ПРОБЛЕМА ФОРМУВАННЯ ПЕДАГОГІЧНОЇ КУЛЬТУРИ БАТЬКІВ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ПЕДАГОГІЧНІЙ ДУМЦІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, ступінь її розробленості, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання і методи дослідження; розкрито його наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, викладено відомості про апробацію та впровадження результатів дослідження.

У першому розділі «Теоретичні питання формування педагогічної культури батьків у другій половині ХХ століття» на основі аналізу історико-педагогічної літератури розкрито витоки становлення й розвитку проблеми формування педагогічної культури батьків; з’ясовано внесок педагогів досліджуваного періоду в розроблення її теорії.

У дисертації доведено, що формування педагогічної культури батьків належить до актуальних історико-педагогічних проблем. Починаючи з ХІ-ХІІ століть у книгах-рукописах знаходимо рекомендації батькам щодо конкретних способів, форм і методів виховання підростаючого покоління.

У ході наукового пошуку встановлено, що вітчизняні та зарубіжні філософи, педагоги минулого:

- наголошували на необхідності організації педагогічної просвіти батьків, акцентуючи увагу на тому, що розв’язання проблем виховання залежить від широкого розповсюдження наукової літератури, яка б допомагала усвідомлювати педагогічні поняття і батькам, і вчителям; підкреслювали зв'язок сімейного виховання з місцем жінки в суспільстві та рівнем її педагогічної підготовки; доводили необхідність освіти жінки як матері-виховательки (К.Д. Ушинський, М.І Пирогов, Д.І. Писарев, І.Я. Франко, П.Ф. Лесгафт, Я.А. Коменський, Й.Г. Песталоцці, Ж.-Ж. Руссо,);

- закликали до створення педагогічних товариств, гуртків, курсів, бібліотек, лекторіїв для батьків і були їх організаторами, допомагаючи батькам зрозуміти свої обов’язки перед суспільством у ставленні до дітей та добросовісно їх виконувати (П.П. Блонський, П.Ф. Каптерев).

Подальшого розвитку ідея формування педагогічної культури батьків набула у численних працях видатного українського педагога А.С. Макаренка, зокрема у «Книзі для батьків», «Лекціях про виховання». Визначаючи унікальність ролі і значення особистості матері й батька у формуванні дитини, важливість володіння ними психолого-педагогічними знаннями й уміннями, педагог теоретично обґрунтовував ідею постійного самовдосконалення членів сім’ї, доводив на практиці ефективність «справжнього» батьківського авторитету як засобу виховання, органічного поєднання фізичного, розумового, естетичного, статевого виховання; врахування виховних можливостей колективу, а також доцільності тісної взаємодії сім’ї й громадськості тощо.

Проблемами сім’ї, підняттям рівня її соціального статусу, формуванням педагогічної культури батьків опікувалися і С.Т. Шацький, Н.К. Крупська. Справедливо вважаючи роботу із сім’єю «містком між суспільним і сімейним вихованням», вони закликали залучати батьків до активної участі в шкільному житті з метою набуття практичного досвіду виховання дітей в активній суспільно-корисній праці. Обстоюючи виховну функцію сім’ї, категорично заперечували «відмирання» її при соціалізмі (Н.К. Крупська), доводили доцільність допомоги родині державними установами.

Теоретичні засади досліджуваної проблеми закладали українські, російські вчені, педагоги-практики другої половини ХХ століття Ю.П. Азаров, Є.А. Аркін, О.П. Вишневський, І.В. Гребенников, О.П. Кондратюк, В.П. Кравець, Д.В. Луцик, Н.П. Ніженський, О.Я. Савченко, І.Ф. Свадковський, О.О. Пінт, грузинський педагог Ш.О. Амонашвілі. Особливий внесок у розвиток теорії підготовки батьків до сімейного виховання, формування їхньої педагогічної культури, як свідчить проведений науковий пошук (аналіз творчого доробку, праць численних дослідників спадщини), здійснили видатні українські педагоги В.О. Сухомлинський, М.Г. Стельмахович. Так, спираючись на багатовіковий досвід народного виховання, В.О. Сухомлинський розглядав сімейну педагогіку як копітку працю, майстерність та творчість, а основними умовами успішної дії інституту батьківства визначав сприятливий сімейний мікроклімат; моральну відповідальність батьків за дітей; спільну трудову діяльність членів родини; розумну організацію життя і побутового устрою; узгодженість дії сім’ї зі школою, а також педагогічну культуру батьків.

