ПРОБЛЕМИ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ ВИХОВАНЦІВ РЕЖИМНИХ УСТАНОВ ДЛЯ НЕПОВНОЛІТНІХ В ІСТОРІЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ПЕДАГОГІКИ ( ІІ ПОЛОВИНА ХХ ст.) Автореферат

У вступі обґрунтована актуальність обраної теми, сформульовані мета і завдання роботи, окреслені об’єкт, предмет, методи дослідження, визначене теоретичне і практичне значення дисертації, наведені дані про апробацію отриманих результатів.

У першому розділі ”Проблема девіантної поведінки особи: теоретико-методологічний аспект” розглянуте поняття девіантної поведінки, проаналізовані причини її виникнення та ґенезу.

Своєрідність поводження індивіда залежить від характеру його взаємин з групами, членом яких він є. Неадекватність поведінки виявляється, зокрема, в переоцінці особистістю власних можливостей, у нерівнобіжності вербального та реального планів, послабленні критичності при контролі за реалізацією програм поведінки. Водночас однією з помітних причин сучасної безпритульності, бродяжництва, екстремізму є відсутність належної психологічної підтримки дітей і підлітків. Наслідком цього часто стають про вияви девіантної (від лат. deviatio – відхилення) поведінки – специфічного способу зміни соціальних, правових норм і очікувань шляхом демонстрації ціннісного ставлення до них. Йдеться про систему вчинків чи окремі вчинки, що суперечать прийнятим у суспільстві правовим або моральним нормам. Основні види девіантної поведінки – злочинність і кримінально не каране (непротиправне) аморальне поводження (систематичне пияцтво, стяжання, сексуальна розбещеність тощо). Зв’язок між цими різновидами полягає в тому, що вчиненню правопорушень часто передує послідовно аморальна поведінка особи. Як свідчать спостереження, девіантна поведінка часто стає наслідком патогенної, психічної чи соціальної дезадаптації підлітка. На відміну від простих відхилень у поведінці, вона спричиняється до вироблення стереотипної поведінкової моделі, пов’язаної зі сталими особистісними рисами неповнолітнього. Девіантна поведінка характеризується помітною занепалістю, неповноцінністю особи; вона, як правило, перешкоджає її подальшій соціалізації. Вітчизняна кримінологія схильна пояснювати девіантну поведінку особи поєднанням результатів її неправильного розвитку та несприятливою ситуацією, в якій особа опинилася. Причини девіантної поведінки (як і правопорушень та злочинів) слід шукати і в моральному стані суспільства, у наявності чи відсутності тих або інших моральних цінностей, приписів.

Девіантну (як і злочинну) поведінку в кримінології прийнято вважати відчуженою, оскільки вона свідчить про неприйняття особою цінностей і норм, встановлених суспільством. Ця поведінка є водночас і відчужуваною, оскільки, вчиняючи дрібні правопорушення і злочини, особливо впродовж тривалого часу, людина тим самим постійно ізолює себе від середовища, його норм, цінностей.

У середовищі неповнолітніх правопорушників визнається допустимим порушення кримінально-правової чи будь-якої іншої правової заборони, якщо дуже треба, в тому числі коли цього вимагають інтереси групи. Необхідність дотримання вимог закону співвідноситься головним чином зі ступенем ймовірності покарання за вчинені порушення. Як свідчать спостереження, найчастіше неповнолітній злочинець – це особа, яка володіє звичками, нахилами, стійкими стереотипами девіантної поведінки. Випадково вчиняють злочини одиниці з них. Іншим притаманні: а) перманентна демонстрація зневаги до норм загальноприйнятої поведінки; б) пристрасть до спиртних напоїв, наркотиків, участі в азартних іграх; в) бродяжництво, систематичні втечі з дому, навчально-виховних закладів; г) ранні статеві зв’язки, статева розпущеність; ґ)систематична поява (в тому числі й у безконфліктних ситуаціях) злобливості, мстивості, грубості, актів насильницької поведінки; д) тяжіння до створення конфліктних ситуацій, постійні сварки в сім’ї, тероризування батьків та інших членів родини; е) культивування ворожнечі до інших груп неповнолітніх, що відрізняються успіхами в навчанні, дисциплінованою поведінкою; є) звичка до присвоєння всього, що погано лежить, що можна безкарно відібрати у слабшого; ж) порушення психофізіологічного розвитку, невропатологічні риси та патохарактерологічні реакції, знижений рівень інтелектуального розвитку.

