ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ ТА ВИКЛАДАЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ С.С.ГОГОЦЬКОГО У ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ УКРАЇНИ (1837-1886 рр.) Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи і хронологічні межі, розкрито наукову новизну, практичне значення, відображено апробацію, впровадження результатів дисертаційного дослідження, вміщено відомості про публікації, структуру і обсяг наукової роботи.

У першому розділі – „Ступінь наукової розробленості досліджуваної проблеми” – проаналізовано наукову літературу й архівні джерела з проблеми дослідження.

З’ясовано, що відомості про життєвий і творчий шлях С.С.Гогоцького уміщено в енциклопедичних і довідниково-біографічних виданнях (Ф.А.Брокгауз, І.А.Ефрон, В.С.Іконніков, Н.Г.Мозгова, В.М.Нічик). Дослідження цих праць дало можливість зробити висновок, що особистість С.С.Гогоцького сприймалася його сучасниками з різних, інколи діаметрально протилежних позицій. В окремих зразках мемуаристики ХІХ ст. засвідчено доволі різку і подекуди не досить обґрунтовану критику його особистості російськими філософами-матеріалістами і студентами Університету Cв. Володимира (В.Г.Авсеєнко, М.А.Антонович, Д.І.Багалій, Д.І.Писарєв, В.І.Щербина та ін.) і водночас – схвалення колегами, послідовниками (В.М.Карпов, О.В.Романович-Славатинський, М.Флоринський та ін.).

Узагальнення змісту наукових видань дозволило також констатувати ґрунтовність висвітлення творчої спадщини С.С.Гогоцького як філософа (А.І.Абрамов, М.Л.Ткачук, Д.Чижевський, Г.Г.Шпет), історика філософії (М.Л.Ткачук, І.Д.Фіцик та ін.), визначити основоположний уплив православного віровчення на становлення творчої особистості вченого (І.В.Огородник, М.Ю.Русин, Н.Г.Мозгова).

Визначено, що творчість С.С.Гогоцького як педагога лише нещодавно стала предметом наукового інтересу дослідників, тому в науковому обігу наявна досить незначна кількість таких праць. Окремі напрями науково-викладацької діяльності С.С.Гогоцького в Університеті Св. Володимира, навчальні програми та лекційні курси педагогічного спрямування частково проаналізовані І.П.Важинським, Н.М.Дем’яненко, О.В.Черкасовим. У деяких розвідках розкрито факти освітньо-благодійницької практики педагога (В.Галайба, К.А.Кобченко, І.Д.Малінко та ін.). Спроби опрацювання науково-педагогічного доробку С.С.Гогоцького здійснені С.Л.Кузьміною, А.Чутким.

Вагоме місце в дослідженні займає аналіз періодичних видань ХІХ ст.: „Вера и разум” (1889), „Исторический вестник” (1881), „Журнал Министерства народного просвещения” (1854-1857, 1878), „Киевлянин” (1864-1870, 1872, 1875-1885, 1887-1889), „Киевские губернские ведомости” (1845, 1848, 1850, 1852), „Киевское слово” (1888), „Киевский телеграф” (1864), „Московские ведомости” (1864), „Русский вестник” (1875), „Русское слово” (1859), „Современная летопись” (1863), „Современник” (1849, 1861), „Современный листок” (1865), „Странник” (1861), „Труды Киевской духовной академии” (1860, 1887), „Университетские известия” (1861-1863, 1865-1866, 1868, 1875-1876, 1880-1882) та ХХ ст. і сучасного періоду: „Вопросы истории СССР” (1984), „Вопросы философии” (1997), „Історичний журнал” (2005), „Київ” (2000), „Людина і політика” (2003), „Новый круг” (1992), „Освіта” (1993), „Педагогика” (2003, 2006), „Педагогічна газета” (2002), „Початкова школа” (1998), „Рідна школа” (1999, 2001-2003), „Хроніка-2000” (1997), „Філософська думка” (1999, 2001), що дозволило поповнити дисертаційне дослідження новими фактами з життя і творчої діяльності С.С.Гогоцького, віднайти й дослідити його статті: „Голос із Південно-Західної Русі” (1859), „Сучасність” (1860), „З приводу поширення грамотності у південно-західних губерніях” (1861), „Якою мовою потрібно начати у сільських школах південно-західної Росії?” (1863), „Про ремісничі школи” (1865) та ін.

У цілому опрацьовану літературу систематизовано за такими групами: довідниково-енциклопедичні видання; мемуаристика; монографії, підручники, навчальні посібники; наукові статті; дисертаційні дослідження. Окремим блоком виділено педагогічні праці вченого.

