Замовити дисертацію ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ЩОДО КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ :

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, зв’язок з науковими програмами, планами, темами Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено об’єкт, предмет дослідження, викладена наукова новизна та практичне значення дисертації.

В першому розділі „Концептуально-методологічні засади та аналіз джерельної бази дослідження” дисертант розглядає еволюцію політичних та історичних аспектів європейських інтеграційних процесів і трансформаційних зрушень регіональної системи в Європі, що обіймають одне з головних місць в дослідженнях західних, російських і українських науковців.

Автором всебічно досліджуються і класифікуються основні та допоміжні джерела. Документальну базу роботи складають джерела, більшість з яких вперше вводяться в науковий обіг. В основу дослідження, перш за все, покладено офіційні документи та матеріали суб’єктів міжнародних відносин, що залучені до процесу формування європейського простору, зокрема інститутів Європейського Союзу, Організації з питань безпеки і співробітництва в Європі, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Вишеградської групи, Організації Економічного Співробітництва і Розвитку, МВФ, ЄБРР, СОТ.

Важливим джерелом є закони та нормотворчі документи України, які висвітлюють офіційну позицію формування стратегічної лінії щодо євроінтеграційного процесу у відповідності визначеним стратегічним пріоритетам з огляду на прогнозовані практичні кроки: Угода про Партнерство та Співробітництво, Укази Президента України „Про затвердження стратегії інтеграції України до ЄС”, „Про заходи щодо вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади”, Послання Президента України до Верховної Ради України „Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки”, Постанова Кабінету Міністрів України „Про запровадження механізму адаптації законодавства України до норм ЄС”, робочі та офіційні документи Комітету Верховної Ради України у закордонних справах та Комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції, Спільного комітету Україна – ЄС, Міністерства закордонних справ України.

З метою повного розкриття теми автором було залучено аналітичні нароби центрів дослідження міжнародних проблем – Інституту міжнародних та стратегічних досліджень у Вашингтоні, Інституту стратегічних досліджень у Лондоні, Інституту Європи РАН в Москві, Центру соціальних досліджень у Варшаві, науково-дослідних інститутів та центрів України, монографії, статті та інші аналітичні матеріали, які містять не лише фактичні дані, але й дозволяють визначити тенденції розвитку еволюційних процесів інтеграції на європейському континенті, сприяють розкриттю окремих складових проблематики еволюції Європейського Союзу і пристосування країн Центральної та Східної Європи до євроінтеграційних перетворень кінця ХХ – початку ХХІ сторіччя.

Автором проаналізовані питання розвитку наукової думки щодо поширення європейських інтеграційних процесів, що дозволило виокремити такі підходи: 1) відсутність геополітичної єдності Європейського континенту із виокремленням регіону ЦСЄ в окрему систему (І.Лешуков, Д.Сіджанскі, Д.Дінан, К.Воронов, Б.Пічугін); 2) існування єдиного європейського простору, що формується з огляду на географічні, цивілізаційні, політичні та економічні параметри (Б.Топорнін, Дж.Ітвелл, М.Еллман, М.Мареску, А.Мошес).

Досліджуючи проблеми європейської інтеграції, сучасні теоретики намагаються позбутися основних вад функціоналістського, федералістського та неофункціоналістського підходів, враховуючи перевірені практикою положення та використовуючи теорію як засіб орієнтації для визначення концептуальних меж і водночас як засіб аналізу. Важливим є дослідження співвідношення процесів поглиблення інтеграції та розширення: концепція часткового або поступового членства кандидатів (Д.Сіджанскі, Г.Лофер, Т.Фішер); поглиблення через розширення (А.Доусон, Б.Мьоллєр, А.Макаричев); концепція диференційованого членства (Р.Болдуїн.); обмеженість розширення цивілізаційними кордонами (С.Хантінгтон); формування розширеного європейського політичного простору (Д.Росаті).