У психологічних студіях девіантна поведінка розглядається як така, що не відповідає нормам і ролям. При цьому одні вчені схильні вважати точкою відліку (норми) експектацію, інші – аттитюди поведінки. Експектацією є система очікувань або вимог відносно норм виконання індивідом соціальних ролей; різновид соціальних санкцій, що впорядковують систему відношень і взаємодій у групі. На відміну від офіційних приписів, посадових інструкцій, інших регуляторів поведінки в групі, характер експектацій неформалізований і не завжди усвідомлюваний. Розрізняють дві їх сторони: а) право очікувати від інших поведінки, відповідної їхній рольовій позиції; б) обов’язок поводитися згідно з очікуваннями інших людей.

У результаті застосування динамічного підходу девіантна поведінка постає явищем, що розгортається і в просторі, і в часі. Досліджуючи її, слід ураховувати і конкретні дії особи, і те, що передувало їм. У такий спосіб розкривається генеза девіантної поведінки.

Аналіз психолого-педагогічної, соціологічної, медичної літератури з проблем девіантної поведінки людини свідчить про те, що більшість дослідників тлумачать її в силовому полі дезадаптації, дисгармонії у взаємодії особистості й соціуму, внаслідок чого виникають поведінкові відхилення. Поведінка, що відхиляється від норми, трактується як така, що викликає невідповідність дій і вчинків дитини, підлітка суспільним вимогам, морально-етичним приписам. Представники різних наукових галузей схиляються до думки про те, що девіантна поведінка співвідносна з протиправною, оскільки порушення людиною моральних обов’язків, етичних норм призводить до порушення закону.

У другому розділі ”Девіантна поведінка як об’єкт педагогічних досліджень” нами проаналізовані чинники, що формують поведінку особистості, яка характеризується різного роду соціальними девіаціями, охарактеризована система профілактичних заходів вітчизняної педагогічної практики, визначене місце християнської етики та християнського віровчення у педагогічному процесі корекційно-профілактичної роботи з асоціальною молоддю.

Процес становлення національної системи освіти засвідчує актуальну потребу у формуванні якісно нових підходів до навчання та виховання підростаючого покоління. Реалізація поставлених педагогічних завдань передбачає становлення всебічно розвиненої особистості.

Випадки відхилення від схвалюваної соціумом поведінки припадають на так звані кризові періоди становлення індивіда (“перехідний” вік), коли поряд з психофізіологічними змінами в організмі молодої людини відбувається кардинальне переосмислення цінностей, зміна авторитетів, формування нових моделей ставлення до навколишньої дійсності й, відповідно, коригування власної поведінки. В.Гур’єва виділяє кілька видів негативних реакцій у поведінці молодших школярів: імітація (копіювання дитиною негативних моделей поведінки, що не схвалюються батьками, вчителями), опозиція (схильність до грубого поводження, бійок, постійного обманювання, прогулів шкільних занять і тощо), відмова (надмірна замкненість школяра, уникнення ним будь-яких контактів із однолітками та дорослими).

Відомо, що зміни в мотиваційній сфері неповнолітніх осіб зумовлюються, перш за все, змінами зовнішніх умов їхнього життя. Зростає значимість підлітка в родині, він отримує новий статус у школі, суттєво розширюється сфера його спілкування (формального й неформального), активно розвивається самосвідомість, зростає прагнення самоствердитися, довести свою позицію, переконання тощо. Під безпосереднім впливом названих біологічних, психологічних та соціальних чинників формується мотиваційна сфера неповнолітніх.

Схильність підлітків до тих чи інших форм неадекватної поведінки пов’язується дослідниками зі специфічними типами характеру особистості, що детермінують способи взаємодії конкретного індивіда з навколишнім середовищем: нестійкий тип особистості (зі шкільних прогулів, що виступають однією з найхарактерніших форм протесту проти “нав’язуваного” дорослими способу життя, приєднання до асоціально налаштованої компанії однолітків починаються дрібне хуліганство, вживання алкоголю та наркотичних речовин, крадіжки тощо); особистість демонстративного типу (будь-що намагається привернути до себе увагу, оскільки на “сцені цього театру” (такою уявляється ними дійсність) головна роль належить внутрішньому “Я” підлітка); гіпертимний тип (підлітки-гіпертими відзначаються емоційно підвищеними, нестабільними настроями, жагою до різноманітних пригод, пристрастю до ризикованих дій, що часто призводить до конфліктів із законом); збуджуваний, або епілептоїдний, тип (найчастіше таким підліткам притаманні соціально небезпечні (агресивні) форми поведінки, схильність до алкоголю, вживання наркотичних речовин, захоплення азартними іграми, статеві збочення).

