СТАТЕВЕ ВИХОВАННЯ ШКОЛЯРІВ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ПЕДАГОГІЧНІЙ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИЦІ 20-30 РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, проаналізовано ступінь наукової розробленості проблеми; визначено мету, завдання, об’єкт і предмет роботи; висвітлено методи, джерельну базу дослідження; встановлено хронологічні межі дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів; відображено дані про апробацію результатів дисертаційного дослідження.

У першому розділі – „Теоретичні засади дослідження” – визначено теоретико-методологічні засади дисертаційної роботи; проаналізовано наукову та історико-педагогічну літературу, в якій відображено стан розробки означеної проблеми; висвітлено передумови розвитку статевого виховання школярів наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, що вплинули на подальші науково-педагогічні дослідження з проблем статевого виховання.

У дисертаційному дослідженні відзначено, що на сучасному етапі освітніх трансформацій в Україні значне місце належить необхідності формування всебічної та гармонійної особистості. Це актуалізує суспільну потребу у піднесенні статевої моралі дітей і молоді, оскільки нівелювання традиційних моральних цінностей, ранній початок статевого життя серед значної частини неповнолітніх, дитяча проституція, збільшення випадків позашлюбної народжуваності – унеможливлюють існування здорової української нації, а, відтак, і міцної держави.

Установлено, що проблема статевого виховання дітей та молоді турбувала як зарубіжних, так і вітчизняних учених, філософів, педагогів упродовж усієї історії людства: від часів Античності (Платон, Аристотель), епохи Нового Часу та Просвітництва (Я. Коменський, Дж. Локк, Ж-Ж. Руссо) й протягом освітніх трансформацій ХХ століття (А. Макаренко, В. Сухомлинський). У ході дослідження визначено, що в зарубіжній класичній педагогіці ці питання розглядалися переважно у напрямі дошлюбної підготовки молоді. Класики української педагогіки значну увагу приділяли формуванню культури статевої поведінки школярів. В їх працях, нарисах та публікаціях статеве виховання дітей і молоді розглядалося як органічна складова загального виховного процесу особистості на основі принципів природо- та культуровідповідності.

Розкрито сутність поняття „статеве виховання”, визначено його багатоаспектність та взаємозв’язок із широким колом психолого-педагогічних проблем. Так, „статеве виховання” у сучасній педагогічній науці – це складова частина виховного процесу, що забезпечує здоровий статевий розвиток дітей і молоді та оволодіння нормами взаємин із представниками протилежної статі. У самому процесі такого виховання вчені (Д. Ісаєв, В. Каган, Д. Колєсов, А. Хрипкова та ін.) виокремлюють декілька підходів до систематизації його напрямів:

- анатомо-фізіологічний (ознайомлення школярів із будовою людського організму й репродуктивною системою чоловіків та жінок, з особливостями періоду статевого дозрівання);

- медико-гігієнічний (знання, спрямовані на збереження фізичного, психічного та сексуального здоров’я молоді, гігієна підлітків);

- морально-психологічний (формування волі, культури почуттів, засвоєння норм моралі тощо);

- психосексуальний (знання закономірностей психосексуального розвитку людини, норм та правил сексуальної поведінки особистості з представниками протилежної статі);

- юридичний (ознайомлення учнів із правами людини та з відповідальністю перед законом за протиправні дії, знання основ сімейного законодавства).

Виокремлення цих напрямів свідчить, що поняття „статеве виховання” об’єднало в собі вікові традиції історико-педагогічної науки, яка на кожному етапі свого розвитку розглядала питання статевого виховання у тісному взаємозв’язку з соціокультурними перетвореннями.

Саме наприкінці ХІХ – початку ХХ століття проблема статевого виховання дітей і молоді стала предметом окремих наукових досліджень у контексті рефлексології та педології. Особлива увага цим питанням приділяється у 20-30 рр. ХХ століття.

Використання історіографічного підходу дало нам змогу визначити, що теоретичні ідеї та положення учених періоду 20-30 рр. ХХ століття з розв’язання завдань статевого виховання школярів викликали зацікавленість науковців упродовж подальшого розвитку педагогічного знання.