Більше 50 одиниць архівних документів проаналізовано з дотриманням принципу об’єктивності й неупередженого осмислення фактологічного матеріалу, що сприяло поглибленню і розширенню відомостей про життєвий і творчий шлях С.С.Гогоцького, визначенню напрямів його педагогічної діяльності, з’ясуванню ключових факторів, особливостей становлення творчої особистості вченого.

Досліджений масив архівних джерел узагальнено за наступними групами: офіційна документація (урядові циркуляри, міністерські розпорядження, університетські накази, послужні списки С.С. Гогоцького), де засвідчено кар’єрне зростання, службові досягнення вченого, відображено становлення його науково-світоглядних позицій і життєвих пріоритетів, підтверджено вагомість постаті С.С.Гогоцького для освітньо-культурного середовища м. Києва ХІХ ст.; навчальні програми дисциплін, лекційні курси („Наука виховної освіти”, „Дидактика і прикладна педагогіка, „Історія виховання”, „Вступ до педагогіки”, 1855 р., „Вчення про витончене в історичному розвитку”, 1868 р., „Про відмінність між вихованням та освітою у стародавні та нові часи”, 1874 р., „Короткий огляд педагогіки або науки виховної освіти”, 1879 р.); листування С.С.Гогоцького з Д.І.Бібіковим (1841 р.), М.Х.Бунге (1861 р.), В.С.Іконніковим (1881 р.), І.М.Корольковим (1889 р.), О.Ф.Кістяківським (1878 р.), М.О.Максимовичем (1858 р.), у ході вивчення якого проаналізовано службові й приватні стосунки С.С.Гогоцького з його сучасниками, колегами, окреслено риси характеру вченого та визначено коло його наукових інтересів.

Аналіз наукової літератури, архівних джерел зумовив визначення напрямів наукового дослідження (обґрунтування науково-педагогічної концепції С.С.Гогоцького, визначення основних спрямувань науково-педагогічної діяльності вченого і розроблення її періодизації, актуалізацію його педагогічних ідей в умовах сучасного розвитку професійно-педагогічної підготовки вчителя та ін.) і методів їхньої реалізації (пошуково-бібліографічного, хронологічного, логіко-системного аналізу, біографічного, соціологічного, структурного узагальнення тощо).

У другому розділі – „Становлення світоглядних позицій і науково-педагогічних переконань С.С.Гогоцького (1837 – 1851 рр.)” – обґрунтовано процес розвитку вищої школи в Україні ХІХ ст., визначено основні чинники становлення науково-педагогічного світогляду С.С.Гогоцького, розкрито зміст і особливості викладацької діяльності педагога у визначений період.

Становлення С.С.Гогоцького як науковця і викладача обґрунтовано в контексті розвитку вищої освіти в Україні ХІХ ст. Ретроспективний логіко-системний аналіз дозволив засвідчити основні події освітнього реформування даного періоду, зокрема, започаткування Міністерства народної освіти (1802 р.), виходу загальних статутів імператорських університетів (1804, 1835, 1863, 1884 рр.), відкриття університетів у Харкові (1804 р.), Києві (1834 р.), Одесі (1865 р.), освітніх реформ кінця 1820-х – початку 1830-х рр. (відновлення становості в освіті, посилення релігійного спрямування діяльності навчальних закладів, зміцнення адміністративного нагляду за навчально-виховним процесом), лібералізації суспільного життя і освіти у 1860-х рр. (відновлення автономії університетів, заборона фізичних покарань вихованців, покращення матеріально-технічних баз вищих навчальних закладів), освітніх контрреформ 1870-х – початку 1880-х рр. (становий характер освіти, впровадження релігійно-моральних домінант у навчально-виховний процес, скасування автономії університетів, зміцнення адміністративного нагляду за життям і діяльністю студентів і викладачів), становлення університетської педагогічної освіти (1804 – 1858 рр. – педагогічні інститути; 1860 – 1867 рр. – педагогічні курси); започаткування кафедр педагогіки в університетах (1850 р.), особливостей становлення вищої жіночої освіти (Київські вищі жіночі курси, 1878 р.) та ін.