Як показують спостереження, саме гіпертимний та епілептоїдний типи особистості, а також особи з відверто негативною та злочинною спрямованістю найчастіше схильні до протиправних дій (хуліганство, пограбування, розбишацтво, зґвалтування тощо), участі в асоціальних та антисоціальних (злочинних) угрупованнях.

Як свідчить педагогічний досвід роботи з особами, схильними до асоціальних проявів, скоєні неповнолітніми правопорушення нерідко мають груповий характер: потрапляючи в компанію з виразно асоціальною спрямованістю, підліток тим самим прилучається до дій, які він, можливо, не зробив би сам. Причина асоціальних нахилів неповнолітніх полягає в цілому комплексі спотворених інтересів і потреб, деформованому ставленні до оточуючого суспільства, загальноприйнятих соціальних норм і правил співжиття. Досвід педагогів-практиків указує на наявність перекручених уявлень неповнолітніх про правові норми, положення, чинне законодавство. Йдеться про неправильне ставлення до принципів і вимог закону, що склалося в результаті особистого досвіду безкарності за протиправний вчинок.

Схильність особи до асоціальної поведінки може бути й наслідком деформації психічної сфери підлітка через украй несприятливі умови життя, неправильне родинне виховання, згубний вплив найближчого оточення. Зокрема, як свідчить статистика, в 30-40% випадків девіантної поведінки неповнолітніх констатується наявність безпосереднього негативного прикладу з боку батьків та інших старших членів родини. Останнім часом набуває все більшого поширення безпосереднє стимулювання батьками протиправних дій неповнолітніх дітей із метою отримання матеріального прибутку.

У контексті зазначеної проблеми вважаємо необхідним звернути увагу й на сімейні різновиди девіацій, що є асоціальними моделями поведінки всієї родини або окремих її членів.

Отже, однією з причин відхилення від загальноприйнятих норм поведінки може виступати зовнішній тиск, що спостерігається по лінії “підліток – об’єднання однолітків”, “підліток – родина”. Важелями впливу в таких ситуаціях виступають відповідно колективна норма, сповідувана групою неповнолітніх, та члени родини, повсякденна поведінка й спосіб життя яких мають неадекватний характер стосовно суспільних законів і правил. Зауважимо, що переважна більшість вікових (підліткових) варіантів девіантної поведінки має насамперед груповий характер.

У ІІ-й половині ХХ ст. рання профілактика правопорушень тлумачилася переважно як діяльність державних органів і громадських організацій, спрямована на усунення специфічних обставин, що сприяють формуванню соціальних девіацій та злочинної поведінки неповнолітніх осіб.

Аксіоматично, що найсуттєвішими причинами злочинної поведінки молоді стають недоліки у вихованні. Аналіз поведінки неповнолітніх злочинців виявляє насамперед значно знижену здатність їх до адаптації в соціальному середовищі. Отже, основне завдання ранньої профілактики правопорушень серед неповнолітніх полягає у вивченні причин виникнення й закономірностей соціальної дезадаптації особистості, а також у розробці методів її усунення.

При з’ясуванні причин формування асоціальних проявів необхідно поєднувати зусилля педагогів, соціологів, юристів, психологів, лікарів-психіатрів. Власне, такий підхід декларувався й вітчизняної педагогічною практикою. Серед основних суб’єктів, на які спрямовувалися профілактичні заходи вітчизняної педагогічної практики означеного періоду, слід виокремити родину та школу. Питання усунення потенційних негативних впливів на підростаюче покоління з боку батьків, інших членів родини, покращення сімейного виховання посідали центральне місце в ранньопрофілактичній роботі, оскільки асоціальна позиція батька і матері свідомо чи несвідомо стає об’єктом для наслідування підлітком, адже вони – найближчі й найдорожчі йому люди. Згубні наслідки негативної поведінки батьків засвідчують подальші вчинки дітей: втечі з дому, жебракування, алкоголізм, злочинні дії тощо.

