ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА ДОМАШНЬОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХΙХ СТОЛІТТЯ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, його хронологічні межі, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання та методи дослідження, висвітлено методологічні й теоретичні засади, окреслено джерельну базу, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, наведено дані про апробацію та впровадження результатів дослідження.

У першому розділі «Теоретичні питання становлення домашньої освіти в Україні у першій половині ХΙХ століття» на підставі аналізу монографій, дисертацій, науково-методичних збірників, періодичних видань досліджено стан вивчення проблеми становлення домашньої освіти. На основі використання історико-педагогічної літератури, архівних джерел розкрито витоки та генезис домашньої освіти в Україні, схарактеризовано нормативну основу діяльності домашніх наставників і вчителів у першій половині ХΙХ століття, на основі вивчення та аналізу науково-педагогічної літератури, нормативних документів Міністерства народної освіти обґрунтовано етапи розвитку діяльності гувернерів як професійних учителів в Україні, проаналізовано особливості змісту домашньої освіти у зазначений історичний період.

Аналіз педагогічної та психологічної літератури свідчить, що вченими досліджувались окремі питання проблеми, а саме:

- специфіка домашньої освіти як самобутньої системи освіти (І. Бецькой, О. Духнович, Ю. Котермак, С. Полоцький, А. Прокопович-Антонський, К. Сакович, Г. Сковорода, Є. Славинецький, М. Смотрицький та інші);

- уявлення про домашню освіту як широко розповсюджене соціально-педагогічне явище, унормоване офіційними документами (П. Каптерєв, С. Рождественський, Г. Фальборк, В. Чарнолуський та інші);

- методичний аспект домашнього навчання та виховання (Г. Бланк, І. Богданович, Ф. Громницький, П. Єнгаличев, Ф. Кестнер, О. Ободовський, Д. Оболенський, В. Одоєвський, І. Ястребцов та інші).

Установлено, що в сучасній педагогічній думці увагу дослідників привертають питання розвитку домашньої освіти: історичний аспект (С. Золотухіна, Д. Латишина, О. Любар, С. Сірополко, О. Сухомлинська, А. Троцко, М. Фіцула та інші); організація домашнього навчання та виховання (А. Барбінов, Н. Побірченко, С. Попиченко та інші); положення та наукові узагальнення питань підготовки та навчально-виховної діяльності гувернерів (О. Корх-Черба, Є. Сарапулова).

Однак вивчення вітчизняних науково-педагогічних праць та дисертацій показало, що науковцями не досліджувались питання теорії і практики домашньої освіти в Україні в першій половині ХΙХ століття, що і зумовило доцільність наукового пошуку.

У дисертації на основі всебічного й ґрунтовного аналізу та узагальнення конкретних історико-педагогічних джерел простежено генезис домашньої освіти, починаючи з існування Київської Русі. Установлено, що в період Княжої доби (ΙХ – ХVΙ століття) домашня освіта знаходила своє відображення в інституті годувальництва. Годувальники відповідали за розумове, моральне, фізичне виховання дитини, привчали хлопчиків до військової справи; годувальниця мала піклуватись про малих дітей у заможних родинах – годувати та дбати про здоров’я маляти. Починаючи з ХΙΙΙ століття, функції домашнього наставника виконували так звані «дядьки». Вони навчали переважно елементарним знанням, співу. Виявлено випадки, за яких дядьки озброювали знаннями з історії, філософії, лічби, правил етикету. Домашніми наставниками могли бути і священики, які забезпечували релігійне виховання дітей із заможних родин. З’ясовано, що в нижчих верствах населення освітою дітей займались батьки або старші члени родини. Цьому періоду розвитку домашньої освіти притаманна поява просвітницького руху, представленого мандрівними дяками.