Працюючи над проблемами морального й естетичного виховання дітей у сім’ї, педагог особливу увагу звертав на питання духовної підготовки молоді, на високу місію батька й матері. Вважаючи їхню непідготовленість до народження та виховання дітей «великим нещастям для суспільства», доводив потребу створення «школи мудрості майбутніх батьків», завданням якої вбачав цілеспрямовану, систематичну і своєчасну підготовку до сімейного життя (нарис «Виховання майбутніх матерів і батьків», цикл етичних бесід «Сім’я, шлюб, любов, діти”, праці «До материнського і батьківського обов’язку треба готувати чи не з колиски”, «Моральне облагороджування почуття кохання і підготовка до шлюбу, батьківства, материнства» та ін.). Розроблена науковцем система етичних бесід (про любов, дружбу, шлюб, дітонародження, виховання дітей) слугувала орієнтиром для створення програми психолого-педагогічної просвіти батьків у досліджуваний період.

Заслугою В.О. Сухомлинського є також уведення до наукового обігу терміну «педагогічна культура вихователя» («Серце віддаю дітям»), яку педагог розумів як особливу його здатність бути прихильними до дітей, «володіти багатим джерелом почуттів», а також психолого-педагогічними знаннями й уміннями.

Погляди В.О. Сухомлинського знайшли відображення в працях Ш.О. Амонашвілі, який називав «павлиського генія» своїм учителем. Ідеї гуманістичної концепції педагога лягли в основу його рекомендацій щодо формування педагогічної культури батьків. Ш.О. Амонашвілі наполягав на організації постійної взаємодії школи і сім’ї в процесі виховання та навчання, наголошуючи, що саме така взаємодія забезпечить комплексний підхід до виховання дитини, створить умови для індивідуалізації виховного впливу.

90-ті роки ХХ століття характеризувалися зверненням учених до родинної народної педагогіки. Так, М.Г. Стельмахович, досліджуючи національну систему родинного виховання, обґрунтовував необхідність посилення уваги до прогресивних традицій батьківської педагогіки. Визначаючи завдання родинного виховання, педагог підкреслював роль батьківського авторитету як найупливовішого виховного чинника. Серед основних методів і засобів родинного виховання називав особистий приклад батьків, працю, громадську думку, мікроклімат сім’ї, національні звичаї й традиції тощо (цикл порад батькам «Чим і як виховувати»).

Теорія формування педагогічної культури батьків збагатилася наявністю наукових пошуків щодо розкриття її сутності. Так, уважаючи педагогічну культуру батьків запорукою ефективного виховання дітей у сім’ї, науковці в цілому визначали її як основу педагогічної діяльності батька та матері, що допомагає уникнути помилок у вихованні та знайти правильні рішення у нестандартних ситуаціях (І.В. Гребенников, Л.В. Ковінько); як сукупність специфічних «механізмів» і засобів, володіння якими робить сім’ю здатною організовувати виховний процес та керувати ним відповідно до певних вимог (В.Я. Титаренко); як компонент загальної культури людини, в якому знаходить відображення накопичений попередніми поколіннями досвід виховання дітей у сім’ї, який безперервно збагачується (Т.А. Куликова); як особистісне утворення батьків, що виражається у ціннісно-гуманному ставленні до дитини, у творчому володінні педагогічними технологіями, знаннями, спрямованими на реалізацію процесу виховання та розвитку дитини у сім’ї (О.С. Нестерова) тощо. Результатом численних наукових дискусій стало визначення педагогічної культури батьків як такої дефініції, що характеризується певним комплексом знань, умінь психолого-педагогічного характеру, потреб, які визначають систематичну діяльність батьків, спрямовану на виховання й розвиток дитини.

Узагальнення поглядів педагогів щодо досліджуваної проблеми дало змогу визначити й умови успішного виховання дітей у сім’ї: глибоке і всебічне знання батьками своїх дітей; особистий приклад батьків, їх авторитет, характер стосунків у сім’ї; організація спільної діяльності, вільного часу, спілкування з дітьми, що впливає на виховання у дітей працелюбності, самостійності, вимогливості до себе, відповідальності; єдність вимог членів сім’ї, сім’ї і школи; а також оволодіння батьками педагогічною культурою (А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський, М.Г. Стельмахович, І.В. Гребінников, Т.В. Лодкіна).

