ТРАНСФОРМАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, сформульовано наукову новизну, висвітлено теоретичне і практичне значення роботи, викладено дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади дослідження феномену ідентичності» досліджуються методологічні підстави аналізу трансформації національної ідентичності в умовах глобалізації.

Розглядається еволюція підходів до трактування персональної та колек­тивних ідентичностей. Глибокі та плідні теоретичні розвідки щодо розвитку уявлень про ідентичність можна знайти у багатьох дослідників з різних сфер гуманітарного знання від соціальної філософії до політології, психології, етнології та міжнародних відносин. Звернення до історії проблематизації ідентичності показує, що в традиційному суспільстві, яке відрізнялося віднос­но простим соціальним устроєм і пропонувало своїм членам однозначні й несуперечливі моделі поведінки і світосприймання, питання про самовизна­чення як таке, очевидно, не було проблематизоване. Проблематизація іден­тичності та розгляд її як самостійної філософської проблеми пов'язані з ускладненням структури соціальних відносин при переході від традиційного суспільства до індустріального. Вона була осмислена в рамках класичної філософії Нового часу у вигляді питання про пошуки тієї підстави, яка дозволяє індивідові залишатися самототожною особою, однією і тією ж у різні моменти біографії, у тому числі і такі, що відносяться до різних соціаль­них реальностей. Такою основою класичною філософією було визначено самототожну свідомість, що усвідомлює власну єдність у різні моменти часу на підставі пам'яті про пережиті моменти біографії. Розробка даної пробле­матики присутня в працях англійських емпіриків Дж. Локка, Дж. Берклі, Д. Юма, Д.С. Міля, а також у німецькій класичній філософії, яку представ­ляють І. Кант, Г.В.Ф. Гегель, К. Маркс, Ф. Енгельс.

Однак проблемою соціальної філософії ідентичність стала тільки в рамках посткласичної філософії, яка відмовилась від розгляду даного концепту в якості деякої «вродженої універсалії» та звернулась до вивчення її соціальних основ. Соціально-філософський поворот у розгляді проблеми ідентичності призвів до того, що проблематизації і вивченню піддалося не стільки питання про суть даного явища, скільки питання виявлення і вивчення соціальних передумов формування певного образу себе і механізмів самоідентифікації. Так, цілісна теорія ідентичності була розроблена в рамках психоаналізу (А. Адлер, Е. Берн, М. Кляйн, Ж. Лакан, З. Фрейд, Е. Еріксон, К. Юнг). Велика робота по дослідженню феномену ідентичності була проведена в рамках антропологічної традиції (Ф. Арес, Р. Бенедикт, Р. Босс, А. Кардінер, К. Леві-Строс, Б. Малиновський, М. Мід, Е. Б. Тейлор, М. Еліаде), та пов’я­заних з нею історичних (Ф. Бродель, Ж. Ле Гофф, А. Тойнбі, О. Шпенглер) і соціально-антропологічних та етнометодологічних шкіл (Й. Гейзінга, Г. Гар­фінкель, П. Бурдье). Альтернативну теорію ідентичності пропонує соціальна феноменологія в особі таких авторів як А. Щюц, Т. Лукман і П. Бергер. Дана теорія також проблематизує «природність» самовизначення індивідів і ставить питання про залежність персональної ідентичності від соціальних інститутів, пануючих у суспільстві. Отже, поступово акцент з внутрішнього світу особи, з проблеми ідентичності як самототожності переноситься на ідентичність як аналог чому-небудь. Ідентичність, що набувається в зовніш­ніх зв'язках, як певний соціальний конструкт актуалізується в роботах, що стосуються взаємовідношення людини і натовпу.