У роботі показано, що розвиток домашнього навчання та виховання в історичний період другої половини ХVΙ – початку ХVΙΙΙ століття вирізнявся накопиченням теорії в домашній освіті (Єпіфаній Славінецький, «Громадянство звичаїв дитячих»; Симеон Полоцький, «Обід вечерній», «Вечеря душевна», «Книжица вопросов и ответов, иже в юности сущим зело потребны суть»). Установлено, що характер домашнього навчання та виховання мала козацька педагогіка. Зокрема, виховній системі підготовки джур були притаманні риси індивідуальної домашньої освіти. Наприклад, окремий козак, виконуючи роль наставника, мав виховувати протягом року одного чи декількох хлопчиків–джур. Метою виховання визначалось формування незалежної особистості, яка наслідує козацькі цінності та звичаї, виявляє повагу до громади та залишається індивідуальністю.

У ході наукового пошуку виявлено, що на розвиток вітчизняної теорії і практики домашньої освіти вплинула діяльність мандрівних дяків, яка набула свого поширення у ХVΙΙΙ столітті. Визначено, що до основного змісту навчання у зазначений історичний період входило навчання псалтиря та співу на релігійні тексти. Доведено, що учні та студенти колегіумів, семінарій і академій під час канікул мали право найматися у приватні будинки як домашні вчителі, так звані інспектори.

Установлено, що поряд із педагогічною практикою вітчизняних домашніх наставників поширювали свою діяльність й іноземні гувернери. З’ясовано, що некомпетентна діяльність іноземних домашніх наставників призвела до прийняття Височайшого повеління 5 травня 1757 року, згідно з яким іноземці не мали права займатись домашнім навчанням і вихованням без атестата Академії наук чи Московського університету, який засвідчував би дійсність їхніх знань. Але, незважаючи на моду в тогочасному суспільстві на елементи іноземної культури та освіти, батьки охоче звертались до послуг вітчизняних домашніх наставників, навіть псевдогувернерів, які були вихідцями з селян конкретної родини.

Доведено, що до початку ХІХ століття урядом не видавалось ніяких розпоряджень щодо регулювання домашньої освіти, були лише опосередковані постанови. Училищним уставом 5 серпня 1786 року визначалось, що подібно до вчителів приватних пансіонів та шкіл домашні вчителі зобов’язувались складати іспити в головних народних училищах для отримання права займатись навчально-виховною діяльністю. У роботі встановлено, що трансформації домашньої освіти у зазначений історичний період викликані, з одного боку, поширенням діяльності іноземних гувернерів, а з іншого – нерівноправним становищем України у складі Російської імперії, призводили до зниження рівня національної свідомості. З’ясовано, що домашнє навчання та виховання, яке здійснювала сама родина без спеціально запрошених гувернерів, стало осередком збереження мови, звичаїв і традицій українців.

У ході наукового аналізу розглянуто нормативну основу діяльності гувернерів в Україні в першій половині ХΙХ століття. У дисертації, виходячи з аспектів регулювання професійної діяльності домашніх наставників і вчителів (вимоги до претендентів на звання домашнього наставника, домашнього вчителя й учительки, професійні функції гувернерів, права й обов’язки, пільги та нагороди, матеріальне становище, відповідальність за порушення нормативних розпоряджень), розвитку теоретичних положень та ідей, що впливали на характер домашньої освіти, обґрунтовано два етапи розвитку діяльності гувернерів як професійних учителів в Україні.

Доведено, що перший етап (1800-1828 роки) – етап активного розвитку діяльності гувернерів та створення передумов для надання домашній освіті офіційного статусу. З’ясовано, що нормативну основу діяльності гувернерів становили: статут гімназій 4 листопада 1804 року; Височайше затверджена думка міністра народної освіти, графа О. Розумовського 19 січня 1812 року; Височайше повеління 20 лютого 1823 року; Розпорядження Міністерства народної освіти 4 серпня 1828 року; училищний статут 8 грудня 1828 року, а також численні циркулярні розпорядження Міністерства народної освіти.

