| Короткий зміст: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обгрунтовуються актуальність теми, мета і завдання дослідження, визначені методологічні засади, розкрито наукову новизну та практичне значення роботи.
У розділі І “ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА” проаналізовано розвиток наукових досліджень творчості М. Драгоманова, його суспільно-політичних ідей та світоглядної еволюції, дано огляд джерел, використаних у дисертації.
В підрозділі 1. 1. “Огляд літератури” відзначається, що перші публікації на “драгомановську” тему пов’язані з творчістю його учнів: І. Франка, М. Павлика, Б. Кістяківського. Павлик шанобливо ставився до творчості Драгоманова, вірив у життєвість його вчення, відстоював авторитет Драгоманова від звинувачень у безнаціональному світогляді. Складніші оцінки Франка щодо ролі Драгоманова. У ранні роки Франко позитивно оцінював драгомановську творчість. Головні недоліки Драгоманова за “зрілим” Франком - це брак національного світогляду, намагання підкорити український рух завданням російської опозиції тощо. До кінця своїх днів Франко коливався поміж різними, часом взаємовиключними оцінками на адресу Драгоманова.
Нові акценти у тлумаченні спадщини Драгоманова з’являються у літературі початку ХХ ст. Його ідеї зацікавлюють науковців, які вивчали національні рухи, історію опозиції та політичної думки. Особливе значення мала науково-дослідницька діяльність Б. Кістяківського та І. Гревса. які ініціювали видання політичних праць Драгоманова. Відзначимо праці М. Грушевського з нової історії України, де він з пошануванням згадує про федералістську концепцію Драгоманова.
На початку ХХ ст. авторитет Драгоманова зростав, його ідеї використовувалися представниками різних політичних угруповань. Федералістські концепції Драгоманова цікавлять дослідників історії визвольних рухів. Зокрема, до цих тем звертається М. Лозинський, який займає відверто продрагомановську позицію.
У першій декаді ХХ ст. ідеї Драгоманова переживали пік своєї популярності. Проте їх критикували незалежницьки налаштовані політичні кола українства, а також російські “патріоти”, для яких Драгоманов був натхненником “українського сеператизму”, “мазепинства”. Картина розвитку історіографії на драгомановські теми не зводиться лише до політично детермінованої кон’юнктури. Збагачується література, присвячена діяльності Драгоманова - етнографа та історика, літературного критика тощо. Переваги драгомановської концепції місцевого самоврядування з симпатією аналізував М. Вебер.
З розв’язанням Першої світової війни та з революційним збуренням в Європі ідеї Драгоманова проходять випробування новим історичним досвідом. Не всі з них витримують цю перевірку. З вступом Росії у війну в Наддніпрянській Україні зникає можливість оприлюднення результатів драгоманознавчих студій. З іншого боку, уряди Центральних держав використовують пропагандистські та організаційні ресурси українського націоналізму у своїх військових і геополітичних інтересах. Згадаємо діяльність Спілки Визволення України, яка видає низку публікацій, де аналізується й ідеї Драгоманова.
Утворення Центральної Ради, проголошення УНР та ЗУНР викликають хвилю драгомановського історіографічного “ренесансу”, розгортається видання драгомановських творів. Подальший розвиток подій не сприяв виваженим дискусіям. Історіографічний образ Драгоманова втрачає цілісність, відбувається поляризація його оцінок. Українські соціалісти та, частково, націонал-демократи продовжують переважно позитивно ставитись до Драгоманова. Українські ж комуністи на початку 1920-х рр. намагаються “большевізувати” його ідеї. Пам’яткою цих намірів є ювілейний збірник на пошану Драгоманова за редакцією Я. Добвищенка.
Міжвоєнний період - надзвичайно суперечливий етап у вивченні політичних поглядів Драгоманова. У ці роки з’являються десятки розвідок на драгомановські теми. Провідним центром досліджень драгомановської творчості був Київ, де з поверненням М. Грушевського до початку 30-х років друкуються джерелознавчі та історико-політичні матеріали, присвячені Драгоманову. У Львові зусиллями академіків М. Возняка та К. Студинського виходять цінні матеріали про взаємини Драгоманова з галицько-буковинськими науковими діячами, про його участь у партійно-політичному житті краю та України. Віддзеркаленням атмосфери, яка панувала в тогочасній радянській науці були творчі зигзаги дослідника життєвого шляху Драгоманова - Д. Заславського. Перша його книга, видана у 1924 р., сповнена прагнення до об’єктивного викладу. Її автор навіть висловлював думку про Драгоманова як попередника російського марксизму. Десять років пізніше цей же автор доводитеме, що праці Драгоманова - джерело ідеологічних диверсій “українського буржуазного націоналізму”.
Грунтовною працею доби “коренізації” була монографія Ф. Савченко. Вона відзначається сумлінним аналізом участі Драгоманова в культурному, науковому та громадському житті України. З тридцятих років драгомановська тема стає непопулярною в Радянській Україні.
Своєрідні політичні впливи в 20 - 30-х рр. ХХ ст. можна зафіксувати в розвитку нерадянської історіографії Західної України. Тут виявляє себе і активна продрагомановська тенденція. Наприклад, на захист Драгоманова виступає М. Голущинський. Інші дослідники наголошують на “виправдальних” щодо покоління останьої третини ХІХ ст. обставинах, в яких було можливе їх скептичне ставлення до ідеалу самостійної державності.
Аналіз визвольних змагань 1917 - 1920-х рр. вимагав з’ясування причин поразки української революції. Ці питання перебували в центрі уваги українських дослідників національно-демократичних поглядів. Тоді ж формується й інший напрямок - радикальний націоналізм, пізніше - інтегральний націоналізм. Досить швидко засудження “соціалістичних” загравань, неефективної політики Центральної Ради та Директорії вказало на “головного винуватця”, а саме на Драгоманова та його ідеї. Наприклад, В. Будзиновський причиною бід українців вважав те, що вони були перейняті “фальшивим світоглядом” Драгоманова, який недооцінював значення національного.
У цю пору розквітла публіцистична творчість найбільш яскравого противника “драгоманівщини” - Д. Донцова. На початку 20-х рр. він виносить на суд громадськості основні закиди Драгоманову, перераховуючи його гріхи: бездержавність, раціоналізм, соціальний утопізм, гуманізм. Цікаво порівняти “ранні” роботи самого Донцова з працями 20-х - 30 - х рр. В одній з них він звертається до авторитету Драгоманова, посилаючись на його тезу про необхідність для українців брати “просвітні ідеї безпосередньо з Західної Європи, а не через Петербург і Москву”. Повоєнні його праці не пояснюють причини зміни ставлення до Драгоманова.
Не відставав від Донцова М. Мухин. Спадщина Драгоманова як ідеологічний феномен розглядається як абсолютно потужна у своєму руйнівному впливі на українську націю. Вже напередодні Другої світової війни К. Чехович закликатиме поборювати філософські складові “драгоманівщини”: “фальшиву ідею поступу”, а також “безбожництво, бездержавність і русофільство”.
Не всі дослідники погоджувались на такий наступальний антиісторизм. Заслуговує на повагу праця Ю. Охримовича “Розвиток української національно-політичної думки”. Висновки її автора відрізнялись поєднанням дослідницької сумлінності, наукової аргументації та бажання зрозуміти напрямок розвитку поглядів Драгоманова у загальних рамках історії українського визвольного руху, європейської політичної думки.
Агресивна антидрагомановська критика породжувала спроби відстояти політичні ідеї Драгоманова від надто довільних тлумачень. М. Стахів, наприклад, робив висновок, що Драгоманов врятував для України нове покоління. І в 1930-х рр. діячі українського національного руху зустрічались із завданнями, подібними до тих, що їх раніше розв’язував Драгоманов, тому його праці перевидавались. У час розгортання підпільної боротьби ОУН набували актуальності погляди Драгоманова на політичний терор, на небезпеки підпільної роботи тощо. Міжвоєнна історіографія відзначалась політичною заангажованість, пафосністю, нерідно крайньою ідейною нетерпимістю та одномірністю висновків.