Дослідження розвитку уявлень про ідентичність привели до наступних висновків. Ідентичність може бути персональною (особистою) та колектив­ною (груповою). Ідентичність не є вродженою універсалією або утворенням, іманентно притаманним особі. Ідентичність конструюється соціумом і народ­жується та зникає під впливом певних соціальних та культурних процесів, змінюється разом з ними. Вона залежить від соціального контексту, в сере­дині якого і за допомогою якого індивіди та групи конструюють, змінюють та захищають свою ідентичність. Ідентичність безпосередньо пов’язується з проблемою дискурсу, який розуміється як спосіб продукування та організації значень у середині певного соціального контексту та є фактором універса­лізації існуючого порядку і засобом контролю соціуму над індивідом. Іден­тичність є процесом відбору, інтеграції і диференціації різних ідентифікацій, тобто ідентичність розглядається також і як процес. Конфігурація ідентич­ності знаходиться під впливом двох процесів: по-перше, людині потрібно зберегти та підтримувати відчуття ідентичності; по-друге, постійні зміни в соціальному середовищі, серед значимих інших потребують постійних змін у структурі ідентичності людини. Тому ідентичність як соціальний феномен – це процес, а не стан. Ідентичність з’являється, змінюється, трансформується і врешті-решт зникає.

Колективна ідентичність – це процес ідентифікації особою себе з певним колективним утворенням. У щоденному житті людина володіє кількома типами ідентичностей. Вони одночасно існують у кожному суспільстві. До колективних (групових) ідентичностей належать: етнічна, національна, надна­ціональна, расова, цивілізаційна, релігійна, конфесійна, ґендерна, вікова, класова, професійна тощо. Ці типи ідентичностей можуть бути стабільними та нестабільними, ексклюзивними та інклюзивними. Сучасна людина володіє багатьма типами ідентичностей. Немає підстав говорити про пріоритет якоїсь однієї з них. Кожний тип ідентичності актуалізується ситуативно. За життя людина може змінити багато типів індентичностей.

При переході від одного типу суспільства до іншого одні типи іден­тичності зникають, інші народжуються. Національна ідентичність не є сталим утворенням, оскільки, як і будь-який інший тип колективних ідентичностей, вона трансформується відповідно зі зміною соціокультурних процесів. Транс­формація соціокультурної сфери країн під впливом глобалізації є визнаним фактом у соціальних науках. Внаслідок цього національна ідентичність також зазнає змін і змінюється, еволюціонує разом з еволюцією концепту сувере­нітету. Позбавлення держави монополії на керування соціокультурною сфе­рою (політиками ідентичності) внаслідок розмивання суверенітету свідчить про розмивання права держави конструювати національну ідентичність. На даному етапі розвитку глобалізаційних процесів національна ідентичність зникнути не може, оскільки зберігаються кордони національних держав. Натомість вона трансформується під впливом соціокультурних процесів, зумовлених глобалізацією. Це відбувається через відчуження суверенного права національної держави контролювати соціокультурну сферу. Соціо­культурні трансформації всередині держави спричиняють суб’єкти глоба­лізації, під впливом яких і трансформується національна ідентичність.

Процеси суспільного розвитку спричинюють становлення нових людських спільностей і появу нових відповідних цим спільностям колективних ідентичностей. Поява нових спільностей, що постають внаслідок утворення наднаціональних об’єднань держав, зумовлює появу нових колективних ідентичностей, які відповідають цим новим колективним спільностям. Поява наднаціональної ідентичності відповідає на запитання, коли міжнародні від­носини з далеких для пересічної людини подій та проблем стають частиною життя громадянина.

Наднаціональні утворення поширюють свій вплив та спричинюють транс­формацію національної ідентичності через конструювання на території об’єк­тів впливу притаманних їм наднаціональних ідентичностей. Відповідно в ме­жах ЄС будується (пан)європейська наднаціональна ідентичність, а в межах СНД – панросійська. Враховуючи позицію конструктивістів, у відповідності з якою метою акторів міжнародних відносин є побудова відповідних ідентичностей, вплив ЄС та СНД на внутрішньополітичну ситуацію в Україні потрібно оцінювати не тільки в економічних та військових термінах, а також у термінах поширення ідей та цінностей, які реконфігурують національну ідентичність. У відповідності з основною функцією ідентичності наднаціо­нальні ідентичності створюються для легітимації існування та діяльності наднаціональних утворень серед громадян країн-членів. Наднаціональна іден­тичність існує як одна з колективних ідентичностей особи. Як і будь-який тип колективних ідентичностей, які є соціальними за своєю суттю, наднаціональні ідентичності контролюють наднаціональне утворення над індивідом або групою осіб. Якщо людина ідентифікує себе з наднаціональним утворенням, то вона підтримуватиме зовнішньополітичний курс держави, що зумовлює активність наднаціональних утворень у цій сфері.