З’ясовано, що перший етап вирізнявся відсутністю стрункої законодавчої основи діяльності домашніх учителів. Основними документами, які регламентували викладацьку практику гувернерів, були приватні договори батьків з домашніми вчителями. Установлено, що уряд обмежився виданням декількох розпоряджень, які надавали гувернерам дозвіл на викладацьку діяльність. Статут гімназій 4 листопада 1804 року розширив коло закладів освіти, яким дозволялось приймати іспити на звання домашнього вчителя. Ними стали всі університети та гімназії держави, а відповідно до пропозиції 19 січня 1812 року до цього переліку ввійшли й училища. У роботі доведено, що нормативні акти зазначеного історичного періоду не регламентували матеріальне становище домашніх учителів. Натомість фінансове питання гувернерів поставало у вигляді внесення плати за отримання свідоцтва, що було передбачено попередніми розпорядженнями. Згідно з Височайшим повелінням 20 лютого 1823 року іноземні гувернери мали сплачувати 50 рублів керівництву освітнього закладу.

У ході дослідження встановлено, що циркулярна пропозиція 4 серпня 1828 року стала першим нормативним документом, який визначав професійні функції домашніх учителів, а власне, вчительок. Училищний статут 8 грудня 1828 року суттєво не змінив нормативну основу діяльності гувернерів. Він був орієнтований на вчителів гімназій, приходських та повітових училищ і передбачав дотримання гувернерами загальновизначених правил для всіх учителів. Окремим стояло питання щодо обов’язковості отримання домашніми вчителями дозволу на викладацьку діяльність, проте воно лише закріплювало прийняті раніше положення.

На цьому етапі у своїй роботі гувернери спирались на теоретичні положення та ідеї тогочасних педагогів, а саме: ідеї народності, фізичного виховання (О. Духнович); значення морального та фізичного виховання (П. Єнгаличев); пріоритет морального виховання (І. Богданович).

Другий етап (1829-1853 роки) – етап визнання офіційного статусу гувернера. Нормативна основа діяльності домашніх учителів визначалась Височайше затвердженими «Додатковими правилами до статуту 8 грудня 1828 року» від 12 липня 1831 року; Положенням про домашніх наставників і вчителів 1 липня 1834 року; додатковими правилами до Положення 1 липня 1834 року; Положенням Комітету Міністрів 11 грудня 1834 року; Положенням про спеціальні іспити від Міністерства народної освіти 1 березня 1846 року; Положенням про пенсії та одноразові допомоги домашнім наставникам і вчителям 25 лютого 1853 року та постановами уряду.

Установлено, що прийняті в 1829 році правила відносно надання свідоцтв домашнім смотрителям і гувернерам мали форму циркулярного розпорядження і не належали до числа основних нормативних актів. Проте в ході дослідження доведено, що даний циркуляр став першим вагомим підґрунтям для прийняття подальших законопроектів. Згідно з цими правилами вперше з’явились зауваження відносно вимог до претендентів на викладацьку діяльність у приватних будинках, зроблено спроби контролю та організації педагогічної практики домашніх учителів, указано на обов’язки гувернерів. Разом з тим не визначались відмінності у званнях домашніх смотрителів, надзирателів та гувернерів. З’ясовано, що позитивний вплив на розвиток діяльності гувернерів як професійних учителів мав законодавчий документ 12 липня 1831 року щодо вимоги від кандидатів на посаду домашнього вчителя свідоцтва про поведінку.

Доведено, що в нормативній основі діяльності гувернерів до 30-х років ХІХ століття бракувало визначення конкретних постанов, які б офіційно унормовували питання матеріального становища, пільг та нагород домашніх учителів та вчительок. Значущим кроком у розвитку діяльності гувернерів як професійних учителів в Україні на другому етапі стало прийняття Положення про домашніх наставників і вчителів 1 липня 1834 року, за яким гувернери отримали офіційний статус. Установлено, що даний законодавчий акт визначав вимоги до претендентів на звання домашнього наставника та вчителя, професійні функції, права, обов’язки, пільги, нагороди, матеріальне становище гувернерів та відповідальність за порушення нормативних постанов. Прийняті після Положення 1834 року офіційні документи (додаткові правила до Положення 1 липня 1834 року; Положення Комітету Міністрів 11 грудня 1834 року; Положення про спеціальні іспити від Міністерства народної освіти 1 березня 1846 року; Положення про пенсії та одноразові допомоги домашнім наставникам і вчителям 25 лютого 1853 року) лише повторювали та уточнювали норми, встановлені в даному акті.