Після Другої Світової війни головною потугою вивчення політичної історії України за кордоном стали дослідники “трьох хвиль” еміграції. Зростає зваженість у вивченні творчості Драгоманова, відчувається вплив західних методологічних шкіл історичної думки на дослідників. Відзначимо працю І. Мазепи “Підстави нашого відродження”, де автор оглядає українську суспільно-політичну історію ХІХ - першої половини ХХ ст. та оцінює творчість Драгоманова. Програмним характером відрізнялась розвідка Є. Пизюра, присвячена драгомановському конституціоналізму. Проблеми ідейного спрямування творчості Драгоманова приваблювали дослідників різної наукової кваліфікації та ідеологічних уподобань.
Зарубіжні дослідження творчості Драгоманова з 1945 до 1989 рр., можна поділити на два основні різновида. Це, по-перше, дослідження окремих аспектів творчості Драгоманова у соціалістичних країнах. Друга група - дослідження вчених західних країн. У першій групі перед вела Болгарія, де зберігалась драгомановська наукова традиція. Там досліджував науково-етнографічну спадщину Драгоманова М. Арнаудов. У Польші в 1960 - 1970 рр. найпомітнішим дослідником була Е. Горнова, яка вивчала різні аспекти творчості Драгоманова. Окремих аспектів “драгоманознавства” торкався С. Козак.
За межами соціалістичного табору історіографічні сюжети, пов’язані з Драгомановим, зустрічаються у кількох напрямках досліджень. Передовсім, це історія визвольного руху народів Росії. По-друге, це вивчення діяльності російських революційних організацій, де увага приділена критиці Драгомановим діяльності російських революціонерів. По-третє, Драгоманов цікавив західних учених з точки зору його участі в російському опозиційному русі.
У повоєнний українські вчені, особливо в період “відлиги”, намагались повернути спадщину Драгоманова українському загалові. У цей час замикається коло творчого розвитку Д. Заславського виданням спільно з І. Романченком літературно-біографічної розвідки про Драгоманова. Ознакою “потепління” суспільного клімату в державі стає вихід у світ кількох монографій, присвячених Драгоманову. Відзначимо монографію В. Сокуренка, в якій уважно розглянуто політико-правову творчість Драгоманова поруч із державно-політичними поглядами С. Подолинського та О. Терлецького. Драгомановські погляди тлумачаться у загальному річищі уявлень радянської історіографії про погляди “попередників” марксизму. Присвячена світоглядові Драгоманова, була праця В. Лукеренко. Автор знаходить позитивні риси у творчості Драгоманова, підкреслює актуальні сторони його спадщини. Загальна схема вивчення драгомановської творчості була означена так: український революційний демократ, дрібнобуржуазний реформатор, націоналістичний міщанин. На українських істориків покладалось спростування “хибних” припущень Драгоманова.
Впливи цієї відносної лібералізації помітні в історіографії 1960-х рр. У цей час виходять друком праці, в яких зустрічаємо й справжні історіографічні “відкриття”, як ось, наприклад, у характеристиці українського руху 1870-х рр.: “В українському русі існувало дві течії - права, яку очолював М. Драгоманов, та ліва, помітним представником якої вже тоді був письменник, революційний демократ І. Франко”. Не варто недооцінювати результатів цього періоду - появи низки праць, де уперше оприлюднено конкретні джерела, з’ясовані недосліджені сюжети, пов’язані з життям і творчістю Драгоманова. На наукові праці впливала скутість авторів у виборі тем, самоцензура та острах покарань за “неправильні висновки”.
Як приклад обмежень, що були притаманні й українським історикам на Заході, наведемо міркування С. Ріпецького, який розглядав світогляд та політичну програму Драгоманова. Полемізуючи з радянськими істориками, він намагався захистити “справжнього” Драгоманова від спроб адаптувати його вчення до поточних потреб радянської історичної науки. Але цей дослідник сам не уникає деяких довільних суджень щодо ідей Драгоманова.
На рубежі 40 - 50-х рр. відбувається зміна поколінь зарубіжних дослідників українського походження. Своєрідним “місцем зустрічі” стало проведення Українською академією в Нью-Йорку симпозіуму, присвяченого 110-й річниці Драгоманова. Особливої уваги заслуговують розвідки І. Лисяка-Рудницького, присвячені становленню української суспільно-політичної думки загалом, теоретичній спадщині Драгоманова зокрема. Їх можна визнати однією із кращих пам’яток драгоманознавчіх студій. Працям ученого притаманна наукова ерудиція, точність аналізу, логічна стрункість, системність аргументації тощо. Окремі сюжети, важливі для розуміння Драгоманова як мислителя, Лисяк-Рудницький зачепив тільки побіжно. Дискусійною є його схематична фіксація драгомановської політичної програми як явища, що належить народницькому етапові розвитку української суспільно-політичної думки.
У 1970 р. подією в Україні стало видання двотомника драгомановських праць за редакцією І. Романченка, О. Дея, О. Засенка. Ознакою початку перебування при владі В. Щербицького стали події навколо книги Р. Іванової (Іванченко). Попри деяку антиномічність суджень її робота мала новаторський характер, сміливо ставила наукові проблеми і, спираючись на архівні матеріали, ретельно опрацьовані автором, закликала до нового бачення історичної ролі Драгоманова. Маніфестаційний характер монографії підвердила кампанія “проробок” проти автора.
У цей же час як спадкоємець традицій І. Лисяка-Рудницького заявляє себе в північноамериканській історіографії І. П. Химка. Згадаємо праці Р. Сольчаника, присвячені історії Указу 1876 р., виступу Драгоманова на Паризькому літературному конгресі тощо. Інтерес викликають розвідки М. Антоновича, який поєднував нові інтерпретаційні підходи із залученням невідомих джерел.
Коли в СРСР починається перебудова, до ідей Драгоманова звертаються нові дослідники. Драгоманознавчі розвідки спрямовуються на розгляд соціальних поглядів вченого, його концепцій федералізму, політичної демократії, прав і свобод людини та громадянина. Значну роль у популяризації ідей Драгоманова відіграли українські літературознавці Р. Міщук, М. Жулинський та інші. Сучасне прочитання Драгоманова демонструють представники київського, львівського, харківського та інших наукових центрів гуманітарних наук. З переходом перебудови у критичну фазу перед ученими постало питання: який Драгоманов “потрібен” запитам нового часу? Старше покоління відповідало на це запитання, не виходячи за межі усталених оцінок. Пам’ятником такого підходу стала монографія П. Федченка “Михайло Драгоманов” Поряд зі щирим прагненням висловити нові оцінки творчості Драгоманова, автор вживає ідеологічні кліше, породжені суспільною атмосферою, що відходила в минуле.
Знову виявляє себе поляризація поглядів дослідників на спадщину Драгоманова. Замість поділу на “лінію Драгоманова і Антоновича” пропонується поділ вздовж “лінії” Драгоманова і Донцова. Надбання та невирішені проблеми української науки перехідного періоду засвідчив рік появи незалежної України. Тоді ж відбулися важливі наукові форуми, на яких обговорювалися проблеми дослідження спадщини Драгоманова. Наукова громадськість отримала збірку статтей Л. Новиченка, М. Поповича, Л. Гаєвської, Я Грицака, П. Федченка, О. Скакун, Я. Дашкевича та інших авторів. Політичне життя випереджало зміну ідеологічних і методологічних орієнтирів. Надмірно поширювався популяризаторський напрям драгоманознавчих розвідок. Формування української державності переміщувало увагу до питань національно-державного будівництва.
Після 1991 р. постала потреба визначитись зі ставленням до “драгомановської” концепції федеративної державності. Важливо було оцінити вплив соціальних ідей Драгоманова на розвиток національної думки. Вимагали розв’язання проблеми інтерпретації української ідеї Драгомановим. Спадщина мислителя входила в чергову фазу її ревізії. У цей час до групи дослідників Драгоманова (П. Соханя, В. Сарбея, О. Скакун, Р. Іванченко та інших) долучились дослідники нової генерації. Згадаємо Я. Грицака, який присвятив декілька вагомих наукових праць вивченню поглядів Драгоманова. Цікава дослідницька робота проводилась у академічних інститутах: Інституті історії України, в Інституті археографії та в Інституті філософії.
