Замовити дисертацію ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В АФРИЦІ: РІВНІ, ФАКТОРИ, СПРЯМОВАНОСТІ ТА ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ (1960-2005 рр.) :

У вступі обґрунтовано актуальність теми і наукова новизна, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, хронологічні рамки та методи дослідження, його практичне значення, подано апробацію теоретичних положень.

У першому розділі „Інтеграційні процеси в Африці: проблеми і виміри концептуального забезпечення” наданий понятійний вимір проблематики, його концептуальна основа, міститься огляд джерельної бази.

Докладно аналізується зміст та засади формування інтеграційних процесів у основних концепціях африканських лідерів. Наводиться ґенеза розвитку загальноконтинентальної єдності, її становлення та формування на африканських теренах. Відзначається наявність власних концепцій інтеграції – від ідеї створення „Сполучених Штатів Африки” до об’єднання африканських країн в загальноконтинентальну організацію. Окремо висвітлено потужну ідеологічну течію панафриканізм, який, не маючи аналогів у світі за своєю поширеністю, виявився спроможним стати достатнім обґрунтуванням і стимулом для втілення ідеї інтеграції.

У підрозділі „Джерельна та методологічна база дисертації” визначені основні джерела, на які спирається дослідження. Зокрема, автором були використані роботи відомих західних політологів Шпенглера О., Хантінгтона С., Валлерстайна І., Фукуями Ф., які хоча безпосередньо і не розглядають проблеми африканської інтеграції, але досить змістовно та глибоко досліджують проблеми міжнародного співтовариства, торкаючись місця та ролі Африканського континенту в сучасному та майбутньому світовому порядку. В цих працях можна простежити основні тенденції глобального розвитку, їх форми та механізми взаємодії, які певним чином екстраполюються на африканські терени.

Як окремий блок робіт вузькопрофільної економічної спрямованості, які допомогли авторові визначити зовнішньогосподарські імперативи лімітації параметрів відтворення африканської версії розвитку, стали праці західних вчених, що базуються переважно на методиці та статистиці Світового банку (СБ) та Міжнародного валютного фонду (МВФ), до яких належать, насамперед, Седерлінг Л., Рогофф К., Рейнхарт К., Гельбард Е., Лейте С., Коу Д., Хоффмайстер А., Льюис Дж., Макферсон М. та ін.

У самостійну категорію робіт прикладного характеру, загальнотеоретична цінність яких мала безперечне значення для з’ясування автором визначальних закономірностей постколоніального розвитку африканських країн, на фоні якого, власне, і розгортались інтеграційні процеси, здається за доцільне виділити праці американських та європейських фахівців-африканістів, котрі зробили великий внесок у вивчення закономірностей розповсюдження афроцентристських тенденцій (Фаувел-Аймар Ф.К., Обенга Т., Брайссон Д., Банк Л., Ж. де Берніс, Верле М., Арзальер Ф., Хеллейнер Г., Каппель Р., Левалюа М.), в дослідження проблем становлення демократії в Африці (Браттон М., Маттес Р., Овусу М., Наттрасс Н., Сікінгс Дж., Клафам К., Чабал П., Макумбе Дж.), в аналіз процесів формування і функціонування політичних систем держав континенту (Пенуй М., Пурт’є Р., Кеннеді П., Ердман Дж., Шефтел М.).

Що ж стосується безпосередньо проблеми африканської інтеграції, то її визначальні риси окреслюються в працях таких західних дослідників, як Страух Х.Ф., Оджо О., Орва Д., Ютет С., Тордофф В., Дуруфле Дж., Тецлафф Р., Шрайдер П., Діоф М., Мартін Дж., Камарк А. Проте, слід зазначити, що в згаданих студіях основна увага приділяється висвітленню економічних засад регіональної інтеграції – на шкоду як її континентальному виміру, так і іншим (політичному, безпековому, культурному) напрямам, що суттєво звужує розгляд загальноконтинентальних тенденцій в напрямі створення трансконтинентальної організації.