На другому етапі у зв’язку з визнанням офіційного статусу гувернерів набувають розповсюдження ідеї та теоретичні положення: ідея розвитку фізичних, розумових та моральних цінностей людини, яка гармонійно існує в суспільстві та сприяє його благоустрою; варіювання змісту освіти залежно від індивідуальних особливостей дитини, потреб конкретного суспільства; виокремлення навчальних предметів для формування еліти; визнання природознавства найдоцільнішою дисципліною для дітей молодшого шкільного віку (І. Ястребцов); відведення важливої ролі естетичного виховання та гігієни (фізичний, моральний розвиток) в освіті дитини (Г. Бланк); надання пріоритету моральному вихованню у змісті домашньої освіти (К. Ушинський); важливість морального (патріотичного через вивчення історії), фізичного (гімнастика, плавання), розумового виховання (Д. Оболенський).

На основі аналізу історико-педагогічної літератури, періодичних видань досліджуваного періоду, архівних джерел установлено особливості змісту домашньої освіти. З’ясовано, що зобов’язання іноземців отримувати свідоцтва на право домашнього навчання вимагало вказувати навчальні предмети, які вони збирались викладати, та допомагало запобігти педагогічній діяльності некомпетентним особам; простежувалась тенденція надання переваги вихованню перед навчанням мов та інших дисциплін; гувернери мали володіти обов’язковими знаннями з циклу предметів початкового навчання: граматичні знання з російської або іншої мови («природної»), арифметика повністю для домашніх учителів і перша частина для вчительок, історія, географія; активна підтримка урядом вітчизняних гувернерів надавала змісту домашньої освіти національного характеру, параграфом 12 Положення 1834 року дозволялось за бажанням батьків навчати предметам естетичного циклу. На основі аналізу педагогічної періодики першої половини ХІХ століття з’ясовано, що в зміст домашньої освіти рекомендувалось включати і вивчення фізики з метою її пропедевтики. Перед домашніми наставниками і вчителями поставало завдання озброєння учнів певним обсягом термінології та початкових знань з цієї науки. Виявлено, що порівняно із публічним навчанням і вихованням суттєвого значення у змісті домашньої освіти набувало моральне виховання.

Отже, проведене дослідження теоретичних засад організації домашнього навчання та виховання в Україні у першій половині ХΙХ століття дозволяє стверджувати, що в зазначений період домашня освіта була визнана на офіційному рівні, характеризувалась накопиченням теоретичних ідей.

У другому розділі «Практика діяльності гувернерів в Україні у першій половині ХΙХ століття» на основі вивчення архівних джерел, наукової літератури, періодичних видань узагальнено досвід діяльності гувернерів в Україні досліджуваного періоду, а саме: схарактеризовано методи та форми діяльності гувернерів, накреслено шляхи творчого використання їх досвіду в сучасних умовах.

На підставі аналізу історико-педагогічної літератури, архівних матеріалів, періодичних видань виділено особливості використання різних методів діяльності гувернерів в Україні у першій половині ХΙХ століття. У дослідженні з’ясовано, що в зазначений історичний період у практиці початкового домашнього навчання грамоти застосовувались методика Д. Оболенського, Жакото. Дані методики передбачали застосування: звукового синтетичного методу навчання грамоти – промовляння та заучування окремо голосних, приголосних звуків та складання їх у слова, про позначення однією літерою кількох звуків у методиці не йшлося (Д. Оболенський); звукового аналітичного методу навчання грамоти – знаходження в знайомому тексті вивчених слів, розклад їх на склади, на звуки, пояснення, як вони пишуться, написання слів відбувалось за зразком (Жакото). Виявлено, що в початковому навчанні грамоти, окрім зазначених методів, гувернери використовували літероскладовий (вимова слова не за звуками, а за назвами літер) та складовий (читання слова складами, які попередньо заучувались).