Активно вивчали спадщину Драгоманова в царині політико-правової думки О. Скакун, М. Молчанов. З ініціативи Т. Андрусяка проведені читання, присвячені 110-річчю виходу друком “Вільної Спілки”. Варто згадати його монографію, присвячену проблемі прав людини у творах Драгоманова. Продуктивно звертався до драгомановської політологічної спадщини В. Потульницький. Нове покоління науковців досліджувало драгомановську спадщину у філософському або порівняльно-історичному контексті. Наприклад, Я. Грицак порівняв окремі аспекти політичних поглядів Драгоманова та І. Франка, О. Козирєв зіставив погляди Драгоманова та Антоновича, Л. Комзюк проаналізував конституційні ідеї Драгоманова та державно-політичний ідеал М. Міхновського. Вивчалась історіософія та соціальна філософія Драгоманова, його ставлення до окремих фахових проблем історичної науки.
Відзначимо зниження інтересу до дослідження драгомановської проблематики за кордоном, насамперед, у Росії. Драгомановську тему з початку 90-х років зустрічаємо у перевиданій праці російського емігранта-історика М. Ульянова, а також у збірці праць “Украинский сепаратизм в России”. Поширюване засобами масової інформації в Росії уявлення про “підступність” українців, які зрадили “слов’янське братерство” впливає на формування історіографічних традицій новітньої російської науки. Винятком є книга О. Міллера, в якій відведено місце й аналізу діяльності Драгоманова. Спад інтересу до ідей Драгоманова помітний і з боку західних дослідників, за винятком окремих публікацій. Обнадіює висловлювання відомого американського історика М. Райєфа про необхідність мати повноцінне критичне дослідження драгомановських філософських принципів і політичних поглядів.
Отже, не зважаючи на числену літературу, проблеми, які можна вважати переконливо вирішеними в історіографії нашого питання, не охоплюють ані кількісно, ані якісно всієї драгомановської теоретичної спадщини.
У підрозділі 1. 2. “Джерела” доводиться, що дослідження політичних ідей Драгоманова спирається на значний та різноплановий масив джерел.
Наголосимо на джерелознавчих орієнтирах автора роботи. Це, перш за все, використання документів, які стосуються сутності, походження та еволюції політичних поглядів Драгоманова. По-друге, вивчення матеріалів, що дозволяють визначити основні фактори впливу на його позицію з питань політичної теорії.
Для вивчення політичних поглядів Драгоманова важливе значення мають його особисті документи. Рукописи, що були не надруковані та чернеткові записи вченого є в Інституті Рукописів ЦНБ України ім. В. Вернадського, в ЦДІА України у м. Львові та в інших архівосховищах.
Більш повною картина ідеологічного розвитку Драгоманова постає зі сторінок недрукованої епістолярної спадщини. Серед листів Драгоманова знаходимо відомості про попит на його праці, що слугує додатковим критерієм оцінки їх відповідності очікуванням сучасників. Важливе листування Драгоманова з революційними та опозиційними діячами Росії, України і т. д. Цікаві матеріали зберігаються у Державному архіві Російської Федерації, зокрема, листи Драгоманова до П. Лаврова, а також у Російському Державному Архіві Літератури та Мистецтва. Деякі матеріали, які дозволяють краще зрозуміти ідеологічний чинник в стосунках Драгоманова з представниками російської революційної еміграції, є в Російському Центрі зберігання та використання документів новітньої історії.
Значна кількість недрукованих архівних матеріалів, кореспонденцій Драгоманова з різними особами та установами зберігається у ЦДІА України у Львові, а також у Відділі Рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Не всі вони рівноцінні. Зацікавлює листування Драгоманова з відомими громадськими діячами, наприклад, з С. Смаль-Стоцьким. Окремі знахідки трапляються в обласних архівах України.
Стосунки Драгоманова з діячами російської опозиції, представниками науки, літераторами та журналістами розкривають листи, які зберігаються в архівах Санкт-Петербурга (Російський Державний Історичний Архів, Російський Інститут Літератури (Пушкінський Дім), Відділ рукописів Російської Національної бібліотеки ім. М. Салтикова-Щедріна, “Дом Плеханова”). Офіційні документи також дозволяють простежити основні етапи суспільної праці Драгоманова. Не позбавлені значення документи державних інституцій Росії та Австро-Угорщини, які стосуються діяльності Драгоманова та його прихильників.
Важливе значення мають архівні документи особистого походження, в яких сучасники висловлювали ставлення до ідей Драгоманова. Серед документів родини Драгоманових цінний щоденник дружини Драгоманова - Людмили, який зберігається в Архіві Болгарської Академії Наук. Суперечливе джерело вивчення теоретичної праці Драгоманова - недруковані мемуарні матеріали. Наприклад, для російського революційного діяча В. Бурцева, Драгоманов - це водночас український патріот і російський ліберал - демократ. Навпаки, учасник революційного руху 1870-х рр. Арборе-Ралле згадував про Драгоманова як про ініціатора політичних акцій, що роздратували саме російських народників.
Певне значення мають агентурні відомості про Драгоманова, але їх якість часом сумнівна. Потрібне врахування специфіки такої інформації, що нерідко формувалась на основі чуток. Згадаємо і про намагання дослідників початку ХХ ст. зібрати факти про участь Драгоманова в організаціях російських лібералів і земців. Цікаві спроби окремих товаришів Драгоманова з суспільно-політичної діяльності в 1870-1880-х рр. дати оцінку його поглядам пізніше.
Оскільки дисертація досліджує політичні ідеї Драгоманова, то найважливішими джерелами для неї були драгомановські праці. По-перше, важливу групу джерел становлять наукові твори Драгоманова. В них Драгоманов висловлював свої суспільно-політичні погляди, методологічні оцінки. Наприклад, в етнографічних працях Драгоманов торкається проблем націогенезу, менталітету окремих націй, зокрема української. По-друге, виокремимо літературно-критичні праці Драгоманова, що несуть на собі відбиток його політичної особистості. Цікавили автора науково-популярні праці Драгоманова на історичні та релігієзнавчі теми, твори, в яких він осмислював проблеми суспільно-політичного устрою, розглядав політичні процеси, роль державних інституцій на прикладах держав минулого, та сучасних йому країн. Особливе значення мають його програмні виступи, звернення до громадської думки Європи.
Важко переоцінити значення редагованої Драгомановим “Громади”. Недостатньо вивченим дослідниками джерелом залишається публіцистика Драгоманова, його дописи на сторінках російських видань “Санкт-Петербургские Ведомости”, “Вестник Европы”, на сторінках київських газет, передовсім “Киевский телеграф”, його виступи в галицькій та буковинській періодиці, в часописах “Правда”, “Діло”, “Житє і Слово”, “Народ”, “Хлібороб”, “Буковина” тощо. Вони дозволяють говорити про актуальність суджень Драгоманова.
Іншу групу джерел становлять видання творів Драгоманова. Це два томи паризького видання “Собрания политических сочинений”, по одному тому московського видання “Политических сочинений” та празького видання “Твори”, а також двотомник “Літературно-публіцистичних праць”, том “Вибране”. Відзначимо видання, присвячене полеміці Драгоманова з Грінченком.
Завдяки зусиллям М. Павлика, І. Франка, М. Грушевського й інших побачили світ листи Драгоманова до окремих діячів. Відзначимо публікацію М. Возняком листування Драгоманова з В. Навроцьким, з П. Кулішем. Особливою вагомістю вирізняються том листування Драгоманова з Франком та з діячами Старої Київської “Громади”. Ця робота триває до нашого часу. Вагомим внеском у публікації драгомановської епістолярії стала публікація листування Драгоманова з Гольштейн. Дослідника цікавили й листи третіх осіб, які стосуються драгомановської теоретичної та суспільно-політичної діяльності. Виділимо публікацію листування В. Антоновича та Ф. Вовка. Зацікавлення викликали відомості про стосунки Драгоманова з групою П. Лаврова в публікації матеріалів з архіву В.М. Смирнова.