У процесі комплексної профілактики девіантної поведінки неповнолітніх вирішальну роль відіграють також загальноосвітні школи й заклади професійно-технічної освіти. Адже закономірно, що перевиховання та виправлення неповнолітніх правопорушників органічно пов’язане із загальною навчально-виховною роботою. Значна увага в педагогічній практиці вітчизняної школи приділялася налагодженню соціально прийнятних форм взаємодії індивіда з навколишнім середовищем – учнівським колективом. В історії вітчизняної педагогічної практики другої половини ХХ століття акцент робився на профілактичному ефекті карно-правових заходів боротьби зі злочинністю.

Друга половина ХХ ст. позначена посиленням уваги педагогів до правової освіти і виховання молоді як одного з методів профілактики підліткової злочинності. Визнаючи правове виховання важливим регулятором щоденної поведінки, педагоги прагнули перетворити його на своєрідний “канал” засвоєння колективного досвіду суспільства. Органічною складовою правового виховання в режимних установах був комплекс заходів, спрямованих на роз’яснення неповнолітнім правопорушникам взаємозв’язку між правовими та морально-етичними нормами. Важливим компонентом правового виховання виступала також демонстрація принципу соціальної справедливості, покладеного в основу законодавчого регулювання суспільних відносин.

Акцент виховно-профілактичної роботи колоній для неповнолітніх робився на загальноосвітньому та професійно-технічному навчанні, а також на участі засуджених у суспільно корисній праці. Виховно-трудові колонії, як, зрештою, й спеціальні професійно-технічні училища, школи-інтернати та інші навчально-виховні заклади з посиленим педагогічним контролем, забезпечували не лише профілактику правопорушень (запобігали подальшим можливим проявам девіантної поведінки), але й здійснювали “повернення” до суспільства й адаптацію в ньому неповнолітніх осіб, схильних до антисоціальних проявів. Методика проведення профілактики девіантної поведінки (як, власне, і вся педагогічна практика) другої половини ХХ століття прикметна прагненням максимально диференціювати й індивідуалізувати педагогічний вплив. Водночас одним із основних прийомів профілактики девіантної поведінки вважалася й демонстрація позитивних поведінкових зразків.

Кінець ХХ століття у вітчизняній педагогічній практиці позначений переосмисленням загальних принципів корекційно-профілактичної роботи з асоціальною молоддю. Сучасний етап розвитку педагогічної науки засвідчує й деталізацію цілей психолого-педагогічної роботи з особами, схильними до асоціальних проявів.

Характерною особливістю вітчизняного виховного ідеалу є домінування в ньому рис християнської етики, основним джерелом якої виступають тексти Святого Письма, описи життя християнських святих, а також інтерпретації основ віровчення видатними релігійними діячами, богословами й педагогами. Якісно новий етап застосування християнської етики як пропедевтичного чинника девіантної поведінки розпочинається зі здобуттям Україною незалежності.

Третій розділ ”Основні шляхи підвищення ефективності діяльності режимних установ для неповнолітніх” присвячений аналізу організації навчально-виховної роботи в пенітенціарних установах, вивченню проблем ресоціалізації підлітків з девіантною поведінкою, визначенню чинників ефективності впровадження новітніх педагогічних досліджень з проблем девіантної поведінки,

Удосконалення діяльності пенітенціарних установ передбачає насамперед значне поліпшення рівня професійної підготовки співробітників відповідних режимних закладів, оволодіння ними ґрунтовними знаннями педагогічних закономірностей, принципів, засобів і методів впливу на неповнолітніх девіантів, знання вікових та індивідуально-психологічних особливостей вихованців тощо. Реалізація гуманістичного, особистісно зорієнтованого підходу до виховної роботи в умовах установ виконання покарань для неповнолітніх вимагає, в першу чергу, гуманізації взаємовідносин між співробітниками та засудженими, визнання цінності людини, що відбуває покарання у вигляді позбавлення волі, як самоцінної особистості. Відтак запорукою успіху в перевихованні неповнолітніх правопорушників, їх ресоціалізації, здійсненні профілактики девіантної поведінки виступає уміння застосовувати ефективні засоби педагогічного впливу, наукове обґрунтування виховних програм і технологій, створення необхідних умов для їх упровадження.

Осмислюючи основні шляхи запровадження та підвищення ефективності педагогічних досліджень із проблем девіантної поведінки, слід звернути увагу на посутні зміни в теорії й практиці здійснення виховно-корекційного впливу на засуджених, що спостерігаються у вітчизняній педагогічній думці впродовж останніх десятиріч.