Зауважимо, що теорія сімейного виховання, зокрема питання формування педагогічної культури батьків у другій половині ХХ століття, була представлена не тільки фундаментальними працями педагогів, учених, а й публікаціями на сторінках педагогічної преси досліджуваного періоду (газети «Освіта», «Шкільний світ», «Учительская газета»; журнали «Народное образование», «Советская школа», «Воспитание школьников», «Семья и школа» (рубрики «Семья и дети», «Почта», «Критика и библиография», «Во время семейного досуга»)). Значну допомогу у підвищенні рівня педагогічної культури батьків надавали також і спеціальні брошури, що знайомили батьків з особливостями виховання дітей (А.Є. Точін «Трудове виховання молодших школярів у сім’ї», А.В. Шестакович «Моральна відповідальність та її виховання в дітей у сім’ї», І.І. Риданова «Виховання дисциплінованості та культури поведінки дітей у сім’ї», В.І. Чечет «Культура спілкування батьків з дітьми», А.І. Кочетов «Самовиховання дітей у сім’ї», В.К. Котирло «Молодій сім’ї про виховання дітей» та ін.).

Отже, педагогіці досліджуваного періоду було притаманне обґрунтування важливості стимулювання інтересу батьків до педагогічних знань, розкриття засобів здійснення виховної діяльності в умовах тогочасної сім’ї, визначення виховного ідеалу, мети і стратегії виховання дитини у сім’ї, творчої активності батьків та їхнього прагнення до психолого-педагогічного вдосконалення; забезпечення батьків знаннями про виховання дитини у сім’ї з урахуванням специфіки і завдань її віку, розвитку, стану здоров’я.

У другому розділі «Досвід формування педагогічної культури батьків у другій половині ХХ століття» розкрито систему формування педагогічної культури батьків, з’ясовано та схарактеризовано особливості діяльності школи й громадських закладів у контексті досліджуваної проблеми, визначено напрями реалізації досвіду формування педагогічної культури батьків у сучасних умовах.

Аналіз педагогічної літератури досліджуваного періоду, архівних документів (звітів шкіл, протоколів засідань педагогічних рад, матеріалів тогочасної преси, педагогічних конференцій, нарад тощо) свідчить, що в другій половині ХХ століття склалася певна система формування педагогічної культури батьків, реалізація якої зумовлювалася специфікою директивних змін у шкільній освіті, характером і ступенем розробленості педагогічних ідей, освітніх і виховних концепцій.

Друга половина ХХ століття, як відомо, характеризувалась зміцненням зв’язку школи з життям; запровадженням політехнічного, десятирічного навчання в школі; відновленням спільного навчання хлопців і дівчат; організацією широких дискусій щодо пріоритетності школи і сім’ї у вихованні дітей, напрямів побудови нової системи освіти в єдиній, трудовій школі (кінець 50-х – 60-ті рр.); посиленням ідеологічного компонента в навчально-виховному процесі, суперечностей між офіційною і новаторською педагогікою як альтернативним педагогічним рухом (70-ті – 80-ті рр.); зародженням демократичних змін, що призвели до розвитку ідей педагогіки співробітництва стосовно родинного виховання, а також здійсненням кроків у напрямку створення національної системи освіти (90-ті рр.).

Визначене обумовило мету, завдання, зміст, форми і методи формування педагогічної культури батьків і реалізацію їх за такими напрямами: цілеспрямована діяльність школи, класних керівників; організація плідної взаємодії школи, сім’ї та громадськості; підтримка ідеї педагогічної освіти батьків на державному рівні.

Особливу роль в реалізації системи формування педагогічної культури батьків відігравала школа, в якій зосереджувався загін професійно-підготовлених, з огляду на досліджувану проблему, кадрів – учителів. Зміст роботи школи визначався існуючою комплексною програмою «Примірний зміст виховання школярів» (І.С. Мар’єнко), згідно з якою забезпечувалась єдність морального, розумового, естетичного, трудового, фізичного виховання учнів, поступовість реалізації виховних завдань з 1-го по 10-й класи. Ця програма вдосконалювалася з урахуванням регіональних умов (області, міста, школи) і передбачала поєднання індивідуальної роботи з учнями та їхніми батьками з проведенням масових заходів.