Певну цінність мають також спогади Драгоманова. Це його автобіографія, спогади про учнівські роки, про початки входження у суспільне життя, “Австро-руські спомини”. Цікаві спогади Драгоманова про спроби знайти європейську підтримку прагнень українців на Паризькому літературному конгресі 1878 р., інші мемуарні праці.
Певне значення мали друковані збірки документів з історії суспільно-політичного життя України та Росії другої половини ХІХ ст. Привертають увагу матеріали, вміщені в закордонних публікаціях. Р. Сольчаник надрукував документи, які стосуються окремих аспектів діяльності Драгоманова у зв’язку з Емським указом 1876 р.
Значимі для дослідження опубліковані мемуари про Драгоманова. Драгоманознавча мемуаристика започаткована відзначенням єдиного прижиттєвого ювілею Драгоманова у Львові. Потім з’являються збірки мемуарних матеріалів, у яких згадуються про ставлення до ідей Драгоманова тощо, про стосунки Драгоманова з провідними суспільно-політичними діячами Росії та інших країн. Цікаві спогади про історію з “Вольним Словом”. Важливі роздуми про “драгомановський період” в українському визвольному русі О. Лотоцького, С. Русової, доньки Драгоманова Лідії та інших. Відзначимо видання “Щоденника” О.Ф. Кістяківського.
Підсумовуючи огляд джерельної бази та літератури, зробимо висновок, що опрацьовані дослідником джерела та література дозволяють досягти поставленої мети роботи та виконати ті наукові завдання, які він ставив перед собою.
У розділі ІІ. “М. ДРАГОМАНОВ У ПОШУКАХ СУСПІЛЬНОГО ІДЕАЛУ” проаналізовані теоретичні погляди мислителя на суспільний розвиток, історичні форми соціальної організації та перспективи формування громадянського суспільства українським та іншими народами Східної Європи.
Підрозділ 2.1. “Ідеологічні перспективи драгомановського світогляду” стосується важливої проблеми в аналізі теоретичної спадщини Драгоманова -визначення його ідейних орієнтацій. Драгоманов вважав, що в західній Європі починається епоха соціальної демократії, в якій формально-демократичні права та процедури будуть доповнені соціальною рівністю та захистом економічних інтересів усіх громадян. Соціалістична ідея була своєрідною fata morgana його інтелектуальних пошуків. Наприкінці життя він віддавав перевагу прагматичним цілям, визнаючи соціалістичний ідеал для свого покоління таким, що не має актуального значення. Окрема увага приділена ставленню Драгоманова до марксистської доктрини. Історична практика підтвердила слушність драгомановських критичних зауважень щодо спроб втілити вчення Маркса.
Драгоманов намагався поєднати соціальні постулати західноєвропейських соціалістичних теорій з політичними ідеалами лібералізму та демократії. Така компромісна політична програма враховувала різні фактори суспільного розвитку. Віддаляючися від соціалістичного напрямку, Драгоманов не знаходив серед інших опозиційних угруповань підтримку своїм поглядам. В його накресленнях політичної програми вбачаємо контури синтетичної теорії соціального прогресу та політичної боротьби, які дозволяють говорити про оригінальність інтелектуальних надбань мислителя. Ці пошуки не завершились ані появою цілісної ідеологічної системи поглядів, ані розробкою завершеної, нової теоретичної програми.
В підрозділі 2.2. “Суспільний прогрес: Драгомановське бачення” відзначається, що драгомановська версія суспільного прогресу виразно підпорядкована завданням утворення несуперечливої картини історичного розвитку як основи для вибору цілей і завдань політичної діяльності. Вчений бажав віднайти міру можливого, максимальну межу впливу людських дій на природу суспільства, на творення історії та мінімальний рівень опору “об’єктивних” тенденцій, який не може бути здоланий за будь-яких обставин і зусиль. Він використовував ідею поступу як методологічне знаряддя аналізу минулого та сучасності.
Потужним союзником у боротьбі за національне, соціальне та політичне визволення Драгоманов вважав сам ідеал поступу. Імпонує чесність, з якою вчений проводив порівняння ідеї поступу з релігійною ідеєю. Віра у поступ стала своєрідною релігією часу агностицизму й атеїзму. На початку 1890-х рр., популяризуючи поступові ідеї в Україні, Драгоманов доводив, що ідеали суспільного поступу та кращі релігійні догмати не суперечливі у своїх морально-духовних принципах. Ідея поступу та еволюціоністська концепція слугували потужними знаряддями ідеологічного впливу Драгоманова на сучасників.
Погляди мислителя на розвиток суспільства та еволюцію суспільних інститутів підсумовує підрозділ 2. 3. “Релігія і церква у суспільно-політичних поглядах Драгоманова”.
Конфлікт церкви та суспільних сил, що відстоюють інтереси поступу, за Драгомановим, був боротьбою прихильників нових принципів соціальних відносин і застарілих суспільних інституцій. Епохальним кроком на шляху звільнення суспільства з-під монопольного духовного впливу Церкви стала боротьба за право кожного сповідувати власну віру. Мислитель критикував національні та регіональні конфесійні міфи, що перешкоджали консолідації українського суспільства на нових ідейних засадах.
Ця консолідацію не могла забезпечити православна Церква, одержавлена й підпорядкована політичним завданням Російської імперії. Виходячи з того, що сфера конфесійного впливу греко-католицької Церкви охоплює компактний регіон, а в становище її церковних ієрархів не було самостійним, Драгоманов робив висновок, що ця Церква теж не буде основою загальноукраїнської суспільно-політичної діяльності. Він вважав, що демократичні перспективи українців пов’язані з перемогою світського напрямку суспільного розвитку. Служіння національній консолідації українства вимагає розв’язання конфлікту лояльностей духовенства: або перемоги серед нього “народного напрямку”, або ж відвертого підтвердження ним відданості тим ролям, які “задавались” священництву політичними та правовими умовами діяльності Церкви. Ця вимога набувала значення категоричного імперативу “відділення національної політики від клерикалізму”.
Якщо б план модернізації традиційних Церков не реалізовувався, Драгоманов пропонував втілити в життя його протестантсько-реформаційний проект. Це був задум формування якісно нового суспільства, де протестантська церковна організація виступала лише складовою широкого проекту утворення модерного суспільства. Вчений розробляв “догматичні” засади Руського братства, називаючи їх “основою нової віри”. Ця нова форма суспільної ідеології мала увібрати в себе кращі сторони християнської етики. Незважаючи на серйозну підготовчу роботу, “друга хвиля” Реформації в Україні не спричинила очікуваної світоглядної революції.
Розділ ІІІ “НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ: ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ” присвячений аналізу драгомановських поглядів на націю, національне питання, формування національної ідеології.
У підрозділі 3. 1. “Нації та національні рухи в теоретичних інтерпретаціях Драгоманова” простежені спроби теоретичного осмислення вченим національного питання. Процеси національного відродження народів Східної Європи вчений розглядав як прояв універсальної суспільно-політичної боротьби за свободу, демократію, просвіту. Вони були спрямовані на утворення націй, де провідна роль належала широким верствам народу, передовсім, селянству.
Вбачаючи у становленні “нових” націй Східної Європи явище, якому належало майбутнє, вчений відзначав гальмівні впливи на процес національно-культурного розвитку. Він наполягав на першочерговості вирішення завдань національного звільнення для народів, позбавлених національно-політичної свободи. Драгоманов нагадував, що національні рухи несуть із собою не лише тенденції до свободи та розвитку, а й небезпеки, які треба долати.