В окремий блок використаних джерел слід вивести наукові праці африканських авторів, які мали можливість досліджувати процеси розвитку Африканського континенту, так би мовити, „з середини” і тим самим надавали відносно об’єктивні інтерпретації визначаючим ці процеси закономірностям. До цих вчених можна віднести Ругумаму С., Обасанджо Т., Каікво Б., Адезіда О., Хілла П., Хассан О.Кайя, Акокпарі К. Дж., Ндой Мамаду, Мбаку Дж.М., Кімен’ї М.С., Мукандали Р., Енгельхарда Ф., Вебстера Е., Адлера Г., Оеджиде А., Осагхе Е., Маасдорпа Дж., Нінсіна К., які детально аналізують проблеми сучасної Африки, можливі варіанти виживання та адаптації африканських країн в умовах глобалізації світового співтовариства, причому позитивною стороною джерел є те, що в них відсутня прихована „реклама” західних моделей розвитку країн континенту. Проте, дані наукові дослідження мають спільну ваду – вони грішать фрагментарністю, вибірковістю висвітлюваних подій, мозаїчністю та незавершеністю характеристик і узагальнень, а отже відсутністю комплексності та системності.

У процесі дослідження, з огляду на особливість тематики та поставлених завдань, дисертантом був проаналізований та врахований доробок вітчизняних спеціалістів-сходознавців та фахівців-африканістів з країн СНД.

Українські школи сходознавства та африканістики були започатковані в 1960-ті роки, зазнавши, в подальшому, свій розвиток в роботах Чернікова І.Ф. Проблематика африканських політичних процесів в Україні розглядалася переважно істориками і, частково, економістами, соціологами та правознавцями, що зумовлювалося відсутністю політології як самостійної дисципліни. Це, а також політичні реалії радянських часів обумовило надання особливої уваги висвітленню такого аспекту, як взаємини між СРСР та державами Африки, а також аналізу їх політичних систем. Серед сучасних наукових праць слід особливо відзначити доробки Гури В.К., Гуцала С.Є., Добровольського О.В., Якубенка О.П., Музики Г.О., Лукіна В.В., Кучменка Е.М., Рубцової М.Ю., Рогача О.І., Кочубея Ю.М., Плачинди В.С., Коппель О.А., Пархомчук О.С., Бікли О.В. та інших.

Значний внесок у розвиток африканістики належить Інституту Африки Російської академії наук (ІА РАН) (заснований в 1959 р.) - найбільший в Європі центр з аналізу проблем Африки. З доробку науковців ІА РАН слід особливо відзначити праці Потєхіна І.І., Васильєва О.М.- наразі директора ІА РАН; Павлової В.В., Висоцької Н.І., Потьомкіна Ю.В., а також публікації Корабльова Ю.В., Баскіна В.С., Гусарова В.І., Тузмухамедова Р.А., Кузнєцової М.О., Віганда В.К., Етінгера Я.Я., Шведова А.А., Ланди Р.Г. та інших.

Проте, віддаючи належне значенню і ролі науково-дослідного корпусу джерел загального і цільового характеру з африканської проблематики, слід констатувати, що основний масив інформації, використаної в процесі дослідження, становили тексти документів ООН та її спеціалізованих органів, Організації африканської єдності (ОАЄ), регіональних інтеграційних угруповань (ЕКОВАС, САДК, КОМЕСА та ін.), документи Руху неприєднання, а також резолюції міжнародних форумів, колоквіумів, симпозіумів, конференцій, документи африканських урядів.

У цілому, характеризуючи загальний стан розробки феномену африканської інтеграції, слід узагальнити, що не дивлячись на наявність широкого масиву наукової літератури, в якій різні аспекти інтеграційної тематики розглядались тією чи іншою мірою, в ньому відсутні праці, присвячені аналізу інтеграційних процесів в політичній, культурній, ідеологічній та соціально-економічній сфері співпраці африканських країн, а тим паче дослідженню африканської інтеграції як комплексного, розгорнутого у часі явища.

У другому розділі „Історичні витоки та розвиток інтеграційних процесів в Африці в 1960-х – на початку 1970-х рр.” досліджується становлення процесів міждержавного співробітництва та континентальної інтеграції.