Дослідження передумов формування наукового світобачення С.С.Гогоцького базувалося на вивченні його біографічних даних. Установлено, що в родинному середовищі спадкових священиків, де батько мав великий авторитет (під його керівництвом майбутній учений отримав ґрунтовну початкову освіту), велика увага приділялася вивченню Біблії, інтелектуальному розвитку і вихованню на православних традиціях, що визначило світогляд педагога в майбутньому. Еволюція світосприймань С.С.Гогоцького тривала в період його навчання у Кам’янець-Подільському духовному училищі (1821 – 1827 рр.), духовній семінарії (1827 – 1832 рр.), Київській духовній академії (1832 – 1837 рр.). На той час діти духовенства продовжували родинні традиції, навчаючись здебільшого в освітніх установах духовного спрямування, підпорядкованих Святійшому Синоду. КДА, як засвідчено в архівних документах, довгий час залишалася практично єдиним вищим духовним навчальним закладом, де здобували освіту студенти як із базовою духовною освітою, так і випускники світських шкіл. Тут завдяки творчій діяльності професорсько-викладацького складу відбувався розвиток вітчизняної філософської думки.

Як наслідок, серед провідних чинників упливу на формування наукового світобачення педагога визначено: соціальний статус сім’ї спадкових священиків і відповідне родинне виховання; навчання С.С. Гогоцького в духовному училищі, семінарії у м. Кам’янці-Подільському та КДА; авторитет наставників (П.С.Авсенєв, Й.Г.Міхневич, О.М.Новицький, І.М.Скворцов), що сприяло формуванню стійких релігійно-гуманістичних світоглядних позицій науковця; суспільно-політичні умови, в яких проходила науково-викладацька діяльність С.С.Гогоцького у вищих навчальних закладах м. Києва та ін.

Застосування біографічного та хронологічного методів дослідження дало можливість розробити періодизацію творчого шляху С.С.Гогоцького. Виділяємо 3 основні періоди – науково-викладацький (1837 – 1851 рр.), організаційно-адміністративний (1852 – 1865 рр.), освітньо-благодійницький (1866 – 1886 рр.) (за переважанням певного виду діяльності). Розроблена періодизація життя й творчості С.С.Гогоцького є дещо умовною, оскільки послідовність структурування етапів науково-педагогічної практики вченого у зв’язку із багатоплановістю його функціональних обов’язків певною мірою ускладнювалася.

У розділі аналізується науково-викладацький період (1837 – 1851 рр.) діяльності С.С.Гогоцького. Так, його викладацька практика починається у Київській духовній академії з 1837 р. (учитель польської (до 1839 р.), німецької (до 1844 р.) мов, викладач філософії (з 1842 р.). Орієнтовно в 1837 р. ним була написана перша наукова робота – магістерська дисертація „Критичний огляд вчення римської церкви про видимого главу церкви” (вийшла друком у 1841 р.), де ґрунтовно проаналізовано католицьку та православну релігійні доктрини, обґрунтовано хибність твердження західних церковників щодо керівництва Папи Римського (як наступника апостола) світовими церквами.

Протягом 1838 – 1840-х рр. тривала праця вченого над російським перекладом греко-латинського лексикону Ґедеріка. У 1843 – 1845 рр. С.С.Гогоцький як член Комісії з розбору стародавніх актів здійснював огляд і впорядкування монастирських архівів м. Києва.

З 1845 р. С.С.Гогоцький працював в Університеті Св. Володимира на посаді кандидата першого відділення філософського факультету, не полишаючи (до 1851 р.) викладання за сумісництвом у духовній академії. Після захисту в 1847 р. магістерської дисертації „Критичний погляд на філософію Канта”, де досліджено історію становлення і розвитку філософії ХVІІІ ст., здійснено всебічний аналіз філософського вчення І.Канта у контексті вивчення наукових позицій європейських учених (Ф.Бекона, Р.Декарта, Н.Мальбранша, Б.Спінози, Г.-В. Лейбніца та Х.Вольфа) він, як засвідчують архівні матеріали, на високому науково-педагогічному рівні читав лекційні курси „Історія нової філософії” та „Моральна філософія”. Захистивши у 1850 р. докторську дисертацію „Діалектична система Гегеля, її переваги та недоліки”, С.С.Гогоцький викладав дисципліни педагогічного спрямування, збирав матеріали для створення науково-педагогічних праць, які масово побачили світ у другій половині ХІХ ст.

Таким чином, світоглядні позиції і науково-педагогічні переконання С.С.Гогоцького формувалися у складний історичний період важливих трансформацій у суспільстві та вищій освіті (1837 – 1851 рр.). Провідним напрямом творчої діяльності С.С.Гогоцького у зазначений період став науково-викладацький, що підтверджується наявними науковими працями вченого, логіко-системним аналізом науково-літературних і архівних джерел, які засвідчують його викладацьку практику в КДА (1837 – 1851 рр.) та Університеті Св. Володимира (з 1845 р.).

