЦІЯ
    НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ
    УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ
    ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТТЯ
    07.00.06 – історіографія, джерелознавство
    та спеціальні історичні дисципліни
    Подається на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук.
    Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
    результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело.
    _____________________ Н. В. Семергей
    Науковий консультант:
    Калакура Ярослав Степанович,
    доктор історичних наук, професор
    Київ – 2020




    ЗМІСТ
    ВСТУП ...................................................................................................................... 35
    РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЧНІ, ДЖЕРЕЛОЗНАВЧІ ТА ТЕОРЕТИКОМЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ............................................. 45
    1.1. Стан і тенденції дослідження проблеми .................... ....................................45
    1.2. Джерельний комплекс дослідження..................................................... ...........76
    1.3. Теоретико-методологічні стратегії дослідження ........................................ 101
    1.4. Концепт «українське національно-культурне відродження» в
    категоріальних інтерпретаціях новітньої історіографії ............................. 129
    Висновки до розділу 1 ........................................................................................... 150
    РОЗДІЛ 2. СУЧАСНА ІСТОРІОГРАФІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ
    І СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ЗАСАД УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОКУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ .................................................................. 154
    2.1. Відображення в історіографії передумов, суспільно-політичного контексту
    та регіональних особливостей нового етапу українського
    руху за національно-культурне відродження .............................................. 154
    2.2. Висвітлення в історичних студіях чинників і динаміки національнокультурного пробудження українців ........................................................... 164
    2.3. Історики про особливості зародження української періодики та її
    роль у національно-культурних трансформаціях ....................................... 188
    2.4. Історіографія цивілізаційних процесів самоорганізації українського
    суспільства як основи національно-культурного руху .............................. 203
    Висновки до розділу 2 ........................................................................................... 224
    РОЗДІЛ 3. НОВІТНІ ДОСЛІДЖЕННЯ НАУКОВО-ІСТОРИЧНОГО,
    ОСВІТНЬОГО ТА КУЛЬТУРНОГО ПІДҐРУНТЯ УКРАЇНСЬКОГО
    НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ ............................................................ 228
    3.1. Історики про розвиток знань з історії України та їхнє значення у
    формуванні національної ідентичності ....................................................... 228
    3.2. Історіографія руху за українське шкільництво ............................................ 250
    3.3. Відображення в історіографії літературно-мистецької складової
    національно-культурного відродження ........................................................ 281
    34
    3.4. Історики про вплив повсякдення українців на національно-культурне
    пробудження суспільства .............................................................................. 292
    Висновки до розділу 3 ............................................................................................ 306
    РОЗДІЛ 4. ПОГЛЯДИ ІСТОРИКІВ НА ЕТНІЧНІ ТА МЕНТАЛЬНІ ЗМІНИ
    В УКРАЇНСЬКОМУ СОЦІУМІ ПІД ВПЛИВОМ НАЦІОНАЛЬНОКУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ .................................................................. 310
    4.1. Національно-культурне відродження як чинник формування
    української модерної нації ............................................................................. 310
    4.2. Історики про трансформацію традиційної ментальності українського
    народу на тлі національного відродження .................................................. 327
    4.3. Відображення в новітній історіографії місця й ролі архетипів
    української ментальності в національно-культурному русі....................... 338
    4.4. Вплив культурно-історичних і ментальних травм на розвиток української
    національної ідентичності ............................................................................. 345
    4.5. Історики про соборницьку складову розвитку етноментальної ідентичності
    українців........................................................................................................... 354
    Висновки до розділу 4 ............................................................................................ 367
    РОЗДІЛ 5. ІСТОРІОГРАФІЯ ДУХОВНО-РЕЛІГІЙНОЇ
    СКЛАДОВОЇ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО
    ВІДРОДЖЕННЯ ................................................................................................... 371
    5.1. Особливості взаємодії та взаємовпливів церкви та українського
    національно-культурного пробудження ...................................................... 371
    5.2. Історіографія релігієзнавчої думки діячів українського національнокультурного відродження .............................................................................. 396
    5.3. Культурно-просвітницька діяльність і соціальна роль духовенства в
    розвитку українського національного руху ................................................. 410
    Висновки до розділу 5 ........................................................................................... 429
    ВИСНОВКИ .......................................................................................................... 432
    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ......................................................... 444