Виокремлено перший етап розвитку інтеграційних процесів в Африці як на континентальному, так і на регіональному рівні, що охоплював період з моменту скинення африканськими народами колоніального ярма (тобто з межі 1950-1960-х рр.) і до першої половини 1970-х років. У цей період провідні політичні сили незалежних країн континенту усвідомили спільність цілей національно-визвольної боротьби на постколоніальному етапі, доленосність завдань поєднання економічних і політичних зусиль у справі зміцнення незалежності та пошуку шляхів сталого розвитку. В особі ОАЄ було створене організаційне підґрунтя для розвитку інтеграційних процесів, сформовані принципи і напрями її діяльності. Були також здійснені перші кроки шляхом регіонального співробітництва, визначені дієздатні форми і засади регіональної інтеграції (аж на початок 1970-х рр., методом „спроб і помилок”) та механізми функціонування регіональних утворень.

Однак протягом зазначеного періоду африканські країни так і не перетворилися в „континентальний моноліт”, або навіть на сузір’я регіональних цілісностей, згуртованих єдністю спільних завдань та стратегій їх вирішення. Специфіка складних і багатовекторних проблем початкового етапу незалежності кожної африканської країни, незрілість політичних та економічних систем, соціальна нестабільність і кризові економічні явища в контексті відсутності досвіду їх продуктивного подолання, розбіжності в поглядах африканських лідерів з широкого кола тактичних питань державного, регіонального і континентального будівництва – все це створило таку незчисленну кількість перепон, що на першому етапі налагодження співпраці африканських країн про площину руху інтеграційних процесів доречніше говорити як про лабіринт, аніж як про шлях. А з найбільш цінних надбань слід виокремити в першу чергу досвід, передовсім негативний, критичне осмислення і врахування якого дійсно призвело в подальші десятиліття до позитивної еволюції інтеграційних процесів.

Інтеграційний феномен на африканських теренах протягом першого етапу його розвитку являв собою складне, різновекторне і, певною мірою, суперечливе явище, багатовимірність і суперечливість якого була природною й обумовлювалася зіткненням у часі та африканському просторі потужних історичних потоків – деколонізації континенту; державотворення африканських країн з одночасними вадами і перевагами усвідомлення їхніми тодішніми елітами інтеграційних потреб; власне процесу формування африканського політичного, економічного і соціального простору; напрацюванням підходів до розробки закономірностей і принципів міждержавної, регіональної та континентальної співпраці; протиріччями походження інтеграційної перспективи в Африці від двох взаємовиключних витоків – територіально-господарських комплексів колоніальних часів та панафриканістської ідеї об’єднання зусиль африканських народів.

Загальна ознака початкової фази інтеграційних процесів в Африці полягала в тому, що вони здійснювалися, по-перше, так би мовити „зверху вниз”, тобто виходячи з уявлень правлячих кіл африканських країн про потреби співпраці, а не з досвіду самих потреб, якого ще не було; по-друге, вони одразу ж охопили субрегіональні та континентальні виміри, оминаючи рівень міждержавної взаємодії, який ще не склався; по-третє, спрямовувались не стільки господарськими взаємозалежностями, скільки первинною постколоніальною ейфорією та, певною мірою, лідерськими амбіціями, з якими, зокрема, виявились пов’язані протистояння Касабланської групи та Афро-Мальгашського союзу чи недієздатність перших регіональних утворень.

Важко переоцінити роль Організації африканської єдності у втіленні в життя стратегічного задуму згуртування держав континенту. Звісно, створеній в 1963 р. ОАЄ були притаманні значні хиби і недоліки, але завдяки ОАЄ криза розвитку апокаліптичних масштабів не вразила Африку ще в першу декаду її незалежності, оскільки альтернативою „доцентрового мотору”, яким була ОАЄ, виступила перспектива „анклавного включення” поодинці всієї сукупності африканських держав у світове господарство з майже нульовою перспективою захисту кожною окремою країною власних інтересів мізерними засобами державного ресурсу.