Для українських науковців Б.Парахонського, Г.Перепелиці, Г.Немирі, О.Дергачова, В.Крушинського, І.Мінгазутдінова, О.Клінченка проблемним аспектом дослідження сучасних процесів європейської інтеграції є визначення основних підходів щодо європейської політики розширення на Схід в зовнішній політиці України та Росії з огляду на національні інтереси кожної із сторін, встановлення взаємовигідних відносин України, Росії та розширеної Європи у вимірі формування згальноєвропейського регіонального простору безпеки і стабільності. Важливим аспектом дослідження науковців, зокрема, Б.Гаврилишина, О.Дергачова, В.Копійки, С.Пирожкова, О.Клінченка, О.Ковальової, О.Павлюка, В.Сіденка є формування підходів ЄС до ролі і місця Росії та України в європейській стратегії розширення.

На основі аналізу джерельної бази виокремлюється низка проблемних аспектів дослідження політичної еволюції Європейського Союзу і країн Центральної та Східної Європи, що не знайшли достатнього відображення у вищезазначених наукових працях та подальше дослідження яких створює передумови для визначення основних засад і ключових принципів євроінтеграційної стратегії України на сучасному етапі розвитку міжнарожних відносин, обумовлюючи необхідність комплексного дослідження процесу еволюції політики ЄС щодо країн ЦСЄ в контексті інтеграційних перетворень кінця ХХ – початку ХХІ століття.

Задля проведення комплексного дослідження автором у якості методологічної основи визначено доцільність застосування геополітичного аналізу в поєднанні з системним підходом що, використовуючи наукові нароби з європейських досліджень, праці геополітиків і дослідників актуальних проблем міжнародних відносин, дозволило в повній мірі дослідити взаємозв’язок глобалізації та регіоналізації у визначеному географічному просторі крізь призму формування європейської регіональної системи, головним засобом якої виступає інтеграція. Інтеграція виокремлюється у якості вищої форми міжнародного співробітництва і є однією з ключових функцій сучасної міжнародної системи.

Геополітичний аналіз є головним методологічним прийомом дослідження світової системи міжнародних відносин, складовою якої виступає європейський інтеграційний простір. Він виступає у якості пріоритетної моделі інтерпретації, надає можливість через синтез різних традиційних методик досліджень спрямувати увагу на розкриття можливостей активного використання політикою факторів фізичного середовища та впливу на нього з огляду на інтереси життєдіяльності й безпеки політичних утворень. Геополітичний аналіз дозволяє визначити сукупність принципів сучасного інтеграційного розвитку регіону в контексті еволюції стратегії розширення ЄС на Схід з урахуванням комплексного впливу географічних, політичних, військово-стратегічних, етнічних, релігійних та інших чинників.

Розкриттю внутрішньої організаційної структури середовища та динаміки взаємовідносин, які відбуваються в європейському просторі на сучасному етапі еволюції інтеграційних процесів сприяє системність, що виступає у якості методологічного підходу дослідження. Звертаючись до елементів світосистемного підходу, в межах якого будь-яка система структурово виокремлює центр та периферію, автор досліджує процес формування політики розширення ЄС на Схід, що безпосередньо стосується дихотомії відносин центр – периферія. Інтеграція з країнами ЦСЄ передбачає, по-перше, визначення політики ЄС по зміцненню свого потенціалу внаслідок розширення у якості впливового центру світової політики; по-друге, важливим є визначення принципів відносин ЄС (центр) – країни-майбутні члени (периферія). Для встановлення рівноваги в системі відносин ЄС – країни-претенденти на вступ важливим є узгодження та реалізація єдиних ціннісних настанов і принципів поведінки. В іншому випадку – система набуває нестабільних симптомів.

