МЕТОДИКА ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ В ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ ІСТОРІЇ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання дослідження, розкрито методологічні засади та методи дослідницької роботи, наукову новизну, практичне значення отриманих результатів, їх достовірність та апробацію.

У першому розділі дисертації “Теоретико-методичні засади дослідження”, на основі вивчення широкого кола наукових психолого-педагогічних та методичних джерел, проаналізовано теоретичні засади формування професійної компетентності вчителя; визначено та обґрунтовано дидактичні умови формування професійної компетентності майбутнього вчителя у процесі навчання у ВНЗ; охарактеризовано потенціал історії України як навчальної дисципліни у формуванні професійної компетентності майбутніх вчителів.

В дисертаційній роботі обґрунтовується, що сучасному українському суспільству потрібен вчитель-професіонал, наділений не лише розвиненими особистісними якостями – людяністю, совістю, моральністю, честю, відповідальністю, але і професійною компетентністю. Тому особливу роль у формуванні особистості майбутнього фахівця відіграє запровадження компетентнісного підходу у системі вищої освіти, зокрема педагогічної.

Актуальність цього завдання підвищується у зв`язку з реформуванням загальної середньої освіти, що передбачає реалізацію принципу гуманізації освіти, методологічну переорієнтацію процесу навчання на розвиток особистості учня, визнання її самобутності й самоцінності, формування його компетентності як загальної здатності до успішної діяльності в різних сферах на основі знань, досвіду, системи цінностей, набутих у процесі навчання. У цьому зв`язку дедалі більшого значення набуває компетентнісний підхід у підготовці студентів педагогічних вузів.

В роботі зазначається, що компетентність випускника вищого педагогічного навчального закладу слід розглядати і як важливе завдання, і як актуальну місію освіти. Така компетентність повинна забезпечити майбутньому фахівцю, з одного боку, можливість самореалізації у професійній діяльності, а з іншого - сприяти розвиткові освіти, культури і духовності всього суспільства. Мірою компетентності випускника вищого педагогічного навчального закладу стає її відповідність прийнятим у суспільстві еталонам компетентності сучасного вчителя. Вища педагогічна школа покликана забезпечувати підготовку вчителя, зорієнтованого на особистісний та професійний саморозвиток, готового творчо працювати в освітніх закладах різного типу, здатного розвивати особистість учня.

Без сформованості професійної компетентності вчителя неможливе успішне виховання підростаючого покоління. Тому основним напрямом процесу розвитку освіти в педагогічному ВНЗ є трансформація системи підготовки майбутніх педагогів з урахуванням вимог сьогоднішнього дня.

Вивчення літератури з проблеми дослідження свідчить, що більшість вчених вважають, що вихідне у нашому дослідженні поняття компетентності містить у собі багато складових: знання, пізнавальні та практичні навички, відношення, емоційні ставлення, систему цінностей та етичні норми, мотиви. Іншими словами особистість є компетентною в будь-якій сфері діяльності, якщо вона здатна здійснювати складні поліфункціональні, поліпредметні, культурнодоцільні види діяльності, ефективно розв’язуючи актуальні індивідуальні та соціальні проблеми.

Аналіз змісту поняття «компетентність» дозволив виділити основні характеристики досліджуваного феномена. Компетентність передбачає наявність в особистості не тільки знань і умінь, але й цінностей, мотивів, досвіду, які взаємопов'язані між собою й є структурними елементами досліджуваного поняття. Знання, уміння, цінності необхідні особистості для того, щоб бути компетентною на кількох рівнях: на рівні особистісної ідентифікації, поведінковому рівні і рівні взаємодії з соціальним оточенням і соціальними інститутами.

Проведені дослідження підвели до висновку, що процес формування компетентності людини варто характеризувати як набуття, тим самим відрізняючи його від засвоєння, вивчення чи пізнання. Тобто компетентності можна досягти лише у процесі власної особистої активної та продуктивної діяльності (причому не тільки навчальної), особистої творчості; через пізнання соціального досвіду, його критичне осмислення, через своє неповторне особисте буття. У понятті «набуття» знайшли своє відображення погляди сучасної педагогіки та психології, які визнають не на словах, а в реальності індивідуальну особистість кожного учня, студента, неповторність індивідуального досвіду кожної особистості, вважають продуктивною лише освіту на засадах співробітництва; освіту, яка забезпечує індивідуальне творче буття кожного учня і кожного учителя.