Завдяки практиці спілкування в рамках ОАЄ у африканських правлячих еліт з часом сформувався певний рівень спільного „трансафриканського світогляду”, згідно з яким „африканська домінанта” з часом взяла гору над іноцивілізаційними ідейно-політичними течіями і не дала перетворити африканські терени на „театр воєнних дій” між країнами „соціалістичної” та „капіталістичної” орієнтації.

Діяльність ОАЄ сприяла переорієнтації закономірностей, на яких базувались колоніальні територіально-господарські комплекси, на закономірності, що відповідали потребам регіональних інтеграційних утворень незалежної Африки.

Узагальнено, що на першому етапі розвитку інтеграційних процесів в Африці, їх рух, долаючи перешкоди, бурхливо розповсюджувався як у горизонтальній (регіональні економічні об’єднання, торговельні угрупування, фінансово-кредитні установи, комісії та комітети з розвитку басейнів рік та озер, товарні асоціації) площині, так і у вертикальному вимірі, що відобразилось у створенні Організації африканської єдності та підтримуваних нею трансконтинентальних інститутів. Вже на цьому етапі яскраво проявилося історичне значення системоутворюючої та організуючої ролі ОАЄ, яка хоч і не була наділена наддержавними директивними функціями та органами, відіграла безпрецедентну роль спрямовуючої весь подальший розвиток державно-континентальної спільної конструкції.

У третьому розділі „Закономірності, особливості та визначальні тенденції розгортання інтеграційних процесів в Африці в 1970-х-1980-х роках” вирішуються основні завдання дослідження.

Інтеграційні процеси в Африці, починаючи з другої декади незалежності країн континенту, ознаменувалися могутнім доцентровим рухом, засвідчивши, що пошук шляхів до широкої економічної та політичної єдності увійшов у новий етап консолідації зусиль з метою комплексного забезпечення завдань соціально-економічного і політичного розвитку, підвищення ефективності захисту народів континенту, відродження африканської цивілізації.

Десь приблизно з першої половини 1970-х рр. починається справжній зліт афроінтеграції. Він знайшов відображення, перед усім, в цілому ряді важливих політичних рішень та відповідальних кроків африканських лідерів, свідомо підпорядкованих завданню усунення „внутрішньоафриканських бар’єрів”, що заважали мобілізації сил континенту.

На кінець 1970-х років в Африці існувало 18 інтеграційних угрупувань економічного характеру (три учасники і більше) і 20 загальноафриканських економічних установ, створених при підтримці ОАЄ. Заснування такої кількості консолідуючих осередків починає, з часом, позитивно впливати на розвиток трансафриканської співпраці, що, зокрема, знайшло вираз у вартісному збільшенні обсягів міжафриканської торгівлі за двадцять років майже в 6,5 разів.

Створення субрегіональних об’єднань було єдиною можливістю забезпечити досить місткий ринок, який дозволив би розвинути необхідні потужності з випуску готових виробів та видобутку сировини, акумулювати фінансові ресурси. Процеси регіональної та загальноконтинентальної економічної інтеграції набули, згодом, такого могутнього розвитку, що їх не здатні були спинити ані господарський занепад Африки 1980-х років, ані її економічна стагнація 1990-х рр.

Період 1970-х-1980-х років свідчить про започаткування африканськими країнами з другої декади незалежності нового етапу своєї історії заснованого на засадах поєднання зусиль з метою просування до створення інтегрованого африканського економічного простору, вдосконалення внутрішньоконтинентальної та трансрегіональної системи розподілу праці, задоволення нагальних потреб африканського населення на шляхах господарської кооперації, забезпечення духовного піднесення та відродження культурної самобутності африканських народів. У цьому зв’язку варто відзначити й помітний політичний прогрес африканських правлячих кіл, зроблений ними на межі 1980-х-1990-х рр. до розуміння глибинних закономірностей розбудови єдиного африканського простору, в якому домінантою виступає саме континентальний чинник, оскільки, на їхню думку, навіть перехід від роздробленості Африки до регіональної інтеграції можливий тільки при наявності загальноафриканського ринку. Обмеження ж інтеграційної задачі лише регіональною інтеграцією як кінцевою метою могло призвести до континентальної поляризації або розколу континенту на конкуруючі економічні блоки. Ось чому єдина можливість забезпечення зрушень в позитивний бік починає пов’язуватися лише з комплексними підходами, за якими регіональна і континентальна інтеграція розглядається у взаємозв’язку з реальним потенціалом розвитку африканських країн, однак у контексті колективного, більш широкого залучення Африки до міжнародного розподілу праці.

