РОЛЬ НАТО У ФОРМУВАННІ СУЧАСНОЇ СИСТЕМИ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначаються мета та конкретні завдання для її досягнення, об’єкт та предмет дослідження, визначено наукову новизну дисертаційної роботи, практичне і теоретичне її значення, розкрито методологічну основу, представлено відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі – “Концептуально-теоретичні аспекти та джерельна база дослідження” – обґрунтовано постановку проблеми, проаналізовано та систематизовано сучасні теоретичні підходи, концепції та погляди західних і вітчизняних дослідників на визначення поняття “безпека”, а також проблеми взаємовідношень та взаємозв’язків між поняттями “безпека”, “національна безпека”, “колективна безпека”.

Автор констатує, що дослідження проблем безпеки здійснювалося на рівні об’єктивного явища, яке існує в конкретний історичний період і характеризує стан складної соціальної системи із специфічним характером зв’язків між її елементами; на рівні суб’єктивного сприйняття факторів, умов та перспектив розвитку подій як специфічний прояв викликів і загроз на національному та міжнародному рівнях у певний проміжок часу; як реакцію суб’єктів безпеки на потенційні та реальні загрози у вигляді інституційних рішень на вищезгаданих рівнях тощо.

На думку автора, важливим елементом у дослідженні теоретичних аспектів безпеки є виділення двох взаємопов’язаних її складових – внутрішньої та зовнішньої, що відрізняються засобами та механізмами їх забезпечення. При цьому особливий наголос робиться на зовнішній складовій безпеки, бо саме вона націлена на упередження зовнішніх, насамперед, воєнних загроз, спирається на спроможність військової організації протидіяти збройному нападу ззовні та може існувати як на національному рівні, так і у вигляді міжнародних організацій, союзів, альянсів.

Аналізуючи поняття “національна безпека”, з урахуванням її багатокомпонентного характеру, особливу увагу дисертант звертає на наробки двох шкіл західних дослідників : С.Брауна, У.Липмана, М.Каплана, Г.Моргентау, С.Хоффмана, які розглядають національну безпеку крізь призму “національних інтересів”, що, як правило, виявляються у вигляді ідеального та нормативного комплексу цілей; А.Вольферса, К.Норра, Ф.Трегера, Д.Кауффмана, які пов’язують національну безпеку з системою базисних цінностей суспільства на структурному, екзистенціальному та функціональному рівнях.

Окремо вивчена концепція зовнішнього втручання у соціально-економічні справи держави, викладена в дослідженнях учених Гарвардського університету Р.Купера та Дж.Ная, які розглядають загрозу застосування і фактичне застосування насильства загалом ефективними, коли на карту поставлені контроль над територією і згода на здійснення влади. Проте нові проблеми взаємозалежності пов’язані з установленими та поведінковими аспектами, що мало залежать від територіальних параметрів.

Аналізуючи проблему забезпечення всезагальної безпеки, автор відзначає розвиток тенденції до неухильного зростання значущості тієї компоненти “національних інтересів”, що співпадає із всезагальним інтересом світового співтовариства. При цьому всезростаюче визнання одержує стратегія колективної безпеки, коли кожна держава, яка входить в систему такої безпеки, згодна з тим, що безпека однієї з них є справою всіх, і приєднується до колективних дій щодо відсічі агресії. Тому колективна безпека розглядається як засіб підтримання загального миру і безпеки. На погляд дисертанта, колективна безпека є найменш гнучкою категорією, оскільки потребує найбільшої співпраці між незалежними державами відповідно до найжорсткіших правил. Тому стає очевидним, що саме альянси є виразом найкращого компромісу між слабкістю односторонніх дій та жорсткою обмеженістю колективних дій. В разі втрати спільного супротивника чи загрози така система безпеки втрачає головний лейтмотив свого існування і її подальша доля залежить від набутого потенціалу і досвіду.

У дослідженні використана значна кількість документів та матеріалів, пов’язаних з практичною діяльністю НАТО, зокрема, прес-релізи за результатами засідань органів та структур Альянсу, виступи і промови Генерального секретаря НАТО, документи самітів, позиційні матеріали за результатами зустрічей на рівні глав держав та міністрів закордонних справ, електронні видання Організації.