Використання на практиці таких методів і прийомів початкового навчання грамоти, як: написання власних вражень на будь-яку тематику, віршів, виконання різноманітних мовленнєвих вправ, складання звітів про прочитане (виділення переваг та недоліків твору) сприяли привчанню до усвідомленого читання, розвитку мислення, самостійності та пізнавальної активності учнів. Виявлено, що домашні вчителів могли розпочинати навчання граматики із вивчення іменників і дієслів. Для кращого усвідомлення та запам’ятовування навчального матеріалу використовувався метод вправлянь та постійне повторення набутих знань. Тільки після утворення в учнів відповідних навчальних навичок з граматики переходили до вивчення граматичних ознак іменників та дієслів – відмінків та відмінювань.

Установлено, що методика навчання іноземних мов, запропонована Жакото (текстуально-перекладний метод), полягала в оволодінні мовою за допомогою вивчення перекладу будь-якого тексту, при цьому увага дитини зосереджувалась на аналізі тексту, а не на граматиці. Доведено, що більш ефективною методикою навчання іноземної мови було навчання на основі граматики (граматико-перекладний метод). Спираючись на граматичні знання з рідної мови, заняття розпочинались з перекладу у фразах вивчених частин мови. Це дозволяло на практиці оволодівати певною граматичною конструкцією іноземної мови.

З’ясовано, що корисним підготовчим етапом у навчанні грамоти Годон визначала читання книжок дітям, що в подальшому мало б викликати в учнів задоволення від читання зрозумілих їм творів.

Аналіз діяльності гувернерів першої половини ХΙХ століття дав можливості встановити, що домашні наставники і вчителі використовували наочні методи. Так, у вивченні мов радилось застосовувати слуховий та зоровий вид наочності (від показу гравюр переходили до читання зразків літератури). При вивченні нового матеріалу було доречним застосування таблиць Пристлея (заповнення учнями пропущених місць у таблиці навчальними відомостями), історичних мап. На уроках математики домашні вчителі вивчали числа за допомогою дерев’яних кубиків із зображенням цифр, для позначення одиниць та десятків використовувались камінці різних кольорів. Широко застосовувалась робота над малюнками. У вивченні географії віддавалась перевага демонстраційному виду наочності, такому, як глобус, перед ландкартами, використовувався контурний глобус. Спостереження давало можливість учням застосовувати набуті знання та отримувати нові, порівнювати оточуючі предмети, робити самостійні висновки.

Установлено, що серед практичних методів домашнього навчання застосовувались навчальні вправи, спрямовані на використання пошукового підходу в навчанні. Залежно від пори року використовувалась практична робота в різних видах діяльності. Так, робота в саду позитивно впливала на фізичний розвиток дитини та сприяла трудовому вихованню. Іншими запропонованими видами діяльності, які відповідали віку та фізичним і розумовим можливостям учнів, були вправляння в столярній, токарній майстернях.

У дисертації узагальнено практику застосування словесних методів навчання. Використання різних видів бесіди, зокрема евристичної, вимагало від домашніх наставників і вчителів певної майстерності: врахування індивідуальних і вікових особливостей дитини, зокрема її темпераменту. Застосування бесіди сприяло розвитку мовлення учнів – уміння ясно висловлювати свої думки, робити коректні формулювання, збагачувати свій словниковий запас. Виявлено, що, окрім бесіди, для розширення лексичного словника учнів гувернери застосовували метод тлумачення значення раніше незнайомих або неправильно вживаних слів.

Проведене дослідження показало, що гувернери використовували слово як важливий засіб виховання, визнавалась значущість безпосереднього спілкування наставника з дитиною. Провідним методом домашнього виховання визначався метод прикладу. Діяльність наставника не повинна була суперечити поглядам, які він викладав дитині. Метод змагання застосовувався в практиці домашнього виховання з метою розвитку пізнавальної активності, інтересів вихованців. З’ясовано, що метод доручення використовувався з метою розвитку пам’яті, відповідальності та організованості. Доведено, що широко використовувались методи заохочення та покарання, переконання, навіювання.