Особливу роль у розвитку інтеграційних процесів на Африканському континенті відіграла Організація африканської єдності. Головна заслуга ОАЄ полягала в тому, що ця організація виявилась своєрідною «континентальною колискою», в якій молоді африканські країни зростали, вчились розмовляти одна з одною та навколишнім світом, набували досвіду, усвідомлювали свої індивідуальні та колективні потреби, самовизначалися. І той безперечний факт, що формозберігаючу колективні засади цього визрівання функцію відіграла саме ОАЄ, що вона не дала перетворити континент на величезний конгломерат ворогуючих одне з одним чи агонізуючих під тиском внутрішніх роздорів державних утворень, – власне, і втілює виконання її історичної місії.

У четвертому розділі „Проблеми африканської інтеграції та шляхи їх подолання в умовах постбіполярного світу” реалізовано визначення кола основних проблем у розвитку сучасних інтеграційних процесів на Африканському континенті.

Яскравий спалах африканського ренесансу, що освітлює континент з 1990-х років, відродження ідей панафриканізму, нездоланий потяг африканських народів до відновлення африканського культурно-історичного простору ознаменували перегляд підходів правлячих кіл африканських держав до забезпечення процесів континентальної інтеграції. Більш того, вони обумовили докорінну зміну сприйняття цього явища в свідомості африканських правлячих еліт, їх рішучий розворот до переможної формули часів національно-визвольної боротьби, за якою вісьовою конструкцією забезпечення єдності африканських народів був афронаціоналізм.

Спробу його відродження в 1970-х рр. було зірвано. Частково, через те що розуміння нагальності цієї потреби ще відбувалося на фоні пріоритетності дезінтегруючого облаштування державницьких суверенітетів, незавершеності завдань боротьби з залишками колоніалізму і расизму на континенті, нездоланної спокуси підсилитися в державних масштабах завдяки грі на протиріччях протистояння великих світових полюсів. Частково, через кон’юнктурні міркування частини тодішньої когорти африканських лідерів, котрі намагались підмінити афронаціоналізм химерними „саморобними” моделями державницьких націоналізмів. Частково, через гіпертрофоване сприйняття „економізму”, західного досвіду прогресу та першочерговості (якщо не виключності) ролі економічної інтеграції, яка в умовах соціокультурної та політичної роз’єднаності народів континенту, високої залежності африканських країн від розвинутих світових держав та створених ними міжнародних фінансових установ позбавлялась задуманої ефективності одним „розчерком пера”. Отже, образно кажучи, „суть африканського політичного прозріння” 1990-х рр. полягала в усвідомленні того, що механічне поєднання суми розрізнених одиниць (а тим паче часткове, лише в економічній площині), на фоні визначальних поточних тенденцій світового розвитку, не дає того ж ефекту, що й аналогічна цій сумі одиниць єдина всебічна органічна цілісність, яка призвела, свого часу, до перемоги над колоніалізмом. Можна навіть висунути припущення про наближення африканських правлячих еліт (нарешті) до сприйняття як „данності” того факту, що взятий в «чистому вигляді» етнічний компонент з притаманним йому мікронаціоналізмом (тобто „визволений” з-під мантії панафриканізму) ніколи не сприятиме ані забезпеченню суспільної стабільності на державному рівні, ані успішному завершенню інтеграційних процесів на континенті.

Лише об’єднуючий пласт поліетнічної культури, започаткування інтеграційних процесів одночасно в соціокультурній, економічній та політичній сферах може стати запорукою реальної консолідації зусиль африканських народів. Симптоматично, що саме на вирішенні цих завдань власне й налаштований створений у 2001 р. Африканський союз.