У третьому розділі – „Розвиток педагогічних поглядів С.С.Гогоцького у викладацькій діяльності (1852 – 1886 рр.)” – досліджено теоретико-педагогічний доробок С.С.Гогоцького, проаналізовано його викладацьку практику та організаційно-адміністративну діяльність у вищих навчальних закладах України зазначеного періоду, встановлено зв’язок між викладацькою і освітньо-благодійницькою діяльністю вченого.

Розділ змістовно структуровано за двома обґрунтованими періодами життя й творчості С.С.Гогоцького. Щодо організаційно-адміністративного періоду (1852 – 1865 рр.), установлено, що друга половина ХІХ ст. – найбільш активний і результативний етап у творчості С.С.Гогоцького. Ученим створено філософсько-педагогічні, психолого-педагогічні праці, промови та публікації суспільно-педагогічного спрямування: „Про історичний розвиток виховання у найвагоміших народів стародавнього світу” (1854 р.), „Вступ до педагогіки” (1855 р.), „Про розвиток пізнавальних здібностей у педагогічному відношенні” (1857 р.), перший і другий томи „Філософського лексикону” (1857, 1861 рр.), „Голос із Південно-Західної Русі” (1859 р.), „Нотатки київського жителя” (1859 р.), „Два слова стосовно прогресу” (1860 р.), „Сучасність” (1860 р.) тощо.

Провідним напрямом діяльності С.С.Гогоцького стає організаційно-адміністративний, що й зумовило визначення назви етапу. Відповідно, з 1862 по 1863 рр. С.С.Гогоцький працював деканом історико-філологічного факультету в Університеті Св. Володимира, був причетним до відкриття Тимчасової педагогічної школи (1862 р.), яка готувала вчителів для народних училищ.

Протягом 1852 – 1862 рр. С.С.Гогоцький продовжував викладати дидактику і прикладну педагогіку, історію виховання і психологію на всіх факультетах Університету Св. Володимира. Характерною рисою даного періоду стало поновлення, за сумісництвом, викладацької діяльності в середніх навчальних закладах. Так, із 1854 по 1860 рр. він читав курс педагогіки у пансіоні для бідних дівчат графині Є.В.Левашової, а з 1857 по 1861 рр. викладав історію у Володимирському кадетському корпусі. У зв’язку з відновленням у 1862 р. в Університеті Св. Володимира кафедри філософії, не полишаючи викладання педагогічних дисциплін, із 1863 р. за авторською програмою почав читати курс „Історії філософії”.

Вагомий уплив на подальше становлення особистості С.С.Гогоцького мало його тримісячне відрядження (1861 р.) до Бельгії, Німеччини та Польщі з науково-методичною метою. Учений мав змогу ознайомитися з новинками філософсько-педагогічної літератури, особисто спілкувався з відомими педагогами (Ж.Мішле, А.Дістервегом та ін.), безпосередньо вивчав діяльність середніх і вищих навчальних закладів.

Наступний період його життєдіяльності обґрунтовуємо як освітньо-благодійницький (1866 – 1886 рр.). У зазначені роки С.С.Гогоцький читає курси логіки, психології, історії філософії, педагогіки, активізує освітньо-благодійницьку діяльність. Обіймає посаду віце-головуючого (1864 – 1866 рр.) Свято-Володимирського братства при Софійському соборі, яке намагалося вирішувати освітньо-духовні проблеми населення, безкоштовно читає лекції з педагогіки у Київській духовній семінарії (1864 р.) з метою навчання семінаристів педагогічної майстерності та в Університеті Св. Володимира (1868, 1874 рр.), входить до складу опікунської ради Товариства допомоги малозабезпеченим студентам зазначеного вищого навчального закладу (1875 р.). У цей період С.С.Гогоцький – засновник, голова педагогічної ради та викладач Київських вищих жіночих курсів (1878-1886 рр.). Ним був розроблений навчальний курс „Короткий огляд педагогіки або науки виховної освіти” (1879 р.). Крім того, він – декан історико-філологічного факультету Університету Св. Володимира (1877-1878 н. р.), інспектор з перевірки стану викладання російської словесності у другій гімназії м. Києва та загальної перевірки Рівненської гімназії (1865 р.), член університетської опікунської Ради з педагогіки (1868 р.). Спільно з колегами (В.Я. Шульгіним, А.К. Делленом, М.Ф. Владимирський-Будановим, Ф.Ф. Мерінгом, П.І. Житецьким) бере участь у відкритті Колегії ім. П.Г.Галагана (1871 р.), діяльності видавничого комітету „Университетских известий” (1877 р.), організації вступних іспитів у Кам’янець-Подільській гімназії (1877 р.), неодноразово виступає опонентом на захистах дисертацій університетських колег (1880, 1882 рр.). На особливу увагу серед напрацювань цього періоду заслуговує авторська навчальна програма С.С.Гогоцького з психології, де інтегрувалися психологічні й педагогічні знання. Уперше надрукована в „Университетских известиях” у 1879 р., вона широко використовувалася в навчальному процесі більшості імператорських університетів упродовж наступних одинадцяти років.