Аналіз діяльності гувернерів першої половини ХΙХ століття дав можливість установити, що провідними формами в домашній освіті були позаурочне спілкування (читання з вихованцем художньої літератури, виготовлення речей власноруч), гра, конспектування, уроки на природі (вивчення ботаніки), прогулянки, свята, розваги. Доведено, що важливе значення ігор убачалось у фізичному та розумовому розвитку дитини. У формі гри пропонувалось читання дитячої літератури, навчання грамоти, а саме: показ літер у тіньовому театрі («магічний ліхтар»); визначення «президентом» дитини, яка отримала найбільшу кількість жетонів за правильні відповіді та інше. У вивченні історії в домашньому навчанні використовувалась гра з ляльками, яким давались імена видатних історичних осіб, тощо.

Узагальнення педагогічного досвіду, архівних даних, статей у періодичних виданнях дозволило розкрити вимоги до організації діяльності гувернерів в Україні в першій половині ХІХ століття. Установлено, що основні вимоги були зосереджені навколо питань взаємодії домашніх наставників з родиною, самоосвіти вчителів, характеристик особистісних та професійних якостей гувернерів.

У дисертації на основі вивчення праці О. Ободовського виявлено, що просвітник розвинув ідею тісного співробітництва домашніх наставників і вчителів з батьками в межах домашньої освіти, що є актуальною проблемою сучасного інституту домашнього педагога. У дослідженні доведено, що важливими вимогами до організації діяльності гувернерів домашній наставник О. Зинов’єв визначав розуміння гувернерами своїх професійних обов’язків, звичку до самоаналізу, наявність у домашніх наставників і вчителів таких моральних чеснот, як скромність, принциповість у власних переконаннях, справедливість, доброзичливість. З’ясовано, що педагог надавав пріоритетного положення питанню самоосвіти гувернерів. О. Зинов’єв убачав необхідним складником гувернерської діяльності не тільки володіння знаннями з навчальних дисциплін, а й методичну обізнаність. Установлено, що вимоги до самоосвіти домашніх наставників і вчителів полягали і в ознайомленні гувернерів з новітніми педагогічними творами та їхньому застосуванні на практиці (Годон). Наставник Сальцман важливим убачав удосконалення власних навичок гувернерів у тому чи іншому виді діяльності, порушував вимогу до домашніх наставників та вчителів офіційного дозволу на педагогічну діяльність, що для батьків виступало гарантом якості домашньої освіти.

У розділі на основі аналізу науково-педагогічної літератури виявлено, що важливим питанням у діяльності гувернера були моральні якості особистості домашнього наставника та вчителя (відповідальність, скромність, шляхетність, власна гідність, відсутність упереджень), суттєві особливості особистості гувернера полягали в його науковій обізнаності та ерудованості, необхідними вміннями вважались знаходження компромісу з батьками дитини (переконання у власній правоті чи погодження з іншою точкою зору), етичність та впевненість поведінки. Виявлено, що вимогами Годон до особистісних та професійних якостей домашніх наставників та вчителів були: категорична заборона суворості або насильства по відношенню до дітей, відкритість, люб’язність, взаємоповага, довіра та принциповість у педагогічному спілкуванні; на роль наставників пропонувались жінки середнього віку або ті, хто має власних дітей, бо їм притаманна добропорядність, стриманість та чесність. Дослідження показало, що вчений В. Татищев наголошував на вимозі високого професіоналізму домашніх наставників і вчителів.

У ході наукового пошуку узагальнено позитивний досвід домашньої освіти в Україні у досліджуваний період й обґрунтовано перспективи його використання в сучасних умовах.

Як показали результати дослідження, теоретичні ідеї та практичний досвід домашнього навчання та виховання в Україні в першій половині ХΙХ століття можуть бути творчо осмислені й реалізовані на нинішньому етапі розвитку суспільства в таких аспектах: актуалізація проблеми домашнього навчання та виховання, визначення прямих функцій діяльності гувернерів, співробітництво домашніх педагогів з батьками, відносини гувернерів з іншими членами родини, вимоги до домашнього педагога; поширення теоретичних знань щодо організації домашньої освіти, упровадження різних методів в індивідуальному навчанні та вихованні (методи навчання грамоти, роботи над прочитаним, практичні, метод прикладу); організація дозвілля вихованців (відвідування театрів, музеїв, культурних заходів тощо), позаурочне спілкування домашнього педагога з дитиною, запровадження та організація уроків на природі, екскурсій.