Значну увагу автор приділив дослідженням російських політологів – С.Рогова, В.Журкіна, М.Косолапова, В.Кудрявцева, А.Кортунова, С.Самуйлова. В їх дослідженнях розглядаються питання впливу НАТО на стан європейської безпеки, зокрема, розширення Організації на Схід, її участь у врегулюванні регіональних конфліктів.

Автор використовував також праці вітчизняних науковців, які досліджують проблеми інтеграції України в європейські та євроатлантичні структури безпеки. Зазначені питання висвітлювалися С.Пирожковим, Є.Камінським, Г.Перепелицею, О.Корнієвським, Б.Парахонським, Б.І.Гуменюком, В.Гречаніновим та іншими фахівцями.

У другому розділі – “Сучасна система міжнародної безпеки” – проаналізовані основні підходи до сутності міжнародної безпеки, викладене авторське бачення поняття “система міжнародної безпеки” із виокремленням її базових характеристик, функцій та критеріїв ефективності в сучасних умовах, досліджено еволюцію середовища системи міжнародної безпеки та її взаємозв’язок з динамікою функціонування цієї системи на сучасному етапі її розвитку.

При вивченні структури, основних понять, категорій та факторів існування феномену міжнародної безпеки автор використовував роботи Б.Базана, М.Нахта, Р.Купера, Дж.Ная, М.Добросельського, В.Петровського, Е Скакунова. На основі аналізу цих робіт автор визначає міжнародну безпеку як такий стан міжнародних відносин, за якого створюються умови, необхідні для існування і функціонування держав, забезпечення їх суверенітету, політичної та економічної незалежності в повному обсязі, можливості відсічі воєнно-політичному тиску і агресії, рівноправних відносин з іншими країнами.

Враховуючи безпосередню залежність стану міжнародної безпеки від можливостей її структур компенсувати негативний вплив на нього військових, політичних, економічних та інших викликів, під системою міжнародної безпеки автор розуміє сукупність спеціальних зобов’язань, гарантій, взаємозв’язків і механізмів, що існують між її учасниками та спрямовані на забезпечення її стабільного існування і розвитку. Підкреслюється, що ефективність такої системи в сучасних умовах відзначається впливом сукупності як зовнішніх, так і внутрішніх факторів її середовища, зокрема, станом і тенденціями розвитку геостратегічної ситуації, характером міжнародних реалій на регіональному та субрегіональному рівнях, внутрішнім станом держав, ефективністю вже існуючих систем безпеки та їх спроможністю змінюватися з урахуванням нових завдань, реальними можливостями щодо створення нових систем безпеки і характеру їх взаємодії з існуючими.

Середовище системи міжнародної безпеки визначається автором як сукупність примусів і обмежень позасистемного характеру, що впливають на базові характеристики системи і обумовлюють її функціонування.

Концепція кооперативної безпеки як одного з визначальних факторів формування системи міжнародної безпеки на сучасному етапі становила особливий інтерес для автора в роботах західних експертів та фахівців в галузі безпеки – Р.Кеннеді, М.Міхалки, Р.Коена. В її основу покладено механізм стримування агресії шляхом створення зустрічних загроз і нанесення поразки тому, від кого вона виходить. На думку зазначених фахівців, за країнами-учасницями при цьому, з одного боку, визнається право на застосування військової сили за межами їх територій, з іншого, цей механізм включає важливий елемент – “проеціювання стабільності” в ті прилеглі до простору кооперативної безпеки зони, що можуть негативно впливати на безпеку всіх або окремих її учасників. При цьому єдиною працюючою на практиці системою такої безпеки визнається НАТО. Досліджуючи еволюційні процеси і зміни в середовищі системи міжнародної безпеки, дисертант відзначає їх взаємозв’язок з еволюцією етапів і доктрин у відносинах між провідними державами світу. Встановлено, що система міжнародної безпеки знаходиться у стані динамічних трансформаційних змін і сьогодні розглядається в широкому контексті, охоплюючи не лише оборонні, але й соціально-політичні чинники, проблеми демократизації і безпеки в окремих державах і регіонах, формування дружніх стосунків, забезпечення сприятливих умов для сталого розвитку. Автор подає своє бачення основних проблем і протиріч в її середовищі, а також першочергових завдань в цій сфері : колективна відповідальність і здатність протистояти новим загрозам безпеці – міжнародному тероризму, розповсюдженню зброї масового знищення, організованій злочинності, економічним та інформаційним загрозам.