Оскільки наднаціональне утворення за своєю структурою та функціями є подібним до держави, то для формування наднаціональної ідентичності використовуються ті самі механізми, що й для національної ідентичності, а саме запровадження наднаціонального громадянства; формування різноманіт­них проектів наднаціональних утворень; поширення ідеологем та міфів, що є механізмами соціокультурного синтезу всередині наднаціонального утворен­ня; побудова спільного інформаційно-комунікативного простору, реформу­вання освітніх систем країн-членів, які спрямовуються не тільки на виховання громадян національних держав, а і громадян наднаціонального утворення; поширення сфери застосування однієї мови, яка б виконували функцію lingua franca всередині спільноти; проведення наднаціональної культурної політики. Ці механізми використовуються і ЄС, і СНД для конструювання відповідно європейської та панросійської ідентичності, а процеси їх побудови відбу­ваються паралельно. Українська національна ідентичність трансформува­тиметься під їх впливом.

У другому розділі – «Україна як суб’єкт створення панросійської наднаціональної ідентичності» доводиться, що Російська Федерація, нама­гаючись відновити свій вплив на теренах колишнього СРСР, створює анало­гічне ЄС наднаціональне утворення – СНД. Як для його легітимації так і для легітимації своєї політики в пострадянських країнах Росією використо­вуються ті ж механізми, що і у Європейському Союзі. Це означає, що на території СНД формується певний тип наднаціональної колективної ідентич­ності та проводиться політика наднаціональної ідентичності. Для опису даного типу колективної наднаціональної ідентичності в дослідженні вво­диться поняття «панросійська ідентичність». Паралель між процесами, що відбуваються в межах об’єднаної Європи, та СНД і європейською та панро­сійською ідентичністю стає більш очевидною, якщо до прикметника «євро­пейська» додати префікс «пан». Поняття «панєвропейська ідентичність» є безумовно паралельним поняттю «панросійська ідентичність» і краще відоб­ражає процеси, що відбуваються в межах обох геополітичних зон. Метою останньої є створення таких умов, за яких індивід відчував би себе частиною панросійського соціокультурного простору.

Не дивлячись на те, що на поверхні лежать реалістські засади зовнішньої політики РФ, які передбачають для відновлення та підтримки власного впливу використання економічних та силових важелів, при більш пильному аналізі стає очевидним, що далеко не останніми в сучасному зовнішньо­політичному курсі, сформованому російською елітою, є також «м’яка сила» (soft power) і ідеї конструктивістів. Будучи реалістською за цілями зовнішня політика Росії є конструктивістською за методами її реалізації, бо залучає до арсеналу формування зовнішньополітичних стратегій та дій соціокультурний контекст – ідеї та цінності. Це виражається в проведенні на території СНД політики панросійської наднаціональної ідентичності, мета якої полягає в легалізації існування СНД в очах громадян країн-членів організації. Російська наукова література свідчить про потужну теоретичну базу, на основі якої ця політика заснована. Вона не є абстрактним теоретичним конструктом. Засобами її створення виступають реальні політичні кроки РФ, що виража­ються в побудові в межах СНД „єдиного гуманітарного простору» та розширення меж «русского мира». Зміст панросійської ідентичності утворю­ють такі компоненти як поліетнізм, євразійська геополітична орієнтація, православна конфесійність, імперський тип політико-правової організації, російська мова як універсальний засіб комунікації. У дисертації проана­лізовані юридичні механізми втілення даного проекту в життя через інсти­туалізацію СНД. На території України ця політика проводиться по таких напрямах: збереження та посилення домінуючих позицій російської мови, формування єдиного інформаційно-комунікативного поля з метою форму­вання певного типу «уявленої спільноти» в межах СНД, відновлення уніфі­кованого науково-освітнього простору, створення спільного культурно-символічного простору, деконструкція національного історичного наративу. Дане дослідження об’єктивує дію перерахованих механізмів на території України, аналізує їх вплив на процеси самоідентифікації українських гро­мадян та показує, що поряд з маркерами української національної іден­тичності з’являються маркери панросійської наднаціональної ідентичності. Вони або знаходяться поряд з українськими, створюючи у громадян України панросійську ідентичність та легалізуючи СНД як наднаціональне утворення, або заміняють їх, ставлячи під загрозу існування окремої української націо­нальної ідентичності.