Аналіз та узагальнення наукових положень дозволили уточнити ключове поняття дослідження - професійна компетентність вчителя і визначити її як складне особистісне утворення людини, що оптимально поєднує знання, уміння, навички, мотиви, ціннісні орієнтації, ставлення особистості; визначає здатність людини до самореалізації й самовизначення в ефективної педагогічної діяльності. Ця динамічна інтегративна характеристика особистості педагога є синтезом аксіологічного, когнітивного, аутопсихологічного, комунікативного та процесуального компонентів, зовнішньо проявляється у відповідному рівні сформованості сукупності певних показників.

Аналіз джерел дозволив стверджувати, що спрямованість педагогічної освіти у ВНЗ на формування професійної компетентності вчителя, потребує суттєвих змін як у змісті, так і в організації навчання соціально-гуманітарних дисциплін взагалі та історії України, зокрема. Для того, щоб рівень розвитку професійної компетентності вчителя, за описаною в дисертації структурою, оптимально зростав необхідним є дотримання дидактичних умов, серед яких: 1) побудова змісту історії як навчальної дисципліни має здійснюватись з урахуванням соціокультурного контексту та необхідності забезпечення формування у студентів системи професійних ціннісних орієнтацій; 2) системне використання у процесі навчання історії міжпредметних зв'язків з іншими гуманітарними дисциплінами; 3) надання провідної ролі активної самостійної і творчої пізнавальної діяльності студентів у процесі навчання історії; 4) запровадження у процес навчання історії різноманітних інтерактивних методів і форм навчання;5) організація постійної гуманістично-орієнтованої взаємодії та співпраці педагогів і студентів.

Проведені дослідження свідчать, що навчальна дисципліна «Історія України» у вищому педагогічному навчальному закладі є однією із складових у підготовці висококваліфікованих спеціалістів нової генерації, озброєних необхідними для майбутнього вчителя знаннями й уміннями.

Найважливішим засобом формування професійної компетентності є зміст дисципліни, який має орієнтуватись на цінності суспільства, готувати майбутнього вчителя до життя в багатокультурному суспільстві, сприяти розвитку пізнавальної активності студентів і мотивації до професійної підготовки, оволодінню професійно значущими для вчителя способами діяльності. Зокрема цьому сприятимуть засвоєння студентами знань про соціокультурний розвиток України з найдавніших часів до сьогодення, проблеми етногенезу українського народу, характерні риси і особливості розвитку духовності, культури та освіти, багатомірність історичного досвіду народів, що мешкали на українській території протягом багатьох тисячоліть, уроки державотворення тощо.

Як свідчить аналіз навчальної програми цієї дисципліни, її зміст порівняно з іншими суспільствознавчими дисциплінами, створює великі можливості для формування у студентів педагогічних ВНЗ гуманістичних цінностей, професійних умінь та професійної компетентності в цілому. Проте, чинній програмі притаманні певні недоліки, що знижують потенціал змісту дисципліни у формуванні професійної компетентності студентів, оскільки вона не приділяє належної уваги питанням історії культури та духовності, формування цінностей суспільства, не акцентує завдання навчити студентів думати, аналізувати, бачити історичні події в їх розвитку і взаємозв'язках, виконувати творчі роботи, проекти, не передбачає використання міжпредметних зв’язків із філософією, політологією, соціологією. етикою та ін., надає перевагу у розподілі годин лекційним заняттям, що значно знижує потенціал курсу у запровадженні інтерактивних методів та активного творчого навчання студентів.

Аналіз літератури і власний досвід викладання показують, що для того, щоб забезпечити ефективний розвиток професійної компетентності студентів педагогічного ВНЗ засобами такої навчальної дисципліни як «Історія України» необхідно, щоб частину змісту складали аксіологічні історичні знання та відповідні способи розумової та ціннісної діяльності, в яких особистість їх опановує. Наприклад, важливо акцентувати на питаннях історії нашого народу, пов’язаних з відносинами з іншими народами, діалогом та взаємопроникненням, взаємозбагаченням культур, позитивним ставленням до світу, до людей, до себе. Викладання дисципліни має розглядати історію як відносини людей у конкретній історичній та життєвій ситуації, що дозволяє здійснити необхідний емоційний вплив на студентів та забезпечити формування ціннісних аспектів професійної компетентності майбутнього вчителя шляхом інтеріоризації цінностей, ставлень, установок суспільства в особистісні.