У третьому розділі – “Роль НАТО в розробці стратегії побудови сучасної системи міжнародної безпеки” – зроблено спробу оцінити місце НАТО, її інтереси та пріоритети в системі міжнародної безпеки, участь у розбудові нової архітектури цієї системи шляхом узагальнюючого аналізу процесу трансформації Організації, основні напрями якого були закріплені в основоположних документах Альянсу – Стратегічних концепціях 1991 та 1999 років.

Важливе місце в розділі відводиться аналізу причин трансформації НАТО та її зв’язку з еволюцією середовища системи міжнародної безпеки. Встановлені основні передумови постбіполярної трансформації стратегії НАТО. Дисертант, зокрема, виділяє наступні :

· зміни у військово-політичній обстановці, обумовлені зникненням небезпеки раптового широкомасштабного військового конфлікту між Сходом і Заходом, вихід на передній план локальних внутрішньодержавних конфліктів, які не торкалися безпосередньо військової безпеки країн-членів НАТО;

· посилення на початку 90-х років у ряді західноєвропейських країн тенденції до активізації оборонного співробітництва в рамках ЗЄС, що, в свою чергу, стимулювало розмежування всередині НАТО;

· зміна співвідношення традиційних і нових ( переважно невійськових) викликів безпеці, що поставила під сумнів майбутнє НАТО як військової організації.

Маючи високо розвинуту військово-політичну інфраструктуру, що об’єднувала збройні сили більшості країн Європи, НАТО виявилася, за твердженням автора, єдиним унікальним форумом, здатним забезпечити ефективне розв’язання нових військово-політичних проблем на відміну від інших існуючих інституцій, покликаних їх вирішувати – ОБСЄ, ЄС, ЗЄС, що тільки приступали до створення свого власного антикризового потенціалу. При цьому головним завданням Організації стало забезпечення стабільності в Європі та співробітництва між США і європейськими державами з питань безпеки. Головними напрямами трансформації Організації були визначені наступні : пристосування до виконання нових завдань ХХІ століття з урахуванням сучасних викликів міжнародній безпеці, розширення можливостей для прийому нових членів, зміцнення партнерства з країнами Європи і постсоціалістичними країнами. Отже, процес трансформації НАТО розпочався із заміни доктрини “гнучкого реагування” часів “холодної війни” Стратегічною концепцією 1991 року, в якій основоположні принципи НАТО “оборона” і “діалог” доповнилися принципом “співробітництво”

Загалом, при розгляді процесу зовнішньої адаптації НАТО виділено декілька ініціатив, запроваджених Альянсом з метою сприяння розвитку євроатлантичного діалогу та безпеки, а саме: РПАС/РЄАП; програма ПЗМ; розвиток Постійної спільної ради (ПСР) Росія-НАТО ( сьогодні – Рада Росія-НАТО); Комісія Україна-НАТО (КУН); Європейська система безпеки та оборони (ЄСБО); План отримання членства в НАТО (ПОЧ); Середземноморський діалог; запровадження Багатонаціональних оперативно-тактичних сил (БОТС).

Реалізація зазначених ініціатив дозволяє розглядати Організацію як структуру співпраці з питань безпеки зі всіма державами євроатлантичного регіону, включаючи держави не члени НАТО.

Серед пріоритетних напрямів діяльності НАТО, визначених в Стратегічній концепції 1999 року, найважливішими, на думку автора, є політика “відкритих дверей” для вступу до Організації нових членів, відхід від суто оборонної стратегії із закріпленням права Альянсу на ведення військових операцій “за межами” своєї традиційної “зони відповідальності”. Це дає підстави розглядати НАТО в контексті її внеску в стратегію побудови сучасної системи міжнародної безпеки як центральну ланку, провідну структуру цієї системи.

У четвертому розділі – “Внесок НАТО в розбудову міжнародного миру і безпеки” – розглядаються аспекти практичної діяльності Альянсу, пов’язаної з динамікою структурних трансформацій, змін та викликів, притаманних системі міжнародної безпеки на сучасному етапі, а також характером та ступенем залучення Організації до цих процесів.