Після розвалу СРСР Росія сьогодні відроджує, інтенсифікує і створює нові механізми, які забезпечували б умови, на основі яких громадяни нових незалежних держав ідентифікували б себе з Росією та СНД і, відповідно, підтримували інтеграцію своїх країн до цього наднаціонального утворення. Аналіз стосунків між Україною та Росією в соціокультурній сфері приводить до висновку, що сучасна регіональна поляризація України та її динаміка є наслідком не тільки культурно-історичних відмінностей між населенням Сходу та Заходу України, що склалися історично, а й результатом цілеспрямованої політики ідентичності, що проводиться РФ. Показано, що українська національна ідентичність здатна трансформуватися під впливом панросійської наднаціональної ідентичності, і це може вступати в супереч­ність як з цілями державотворення, так і з євроінтеграційними прагненнями України. Панросійська ідентичність є інклюзивною (від англ. іnclusive – такий, що включає) по відношенню до української національної ідентичності, тобто такою, що здатна включити її в себе та розмити її межі. Вона виступає як репресивна, тобто така, що може замінити українську національну іден­тичність, бо механізми її конструювання формують ілюзію «нерозрізнення», оскільки деконструюються підстави для існування окремої української національної ідентичності (єдина з Росією мова, історія, єдиний міф про начала, практично єдина освітня та комунікативна системи, спільний соціо­культурний, науковий та ін. простори і т.д.). Якщо маркери європейської наднаціональної ідентичності знаходяться поряд з маркерами національної, не замінюючи їх (наприклад, англійська мова залишається другою мовою поряд з національними мовами, які продовжують відігравати традиційну для них роль), то маркери панросійської ідентичності здатні замінити (фактично знищити) маркери української.

Оскільки панросійська ідентичність будується на основі російської націо­нальної ідентичності, розглядаються історія та механізми її формування, обґрунтовується спадкоємність цих процесів. Показано, що протягом ХІХ ст. Росія, як і всі європейські країни, вирішувала проблему політичної консолі­дації та гомогенізації суспільства, перетворення імперії на національну державу шляхом утвердження загальнонаціональної ідентичності. Придушен­ня українського національно-визвольного руху та русифікація України відбувалися в межах саме цього проекту та за допомогою цих же механізмів.

Дослідження процесів створення російської національної ідентичності для України сьогодні є важливим тому, що РФ не відмовилася від спроб створення російської ідентичності і на теренах своїх колишніх колоній. Росія надзвичайно активно продовжує спроби створити на території колишньої Російської імперії і на території України єдину ідентичність, яка б легітимі­зувала її присутність. У дисертації ці спроби об’єднано під назвою «політика панросійської ідентичності» та доведено, що проект її реалізації активно відбувається на теренах нашої держави. В Україні результатами її реалізації є зменшення підтримки євроінтеграційного зовнішньополітичного курсу дер­жави та зростання кількості громадян, які ідентифікують себе з СНД і вважають за необхідне участь України в інтеграційних процесах на території СНД під егідою Росії. З такої точки зору панросійська наднаціональна ідентичність є конкуруючою з європейською, вони однакові за механізмами побудови, але конкуруючі за цілями.