Таким чином, керуючись методологією системного підходу та застосовуючи у якості пріоритетного методологічного прийому геополітичний аналіз у поєднанні з елементами політичного, історичного та структурного аналізу при дослідженні сучасних проблем інтеграції, структури, режиму, функцій та механізмів забезпечення еволюційної динаміки регіональної європейської інтегрованої системи, автором здійснено комплексне дослідження європейського регіонального середовища, що інтегрується, визначені чинники впливу на еволюцію політики розширення Європейського Союзу на Схід, динаміка вдосконалення механізмів прийняття рішень й формування завдань узгодженого пристосування складових системи до процесу загальноєвропейської інтеграції.

У другому розділі – „Еволюція стратегії розширення Європейського Союзу за рахунок країн Центральної та Східної Європи” – автор визначає особливості формування політики розширення на Схід й проблеми структурного реформування та інституційної трансформації механізмів ЄС у відповідності до політики розширення.

Розширення та одночасне реформування ЄС перетворюються на потужний чинник, що змінює світові геополітичні реалії і визначає основні параметри розвитку європейського політичного та економічного простору. З огляду на взаємовплив цих процесів, автор виокремлює три етапи становлення і реалізації політики Євросоюзу щодо країн ЦСЄ та розвитку співробітництва з ними. Кожний з цих етапів відображує еволюцію політики ЄС щодо країн-претендентів на вступ: 1) 1989-1993 рр. країни ЦСЄ задекларували намір розпочати інтегрування до єдиної Європи, а ЄС проголосив готовність до пошуку форм інтеграції нових демократичних країн ЦСЄ із розробкою критеріїв вступу для країн-кандидатів; 2) 1994 – 1998 рр. – розгортання політичного діалогу між ЄС та країнами – асоційованими членами в рамках Європейських угод про асоційоване членство; 3) з 1998 р. до 2004 (2007) р. – період переговорів між ЄС та країнами ЦСЄ про вступ, підписання Партнерських угод про вступ, конкретизація критеріїв, вимог та індивідуальних рекомендацій, розроблених Єврокомісією для кожного партнера на основі контролю відповідності стану внутрішніх інституціональних реформ копенгагенським критеріям членства в ЄС.

Характерною ознакою політичної стратегії ЄС щодо країн ЦСЄ є уніфікація, що включає розробку критеріїв відповідності країн з ЦСЄ політичним та економічним умовам ЄС. Однією з важливих умов виступає проведення політики розширення ЄС на Схід, що не заважатиме процесу подальшої внутрішньої інтеграції країн-членів Євросоюзу. Це передбачає узгодження позицій держав-членів ЄС у розробці спільної стратегії розширення, вдосконалення механізмів прийняття рішень та функціонування комунітарних інституцій.

Таким чином, стратегія ЄС щодо країн ЦСЄ полягає в забезпеченні інституціональних умов належного функціонування розширеного Союзу, а її основним елементом визначено імплементацію внутрішньосоюзних норм і регулюючих правил асоційованими членами. Вихідним положенням є той факт, що розширення є проектом політично обумовленим: політичні зиски від економічної інтеграції, включаючи розширення ЄС, визначаються в контексті отримання геостратегічних переваг в інтересах посилення регіональної безпеки і стабільності.

Третій розділ – „Динаміка пристосування Європейського Союзу та країн Центральної та Східної Європи до європейських інтеграційних процесів” – присвячено дослідженню адаптивних можливостей ЄС до умов та наслідків розширення за рахунок країн ЦСЄ, визначається вплив процесу розширення ЄС на трансформаційні зрушення в країнах ЦСЄ.

Важливою характеристикою процесу еволюції політики ЄС до інтеграційних процесів в Європі є, в першу чергу, адаптивність ЄС до політики розширення, що полягає в спроможності Союзу абсорбувати нових членів, одночасно підтримуючи динаміку європейської інтеграції. Мова йде про запобігання негативним наслідкам від розширення Євросоюзу за рахунок країн ЦСЄ та Балтії, на що і був спрямований процес вироблення уніфікованих критеріїв інтеграції держав-претендентів на вступ протягом періоду, що досліджується.