Діяльність школи була спрямована на підняття ролі та значення авторитету сім’ї у вихованні дітей, озброєння батьків певним колом психолого-педагогічних знань, зокрема про закономірності, вікові особливості й етапи розвитку дитини; про потреби, інтереси, цінності, оптимальну організацію її життя; морально-психологічний клімат сім’ї та його вплив на громадське становлення особистості дитини; завдання, зміст, методи виховання, способи врахування досягнень педагогіки, психології, фізіології, гігієни у виховному процесі тощо, формування умінь синтезувати й застосовувати набуті знання на практиці, організовувати внутрішню сімейну взаємодію і діяльність дитини, створювати психологічно комфортну атмосферу в сім’ї, а також на сприяння самовдосконаленню, самоосвіті батьків.

Робота школи з питань формування педагогічної культури батьків здійснювалася у такий спосіб: проведення батьківських тематичних зборів і зборів-консультацій; залучення батьків до роботи в батьківських комітетах, до керівництва предметними гуртками; проведення з батьками тренінгових занять; організація масових освітньо-виховних заходів для батьків (батьківські вечори, зустрічі, конференції, диспути, екскурсії тощо).

Як свідчить аналіз досвіду шкіл України, на підвищення рівня педагогічної культури батьків певною мірою впливала і співдружність школи, сім’ї і громадськості. Пронизуючи всі напрями навчально-виховного процесу, розв’язуючи провідне завдання педагогічного і виробничого колективів (підготовка дітей до суспільно-корисної праці, свідомого вибору професії), використовуючи різноманітні форми і методи роботи, така взаємодія забезпечувала реалізацію загальнопедагогічних принципів (урахування вікових і індивідуальних особливостей дитини, виховання в діяльності і колективі, поєднання праці з життям) і вимагала високої компетентності, професійної, психолого-педагогічної культури від учителів, шефів, батьків.

Важливе місце в системі формування педагогічної культури батьків у другій половині ХХ століття належало й народним університетам педагогічних знань для батьків, що діяли на громадських засадах. Створювалися вони в містах, обласних і районних центрах; у своєму складі мали факультети чи відділення з виховання дітей дошкільного віку, молодшого, середнього та старшого шкільного віку, а також філії на великих підприємствах, у радгоспах та колгоспах.

Очолювала педагогічні університети для батьків рада із представників педагогічної секції товариства «Знання», кафедр педагогіки та психології педінститутів та університетів, кафедр гігієни медичних інститутів, органів народної освіти, профспілкових організацій. Радою обирався голова (ректор університету), заступник і секретар; склад ради затверджувався відповідним відділенням Товариства та відділом народної освіти.

Навчання у народних університетах педагогічних знань було безкоштовним. Заняття проводилися протягом двох років, два-чотири рази на місяць, за бажанням батьків – і частіше. Програма передбачала оволодіння батьками знаннями з питань педагогіки, психології та шкільної гігієни й реалізовувалася різними формами (лекції, семінари, конференції, залучення батьків до організації виставок, тематичних вечорів, зустрічей, вечорів запитань та відповідей, екскурсій).

Аналіз архівних документів (звітів, протоколів засідань педагогічних рад, матеріалів конференцій, нарад тощо) дозволив стверджувати, що у другій половині ХХ століття в Україні поширеним був досвід Батьківського університету при Палаці культури імені Ілліча Харківського канатного заводу, Миколаївського народного університету для батьків і педагогічної громадськості та Університету педагогічних знань для батьківського активу шкіл у м. Полтаві при Полтавському педагогічному університеті. Цінним у роботі університетів було спрямування теоретичних знань на їх практичне використання, а також зв’язок із «материнською школою», батьківськими лекторіями.