Раціоналістичні пріоритети Драгоманова позначилися на його розумінні національних символів. Він запроваджував нові символи, якими оперував політичний націоналізм. Феномен націоналізму вчений аналізував як історичне, соціальне та ідеологічне явище. Ані войовничий націоналізм націй пригнічених, ані агресивний шовінізм націй панівних не були предметом його захоплення. Об’єктом уваги Драгоманова був демократичний потенціал націоналістичних почуттів і устремлінь як динамічна потуга визвольних рухів європейських народів.
Національна незалежність українського народу, інших народів Східної Європи цікавила вченого як форма здобуття політичної свободи, розвитку демократії, культурного піднесення тощо. Він не визнавав національну незалежність кінцевою метою визвольних рухів. Випереджаючи думкою події, мислитель шукав засоби подолання небезпек побудови національної державності до того, як вони усвідомлювались східноєвропейськими народами.
Підрозділ 3. 2. “Слов’янська ідея як етап у формуванні національної ідеології” розкриває внесок Драгоманова в осмисленні ролі цієї ідеї в духовних процесах українського відродження ХІХ ст.
Спочатку Драгоманов перебував на позиціях ліберального розуміння слов’янської ідеї, представляючи інтереси українців перед російським суспільством у рамках свого тогочасного регіонального та етнографічного патріотизму. Він використовував слов’янську тему для пробудження української громадської активності. В першій половині 1870-х рр. він проголошує програму демократичного, федерального всеслов’янства альтернативою здійсненню сепаратистського сценарію майбуття України.
Балканські події другої половини 70-х рр. ХІХ ст породили сподівання змін у Російській імперії та певного розв’язання “українського питання”. Коли ці надії не збулися, закінчився період небезконфліктного співжиття “всеросійського” та українського дискурсів у поглядах Драгоманова на слов’янське відродження. Російській версії слов’янолюбства як ідеологічному прикриттю великодержавної політики імперії, він протиставляв національну версію всеслов’янства.
Політична спадщина Драгоманова вийшла за межі, окреслені поколінням 40 - 50-х рр. XIX ст. Він аналізував “слов’янську” ідеологію попередників не як антитезу національної ідеї, а як її складову частину. Роль виразника традиції надавала йому можливості ефективного впливу на співвітчизників, дозволяла бути творцем нової теоретичної програми українського руху.
Драгоманов був переконаний, що політичні і соціальні цілі українців вимагають співпраці з усіма подібними становищем слов’янськими народами. Але з початку 1880-х рр. план розбудови “Всеслов’янського Союзу” як інструменту вирішення “українського питання” заступається задумом створення Східно-Європейської федерації. Зміна слов’янського федералістського проекту на регіональний східноєвропейський остаточно дистанціювала українські пошуки союзників у боротьбі за національно-політичне визволення від обмежень панславістської парадигми, пропонуючи досягнення завдань українського руху на основі погодження інтересів сусідніх народів. Драгоманов визнає політичні проекти на основі “слов’янської ідеї” невідповідними українським потребам.
Найвищим моментом ствердження “українськості” політичних програм мислителя стала програма “Громади”, де метою національних прагнень визначається не всеслов’янська, а “всеукраїнська” держава. Еволюція поглядів Драгоманова була складовою і важливим чинником зміни теоретичних настанов українського національного руху, який пройшов шлях від проголошення та розробки слов’янської ідеї до ствердження української ідеї. Драгоманов - останній провідний вітчизняний діяч, який адаптував ідеали слов’янської взаємності до потреб українства і перший діяч України, що визнав минущість цієї слов’янської ідеї.
Підрозділ 3. 3. “Політична організація визвольного руху: плани Драгоманова” завершує розгляд поглядів мислителя на національне питання, аналізує його накреслення політичної програми українського руху та ставлення до формування політичної опозиції в Російській імперії та Австро-Угорщині.
Перший період розвитку політичних поглядів М. Драгоманова - час його перебування в складі “Старої” Київської Громади. До прийняття відомого “Lex Юзефовича” у світогляді вченого поєднувались українська та всеросійська політичні й національно-культурні ідентичності. Після повернення з закордонного відрядження він замислюється над потребою утворення української партії на нових ідейних засадах.
Звільнення з Київського університета та еміграція позначається на всьому подальшому його житті. Настає другий етап у формуванні політичних поглядів Драгоманова - його специфічного “громадівства”. Роль ініціатора широкого спектру політичних акцій, виразника різнопланових ідей робить неможливою ідентифікацію його поглядів з одним ідеологічним, партійно-політичним напрямком. В перші роки еміграції він намагається утворити організації, спрямовані на проведення соціальної, культурної та політичної роботи на всіх ділянках українського життя. Цей план був нездійсненним за тогочасних обставин. Несумісність навіть поміркованої легальної громадсько-політичної діяльності у Наддніпрянській Україні з політичним режимом Росії скеровують його енергію на розбудову національних українських організацій в Галичині та на Буковині. Драгомановські проекти організаційної та пропагандистської роботи на теренах “Австрійської України” у 1880-ті рр. відрізняються конкретністю. Особливо цінна ідея заснувати мережу українських товариств як систему “паралельної влади” до офіційних структур.
Вбивство Олександра ІІ кладе край стосункам Драгоманова з більшістю російських революційних гуртків. До несприйняття російського якобінства, відрази до аморалізму, додається заперечення тероризму як форми революційної діяльності. В цей третій, “земсько-ліберальний” період діяльності Драгоманов прагнув створити масову опозиційну організацію, яка б боролася за утворення демократичної держави з широким забезпеченням національних свобод, особистих і громадянських прав. Нове товариство претендувало бути не всеросійським, а всеукраїнським. Ці “земські” та “ліберально-конституційні” акції Драгоманова, які він започаткував працею у “Вольном Слове”, переговорами з представниками “Земського Союзу”, організацією “Вільної Спілки” завершилися незначними результатами.
З другої половини 80-х рр. ХІХ ст. епіцентром громадсько-політичної діяльності Драгоманова остаточно стає “австрійська Україна”. Від закликів до практичних дій йому вдається перейти в 1885 - 1890-х рр. Підготовку до утворення радикальної партії вважаємо четвертим етапом розвитку поглядів Драгоманова на завдання і форми діяльності визвольного руху.
Підготовча робота приводить до становлення української політичної партії, з якої починається нова доба політичної історії України. Драгоманов працює над визначенням ідейних, організаційних та етичних засад діяльності нової партії. Партійна структуризація в Галичині бачилася Драгоманову запорукою процесу загальнонаціональної консолідації. Та все ж він був ідеологом і теоретиком, а не партійним організатором. Орієнтири для нової партії Драгоманов бачив у європейських партіях лівого, реформістського політичного спектру, а соціальну базу - в українському селянстві, робітництві та інтелігенції.
Над розвитком Русько-української радикальної партії Драгоманов працював в останній період своєї громадсько-політичної діяльності. Він не сприймав соціалістичні гасла “максимальної” частини радикальної програми. Він намагався створити подібну ж партійну організацію і у Великій Україні. Ідеї Драгоманова продовжували стимулювати теоретичні шукання та партійне розмежування українців й після його смерті, що доводить далекосяжність його проекту створення українського визвольного руху.
Розділ IV. “Політична етика Михайла Драгоманова” характеризує найвагоміший внесок Драгоманова в політичну теорію, аналізує його участь у формуванні етичних засад діяльності українського визвольного руху та намагання вченого подолати моральні дефекти розвитку революційного підпілля в Російській імперії.
У підрозділі 4. 1. “Політична мораль: теоретичні аспекти підходів Драгоманова” відзначається, що включення етичного компонента до політичного аналізу робить теоретичну спадщину мислителя унікальною у масштабах української політичної традиції та помітною у вимірах східноєвропейської політичної думки XIX ст. Під час Балканської кризи 1870-х рр. він сформулював своє універсальне “етичне кредо” в оцінці політичних заходів: “Чиста справа потребує чистих засобів”. Драгоманов намагався не відступати від свого етичного вибору.