    ДОДАТКИ .............................................................................................................. 550
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ
    У дослідженні простежено процес нарощування знань у новітній
    історіографії про українське національно-культурне відродження другої
    половини ХІХ – першої третини ХХ століття, проаналізовано основні надбання
    істориків із цієї проблеми. Узагальнення результатів дослідження засвідчило
    досягнення мети, виконання визначених завдань і дало змогу дійти таких
    науково-теоретичних висновків:
    1. Вивчено стан дослідженості теми дисертації та з’ясовано, що
    історіографія українського національно-культурного відродження в
    хронологічних межах другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття не
    була предметом окремого, системного та цілісного дослідження. Значний масив
    виявлених наукових студій, у яких розглядалися окремі історіографічні сюжети
    наукового осмислення феномену українського відродження, об’єднано в чотири
    блоки, а саме: узагальнювальні історіографічні синтези, у яких історіографія
    досліджуваної проблеми розглядалася побіжно в межах викладу історіографії
    історії України; наукові дослідження, які безпосередньо присвячені
    історіографії основних етапів українського національно-культурного
    відродження або ж його розвитку в тих чи інших українських регіонах; наукові
    розвідки, у яких відображена історіографія окремих складників національнокультурного відродження; узагальнювальні концептуальні матеріали, що
    представлені в рецензіях на наукові праці, які присвячені загальним та
    особливим аспектам національно-культурного відродження другої половини
    ХІХ – першої третини ХХ століття. Незважаючи на те, що провідною
    тенденцією сучасного розвитку знань є активна інтеграція історіографії
    українського національного відродження до системи фундаментальних
    досліджень історіографії історії України загалом, означеній проблематиці
    присвячено порівняно менше історіографічних досліджень, ніж питанням
    національно-політичного відродження в межах українського національного
    433
    руху. З’ясовані повнота й рівень дослідженості теми дисертації засвідчили
    гносеологічну актуальність і необхідність її наукового вивчення.
    Систематизовано та класифіковано джерельний комплекс дослідження.
    Всі його джерела об’єднано в чотири групи: перша – узагальнювальні наукові
    праці, що присвячені розробленню концепції українського національнокультурного відродження; друга – спеціальні наукові праці (монографії,
    дисертації, статті), що присвячені тій чи іншій окремій проблемі українського
    національно-культурного відродження; третя – довідкова, енциклопедична та
    навчальна література; четверта – документи особового походження
    (автобіографії, щоденники, мемуари, спогади істориків, усні історичні джерела,
    приватне листування дослідників, їхні інтерв’ю тощо). Зібрані, систематизовані
    та атрибутовані джерела виявилися достатніми для дослідницького виконання
    завдань дисертації.
    Окреслено теоретико-методологічний інструментарій дисертації, який
    впорядковано в п’яти дослідницьких векторах: перший – концептуальноісторіософський – забезпечив наукове обґрунтування провідної ідеї та
    концепції дослідження, історіософське розуміння українського національнокультурного відродження та його історіографії; у другому – методологічному –
    представлено систему методологічних підходів і принципів історіографічного
    дослідження, пріоритетне місце серед яких посідає цивілізаційна методологія та
    принципи історизму, наступності, спадкоємності, цілісності та об’єктивності
    історіографічного аналізу; у третьому – теоретичному – представлено наукові
    положення сучасного історіографічного дискурсу щодо проведення
    дослідження, новітні уявлення про вимоги, шляхи та технології
    історіографічного пізнання; у четвертому – методичному – визначено методику
    дослідження, представлено опис застосованих загальнотеоретичних,
    емпіричних і спеціальних методів історіографічного пошуку; у п’ятому –
    науково-організаційному – охарактеризовано цілеспрямованість і послідовність
    проведення історіографічного дослідження, окреслено зміст пропедевтично-
    434
    організаційного, проблемно-концептуального та інтегрально-узагальнюючого
    етапів його реалізації.
    2. Розглянуто історіографію підходів сучасних дослідників до
    осмислення категорії «українське національно-культурне відродження»,
    виокремлено її історичні, змістові, історіософські, хронологічні та
    територіальні виміри. На цій основі запропоновано порівняно нове розуміння
    концепту «історіографія українського національно-культурного відродження
    другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття» як цілісної системи знань
    про широкий, динамічний, цілісний національний і культурний рух українства,
    змістом якого був розвиток соціокультурного, ментально-етнічного та духовнорелігійного життя, а його результатом стало відновлення української
    державності та формування української ідентичності. Серед наведених ознак
    національно-культурного руху пріоритетними вважаємо такі: широкий
    (завдяки культурницькому змісту в процес національно-культурного
    відродження було залучено широкі верстви населення); динамічний
    (національне відродження розвивалося від культурницького піднесення до
    політизації та національно-державного розвитку); цілісний (у хронологічному
    вимірі – це безперервний та спрямований рух за національний розвиток
    українства, завершальною стадією якого стала «українізація» 20-х років ХХ
    століття; у територіальному вимірі – це просторово єдиний, спочатку суміжний,
    а згодом – соборний рух українців Наддніпрянщини та Західної України за
    власний культурний та державний суверенітет); національний (в основі
    філософії тогочасного культурницького піднесення було покладено українську
    національну ідею, кінцевою метою якої була побудова української держави та
    політичної нації).