Оскільки 1870-1880-і рр. позначилися контрреформою освіти, то результати творчої діяльності С.С.Гогоцького у цей період сприймалися суперечливо і викликали полеміку, що спричинило звинувачення вченого у проімперських позиціях і навіть – українофобстві (публікації „Пояснення” (1864 р.), „Про ремісничі школи” (1865 р.), „Ще декілька слів про українофілів” (1875 р.), „Додаток до статті „Ще декілька слів про українофілів” (1875 р.), „Українофільство з його вигадкою про двотекстові підручники” (1881 р.). Не заперечуючи факту наявності публікацій (вони детально вивчені нами), зазначимо, що витоки суб’єктивізму і концептуальних розходжень в оцінці поглядів С.С.Гогоцького його сучасниками, які призвели до суттєвих викривлень і обмежень у сприйманні світоглядних позицій педагога, потребують детального перегляду з метою установлення об’єктивної істини. Нами встановлено, що, не дивлячись на проімперські позиції, підтримання одномовності на теренах Російської імперії (у іншому випадку вчений не зміг би пропрацювати в Університеті Св. Володимира – імператорському університеті – більше 40 років і залишити гідну вивчення потужну філософсько-педагогічну спадщину), він усе ж обґрунтовував можливість використання української мови у шкільних установах. Цей факт засвідчується нами на основі детального вивчення публіцистичної спадщини С.С.Гогоцького, яка дає змогу спростувати обвинувачення вченого в абсолютному українофобстві, особливо насаджуваному у виданнях радянського періоду.

Обґрунтовано науково-педагогічну концепцію вченого. Вона включає три складові: методологічну, теоретичну і методичну. До методологічної відносимо розроблення категоріального апарату педагогіки, доведення ключових православних принципів виховання та самовдосконалення суб’єктів виховного процесу, проголошення Людини найвищою суспільною цінністю, єдність теорії і практики у навчальному процесі, обґрунтування переваги розумового і морального виховних напрямів, формування гармонійно розвиненої особистості, визначальної ролі вчителя у формуванні особистості дитини тощо. У теоретичну включаємо розробку змісту педагогічних навчальних дисциплін: „Науки виховної освіти”, „Дидактики і прикладної педагогіки”, „Історії виховання”. Методичну характеризуємо через технологічне забезпечення викладання педагогіки як обов’язкової навчальної дисципліни на всіх факультетах Університету Св. Володимира, розподіл лекційних годин, часу на семінарські, практичні заняття, педагогічну практику відповідно до змісту розроблених авторських навчальних програм.

Виявлено, що багаторічна науково-викладацька діяльність С.С.Гогоцького завершилася наприкінці 1885-1886 н. р. у зв’язку із погіршенням стану здоров’я педагога.

На основі дослідження здійснено актуалізацію педагогічних ідей С.С.Гогоцького в сучасних умовах модернізації професійно-педагогічної підготовки вчителя, серед яких: гуманістичний характер освіти, пріоритетність виховання на історичному досвіді поколінь і родинних традиціях, особлива значущість розумового, морального, релігійного, фізичного й естетичного виховних напрямів, формування гармонійно розвиненої особистості та ін. Обґрунтована можливість використання його викладацького досвіду в практиці сучасного вищого педагогічного навчального закладу. Це, зокрема, фундаменталізація педагогічної підготовки в університетському курсі навчання, упровадження педагогічних навчальних дисциплін як нормативних, структуризація теоретичної педагогічної підготовки через три складові: „Науку виховної освіти”, „Дидактику і прикладну педагогіку”, „Історію виховання”, інтеграція філософських, психологічних і педагогічних знань у розробленні змісту дисциплін педагогічної підготовки, єдність педагогічної теорії і практики у навчальному процесі вищого закладу освіти та ін. Результати дослідження відображено в авторському спеціалізованому навчальному курсі „Персоналії в історії вищої школи України: С.С.Гогоцький (1813 – 1889 рр.)”, метою якого стало обґрунтування значення творчого доробку С.С.Гогоцького в історії становлення вищої освіти в Україні, у тому числі й педагогічної.