Розширення Євросоюзу відбувається на основі процесів поглиблення інтеграції в політичній (інституційне реформування), економічній (економічний та валютний союз), зовнішньополітичній (СЗППБ) сферах. Ключовим моментом процесу адаптації ЄС до дихотомії розширення – поглиблення виступає асиметрична взаємозалежність процесів пристосування ЄС та країн-претендентів з ЦСЄ на вступ до нових вимог політики розширення. ЄС має пристосуватися до подальшого поглиблення інтеграційних процесів і до реалій розширення, надаючи суттєвої підтримки країнам-претендентам в процесі подолання відставання як в розвитку, так і в становленні ринків та структури господарства. Важливим стратегічним наслідком розширення ЄС на Схід є зміна так званої геополітичної геометрії. Мова стосується процесу геополітичного перегрупування сил, що можуть активізувати наявні політичні, економічні та культурні неузгодженості в ЄС через збільшення гетерогенності Союзу та послаблення можливості досягнення консенсусу і подальшого поглиблення інтеграційної динаміки.

Підсумовуючи аналіз процесу пристосування ЄС та країн ЦСЄ до євроінтеграційних реалій, автор підкреслює, що характерною ознакою стратегії розширення ЄС щодо країн ЦСЄ було прогнозування рівня абсорбованої спроможності перших та принципова згода останніх практично з усіма виробленими умовами ЄС, що позбавило від необхідності самостійного й негайного розв’язання багатьох проблем політичного, соціального та економічного характеру. Визначальними сферами було визнано впровадження інституційних реформ, імплементацію правових норм, інтенсифікацію торговельної співпраці та інвестиційної діяльності. Копенгагенські критерії виявились найбільш ефективним чинником впливу на перебіг демократичних та ринкових перетворень в країнах ЦСЄ. Водночас критерії членства виявились надто широко сформульованими і складними для виконання країнами ЦСЄ.

У четвертому розділі – „Формування Європейської Стратегії Сусідства” – досліджуються основні підходи ЄС до концептуалізації відносин з країнами, що на найближчу перспективу залишаються поза межами розширеного Союзу. Головною метою пошуку індивідуалізованих моделей відносин з новими країнами – сусідами є формування зони стабільності на кордонах ЄС. Вихідним є аналіз нового підходу ЄС щодо Нових Незалежних Держав – Молдови, Бєларусі, України та Російської Федерації. Автор зосереджує увагу на європейсько-російському діалозі, що є визначальним для ефективної реалізації європейських інтеграційних процесів у східному напрямку. Визначені принципи діалогу Росія – ЄС: формування відносин двох системно рівних партнерів на засадах комплексного підходу, взаємної вигоди та ефективного співробітництва. Стосунки між Україною та ЄС є важливими для обох сторін. Для української держави необхідним вбачається визначення нових принципів відносин ЄС – Україна в рамках концепції Ширшої Європи в контексті реалізації офіційно проголошених євроінтеграційних прагнень. Для України налагодженні стосунки з ЄС надають можливість стабілізувати процес політичної та економічної трансформації всередині країни. Україна демострує повільні темпи переорієнтації внутрішнього ринку на ринки ЄС, відзначається низьким рівенем інвестиційної інтервенції. Автор вважає, що важливим чинником розвитку діалогу Україна – ЄС залишаються українсько-російські відносини. На шляху досягнення відповідного вимогам ЄС рівня розвитку й стабільності Україна тяжіє до розширення співробітництва з Росією як до найближчого і системно рівного партнера. Такий підхід співвідноситься з російським баченням проблеми, за яким Україна та Росія мають просуватися до ЄС паралельно й узгоджено. З огляду на це важливим є аналіз відмінностей європейських спрямувань Росії та України. В процесі реалізації офіційно проголошеної мети інтеграції України до Євросоюзу неодмінним є визначення стратегічних партнерів серед європейських держав. Активна участь України в розробці нової форми взаємин з розширеним ЄС сприятиме стабілізації процесів реформування, зміцненню міжнародної позиції та національної безпеки України.