Дослідження свідчать, що для педагогічного ВНЗ дуже важливим є зближення викладання соціально-гуманітарних і спеціальних педагогічних дисциплін. Інтеграція, міжпредметні зв’язки більшою мірою, ніж традиційне навчання, сприяють особистісно-професійному зростанню майбутнього вчителя, формуванню його цілісного світогляду, здатності самостійно систематизувати наявні знання і нетрадиційно підходити до рішення різних життєвих та педагогічних проблем.

Спрямованість методів і форм організації навчального процесу з «Історії України» на формування професійно-значущих знань, умінь, ставлень студентів - майбутніх вчителів, сприяє успішному виконанню поставлених завдань - навчити студентів вчитися, одержувати задоволення від процесу самоосвіти, щоб професійний і особистісний саморозвиток, самовдосконалення і самоактуалізація стали його «стратегією життя». Набуттю компетентності сприяє систематичне запровадження елементів творчої діяльності і досліджень у всі форми навчальної роботи: лекції, практичні заняття, лабораторні заняття, індивідуальна та самостійна робота, курсові та дипломні проекти. Це дозволяє дійсно перетворити студентів на суб’єктів процесу навчання на заняттях з історії України і забезпечити високий ступінь активності всіх його учасників.

Аналіз літератури з проблеми підводить нас до висновку, що для створення продуктивної навчальної взаємодії велике значення мають бажання і уміння викладача реалізувати рівноправне партнерство зі студентами та співпрацю в ході навчальної і контролюючої діяльності.

У другому розділі «Методика формування професійної компетентності майбутніх вчителів у процесі навчання історії» представлено результати аналізу сучасної практики формування професійної компетентності майбутнього вчителя у студентів ВНЗ у процесі навчання історії України; описано авторську методику формування професійної компетентності майбутнього вчителя при вивченні історії України; висвітлено хід і результати експериментального навчання.

Аналіз масової практики процесу викладання навчальної дисципліни «Історія України» в кількох експериментальних ВНЗ, проведений у процесі констатувальних досліджень, свідчить про його недостатню орієнтованість на формування професійної компетентності майбутніх вчителів. Причинами цього є, по-перше, те, що у типових навчальних планах факультетів, які постійно оновлюються, навчальні дисципліни найчастіше існують автономно і розподіляються по семестрах без урахування та наукового обґрунтування їх логічного і дидактичного взаємозв'язку. За цих умов неможливо здійснити інтеграцію провідних ідей навчального змісту на основі застосування міжпредметних зв’язків, а отже різні дисципліни не перетворюються у цілісну систему загальнокультурних і загальнонаукових знань і умінь, що створюють фундамент формування професійної компетентності вчителя. Набуття знань з предметів як розрізненого набору різноманітних відомостей та інформації не сприяє розвитку у студентів професійного педагогічного мислення; гнучкого, критичного і творчого, а орієнтують на репродуктивне відтворення матеріалу, що вивчається. По-друге, у ВНЗ панує ставлення до соціально-гуманітарних дисциплін взагалі та історії України, зокрема, як не фахових, які не потрібні майбутньому вчителю-предметнику, а отже - другорядних. Це знижує мотивацію викладачів до високої якості навчання, консервує традиційні методи, що зводять пізнавальну діяльність студентів до репродуктивного, одноманітного відтворення певних прийомів навчальної роботи. У цілому в педагогічних ВНЗ зберігається загальна тенденція до навчання, спрямованого переважно на передачу студентам знань. Процес навчання побудований надмірно академічно.