Аналіз засвідчив, що у радянській історико-педагогічній науці проблеми статевого виховання школярів 20-30 рр. ХХ століття розглядалися як другорядні, переважно в аспекті вивчення окремих питань: крізь розвиток ідеї спільного та роздільного навчання хлопчиків і дівчаток (М. Тимофеєв, 1945); шляхом аналізу постаті П. Блонського та його теоретичних розробок з питань статевого виховання (М. Данильченко, 1976); у контексті вивчення проблем дошлюбної підготовки учнівської молоді (Е. Черєпова, 1976). Безпосередньому аналізу ідей щодо статевого виховання школярів у 20-30 рр. ХХ століття присвячена робота Г. Бельської, яка відзначила, що базовий напрям статевого виховання – моральний – був заданий Н. Крупською, виділила в педагогічній теорії ряд підходів до вирішення означеної проблеми. Характерними рисами вказаних досліджень є абсолютизація марксистського вчення та приниження ролі педологів і педагогів 20-30 рр. ХХ століття.

У сучасній історії педагогіки проблема статевого виховання школярів 20-30-х рр. ХХ століття не ввійшла в предметне поле дослідників. Її окремі складові висвітлено в ході вивчення питань дошлюбної підготовки учнівської молоді (В.Макаров, 1993; В.Кравець, 1997) та аспектів ґендерної освіти і виховання періоду НЕПу (О.Петренко, 2006). У зазначених наукових працях переосмислено традиційний підхід до інтерпретації виховних ідей, теоретичних положень, практики реалізації статевого виховання школярів 20-30 рр. ХХ століття з сучасних об’єктивних позицій.

За формою написання наукових розвідок нами виділено: монографії, дисертації, бібліографічні покажчики, статті у педагогічних періодичних виданнях.

Аналіз показав, що за досить значного інтересу до вивчення історії розвитку школи і педагогіки 20-30 рр. ХХ століття, сьогодні відсутні цілісні та неупереджені праці, присвячені проблемі статевого виховання школярів у цей період.

Виявлено наукові та суспільні передумови розвитку проблем статевого виховання школярів у вітчизняній педагогіці кінця ХІХ – початку ХХ століття: фрейдизм, складовою якого є теорія дитячої сексуальності (визнавалось, що дитина сексуальна від народження і з перших років життя поступово опановує різні грані сексуальних переживань); нові сімейно-шлюбні стосунки на основі марксистської концепції; феміністичний рух, що призвів до процесів емансипації, широкого включення жінок до суспільно-політичного життя та відкрив нові можливості на ниві освіти й виробництва.

Визначено, що в цей період виходять у світ праці західних учених (О. Вейнінгер „Стать і характер”, 1893; К. Геллер „Статеве питання і школа”, 1908; А. Моль, „Статеве життя дитини”, 1909), які були перекладені російською мовою та значною мірою вплинули на розвиток підходів до проблеми статевого виховання школярів у вітчизняній педагогічній теорії початку ХХ століття.

На основі аналізу матеріалів періодичних видань, нарисів та наукових розвідок початку ХХ століття з’ясовано, що вітчизняні дослідники (А. Віреніус, В. Ільїнський, А. Калмикова, В. Канель, Є. Лозинський, В. Половцева) наголошували на важливості системного підходу у розв’язанні проблеми статевого виховання школярів. Науковці та лікарі кінця ХІХ – початку ХХ століття серед питань статевого виховання виокремили: потребу підвищення морального рівня суспільства; необхідність профілактики дитячого онанізму; визначення віку, з якого слід починати статеве виховання дитини; обсяг необхідних знань про статеве життя. Найбільш гострі дискусії з цих питань розгорнулися на сторінках періодичних видань („Вестник воспитания”, 1903, 1906, 1909; „Русская школа”, 1892 тощо). Переважна більшість дописувачів (А. Калмикова, Є. Лозинський, В. Половцева) вирішальну роль у статевому вихованні дитини відводила природничим наукам та сімейному вихованню.

У ході наукового пошуку виявлено, що означені питання й проблеми статевого виховання школярів набули свого подальшого дослідження і розвитку в 20-30 рр. ХХ століття.

У другому розділі – „Статеве виховання школярів як проблема педагогічної науки 20-30 років ХХ ст.” – розглянуто проблему статевого виховання школярів як складову соціального виховання в УСРР; розкрито погляди відомих науковців і державних діячів щодо змісту та завдань статевого виховання; проаналізовано організаційно-педагогічні підходи та теоретичні положення педології до визначення мети, завдань, змісту, форм і методів означеної проблеми; розглянуто, висвітлено й охарактеризовано особливості реалізації статевого виховання школярів у практичній діяльності школи, сім’ї та піонерської організації.