Не заперечуючи “етики революції” загалом, він із великими застереженнями ставився до “блага” революційних перетворень. Передбачення можливого революційного майбутнього Росії спонукали вченого дошкульно критикувати недоліки російського революційного табору. Драгоманов бачив згубні наслідки терору і для самих революціонерів, і для російського суспільства.
Драгоманов брав активну участь у формуванні етичних принципів українського національного руху. Нищівність драгомановської критики непорядності російських політичних діячів не значила поблажливих винятків для українців. Мислитель наголошував на пріоритетності гуманістичного підходу у виборі політичної стратегії і тактики. Національну етику необхідно було творити свідомо й цілеспрямовано. Пріоритет “людського” не був у Драгоманова протиставленням національному, а формою і змістом реалізації національних прагнень, мірилом успішності їх досягнення. Практичне розуміння Драгомановим цінності політичної етики засвідчує проект всеукраїнської організації “Вільна Спілка”.
Драгомановське наголошення на неприпустимості нехтування моральними нормами для політичного діяча - життєздатна сторона його теоретичної спадщини. Аналіз драгомановських праць та історичний досвід, розглянутий під кутом зору політичної етики спонукає до висновку: не мета виправдовує засоби, а засоби визначають кінцевий результат діяльності політика.
Підрозділ 4.2. “М. Драгоманов та його сучасники: етичний вимір взаємин” розглядає важливі аспекти драгомановської етики, звертаючися до оцінок його сучасників.
Найпослідовнішим прихильником Драгоманова був Павлик. Для нього не існувало підстав думати, що Драгоманов відхилявся від дотримання моральних постулатів. Інша справа - оцінки Франка щодо драгомановської спадщини. Франко виявився “гнучкішим” у ставленні до свого колишнього вчителя. Наріжні принципи драгомановського політичного кредо були ним “ревізовані”. Він, на противагу своєму вчителю, визнавав “національний егоїзм” виправданим і потрібним. Та й демократизм Драгоманова був ним критикований. За цими “різночитаннями” драгомановських поглядів на політичну етику бачиться ідеологічний конфлікт в українському русі. Етичні цінності та світоглядні засади драгомановського покоління і його наступників мали виразні відмінності. Франко бачив перед собою не гуртки українофільської інтелігенції, а українську націю, а себе і своє покоління українських інтелігентів - національними провідниками. Не гурткова, конспіративна, а публічна політика формували вимоги до провідника. Етика гуманізму, апологія індивідуальності, персональних зв’язків і відповідальності неухильно “деактуалізувалася”, натомість приходив пафос масових рухів, ідеалізація національного “ми”. Франко реагував на виклики часу і намагався знайти власне місце у нових історіотворчих процесах. Його оцінки Драгоманова - надійний “барометр”, який реагував на зміни політичної та моральної атмосфери в українському національному проводі.
Розгляд теоретичних і особистісних аспектів етики Драгоманова вимагає звернення до його взаємин з В. Антоновичем. Чим далі, тим більше ідейні розходження поміж ними набирали характер політичного конфлікту, а згодом особистого протистояння. З середини 1880-х рр. наступає фактичний розрив стосунків Старої Київської Громади з Драгомановим. Те, що Драгоманов міг собі дозволити в умовах еміграції, було недосяжне для його товаришів у Києві.
Отже, Драгоманов не одразу і не для всіх став взірцем політичної поведінки, мужності у слові та прикладом громадянської позиції. Етика в його руках була і заохоченням, і покаранням, знаряддям політичного впливу, яке частково мало компенсувати брак розвинутих національних інституцій і визнаних традицій українського руху.
Етичний максималізм мислителя викликав гостру реакцію російських революційних ватажків. Вони не погоджувались ані з драгомановською “націоналізацію соціалізму”, ні з його попередженням, що революційний аморалізм веде революцію у протилежний бік від її ідеалів. Політична та етична позиція Драгоманова стали причинами його відторгнення від основних “центрів” російського опозиційного руху.
У розділі V. “Розвиток поглядів М. Драгоманова на державно-політичну організацію суспільства” вивчається внесок мислителя у теорію федералізму, його погляди на національну державність.
Підрозділі 5. 1. “Федерація як політичний вибір Драгоманова” стосується його накреслень у царині федералістської теорії, того, що привнесене ним у теоретичні пошуки сучасників. Переваги федералізму перед унітаризмом Драгоманов оцінював у різних аспектах. Він вважав, що федерація є закономірним етапом розвитку державної організації, який настає, коли держава досягла певного рівня централізації. Тоді настає період державної децентралізації. В цьому Драгоманов бачив універсальний закон історії людства. Розглядаючи історію Росії, він твердив, що в ній склалися умови переходу до “ери федералізму”. Розуміючи безперспективність багатонаціональних імперських держав, учений обирав федералістську модель державного устрою.
Торкаючись ідейних впливів анархізму на формування федералістської концепції Драгоманова, зауважимо, що між ним та анархістськими теоретиками було багато розбіжностей. Учений схилявся до федеративної держави, а не абстрактної федерації, що виступала замінником будь-якої державності.
Розглянуті основні етапи еволюції поглядів Драгоманова на федеративну державність як програму українського руху, форму політичного майбутнього Росії та Східної Європи. У доеміграційний період він визначав федеративний шлях перетворення Росії як антитезу її централістично-імперському устроєві з погляду, мало відмінного від проектів російських автономістів.
Відсутність сформованого українського руху обумовили теоретичну суперечливість та абстрактність формулювань “Переднього слова до “Громади” Драгоманова. Наголос на українській єдності та правах українців складають сильну сторону цієї першої програми Драгоманова. Новим поворотом у його тлумаченні федералістської ідеї стала Програма колективної редакції “Громади” (1880 р.). Її автори проголосили майбутню Україну самостійною спілкою громад і територій. Сміливе звернення до нації з програмою самостійної федеративної держави не знаходить підтримки. Відсутність позитивної реакції співвітчизників змушує Драгоманова усвідомити передчасність такого гасла.
1880-ті - перша половина 1890-х рр. - кульмінаційний період у розвитку драгомановських теоретичних поглядів на українську федеративну державність. Мислитель бачив Україну складовою частиною федеративного союзу у рамках Східної Європи. Він доходив висновку про два варіанти незалежності: здобуття самостійної державності або створення федерації автономних республік.
Вчений розглядав “автономістський” проект як консолідуючий чинник, що забезпечить реалістичну перспективу українському рухові, подолає його ідейну невизначеність. Така програма відповідала національним політичним традиціям, могла розраховувати на позитивне ставлення до неї з боку інших народів Російської імперії. Своєрідність драгомановського автономізму очевидна у протиставленні планам революційного відродження Росії як централізованої унітарної держави. На етапі об’єднання сил, зацікавлених у розвалі Російської імперії та демократичної трансформації Австро-Угорщини, Драгоманов намагався поєднати повну національно-організаційну незалежність партій та рухів різних націй. Він не заперечував принцип національно-територіальної автономії майбутньої держави, але з політичних міркувань уникав “передчасних” суперечок про остаточні форми її устрою.
Учений не вважав свої програми бездоганними. Вони мали стимулювати співвітчизників до розробки і втілення у життя національної політичної програми. Не ідеалізуючи федеративну державність, він відстоював не фантоми всеросійської єдності, а реальні можливості розвитку української нації до стану повноцінного суверена.
Підрозділ 5.2. “Чому Драгоманов на став ідеологом самостійної України?” аналізує причини, які зумовили поляризацію думок про внесок вченого у вітчизняну політичну думку. З’ясовується, чи справді Драгоманов відкидав ідеал національної держави та державної самостійності України? Він не мав сумнівів у тому, що український народ повинен бути господарем своєї долі, користуватися всіма політичними, соціальними та національними правами. Учений вважав поділ українських земель між чужоземними державами історично зумовленим, але минучим. Він першим запропонував чіткий критерій визначення території України. Драгоманов віддавав належне значенню національної держави.