Розширення НАТО визначається автором як важливий процес, що слугує гарантією збереження трансатлантичного зв’язку між Європою та США і запобігання можливості відродження націоналістичних тенденцій у військовій політиці країн, що входять в Альянс. На основі аналізу думок зарубіжних політологів у дослідженні підкреслюється, що процес розширення НАТО слід розуміти не тільки як налагодження нових зв’язків задля укріплення безпеки, але й значно ширше – в ракурсі поширення західних моделей цивільно-військових відносин, здійснення прозорої політики в сфері оборони, допомога національним меншинам тощо. Тому автор підкреслює необхідність розуміння процесу розширення у наступних аспектах : чисельне розширення, в контексті якого проблема розумілася майже з самого початку в західних, особливо англомовних джерелах; “розширення місії”, що можна розуміти як вихід Альянсу за рамки оборонних завдань, зазначених в статті 5 Північноатлантичного Договору 1949 року, перехід до здійснення миротворчих операцій в широкому контексті, включаючи втручання в громадянські війни та етнічні конфлікти, що відбуваються в інших країнах; розширення “зони відповідальності”, що передбачає можливе перенесення дій оборонного характеру НАТО на території інших країн, які не є та, можливо, не збираються стати її членами.

Дисертант всебічно розглянув та врахував думки як західних, так і російських спеціалістів щодо геополітичних наслідків процесу розширення НАТО. Так, західні науковці розглядають розширення НАТО як один з етапів діяльності США щодо створення нової системи міжнародної безпеки на довгострокову перспективу – атлантичного співтовариства США і Європи у ХХІ столітті на основі Північноатлантичного Альянсу. На думку російських політологів, розширення НАТО пояснюється особливістю зовнішньополітичної стратегії США, а саме, “стратегії неперевершеності” в її сучасному баченні “глобального лідерства США як єдиної наддержави”.

В результаті проведеного аналізу наслідків практичних кроків НАТО по здійсненню розширення відзначається, що НАТО, перебуваючи в стані динамічної трансформації, поступово набирає форми воєнно-політичного союзу, тісно прив’язаного до національних та регіональних систем безпеки. Автор детально розглянув всі супутні проблеми, пов’язані з процесом розширення НАТО. Процес розширення не можна розглядати лише в рамках відповідності країн-кандидатів військовим стандартам Організації. Встановлено, що до країн-кандидатів на членство в НАТО також чинним є цілий комплекс вимог політичного і економічного характеру в контексті їх готовності зробити конкретний внесок у зміцнення як власної оборони, так і перспектив участі у миротворчих місіях Альянсу.

В роботі подаються загальні напрями подальшої діяльності Організації. Йдеться про зростання військово-політичної активності НАТО в Закавказзі, Центральній Азії, можливість членства нейтральних європейських держав, розширення Середземноморського діалогу НАТО.

Аналіз розвитку миротворчої діяльності НАТО дозволяє автору стверджувати, що НАТО продемонструвала себе як військово-політична організація, здатна в повному обсязі вирішувати нові для неї завдання, пов’язані з врегулюванням регіональних конфліктів. Проте, як зазначається в дослідженні, така оцінка має враховувати як позитивні, так і негативні наслідки діяльності Організації.

Підсумовуючи розгляд участі НАТО в боротьбі проти міжнародного тероризму, автор зазначає, що в міжнародній політичній системі з подій 11 вересня 2001 року розпочався процес формування нових систем міждержавної взаємодії та проглядаються контури нової конфігурації системи євроатлантичної та, в більш широкому розумінні, міжнародної безпеки. Зміна міжнародної ситуації стимулювала перетворення НАТО з регіональної організації оборонного характеру на організацію держав, які опікуються питаннями побудови і підтримання сучасної системи міжнародної безпеки.

Розвиток стабільних відносин України з НАТО безпосередньо зміцнює зовнішні гарантії національної безпеки та відповідає національним інтересам України, оскільки підвищує рівень гарантій політичної незалежності, територіальної цілісності та непорушності кордонів України, протидіє новим загрозам стабільності і безпеці ( міжнародний тероризм, незаконний обіг зброї, наркотиків тощо). Йдеться також про прискорення реформування оборонної сфери і розбудови збройних сил України із використанням передового досвіду держав-членів НАТО в цих галузях. Загалом, автор підсумовує, що після проголошення рішення РНБОУ від 23 травня 2002 року, питання розвитку відносин Україна-НАТО перейшло від вирішення проблем співробітництва в площину подання Україною офіційної заяви про набуття статусу країни-члена Організації.