Аналіз нормативно-правової бази освітньо-виховної системи в Україні 20-30 рр. ХХ століття довів, що шкільна політика зазначеного періоду щодо статевого виховання школярів регламентувалася керівними документами про школу (постанова „Про введення спільного навчання”, 1918; „Декларація про соціальне виховання дітей”, 1920; „Кодекс законів про народну освіту УСРР”, 1922; „Про заходи щодо боротьби з дитячою бездоглядністю”, 1926 тощо).

Встановлено, що загальний характер діяльності системи народної освіти був спрямований на соціальний захист дитинства; ліквідацію дитячої бездоглядності та безпритульності, які були особливо поширені в 20-30 рр. через наслідки громадянської війни та голод 1921-1923 рр.; поєднання виховання й навчання з виробничою працею; виховання між хлопчиками і дівчатками почуття товариськості та рівності.

Під час дослідження виявлено, що для періоду 20-30 рр. ХХ століття характерні різнопланові теоретичні підходи до питань статевого виховання школярів з боку державних діячів, педагогів та вчених-педологів. Керівники радянської держави (О. Коллонтай, Н. Крупська, В. Ленін, А. Луначарський та ін.) розробляли ідею домінування соціально-класових пріоритетів у статевому розвитку і вихованні. Згідно з нею визначальним у статевій поведінці особистості визнавався соціальний аспект, якому мали підкорятися всі біологічні бажання і потяги людини. Така позиція обмежувала розуміння проблеми суто соціальними чинниками, повністю ігнорувала біологічні рушії статевих потреб людини і, відповідно, дитини.

У науковій спадщині провідних педагогів і психологів 20-30 рр. ХХ століття (Є. Аркіна, П. Блонського, Л. Виготського, А. Макаренка, М. Рубінштейна) було визначено мету, завдання, зміст, принципи та методи статевого виховання, які б сприяли дотриманню моральних норм статеворольової поведінки; наголошено на потребі проведення організованого статевого виховання школярів; розглянуто вплив і врахування вікових особливостей у статевому вихованні; обґрунтовано важливість і доцільність проведення статевого виховання в сім’ї з перших днів життя дитини. Більшість науковців відстоювала позицію необхідності спеціальної підготовки педагогічних кадрів і підвищення рівня статевої просвіти дорослих. З цією метою на сторінках педагогічних періодичних видань й у спеціальній літературі висвітлювались поради та рекомендації батькам щодо статевого виховання дитини в сім’ї (Є. Аркін „Про деякі питання виховання дітей”, 1935; А. Макаренко „Книга для батьків: лекції про виховання”, 1937 та ін.).

Теоретичні положення та шляхи практичної реалізації статевого виховання школярів у зазначений період активно розроблялись у педологічній науці. У дослідженнях учених-педологів (Д. Азбукін, І. Арямов, М. Басов, А. Єфімов, А. Залкінд, Б. Райков, Л. Раскін, І. Симонов, Л. Сосюра) питання статевого виховання школярів інтерпретувалися з позиції зростання і розвитку дитини в певному середовищі як фізичному (повітря, сонце, житло), так і соціальному (оточуючі люди, їх вплив на фізичне середовище). За їх переконанням, розв’язання проблем виховання та охорони здоров’я дітей і молоді, у тому числі й питання статевого виховання, мали перебувати у єдності як соціального, так і біологічного впливу на розвиток дитини, акумулювати в собі: санітарно-гігієнічні вимоги до шкільного закладу; особисту, суспільну і професійну гігієну; періодичне психофізичне обстеження дитини та підлітка; фізичну культуру; шкільний режим (дозування розумової, фізичної праці та відпочинку відповідно соціально-біологічному стану дитини та підлітка); норми самообслуговування і трудових процесів; спостереження за статевим розвитком; обстеження соціально-побутових умов життя дітей та форм їхньої самоорганізації; науково-методичну розробку гігієнічного соціально-біологічного виховання та облік його проведення.

Розв’язання цих завдань у 20-30 рр. ХХ століття було покладено на педологічну службу, установи якої створювалися при закладах освіти і науки й діяли до виходу Постанови ЦК ВКП(б) „Про педологічні перекручення в системі наркомосів” (1936).