В програмі “Громади” 1880 р. українському загалові пропонувався ідеал Української самостійної держави, збудованої на засадах вільного федеративного об’єднання. За всієї загальності цього гасла йшлося про самостійну Україну. Драгоманов вважав, що Україна має два варіанти національного розвитку: боротьби за вихід з Австро-Угорської та Російської імперій, або змагання за національну автономію, демократичну федералізацію цих країн.
Вчений вважав, що на зміну багатонаціональним імперським країнам ідуть національні держави. Отже, Драгоманов принципово не заперечував бажаності української самостійної державності. Але в ставленні до неї як до мети національного руху він виходив із оцінок можливості виходу України зі складу двох потужних імперій. Головної сили боротьби за політичну незалежність - ідеологічно та організаційно розвинутого національного руху за життя Драгоманова в Україні не було. Аналізуючи українську народну творчість учений доходив висновку про відсутність “у готовому вигляді” державницького світогляду у масовій свідомості співвітчизників. Він наголошував, що спроби домогтися “одразу” проголошення національної держави були б придушені, що призвело б до розгрому та паралічу національних сил на невизначений час.
Реалізація вибору українського народу залежала й від зовнішньої підтримки в Європі. Драгоманов вважав, що українці мають боротися за свободу проти російської держави, але не визнавав “фатальність” українсько-російського конфлікту. За умов “всесвітнього катаклізму” українці можуть втілити у життя свій державний ідеал. Сумлінний аналіз внутрішніх умов і зовнішніх обставин розвитку українського народу в останній третині ХІХ ст. зумовив висновок Драгоманова про утопічність сепаратистського сценарію і недоречність орієнтування національного руху на його реалізацію.
Драгоманов упадав у “гріх” догматизму, коли віддавав усі свої сили боротьбі тільки за федералістське майбуття України. Але він робив це з переконань, які спирались на факти тогочасного життя. Не зустрічаючи вагомих заперечень проти федералістського вибору України, мислитель не захотів і не став ідеологом української самостійної державності. Він не вийшов за межі зробленого ним принципового політичного вибору навіть тоді, коли стали формуватись ідеологічні та організаційні передумови теоретичного визначення самостійницької програми українського руху. Драгоманов спромігся виховати учнів, які пішли далі і зробили більше за нього в царині української політичної ідеології.
Драгоманов М. Пропащий час. Українці під Московським царством (1654 - 1876). З передмовою Михайла Павлика. - Львів, 1909. - 38 с.
Франко І. По за межами можливого // Літературно-науковий вістник (далі - ЛНВ).- Львів, 1900. - Річник ІІІ. - Т. ХІІ. - С. 7.
Сватиков С.Г. Общественное движение в России (1700 - 1895). - Ростов на Дону, 1905. - С. 173 - 178.
Гревс И.М., Кистяковский Б.А. От редакторов // Драгоманов М.П. Политические сочинения / Под редакцией И.М. Гревса и Б.А. Кистяковского. - Т. І. Центр и окраины. - Москва, 1908. - С. ІV.
Грушевский М. История украинского народа // Украинский народ в его прошлом и настоящем / Под редакцией проф. Ф.К. Волкова, проф . М.С. Грушевского, проф. М.М. Ковалевского, акад. Ф.С. Корша и др. - Санкт-Петербург, 1914. - С. 327.
Лозинський М. Михайло Драгоманов. - Вінніпег, 1907. - С. 14.
Вебер М. Исторический очерк освободительного движения в России. Перевод с немецкого. - Киев, 1906. - С. 24 - 25, 46 - 48.
Цегельський Л. Русь-Україна а Московщина-Росія. Історично-політична розвідка. З картою України. - Друге, перероблене виданє. - Царгород. 1916. - С. 109.
Пам’яти Михайла Драгоманова: Збірник. - Харків, 1920. - С. 3.
Mytsiuk. Die Politischen und Sozyalökonomishen anschauungen Drahomanivs // Jahrbücher für Kultur und Geschichte der Slaven. Zeitschrift des Osteuropa. Instituts Breslau. - 1935. - N.F. Band 1936. - P. 283 - 301; Wasilewski L. Ukraińska sprawa narodowa w jej rozwoju historycznym. - Warszawa - Kraków, 1925. - S. 72 - 80 і т. д.
Галичина і Україна в листуванні 1862 - 1884 рр. / Під редакцією К. Студинського. - Харків - Київ, 1931; Студинський К. До історії взаємин Галичини з Україною в рр. 1860 - 1873 // Україна. 1928. - № 2 (27). - С. 6 - 40; Його ж. Перша зустріч Михайла Драгоманова з галицькими студентами // Україна. - 1926. - № 2 - 3 (17). - С. 70 - 75; Возняк М. До історії місії М. Драгоманова // Україна. - 1929. - № 32. - С. 48 - 72 і т.д.
Заславский Д. Михаил Петрович Драгоманов. Критико-биографический очерк. - Киев, 1924. - С.95.
Заславский Д. М.П. Драгоманов (К истории украинского национализма). - Москва, 1934. - С. 6.
Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. - Харків - Київ, 1930 (з Fedir Savcenko. The supression of the Unkrainian activities. - Reprint of the Kiev 1930 edition. The Harvard series in Ukrainian stidies. - Muhchen, 1970. - Vol. 14). - 415 с.
Голущинський М. Михайло Драгоманів - ідеольог Нової України. - Львів, 1921. - С. 5.
Doroshenko D. Mykhailo Dragomanov and the Ukrainian National Movement // The Slavoniс and East European Review. - April 1938. - Vol. 16, N 48. - P. 654 - 666.
Будзиновський В. Ішли діді на муки. Введенє в історію України. - Львів, 1923. - С. 32 - 33.
Донцов Д. Націоналізм. - Львів, 1926. - С. 11 - 13, 24 - 26, 36 - 37 і т. д.
Донцов Д. Модерне москвофільство. - К., 1913. - С. 16.
Мухин М. Народовці 70-х років супроти Драгоманова // Вістник. Місячник літератури мистецтва, науки й громадського життя. - Львів, 1936. - Річник ІV. - Т. ІІ. - Книжка 5. - С. 354 - 355.
Чехович К. Шкідливі думки Михайла Драгоманова. - Перемишль, 1939. - С. 9, 11.
Стахів М. На переломі. Коротка історія українського політичного руху в новіших часах. - ІІІ частина // Самоосвіта. - Львів, Серпень 1938. - Ч. 105. - С. 6 - 7.
Мазепа І. Підстави нашого відродження. Причини нашої бездержавності. - Б/м, 1946. - Частина І. - С. 133.
Пизюр Є. Конституційна програма і теорія М. Драгоманова // Листи до приятелів. - Нью-Йорк, 1966. - Рік ХІV. - Ч. 160 - 161 - 162. - Книжка 8 - 9 - 10. - С. 3.
Bilinsky Y. Mykhailo Drahomanov, Ivan Franko, and the Relations between the Dnieper Ukraine and Galicia in the Last Quarter of the 19th Century // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. - 1959. - Vol. VII, N 1, 2 (23 - 24). - P. 1542 - 1566; Подолянин К. З минулих літ. - Лондон, 1954. - 101 с.; Донцов Д. Криза плебейської “еліти” // Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник. - Лондон, 1956. - Річник ІІІ (ІХ). - Кн. 11/35 (109). - С. 1226 - 1232 і т.д.
Арнаудов Михаил. Михаил Драгоманов // Очерци по българский фолклор. - София, 1996. - С. 359 - 400.
Ho
E. Problem żydowski w twórczości Dragomanowa // Biuletyn żydowskiego Institutu Historycznego. - Warczawa, 1966. - N 54. - S. 3 - 37.; Ho
owa E. Problemy polskie w twórczości Michała Dragomanowa. - Wrocław - Warszawa - Gdańsk. - 195 s.; Ho
owa E. Ocena działałności Michała Dragomanowa w historiografii Ukraińskiej, Rosyjskiej i Polskiej // Zeszyty Naukowe Wyższej Szkoły Pedagogicznej w Opolu. - Opole, 1967. - 117 s.; Горнова Е. Політична діяльність Драгоманова у висвітленні польської історіографії // УІЖ. - 1966. - № 9. - С. 72 - 81.