    3. Проаналізовано процес висвітлення в історичних студіях передумов,
    суспільно-політичного контексту й чинників піднесення українського
    національного руху в другій половині ХІХ століття. Дослідники наголошують,
    що поряд із загальноукраїнським масштабом національного відродження його
    передумови, суспільно-політична специфіка та динаміка на західноукраїнських
    435
    землях і Наддніпрянщині були різними. Для розвитку нової фази національного
    руху в Галичині вагоме значення мала Революція 1848 року й зумовлені нею
    зміни в соціальному й суспільно-політичному житті регіону, а також тривала
    традиція першого етапу національно-культурного відродження (кінець XVIII –
    перша половина ХІХ століття). Крім того, з-поміж передумов національного
    піднесення на західноукраїнських землях історики називають більшу
    інтегрованість регіону в європейські суспільні трансформації, винятковий
    авторитет і духовно-культурну роль греко-католицького духовенства,
    інтенсивність і радикальність соціально-економічних змін, активізацію
    національних рухів поляків, угорців, чехів, словаків тощо. Водночас у
    дослідженнях підкреслено, що динаміка розвитку другого етапу національного
    відродження на західноукраїнських теренах була більш інтенсивною, ніж на
    підросійських. Українці західних земель першими розгорнули політизацію
    національного відродження, його вихід на нові рівні самоорганізації.
    Аналізуючи передумови розвитку нового етапу національного руху на
    Наддніпрянщині, дослідники передусім називають інтенсивність першої фази
    національного відродження кінця XVIII – першої половини ХІХ століття,
    ідейну підготовку національного руху творчістю Т. Шевченка, діяльністю
    Кирило-Мефодіївського братства, результатами соціально-економічних та
    адміністративно-політичних перетворень доби «Великих реформ».
    На основі аналізу нагромаджених історичних знань виокремлено кілька
    умовних груп чинників національно-культурного відродження. Насамперед
    історики звертають увагу на внутрішньо-, зовнішньо- та геополітичні фактори,
    до яких відносять імперський і колоніальний статуси українських земель, вплив
    польського, російського та інших національних рухів, Українську національнодемократичну революцію 1917–1921 років. Дослідники підкреслюють
    діалектичний взаємозв’язок політичного становища українського населення та
    національного відродження: з одного боку, антиукраїнська політика становила
    загрозу для соціокультурного життя, з іншого – саме такі умови «стресу»
    викликали до життя вагомі духовно-культурні резерви спротиву, актуалізували
    436
    пасіонарні ресурси української ментальності. Не менш важливим був і чинник
    історичності українського соціокультурного й державного розвитку та
    людського капіталу. Усталеним в історіографії є положення про те, що без
    попередньої культурної традиції національне піднесення було б неможливим.
    Окреслено провідні тенденції нарощування знань про зародження і
    розвиток української періодики, як вагомого чинника національно-культурних
    процесів другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття. Історики
    звертають увагу на те, що друга половина ХІХ століття стала періодом
    швидкого зростання накладів української періодики, її поширення набуло
    статусу впливового чинника національно-культурного руху, сприяло не лише
    піднесенню української мови й літератури, а й політизації національного руху,
    його переходу в державотворчий етап. Розвиток періодичних видань доби
    Української національної революції 1917–1921 років науковці розглядають як
    необхідний складник державотворення, основний механізм національного
    просвітництва, соціальної комунікації із населенням.