Навчально-виховний процес у колоніях для неповнолітніх правопорушників забезпечують учителі загальноосвітніх шкіл, розташованих на території режимних установ, вихователі, психологи, працівники соціальних служб, інструктори з фізкультурно-спортивної роботи. Виховна робота організовується за спеціальними програмами в індивідуальних, групових і масових формах на основі психолого-педагогічних методів. Вона спрямовується насамперед на ресоціалізацію засуджених, формування та закріплення в них прагнення до заняття суспільно корисною діяльністю, сумлінного ставлення до праці, дотримання вимог законів та прийнятих у суспільстві правил поведінки, підвищення і подальшого розвитку знань, загальноосвітнього й культурного рівня.

Для забезпечення педагогічно корисного дозвілля та відпочинку неповнолітніх правопорушників, їх участі в культурному житті у пенітенціарних установах створена відповідна матеріально-технічна база. Розвинута тут і система клубної та позакласної (позанавчальної) роботи.

Важливим аспектом виховної діяльності з девіантними особами виступає організація соціально-психологічної роботи. Цікавим у цьому плані вважаємо досвід Маріупольської виховно-трудової колонії для неповнолітніх, де впродовж кількох років вихованці вивчають факультативний курс “Людина в сучасному світі”. Основними його завданнями є: професійна адаптація учнів відповідно до динаміки суспільного розвитку; правова просвіта з урахуванням змін у Кримінальному кодексі; санітарно-гігієнічна, медична просвіта, популяризація валеологічних знань; психологічний захист вихованців; педагогічна корекція; формування в свідомості підлітків усвідомлення власної унікальності, самооцінки, корисності сім’ї та суспільству.

Ефективність упровадження новітніх педагогічних досліджень із проблем девіантної поведінки безпосередньо залежить від багатьох чинників. З найголовніших можемо виокремити: а) собливості соціального середовища конкретних установ виконання покарань; б) специфіку форм діяльності засуджених і типів стосунків, що виникають у їх процесі; в) відповідність змісту, форм і методів виховного впливу індивідуальній і типологічній специфіці особистості підлітка; г) ставлення засудженого до скоєного ним злочину та кримінального покарання за цей злочин; ґ) власну активну діяльність неповнолітнього щодо самовиховання й виправлення; д) динаміку розвитку позитивних якостей особистості.

Психологічні спостереження, проведені в режимних виховних закладах (зокрема, в Маріупольській колонії), свідчать про те, що більшості засуджених притаманний нестійкий тип особистісного спрямування. Останнє пояснюється, на наш погляд, віковими особливостями підлітків, коли індивідуальні риси особистості ще перебувають у стадії активного формування. Ефективність педагогічної роботи з таким типом особистості залежить, перш за все, від здатності вихователя наполегливо формувати соціально корисні, дієві й перспективні життєві плани, переконувати в тому, що успіх їх реалізації після звільнення пов’язаний із необхідністю зміни власних асоціальних поглядів. Одним із ефективних шляхів перевиховної діяльності є спонукання до самовиховання, здійснення його за послідовною програмою з широким застосуванням заохочень як способу формування впевненості підлітка в собі. Широко застосовуються також форми педагогічної роботи, що передбачають залучення засуджених до виконання різних громадських доручень із наданням при цьому необхідної безпосередньої й опосередкованої допомоги.

Для засуджених із негативною спрямованістю особистості характерні асоціальні установки й потяги. Причому в багатьох вони є сформованими на рівні переконань, якими нерідко засуджені хизуються, пропагуючи їх як норму. Вони не каються в скоєних злочинах, активно протидіють заходам виховного впливу, активові засуджених. Такі неповнолітні правопорушники, як показує практика, мають досить довгий злочинно зорієнтований досвід у житті ще до прибуття у виховну колонію, а деякі з них засуджені вдруге (так звані рецидиви, з якими, зокрема, працює Маріупольська виховна колонія, де лише в грудні 2006 року перебувало 46 повторно засуджених підлітків). Досить часто спостерігаються випадки повної втрати такими вихованцями позитивних соціальних зв’язків або значне їх послаблення. Це, звісна річ, негативно відбивається на їхньому ставленні до праці, навчання, оточуючих. Часто спостерігається серед них брехливість та жорстокість, прагнення до пригнічення слабших і підлещування до сильніших.