У третьому розділі «Європейська наднаціональна ідентичність: досвід для України» аналізується зміст, функції та історія формування європейської наднаціональної ідентичності. Її поява є об’єктивним наслідком перетворення об’єднаної Європи з міждержавного об’єднання на наддержав­ний інститут, автономний суб’єкт міжнародного права та міжнародних від­носин. Сьогодні європейська ідентичність існує як одна з колективних іден­тичностей, поряд з національною ідентичністю, не замінюючи її, але викли­каючи її трансформацію. Це означає, що, не зважаючи на те, що інституції та ідентичності є відносно стабільними елементами політичного життя, націо­нальні ідентичності громадян країн-членів ЄС стають більш інклюзивними, оскільки європейська інтеграція задумувалась усіма її творцями з метою подолання негативних наслідків націоналізму. Така інклюзивність означає, що «іншими» вважаються не ті, хто перебуває за межами національних держав, а ті, хто знаходяться поза межами наддержавного утворення (ЄС). Зміст європейської ідентичності полягає у формуванні в громадян країн-членів ЄС відчуття приналежності до ЄС як до наднаціонального утворення, легітимації його існування та діяльності поряд з національною державою.

Становлення європейської ідентичності є цілеспрямованим проектом, який реалізується європейською елітою, починаючи з 70-х років 20-го століт­тя в соціокультурній сфері країн-членів ЄС через проведення політики євро­пейської ідентичності. Європейська ідентичність розглядається як найваж­ливіша умова життєздатності та подальшого розвитку європейського проекту. Її конструювання відбувається за допомогою тих же механізмів, які ство­рювали відчуття приналежності громадян до національної спільноти. Цими механізмами на рівні ЄС є: розвиток наднаціонального європейського громадянства, створення європейського наднаціонального символічного простору, формування загальноєвропейського інформаційно-комунікаційного простору, проведення на рівні ЄС культурної, мовної, спортивної політик, розвиток наднаціональної системи бібліотек, яка формує європейську колек­тивну пам'ять. Одним з найважливіших механізмів формування європейської ідентичності є інтеграційні процеси в сфері освіти країн ЄС. Оскільки у сучасній освітній політиці ЄС спостерігаються по суті такі ж тенденції, які були в освітніх системах держав-націй (зростаючий влив на національні освітні політики Європарламенту та Єврокомісії, включення в освітні про­грами «європейського виміру», масштабна підтримка вивчення англійської, яка стала б основою «уявленої спільноти» в межах ЄС і т.д.), можемо зробити висновок, що цілями реформ в освітній системі в Європі, крім декларованих економічних, є ще й політичні, що полягають у використанні освітньої системи для формування у громадян країн-членів ЄС почуття приналежності до європейської спільноти та легітимізації ЄС як наддержавного утворення. Всі освітні програми ЄС повністю інтегровані в національні освітні системи. Цей виключно технічний маневр дозволив де-юре позбавити сенсу будь-які дебати щодо їх політичного значення та наслідків.

Сьогодні європейська наднаціональна ідентичність перебуває на стадії становлення. Перехід цього процесу на якісний рівень за умови, що наша держава не залучатиметься до нього, матиме для України негативні наслідки. Створення сильної європейської ідентичності стане могутнім розділяючим фактором по відношенню до зовнішніх для ЄС народів. Дихотомія створення кордонів спільноти «ми-вони» буде перенесена з національного (ми німці – вони французи) на наднаціональний (ми європейці – вони не європейці) рівень. Таки чином посилення внутрішньої інтеграції ЄС може призвести до чергового розлому Європи на ЄС-простір, та не ЄС-простір. Тому курс на євроінтеграцію і перспектива членства в Європейському Союзі приводять до необхідності говорити про створення європейської ідентичності в Україні. Створюючи власну національну ідентичність надзвичайно важливо відтво­рювати європейську ідентичність України.