Fisher Georg. Russian Liberalism. From gentry to intelligensia. - Cambridge: Harvard University Press, 1958. - P. 38, 101.
Заславський Д., Романченко І. Михайло Драгоманов. Життя і літературно-дослідницька діяльність. - Київ, 1964.
Сокуренко В.Г. Демократические учения о государстве и праве на Украине во второй половине ХІХ века (М. Драгоманов, С. Подолинский, О. Терлецкий). - Львов, 1966. - С. 13.
Лукуренко В.Л. Світогляд М.П. Драгоманова. - Київ. 1965. - С. 37.
Жученко В.С. Соціально-економічна програма революційного народництва на Україні. - Київ, 1969. - 182 с.
Снытко Т.Г. Русское народническое и польское общественное движение 1865 - 1881 гг. - Москва, 1969. - С. 369.
Лисенко О.Я. М.П. Драгоманов про історичний прогрес // УІЖ. - 1968. - № 11. - С. 73 - 79; Балака І. Речник великої правди // Прапор. - 1966. - № 9. - С. 88 - 91.; Середюк І. Михайло Драгоманов і Болгарія // Всесвіт. - 1969. - № 10. - С. 126 - 127; Сахалтуєв А. Михайло Драгоманов і Лев Толстой // Жовтень. - 1966. - № 10. - С.124 - 127 і т. д.
Ріпецький С. Драгоманів - наш // Вільна Україна. - Нью-Йорк, 1960. - Ч. 25. - С. 8 - 9.
Mykhailo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. - Spring 1952. - Vol. II, No. 1(3). - P. I.
Лисяк-Рудницький І. Напрями української політичної думки // Історичні есе. - Т. 2. - С. 67 - 69.
Іванова Р.П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (ІІ половина ХІХ ст.). - Київ, 1971. - С. 65.
Химка Жан-Поль. Український соціялізм у Галичині. (До розколу в Радикальній партії 1899 р.) // Jou
al of Ukrainian graduate Studies. - Fall 1979. - Vol. 4, N 2. - P. 33 - 51; Himka John-Paul. Drahomanov, Mykhailo Petrovych // Mode
Encyclopedia of Russian and Soviet History, - 1979. - Vol. 10. - P. 7 - 9; Himka John-Paul. Young Radicals and Independent Statehood: The idea of a Ukrainian Nation-State, 1890 - 1895 // Slavic Review, 1982. - N 41. - P. 219 - 235 і т. д.
Solchanyk R. Mykhailo Drahomanov and the Ems Ukase: a note of the Ukrainian Question at the 1878. Inte
ational Literary Congress in Paris // Harvard Ukrainian Studies. - June 1977. - Vol. 1, N 1. - P. 224 - 229; Сольчаник Р. Драгоманов на Паризькому літературному конгресі 1878 // Сучасність. - 1976. - Ч. 7 - 8 (187 - 188). - С. 74 - 78.
Антонович М. Коли постали Громади? // Збірник на пошану професора д-ра Олександра Оглоблина. - Українська Вільна Академія наук у США. - Нью-Йорк, 1977. - Т. ІІІ. - С. 127 - 136.
Іванченко Р. Шевченко і Драгоманов // Сучасність. - 1989. - Ч. 5 (237). - С. 136 - 145; Скакун О.Ф. Политическая и правовая мысль на Украине (1861 - 1917). - Харьков, 1987. - С. 4 - 11, 84 - 98.
Федченко П.М. Михайло Драгоманов. - Київ, 1991. - 362 с.
Томенко М. Політичні погляди Михайла Драгоманова та Дмитра Донцова в контексті формування сучасної української державності // Слово. - Ч. 21 (43), грудень 1991. - С. 4, 6; Лісовий В.С. Драгоманов і Донцов // Філософська і соціологічна думка. - 1991. - № 9. - С. 83 - 101.
Штрихи до наукового портрета Михайла Драгоманова. - Київ, 1991. - 248 с.
Гаевская Л. Концепция национального возрождения в историософии М. Драгоманова // Радуга. - 1992. - № 3 - 4. - С. 111 - 118; Іванченко Р. Заповіт подвижника і сучасне державотворення // Пам’ять століть. - 1996. - № 2. - С. 19 - 22; Ісаєвич Я. Федералізм на Україні ХІХ - ХХ ст.: політичні програми та спроби їх реалізації // Unia Lubelska i tradycje integracyjne w Europie środkowo-wschodniej. - Lublin, 1999. - S. 187 - 195; Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ - початок ХХ століття). - К., 1998. - 350 с. і т.д.
Боднарук Т. М. Драгоманова і українська національна справа // Вісник Академії наук України, 1993. - № 4. - С.27 - 30; Довгич В. Фундатор наукових засад української ідеї // Вісник АН України. - 1993. - № 4. - С. 20 - 27 і т.д.
Грінченко Б. - Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу // Джерела з історії суспільно-політичного руху в Україні 19 - 20 ст. - Київ, 1994. - Випуск 1. - 286 с.; Соціально-філософські ідеї Михайла Драгоманова: Збірник наукових праць.- Київ, 1995. - 118 с.; Реєнт О.П., Лисенко О.П. Українська національна ідея і християнство. - Київ, 1997. - С. 37 - 40 і т. д.
Молчанов М.О. Державницька думка Михайла Драгоманова. - Київ, 1994. - 40 с.
Драгоманівський збірник. “Вільна Спілка” і сучасний український конституціоналізм / За редакцією Тараса Андрусяка. - Львів, 1996. - 256 с.
Андрусяк Т. Шлях до свободи. - Львів, 1998. - 192 с.
Депенчук Л., Лук М. Історіософія та соціальна філософія Михайла Драгоманова. - Київ, 1999. - 210 с.
Ульянов Н.И. Происхождение украинского сепаратизма. - Москва, 1996. - 278 с.
Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола. - Москва, 1998. - 427 с.
Миллер А.И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.). - Санкт-Петербург, 2000. - 260 с.
Heuman S. Kistiakovsky. The struggle for National and Constitutional Rights in the Last Years of Tsarism. - Cambridge, Massachusetts: Harvard Ukrainian Research Institute, 1998. - P. 124 - 127 (XIV + 218 p.); Stryjek T. Ukraińska idea narodowa okresu międzywojennego. Analiza wybranych koncepcji. - Wrocław, 2000. - S. 42 - 46.
Драгоманов М. - Станюкович Л.М. 27. ХІ. 1879 // ИРЛИ. - Ф. 432. - № 115. - С. 1.
Драгоманов М. - Лаврову П. 17. ІV. 1876. // Государственный Архив Российской Федерации (далі - ГАРФ). - Ф. 1762. Лавров П.П. - Оп. 4. - Ед. хран. 167. - С. 2.
Напр.: Листи Драгоманова до Ляхоцького-Кузьми // ЦДІА у Львові. - Ф. 309. - Ч. І. - Оп. І. - Од. зб. 2367.
С. Смаль-Стоцький - Драгоманову М. // ЦДІА України у Львові. - Ф. 666. - Оп. 2. - Од. зб. 82.
Драгоманов М. - Українці Л. 5 листів. // Полтавський Обласний Днржавний Архів. - Ф. 185. - оп. 1. - Спр. 1. - 38 с.
Дневник на Людмила Драгоманова. Тетрадки. - 26.08. 1889 - 2. 06. 1898 // Архив БАН. - Ф. 11. - Оп. 5. - Д. 935. - С. 45/18.
Бурцев В.Л. Воспоминания. Драгоманов - украинский патриот и русский либерал-демократ (80 - 90-е гг.) // ГАРФ. - Ф. 5802. Бурцев В.Л. - Оп. 2. - Ед. хр. 10. - С. 1.
Арборе-Ралли З.К. Воспоминания. - Ч. 4. // ГАРФ. - Ф. 7026. - Оп. 1. - Ед. хр. 4. - С. 185, 183.
|