    4. Розкрито історіографію змісту і форм самоорганізації суспільногромадянського, національно-політичного та духовно-культурного життя
    українського народу означеного періоду. Демократизація суспільства,
    створення нової історіографічної ситуації та оновлення методологічного
    інструментарію в умовах незалежності України дали змогу історикам
    розглядати суспільне життя на основі синергетичної методології про
    самоорганізацію соціальних систем. Легітимізованою серед учених є
    історіографічна думка про динаміку суспільної самоорганізації українців від
    культурницького життя до інституціювання політичних партій. У сучасній
    історіографії процеси самоорганізації українського суспільства розглянуті в
    трьох конкретно-історичних площинах – суспільно-громадянській,
    національно-політичній і духовно-культурній, співвідношення між якими
    подекуди було як послідовним, так і синхронним. Розвиток кожної з них
    свідчив про появу нових для ХІХ століття організаційних форм суспільної
    самоорганізації та інституціалізації окремих елементів громадянського
    437
    суспільства та політичної системи в Україні. Вивчаючи як теоретикометодологічні, так і конкретно-історичні виміри українського національного
    руху, дослідники одностайні в тому, що культурно-просвітницький зміст
    національного відродження під впливом об’єктивних обставин еволюціонував
    до політичного. Динаміка суспільної організації визначила політизацію
    національного руху, що дозволяє вченим вести мову про національнополітичну самоорганізацію. Концепт «самоорганізація» виявляє сутність
    тогочасних суспільно-політичних і соціокультурних процесів, адже українці
    створювали культурно-просвітницькі товариства, громадські організації й
    політичні партії всупереч імперській та антиукраїнській політиці Росії та
    Австро-Угорщини. Духовно-культурні аспекти самоорганізації ілюстровані
    діяльністю українських культурно-просвітницьких товариств, розвитком
    української періодики, відзначенням ювілейних дат українських письменників і
    митців тощо.
    5. З’ясовано стан відображення у працях істориків соціокультурного
    підґрунтя українського національного відродження, визначено роль у його
    розвитку історичних знань і зростання інтересу до вивчення минулого,
    українізації освіти, літератури, мистецтва та повсякденних життєвих практик.
    Зазначено, що сучасні дослідники українського національного відродження
    тісніше пов’язують його із формуванням історичної самосвідомості українців,
    із розвитком і поширенням історичних знань. Динаміку новітнього вивчення
    історичної думки й діяльності істориків у досліджуваний період умовно
    розподілено на кілька періодів: пропедевтично-емпіричний (1990-ті роки);
    синтетично-концептуальний (2000–2015 роки); етап інноваційної історіографії
    (після 2015 року).
    Систематизація науково-історичного матеріалу з проблематики руху за
    українізацію освіти дала підстави виокремити три історіографічні блоки:
    перший – вивчення історії української освіти другої половини ХІХ – початку
    ХХ століття; другий – аналіз руху за інституційне оформлення української
    освіти в 1917–1921 роках; третій – висвітлення історії української освіти в
    438
    період більшовицької політики «українізації». У новітній історіографії
    проблематика руху за українізацію освіти представлена досить розлого та
    репрезентативно. Історикам вдалося висвітлити більшість найважливіших явищ
    у розвитку тогочасного освітнього простору, зокрема суспільно-політичні
    умови й асиміляційну політику імперії Романових і Габсбургів щодо
    шкільництва; сутність та особливості державної політики доби Української
    національно-демократичної революції 1917–1921 років у сфері освіти; місце й
    роль педагогічних кадрів у піднесенні національного руху за побудову
    української освіти; цілісно-світоглядні засади освітньої реформи, тогочасну
    педагогічну думку; діяльність організаторів освіти й лідерів руху за
    українізацію шкільництва; сутність змін у структурі, змісті, методичних і
    організаційно-педагогічних засадах освіти й виховання дітей та молоді;
    історичне значення, здобутки й прорахунки в українізації освітнього простору,
    його кон'юнктурний характер у більшовицькій політиці «українізації» середини
    і другої половини 1920-х років тощо.
    Виявлено, що з-поміж ключових напрямів національно-культурного
    відродження дослідники виокремлюють його літературно-мистецький сегмент,
    підкреслюючи, що саме розвиток літератури дав поштовх національному
    відродженню, був як його джерелом, так і змістом. Літературна творчість
    тогочасних поетів і письменників забезпечила поширення й збагачення
    української мови на повсякденному рівні серед широких верств населення. До
    того ж, саме в означений період відбувалося становлення мовознавства, яке
    дало змогу не лише зберегти, але й теоретично вивчати українську мову,
    підготувало необхідне наукове підґрунтя для її легітимації в інтелектуальному
    середовищі. Дещо менше уваги історики приділили аналізу розвитку
    театрального, музичного й образотворчого мистецтва, осмисленню їхньої ролі в
    популяризації української культури через образний вплив на особистість, у
    гуманізації національно-культурного руху, в утвердженні в суспільній
    свідомості культурної окремішності та самобутності українства
  • Стоимость доставки:
  • 200.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины