ВІДРОДЖЕННЯ ЕТНІЧНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ НІМЦІВ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету й відповідні завдання дослідження, окреслено об’єкт та предмет вивчення, наведено перелік використаних методів для досягнення поставленої в роботі мети, хронологічні та географічні межі наукового пошуку, висвітлено наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, а також їх апробацію та публікації (із зазначенням особистого внеску здобувача).

У першому розділі “Методологія та історіографія дослідження процесу відродження етнічної ідентичності німців України”, який складається з двох підрозділів, обґрунтовуються теоретичні засади дисертації та аналізується її історіографія.

Оскільки жодна з фундаментальних ключових категорій етнополітології не адаптована до німецького національно-культурного руху в Україні, актуальним є запропоноване автором трактування цих ключових понять.

Обґрунтований вибір категорійного апарату дозволяє більш адекватно оцінювати характер соціально-політичних проблем, що стояли перед німецькою діаспорою України в 1991 – 2005 рр., точніше прогнозувати наслідки тих чи інших міжнародних чинників, підсумки державно-правового регулювання, вплив німців України на навколишній соціум. При цьому адаптація основних категорій національно-культурного відродження дозволяє зробити висновок про часткову тотожність її категорійного апарату комплексові базових понять етнічної регенерації. З іншого боку, категорійний апарат материнського етносу, пов'язаний з національно-культурною ґенезою, має переважно відмінні від категорійного апарату діаспори зміст і векторну спрямованість.

При дослідженні соціально-політичних проблем німців України концептуальною залишається ідея значення практик. Згідно з цією ідеєю, теорія виступає лише складовою частиною практики, а першочерговим завданням дослідника є її фіксація й аналіз.

Виходячи з розуміння нації як „співгромадянства”, німці України в 1991 – 2005 рр. розглядаються як органічний елемент української нації. Для трактування етнічності оптимально функціональним видається інтегралістський підхід, що є синтезом примордіалістського, інструмента-лістського й конструктивістського підходів.

Аналіз показує, що німці України є водночас національною меншиною України та діаспорою Німеччини. Це дає можливість спрямувати німецький рух за відродження на реальні орієнтири в соціально-політичній і культурній сфері.

Історіографію обраної теми поділено на дві основні групи. Перша група – це роботи, у яких проблеми етнічного відродження й збереження етнічної ідентичності розглядаються на теоретичному рівні, вони спеціально не присвячені вивченню своєрідності таких процесів серед німців України. Друга група – дослідження, які безпосередньо присвячені вивченню конкретних аспектів процесу етнічного відродження й збереження етнічної ідентичності німецької діаспори України.

У вітчизняній історіографії до першої групи відносять насамперед праці попередніх поколінь українських вітчизняних учених, які так чи інакше порушували проблеми етнічної та національної ідентифікації та етнічного ренесансу. Це перш за все роботи О.О. Потебні, Ю.О. Бачинського, О.І. Бочковського, Д.І. Донцова, М.П. Драгоманова, В.К. Липинського, М.І. Міхновського, І. Я. Франка.

Серед сучасних українських дослідників, які зробили особливий внесок у вивчення етнічної ідентичності та діяльності національних меншин, спрямованої на збереження та відродження своєї етнічної ідентичності, можна виділити В.Б. Євтуха, О.В. Картунова, Г.В. Касьянова, І.О. Кресіну, І.Ф. Кураса, О.М. Майбороду, Л.П. Нагорну, Ю.І Римаренка, М.Т. Степика.

Аналізуючи зарубіжні праці з процесу етнічного відродження та збереження етнічної ідентичності, особливо слід відзначити монографію “Національна ідентичність у демократичній мультикультурній державі” співробітника Центру досліджень етнічних відносин (Університет Варвік, Англія) Д. Рекса, що розглядає національну ідентичність у західноєвропейських державах та співвідношення її з ідентичністю іммігрантських меншинних груп і є корисною для розуміння та вивчення становища “пізніх переселенців” з України; роботу професора соціології Лондонської школи економіки Е. Сміта “Етнічне походження націй”, яка є важливою для нашого дослідження завдяки наведеному в ній визначенню етнічного ренесансу та його характеристики; збірку “У пошуках національної ідентичності” видатного німецького філософа Ю.Габермаса, у якій при розгляді феномена національної ідентичності на матеріалі німецької історії другої половини XX сторіччя обґрунтовується принципова теза про те, що національна ідентичність у сучасних суспільствах більше не базується виключно на етнічності, а будується на фундаменті громадянськості; книгу “Нариси теорії етносу” відомого російського вченого, академіка Ю.В. Бромлея, у якій проаналізовано структуру етнічної самосвідомості.

Підхід Ради Європи до вирішення проблеми полікультурності сучасних європейських суспільств, особливо в галузі культурної політики й системи навчання та виховання, висвітлено в книзі директора Центру інформації та досліджень міжнародних міграційних процесів (Париж) А. Перотті “Виступ на захист полікультурності”. Актуальним для нашого дослідження є розкриття питання про формування етнічних ідентичностей та їх взаємозв’язок із суспільством та місцем проживання.

Серед основних робіт з досліджуваної теми, що належать до другої групи вищезазначеної класифікації, можна назвати праці Т.С. Іларіонової та В.К. Бауера, А. Айсфельда, В. Бенца та Х. Грамля, Б. Дітц та П. Хількеса.

Аналіз праць вітчизняних та зарубіжних дослідників з відродження етнічної ідентичності німців України дозволяє зробити такі висновки. По-перше, українська й зарубіжна історіографія мають певні напрацювання у вивченні процесу відродження етнічної ідентичності. По-друге, дослідження цієї проблеми розпочато українськими вченими ще в XIX столітті. Але найбільш ґрунтовно цю проблему було розроблено вітчизняними дослідниками в незалежній українській державі. По-третє, з огляду зарубіжної, перш за все німецькомовної літератури випливає, що зарубіжних дослідників цікавлять насамперед різні аспекти проблеми інтеграції в Німеччині німців-переселенців із країн СНД. Висновки їхніх досліджень ґрунтуються на експериментальному матеріалі (анкетування, інтерв'ю тощо). Роботи німецьких дослідників переважно було виконано згідно з федеральними державними довгостроковими програмами дослідження процесів інтеграції пізніх переселенців у ФРН. Таким чином, розглянуті роботи з області теоретичних побудов автоматично трансформуються в реальну політику уряду щодо „шпетаусзідлерів”. По-четверте, дотепер не існує спеціального комплексного дослідження, присвяченого вивченню процесу від-родження етнічної ідентичності німців України, що робить актуальною тему цієї дисертаційної роботи.

Другий розділ „Етноідентифікація німців України” складається з трьох підрозділів і є презентацією та аналізом результатів спеціального анкетування щодо лінгвістичної, конфесійної та етнополітичної ідентифікації етнічних німців України. Таке анкетування було проведено нами в листопаді 2003 р. – грудні 2004 р. з метою отримання емпіричної бази для дослідження ідентифікації німців України. Було опитано 4211 респондентів з 33 країн. За фінансової підтримки Ґете-Інституту короткий коментар результатів анкетування був виданий автором окремою брошурою.

Аналіз отриманих емпіричних даних дозволяє встановити етнічну ідентичність німців України за максимальною частотою повторюваності відповідей респондентів. Її складовими частинами є визначення російсько-німецького білінгвізму як рідної мови; православ'я як релігії; будь-якої країни проживання як батьківщини; пунктуальності, чесності та працьовитості як типових рис характеру; асиміляції з титульною нацією країни проживання як найбільш імовірної моделі етногенезу. Слід зазначити, що найвищий показник питомої ваги домінантних відповідей становить 34%, що не є навіть простою більшістю всіх відповідей. Відрив максимального показника від інших є відносно невеликим, що свідчить про одночасне існування декількох варіацій етнічних ідентич-ностей німців України.

У другому розділі дисертації встановлено, що саме Німеччина, на думку більшості респон-дентів, є країною, на теренах якої має відбутися відродження етнічної ідентичності німців України. Самі німці України та їх іноетнічні сусіди вважають, що з часів незалежності України переважна частина німецької меншини вже емігрувала на постійне місце проживання в Німеччину та встигла успішно інтегрувалася в німецьке суспільство. Тому особливо актуальним видається вивчення еміграції німців України до ФРН та можливостей відродження їх етнічної ідентичності на історичній батьківщині.

У третьому розділі “Еміграція як один з засобів відродження етнічної ідентичності німців України” було досліджено причини й динаміку еміграції етнічних німців з України, виявлено роль правового статусу українських „шпетаусзідлерів” в збереженні їх етнічної ідентичності та соціальній адаптації в Німеччині, показано ступінь інтеграції пізніх переселенців з України у німецьке суспільство за мовними, освітніми та професійними показниками, з’ясовано рівень політичної й громадської активності етнічних німців з України на історичній батьківщині, а також їх релігійну ідентифікацію.

У першому підрозділі цього розділу показано, що на початку незалежності України еміграція німців до Німеччини була відповідною реакцією на репресії, переслідування й дискримінацію, яких вони зазнавали за часів правління в СРСР тоталітарних режимів. Потім на перший план виходять економічні мотиви переселення, які поступово трансформують його з суто етнічного в економічне. У другій половині 90-х років ця найважливіша причина виїзду німців на ПМП до ФРН поступово доповнюється різними особистими мотивами, серед яких домінуючим було возз'єднання родин. Крім того, в умовах посилення асиміляції і втрати національної мови дедалі більше переселенців головною причиною виїзду почали називати необхідність збереження національної ідентичності. Як і раніше, нерідко висувається й такий комплексний мотив еміграції, як турбота про майбутнє своїх дітей.

У другому підрозділі встановлено, що згідно з законодавством ФРН, етнічні німці з території колишнього Радянського Союзу можуть повернутися на історичну батьківщину та набути громадянство тільки за умов присвоєння їм Німеччиною статусу „пізнього переселенця”.

З’ясовано, що відсутність у ФРН права на вільний вибір місця проживання суттєво сповільнює процес інтеграції пізніх переселенців. Показано, що законодавчо закріплені квоти розселення пізніх переселенців за старими та новими землями ФРН трансформують головний мотив виїзду з України – возз’єднання родин – у найважливішу причину формування дискомфортності.

У третьому підрозділі доведено, що вільне володіння німецькою мовою є найважливішою передумовою успішної соціальної адаптації та інтеграції “пізніх переселенців” з України в Німеччині. Але постійне скорочення ФРН фінансування заходів, що сприяють вивченню німецької мови „шпетаусзідлерами”, спонукає останніх до самоізоляції та закріплює за ними роль аутсайдерів практично в усіх сферах життєдіяльності.

Встановлено, що під час професійної інтеграції переселенців, крім умов ринку праці, які характеризуються останнім часом у ФРН високим рівнем безробіття та структурними змінами, велику роль відіграють, такі чинники, як вікова, професійна та кваліфікаційна структура, а також мо-більність. У результаті, як правило, професійне зростання для „шпетаусзідлерів” стає можливим лише в окремих випадках і тільки в межах раніше отриманої кваліфікації.

У четвертому підрозділі показано, що саме в реакції на німецькі політичні реалії найбільш виразно виявилися деякі характерні риси етнічної ідентичності українських „пізніх переселенців”. З одного боку, збереглася їх недовіра до політичної системи, вони як і раніше практично не вступають до політичних партій, зосередившись переважно на членстві в етнічних земляцтвах і релігійних громадах. З іншого боку, німці-переселенці з України, як колишні радянські громадяни, відрізняються підвищеною електоральною активністю у виборчому процесі. При цьому на виборах різного рівня вони домінантно підтримують політичні сили консервативного напрямку. Посилення невдоволення своїм соціально-політичним статусом змусило „пізніх переселенців” з країн СНД у другій половині 90-х років об’єднатися в Німеччині на федеральному рівні для відстоювання своїх інтересів.

У п’ятому підрозділі встановлено, що відразу після імміграції німців з України до Німеччини, особливо важливе місце в житті переселенців посідали церква та її товариства, оскільки саме вони пропонували відповідну допомогу під час інтеграції. Показовим є те, що вони переважно зберегли в Німеччині приналежність до тієї ж самої конфесії, що й до еміграції.