Ефективність системи формування педагогічної культури батьків залежала певним чином і від спрямованості політики офіційних структур, що передбачало:

· розроблення комплексу нормативно-інструктивних матеріалів («Положення про районний (міський) університет педагогічних знань для батьків»; «Положення про присудження звання «Зразковий» народному університету педагогічних знань»; Програма-мінімум педагогічних знань для батьків; Робочий план педагогічної освіти батьків; «Положення про кабінет педагогічної освіти батьків»; «Положення про консультаційні пункти з питань сімейного виховання і обладнання консультаційного пункту»);

· підготовку і видання друкованої продукції (навчальних посібників для батьків з педагогіки і психології виховання дитини («Виховання дітей у сім’ї» Н.К. Крупської, «Батькам про виховання» Є.А. Аркіна, «Педагогіка для всіх» С.Л. Соловейчика, «Популярна психологія для батьків» за ред. А.А. Бодалєва, В.В. Століна); словниково-довідкової літератури (словники «Семейное воспитание», «Семейное воспитание. Краткий словарь»); авторських програм виховання дітей в сім’ї (Б.П. Нікітін, О.О. Нікітіна); фундаментальних праць з проблем виховання дітей («Книга для батьків», «Лекції про виховання дітей» А.С. Макаренко; «Це вам, батьки» О.О. Пінт; «Батьківська педагогіка», «Світ людського» В.О. Сухомлинський та ін.);

· актуалізацію проблеми формування педагогічної культури батьків на сторінках періодичної преси (журнали «Семья и школа», «Воспитание школьников», «Народное образование», «Советская школа», «Вопросы психологии», «Рідна школа», «Педагогіка і психологія», «Початкова школа»; газети «Освіта», «Шкільний світ», «Учительская газета», спеціальні номери газет «Правда», «Красное знамя», «Комсомольская правда» тощо);

· організацію циклу радіо- й телепередач для батьків (телепередачі «Батькам про дітей», «Телеуніверситет знань», «Мамина школа», телерубрика «Для вас, батьки», цикл передач «Такі прості складні істини»; радіопрограми «Дорослим про дітей», «У колі сім’ї», «Юність»).

Розв’язання проблеми формування педагогічної культури батьків здійснювалося компетентними, небайдужими до проблем сімейного виховання вченими (Д.І. Азбукін, Є.А. Аркін, Л.В. Занков, О.Г. Калашников, Н.Д. Левітов, М.М. Скаткін), педагогами-практиками (Л. Балясна, В. Столєтов). Своїм власним ставленням до досліджуваної проблеми, професіоналізмом не тільки її постановки, а й вирішення, вони сприяли формуванню у батьків активного позитивного ставлення до виховання дітей.

Отже, вивчення проблеми формування педагогічної культури батьків дозволило як визначити позитивні наробки, так і врахувати недоліки, що мали місце в практиці формування педагогічної культури батьків (нерівномірний розподіл народних університетів педагогічних знань для батьків за регіонами; обмеженість рамками народної освіти, тим часом як широка пропаганда педагогічних знань спрямовувалася на вдосконалення системи народної освіти та професійної підготовки; відсутність належного навчально-методичного забезпечення тощо).

Зазначене вимагає активізації досліджень у галузі сімейного виховання, теорії та методики підвищення рівня педагогічної культури батьків; удосконалення науково обґрунтованої програми педагогічного всеобучу. На особливу увагу заслуговує здійснення багатопланової підготовки молоді до сімейного життя через школи, спеціальні шлюбно-сімейні консультації, кабінети сімейної терапії, а також проведення педагогічної просвіти батьків з урахуванням існуючих сучасних підходів і концепцій виховання («Системно-рольова теорія виховання особистості», концепції «Виховання як педагогічний компонент соціалізації дитини», «Виховання дитини як людини культури», «Педагогічна підтримка дитини і процесу її розвитку», «Самовиховання особистості»). Сучасний стан розроблення методології дозволяє спиратися на діяльнісний, системний, особистісно-орієнтований, синергетичний і антропологічний підходи до організації роботи із сім’єю. Крім того, в умовах сьогодення важливим є врахування типологічних особливостей сім’ї (соціальних, демографічних), її складу, стану сімейних відносин, моральної атмосфери; організації педагогічної допомоги для різних груп батьків (для батьків обдарованих і «важких» дітей; для батьків багатодітних, неповних, неблагополучних сімей та ін.); а також активного використання засобів масової інформації у поширенні педагогічних знань серед населення тощо.

Перспективним для новітнього сімейного виховання є і відродження традиційного високого статусу української родини, її авторитету, подружньої вірності, любові до дітей, обов'язку щодо їх виховання.