У процесі теоретичних і експериментальних досліджень визначено критерії та показники сформованості компонентів професійної компетентності вчителя у навчанні історії України: рівень засвоєння студентами спеціальних предметних знань, що є важливим для професійної компетентності вчителя (когнітивний); аксіолологічних знань (аксіологічний), володіння майбутніми вчителями прийомами розв’язання аксіологічних пізнавальних завдань, способами інтерактивної навчальної діяльності, критичного мислення на основі інтерпретації різноманітних джерел інформації, захисту власної позиції, професійних здібностей (процесуальний); сформованістю здатності до самопізнання та прагнення до самовдосконалення, позитивного ставлення до майбутньої педагогічної діяльності (особистісно-творчий). Дослідження рівня їх проявленості після вивчення дисципліни «Історія України» дозволили визначити низький, середній та високий рівні сформованості професійної компетентності студентів, що характеризуються сукупністю показників, притаманних кожному з критеріїв.

Отже, за даними формувального експерименту такими показниками є: рівень емоційної спрямованості майбутнього вчителя на засвоєння знань про культуру, традиції, історію України та рідного краю, своєї нації; орієнтація на інтереси, права і свободи інших людей, самобутність різних народів, іншу точку зору, суспільну та культурну різноманітність, міжкультурне взаєморозуміння як цінності;

розвиненість необхідних для майбутньої професійної діяльності предметних умінь, зокрема аналізу та побудови ціннісних суджень, знаходження і використання інформації про минулі та поточні суспільні проблеми, використання сучасних інформаційних технологій (Інтернет тощо); аргументованого обґрунтування своєї позиції, ведення дискусії на захист своєї точки зору, розв’язання життєвих ситуацій на основ культурно історичних знань, прийняття рішень і вибір форм і засобів своєї поведінки з урахуванням полікультурності суспільства, загальнолюдських цінностей та суспільних, державних, виробничих і особистих інтересів;

рівень оволодіння аксіологічним навчальним змістом дисципліни та використання його у нестандартних ситуаціях, залучаючи для цього набуті знання про: національно-культурні цінності інших народів, норми і засоби між культурної та міжетнічної взаємодії; такі цінності суспільного життя, як права людини, свобода, справедливість, рівність можливостей, верховенство права та правління закону, справедливість; державотворчі процеси, політичне влаштування суспільства, права людини, механізми їх захисту, головні правові норми, що визначають правочинну поведінку особи в Україні; причини виникнення конфліктів на особистісному та суспільному та культурно-ціннісному рівнях, способи розв'язання конфліктних ситуацій тощо - для побудови власних аргументованих суджень, які необхідні для усвідомлення себе повноправним громадянином своєї країни, членом соціальної, культурної спільноти, представником свого народу та справжнім педагогом;

рівень сформованості умінь оцінити самого себе як людину, громадянина та майбутнього фахівця, власні можливості щодо педагогічної діяльності, вдатися до самоосвіти та професійного самовдосконалення.

У процесі теоретичного дослідження проблеми та педагогічного експерименту було розроблено і апробовано методику формування професійної компетентності майбутнього вчителя в процесі навчання історії України, яка заснована на побудові процесу навчання з урахуванням названої мети, дидактичних умов цього процесу, визначених нами у першому розділі нашого дослідження, побудови змісту курсу, адекватного названій меті, організаційних складових діяльності викладача і студентів та результатів навчального процесу.

Основними характеристиками організації процесу експериментального навчання були:

- систематичне планування викладачами своєї діяльності та її очікуваних результатів з урахуванням завдань, спрямованих на формування у студентів компонентів професійної культури вчителя та контролю їх досягнення;

- проведення відбору та структурування змісту навчального матеріалу з урахуванням описаних вище підходів для кожного заняття історії України та курсу в цілому, побудова відповідних пізнавальних завдань для студентів;

- систематичне запровадження активних та інтерактивних методів з урахуванням особливостей навчального змісту кожного заняття та з опорою на пізнавальні потреби й інтелектуальні якості студентів, що сприяють зростанню рівня їх пізнавальної активності;

- залучення викладачами студентів до змістовної співпраці через постановку їх у позицію вчителя та взаємонавчання в інтерактивній взаємодії.

Побудоване на цих основах експериментальне навчання показало значні зрушення в процесі формування професійної компетентності вчителя. Кількість студентів педагогічних спеціальностей, які знаходилися на низькому зменшилась відповідно на 16,2%. Водночас збільшилась кількість студентів які знаходились на середньому та високому рівнях – відповідно на 11,8% та 4,4%. Аналіз експериментальних матеріалів наочно свідчить про те, що ці тенденції носять стійкий характер. Кількісні результати експериментальної роботи наведено у таблиці 1.