Розглядаючи питання статевого виховання школярів крізь призму педологічної науки, ми виявили, що найбільш повно теоретичні аспекти цієї проблеми репрезентовані у науковій спадщині вченого-педолога Арона Залкінда („Статеве питання з комуністичної точки зору”, 1924; „Статеве питання в умовах радянської дійсності”, 1926; „Статеве виховання юних піонерів”, 1928 та ін.). На думку вченого, ефективність системи статевого виховання дітей та молоді залежить від дотримання трьох основних принципів:

1. єдності навчання і виховання (статеве виховання проходить у школі в загальному навчально-виховному процесі);

2. системності (елементи статевого виховання виступають органічною складовою навчально-виховної роботи);

3. врахування вікових особливостей дитини (статевий чинник враховується на кожному етапі вікового розвитку дитини разом з іншими факторами виховання).

Учений визначив основні форми статевих відхилень, що найчастіше трапляються у дітей, а саме: ранній початок статевого життя, онанізм, дитячий садизм та мазохізм із статевим забарвленням, ексгібіціонізм, стан підвищеної сексуалізації під впливом м’язово-тактильних відчуттів, надмірний розвиток статевого романтизму, загострений статевий інтерес, гіпосексуальність.

Серед ефективних засобів статевого виховання школярів, зокрема у перехідному віці, А. Залкінд виділив: педагогічне середовище, окремі навчальні (суспільствознавство, природознавство) та суміжні (мистецтво, праця) предмети; дитячий колектив; піонерську організацію; фізичну культуру; спільне виховання хлопчиків та дівчаток. А. Залкінд довів, що проблема подолання сексуального інтересу у дітей та підлітків можлива шляхом сублімації – переключення дитячої енергії у сферу активної творчої діяльності.

Дослідження засвідчило, що на початку 20-х років ХХ століття соціальні чинники та явища (дитяча безпритульність та бездоглядність, що призводили до проституції, раннього початку статевого життя, статевої розпусти, поширення венеричних захворювань тощо) актуалізували потребу практичної реалізації завдань статевого виховання школярів перед громадськістю і школою. Педагоги, педологи та вчителі-практики відстоювали необхідність введення спеціальних програм статевого виховання до навчальних планів шкіл. Проте реалізація цієї ініціативи гальмувалась через складність та особистісно-інтимний характер проблеми, недостатню обізнаність учителів з питань статевої сфери, відсутність підготовлених педагогічних кадрів. Розв’язання проблеми статевого виховання в офіційній педагогіці вбачалося у спільному навчанні та вихованні хлопчиків і дівчаток. Поширеними видами занять з учнівською молоддю щодо формування статевої поведінки були: спільна праця та ігри хлопчиків і дівчаток, участь у революційних та шкільних святах, активне залучення дівчат до органів шкільного самоврядування, диспути про кохання, сім’ю та шлюб при соціалізмі.

У ході дослідження встановлено, що вагомий вплив на статеве виховання школярів у досліджуваний нами період мав комуністичний дитячий рух, який, з моменту свого створення (1922), орієнтувався на формування всебічно розвиненої особистості в умовах побудови соціалістичного суспільства. Його діяльність охоплювала піонерів (10-16 років) та комсомольців (від 16 років). Відповідно до загальної спрямованості дитячого руху норми й правила статевої поведінки піонерів визначалися загальними статутними та програмними документами (Постанова Оргбюро РКП (б) „Про піонерський рух”, 1924; Постанова ЦК ВКП (б) „Про стан та найближчі завдання піонерського руху”, 1928 тощо).

Педагоги, науковці, державні діячі 20-30 рр. ХХ століття (А. Залкінд, Н. Крупська, М. Рубінштейн та ін.) вбачали в дитячому комуністичному русі могутнє джерело формування статевої поведінки школярів. Проте з боку організаторів та керівництва дитячого руху питанням статевого виховання піонерів приділялось недостатньо уваги як через складність проблеми, так і зосередженість головної уваги на ідеологічній складовій діяльності піонерської організації.

У дослідженні визначено, що статеве виховання школярів у сім’ї визначеного періоду проходило в боротьбі між історично усталеною релігійно-християнською традицією (з використанням різноманітних форм, методів, прийомів та засобів народного виховання: обрядовість, традиції, звичаї, фольклор, настанови, научіння, заборони, покарання тощо) та соціалістичними перетвореннями (трансформація моделі сім’ї, антирелігійна пропаганда, емансипація жінки).

З середини 30-х років ХХ століття зміст, завдання, форми і методи виховної роботи з учнями піддаються суттєвому коригуванню з боку держави та органів освіти. Першочерговим стає питання уніфікації освітньо-виховної системи СРСР – школа стає провідним виховним соціальним інститутом, на який держава покладає повну відповідальність за виховання школярів у контексті соціалістичних перетворень, у тому числі і за статеве виховання.