Ураховуючи вищезауважене, можна констатувати, що робота з перевиховання засуджених із негативною спрямованістю надзвичайно складна. Вона потребує значних зусиль із боку педагогів і адміністрації закладу утримання. Передусім підкреслимо необхідність постійного суворого контролю за поведінкою таких вихованців, прагнення до подолання негативних виявів у їхньому поводженні, спілкуванні, зокрема будь-яких спроб впливу на інших (намагання організувати негативно спрямовані групи, примусити інших працювати на себе, застосовування фізичного впливу, поширення “кримінальної романтики”, асоціальних поглядів тощо).

Таким чином, підвищення ефективності впроваджуваних педагогічних розробок безпосередньо залежить від урахування індивідуального спрямування особистості девіантних підлітків, специфіки їхніх характерів, тенденцій формування світогляду, комплексу потреб, ідеалів тощо. Як показує практика, результативність роботи із засудженими зумовлюється узгодженою дією педагогів, психологів та адміністрації виховної колонії, а також системним застосуванням різноманітних методів вивчення особистості (спостереження, аналіз документації, індивідуальні бесіди, анкетування, узагальнення незалежних характеристик, аналіз продуктів діяльності, спеціальне створення ситуацій за типом природного експерименту, застосування психодіагностичних методик тощо).

Сучасні психолого-педагогічні розробки в галузі виховної роботи з неповнолітніми девіантами зорієнтовані на відмову від застосування каральних та заідеологізованих форм і методів роботи. Натомість активно впроваджується особистісно-гуманний підхід до виховної роботи в умовах виховних колоній, зорієнтований на “олюднення” взаємовідносин між співробітниками і засудженими, визнання особистісної цінності кожного неповнолітнього, який відбуває покарання у вигляді позбавлення волі, його прав на соціальний захист як людини, на виявлення і розвиток здібностей, індивідуальності.

Як засвідчує практика, для розвитку в неповнолітніх засуджених бажаних для їх ресоціалізації рис особистості особливо ефективним є залучення до соціально корисної діяльності передовсім гуманістичного спрямування.

Перспективним напрямом соціально корисної діяльності неповнолітніх вихованців режимних установ може бути організація гуртків національного ремесла (різьблення по дереву, карбування, вишивки, гончарного виробництва), а також флористики, випалювання тощо.

Окремим напрямом педагогічних досліджень у сфері виправлення асоціальних моделей поведінки й профілактики різноманітних девіацій вважається естетичне виховання засуджених неповнолітніх.

Ефективність роботи пенітенціарних установ залежить насамперед від активного запровадження методів психолого-педагогічного впливу на особистість неповнолітнього девіанта. Відтак великого значення набуває педагогічно грамотне використання індивідуального та диференційованого підходів до засудженого, що є основою виховної роботи в сучасних режимних установах.

Слід сказати, що індивідуальна робота з різними категоріями неповнолітніх правопорушників починається, як правило, з вивчення документації, що їх характеризує. У сучасній пенітенціарній педагогіці з метою встановлення продуктивного контакту з девіантними особами застосовується так звана методика контактної взаємодії (розроблена Л.Філоновим і адаптована до сучасних реалій В.Кривушею та В.Синьовим). Суть методики налагодження психологічного контакту полягає в організації педагогічної та психологічної роботи з неповнолітніми правопорушниками навіть тоді, коли виникають своєрідні бар’єри нерозуміння і неприйняття ним допомоги фахівців.

Чи не основним напрямом впровадження новітніх педагогічних і психолого-педагогічних досліджень у практику виховної діяльності колоній є розробка спеціальних навчальних курсів із ресоціалізації неповнолітніх, надання їм необхідних знань, умінь і навичок для успішного повернення до повноцінного життя в суспільстві.

Нині впровадженням у практику новітніх педагогічних розробок щодо попередження та профілактики девіантної поведінки неповнолітніх правопорушників опікуються методично-виховні ради режимних закладів.

Осмислення питань впровадження в практику режимних закладів найновіших досягнень пенітенціарної педагогіки дозволяє зробити висновок про багатоаспектність обраної проблеми, розмаїття методів і прийомів перевиховання неповнолітніх правопорушників та складність їх ресоціалізації. Досвід діяльності сучасних режимних установ для неповнолітніх переконливо свідчить про те, що проблема підвищення ефективності виховної діяльності постає на перехресті багатьох наук.